Чемерис В.. Фортеця на Борисфенi

босими ногами тупотить. I так щоночi. Я вже й до панотця ходила. Радить
вiн хату освятити та в першу нiч м'якиною посипати на долiвцi. Ми й
вчинили так, хату освятили i м'якиною посипали долiвку. Лежу я вночi,
прислухаюся... Чую, мовби рипнуло що... йде... Вранцi -повставали з
Охрiмом, дивимося, а воно дитячi ноженятка од порога до самого покутя
ведуть. I Бог зна, куда воно дiлося. Панотець каже, що то янгол ходив, а
це, либонь, недобре. Душа чиясь ма ться по свiту... Ох-ох...
Вжик-вжик... спiва брусок на лезi козацько© шаблi. Вжик-вжик... Снують
думки. Завтра-пiслязавтра з ляхами вирiшальний бiй. Коли б усе добре
скiнчилося... Збудували б вони хату з Оленою десь над рiчкою. Бiля левади.
Свiтлу, простору хату, i садок би посадили. Вжик-вжик... Пора вже дукати
про власне пристанище. По веснi ©х тро буде, нiяк без свого кутка не
обiйдешся... Вжик-вжик... Коли б з ляхами впоратись...
Тiтка Соломiя опуска ться навколiшки перед образами, де тьмяно блима
лампадка, благально дивиться на суворi лики святих, молиться.
- Отче наш, iже си на небесах, да святиться iм'я тво , да прийде
царствiе тво , да буде воля твоя, яко на небесi, i на землi, хлiб наш
насущний даждь нам днесь...
Вжик-вжик...
- Господи великий i милосердний, пошли побiду нашому люду горьованому
над панами лихими, ворiженьками лютими!
Вжик-вжик...

Вночi Скидан вибрався на вилазку. Козаки непомiтно вислизнули з
мiстечка, спустилися крутим берегом до Росi i принишкли, прислухаючись.
Тихо. Потойбiч також нi звуку. Козаки вибрались на кригу, занесену товстим
шаром пухкого, не злежалого ще снiгу, що так i шугав з-пiд нiг, наче
пилюга. Роман iшов поруч iз Скиданом. Тихо потрiскувала крига, ноги
провалювались у пухкому снiгу, наче в порожнечу, й тодi здавалося, що там,
пiд снiгом, нема крижаного панцира i ти булькнеш на дно. Роман iшов i
думав про Олену. На душi було легко i чисто. Олена спала, i вiн,
збираючись, пошкодував будити ©©, зодягнувся й, тихо ступаючи, вийшов з
хати, не попрощавшися. Та й для чого прощатися? Хiба вiн надовго? Вранцi,
як все скiнчиться благополучно, вiн, замерзлий, але радiсний, вбiжить у
хату й поцiлу Олену в м'якi, теплi, ще соннi губи...
Роман iшов замерзлою Россю й посмiхався.
Коля виходив з хати, то на мить затримався бiля Олени, схилився над
нею. Вона ледь чутно дихала увi снi й посмiхалась куточками уст. Стримуючи
подих, Роман тихенько торкнувся губами ©© губ, випростався i навшпиньках
вийшов.
На порозi оглянувся."
Соломiя озвалася з-за печi:
- Не оглядайся, не оглядайся! Йди i не озирайся. Прикмета така: хто
оглянеться, той не повернеться...
Таке вигадала тiтка Соломiя. Як це вiн не повернеться до сво © Оленки?
До рiдних карих очей? О нi! Тi очi свiтитимуть йому, як двi зорi, i де б
вiн не був, iтиме на променисте сяйво ©© очей,
А яку вони хату збудують по веснi! Простору, свiтлу хату-озiю на
осоннi. Небезпремiнно над рiчкою. Бiля левади з вербами i калиною. Олена
так любить калину. А потiм у них народиться маленький хлопчик з голубими
очима...
Роман спiткнувся...
- Чого це ти, козаче, на рiвному спотика шся? - зашепотiв Скидан. - Не
спи, вiйна...
Порипу крига... Трiснуло десь на плесi... Вiйна... Ну й хай! А вони
будуть наперекiр всьому кохатися! I впиватися щастям. Роман вдосвiта
повертатиметься з вiйни, обережно, навшпиньках заходитиме в теплу хату...
