Чемерис В.. Фортеця на Борисфенi

довго били, звинувачували у зв'язках з Павлюком, що буцiмто дiю з його
намови. На нiч кинули зв'язаного до намету i поставили аж трьох охоронцiв.
На щастя, козаки трапились сво©, я ©х умовив разом тiкати на Сiч... Вночi,
коли табiр заснув, вони й звiльнили мене. Захопили ми коней - i гайда. Шум
зчинився, гетьманцi по нас стрiляли. Одного козака вбили, а мене
поранили... Але то дрiб'язок, заживе. Я радий, що дiстався до сво©х, i
совiсть моя чиста, бо не став запроданцем. Оце i все. Тепер, панове,
думайте. Ось-ось до Кодака пiдiйде п'ять тисяч ре стровцiв, обдурених,
заслiплених жадобою злота. - Кара©мович позiхнув i тут же вибачливо
посмiхнувся: - Двi ночi не спав, з сiдла не злазив...
Павлюк трахнув кулаком по столi.
- Це вже нiкуди не годиться!.. П'ять тисяч козакiв дали себе в оману
ввести!.. - Павлюк схопився й забiгав по хатi. - Ех, прогавили!.. А
ре стровцiв ще можна було на свiй бiк перетягти.
- Ти дума ш? - спокiйно запитав Сулима.
- Я проти гетьмана пiдняв би повстання! - запально вигукнув Павлюк. - А
Кара©мович i побалакати запально не тямить. Старшину пiдбурював! Та
старшина вже давно ожирiла на панських харчах. В польське магнатство
преться, у шляхту, аж пищить. З козаками треба було балакати, з
ре стром...
- Дав маху, - сонно позiхнув Кара©мович i поклав голову на руки. - Ви,
отамани, побалакайте, а я трохи подрiмаю, бо вже й очi злипаються, наче
хто ©х медом помазав...
Це й зовсiм обурило Павлюка.
- I вiн ще дума про сон, коли п'ять тисяч козакiв проти сво©х же
братiв зброю пiдняли? Радий, що сам утiк, а з козаками по душах побалакати
кебети не вистачило? Та що з тебе вiзьмеш, ти й ранiше козакiв сторонився.
Але Кара©мович уже хропiв, сидячи за столом.

- Не кричи! - спинив Сулима Павлюка. - Хай людина поспить, ходiмо на
повiтря та побалака мо.
Вийшли з комендантсько© хати i стрiли Саврана.
- Тих двох ре стровцiв нагодував? - поспитав Сулима. -Хто вони такi?
- Казали, що ©хнього старшину Кара©мовича гетьман ©хнiй, ре стровий,
схопив i хотiв було за непослух на горло карати. Бо Кара©мович вiдмовився
йти на Кодак ще й iнших пiдбурював. От йому й скрутили руки. Ну, а козаки
звiльнили його.
Розповiвши, Савран подався у сво©х справах, а Сулима i Павлюк присiли
на каменi.
- Ех, чорт! - Павлюк крутив чорний вус. -А я ж на ре стровцiв
покладався. Думав, пiду на Укра©ну, першими ре стровцiв пiднiму, а тодi
вже й люд. А вони сюди йдуть.
- Фортецi ©м не бачити, як свого носа! - твердо мовив Сулима. - Варта в
нас пильна, зненацька не застукають. Але як гiрко буде стрiляти по сво©х
же козаках-укра©нцях! - Сулима помовчав, а тодi продовжував свою думку: -
Споконвiку на Укра©нi нема дностi. Однi борються, щоб Укра©на була
свобiдною i сама собi жила, iншi з шкур лiзуть, аби ще бiльше ворогiв на
Укра©ну привести. Невже нiколи мiж нами не буде спiльноти? Невже укра©нцi
не зберуться всi разом i не скажуть: годi! Походили в чужих ярмах, хочемо
самi жити! I самi собою розпоряджатися, бо не ликом же шитi.
- Треба все зробити, аби ре стровцi були з нами, а не проти нас, -
сказав Павлюк. - Вони не вiдають, що чинять.
- Ти гада ш, вони слiпi вiвцi?
- Нi, вони зрячi, але дивляться не туди. м злото заслiпило очi. Просто
Кара©мович макуха i не зумiв зачепити ©х за живе. А я знайшов би з ними
спiльну мову.
