Чемерис В.. Фортеця на Борисфенi

ре стровi козаки Василя Томиленка весело посмiхалися.
- Чого смi теся, хлопцi? - поспитав ©х Павлюк.
- Та весело, пане гетьмане, - озвалися тi. - Як згада мо, що зараз
панам ляшкам будемо лоскотати боки, смiх розбира .
Ось вигулькнув Скидан.
- Швидше, козаки, швидше до замку, доки драбанти не здiйняли шарварку!
- Де Томиленко? - поспитав Павлюк.
- Тут я, Павле, тут, - почувся бас, i з ранково© мли вирнув на конi
старшина. - Здоров був, сотнику, а тепер гетьмане.
Старшина й гетьман обнялися.
- Ну показуй, де тво© ляхи, Василю.
- Сплять у замку, хай ©х трясця вiзьме! - буркнув Томиленко. - Варту
бiля брами знiмуть мо© хлопцi. Можна починати.
- Починай, - сказав Павлюк.
Томиленко витяг з-за пояса пiстоль i вистрiлив угору.
Трiснула й проломилася тиша.
- Ура-а-а!.. - понеслося над Черкасами, i тупiт тисяч копит, крики та
пострiли оглушили мiсто.
- Ага-га-га! - кричав на все горло Томиленко, женучи коня до брами. -
Дочекалися i ми свого часу!
Козаки Павлюка й Томиленка вривалися в замок, рубали сонних драбантiв,
що очманiло вистрибували в двiр i спросонку навiть не вiдбивалися...
Iржали конi, охопленi смертним жахом, кричали драбанти.
- Не випускайте, не випускайте ©х iз замку! - лунав голос Павлюка. - З
будiвель викурюйте, щоб не встигали кулями рушницi набивати!
Налiт козакiв був такий несподiваний, удари такi дошкульнi, що збитi з
пантелику драбанти вже не здатнi були чинити опiр. Тi, якi ще вцiлiли,
спiшно кидали зброю, благаючи порятунку.
- Пане гетьмане! - примчав збуджений Скидан. - Замок у наших руках.
Армати цiлi, ще тепленькi нам дiсталися!..
Мiщани повибiгали з хат, як тiльки-но затих бiй.
- Воля! Нашi прийшли! - лунали радiснi вигуки. - Виходьте, люди!
Гетьман Павлюк привiв козакiв!..
Люд повалив вiтати повстанцiв. Коли зiйшло сонце, майдан уже був
забитий вщерть. Була Зелена клечальна недiля, i черкаськi дiвчата посипали
дорогу перед вiйськом зелен-гiллям, кидали на вершникiв руту-м'яту,
шовкову траву, посипали вiйсько чебрецем та любистком.
- Iз святом вас, пане гетьмане, i вiйсько ваше!
- З клечальною недiлею будьте здоровi! Увесь у м'ятi й чебрецi, ©дучи
на майдан, Павлюк був зворушений до слiз. Марилась йому щаслива будучина,
коли вся Укра©на заквiтча ться рутою-м'ятою, на повнi груди питиме п'янке
повiтря волi... Забемкали дзвони, бiля церкви стояв високий дебелий
священик у довгiй чорнiй рясi. В однiй руцi в нього був хрест, в другiй -
пiстоль.
- Iсус каже: iм'я менi легiон, бо нас багато! - басом гуде панотець i
благословля хрестом повстанцiв. - Будьте вкупi, брат за брата. У святому
письмi сказано: коли царство роздiлиться само в собi, не зможе устояти це
царство!
Мiж людом на майданi ходив мiський коваль Кизим з сином Кизименком -
обидва високi, широкоплечi, що тi богатирi, i роздавали всiм бажаючим
саморобнi шаблi та ножi.
- Берiть, смiливцi, святу зброю! - щедро призапрошував коваль. - Ми з
сином потихеньку та помаленьку за весну наклепали. Як знали, що згодиться.
Та ви берiть, ми ще наклепа мо, наше горно не затуха .
Чоловiки беруть, дякують.
- Нема за що! - гуде Кизим. - Мiцнiше тримайте шаблi, бо вони, як i
горобцi, легко з рук випурхують. Та старайтесь, не лiнуйтеся, щоб панота
всмак скуштувала наших шабель. - Вздрiвши гетьмана, Кизим гукнув: - Чи так
я кажу, пане гетьмане? Чи, може, нам ляшки волю за так дадуть?
Майдан затих, всi повернули голови до Павлюка. -
- Дадуть ляхи нам волю! - голосно сказав Павлюк. - Як на кладовищi
опинимося, так i дадуть нам волю. Лежiть, як вам подоба ться, в могилах.
Ваша воля. А коли вiльно хочете пiд сонцем жити - берiться за зброю!
Павлюка пани можуть здолати i голову йому вiдтяти, але вам усiм, Укра©нi
нашiй - нiколи!
- Ми всi до тебе прийдемо, пане гетьмане! - на увесь майдан гудiв
Кизим. - Веди нас за волю, гетьмане! Зненацька почувся тоненький
розпачливий голосок:
- Пане гетьмане, мене мати не пуска .
Майданом пронiсся смiх, голосний, навальний, i уже задзвенiла пiсня:

На вулицi сурма гра ,
Мене мамка не пуска
"Пуста мене, моя мати,
На Сiчовi погуляти!"

Пiдхопив майдан пiсню, згасли нараз безтурботнi посмiшки, суворими
стали виснаженi лиця, i увесь люд вiд малого до попа бiля церкви тихо,
врочисто, як молитву, заспiвав:

Ой ви, орли, ви, соколи,

Занесiть мя в чисте поле.

Та й за нашу Укра©ну
Будем битись до загину!

В надвечiр'я Павлюк обходив з Томиленком вози, на якi вантажили гармати
ре стру, порох та свинець, перевiряв, чи добре все вкладено, чи не буде в
дорозi яко© неув'язки. Прийшов Кизим.
- Запрошую вас, товаришi й братове, до себе на вечерю. По келишку
вип' мо, щоб не гасло полум'я в наших горнах, щоб залiзо завзятiше
кувалося!
- Куй залiзо, доки гаряче! - посмiхаючись, мовив Павлюк до Томиленка та
Скидана, i тi дружно кивнули головами.
Кизим мешкав у кривiй вуличцi, десь аж на околицi Черкас. За його
дворищем простилалась зелена левада з вербами, з озерцями та осокою. В
кутку подвiр'я стояла кузня, маленька, закiптавлена, в дворi гори
всiлякого базавлуччя, залiза, поламаних колiс, бричок, плугiв. З кузнi -
мiцний запах гарячого залiза, вiчного духу всiх кузень. Чути було, як
завзято клепав молот, раз по раз з маленьких дверей вiялом вилiтали iскри,
нiби рятувалися вiд важкого молота.
- Гаси горно, сину, та йди гостей зустрiчати! - мовив Кизим. - Будемо
оковиту клепати!
Зiгнувшись, аби не стукнутись об одвiрок, з кузнi вийшов
Кизименко-молодший у фартусi, з засуканими рукавами, випростався, аж у
дворi враз стало тiснiше. Як i батько, дебелий, пропахлий димом i залiзом,
вiн стояв i посмiхався слiпучою бiлозубою посмiшкою. Павлюк подивився на
батька й сина, головою похитав:
- Але ж i витязi-лицарi!
- У нас, у Кизимiв, увесь рiд такий, - гордовито мовив коваль. - Усi -
хоч небо пiдпирай, i всi ковалювали. I батько мiй, i дiд, i прадiд. Гарячi
ми люди, Кизименки. Все життя бiля вогню та залiза, тому нас хороби та
смерть обминають.
- А ми тую смерть за шкiрку та в горно! - басом озвався Кизименко. - А
тодi витягнемо та на ковадло i молотом ©©, молотом... Як вiдклепа мо, не
то що наше подвiр'я, Черкаси обминатиме.
Бiля кузнi лежав ворох шабель гартованих, ножiв, наконечникiв для
списiв. Томиленко взяв шаблю, махнув нею, криця тонко засвистiла.
- Добре ляшкам голови стинатиме! - задоволене мовив старшина - Дасть
Бог, тво©ми шаблями, ковалю, щастя здобудемо.
- Аби лишень ляхiв вигнати, а щастя ми й у кузнi виклепа мо! - гуде
коваль. - Жоден пан не вгризе його, зуби полама .
- Боротьба - це i щастя, - задумливо мовив Павлюк.
- Ось заради цього щастя й шаблi ку мо, - коваль витер руки. - Прошу
дорогих гостей до мо © хати на скромну гостину.
Хатина в коваля, як i кузня, була маленька i теж вгрузла в землю, але
чиста й охайна. Стiни побiленi, вiконницi сяють свiжiстю фарб, крученi
паничi весело на стрiху по тичках снуються. Зразу видно жiночу руку. Та
ось i господиня. З хати вибiгла дiвчина, висока, тоненька, з довгою чорною
косою, зашарiлася. кланяючись.
- Прошу гостей дорогих... Чим багатi, тим i радi.
© нiжне юне личко так i полум'янiло, полум'янiла вишивана сорочка,
дiвчина знiяковiло заплiтала i розплiтала кiнчик довго© коси.
- Оце й господиня наша, - казав коваль. - Дочка Марина. Ми з сином у
кузнi клепа мо, а вона по господi падку та до столу нас заганя . Так i
живемо.
- Гарна ж у тебе дочка, - пiдкрутив Скидан вуса. - Коли б я не таким
уже молодим був, то, мо' й сватiв до тебе, ковалю, заслав.
- Не гарячкуй, полковнику! - осадив його Томиленко - Тут уже й молодшi
за тебе сватались, та й тi вiдкоша хапали!
- От же лишенько! - розвiв Скидан руками. - Коли наше не влад, то ми з
сво©м назад!
Марина зашарiлася i стала ще вродливiшою. Павлюк iз смутком поглянув на
дiвчину, i туга здавила груди... Згадалась Олена, серце щемом зайшлося.
- Прошу вас, пане гетьмане, - Марина глянула на нього великими чистими
очима, в яких було стiльки нерозтрачено© дiвочо© нiжностi й доброти.
З думки не йшла Олена. Дивився на Марину, а бачив далеку, назавжди
втрачену свою кохану. За столом сидiв неуважний, увесь поринувши в
невеселi думи, мало пив, майже не ©в. Господар та гостi, розiгрiтi
оковитою, гучно балакали. Ось Карпо Скидан уже затягнув пiсню, Павлюк i
собi пiдхопив, аби розвiяти тугу-журбу:

Ой гай, мати, ой гай, мати,

ой гай зелененький,
Як ви©жджав з Укра©ни козак

молоденький.
Як ви©жджав, шапочку зняв,

низенько вклонився:
"Прощай, прощай, громадонько,

може, з ким сварився".
Хоч сварився, не сварився,

щаслива дорога!
Зоста ться на Вкра©нi

дiвка чорноброва...

А далi спiвати не мiг, бо зовсiм тяжко стало на серцi. Встав i, нiким
не помiчений, вийшов надвiр. Павлюк попростував двором, аби побути на
самотi. Вечорiло, над подвiр'ям уже висiли першi зорi. Смокчучи люльку,
Павлюк пiшов на леваду, спинився бiля верб. Марина несла воду вiд криницi.
Побачивши Павлюка, спинилася, а вiдра на коромислi тихенько i нiби злякано
гойдалися.. Хлюпалась вода.
- Дай напитися, дiвчино.
Вона мовчала, вiдра сполошено гойдалися. Павлюк взяв вiдро за дужку, у
вiдрi плавали зорi. Вiн посмiхнувся ("Зоряна вода, кажуть, на щастя"),
жадiбно пив холодну джерельну вологу. Звiв голову, Марина дивилась на
нього сумними очима.
- Не бо©теся, пане гетьмане, по левадi ходити?
- А чого? - посмiхнувся вiн.
- Русальна ж недiля нинi, - Марина зашарiлася. - Сьогоднi русалки з
Днiпра виходять, бiгають у полях, на деревах лазять. Ще залоскочуть.
I пiшла, погойдуючи вiдрами.
- Марино! - гукнув раптом Павлюк. - Дай я ще нап'юся. Хмiльна в тебе
вода.
- I чарiвна... - додала вона, спинившись. Павлюк махнув рукою.
- Я вже давно причарований.
- Хто ж вона? - тихо запитала Марина й потупила зiр. - Ви ©© коха те,
пане гетьмане? Я бачу у ваших очах тугу i смуток за нею.
Вiн пiдiйшов ближче до не©, Марина звела очi, в яких горiли зорi.
Скоряючись якомусь незнаному, раптовому пориву, Павлюк рвучко нахилився до
не© i поцiлував дiвчину в лоб.
- Як покiйника цiлу те, пане гетьмане! - Марина швидко пiшла, i чути
було, як з вiдер хлюпала вода.
"Ото теля! - сам себе подумки покартав Павлюк. - Дiвчину не зумiв
поцiлувати... Теж менi вояка!.. А ще гетьман!"
...Тепла зоряна нiч нависла над Черкасами. Павлюк лежав на сiнi,
заклавши руки за голову, i слухав, як спiвали десь на кутку дiвчата... А з
думки не йшла Олена... Сколихнула Марина ©© образ, тепер i дiтися
нiкуди... Олена... Оленка... Кохання його перше й останн ... Далека
юнiсть...
- Оленко... - вiн гладив ©© важку косу, зазирав у очi. - Я не хочу бути
бидлом у пана. Подамся в ре стровi козаки. Хоч i мала, а все ж воля. Та й
зброя буде при менi, не дам себе в обиду. Все ж таки не хлоп у панському
фiльварку. А ти чекай мене, я повернуся. Безпремiнно повернуся...
- Панам хочеш служити? - сердито запитала Олена.
- О нi... Ре стровi козаки захищають Укра©ну вiд татар.
- Станеш отаманом - забудеш мене.
- Тебе забути? - вiн несмiливо цiлував ©©. - Нема в мене тако© сили. Як
пiсок на каменi зiйде, тодi я тебе забуду. Чекай!..
Не дочекалась його Олена. Лютi грабiжники напереп'ят стали ©хньому
коханню. Коли вiн уже сотником у село повернувся, то, власне, й села вже
не було. Самi бовдури обгорiлi. А дiвчат татари в ясир погнали. I його
Олену... Запекло в нього тодi на серцi - й досi пече... Над ним висiла
зiрка, i вiн з болем на не© дивився. Оленку бачив. З неба простягала до
нього руки... Спiвали дiвчата, на левадi сюрчали коники, був тихий, теплий
та гарний вечiр, мирний, спокiйний... А бiль у серцi не минав... Та ось
зiрка над ним зникла. Дво очей пильно на нього дивилися.
- Марина?
Вона тихо сiла поруч. Вiн звiвся, узяв ©© руку.
- Ти дума ш про не©? - тихо запитала Марина.
- Думаю...
- Тобi боляче?
- Боляче...
- Ти ©© коха ш?
- Ой, Марино... - вiн зiтхнув. - Розiйшлись нашi дороги навiчно. Вона в
неволi потерпа , коли жива ще, а я нiби й на волi... Та що з того... Краще
б я за не© в Крим пiшов.
- Не треба печалитись, гетьмане, - м'яко мовила дiвчина. - Тебе ще
любитимуть. Ти на святе дiло людей пiднiма ш. Тебе кохатимуть. Хочеш, я
тебе покохаю? I буду чекати тебе з походу. Все життя чекатиму. Я терпляча.
Аби тiльки в тебе серце не болiло.
Вiн подивився на не©, як на диво яке.
- Я хочу, щоб ти, гетьмане, був щасливим, - прошепотiла Марина. - Щоб у
тво©х свiтлих очах нiколи не було смутку i болю.
- Ти хороша... Чиста... Свята... Ще зустрiнеш хлопця. А я... Сьогоднi
тут, а завтра там... Не знаю, що мене чека . Може, й плаха. А ти будь
щасливою, дiвчино чарiвна.
Вiн обняв ©©, але вона легко вислизнула з його обiймiв i зникла, наче
©© й не було...
- Пильнуй!.. Пильнуй!.. - обiзвалася варта бiля брами.
- Я чекатиму тебе, гетьмане-е!.. - пролунало у вечоровiй тишi.


