Страница:
пiднiмав дух, налагоджував оборону i мчав далi... Табiр витримав перший
навальний удар кiнноти i цим врятував себе вiд остаточного розгрому.
Гусари, охопленi жахом i панiкою, враженi неймовiрним зусиллям, з яким
вiдбивалися повстанцi, хвиля за хвилею вiдкочувалися назад. м здавалося,
що не лише живi повстанцi б'ються, б'ються й мертвi...
Та ледве гусари вiдступили, як по спустошеному, згорiлому й залитому
кров'ю табору почала густо бити коронна артилерiя, ядра шматували й
терзали те, що вже не раз було пошматоване i розтерзане... Ховатися
повстанцям не було де, ядра падали на беззахиснi голови, але табiр
тримався. Поляки не вiдважувалися кидатися на приступ страшного табору,
продовжували його засипати ядрами...
Над полем бою западав вечiр. Небо на заходi було криваве, наче й там
клекотiла сiча, i сонце хутко пiрнуло в криваву млу. Козацький табiр димiв
i горiв, в калюжах кровi конали пораненi, бо нiкому було подавати
допомогу. Наче злякавшись побаченого, нiч поспiшно вкутувала побо©ще
чорною пеленою, i довго-довго ще в пiтьмi жеврiли тисячi вуглин, конаючи,
iржали конi, та вiтер, гарячий, iз запахом кровi й диму, сумно завивав у
степу...
Укра©нська воля була залита кров'ю.
Через багато столiть вiйськовi статистики й iсторики пiдрахують i
запишуть в графу "Втрати в найбiльших битвах у Схiднiй вропi в XVII
столiттi" i битву пiд Кумейками: шiсть тисяч повстанцiв!
Серед ночi Потоцькому доповiли, що повстанцi вiдходять у напрямку
Мошен.
- Вашмосць! - звернувся коронний стражник. - Дозвольте переслiдувати
Павлюка!
Потоцький здивовано на нього глипнув:
- Пан коронний стражник, мабуть, стратив рештки здорового глузду. Я
радий, що Павлюк хоч вiдiйшов i дав нам сякий-такий перепочинок. А лаври
Пiррово© перемоги хай залишаться комусь iншому!
- Вашмосць! А чому б не спробувати?
- Навiть мо© старi жовнiри ще не потрапляли в такий сильний вогонь, не
бачили ще стiльки трупiв, - вiдповiв польний гетьман. - Стiйте табором! До
ранку нiкуди й ногою! Не вистачало ще в темрявi вскочити у пастку!
Вийшов стражник, зайшов обозний.
- Як з кулями? - запитав його Потоцький.
- Витратили, вашмосць!
- Що? - аж здригнувся Потоцький. - Всi п'ятдесят тисяч?
- Так, вашмосць, п'ятдесят тисяч! - пiдтвердив обозний. - Це був
жахливий бiй, вашмосць!
- Ну i ну!.. - похитав головою гетьман. - На одну лише битву п'ятдесят
тисяч куль! Я гадав, що ©х вистачить на увесь похiд.
- Саме так i я гадав, вашмосць!
- Гадав! Гадав! - вигукнув Потоцький. - Коли б ви менше гадали, а лiпше
билися, то здолали б повстанцiв, не витративши i двадцяти тисяч куль! Iди
геть!.. Стривай! Видай вiйську свинець, i хай спiшно виливають кулi.
Допоки не виллють, щоб i очей не стулили! Та виставте подвiйну охорону!
- Слухаю, вашмосць!
Потоцький щiльнiше закуту ться в шубу, грузне в похiдному лiжку, але
тепла не знаходить. Зимно в палатцi, зимно на душi в польного гетьмана.
П'ятдесят тисяч куль за одну битву! Ось тобi й чернь! Чотири полки,
десятки допомiжних команд з iноземною пiхотою цiлий день гризли ©хнiй
табiр i не взяли. Козаки вiдступили. Не втекли похапцем, панiчно, а,
протримавшись день, вiдiйшли, прихопивши з собою гармати. Наче й не по них
було випущено п'ятдесят тисяч куль! Не рахуючи тисяч ядер. А що, коли
козаки повернуться i вночi нападуть на польський табiр? А його вiйсько
бiльше не ма куль...
Потоцькому ста жарко, вилазить з-пiд шуби:
- Ротмiстре!
- Слухаю, вашмосць, - ротмiстр з особисто© охорони польного гетьмана
сунув голову в палатку, ворушить вусами.
- Мо© хоругви мають кулi?
- Так, вашмосць! Хоругви особисто© охорони вашо© милостi в бою не брали
участi, охороняючи вашу особу.
- Добре! Йди! Та пильнуйте менi!..
- Слухаю, вашмосць!
Потоцький трохи заспокою ться i знову закуту ться в шубу. Та ледве
склепив повiки й поринув в короткий сон, як почало здаватися, що козаки
оточують табiр... Жовнiри хапаються за рушницi, стрiляють, а звуку не
чути.
- Ага, ляшки, - регочуть козаки, - жолудями тепер стрiляйте!
Потоцький замотав головою, проганяючи сон, скреготнув
зубами i, кутаючись у шубу, вийшов з намету. Козакiв нiде не було.
Всюди горiли багаття, жовнiри спiшно виливали кулi. До ранку нiхто з них i
не прилiг. Сидiли бiля вогнищ хмурi, злi, майже не балакали мiж собою.
"Духом занепали, - не без тривоги подумав гетьман. - Ще одна така битва
- i я, чого доброго, у Варшаву повернуся лише з сво ю охороною!"
Вранцi вiн побачив поле бою, всiяне трупами гусарiв та жовнiрiв. I
вiдвернувся. Трупи лежали так густо, що не можна було пройти. I хто б мiг
подумати, що чернь здатна на такий бiй?! Досi не втямиш: хто виграв битву
пiд Кумейками? Повстанцi чи поляки? Вiн чи Павлюк? Втрати з обох бокiв
величезнi. Отож вiд чернi можна всього сподiватися, а вiн гадав легко ©©
розiгнати.
Прискакав коронний стражник.
- Вашмосць! Треба швидше йти звiдси, бо жовнiри зовсiм занепали духом.
Це поле i... цi трупи ©хнiх товаришiв... Трупiв дуже багато, вони
навiвають сумнi думи жовнiрам. У вiйську повзуть нездоровi балачки.
- Якi? - запитав Потоцький, мерзлякувато щулячись.
- Рiзне базiкають, вашмосць! Що нас, мовляв чека попереду, коли чернь
за один день стiльки вiйська перемолотила? Крiм того, жовнiри починають
знову нагадувати про жалування.
Цього ще не вистачало! На гусарiв можна покластися, а жовнiри, того й
гляди, дременуть... Та ще й цi трупи, гори трупiв!
- Передай вiйську, що коли воно буде слухняним, то я виплачу йому
жалування з власно© казни! - сердито вигукнув Потоцький, знаючи наперед,
що обманю , та iншого виходу не було. - Розвiдку в Мошни послали?
- Так, вашмосць! В Мошнах нема нi Павлюка, нi його козакiв. Кажуть, що
вони вiдiйшли на Черкаси.
Це враз пiдняло настрiй Потоцькому.
- Коня! - крикнув бадьорим голосом. - Вiйську виступати у Мошни! Не
шкодувати нiкого, нi старих, нi малих! Я за вас один вiдповiм перед Богом!
Роздiл двадцять перший
Довго не розвиднялося. Як зависла над холодним перемерзлим свiтом сiра
мла, суха й колюча, i нi з мiсця. А то снiгова крупа засi ться, i зда ться
тодi, що ранок, так i не народившись, померк... Низом поземка гуде, тоскно
ви вiтер. Гай-гай, де той ранок. Ледь-ледь почало днiти, неохоче, сумно,
наче з примусу.
"Навiть бiлий день до нас не хоче з'являтися, - зiтхнувши, подумала
баба Векла. - Та й для чого розвиднятися? Чи мало горя на нашiй землi
бiлий ранок надивився?"