I цiлуватиме Олену в м'якi теплi губи, ще соннi...
- Це ти, Романку? - не розплющуючи очей, прошепоче Олена i,
солодко-солодко потягнувшись, обхопить його за шию теплими м'якими руками.
- Але ж i холоднющий ти!..
- Я з вiйни! - засмi ться Роман, пiдхопить Олену на руки й закружля з
нею по хатi...
Вибралися на берег. Лiсок. Рiденький, снiгом забитий. Грузнучи по
колiна в снiгу, пройшли лiсок i спинилися. Перед ними, занесене снiгом,
виднiлося село Нетреби. До перших хат, засипаних снiгом, - рукою подати.
Скидан почекав, доки всi пiдтягнуться.
- Далi, хлопцi, бiгом! - пошепки наказав. - Як сполоха мо ляхiв -
побiльший шарварок здiймайте, горлянок не шкодуйте! У страху, та ще
спросонку, очi великi!
Один за одним, нечутно, беззвучно, наче примари, зникали козаки в
нiчнiй млi. Ось уже й околиця села, першi хати... Поминувши ©х, мчали
вуличкою до панського будинку. Важко грузли в снiгу.
- Пiвколом, пiвколом оточуйте палац! - подав голос Скидан. - Та
передчасно себе не виявляйте!
Козаки вже мiсили снiг у парку, що оточував панський палац. Наперед
подалися "в'юни". Та чи цього разу не пощастило ©м, чи схибили, а тiльки
зненацька лунко вдарив пострiл, другий... Жовнiри та гусари очманiло
вибiгали з хат, спросонку не тямлячи, що твориться, натикалися на козакiв
i падали пiд ударами шабель.
- Налiтай, хло-о-опцi! - на все горло закричав Скидан. - Здiймайте
шарварок!
I ночi як не було. Закричали козаки, зарепетували жовнiри, не розбереш,
де сво©, а де чужi... Сплiталися клубками в снiгу, i снiг летiв навсiбiч,
як вiд вихору. Разом з усiма, охоплений поривом, бiг, кричав Роман,
потрапляв у якiсь клубки, сплетiння тiл, когось бив, хтось бив його, i
знову бiг, рубався i кричав... Раптом на його шляху з'явився жовнiр...
Роман налетiв на нього з усього розгону, вдарив шаблею, i той пiрнув у
снiг. Ще одного збив. Ось i Скидан.
- Спати не хочеться i сон мене не бере?! - збуджено крикнув вiн до
Романа, напосiдаючи одночасно на трьох жовнiрiв.
- Постривай, батьку, я тобi пособлю! - сказав Роман i зрубав першого
жовнiра. - На одного ворога поменшало!
Тут вiн озирнувся i побачив пiд тином темну постать, що цiлилась з
рушницi Скидану в спину.
- Стережись, полковнику! - вигукнув Роман i, затуливши Скидана, з
шаблею в руках кинувся на темну постать пiд тином...
Пострiлу вiн не почув, лише спалах побачив та щось в силою вдарило у
груди. Мав таке вiдчуття, нiби на всьому бiгу нашпортнувся грудьми на щось
тупе, але гаряче, i воно, дзизнувши, як оса, пронизало його наскрiзь...
Снiг чомусь загойдався пiд ногами, почервонiв i зробився
гарячим-гарячим... Марно вiн хапав його руками, аби остудити груди, снiг
пiк йому пальцi.
- Оленко, де ти? - прошепотiв Роман, падаючи в гарячий снiг, наче у
полум'я... I на одну мить йому здалося... Нi, вiн виразно побачив, що
вдосвiта поверта ться до сво © хатини, входить навшпиньки у теплу-теплу
свiтлицю... I цiлу Олену в м'якi теплi губи, ще соннi...
- Це ти, Романку? - не розплющуючи очей, шепоте Олена i,
солодко-солодко потягнувшись, обхоплю його за шию теплими м'якими руками.
- Але ж i холоднющий ти!..
- Я з вiйни... - каже Роман i провалю ться в гарячий снiг...







Роздiл вiсiмнадцятий

- Пане гетьмане! Чимскорiш iдiть, бо Остряниця впав i лежить посеред
вулицi!..
Павлюк вискочив з хати i побачив розпластане на снiгу тiло. Та доки вiн
добiг, Остряниця звiвся i стояв, похнюпивши голову.