Роздiл шостий

Вiдтодi, як у Зеленiй Гутi побував гонець гетьмана Павлюка, минуло
кiлька тижнiв. Село наче вимерло. Чоловiки, захопивши в панському ма тку
коней, подалися на Сiч, в селi зосталися жiнки, дiти та старi дiди, котрi
хоч i хотiли ще козакувати, одначе на коней не здужали вилiзти. Та ще
панотець Никодим самотиною доживав свiй вiк при ветхiй сiльськiй церковцi,
i обо вони (церква й панотець) вiд старостi вже ледве купи трималися.
Церковка була прадавня, ще бозна-коли збудована в часи Великого
Литовського князiвства. Никодим жив мрiями про нову церкву i якось було
за©кнувся про це колишньому пановi, але той на нього таким кривим оком
подивився, що Никодим i язика прикусив.
- Ми вам, схизматам, швидше домовини зрихту мо, анiж православну
церкву! - крiзь зуби процiдив пан дiдич, котрий був, як i все панство,
унiатом-католиком I люто ненавидiв православ'я. Панотець Никодим бiльше до
пана не рипався i навiть дзвонаря частенько прохав:
- Ти вже того, Мусiю, не дуже в дзвони калатай!
- Так як же дзвонить, щоб i тихо було? - дивувався дзвонар. - Та це все
одно, що без голосу спiвати.
- Полегеньку дзвони, потихеньку, - повчав панотець дзвонаря. - Щоб пану
менше вуха бевканням мозолити, бо погрожу костьол збудувати i всiх нас в
унiати пошити. А iстинно православна душа i серце почують глас Божого
дому.
Дiдич не встиг збудувати костьол, на щастя, помер. А мо' Господь його
до себе на суд правий забрав, аби той лиходiй бiльше не капостив на бiлому
свiтi. А новий панич хоч i лядсько© породи, та не лихий. Цього ще можна
терпiти, хоч i не збагнеш, хто вiн: католик чи православний. А панi його
Олена й зовсiм добра, бо одновiрка. Никодим якось натякнув ©й, що дiм
святий уже на ладан дише, шашiль дерево поточив, балки та стропила вже
струхлявiли, стiни ледве не валяться...
- Цього лiта, панотче, збуду мо нову церкву, - сказала Олена. - Я
побалакаю з паном Матусевичем, думаю, вiн не поскупиться.
Панотець вiд тих слiв ожив. Панi Олену хвалили в селi, казали, що
молодий панич свiту бiлого без не© не бачить. Буцiмто вона й не панського
роду, а проста селянка, тому й сердечна та людяна. Никодим довгими ночами,
коли не спалося, вже обмiрковував, скiльки треба лiсу на нову церкву, та
все молився i прохав Бога, аби вiн послав панi Оленi довгий та щасний вiк.
Та згодом таке пiшло на Укра©нi, що не до церкви. Закрутило, як у
повiнь вода. Почали горiти фiльварки, селяни озброювались косами й гуртами