Пожурившись, встала, довго молилася перед образами в холодному кутку,
де стояли похмурi сутiнки-дiди й повзла мокрота. Прислухалась. Жоден звук
не долiтав знадвору. Наче вимерло мiсто. Увечерi тiльки й розмов було, що
про битву пiд Кумейками. Подейкували, що то була страшна битва, багато
полягло козакiв, а снiг червоним став од ©хньо© кровi. Вночi козаки
вiдступили. А куди - нiхто не вiдав. А ще казали, що ляхи дотла спалили
Кумейки. Все пожер вогонь, цурки цiло© не лишилося вiд осель. Тепер ось i
до них черга дiйшла. Не обминули ляхи Мошни. Що буде, що буде?..
- Отче наш, iже си на небесах, да святиться iм'я тво , да прийде
царствi тво ... - шепоче баба Векла молитву, а думки ©© знову навколо
сьогоднiшнього дня крутяться. Що то буде, що буде? У мiстечку жiнки та
дiти лишилися, та ще старi... За себе вона не турбу ться, вiджила вже вiк,
а дiти ж... Що ©х чека , коли ляхи увiрвуться в мiсто?.. - Да буде воля
твоя, яко на небесi, i на землi, хлiб наш насущний даждь нам днесь... -
прочитала молитву, а полегкостi не вiдчула. Гiркi думи сушать голову.
Звелась, подибала пiч розтоплювати. Щоб там не було, а гетьман велiв
дiтям випiкати по двi буханки, i вона випече. Нема нiчого святiшого, як
хлiб пекти. Та дiтей годувати. З цими думками й посадила хлiб на гарячу
черiнь, загнiтила i вийшла надвiр. Ранок був сiрий, похмурний, хмари
зависли низько, ледь не чiпляються за дерева, i вiд того бiлий свiт
видався ще важчим, сiрiшим. I на душi в баби Векли теж сiро. Якесь неясне,
глухе передчуття сковувало ©й руки й ноги. У мiстi стояла сторожка й
гнiтюча тиша. I мiсто принишкло в очiкуваннi лиха. Нi-нi, та й зави десь
собака, певно, й собачу душу гризе безнадiя, бо скiмлить тоскно,
моторошно. Собаки вони швидше вiдчувають лихо, анiж людина.
Перехрестилась, подибала в хату.
Застелила чистим рушником пiдвiконня i чи не вперше в життi не
вiдчувала втiхи. Витягла хлiб, розломила, кладучи на рушник. Запах його
трохи заспоко©в стару.
- Господи, вiдведи вiд нас лихо...
Виглянула у вiкно й побачила зграйку дiтей. Малi сиротливо тулилися
одне до одного на снiгу, влякано озиралися... Баба Векла шаснула в сiни,
виглянула у двiр:
- А чого це ви як неприкаянi гнетеся? - гукнула. - Заходьте, козаки, до
хати, гостинця вам спекла.
Дiти, боязко озираючись, зайшли в хату.
Збились у зграйку бiля порога.
- Проходьте, проходьте до столу, - метушилася стара. - Ось я вас
хлiбцем нагодую, щоб росли швидше, козаками ставали.
- Бабусю, а де пан гетьман? - поспитала дiвчинка.
- Та вою , дитино, вою .
- А ляхи до нас iдуть! - вигукнув хлопчик.
Стара як могла заспокоювала малечу:
- жте, ©жте хлiбець святий. Прийдуть ляхи та й пiдуть. А вам рости
треба. Пан гетьман казав, щоб ви пошвидше виростали та лицарями ставали,
батькiв сво©х, родину свою захищали. Час нинi такий, багато козакiв треба
Укра©нi.
Зненацька над мiстом пронiсся гул. Залунали пострiли, i дiти злякано
збилися докупи. Забряжчали шибки...
- Ляхи йдуть! - вигукнув хлопчик i заплакав.
- Цить, дурненька, - сказала дiвчинка. - Ось прийде пан гетьман i
вижене ляхiв.
Та вже почувся тупiт копит, важкий, глухий, наче водопад котився згори.
Дiти перезирнулися.
- Хто то?
- жте, ©жте святий хлiбець, - шепотiла стара, i руки ©© дрiбно
тремтiли. - Виростайте, дiтки, козаки Укра©нi ой як потрiбнi.
Заiржали конi... Тупiт уже заповнював мiсто.
- То баба Яга летить! - вигукнув хлопчик.
- Не наша баба Яга, а лядська! - уточнила дiвчинка. Зненацька на вулицi
пролунав крик, пронизливий, смертельний. I обiрвався раптом. Баба Векла
виглянула у вiконце i вiдсахнулася. Вулицею мчали чорнi потвори на конях i
волочили за собою жiнку. Промчали i зникли в завулку, а на ©хн мiсце
вирнули новi. З десяток ©х завернув до не© в двiр... Спiшуються.
- Дiтки, - сказала стара тихим голосом, - у вiкна не дивiться, хутчiше
залазьте ось сюди пiд припiчок i сидiть там як мишi. Тут вас нi куля, нi
вогонь не дiстане. Та глядiть менi, анiчичирк. Нiби вас i нема . Бо
знайдуть вас ляхи - не помилують!
Зляканi дiти слухняно полiзли пiд припiчок i принишкли в пiтьмi. Баба
Векла перехрестила ©х, сама перехрестилась, шепочучи "Отче наш", ступила
на порiг i впала, навпiл розрубана шаблею...
Всю нiч Олена не вiдходила вiд поранених. х наносили ще звечора повну
хату, лежали вони покотом на соломi у важкому гарячому забуттi. Вона
металася вiд одного до другого, по©ла, перев'язувала рани, прикладала
зiлля, котре нашвидкуруч назбирала по хатах. Це були тяжко пораненi в
битвi пiд Кумейками козаки й селяни. х уже не можна було везти, бо жоден
з них не витримав би по грузьких дорогах, а тому ©х лишили в однiй з хат,
в глухому завулку Мошен. Мали слабку надiю, що Потоцький, женучись за
козаками, обмине Мошни. Вiйсько пiшло далi, а Олена добровiльно лишилася з
пораненими. Перша нiч видалась тяжкою, козаки марили, стогнали, горiли в
жару й раз по раз поривалися з криком: "Рубайте!.. Рубайте ляхiв!"
- Потерпи, рiдненький, потерпи, дорогенький... - благала то одного, то
iншого, рвала сорочки на перев'язки, кип'ятила воду, готувала вiдвари з
трав... За клопотами не було коли думати про сво горе. Чуже стояло перед
очима. Та це й лiпше, бо Олена вже боялася лишитися наодинцi з сво©ми
думами. Та коли схилялася над пораненими, коли перев'язувала ©х, чи не в
кожному з них вбачала Романа. I ©й здавалось, що десь i Роман отак стогне
в мареннi на соломi й кличе ©©...
Опiвночi вийшла до колодязя по воду. Нiч потрiскувала морозом,
пустельна, холодна, чужа... Ледве-ледве витягла вiдро води обледенiлим
журавлем. Передихнула. Всерединi колодязного зрубу понакипали брили льоду,
але колодязь парував густою теплою парою. Десь там у його глибинi
плюскотiла жива вода, i мороз не мав сили туди дiстатися i виморозити
цiлющий напiй. Наперекiр всьому колодязь парував, в його глибинi била й
пульсувала нескорена душа. Чи не так i людина, думала Олена. Як би ©© горе
не сковувало кригою, як би не виморожувало з не© живий дух, все одно на
денцi ©© душi збережеться крихта тепла i вiри. I нiколи холод не
виморозить в людських душах прагнення до волi, нiякi невдачi не вб'ють у
нiй потягу до боротьби... А настане весна, розтопить крижанi брили,
вирветься воля...
Так думаючи, Олена кип'ятила воду в печi, заходжувалась промивати й
перев'язувати рани... Ледь блима свiчка на столi, в хатi душно, нудотний
запах кровi пiдкочу ться до горла... Голова йде обертом. Зцiплю зуби...
Так i минала перша нiч. Десь пiд ранок, коли пораненi забулися у важкому
забуттi, Олена присiла на лаву i тiльки тодi вiдчула, як стомилася... Тiло
мовби чуже, не пiдвладне ©й. Притулилася спиною до стiни, задрiмала.