- Кiнь на чотирьох, та й той спотика ться, - вибачливо посмiхнувся вiн
до Павлюка. - Ху... Трюхикав вулицею, на снiг задивився, голова
закрутилася, земля обертом пiшла... У вiчу аж чорно стало. Тьху ти!..
Завтра бiй, а я на рiвному падаю! От вояка!
Павлюк уважно подивився на змарнiле лице Остряницi, на глибоко запалi
щоки та очi, на сивi вуса, що безвiльно опустилися, й похитав головою.
- Не годиться так, батьку! Ти коли востанн ©в?
- Та чого ти до мене причепився? - обурився Остряниця. - Ти сам он геть
звiвся.
"Кепська штука голодний обморок, - подумав Павлюк, хмурнiючи. - Це вже
не перший випадок, коли козаки вiд недо©дання з нiг валяться... А що ж нас
по веснi чека ?"
Йдучи вулицею, поспитав:
- Як з хлiбом у нас?
Остряниця лише рукою махнув:
- Зерно тече, як вода! Кручусь як муха в окропi, i там гаряче, I тут
пече, а зерно все одно не втрима ш. Вiйсько ж треба годувати, а манна з
небес не сиплеться.
Павлюк зажурився. З хлiбом скрутно. Того лiта на Укра©нi був неврожай,
до осенi люд ще сяк-так на городинi протримався, а з настанням зими пiшов
по селах голод... Вже селяни дубове листя з висiвками змiшують та печуть
зеленi коржi. Трохи краще було з хлiбом у повстанцiв. Павлюк мав незначний
запас зерна, назбираний по панських ма тках. Для козакiв його ще з горем
навпiл i вистачило б... Та коли в Мошни з усiх уcюд посунули селянськi
загони, вiйськовi засiки почали швидко спорожнятися. Люди приходили
голоднi, ледь на ногах тримаючись, доводилось ©х сяк-так пiдхарчовувати,
аби зовсiм не злягли. I Павлюк уже не одну нiч качався без сну, гадаючи,
як i чим прогодувати вiйсько. На якийсь мiсяць ще вистачить, а тодi то? З
ляхами воюй, та ще й з голодом. Нелегко доведеться, обидва вороги
сильнi... Поки що розiслав у всi мiста й мiстечка, в панськi ма тки й
фiльварки загони, аби витрушували хлiб, але панство, втiкаючи в Бар,
палило хлiб, гно©ло його в льохах i ямах. На селян же надi© нiяко©, самi
на висiвках тримаються. А тут ще й збро© обмаль. От i крутись! Остряниця,
вiдаючи вiйськовим провiантом, щодень урiза норму, труситься над кожною
зерниною, а хлiб зника ...
- Оце йшов до тебе за порадою, - Остряниця важко дихав, на ходу
стомлюючись. - Що чинити, не вiдаю.
- Годуй людей, а там побачимо!
- Але ж засiки порожнiють.
- Все одно годуй, доки вистачить. Не сьогоднi-завтра нас чека бiй, для
багатьох вiн може бути останнiм. Хай люди хоч тепер уволю на©дяться. - На
Остряницю скоса зиркнув. - Та й ти, батьку, як з хреста знятий. Не
годиться. В тво©х руках всi нашi харчi, а ти на вулицi пада ш з голоду. -
Рiшуче взяв Остряницю за руку. - Ану ходiм лишень до баби Векли в гостi!
Павлюк повернув у бiчну вуличку, i по хвилi вони опинилися в
маленькому, занесеному снiгом подвiр'©, в кутку якого притулилася
скособочена хатинка. Вже в дворi Остряниця, принюхавшись, вiдчув ледь
вловимий запах хлiба i неспокiйно повiв головою. А коли зайшли до хатини,
то свiжий i густий дух хлiба так шпигнув у нiздрi, що Остряниця аж
зажмурився.
- Слава Богу! - привiтався, знiмаючи шапку. - В цiй хатi подиха ш i
ситий будеш!
