Чемерис В.. Фортеця на Борисфенi

Карета нарештi рушила, пiдстрибнула, заходила ходором i спинилася, бо
впав кiнь в упряжцi. Дверцi вiдчинилися, Потоцький, висунувши руки, марно
ловив ©х i не знаходив. Бiля карети творилося щось неймовiрне, падали
конi, люди, гримiли пострiли, все змiшалося, сплелося, клекотiло й ревло
одним клубком. Потоцький все ще не мiг спiймати дверцi. I тут вiн через
голови гусарiв побачив вершника з свiтлими, як ромашки, очима.
хнi погляди зустрiлися...
- Почекай, вашмосць, я зараз! - вигукнув свiтлоокий вершник,
прорубуючись до карети... Потоцький з жахом дивився на його закривавлену
шаблю, що все падала i падала на голови гетьмансько© охорони... Гарячково
шастав у себе на поясi, шукаючи пiстоля, а його, як на грiх, не було...
Дзизнула куля над головою. Потоцький, затуляючи голову руками, впав на
сидiння й раптом вiдчув, що карета перекида ться й летить у снiгову
круговерть.
...Отямився вiн, сидячи на снiгу.
- Вашмосць! - крикнув коронний стражник. - Вчувши пострiли, ми летiли
сюди як на крилах! Заледве встигли, вашмосць...
- Де Павлюк? - захрипiв Потоцький i, набравши в жменю снiгу, тер собi
лоба, бо нiяк не мiг прийти до тями.
- Самозванець, вашмосць, встиг утекти.
- Багато загинуло охорони?
- Половина, вашмосць!
- зус Марiя!..
Коли пiдiйшли до Боровицi - маленького заснiженого мiстечка, - на валах
маяли козацькi знамена. Козаки спiшно зводили новi укрiплення. Виходить,
Кара©мович правду казав: Павлюк тут. Тепер аби тiльки не випустити
бунтарського гетьмана, i можна з трiумфом повертати голоблi до Варшави. Не
буде ж вiн, Потоцький, всю зиму ганятися по Укра©нi за черню! Йому досить
привезти Павлюка у Варшаву, i король повiрить, що з повстанням покiнчено.
I бiльше вiн ногою не поткнеться на Укра©ну!
Коронна артилерiя вже вiдкрила вогонь по мiстечку, ядра падали на
вулицях Боровицi, спалахувала пожежа, але вогонь хутко зникав. Певно,
козаки гасили... Полоцький велiв кинути на приступ мiстечка кiлька
ескадронiв драгунiв. Та ледве вони пiдiйшли до валiв, як тi огризнулися
таким шквалом вогню, що драгуни на очах в польного гетьмана кинулися
врозтiч.
- Боягузи!.. - лютував гетьман. - Невже драгуни забули, що таке
лицарська слава?! Негайно до мене поручника!..
Невдовзi той примчав, вiн був блiдий, i нижня губа його непри мно
тремтiла.
- Хлоп'як, пся крев!.. - визвiрився на нього Потоцький. - Пан поручник
схожий на мокру курку! Ганьба!..
- Але, вашмосць, козацькi гармати б'ють прицiльно...
- Для справжнього лицаря Посполито© чернь не перешкода! Бери мiсто, бо
я посаджу тебе на палю, боягузе!
Поручник помчав, i ескадрони вдруге подалися на приступ, але, як i
перше, з мiста вдарив шквал вогню... Потоцький зрозумiв, що з ходу
Боровицю не взяти. Вiйсько стало табором за версту вiд мiста i почало
готуватися до штурму. Вперед були пущенi хоругви з лопатами. Риючи окопи,
вони повiльно просувалися до мiста. Бiля окопiв ставили дерев'янi
палiсади. Ховаючись за них, жовнiри крок за кроком просувалися до валiв,
пiдтягуючи гармати.
Так i день збiг. Вже в надвечiр'я Потоцький викликав до себе в намет
Адама Кисiля, сеймового комiсара в справах ре стру.
- Пановi комiсару ре стру доведеться сходити в Боровицю!
- Вашмосць, я готовий послужити коханiй ойчизнi, - тiпнув бородою Адам
Кисiль. - Я мало вiрю в те, що нам пощастить цi © зими приборкати
повстання. Треба вдатися до хитростi, вашмосць. Сильнiшого звiра й
пiдступнiшого за хитрiсть нема . Треба будь-що захопити Павлюка й
обезголовити повстання.
- Отож я й доручаю вам цю роль, пане во водо! Йдiть у мiсто i вмовте
козакiв на переговори. Якщо козаки припинять опiр, ©м буде збережено життя
i свободу. Аби лиш вони вийшли з мiста й Павлюк прибув до нас на
переговори. А там ми вже скрутимо крильця й цiй пташечцi. Вас, пане
во водо, недарма називають лисицею. Виманiть того вовка. Заодно хай не
забува пан во вода, що саме вiд нього колись утiк Павлюк!..