Снилось ©й зелене жито.
"Це добре, - подумала вона увi снi, - жито - це життя".
Побачила себе й Романа в полi. Йшли вони стежкою, побравшись за руки...
Жито зелене-зелене. Гарно так, весна. Небо над ними голубе, вiтер
ласкавий, щось у вуха наспiву ... Бринить повiтря. Легко ж... Роман i каже
©й:
- Я вже збудував хату, простору i свiтлу. Над Днiпром. I левада . I
верби над левадою.
- А калина? - пита Олена.
- I калина, - смi ться Роман.
А на зеленому житi сто©ть бiлий лелека.
- Глянь, Романе, який гарний бузько! - вигуку Олена. - То наш синок.
Подивись, Романку, на свого сина!
Раптом бузько з бiлого зробився червоним. I впав посеред жита. I бачить
Олена, що житом iдуть гусари в чорних обладунках, топчуть зелене жито...
- Не смiйте-е! - кричить Олена, - То ж хлiб наш святий! То життя
наше!..
I прокинулась... Сидiла на лавi, притулившись спиною до стiни. В хатi
було повно гусарiв. Вони ходили по хатi i довгими блискучими мечами кололи
поранених.
- Що ви робите!? - закричала Олена i кинулась до них. - Звiрi!
Високий дебелий гусар замахнувся на не© мечем.
- Стривай! - спинив його другий. - Така краля нам ще знадобиться.
На Олену накинулись кiлька полякiв, скрутили руки i потягли з хати.
Вулицi були забитi жовнiрами, вони витягували з хат жiнок, рвали на них
одяг, топтали, били кольбами i реготали... Скрiзь лежали трупи, уже горiли
першi хати, жiночi, зойки не втихали й на мить.
"Як татари", - тiльки й подумала Олена.
© привели на майдан, штовхнули в юрму напiвроздягнених людей. Майдан
був оточений верхiвцями, всюди стояли гусари з списами в руках i кололи
тих, хто не мiг стояти на ногах.
- Ей ви, бидло! - крикнув ротмiстр в кольчузi, поверх яко© була
накинута шуба. - Ану слухайте унiверсал його милостi короля Речi
Посполито©. Ми вас вгаму мо, пся крев!.. Ми вiдiб' мо у вас охоту до
бунтiв, схизмати!
Ротмiстр розгорнув згорток паперу.
- "Владислав IV, Божою милiстю король польський, великий князь
литовський, руський, прусський, мазовецький, жмудський, лiфляндський,
смоленський, чернiгiвський, шведський, готський, вандальський спадковий
король!" - Ротмiстр набрав побiльше повiтря в легенi i знову закричав на
увесь майдан. - "Усiм взагалi i кожному особисто! Старостам i урядам
городським, пiдстаростам i державцям всiх наших ма тностей на Укра©нi
оголошу мо нашу королiвську милiсть. Люб'язнi нам вiрнопiдданi! Свавiльнi
козаки ухилилися вiд присяги i вiд належно© нам повинностi, вони все
бiльше мiцнiють i проливають шляхетську кров. Вимага мо, щоб ви повсюди
карали смертю цих бунтарiв, забирали ©хн майно i суворо приборкували
бунти, викорiнювали мечами ©х всюди, де вони з'являться... Дан у Варшавi 1
грудня 1637 р., царювання нашого в Польщi в п'ятий, у Швецi© в шостий
рiк"[8].
- Люди-и-и! - рвонувшись вперед, закричала Олена - Не слухайте цих
катюг i вiшальникiв! Козаки-павлюкiвцi - то нашi славнi лицарi! Вони
борються iз лядськими душогубами за вашу волю!
Як чорнi круки, накинулися гусари на Олену, збили з нiг, топтали ©©,
били кольбами, i снiг навколо Олени почервонiв. Потiм схопили ©© за коси й
потягли майданом.
- Iдiть до козакiв, люди! До Павлюка! - кричала Олена. - Вiрте, люди,
колись здола мо лютих ворогiв!..
На не© знову накинулись, шарпали довго i люто, а потiм заткнули ©й
ганчiркою рота, скрутили руки й погнали до обозу. Олена йшла i залишала за
собою кривавий слiд. Бiля одного з возiв стояла бочка з порохом, до не© й
пiдвели Олену.
Ротмiстр у шубi поверх кольчуги моргнув жовнiрам.
- Ану насипте цiй кралi пороху в пазуху! Побачимо, що вона тодi
заспiва !..
Жовнiри юрмою посунули до бочки з порохом, вибили клепки, регочучи,
набирали пригоршнi пороху й сипали Оленi в пазуху. Дво гусарiв мiцно
тримали ©© за зв'язанi руки.
- Сипте, сипте, не шкодуйте пороху! - горлав ротмiстр. - У нас його
вистачить, аби повипалювати хлопкам груди!
Згодом ротмiстр вигукнув:
- Досить!.. Дайте вогню!
Йому пiднесли палаючу головешку.
Ротмiстр, граючись головешкою, пiдiйшов до Олени.
- Замерзла, красуне? - помахував ротмiстр головешкою, котра сичала, як
змiя. - Потерпи, голубко, зараз ми тебе погрi мо. Бiльше не будеш така
балакуча. Хiба що на тiм свiтi будеш до непокори Посполитiй закликати.
Пiдпалимо тебе й пустимо. Ха-ха! Бiгай собi на здоровля! Ото весело буде,
як у тебе горiтиме пазуха! Ха-ха!
- Пiдпалюйте, пане ротмiстре! - кричали нетерплячi вояки. - Бiдненька,
вона ще замерзне!..
- Погрiйте ©©, пане ротмiстре, погрiйте!..
Ротмiстр вiдступив на безпечну вiддаль, витягнув руку з головешкою i
ткнув ©© в груди Оленi.
Два гусари, котрi тримали Олену за руки, вiдскочили в рiзнi боки. Олена
стояла непорушно. Сорочка на грудях почала димiти, ще мить - спалахне
вогник, i порох, зашипiвши, вибухне ©й в лице слiпучо-бiлим яскравим
полум'ям...
- Горить! - закричали жовнiри.
Охоплена вогнем Олена з останнiх сил кинулася до возiв i впала на бочку
з порохом...
- А-а-а-а! - закричав ротмiстр, обхопивши голову руками. - Рятуйтеся!
Та було вже пiзно. Нiхто з ворогiв не встиг утекти, як стався
оглушливий вибух, i ротмiстр з жовнiрами полетiли вгору...
Роздiл двадцять другий
Другого дня, дев'ятнадцятого грудня, заливши Мошни кров'ю, Потоцький
пiшов на Черкаси, куди буцiмто вiдступив Павлюк. Аби не потрапити часом у
пастку, вислав поперед себе три хоругви коронного стражника. Просувався
обережно, майже не висовуючись з карети, котру з усiх бокiв густо облiпили
гусари. На всяк випадок тримав коронну артилерiю бiля себе. Така
обережнiсть була не зайвою. На волостях дiяли повстанськi загони й замалим
не щодень нападали на тили польсько© армi©. Особливо дошкуляв численний
загiн якогось Кизима. Одного разу вiн так знахабнiв, що вiдважився напасти
на другий полк, i той ледве вiдбився, зазнавши чималих втрат.
Спершу Потоцький гадав, що досить Павлюковi потерпiти поразку, як
повстанцi розбiжаться по кущах, мов зайцi. Та вийшло навпаки. Розвiдка
доносила, що повстання шириться з кожним днем, мiщани виганяють з сво©х
мiст старост та урядовцiв, вибирають власну старшину та створюють новi
загони. Лише брак збро© i особливо гостра нестача пороху утримують
повстанцiв вiд великих сутичок з вiйськами Потоцького. Тому вiн поспiшав,
вбачаючи в швидкостi половину успiху. Треба було будь-що не дати
повстанцям об' днати сво© сили й зiбратися в Черкасах. Одначе, коли
Потоцький пiдходив до Черкас, його стрiв коронний стражник i доповiв, що
Павлюка в мiстi нема .