Баба Векла - маленька, зiгнута (вона вже й не розгиналася) - на мить
повернула вiд печi сухе зморшкувате личко, на якому ще полискували червонi
вiдблиски вогню, привiтно мовила:
- Навiки слава! Проходьте, люди добрi, сiдайте, коли ваша ласка. Я вже
хлiбець загнiтила, невзабарi й витягну. - I додала, орудуючи в печi
широкою дерев'яною лопаткою: - Яке це щастя - святий хлiбець випiкати!
Менi й сниться, що я хлiб з печi виймаю.
- А звiдки ж ви його берете? - поцiкавився Остряниця.
- Пан гетьман велить щодня двiйко хлiбцiв випiкати. То я й вiдводжу
душу, бо вже хтозна-коли й пекла.

Остряниця пiдозрiло поглянув на гетьмана.
- Хiба я не велiв берегти кожну жменю борошна, ще й висiвок до нього
домiшувати?
- Та так уже вийшло, - винувато озвався Павлюк. - Та ти сiдай, потiм
будеш мене судити. У хлiб ми ще можемо висiвок додавати, а в порох що? А
його в нас раз-два...
- Де зараз Потоцький?
- Вже по сусiдству з нами. Вчора увечерi хоругви переходили через
Сахнiв мiст. З дня на день очiкую Скидана, i тодi ми всi вкупi. Але чекати
ляхiв не будемо, першi почнемо бiй.
Тим часом баба Векла простелила чистий рушник на пiдвiконнi.
- Це ж нинi тiльки менi однiй таке щастя випада - чистий рушник перед
хлiбом стелити, - хитала головою стара. - По селах, кажуть, вже й послiду
нема .
Стара перехрестилася бiля печi, проказуючи: "Дай Бог, щоб не останнiй
раз святий хлiб з свято© печi виймати", - взяла дерев'яну лопатку, шаснула
нею в пiч i витягла загнiчену рум'яну хлiбину. Поклала ©© на рушник, ще
одну витягла. Перехрестила хлiб i заходилася ламати його на чотири шматки.
Iз розламаних куснiв вдарила така густа пара, що в Остряницi й голова
обертом пiшла.
- Хай полежить на вiкнi, спочине та схолоне, - казала мiж тим стара. -
Покiйнички, царство ©м небесне, понюхають пари з хлiбця i ситi будуть. А
крихiтку хлiбця дозвольте собацi дати. Такий уже звичай. Старi люди
кажуть, що ходили колись Бог i святий Петро по землi, зайшли вони до
однi © жiнки хлiба просити. А хлiба тодi в людей було до безмiри, бо
колоски росли не такi, як тепер, а по всiм стеблi. Згори й до землi самий
колосок був. От i хлiб у людей водився. Тож попрохали Бог та святий Петро
в то© жiнки хлiба, а жiнка саме млинцi пекла, лава у борошнi була.
Молодиця млинцем витерла лаву i запрошу сiдати. А святий Петро i каже
пану Богу: "Треба залишити ©х без хлiба, бо вже й лави хлiбом витирають".
От вiн у поле пiшов, взяв житню стеблину i давай ©© чухрати, а собака й
завив... То вiн i лишив трохи колоска на собачу долю. Того й треба давати
собацi перший хлiб.
Та ось уже й хлiб охолонув, баба Векла взяла по шматку, пiднесла
Павлюку й Остряницi.
- Прошу вас, отамани, щоб у ваших руках завжди святий хлiбець був!
Остряниця, все ще не вiрячи, що перед ними справжнiй хлiб, обережно
взяв кусень, вдихнув запах i з'©в його, навiть сам незчувся коли...
Здивовано подивився на бабу Веклу, наче питав ©©: хлiб у мене щойно був,
чи, мо', приснилося?
- Охляв ти, добрий чоловiче, - зiтхнула стара. - Та кого тепер здиву ш
голодом.
Другий шматок Остряниця смакував повагом, обережно вiдкушував, тримаючи
пiд хлiбом долоню, аби не впала й крихта, аби надовше розтягнути радiсть
зустрiчi з хлiбом... Павлюк так i не доторкнувся до свого шматка, дивився
на нього сумно, зiтхав та хитав головою. По хвилi глянув у вiкно: бiля
ворiт стояв гурт дiтей. Павлюк встав i вийшов з хати.
- Ану, козаки, хутчiше сюди! - весело гукнув, i дiти, не примушуючи
себе двiчi прохати, штовхаючи одне одного, як тi горобцi, пурхнули в двiр.