- Ти Кара мовича добре зна ш? Що це за птаха. Якого лету? Павлюк на
хвилину замислився, крутячи вус.
- Не зовсiм, але це не важливо.
- Якраз це i важливо. Хто такий Кара©мович?
- А бiс його зна , що вiн за один! - щиро вигукнув Павлюк. - Я його
кiлька разiв бачив. Гордий завжди ходив, як iндик. На козакiв зверхньо
поглядав, тримався вiд них подалi. Але й до старшин не дуже горнувся.
Якось нiби середину гнув. У сво©й гординi зачинився. Одне слово, моя хата
скраю... Все нiби якiсь плани виношував, щось замишляв... Але руку завжди
за гетьманом тягнув. - Пiсля паузи додав: - Нiчого лихого за ним не
помiчав, але й добра також... Iнша рiч, що вiн прозрiв. Зрозумiв, де його
справжн мiсце в боротьбi.
- Коли б це так... - задумливо мовив Сулима.
- Чи ти йому, батьку, не довiря ш? - здивувався Павлюк. -Ти бачиш, який
вiн до нас примчав? Голодний, зморений, з раною в плечi. Коли б йому не
болiла наша справа, хiба зважився б проти гетьмана йти? I не його вина, що
бiльше козакiв за собою не повiв. Совiсть свою чистою зберiг, i добре.
- Спробуй йому в душу заглянути - обережно натякнув Сулима.
- Ех, батьку! - схопився Павлюк. - Звiдки у тебе така недовiра до
чесних людей? Менi вiриш? Вiр i Кара©мовичу! Не захотiв бути лядським
прихвоснем, от i примчав до нас.
-Ти - iнша рiч, - м'яко посмiхнувся Сулима. - Ти молодий, запальний. I,
як дитина, вiдкритий. Що дума ш, те й говориш. А ось Кара©мович... -
Сулима похитав головою. - Щось менi у ньому не подоба ться, а що - нiяк не
втямлю. Нiби не той вiн, за кого себе вида . Нiби й правду каже, а
хитрить, чогось недоговорю . Наче в ньому сидить другий Кара©мович,
холодний, як вуж, хитрий, пiдступний i сильний. I небезпечний.
Павлюк вражено мовчав. Але Сулима вже загладжував сво© слова.
- А може, менi тiльки так здалося...
- Саме так, батьку, здалося! - радо вигукнув Павлюк. - Я зразу вiдчув,
що вiн чесна людина. Не лицар, але й не пiдляк. Це лише початок його
прозрiння.

Сулима пiшов до льохiв перевiрити, скiльки в запасi пороху, куль та
свинцю, а Павлюк, не втерпiвши, подався в комендантську хату. Кара©мович,
як i перше, спав, сидячи за столом, i хропiв.
- Спить! - аж розiзлився Павлюк. - Ех, видно, не буде з тебе путнього
козака! Дiло горить, а вiн носом висвисту . Вставай!
Кара©мович з трудом вiдiрвав голову вiд столу, потер заспанi,
почервонiлi очi й хриплим вiд сну голосом буркнув:
- Я на той свiт не спiшу, тому люблю виспатись на цьому.
- Слухай, старшино, - пiдсiв до нього Павлюк. - До дiдька спання!
Розкажи менi лiпше, який настрiй у ре стровцiв. По правдi кажучи, я саме
до них i збирався. Думка у мене така . Пiдняти козакiв, захопити ряд
фортець, а тодi розiслати унiверсали до народу, зiбрати люд i дати панству
бiй. Не на життя, а на смерть.
- В тебе, може, це й вийде, - зiтхнув Кара©мович. - Тiльки не менi.
Досить. Вiдкозакувався. Пiдняв бунт, а що з того вийшло? Ледве ноги винiс.
Лише трьох за собою й повiв.
- Для початку й це добре.
- Нi, з мене досить! У ватажки бiльше не полiзу.
- Скис? - рвучко схопився Павлюк. - Перша осiчка, й готово?
- Я не з того тiста завiшаний, що ти, - зiтхнув Кара©мович.
Це Павлюковi сподобалося, вiн любив трохи похизуватися собою.