- Вашмосць! - Стражник був блiдий. - В мiсто не можна вступати. Черкаси
охопленi вогнем!..
- Пся крев! - крiзь зуби вилаявся Потоцький. - Не будемо ж ми на снiгу
ночувати. Негайно гасiть пожежу!
- Але це немислимо, вашмосць! Горить майже двi тисячi козацьких хат. Не
мiсто, а пекло. На вулицi можна засмажитися швидше, нiж на пательнi!
Потоцький похмуро дивився на величезну заграву на обрi©.
- Хто пiдпалив мiсто?
- По мiсту бiгали якiсь жiнки з головешками в руках i палили хати, -
доповiв стражник. - Але ми не встигли цьому перешкодити, бо мiсто вже було
охоплене вогнем.
- Чернь ладна живцем згорiти, анiж здатися на нашу милiсть.
- Саме так, вашмосць! Всi вони схожi на ту божевiльну, котра в Мошнах
пiдiрвала собою бочку пороху.
- До речi, ротмiстра та його жовнiрiв поховали?
- Поховали, вашмосць! Все, що лишилося вiд них, згребли до одно© ями.
Бррр!.. Обережнiсть, i ще раз обережнiсть. Нi на мить не вiрити чернi.
Навiть зв'язану до себе не пiдпускати. Так буде певнiше, коли вiн хоче
живим звiдси повернутися.
- Вашмосць! Як бути з ночiвлею?
Потоцький насуплено оглянув пустельну заснiжену рiвнину з якимось
обгорiлим селом на видноколi й закутався в шубу. Видноколи були аж синi
вiд морозу. Над рiвниною кружляло гайвороння, тут i там зграями перебiгали
сiрi звiрi. Певно, вовки. Нi деревця, нi кущика. Тiльки снiговi замети. Ще
раз глянув на обрiй, де бушувало полум'я: увесь той бiк вiдсвiчував
кривавим вiдблиском.
- Не ночувати ж нам серед степу, де й дров катма! Рушайте до Черкас,
подивимось, що там.
Але до Черкас i близько не можна було пiдiйти. Мiсто палало, як
велетенський смолоскип, тисячi вогнiв зливалися в один, з страшною силою
гоготiли, здавалося, що море вогню ось-ось пiдпалить небо i свiт тодi
рухне й скона в полум'©. Сильний вiтер гнав на рiвнину iскри, встеляючи
снiг гарячим попелом. Потоцький велiв спинитися за кiлька верстов вiд
мiста. Сидiв у каретi, вбравши голову в плечi, не знаючи, що тепер дiяти i
куди серед ночi податися. На палаюче мiсто моторошно було дивитися.
"Божевiльна чернь! - подумки лютував польний гетьман. - Лiпше вогню
вiддасть, нiж нам. От i спробуй ©х приборкати, вгамувати! Тут пильнуй, аби
сам живцем не згорiв чи не полетiв угору ногами, як той ротмiстр!"
Полки похмуро дивилися на палаюче мiсто, i на ©хнiх обличчях грали
червонi вiдблиски. Жовнiри вiдверталися, а тiльки вiтер дужчав, починали
задкувати. Густо несло попелом, обгорiлими головешками, котрi з сичанням
падали в снiг.
Патер Окольський спробував було пiдняти занепалий дух вiйська,
заявивши, що пожежа - то справа Божого гнiву.
- То Господь наш кара свавiльну чернь лютим вогнем небесним, - бубонiв
патер, не забуваючи пильно стежити за головешками. - Господь велiв сво му
громовержцю спалити хлопськi оселi.
- Лiпше б вiн подумав, де ми будемо ночувати, - буркнув гусарський
ротмiстр,
- Слово Боже i в степу не дасть замерзнути, - повчально прорiк патер. -
Звертайтесь подумки до Бога, i у вас потеплi на серцi.
- Я б iз задоволенням повернув оце до тепло© хати! - скривився
ротмiстр. - Там напевне б ми вiдiгрiлися!
Та ось пожежа почала потроху вщухати. Пожерши хати i не знаходячи
бiльше ново© поживи, вогонь занепадав, величезнi язики над мiстом
зменшувалися, падали. Там, де було мiсто, виднiлося чорне згарище з
обгорiлими бовдурами.
Потоцький послав хоругву на розвiдку i та, повернувшись, доповiла:
мiсто спалене дощенту й засипане гарячим попелом з жаром, снiг розтанув
вiд вогню, i на вулицях повно гарячо© води.
- Пся крев! - прохрипiв Потоцький i велiв ставати табором у полi.
Вiйсько було зле, чулися нарiкання, та Потоцький пошвидше залiз у свою
карету i закутався аж у двi шуби...
Вранцi в табiр примчав Iляшко Кара©мович iз сотнею вiрних ре стровцiв.
Потоцький вже пробачив йому той випадок iз молодицею в селi Нетреби i
досить привiтно зустрiв свого вiрного слугу.
- З якими вiстями, Iляшку?
- Ваша милiсть, всю нiч з коня не злазив, так спiшив, - заторохтiв
Кара©мович. - Багато дечого розвiдав, ваша милiсть.
- Де Павлюк?
- У Боровицi, вашмосць, заперся! Остряницю вiдрядив на Сiч по допомогу,
Скидан i Биховець гайнули по волостях чернь збирати, а сам вiн у Боровицi
сидить. Треба спiшити, вашмосць, допоки той самозванець не зiбрав новi
сили. Я покажу найкоротшу дорогу до Боровицi, вашмосць!
За кiлька верстов вiд Боровицi Потоцький пропустив поперед себе два
полки, а сам з хоругвою гусарiв опинився в ар' ргардi. Хоча розвiдка й
доносила, що козаки мiцно заперлися в мiстечку, польний гетьман все ж не
вiдважився ©хати попереду вiйська. Мало що може трапитися в дорозi! Та
цього разу обережний гетьман трохи сам себе не перехитрив.
Полки пiшли до Боровицi i невдовзi сховалися за лiсом, гусари, оточивши
з усiх бокiв карету польного гетьмана, ©хали неквапом. Потоцький,
похитуючись у каретi, мiркував, що навряд чи цi © зими йому вдасться
приборкати повстання. Все частiше й частiше навертався вiн до думки, що
доведеться розпочати переговори з Павлюком, козакiв умовити будь-що на
капiтуляцiю на якихось дрiбних умовах, а ©хнього гетьмана тим часом
захопити й привезти до Варшави. Навiть якщо повстання й триватиме, все
одно, привiзши бунтiвного гетьмана в столицю ма стату, Потоцький матиме
вигляд переможця. От тiльки як виманити Павлюка?
Спустилися в долину, про©жджали побiля замерзлого болота, на якому
густо стояли копички сiна. Потоцький велiв зупинити карету i, пiдкликавши
до себе ротмiстра, ткнув пальцем на копички:
- Пане ротмiстре, ви звернули увагу на сiно? Чи не правда, гарна пожива
для наших коней?
- Саме так, вашмосць! Станемо табором, я пришлю жовнiрiв за сi...
е-е... вашмосць...
Потоцький з подивом поглянув на ротмiстра: чого це вiн раптом застиг з
розкритим ротом, нiби йому сунули туди розпiрку? Та перевiв погляд на
болото й онiмiв... На його очах копички сiна розсипалися, а з них
вискакували козаки з шаблями й пiстолями в руках... I мчали на полякiв...
- Сто дяблув!.. Козацька засада! - не тямлячи себе, закричав Потоцький,
поспiшно кинувся в карету й щiльно зачинив дверцi. - Поганяй, поганяй, сто
дяблув! - закричав вiн, та карета нi з мiсця... Загрiмкотiли пострiли...
Потоцький виглянув у вiконце - й мову йому вiдiбрало: з протилежного боку,
з лiска, вирнув загiн вершникiв i, поблискуючи шаблями, мчав сюди...
Гусари ©х не бачили, бо вiдбивалися од козакiв.
- Ротмiстре! - закричав Потоцький, на мить висунувши голову з карети. -
Злiва козаки!.. Чому сто©ть карета, пся крев?! Як ви захища те свого
гетьмана, ротмiстре? Я велю посадить вас на палю!