- Пане гетьмане, i сьогоднi хлiбця нам дасте?
- А казку нам розкажете?
- А ляхiв скоро проженете?
- Все буде, все, - казав гетьман, впускаючи в хату дiтей. - I хлiба
дам, i казку розповiм, i ляхiв витуримо. Тiльки ви, пуцьвiрiнки, швидше
ростiть!
Маленьке хлоп'я подивилося на Павлюка засмученими очима, пропищало:
- Коли б ©сти було що, то ми б росли...
- Ой лихо!.. - тiльки й мовив Остряниця. - Сiдайте до столу, може, хоч
трохи пiдете в рiст.
Дiти, щебечучи й блискаючи з радощiв запалими очима, всiдалися на лавi.
Остряниця вражено позирав на худi, аж синюватi ©хнi личка, на загостренi
носики й голоднi очi, в яких затеплилася надiя, коли вони вгледiли хлiб на
столi... На нього, не клiпаючи, дивилася дiвчинка рокiв п'яти-шести, не в
силi вiдвести погляд вiд шматка в руках Остряницi, й надсилу ковтала
слину. Вiн простягнув ©й хлiб, вона блискавично вхопила його маленькою
кiстлявою рукою, розломила навпiл, одну половинку з'©ла, а другу заховала
в пазуху.
- Кому? - тихо запитав Остряниця.
- Мамi... - пропищало дiвча. - Вони хорi лежать.
- То що, козаки, будемо хлiб ©сти? - весело поспитав Павлюк, набравши
повнi руки куснiв.
- Будемо!.. Будемо!.. - врiзнобiй закричали дiти, вихоплюючи з його рук
хлiб, i блискавично його з'©дали.
- Господи Боже мiй... - зiтхала бiля печi баба Векла.
Дiти простягали руки.
- Дайте ще, пане гетьмане!
- Хоч отакунький шматочок!..
- У мене братик не вста ...
- А в мене мама ..
Павлюк тицяв у худi руки куснi хлiба.
- жте, ©жте та ростiть пошвидше. Лицарi Укра©нi ой як потрiбнi!
Дiти ковтали хлiб i знову голодними очима дивилася на гетьмана.
- Вище носи! - казав гетьман. - Здобудемо волю - буде вам i хлiб, i до
хлiба!
- А завтра приходити, пане гетьмане? - питалися дiти.
- Приходьте, дiти, приходьте. Бабуся Векла вам спече хлiба.
- Хоч би швидше завтра було...

"Завтра... Завтра, - думав Остряниця. - Завтра буд бiй. Коли ми
висто©мо, то баба Векла спече ©м хлiба".
- А тепер розкажiть казочку, пане гетьмане! - попрохала дiвчинка, котра
сидiла бiля Остряницi. - Про Телесика i бабу Ягу.
- Про Телесика! Про Телесика! - гуртом закричали дiти.
- Тодi слухайте, - гетьман розгладив вуса i враз перетворився на
доброго, мирного дiдуся. - Жив собi дiд та баба, старi обо були, дiтей не
мали.
- Ляхи в них дiтей забрали! - вигукнула дiвчинка.
- Може, й ляхи, - згодився гетьман. - От бабуся й каже: витеши менi,
дiду, з дерева хлопчика. Дiдусь i витесав з дерева хлопчика, бабуся
поклала дерев'яного хлопчика в колиску. Встали вранцi, а в дворi ходить
хлопчик Iвасик - Телесик.
- А хлiба вони Телесику дали? - поспитала дiвчинка.
- Дали, - сказав гетьман, - багато-багато хлiба дали. I став у них
Iвасик жита. Щодень рибку ловив, а мати йому обiдати носила.
- Багато хлiба давала? - поспитав хлопчик, свiтячи голодними очима.
- Багато, - пiдтвердив Павлюк. - От баба Яга й на - думала впiймати
Iвасика - Телесика.
- А чия баба Яга? - запитала дiвчинка.

- Н-ну, наша... - зам'явся Павлюк.
- Е, нi! - заперечила дiвчинка. - Баба Яга не наша, а лядська.
- А-а... Звичайно, баба Яга була лядською, - згодився гетьман.
- I пiдiслали ©© ляхи, щоб вона Телесика вкрала?