- О, я не такий слабак! - вигукнув задоволене. - Мене невдачi не
лякають, а навпаки - гартують. Я тодi злiший стаю. Як хорт!
- такi невдачi, пiсля яких опуска шся на дно, - вперто повторив
Кара©мович. - Менi дали по зубах, i досить. Ситий по горло. Хай iншi
пробують. От хоч би й ти, сотнику. Козаки тебе й досi пам'ятають. Якось
менi вдалося пiдслухати ре стровцiв. Про тебе в них мова йшла. Павлюк
добре зробив, що на Сiч подався, гомонять мiж собою. Павлюк-то лицар, вiн
би нiколи не згодився на Кодак iти... Шкода, що в нас нема другого
Павлюка.
- I ти, телепню, з такими людьми не мiг знайти спiльно© мови? -
схопився Павлюк. - Старшину полiз пiдмовляти, а з козакiв треба було
починати...
- Схибив, - розвiв руками Кара©мович. - Спiткнувся, як кажуть, на
рiвному. Тепер i менi втямки, а тодi, згарячу... Коли б ти, сотнику, був
на мо му мiсцi, то, мо', й вiдрадив би ре стровцiв вiд братовбивчо© вiйни.
А я що... Я й балакати до пуття не вмiю. Не вийшло, то й руки
опустилися... А тебе козаки люблять, вiрять тобi. Ти б ©х повiв за собою.
- I поведу! - загорiвся Павлюк. - Може, й ти до мене пристанеш?
- Ти хочеш, щоб мене задруге схопили? - брови Кара©мовича з ляку
злетiли вгору. - Нема дурних! Своя сорочка ближче до тiла. Тебе ре стровцi
i знають, i поважають, ти i ©дь до них.
- Ех, ти! За ць! - Павлюк збуджено забiгав по хатi, свiтлi очi його
горiли вогнем. - Жижки тремтять? А я пiду!..
- Старшина кулями зустрiне.
- Кулям не звик кланятись, бодай i старшинським! - iз цими словами
Павлюк вибiг з комендантсько© i бiля порохових льохiв здибався з Сулимою.
Ще здалеку крикнув:
- Батьку, кульбач коней!
- Почекай. - Сулима запер льох на замок, щось сказав вартовому i
повернувся до Павлюка. - Чого це тобi так приспiчило, що й на мiсцi не
всто©ш? Ой, ускочиш же ти колись у халепу.
- Тiпун тобi на язик, батьку! - весело блискав Павлюк очима. - Така в
мене вдача. Не люблю тлiти. Горiти, так горiти. Беру сотню i мчу навстрiч
ре стровцям. Хочу запобiгти братовбивчiй вiйнi. Ре стровцiв обдурила
зрадницька старшина, замакiтрила ©м голови, заслiпила ©х злотом. А я хочу
козакам нагадати, що ми сини однi © Укра©ни, що ми - як два крила в одного
птаха Що ©хнi вороги - то ляхи, а не запорожцi. Певен, бiльшiсть
опам'ята ться i пiде за мною. Я поведу ©х на Черкаси. Це буде початком
повстання. А ви менi з Сiчi пiдмогу кинете.
- Бути по-тво му, сину! - Сулима обняв Павлюка. - Не страшний ворог,
страшно, коли брат на брата йде. Ти запальний, балакати вмi ш, мо' й
роздмуха ш в обдурених серцях вогонь помсти! - Прощай, батьку! До
зустрiчi!
- До зустрiчi, сину!..


Роздiл дев'ятий

Пiдйомний мiст, глухо стукнувшись, упав на рiв, i Якiв Остряниця в'©хав
у фортецю.
- Здоровi були, сулимiвцi!
- Здоров був, отамане, коли не жарту ш! - одказали козаки, котрi
чатували бiля брами.
- Еге, з вами пожарту ш! - похитав головою Остряниця. - Таку фортецю
запопали! Угору глянеш - шапка злiта .
- На дрiб'язок не розмiню мось.
- То, виходить, живi-здоровi?
- Ще б пак, - почув Остряниця знайомий голос i не зоглядiвся, як
опинився в дужих обiймах Iвана Сулими.
- Ану, хлопцi, зачиняйте браму, щоб старшина, бува, не втiк! - весело
гукав Сулима до сторожi. - Не випустимо, доки не повiсть отаман усi
новини... То, кажеш, брате, свистiти з подиву хочеться? Почекай, почекай,
ти ще й не так засвистиш!