на Сiч утiкали. Докотилася та хвиля й до Зелено© Гути. Никодим зiтха :
спорожнiло село. I панотець змирився з думкою, що й цього лiта, мабуть, не
освячувати йому ново© церкви. Та воно лiто-друге й зачекати можна, здобули
б люди волю, щоб клятi унiати не душили православ'я. З такими думками i
жив панотець. В церкву тепер частiше навiдувалися жiнки, молилися за сво©х
чоловiкiв, прохали у Всевишнього ласки i добро© долi. А коли жiнки,
помолившись, розходилися, панотець крекчучи вмощувався на вигонi бiля
церкви i довго сидiв, дивлячись прямо попперед себе. Iнодi до нього
пiдсiдали дiди, смоктали люльки, гомонiли.
- Як там нашi? - озветься хтось iз дiдiв.
- Мабуть, уже за порогами.
- А про гетьмана Павлюка не чувати?
- Казали, в Черкасах був, армати захопив i на Сiч повернув. Вiйсько там
готу велике.
- Десницею гетьмана керу сам Господь, - втручався в розмову панотець.
- I гетьман вижене з Укра©ни унiатiв.
- Iстинно глаголиш, панотче, - згоджуються дiди i надовго вмовкають,
кожен думаючи сво .
На заходi, за лiсом, сiдало сонце, тихий, теплий вечiр западав над
селом. Призахiдне сонце було червоне, i лiс також червоним зробився, мовби
охоплений вогнем. А мо' в тiм кра© чий фiльварок горить?.. Над селом
здiймалися вечоровi дими, по дворах варилася на кабицях вечеря. На вулицях
бiля дворiв гралися дiти, вечiр буз як вечiр... Десь мукала корова, десь
дзенькали вiдрами, нетерплячi дiвчата вже поривалися затягти пiсню... Нiщо
не вiщувало бiди. i нiхто в Зеленiй Гутi не вiдав, що ©хнiй староста,
втiкши з села, дiстався до Бiло© Церкви, де стояли жовнiри.
- Бунт, пане старосто! Чернь на Сiч подалася, а панич наш заодно з нею,
- викладав вiн бiлоцеркiвському старостi. - Гайдукам заборонив хлопiв
вгамовувати, коней бунтарям дав...
Бiлоцеркiвський староста був злий, що ма ток в Зеленiй Гутi дiстався не
йому у винагороду за вiрну службу королю, а якомусь безвусому шмаркачевi,
худореброму шляхтичу. А тут i нагода трапилась. Чернь збунтувалась.
Щоправда, цим нiкого нинi не здиву ш, в Бiлу Церкву шляхта замалим не
щодня ледь жива зi страху прибiга . Кожному жовнiрiв не настачиш, та й не
вгаму ш хлопiв, допоки сюди не прийде коронне вiйсько, але щоб шляхтич був
заодно iз бидлом!.. Такого ще нiколи не чув. Ну й провчить же вiн
зрадливого щляхтича, заодно й крулевщизну в нього вiдбере. I
бiлоцеркiвський староста спiшно вiдрядив у Зелену Гуту загiн жовнiрiв:
Романа Матусевича живого чи мертвого привезти у Бiлу Церкву й скарати на
мiському майданi!