- Авжеж, що ляхи, - згодився гетьман. - Хто ж iще пiдiшле бабу Ягу,
крiм ляхiв?
Почувся вибух, приглушений вiддаллю, шибки у вiконцi ледь чутко
задеренчали... Павлюк вмовк на пiвсловi, прислухаючись.
- Ось що, дiти, - сказав вiн, зводячись, - казочку вам, коли живий
буду, завтра докажу. А тепер розбiгайтеся по хатах!
- Пане гетьмане, а ви проженете ляхiв? - тоненьким голоском запитала
дiвчинка. - Я дуже хочу ©сти.
- Проженемо, донечко, проженемо, - погладив ©© гетьман по голiвцi. -
Для цього ми i взялася за шаблi, аби хоч вам бiльше не голодувати.

- Хлiб везу-у-уть!
- Хлi-i-i-iб!
- Ура-а-а-а!
- Живемо!..
Все мiстечко висипало на вали. На вулицях тiсно вiд козацького,
селянського та мiщанського люду, котрий на заклик гетьмана всю осiнь
сходився у Мошни. Павлюк та Остряниця ледве пробралися в гамiрливому
натовпi, що, здавалося, не мав нi кiнця, нi краю. Повстанцi пiдкидали
шапки вгору й кричали: "Хлiб! Хлiб!". В голодному мiстi люди сидiли на
мiзерному пайку, тому з швидкiстю блискавки поширилась чутка, що йде обоз
в Мошни, повний зерна, i люд повалив навстрiч, до мiсько© брами.
- Пане гетьмане, з хлiбом вас! - лунали вигуки. - З його милiстю
хлiбом!
Мiсяць тому Павлюк вiдрядив Гордiя Чурая трусити панськi ма тки i
будь-що роздобути збiжжя. I ось веселий полтавець поверта ться з обозом.
Павлюк пильно придивля ться до валки й хмурнi . Нi, щось не видно
веселощiв на засмаглому худому лицi козака. Вiн пiд'©здить до гетьмана з
винуватим виглядом, опуска очi. Довго i, певно, без всякого бажання
спiшу ться, ще довше порпа ться бiля коня, зрештою пiдходить, уникаючи
дивитися на гетьмана. В кулак покахику без причини. Павлюк переводить
погляд на сани обозу, й серце його боляче стиска ться: порожньо. Гордiй
повернувся без хлiба. Це вже й люд побачив, бо враз принишк. Вгамувалися
крики, i, мабуть, кожний вiдчув ще бiльший приступ голоду. Павлюк мовчить.
- Пане гетьмане, - тягнучи слова, почина Гордiй Чурай i дивиться
кудись убiк, мимо гетьмана. - Так я, значить, повернувся...
- Чого ж це ти, Гордiю, невеселий i Полтави сво © не згаду ш?
- Хлiба нема , - зiтха Чурай. - I в нас, кажуть, на Полтавщинi голод.
Всюди тепер зуби на полицi кладуть.
- А де ж той хлiб, що ти навитрушував у панських ма тках?
- Та дещо витрусив...
- То де ж хлiб? Чи ляхи вiдбили?
- Та нi-i... - тягне Чурай. - Роздав...
- Як роздав? - аж крикнув Павлюк. - Кому?

Гордiй з ноги на ногу переступа .
- По селах... Людям...
- Ти збожеволiв, Гордiю!
Чурай не витриму i кричить:
- На мо му мiсцi кожен збожеволi , як люд на волостях з голоду кона .
Подивилися б ви, що твориться в селах! Люди як мухи мруть. Не мiг же я
кидати ©х у бiдi. Ат! - зрештою махнув вiн рукою. - Карай мене, гетьмане,
а тiльки роздав я хлiб. Вiз його у Мошни... Мимо якого села не ©ду, як не
таюсь, все одно люди якимось чином дiзнаються, що я везу. Дiтей пухлих на
руках виносять... На колiна стають... Тiльки очима свiтять... Просять,
молять, кричать... Ну не мiг же я... Хоч потроху, а давав дорогою. А що я
мав чинити? Хай люди з голоду помирають, чи що?
- Але ж у вiйську нема хлiба, - тихо мовив Павлюк.