Отамани розцiлувалися, вiдступивши на крок, розглядали один одного,
пiдкручуючи вуса.
- Ти нiби аж повищав, Iване?
- - Ростемо, брате, ростемо.
- Я думаю. Таку фортецю вiдхопити! Iч, ся , як те сонце.
- Та й ти - як той мiсяченько...
Отамани засмiялися, поляскуючи один одного по плечах.
Остряниця був вищий i худiший за Сулиму, тому й здавався сухим, колючим
i нiби аж непривiтним. Все у нього було гострим: великий нiс, пiдборiддя,
i погляд великих, чорних очей також був гострим. Та ледь Остряниця
посмiхався, як лице його враз м'якшало й привiтнiшало, нiби вигодинювалося
пiсля негоди.
- Прошу до нашо© господоньки.
- Нiчого собi господонька, - озирався на всi боки Остряниця. - I все це
тепер наше?
- А то ж чи ?
Йдучи фортечним двором, розмовляли.
- Але ж i чисто в тебе, Iване, - дивувався Остряниця. - Як у свiтлицi
дбайливо© господинi.
- Два днi пiсля колишнiх найманцiв смiття вигрiбали, -сказав Сулима,
зморщивши носа. - Загидила нiмчура фортецю так, що й ступити нiде було.
Гiрше, нiж у конюшнi. Прибрали та чебрецем посипали. Вдихнеш чебрець - i
наче в степу себе почува ш.
- Кошовий цiкавиться, як у тебе справи, Иване.
- Живемо - сухарi жу мо.
- Харчу вам невдовзi пiдвезуть, - запевнив Остряниця.
- А що нам далi з лядською фортецею чинити? Чи жити у нiй, чи за димом
пустити? - поспитав Сулима. - Як Сiч-мати гада ?
- Жити, Iване, жити, -твердо мовив Остряниця. - Заради цього й при©хав
до тебе. Кошовий з старшиною ухвалили: фортецi не руйнувати, буде в нiй
стояти наша, запорозька, залога. Маю ще одну при мну вiстку, - Остряниця
посмiхнувся, його гостре лице враз заприязнилося. - Кошовий дяку тобi й
козакам тво©м за лицарство й вiдвагу... А ще кошовий отаман велiв менi
передати, що Iван Сулима вiднинi вже не курiнний отаман, а вiйськовий
старшина.
- Чи ж не високо мене пiднiма кошовий?
- По заслугах. Чин вiйськового старшини - високий чин. До всього ж
кошовий настановлю тебе головним отаманом Кодацько© фортецi.
Прийшли до комендантсько© хати. Пiд вiкном сидiв Ярема Летючий i
стругав палицю. Вгледiвши Остряницю, схопився, але враз стримав себе й
статечно привiтався.
- О-о, - протягнув удавано здивовано Остряниця, - ти, Яремо, наче
гетьман... Ось тiльки вуса якби... Ярема враз почервонiв.
- Будуть, будуть вуса. - Сулима непомiтно штовхнув Остряницю пiд бiк. -
Фортецю взяли, будуть i вуса.
- Що це ти майстру ш, Яремо? - закашлявся Остряниця.
- Забаг неба, - Сулима пригорнув до себе Ярему. - Чи не так, сину?
- Так, батьку. Хочу зробити собi крила й полетiти.
- Куди ж це? - запитав Остряниця.
- Ще не знаю куди, - зiтхнувши, зiзнався Ярема. - Бо свiт широкий i
великий. Полечу, мабуть, на Укра©ну. Одне крило вже готове, ось бiля
другого морочуся.
- Щасливого тобi польоту! - м'яко мовив Остряниця. -Шкода, що я старий,
а то б разом полетiли.
- Лiтати нiколи не пiзно, - вiдповiв Ярема. Остряниця уважно на нього
глянув.
- Правду мовиш, сину. Нiколи не пiзно лiтати, та шкода, що ми iнодi
самi собi крила обламу мо.

Зайшли до хати.
- Сiдай, Якове, до столу, - запрошував Сулима. - Чим тебе, друже,
пригостити?
- Оковито© у тебе, звичайно, не водиться?