...Вечерю варили в челядськiй куховарнi. Роман носив хмиз, Олена
чистила картоплю i, жартуючи, жбурляла в Романа лушпининки.
- Трудись, трудись, паниченьку, взна ш, по чiм хунт лиха! - смiялася
Олена, i очi ©© були такi привiтнi й теплi, що Роман ладен був за тi очi
гори перевернути. Пiдсiдав до Олени, хапався й собi чистити картоплю,
врiзав пальця, але болю не вiдчув. Йому було при мно, що Олена забирала в
нього ножа i чистою шматиною перев'язувала пальця.
- Теж менi помiчничок! Геть пальця понiвечив, - журила Олена, i в ©©
голосi Роман вловлював турботу... В поривi нiжностi цiлував ©й руки, i
вона не вiдривала ©х, а дивилась на нього усмiхненими, променистими очима.
- У мене таке вiдчуття, що ми з тобою однi-единi в цiлому свiтi, -
шепотiв Роман. - Я ладен в челядськiй хатi жити хоч i цiлий вiк! Тут
навiть краще, нiж у палацi. I муру мiж нами нема . I добре, що слуги
повтiкали, самi собi зваримо борщу, i наш борщ буде найсмачнiшим!.. Менi з
тобою i в куренi рай!
- Довго не всидиш у куренi, - смiялася Олена. - Потягне в палац, ти ж
панського роду.
- Хочеш, я палац к бiсу розвалю? - Роман хапав сокиру й кидався до
палацу, Олена з смiхом його здоганяла, вони весело жирували посеред двору
i забували про недоварений борщ. Тодi з палацу виходила Марфа, вона дина
з усi © челядi лишилася, i йшла в челядську доварювати борщ. Прислухалась,
як у дворi "пани граються", i сердито буркотiла:
- Нiкудишнi тепер пани пiшли, нi риба нi м'ясо! Челядь повтiкала, а ©м
хихоньки та поцiлуночки!.. Казна-що, а не пани! Самi собi картоплю
чистять. Коли б старий пан уздрiв таке, то й у домовинi б перевернувся...
Ой не буде ©м добра з цього ма тку. Отак дограються, доки й ма ток у них
заберуть. Де це видано, щоб панич та чернi коней давав?!
Висовувалась з челядсько© й сердито кричала:
- Молодята, де ви там? А ходiть лишень вечеряти!.. Молодята, побравшись
за руки, з'являлись вечеряти, i губи ©хнi були припухлi вiд поцiлункiв.
Орудуючи ложками, пирхали (i чого ©м весело, коли увесь свiт клекоче й
ма тки повсюдно горять!), а Марфа сидiла набурмосившись i бурчала, що так
не годиться чинити панам, що челядь розбiглась i село спорожнiло, а ©м -
поцiлуночки!.. Он старий пан, той би швидко навiв лад!
Марфа з малих лiт виросла серед пансько© челядi, сiм'© в не© нiколи не
було, i старий пан - то дина тема ©© розмови. Села вона сторонилася,
iнодi роками там не бувала, свiту бiлого за челядською куховарнею не
бачила i звикла. Мала переконання, що так жити i треба, що пани вiд Бога i
©х варто слухати й покорятися ©м, як самому Господу, адже без панiв i
життя на землi немислиме.
Бо чернь сама собi ради не дасть i без панiв хутко згине, як майськi
мухи восени. Що бунтують проти панiв тiльки поганi люди, лотри й
розбишаки, в яких у серцi Бога нема , а хорошi люди панiв люблять i
слухаються ©х, як батькiв рiдних... Ось вона з отакуньких лiт при пановi
i, слава Богу, жива й здорова. Не з'©в же ©© пан. Щоправда, старий дiдич
був крутий, як вiрьовка, бив i глумися з не©, як йому хотiлося, але вона
на нього не в обидi. Не вдариш - не навчиш ума-розуму. А, не дай Боже,
чернь панiв порозганя - куди вона на старостi лiт подiнеться? Хто ©©
нагоду i сякий-такий притулок дасть? В не© ж нi сiм'©, нi рiднi, крiм
куховарнi в панському ма тку...
- Боже мiй, як страшно таке чути! - не втерпiвши, вигукнула Олена. - До
чого може людина дожити! I в душi в не© рабство. - Прохала Марфу: - Та ви