навальний удар кiнноти i цим врятував себе вiд остаточного розгрому.
Гусари, охопленi жахом i панiкою, враженi неймовiрним зусиллям, з яким
вiдбивалися повстанцi, хвиля за хвилею вiдкочувалися назад. м здавалося,
що не лише живi повстанцi б'ються, б'ються й мертвi...
Та ледве гусари вiдступили, як по спустошеному, згорiлому й залитому
кров'ю табору почала густо бити коронна артилерiя, ядра шматували й
терзали те, що вже не раз було пошматоване i розтерзане... Ховатися
повстанцям не було де, ядра падали на беззахиснi голови, але табiр
тримався. Поляки не вiдважувалися кидатися на приступ страшного табору,
продовжували його засипати ядрами...
Над полем бою западав вечiр. Небо на заходi було криваве, наче й там
клекотiла сiча, i сонце хутко пiрнуло в криваву млу. Козацький табiр димiв
i горiв, в калюжах кровi конали пораненi, бо нiкому було подавати
допомогу. Наче злякавшись побаченого, нiч поспiшно вкутувала побо©ще
чорною пеленою, i довго-довго ще в пiтьмi жеврiли тисячi вуглин, конаючи,
iржали конi, та вiтер, гарячий, iз запахом кровi й диму, сумно завивав у
степу...
Укра©нська воля була залита кров'ю.
Через багато столiть вiйськовi статистики й iсторики пiдрахують i
запишуть в графу "Втрати в найбiльших битвах у Схiднiй вропi в XVII
столiттi" i битву пiд Кумейками: шiсть тисяч повстанцiв!
Серед ночi Потоцькому доповiли, що повстанцi вiдходять у напрямку
Мошен.
- Вашмосць! - звернувся коронний стражник. - Дозвольте переслiдувати
Павлюка!
Потоцький здивовано на нього глипнув:
- Пан коронний стражник, мабуть, стратив рештки здорового глузду. Я
радий, що Павлюк хоч вiдiйшов i дав нам сякий-такий перепочинок. А лаври
Пiррово© перемоги хай залишаться комусь iншому!
- Вашмосць! А чому б не спробувати?
- Навiть мо© старi жовнiри ще не потрапляли в такий сильний вогонь, не
бачили ще стiльки трупiв, - вiдповiв польний гетьман. - Стiйте табором! До
ранку нiкуди й ногою! Не вистачало ще в темрявi вскочити у пастку!
Вийшов стражник, зайшов обозний.
- Як з кулями? - запитав його Потоцький.
- Витратили, вашмосць!
- Що? - аж здригнувся Потоцький. - Всi п'ятдесят тисяч?
- Так, вашмосць, п'ятдесят тисяч! - пiдтвердив обозний. - Це був
жахливий бiй, вашмосць!
- Ну i ну!.. - похитав головою гетьман. - На одну лише битву п'ятдесят
тисяч куль! Я гадав, що ©х вистачить на увесь похiд.
- Саме так i я гадав, вашмосць!
- Гадав! Гадав! - вигукнув Потоцький. - Коли б ви менше гадали, а лiпше
билися, то здолали б повстанцiв, не витративши i двадцяти тисяч куль! Iди
геть!.. Стривай! Видай вiйську свинець, i хай спiшно виливають кулi.
Допоки не виллють, щоб i очей не стулили! Та виставте подвiйну охорону!
- Слухаю, вашмосць!
Потоцький щiльнiше закуту ться в шубу, грузне в похiдному лiжку, але
тепла не знаходить. Зимно в палатцi, зимно на душi в польного гетьмана.
П'ятдесят тисяч куль за одну битву! Ось тобi й чернь! Чотири полки,
десятки допомiжних команд з iноземною пiхотою цiлий день гризли ©хнiй
табiр i не взяли. Козаки вiдступили. Не втекли похапцем, панiчно, а,
протримавшись день, вiдiйшли, прихопивши з собою гармати. Наче й не по них
було випущено п'ятдесят тисяч куль! Не рахуючи тисяч ядер. А що, коли
козаки повернуться i вночi нападуть на польський табiр? А його вiйсько
бiльше не ма куль...
Потоцькому ста жарко, вилазить з-пiд шуби:
- Ротмiстре!
- Слухаю, вашмосць, - ротмiстр з особисто© охорони польного гетьмана
сунув голову в палатку, ворушить вусами.
- Мо© хоругви мають кулi?
- Так, вашмосць! Хоругви особисто© охорони вашо© милостi в бою не брали
участi, охороняючи вашу особу.
- Добре! Йди! Та пильнуйте менi!..
- Слухаю, вашмосць!
Потоцький трохи заспокою ться i знову закуту ться в шубу. Та ледве
склепив повiки й поринув в короткий сон, як почало здаватися, що козаки
оточують табiр... Жовнiри хапаються за рушницi, стрiляють, а звуку не
чути.
- Ага, ляшки, - регочуть козаки, - жолудями тепер стрiляйте!
Потоцький замотав головою, проганяючи сон, скреготнув
зубами i, кутаючись у шубу, вийшов з намету. Козакiв нiде не було.
Всюди горiли багаття, жовнiри спiшно виливали кулi. До ранку нiхто з них i
не прилiг. Сидiли бiля вогнищ хмурi, злi, майже не балакали мiж собою.
"Духом занепали, - не без тривоги подумав гетьман. - Ще одна така битва
- i я, чого доброго, у Варшаву повернуся лише з сво ю охороною!"
Вранцi вiн побачив поле бою, всiяне трупами гусарiв та жовнiрiв. I
вiдвернувся. Трупи лежали так густо, що не можна було пройти. I хто б мiг
подумати, що чернь здатна на такий бiй?! Досi не втямиш: хто виграв битву
пiд Кумейками? Повстанцi чи поляки? Вiн чи Павлюк? Втрати з обох бокiв
величезнi. Отож вiд чернi можна всього сподiватися, а вiн гадав легко ©©
розiгнати.
Прискакав коронний стражник.
- Вашмосць! Треба швидше йти звiдси, бо жовнiри зовсiм занепали духом.
Це поле i... цi трупи ©хнiх товаришiв... Трупiв дуже багато, вони
навiвають сумнi думи жовнiрам. У вiйську повзуть нездоровi балачки.
- Якi? - запитав Потоцький, мерзлякувато щулячись.
- Рiзне базiкають, вашмосць! Що нас, мовляв чека попереду, коли чернь
за один день стiльки вiйська перемолотила? Крiм того, жовнiри починають
знову нагадувати про жалування.
Цього ще не вистачало! На гусарiв можна покластися, а жовнiри, того й
гляди, дременуть... Та ще й цi трупи, гори трупiв!
- Передай вiйську, що коли воно буде слухняним, то я виплачу йому
жалування з власно© казни! - сердито вигукнув Потоцький, знаючи наперед,
що обманю , та iншого виходу не було. - Розвiдку в Мошни послали?
- Так, вашмосць! В Мошнах нема нi Павлюка, нi його козакiв. Кажуть, що
вони вiдiйшли на Черкаси.
Це враз пiдняло настрiй Потоцькому.
- Коня! - крикнув бадьорим голосом. - Вiйську виступати у Мошни! Не
шкодувати нiкого, нi старих, нi малих! Я за вас один вiдповiм перед Богом!
Роздiл двадцять перший
Довго не розвиднялося. Як зависла над холодним перемерзлим свiтом сiра
мла, суха й колюча, i нi з мiсця. А то снiгова крупа засi ться, i зда ться
тодi, що ранок, так i не народившись, померк... Низом поземка гуде, тоскно
ви вiтер. Гай-гай, де той ранок. Ледь-ледь почало днiти, неохоче, сумно,
наче з примусу.
"Навiть бiлий день до нас не хоче з'являтися, - зiтхнувши, подумала
баба Векла. - Та й для чого розвиднятися? Чи мало горя на нашiй землi
бiлий ранок надивився?"