- Як у морському походi, - розвiв руками Сулима - Хто вип' , того за
борт. Але для тебе дещо роздобуду.
- Чому це для мене?
- Бо ти мiй гiсть, тобi випити сам Бог велiв. Сулима поставив на стiл
пузату карафку.
- Ось дещиця вiд колишнього коменданта лишилася. - Сулима палив один
келих. - Я не можу, - вибачливо посмiхнувся. - Зовсiм недавно запирав у
льох осавула Кирпу за пиятику. Тому й сам не можу. Коли всiм, то всiм.
- Та хоч келишок перехили, - наполягав Якiв. - Нiхто ж не побачить.
Р-раз - i вуса витирай!
- Перед самим собою совiсно буде.
- Тодi будь здоров! - пiдняв Остряниця келих. - П'ю до дна, щоб не було
ворогам добра. - Випив, плямкнув. - Тьху! Як цю кислятину панство дудлить?
Аж оскома напала. Iнше дiло - оковита. Ми ©© зна мо, а вона нас ще краще
зна , тож i лад у нас... Хоча... налий менi ще одну посудину, для ближчого
знайомства.
Остряниця спорожнив другий кухоль.
- О-о... За другим разом вже нiби й лiпше. За третiм, дивись, ще й
приятелями станемо. А ти ж чого суму ш, Йване?
- Павлюк мене непоко©ть, - зiтхнув Сулима. - Вiдпустив, а тепер каюсь.
Коли б ми не схибили.
I розповiв яро Кара©мовича, про те, що гетьман веде ре стровцiв.
- Тепер вся надiя на Павлюка. Хоч ми й приготувалися до оборони, та все
ж - сподiваюсь, що Павлюк перетягне на свiй бiк ре стровцiв.
Погомонiли ще трохи, й Остряниця заквапився.
- Менi вже час... Кошовий чека вiстей. Наказував: дiзнайся, що там i
як в Сулими, i вiдразу ж назад.
- Передай, що пороху й свинцю в нас обмаль. I запаси харчiв, що були у
фортецi, вичерпуються.
- Порох та свинець вам пiдвезуть, - пообiцяв Якiв. - I харчi теж. Сам
валку до вас приведу. Чекай! Сулима провiв Остряницю за браму, обнялися.
- Павлюк пiшов, щоб запалити велику пожежу, - сказав Сулима. - Коли
раптом що з ним трапиться, я поведу козакiв на Укра©ну. Коли ж i мене
стара костомаха здожене, то настане твоя черга, брате.
Вони обнялися i розцiлувалися. Бiльше ©м не судилося бачитись.
Сулима довго стояв того вечора на фортечних мурах. В надвечiр'я пiшов
дощ - дрiбний, одноманiтний, нудний. Нiби восени. Небо всипане сiрим
попелом. Згодом на заходi сiрий попiл став червонiти, нiби пiд попелом
спалахнуло полум'я. Захiд зробився червоним. То сiдало сонце. Але, так i
не пробивши сiрого попелу, свiтило зникло. Захiд швидко згас i почорнiв.
Густi хмари затягли небо.
Сулима стояв на стiнi i думав про Павлюка. "Чи ж проб' ться його сонце
крiзь той попiл i громаддя хмар?" Вiрив: мусить пробитись!


Роздiл десятий

Гетьман ре стрового козацтва Сава Кононович спинився з загоном козакiв
пiд слободою Бiлi Млини. Звiдси до Кодацько© фортецi було кiлька днiв
путi, але обережний гетьман барився, зволiкаючи пiд рiзними приводами, i
нiяк не зважувався покинути слободу. Далi, аж до самого Кодака - вiдкритi,
пустельнi степи. I вийти у тi степи - значить, безповоротно зважитись на
вiйну з запорожцями. А поспiшиш у цьому дiлi - тiльки власну голову
втратиш. Безперечно, в нього чимале вiйсько, але чи вистачить його, щоб
захопити фортецю? Хоча запорожцiв там, мабуть, сот кiлька, та спробуй ©х
викурити! Мури неприступнi, на стiнах - гармати. Переб'ють... За такими
мурами можна вiдбиватися хоч i рiк. А в ре стрового козацтва настрiй
швидко мiня ться. I так довелося золотi гори обiцяти, доки зiбрався загiн.