- Що ми люди, що вони! - Гордiй сердито бликнув на Павлюка. - У нас хоч
сякi-такi запаси, а там - смерть! Села вигибають, мертвих нема кому
хоронити. Тiльки собаки виють та гайвороння кряче. Що я мав чинити? От i
роздав хлiв до останньо© зернини.
Вулицею шкандибала згорблена жебрачка в лахманинi й трусилася вiд
холоду. Забачивши гетьмана, спинилася, сперлася на костур, простягла
посинiлу кiстляву руку з скарлюченими пальцями:
- Дай, паночку, хлiбця... А я тобi пiсеньку заспiваю. Про коровай
весiльний...
I, журно хитаючи сивою головою, затягла тремтячим моторошним голосом:

Засвiти, Боже, iз раю
Нашому короваю,
Щоб було видненько
Краяти дрiбненько...


Роздiл дев'ятнадцятий

Пiд вечiр у Мошни примчав гонець.
- Пане гетьмане! Скидан не прорветься, ляхи на хвостi сидять! - мовив
вiн, осадивши коня бiля гетьмансько© хати. - До Ольшанки дiйшов, а далi нi
тпру нi ну! Цiлий полк причепився!
Павлюк саме зiбрав у сво©й хатi сотникiв та старшин i викладав ©м сво©
думки щодо завтрашнього бою.
- А що, пани-молодцi, провiтримось трохи та й Скидана з бiди
визволимо?!
Товариство, не кажучи зайвих слiв, квапно посунуло з хати. На ходу
натягнувши кожух, вибiг з хати i гетьман.
- Сурмачi! Сурмiть збiр!
Сяйнувши мiддю, засурмили труби, i кличний звук: "Всi на коней!" -
полинув над мiстечком. Розбурхалася Мошна, висипала на вулицi, заiржали
конi, залементували люди... Пiшi загони, поблискуючи вилами i косами, вже
шикувалися бiля валiв, заздро позираючи на верхiвцiв.
- В похiд виступають тiльки комонники! - кричали сотники. - Ей,
пiхтура, не загороджуй вулиць! Все одно з конем не збiжиш!
- Це ви попробуйте сво©ми кiньми з нами збiгти! - кричали пiшi.
По якомусь часi тисяча козакiв уже вихопилась в сiдла й невдовзi
залишила мiську браму. Павлюк пустив коня, тiльки вiтер засвистiв у вухах.
Звiвся в стременах, припав до гриви.
- Ага - га - га!
Любив швидку ©зду, забував тодi про все: i про гiрке, i радiсне. Наче
на крилах летiв. Розтягнувшись, козаки мчали за гетьманом, поблискуючи
шаблями, рипiв-скрипiв пiд копитами снiг, прихоплений морозцем, i мерзлим
груддям летiв навсiбiч... Туге холодне повiтря дзвенiло крицею i сiкло
лице. День догоряв, снiгова рiвнина поволi синiла, кам'янiла вiд морозу,
далекi лiси вже вкривалися сутiнками. Попереду, куди вони мчали, здiймався
дим, долинала приглушена вiддаллю стрiлянина. Вона то затикала, то знову
спалахувала. Та ось вже пронеслися берегом Ольшанки, вихопились на згiр'я
й далеко в долинi забачили побо©ще в диму.
- На рiвному ляхи наздогнали!.. - перемагаючи вiтер, кричав Павлюку
гонець. - Скидан змушений був табором стати... Саньми та возами оточилися
козаки i б'ють по ляхах!..
Ще здалеку побачив Павлюк, що жовнiри густо облiпили Скидана, аж чорно
вiд них у долинi! Але й козаки (це видно було по трупах жовнiрiв перед
козацьким табором) добре трималися. Павлюк блиснув шаблею над головою:
- Ура-а-а-а!
- Ура-а-а! - понеслося долиною й вiдбилося аж ген у га©.
I вмить вмовкло побо©ще... Козаки, вiдiрвавшись од рушниць та гармат, з
надi ю озирнулися: хто ж там кричить? Жовнiри, йдучи на приступ, спинилися
й також придивлялися. Заднi розшолопали, в чiм рiч, i почали непомiтно
вiдступати.
- Нашi-i-i-i! - закричали козаки i, вихопивши шаблi, вибiгли з-за
возiв... Павлюкiвцi вихором пронеслися мимо табору i з ходу врiзалися в
гущавину жовнiрiв...