Пожурившись, встала, довго молилася перед образами в холодному кутку,
де стояли похмурi сутiнки-дiди й повзла мокрота. Прислухалась. Жоден звук
не долiтав знадвору. Наче вимерло мiсто. Увечерi тiльки й розмов було, що
про битву пiд Кумейками. Подейкували, що то була страшна битва, багато
полягло козакiв, а снiг червоним став од ©хньо© кровi. Вночi козаки
вiдступили. А куди - нiхто не вiдав. А ще казали, що ляхи дотла спалили
Кумейки. Все пожер вогонь, цурки цiло© не лишилося вiд осель. Тепер ось i
до них черга дiйшла. Не обминули ляхи Мошни. Що буде, що буде?..
- Отче наш, iже си на небесах, да святиться iм'я тво , да прийде
царствi тво ... - шепоче баба Векла молитву, а думки ©© знову навколо
сьогоднiшнього дня крутяться. Що то буде, що буде? У мiстечку жiнки та
дiти лишилися, та ще старi... За себе вона не турбу ться, вiджила вже вiк,
а дiти ж... Що ©х чека , коли ляхи увiрвуться в мiсто?.. - Да буде воля
твоя, яко на небесi, i на землi, хлiб наш насущний даждь нам днесь... -
прочитала молитву, а полегкостi не вiдчула. Гiркi думи сушать голову.
Звелась, подибала пiч розтоплювати. Щоб там не було, а гетьман велiв
дiтям випiкати по двi буханки, i вона випече. Нема нiчого святiшого, як
хлiб пекти. Та дiтей годувати. З цими думками й посадила хлiб на гарячу
черiнь, загнiтила i вийшла надвiр. Ранок був сiрий, похмурний, хмари
зависли низько, ледь не чiпляються за дерева, i вiд того бiлий свiт
видався ще важчим, сiрiшим. I на душi в баби Векли теж сiро. Якесь неясне,
глухе передчуття сковувало ©й руки й ноги. У мiстi стояла сторожка й
гнiтюча тиша. I мiсто принишкло в очiкуваннi лиха. Нi-нi, та й зави десь
собака, певно, й собачу душу гризе безнадiя, бо скiмлить тоскно,
моторошно. Собаки вони швидше вiдчувають лихо, анiж людина.
Перехрестилась, подибала в хату.
Застелила чистим рушником пiдвiконня i чи не вперше в життi не
вiдчувала втiхи. Витягла хлiб, розломила, кладучи на рушник. Запах його
трохи заспоко©в стару.
- Господи, вiдведи вiд нас лихо...
Виглянула у вiкно й побачила зграйку дiтей. Малi сиротливо тулилися
одне до одного на снiгу, влякано озиралися... Баба Векла шаснула в сiни,
виглянула у двiр:
- А чого це ви як неприкаянi гнетеся? - гукнула. - Заходьте, козаки, до
хати, гостинця вам спекла.
Дiти, боязко озираючись, зайшли в хату.
Збились у зграйку бiля порога.
- Проходьте, проходьте до столу, - метушилася стара. - Ось я вас
хлiбцем нагодую, щоб росли швидше, козаками ставали.
- Бабусю, а де пан гетьман? - поспитала дiвчинка.
- Та вою , дитино, вою .
- А ляхи до нас iдуть! - вигукнув хлопчик.
Стара як могла заспокоювала малечу:
- жте, ©жте хлiбець святий. Прийдуть ляхи та й пiдуть. А вам рости
треба. Пан гетьман казав, щоб ви пошвидше виростали та лицарями ставали,
батькiв сво©х, родину свою захищали. Час нинi такий, багато козакiв треба
Укра©нi.
Зненацька над мiстом пронiсся гул. Залунали пострiли, i дiти злякано
збилися докупи. Забряжчали шибки...
- Ляхи йдуть! - вигукнув хлопчик i заплакав.
- Цить, дурненька, - сказала дiвчинка. - Ось прийде пан гетьман i
вижене ляхiв.
Та вже почувся тупiт копит, важкий, глухий, наче водопад котився згори.
Дiти перезирнулися.
- Хто то?
- жте, ©жте святий хлiбець, - шепотiла стара, i руки ©© дрiбно
тремтiли. - Виростайте, дiтки, козаки Укра©нi ой як потрiбнi.
Заiржали конi... Тупiт уже заповнював мiсто.
- То баба Яга летить! - вигукнув хлопчик.
- Не наша баба Яга, а лядська! - уточнила дiвчинка. Зненацька на вулицi
пролунав крик, пронизливий, смертельний. I обiрвався раптом. Баба Векла
виглянула у вiконце i вiдсахнулася. Вулицею мчали чорнi потвори на конях i
волочили за собою жiнку. Промчали i зникли в завулку, а на ©хн мiсце
вирнули новi. З десяток ©х завернув до не© в двiр... Спiшуються.
- Дiтки, - сказала стара тихим голосом, - у вiкна не дивiться, хутчiше
залазьте ось сюди пiд припiчок i сидiть там як мишi. Тут вас нi куля, нi
вогонь не дiстане. Та глядiть менi, анiчичирк. Нiби вас i нема . Бо
знайдуть вас ляхи - не помилують!
Зляканi дiти слухняно полiзли пiд припiчок i принишкли в пiтьмi. Баба
Векла перехрестила ©х, сама перехрестилась, шепочучи "Отче наш", ступила
на порiг i впала, навпiл розрубана шаблею...
Всю нiч Олена не вiдходила вiд поранених. х наносили ще звечора повну
хату, лежали вони покотом на соломi у важкому гарячому забуттi. Вона
металася вiд одного до другого, по©ла, перев'язувала рани, прикладала
зiлля, котре нашвидкуруч назбирала по хатах. Це були тяжко пораненi в
битвi пiд Кумейками козаки й селяни. х уже не можна було везти, бо жоден
з них не витримав би по грузьких дорогах, а тому ©х лишили в однiй з хат,
в глухому завулку Мошен. Мали слабку надiю, що Потоцький, женучись за
козаками, обмине Мошни. Вiйсько пiшло далi, а Олена добровiльно лишилася з
пораненими. Перша нiч видалась тяжкою, козаки марили, стогнали, горiли в
жару й раз по раз поривалися з криком: "Рубайте!.. Рубайте ляхiв!"
- Потерпи, рiдненький, потерпи, дорогенький... - благала то одного, то
iншого, рвала сорочки на перев'язки, кип'ятила воду, готувала вiдвари з
трав... За клопотами не було коли думати про сво горе. Чуже стояло перед
очима. Та це й лiпше, бо Олена вже боялася лишитися наодинцi з сво©ми
думами. Та коли схилялася над пораненими, коли перев'язувала ©х, чи не в
кожному з них вбачала Романа. I ©й здавалось, що десь i Роман отак стогне
в мареннi на соломi й кличе ©©...
Опiвночi вийшла до колодязя по воду. Нiч потрiскувала морозом,
пустельна, холодна, чужа... Ледве-ледве витягла вiдро води обледенiлим
журавлем. Передихнула. Всерединi колодязного зрубу понакипали брили льоду,
але колодязь парував густою теплою парою. Десь там у його глибинi
плюскотiла жива вода, i мороз не мав сили туди дiстатися i виморозити
цiлющий напiй. Наперекiр всьому колодязь парував, в його глибинi била й
пульсувала нескорена душа. Чи не так i людина, думала Олена. Як би ©© горе
не сковувало кригою, як би не виморожувало з не© живий дух, все одно на
денцi ©© душi збережеться крихта тепла i вiри. I нiколи холод не
виморозить в людських душах прагнення до волi, нiякi невдачi не вб'ють у
нiй потягу до боротьби... А настане весна, розтопить крижанi брили,
вирветься воля...
Так думаючи, Олена кип'ятила воду в печi, заходжувалась промивати й
перев'язувати рани... Ледь блима свiчка на столi, в хатi душно, нудотний
запах кровi пiдкочу ться до горла... Голова йде обертом. Зцiплю зуби...
Так i минала перша нiч. Десь пiд ранок, коли пораненi забулися у важкому
забуттi, Олена присiла на лаву i тiльки тодi вiдчула, як стомилася... Тiло
мовби чуже, не пiдвладне ©й. Притулилася спиною до стiни, задрiмала.