Перша ж невдача пiд Кодаком остаточно зiпсу ©м настрiй. Любителi легко©
наживи не дуже охоче сунуть голову в пащеку смертi . Прощай тодi,
гетьманство!
Кононович схоплю ться й нервово бiга по намету. "О, тiльки не це!..
Тiльки не гетьманство. Легше голову втратити, анiж гетьманську булаву. А
перша ж невдача - i крах! Або Кара©мович перехопить булаву, або той
ведмiдь Джевага. Та жодний iз старшин не вiдмовиться турнути гетьмана, пiд
яким захиталася земля.
Кононович хапа булаву, притиску до грудей, вiдчуваючи, як шипи булави
вдавлюються йому в тiло. Вiд того дотику трохи легша на душi. Булава з
ним, отож - його... Вiн цiлу ©© i обережно кладе в скриньку, на
оксамитову подушечку. Нi, поки вiн живий, булави нiкому не бачити. Навiть
Кара©мовичу, а то хитрий лис i пiдступний вовк водночас... Вовк з
повадками смаленого i тертого лиса. З ним треба бути насторожi. Хоч вiн
зараз i в Кодацi, та не заради Кононовича ризику сво©м життям.
Згадавши Кодак, Сава знову захвилювався. Чи ж вдасться ©хня задумка?
Коли вже й Кара©мович посковзнеться, то йому, Кононовичу, лiпше тодi й не
потикатися до фортецi. Але ж тисяча злотих! Ма ток! Угiддя. Грунти. Лiси.
Луки. I все це вiн втратить назавжди. От i крутись. I тут пече, i там
боляче. А на фортецi можна добряче нагрiти руки. Що з того, що запорожцi
такi ж самi укра©нцi? То ж усе збiглi хлопи, чернь, бидло, котрi засiли за
порогами й удають з себе лицарiв. А ляхи хоч i чужi, зате ж пани. Потрешся
бiля них, дивись, i сам паном станеш - вельможним i можним. Нi, нi, йому
iз запорожцями не по путi, то голодранцi, сiрома. А вiн все ж таки
гетьман. I ма вже ма ток, невдовзi отрима ще один. А там, дивись, i
магнатом зробиться, шляхетним i ясновельможним. Нi, нi, запорожцi йому
вороги. Але ж як взяти Кодак?..
Два днi стояв Кононович пiд Бiлими Млинами, не вiдважуючись рушити
вперед. На третiй день, так нiчого й не придумавши, Сава скликав старшин
на раду. Галасували, сперечалися, але нi до чого путнього не дiйшли. Сава
зовсiм занепав духом, обiцяний ма ток i тисяча злотих випливали з рук. I
коли старшини розiйшлися, в наметi гетьмана лишився один Iляшко
Кара©мович. I Кононович здогадався, що хитрий i пiдступний Кара©мович уже
щось замислив. Його гетьман недолюблював, як недолюблю простакуватий -
хитрого, боягуз - хороброго, нерiшучий - вiдчайдушного, маклакуватий -
вертлявого. Кара©мович був розумним i хитким, пiдступним i безжальним,
вiдважним i кмiтливим. Вiд нього можна всього чекати: допомоги i пiдступу.
В душi гетьман заздрив йому.
Отож Кара©мович запропонував блискучий план, хитрий i простий
водночас... Кононович заздрiсно зiтха . Але ж i тямковитий бiсiв Iляшко. I
вiдчайдух. Хто б з старшин зважився на такий ризик? Полiзти в лiгво ворога
не в кожного вистачить зваги. Та ще й не та©тися, а прямо казати: так, я -
Iляш Кара©мович. В зовнiшнiй правдивостi й полягав успiх задумки. Та чи
зумi вiн виманити Павлюка з Кодака? Сулима - то, казано, обережний птах.
Стрiляний. А ось Павлюк - запальний. Рвучкий. Досить натякнути, що
ре стровцi його чекають, - прибiжить...
Коновович, накинувши кунтуш наопашки, вийшов з намету. Вечорiло. Захiд
був засипаний сiрим попелом. Та ось спiдсподу жар почав червонiти, нiби
там хто розпалював багаття. Сава зрозумiв, що то сiда сонце. Над вухом у
гетьмана тонко занив комар... В таборi комарiв ще бiльше, ре стровцi
вiдмахувалися гiллям. Палити багаття Кононович де велiв.