хоч по©жте, тiтко, ви ж цiлий день голоднi...
- А я потроху ©м, що-небудь перехоплю i сита, - вiдмахувалась Марфа. -
Пан дiдич привчив нас поменше роботу зубам давати. Дуже вiн не любив, коли
челядь жувала. Бувало, як прибiжить на куховарню та вгледить, що хто ©сть,
то з рота кусень видере. Воно й пана треба розумiти. Вiн один, а нас
багацько, так ми, чого доброго, все до цурки по©мо, як тi мурахи
ненажерливi.
- Ви людина, тiтко Марфо? - не втерпiла Олена.
- Людина, але панська, - уточнювала Марфа.
Далi питати не було потреби.
Марфа ще позiтхала, побурчала, що тепер нiхто панiв не поважа , бо
лотрiв та розбишак розвелося пребагацько, а вони нездатнi втямити, що без
панiв кроку не ступиш, i казала наостанку:
- То я пiду в палац ночувати, бо на вас нiяко© надi©. Вам хихоньки, а
та чернь, чого доброго, ще й палац до цурки розбере, ©м вiри нема , всi
ласi панським добром поживитися!
Марфа вже ступила на порiг, як у парку закричав сич... Пронизливо,
моторошно... Олена здригнулася й ближче до Романа присунулась.
- Чекай завтра покiйника, - байдуже сказала Марфа. - Сич нiколи до
добра не кричить. Або ще ру©на буде. Чи пустка. Коли з старим паном оте
лучилося, сич три ночi перед тим кричав.
- А що з паном лучилося?
- Помер вiн то© ночi, царство йому небесне, - перехрестилася Марфа. - А
я думаю, що його убивцi задушили. Бо дуже пан хрипiв у сво©х покоях, i
тодi хтось через залу вночi перебiг. Я сама чула. А вранцi пана,
посинiлого, в лiжку знайшли...
- Я боюся... - прошепотiла Олена i схопила Романа за руку. - Ти куди?
- Я миттю, - схопився Роман, - Ти посидь з Марфою, я невзабарi.
Роман вибiг з челядсько©, сич ще дужче закричав. Олена поспiшно
перехрестилася.
- Хрестись не хрестись, а вiд опряги не вiдхрестишся! - похмуро
буркнула Марфа. - Ви сич - покiйник буде в дворi.
Та ось дверi рипнули й до челядсько© повернувся Роман, несучи три
рушницi й торбиночки з порохом та кулями.
- Ось!.. - вигукнув вiн захекано i поклав рушницi на лаву. - Хай тепер
кричить собi сич! Марфа пiшла, Олена пригорнулась до Романа.
- Хоч ти й рушницi принiс, а мене все одно острах бере. Сич так
моторошно кричить...
- А я радий, що сич кричить, - засмiявся Роман. - Якби вiн щоночi це
робив, я б тебе щоночi в обiймах тримав .. Не бiйся, моя радосте. Я тебе
нiколи й нiкому не вiддам. Хоч хай i цiлий свiт проти мене йде! Ти моя
доля, моя радiсть i життя мо !
Вiн побачив ©© губи зовсiм близько, вологi повнi губи, i припав до
них... Вона здригнулась i покiрно вiддалася його поцiлунку, i вiн насилу
вiдiрвався вiд ©© губ.
- У тебе такi чистi очi, - шепотiла вона, - i голубi, як весняне
небо... Ти добрий...
- Ти коха ш мене? - спрагло питався вiн. - Скажи менi... скажи...
- Ненавиджу! - засмiялась вона.
- Я здурiю вiд щастя! - вигукнув вiн. - I хай свiт нурту , хай свiт
пала , ми будемо вдвох, ми вiдгородимося вiд свiту високим муром. I нiкого
не впустимо в наше царство кохання.
- Ой, Романе, не вiдгородишся, - гiрко зiтхнула вона i погладила його
бiлявий чубчик. -Ти як дитина, Романку. - Помовчавши, зненацька рiшуче
сказала: - Але цю нiч я хочу вiдгородити вiд усього свiту. Хоч одну нiч.
Одну- дину! А тодi будь-що-будь!
Вона потяглася до нього вологими губами, i вiн припав до них, як до
криницi з живлющою водою, i спрагло пив з не©, пив, пив i нiяк не мiг
вгамувати спрагу...
Коли за вiкном засiрiло, вони лежали обнявшись i шепотiли одне одному
найнiжнiшi слова. I тодi пролунав пострiл...