Снилось ©й зелене жито.
"Це добре, - подумала вона увi снi, - жито - це життя".
Побачила себе й Романа в полi. Йшли вони стежкою, побравшись за руки...
Жито зелене-зелене. Гарно так, весна. Небо над ними голубе, вiтер
ласкавий, щось у вуха наспiву ... Бринить повiтря. Легко ж... Роман i каже
©й:
- Я вже збудував хату, простору i свiтлу. Над Днiпром. I левада . I
верби над левадою.
- А калина? - пита Олена.
- I калина, - смi ться Роман.
А на зеленому житi сто©ть бiлий лелека.
- Глянь, Романе, який гарний бузько! - вигуку Олена. - То наш синок.
Подивись, Романку, на свого сина!
Раптом бузько з бiлого зробився червоним. I впав посеред жита. I бачить
Олена, що житом iдуть гусари в чорних обладунках, топчуть зелене жито...
- Не смiйте-е! - кричить Олена, - То ж хлiб наш святий! То життя
наше!..
I прокинулась... Сидiла на лавi, притулившись спиною до стiни. В хатi
було повно гусарiв. Вони ходили по хатi i довгими блискучими мечами кололи
поранених.
- Що ви робите!? - закричала Олена i кинулась до них. - Звiрi!
Високий дебелий гусар замахнувся на не© мечем.
- Стривай! - спинив його другий. - Така краля нам ще знадобиться.
На Олену накинулись кiлька полякiв, скрутили руки i потягли з хати.
Вулицi були забитi жовнiрами, вони витягували з хат жiнок, рвали на них
одяг, топтали, били кольбами i реготали... Скрiзь лежали трупи, уже горiли
першi хати, жiночi, зойки не втихали й на мить.
"Як татари", - тiльки й подумала Олена.
© привели на майдан, штовхнули в юрму напiвроздягнених людей. Майдан
був оточений верхiвцями, всюди стояли гусари з списами в руках i кололи
тих, хто не мiг стояти на ногах.
- Ей ви, бидло! - крикнув ротмiстр в кольчузi, поверх яко© була
накинута шуба. - Ану слухайте унiверсал його милостi короля Речi
Посполито©. Ми вас вгаму мо, пся крев!.. Ми вiдiб' мо у вас охоту до
бунтiв, схизмати!
Ротмiстр розгорнув згорток паперу.
- "Владислав IV, Божою милiстю король польський, великий князь
литовський, руський, прусський, мазовецький, жмудський, лiфляндський,
смоленський, чернiгiвський, шведський, готський, вандальський спадковий
король!" - Ротмiстр набрав побiльше повiтря в легенi i знову закричав на
увесь майдан. - "Усiм взагалi i кожному особисто! Старостам i урядам
городським, пiдстаростам i державцям всiх наших ма тностей на Укра©нi
оголошу мо нашу королiвську милiсть. Люб'язнi нам вiрнопiдданi! Свавiльнi
козаки ухилилися вiд присяги i вiд належно© нам повинностi, вони все
бiльше мiцнiють i проливають шляхетську кров. Вимага мо, щоб ви повсюди
карали смертю цих бунтарiв, забирали ©хн майно i суворо приборкували
бунти, викорiнювали мечами ©х всюди, де вони з'являться... Дан у Варшавi 1
грудня 1637 р., царювання нашого в Польщi в п'ятий, у Швецi© в шостий
рiк"[8].
- Люди-и-и! - рвонувшись вперед, закричала Олена - Не слухайте цих
катюг i вiшальникiв! Козаки-павлюкiвцi - то нашi славнi лицарi! Вони
борються iз лядськими душогубами за вашу волю!
Як чорнi круки, накинулися гусари на Олену, збили з нiг, топтали ©©,
били кольбами, i снiг навколо Олени почервонiв. Потiм схопили ©© за коси й
потягли майданом.
- Iдiть до козакiв, люди! До Павлюка! - кричала Олена. - Вiрте, люди,
колись здола мо лютих ворогiв!..
На не© знову накинулись, шарпали довго i люто, а потiм заткнули ©й
ганчiркою рота, скрутили руки й погнали до обозу. Олена йшла i залишала за
собою кривавий слiд. Бiля одного з возiв стояла бочка з порохом, до не© й
пiдвели Олену.
Ротмiстр у шубi поверх кольчуги моргнув жовнiрам.
- Ану насипте цiй кралi пороху в пазуху! Побачимо, що вона тодi
заспiва !..
Жовнiри юрмою посунули до бочки з порохом, вибили клепки, регочучи,
набирали пригоршнi пороху й сипали Оленi в пазуху. Дво гусарiв мiцно
тримали ©© за зв'язанi руки.
- Сипте, сипте, не шкодуйте пороху! - горлав ротмiстр. - У нас його
вистачить, аби повипалювати хлопкам груди!
Згодом ротмiстр вигукнув:
- Досить!.. Дайте вогню!
Йому пiднесли палаючу головешку.
Ротмiстр, граючись головешкою, пiдiйшов до Олени.
- Замерзла, красуне? - помахував ротмiстр головешкою, котра сичала, як
змiя. - Потерпи, голубко, зараз ми тебе погрi мо. Бiльше не будеш така
балакуча. Хiба що на тiм свiтi будеш до непокори Посполитiй закликати.
Пiдпалимо тебе й пустимо. Ха-ха! Бiгай собi на здоровля! Ото весело буде,
як у тебе горiтиме пазуха! Ха-ха!
- Пiдпалюйте, пане ротмiстре! - кричали нетерплячi вояки. - Бiдненька,
вона ще замерзне!..
- Погрiйте ©©, пане ротмiстре, погрiйте!..
Ротмiстр вiдступив на безпечну вiддаль, витягнув руку з головешкою i
ткнув ©© в груди Оленi.
Два гусари, котрi тримали Олену за руки, вiдскочили в рiзнi боки. Олена
стояла непорушно. Сорочка на грудях почала димiти, ще мить - спалахне
вогник, i порох, зашипiвши, вибухне ©й в лице слiпучо-бiлим яскравим
полум'ям...
- Горить! - закричали жовнiри.
Охоплена вогнем Олена з останнiх сил кинулася до возiв i впала на бочку
з порохом...
- А-а-а-а! - закричав ротмiстр, обхопивши голову руками. - Рятуйтеся!
Та було вже пiзно. Нiхто з ворогiв не встиг утекти, як стався
оглушливий вибух, i ротмiстр з жовнiрами полетiли вгору...
Роздiл двадцять другий
Другого дня, дев'ятнадцятого грудня, заливши Мошни кров'ю, Потоцький
пiшов на Черкаси, куди буцiмто вiдступив Павлюк. Аби не потрапити часом у
пастку, вислав поперед себе три хоругви коронного стражника. Просувався
обережно, майже не висовуючись з карети, котру з усiх бокiв густо облiпили
гусари. На всяк випадок тримав коронну артилерiю бiля себе. Така
обережнiсть була не зайвою. На волостях дiяли повстанськi загони й замалим
не щодень нападали на тили польсько© армi©. Особливо дошкуляв численний
загiн якогось Кизима. Одного разу вiн так знахабнiв, що вiдважився напасти
на другий полк, i той ледве вiдбився, зазнавши чималих втрат.
Спершу Потоцький гадав, що досить Павлюковi потерпiти поразку, як
повстанцi розбiжаться по кущах, мов зайцi. Та вийшло навпаки. Розвiдка
доносила, що повстання шириться з кожним днем, мiщани виганяють з сво©х
мiст старост та урядовцiв, вибирають власну старшину та створюють новi
загони. Лише брак збро© i особливо гостра нестача пороху утримують
повстанцiв вiд великих сутичок з вiйськами Потоцького. Тому вiн поспiшав,
вбачаючи в швидкостi половину успiху. Треба було будь-що не дати
повстанцям об' днати сво© сили й зiбратися в Черкасах. Одначе, коли
Потоцький пiдходив до Черкас, його стрiв коронний стражник i доповiв, що
Павлюка в мiстi нема .