Постояв бiля намету, смокчучи люльку, i вже хотiв було повернути назад,
як побачив, що до нього бiжить старшина Джевага. I Джевагу гетьман
недолюблював. Ведмiдь. Бику роги скрутить, а людинi карка вломить, не
задумуючись. Але, на щастя, недалекий. Хитрити, як Кара©мович, не здатний.
Такi можуть задушити власними руками, але за носа водити не здатнi... З
Джевагою трюхикав осавул Бражник. Той самий, котрий ходив з Кара©мовичем у
фортецю...
"Еге, - ураз скис Кононович, - з трьох уцiлiв лише Бражник. Тьху, бiс
тобi в ребро, провалилася задумка! Що Кара©мович загинув - дiдько його
бери. Але що ж тепер з Кодаком чинити?"
- Пане гетьманi, - гупаючи ногами (вiн завжди гупа ногами, чорт би
його взяв!), пiдходить Джевага й ошкiрю жовтi мiцнi зуби, i його
грубезне, не голене i вiд того ще чорнiше лице випромiню подобу радостi,
- ось, - показав волосатою рукою на Бражника, - з Кодака... хе-хе...
прибув...
"Зiрвалося, - зовсiм занепав духом гетьман, - а цей дурень ще й зуби
сво© прода ..."
I байдуже запитав:
- Догралися?
- Саме так, пане гетьмане, - шкiрив жовтi зуби Джевага. Кара©мович веде
Павлюка. I просив пана гетьмана бути напохватi...

Коли Павлюк з сотнею козакiв дiстався нарештi Бiлих Млинiв, уже
вечорiло. Вiд лiсу впала довга тiнь, через усе поле. Дощ вгамувався. Сонце
сiло за обрiй. Задзвенiли комарi...
- Далi б я не радив iти, - пошепки застерiг Кара©мович i оглянувся. -
Там, за яром, ©хнiй табiр... Павлюк мигцем поглянув на зляканого
Кара©мовича, похитав головою.
- Але ж i набрид ти менi!.. Полохливий, як миша. Хто тебе тiльки
старшиною вибрав?
- Хто мене краще зна , той i вибрав, - загадково вiдповiв Кара©мович, i
в його вузьких, по-татарському косих очах спалахнули мстивi iскорки й
вiдразу ж згасли, i на очi насунув сiрий попiл. - Ре стровцi стоять
табором по той бiк яру, як би чого не вийшло. Почека мо лiпше ранку.
Поспiшиш - тобi ж, - сотнику, й гiрше буде.
- Не лякай, бо ляканий! А з тебе переляк швидко витрушу, - дещо
хвальковито вiдповiв Павлюк. - Ре стровцi пiдуть за мною.
- Дай Боже... - гмикнув Кара©мович i вiдвернувся. Павлюк велiв сво©м
козакам стати табором по сей бiк яру i поки що нiчим не виказувати сво ©
присутностi. Кара©мович наполягав переговори з ре стровцями перенести на
ранок. Павлюк затявся на сво му.
- Проникну вночi до них у табiр. Доки старшина спатиме, побалакаю з
козаками. Завтра, мо' й пiзно буде. Гайда на розвiдку, Кара©мовичу. Пiдеш
зi мною, тiльки не трусись, як за ць!
Удвох вони спустилися вниз i довго йшли яром, доки не вихопились в
густий терняк. За кущами мав бути табiр ре стровцiв. Павлюк пройшов
уперед, Кара©мович трохи вiдстав, раз по раз непомiтно озирався... Зрештою
махнув комусь рукою. Почувся виляск...
- Хто? - спинився Павлюк i вперше насторожено оглянувся.
- Та то я... комара ляснув, - посмiхнувся Кара©мович. - Бачу, сотнику,
i в тебе вже тремтять жижки?
- Ну, це ти дарма! - Павлюк аж розiзлився. - Щоб я, Павлюк, та боявся?
Ти ще мене не зна ш! Ходiмо!..
Павлюк ступив до куща, розсунув гiлля... Табiр ре стровцiв i справдi
був потойбiч... Одначе в таборi було тихо, нi гомону, нi багаття. Це
насторожило Павлюка...