Але вони були стомленi коханням i першого пострiлу не почули, бо вiн
злився з ©хнiм поцiлунком. А коли рiзко трiснув другий i навпiл розколов
ранкову тишу, обо схопилися й здивовано подивилися одне на одного.
- Хто смi стрiляти у нашому царствi?! - весело вигукнув Роман. - Хiба
вони не вiдають, що ми вiдгородилися вiд бiлого свiту високим муром?
I раптом за вiкном розпачливо закричала жiнка...
- Нiби Марфин голос, - зблiдла Олена. - Вчора вона казала, що...
покiйник буде...
Роман кинувся до вiкна й у першу мить вiдсахнувся.. У дворi бiля палацу
жовнiри тягали Марфу за коси, тусали ©© ногами й били кольбами рушниць. А
мiж ними крутився староста Зелено© Гути i теж штурхав Марфу ногами.
- Вони допитуються в Марфи, де ми, - зрозумiла Олена. - Ось тобi й
вiдгородилися вiд свiту високими мурами.
- Але одна нiч була нашою, - сказав Роман, кидаючись в куток по
рушницю. - I за цю нiч вони заплатять дуже дорого!
Олена побачила, як жовнiр, що тягнув Марфу за коси, висмикнув шаблю.
Марфа повзала бiля нього навколiшках i простягала руки... Жовнiр
розмахнувся шаблею. Олена крикнула i затулила лице руками.

- Ну постривайте, катюги! - крикнув Роман i вистрiлив через вiкно. Той
жовнiр, що витирав об Марфу закривавлену шаблю, пiдскочив, зiгнувся i впав
на труп сво © жертви.
- Ага, попався! - злорадно закричав Роман, хапаючи другу рушницю. -
Зараз я вам полоскочу боки!.. Ми стрiляти трохи вмi мо. Олено! - крикнув
вiн, на мить повернувши до не© збуджене, блiде лице з широко розкритими
очима. - В торбинках порох i кулi... Набивай рушницi, будемо царство...
захищати... наше... Хай помага нам Бог i кохання наше!.. Ач, жовнiри, як