- Вашмосць! - Стражник був блiдий. - В мiсто не можна вступати. Черкаси
охопленi вогнем!..
- Пся крев! - крiзь зуби вилаявся Потоцький. - Не будемо ж ми на снiгу
ночувати. Негайно гасiть пожежу!
- Але це немислимо, вашмосць! Горить майже двi тисячi козацьких хат. Не
мiсто, а пекло. На вулицi можна засмажитися швидше, нiж на пательнi!
Потоцький похмуро дивився на величезну заграву на обрi©.
- Хто пiдпалив мiсто?
- По мiсту бiгали якiсь жiнки з головешками в руках i палили хати, -
доповiв стражник. - Але ми не встигли цьому перешкодити, бо мiсто вже було
охоплене вогнем.
- Чернь ладна живцем згорiти, анiж здатися на нашу милiсть.
- Саме так, вашмосць! Всi вони схожi на ту божевiльну, котра в Мошнах
пiдiрвала собою бочку пороху.
- До речi, ротмiстра та його жовнiрiв поховали?
- Поховали, вашмосць! Все, що лишилося вiд них, згребли до одно© ями.
Бррр!.. Обережнiсть, i ще раз обережнiсть. Нi на мить не вiрити чернi.
Навiть зв'язану до себе не пiдпускати. Так буде певнiше, коли вiн хоче
живим звiдси повернутися.
- Вашмосць! Як бути з ночiвлею?
Потоцький насуплено оглянув пустельну заснiжену рiвнину з якимось
обгорiлим селом на видноколi й закутався в шубу. Видноколи були аж синi
вiд морозу. Над рiвниною кружляло гайвороння, тут i там зграями перебiгали
сiрi звiрi. Певно, вовки. Нi деревця, нi кущика. Тiльки снiговi замети. Ще
раз глянув на обрiй, де бушувало полум'я: увесь той бiк вiдсвiчував
кривавим вiдблиском.
- Не ночувати ж нам серед степу, де й дров катма! Рушайте до Черкас,
подивимось, що там.
Але до Черкас i близько не можна було пiдiйти. Мiсто палало, як
велетенський смолоскип, тисячi вогнiв зливалися в один, з страшною силою
гоготiли, здавалося, що море вогню ось-ось пiдпалить небо i свiт тодi
рухне й скона в полум'©. Сильний вiтер гнав на рiвнину iскри, встеляючи
снiг гарячим попелом. Потоцький велiв спинитися за кiлька верстов вiд
мiста. Сидiв у каретi, вбравши голову в плечi, не знаючи, що тепер дiяти i
куди серед ночi податися. На палаюче мiсто моторошно було дивитися.
"Божевiльна чернь! - подумки лютував польний гетьман. - Лiпше вогню
вiддасть, нiж нам. От i спробуй ©х приборкати, вгамувати! Тут пильнуй, аби
сам живцем не згорiв чи не полетiв угору ногами, як той ротмiстр!"
Полки похмуро дивилися на палаюче мiсто, i на ©хнiх обличчях грали
червонi вiдблиски. Жовнiри вiдверталися, а тiльки вiтер дужчав, починали
задкувати. Густо несло попелом, обгорiлими головешками, котрi з сичанням
падали в снiг.
Патер Окольський спробував було пiдняти занепалий дух вiйська,
заявивши, що пожежа - то справа Божого гнiву.
- То Господь наш кара свавiльну чернь лютим вогнем небесним, - бубонiв
патер, не забуваючи пильно стежити за головешками. - Господь велiв сво му
громовержцю спалити хлопськi оселi.
- Лiпше б вiн подумав, де ми будемо ночувати, - буркнув гусарський
ротмiстр,
- Слово Боже i в степу не дасть замерзнути, - повчально прорiк патер. -
Звертайтесь подумки до Бога, i у вас потеплi на серцi.
- Я б iз задоволенням повернув оце до тепло© хати! - скривився
ротмiстр. - Там напевне б ми вiдiгрiлися!
Та ось пожежа почала потроху вщухати. Пожерши хати i не знаходячи
бiльше ново© поживи, вогонь занепадав, величезнi язики над мiстом
зменшувалися, падали. Там, де було мiсто, виднiлося чорне згарище з
обгорiлими бовдурами.
Потоцький послав хоругву на розвiдку i та, повернувшись, доповiла:
мiсто спалене дощенту й засипане гарячим попелом з жаром, снiг розтанув
вiд вогню, i на вулицях повно гарячо© води.
- Пся крев! - прохрипiв Потоцький i велiв ставати табором у полi.
Вiйсько було зле, чулися нарiкання, та Потоцький пошвидше залiз у свою
карету i закутався аж у двi шуби...
Вранцi в табiр примчав Iляшко Кара©мович iз сотнею вiрних ре стровцiв.
Потоцький вже пробачив йому той випадок iз молодицею в селi Нетреби i
досить привiтно зустрiв свого вiрного слугу.
- З якими вiстями, Iляшку?
- Ваша милiсть, всю нiч з коня не злазив, так спiшив, - заторохтiв
Кара©мович. - Багато дечого розвiдав, ваша милiсть.
- Де Павлюк?
- У Боровицi, вашмосць, заперся! Остряницю вiдрядив на Сiч по допомогу,
Скидан i Биховець гайнули по волостях чернь збирати, а сам вiн у Боровицi
сидить. Треба спiшити, вашмосць, допоки той самозванець не зiбрав новi
сили. Я покажу найкоротшу дорогу до Боровицi, вашмосць!
За кiлька верстов вiд Боровицi Потоцький пропустив поперед себе два
полки, а сам з хоругвою гусарiв опинився в ар' ргардi. Хоча розвiдка й
доносила, що козаки мiцно заперлися в мiстечку, польний гетьман все ж не
вiдважився ©хати попереду вiйська. Мало що може трапитися в дорозi! Та
цього разу обережний гетьман трохи сам себе не перехитрив.
Полки пiшли до Боровицi i невдовзi сховалися за лiсом, гусари, оточивши
з усiх бокiв карету польного гетьмана, ©хали неквапом. Потоцький,
похитуючись у каретi, мiркував, що навряд чи цi © зими йому вдасться
приборкати повстання. Все частiше й частiше навертався вiн до думки, що
доведеться розпочати переговори з Павлюком, козакiв умовити будь-що на
капiтуляцiю на якихось дрiбних умовах, а ©хнього гетьмана тим часом
захопити й привезти до Варшави. Навiть якщо повстання й триватиме, все
одно, привiзши бунтiвного гетьмана в столицю ма стату, Потоцький матиме
вигляд переможця. От тiльки як виманити Павлюка?
Спустилися в долину, про©жджали побiля замерзлого болота, на якому
густо стояли копички сiна. Потоцький велiв зупинити карету i, пiдкликавши
до себе ротмiстра, ткнув пальцем на копички:
- Пане ротмiстре, ви звернули увагу на сiно? Чи не правда, гарна пожива
для наших коней?
- Саме так, вашмосць! Станемо табором, я пришлю жовнiрiв за сi...
е-е... вашмосць...
Потоцький з подивом поглянув на ротмiстра: чого це вiн раптом застиг з
розкритим ротом, нiби йому сунули туди розпiрку? Та перевiв погляд на
болото й онiмiв... На його очах копички сiна розсипалися, а з них
вискакували козаки з шаблями й пiстолями в руках... I мчали на полякiв...
- Сто дяблув!.. Козацька засада! - не тямлячи себе, закричав Потоцький,
поспiшно кинувся в карету й щiльно зачинив дверцi. - Поганяй, поганяй, сто
дяблув! - закричав вiн, та карета нi з мiсця... Загрiмкотiли пострiли...
Потоцький виглянув у вiконце - й мову йому вiдiбрало: з протилежного боку,
з лiска, вирнув загiн вершникiв i, поблискуючи шаблями, мчав сюди...
Гусари ©х не бачили, бо вiдбивалися од козакiв.
- Ротмiстре! - закричав Потоцький, на мить висунувши голову з карети. -
Злiва козаки!.. Чому сто©ть карета, пся крев?! Як ви захища те свого
гетьмана, ротмiстре? Я велю посадить вас на палю!