- Слухай, Кара©мовичу, - не повертаючи голови, тихо мовив вiн. - Чому
це козаки принишкли? Кого чекають?
-Тебе чекають, сотнику, - пролунав позаду голос Кара©мовича, i Павлюк
вловив у його голосi злорадну, втiху... Зробив рух, щоб повернутися, але
тi © ж митi удар по головi збив його з нiг... Перед очима попливли жовтi
плями, i Павлюк полетiв у жовте море. Не бачив i не чув, як з-за кущiв
вибiгли козаки Кононовича, скрутили йому руки й бiгцем кудись понесли...

Павлюк очуняв лише вранцi, перед очима все ще клекотiла й пiнилась
жовта круговерть, нудило, голова гула, наче на шмаття розламувалась...
"Здорово ж вони мене вчора... - скреготнувши зубами, подумав вiн. - Як
же це я вскочив у пастку?"
Заляпотiв дощ... Ширше розплющив очi i здогадався, що на нього лили
воду. Пiдняв голову й крiзь мутну пелену побачив Кара©мовича. Був той уже
в старшинському вбраннi, поголений, свiжий, сяючий.
- А, сотник! - весело крикнув Кара©мович, як тiльки Павлюк розплющив
очi. - Прокинувся? Як спалося? Вибачайте, пане сотнику, але довелося вас
трохи стукнути по голiвцi.
- Бо©теся, коли зв'язали? - ворухнув Павлюк зв'язаними руками.
- На всяк випадок, - весело вiдповiв Кара©мович i крикнув до козакiв: -
Досить лити воду! Поставте пана сотника на рiвнi ноги.
- Дякую за турботи, - виплюнув Павлюк кров. - Сам зведуся.
Вiдштовхнувши лiктем козака, Павлюк, балансуючи зв'язаними руками,
важко звiвся на ноги.
- Умi ш iз засiдки по головi гуркнути!
- I по головi обамбурити навченi, - з погордою вiдповiв Кара©мович. -
Чи не подоба ться? Мо' не так зустрiли, пане сотнику?
Земля хиталася пiд Павлюком, вiн мiцнiше вперся ногами i встояв. Жовта
вирва перед очима почала затухати, але голова розболiлась ще дужче.
Потилицi не вiдучував, наче задерев'янiла...
- До тями нiяк не прийдеш? - донiсся до нього глузливий голос. -
Звикай, козаче, на тiм свiтi отаманом станеш.
Павлюк з нiг до голови оглянув Кара©мовича. Нiби вперше його бачив. Той
стояв перед ним сяючий, свiжий. Колупався в зубах. Всмак по©в, виспався.
На ньому голубий жупан, шапка оторочена соболем, при боцi - шабля. Певно,
коштовна, рукiв'я в позолоту вбране. Чорне довгасте обличчя старшини, ледь
подзьобане вiспою, так i випромiню сите задоволення. У вузьких косих очах
- хижа втiха... Втiха ловця, що спопав-таки звiра, на якого так довго
полював. Павлюк вiдвернувся...
- Не подоба ться моя пика? - весело поспитав Кара©мович. -Ха-ха! Вiн ще
мене смiливостi навчав. Хизувався передi мною сво©м таланом, а сам, як
миша, в пастку вскочив.

Павлюк прикусив губу... Що правда, то правда. Вскочив. Справдi, як
мишу, його заманили досвiдченiшi хижаки. I треба ж було так довiритись...
Недарма Сулима вiдчував тривогу, все доскiпувався, хто такий Кара©мович.
Ще й застерiгав, що вiн не той, за кого себе вида . Ех... Дав маху. Та що
тепер. Коли вскочив у халепу, тодi ста ясно, де оступився.
- Слухай, панський прихвосню, де мо© козаки?
- Хто був дурнiший з тво © сотнi, то зараз на тiм свiтi у райськi врата
кулаком тарабанить, хто здався, того пов'язано i в Черкаси погнано. Там
розберуться, - безневинно посмiхався Кара©мович.
Безвiльно впала Павлюкова голова на груди, але вiн то© ж митi
спохватився й пiдняв ©© гордо, аби ворог не втiшався з перемоги.
- З яким би задоволенням переломив тобi хребта! - безсило скреготнув