- Ага, пани ляшки, нападуть на вас оскоми, як скушту те нашо© крицi! -
кричав Гордiй Чурай. - Ану налiтай, в кого шия тонка!
Миготiли щаблi, кричали жовнIри, i снiг почав хутко червонiти. Скiльки
тривав бiй, Павлюк не пам'ята . Зрубавши кiлькох жовнiрiв, вiн оглянувся:
ворога не було. Козаки з галасом ганялися по рiвнинi за жовнiрами, котрi
сипонули на всi боки, як зайцi.
- Постривай, пане ляшку, тютюнцю позич на люльку! - не вгавав Гордiй
Чурай. - Та й прудкi ж якi!..
Павлюк перехилився з сiдла, витер закривавлену шаблю об труп жовнiра,
сунув ©© в пiхви: решта вже й без нього обiйдеться.
- Скидане? Де ти, полковнику?
- Я тут, гетьмане! - примчав Скидан на конi, розпашiлий, збуджений,
шапка аж на потилицi, очi горять...
- От налетiли, так налетiли!.. - вигукував вiн, блискаючи зубами. -
Наче та буря!.. Ось таким би летом та до Варшави!
- Що ж це ти, полковнику, так довго барився?

- В Драбiвцi засидiвся. А до тебе зiбрався - ляхiв бiс принiс.
Потоцький веде сюди чотири полки, це тисяч з десять воякiв буде. Та
коронна артилерiя. До зубiв ляшки озбро нi.
- Де зараз Потоцький? - запитав Павлюк.

- Пiд Кумейками! Там його головний табiр.
Павлюк помовчав, жуючи вус.
- Чекати його в Мошнах не будемо. Завтра вранцi вирушимо на Кумейки i
першi вдаримо! Скiльки гармат привiз?
- П'ять корсунських та шiсть пiд Драбiвкою в ляхiв позичив. - Додав
скрушно: - Пороху трохи везу.
-I в нас негусто. Так i не встигли селян озбро©ти. Нiчим.
Бiй уже затихав, козаки, розiгнавши й порубавши жовнiрiв, поверталися
до Скиданового табору, весело перегукуючись.
- Збирай, Карпе, сво господарство, та будемо завидна рушати. Людей, я
бачу, в тебе чимало.
- По дорозi пристали, - вiдповiв Скидан. - Хоч беззбройнi, та ненавистi
повнi! I не тiльки чоловiки, а й жiнки заднiх не пасуть. До речi, я ось
тебе познайомлю з сво ю помiчницею.
- Жiнка? - здивувався Павлюк. - Загоном оруду ?
- Ще й як! - смiявся Скидан. - Будь-якого чоловiка за пояс заткне.
Славна молодичка, нiчого не скажеш. I красуня, i вiдважна. Шкода, чоловiк
у не© загинув. Бiдна, мiсця собi не знаходить. Вони ж любилися, як голубiв
пара. Тепер сама... - Скидан звiвся в стременах, оглядаючи козакiв. - Ага!
Он i вона. Олено-о!.. Давай сюди, гетьман хоче на тебе подивитися!
Павлюк повернув голову й закляк у сiдлi. Не вiрив сво©м очам. В шоломi
й кольчузi, з шаблею при боцi, до нього наближалася його далека i, як
гадалося, навiки втрачена юнiсть...
- Оленко... - прошепотiв самими губами. - Невже це ти?
- Павло? - швидко запитала вона.
- Боже, скiльки я тебе чекав... I шукав...
- А я, бачиш, сама прийшла. - Помовчавши, додала: - Забарилась, правда,
та дорога з Бахчисарая неблизька.
Скидан здивовано на них подивився, легенько свиснув, пересунув шапку з
потилицi на лоб i по©хав до табору, лишивши ©х наодинцi. Та вони навiть на
помiтили його вiдсутностi.
- Оленко... - прошепотiв Павлюк, наче в якомусь снi. - Не може бути, що
це ти... В шоломi, кольчузi... I кiнь бойовий пiд тобою. I гiркота в тво©х
очах...
Перед ним сидiла на конi не юна тендiтна дiвчинка, яку колись Павлюк
вперше покохав i котру несмiло вперше поцiлував... Нi, перед ним була
змужнiла жiнка, схожа i не схожа на його Оленку. Хiба що карi очi... Але в