Був тихий i теплий вечiр, легенько сiявся снiжок. Павлюк сперся на
гармату i думав про долю повстання. Був твердо переконаний, що вiдступ -
це ще не програш. Мiщани вбивають польських старост i при днуються до
нього. Все новi й новi загони месникiв з'являються в лiсах. Час гра на
Павлюка. Згодом обернеться на Сiч Остряниця i приведе свiжi сили, Скидан
та Биховець на волостях гуртують люд. Ще повою мо, пане Потоцький!..
Снiг погустiшав, закружляв лапатий, наче згра© бiлих горобцiв запурхали
над мiстом. Павлюк, велiвши дозорцям пильнувати, спустився з валу. З
при мнiстю вдихав свiже i чисте повiтря. Йшов вулицею, прислухаючись, як
по дворах весело перегукуються козаки. I вiд того гомону настрiй у
гетьмана помiтно кращав. Зайшов до хати, викресав вогню, запалив свiчку...
Зiтхнув, дивлячись на кволий вогник свiчки.
- Павлусю... - почулося тихе й нiжне.
Серце бентежно забилося. Рвучко повернувся... Марина сидiла на лавi в
кутку й куталась в теплу вовняну хустку. Вiн радiсно усмiхнувся й простяг
до не© руки. Марина птицею кинулась до нього, затихла бiля грудей.
- Спасибi, що прийшла, бо менi так було сумно без тебе.
- Як ти змарнiв! - вона провела долонями по його щоках. - Аж почорнiв,
щоки запали... А зморщок скiльки!.. Тiльки очi свiтлi, як i були.
- До весiлля помолодiю, Марино...
- Ми оточенi, - плечi Марини здригнулися. - В Потоцького велике
вiйсько. Що нас чека ? Адже це поразка.
- Аж нiяк не поразка! - запально вигукнув вiн. - Потоцький хоч i
женеться за нами, але сила в нього вже не та. Кумейки не лише випотрошили
його вiйсько, вони й вiру пiдiрвали у швидку i легку перемогу над нами.
Нi, моя кохана, битва пiд Кумейками - то лише початок нашо© боротьби!
- Але ж ти вiдступа ш!
- Я хочу зберегти вiйсько. А тим часом Острявиця приведе запорожцiв iз
Сiчi. Скидан та Биховець назгукують по волостях людей. I тодi ми влашту мо
ляхам новi Кумейки. Нi, ляхи пiсля Кумейок уже не тi. Ось побачиш, не
сьогоднi-завтра вони почнуть з нами переговори!
Той спокiй, та впевненiсть, з якими говорив Павлюк, передалися i
Маринi. Вона посмiхнулася крiзь сльози й прошепотiла:
- Давай забудемо про все... Хоч на одну мить. I побудемо вдвох.
- Давай! - посмiхнувся вiн. - Хоч на одну мить... Зненацька у вiкно
постукали.
- От i побули вдвох, - зiтхнув Павлюк i крикнув: - Хто там? Заходьте до
хати, коли дiло !
- Пустiть колядувати!.. - почувся тоненький голосок.
- Ой Боже ж мiй! - схопилася Марина. - Як же це я забула? Та завтра ж
Рiздво, а сьогоднi кутя. Святий вечiр...
Павлюк метнувся у двiр i по хвилi впустив у хату п'ятеро дiтей, двох
високих хлопчикiв © трьох менших. Найвищий хлопчик тримав у руках звiзду
на довгiй палицi.
- Спасибi вам, колядники, що завiтали, - дякував гетьман. -
Проходьте... Колядуйте, прошу вас.
Дiти хором вигукнули:
- З Святим вечором будьте здоровi, господарю i господине!..
- Спасибi, i ви будьте здоровi! - урочисто мовив гетьман. - Та ростiть
все вгору i вгору!..
Колядники поскидали шапки, поштовхалися трохи, перешiптуючись: "Ти,
Мотько, починай..." - "Нi, ти, Хведьку..." Зрештою маленький хлопчик почав
тоненьким голоском:

Iз-за гори, iз-за кам'яно!

Святий вечiр!

Колядники, хором вигукнувши: "Святий вечiр", - пiдхопили:

Та вiдтiль виступа велике вiйсько,

А попереду пан Павлюк iде.

Пан Павлюк iде, коника веде.
Хвалиться конем перед королем.

Та нема в короля такого коня,

Як у нашого пана Павлюка!

Гетьман дивився на колядникiв i бачив себе маленьким хлопчиком...
Святвечiр... Через плече в нього торбина, в руках - звiзда. Село снiгом
занесене, потрiску мороз... Грузнучи в кучугурах, часом провалюючись по
пояс, мiсять вони снiг вiд хати до хати... Колядують:

Хвалиться стрiлою
Перед дружиною,
Да нема у дружини
Тако© стрiли.
Як у нашого пана Павлюка!

...Яке то було щастя, як надходив Святвечiр!... Мати так i сяяла доброю
усмiшкою, тихою, лагiдною. Батько врочисто покахику , а на покутi пiд
образами - кутя в мисцi на сiнi сто©ть. Узвар у глечику. На столi - чого
тiльки нема ! Пирiжки, ковбаса, сало. Мати налива в кутю узвар iз груш
(якi ж бо вони солодкi!), ще й меду дода . Шепоче: "Собi кутя на покутя, а
узвар на базар. Туди несемо на руках, а вiдтiль будемо везти на волах".
Батько поважно чита пресвяту Тройцю, потiм всiдаються вечеряти. Мати
ставить череп'яний полумисок з пирогами, батько налива собi вишнiвки.
- З Святим вечором будьте здоровi! I ти, жiнко, i ви, дiти, i ти, хато,
i ти, дворе, i ти, бiлий свiте!

А випивши, закушу пирiжками, пита ться:
- А чи видно мене, дiти, з-за пирогiв?
- Не видно, тату, не видно!
- Дай, Боже, щоб завжди мене не було видно!

...Да бувай же здоров, пане Павлюк!

Да не сам з собою,
З отцем, з матiр'ю,
Зо всiм родом.
Святий вечiр!

Проспiвали колядники, вигукнули хором: "Щедрий вечiр! Добрий вечiр!
Добрим людям на здоровля!"
Павлюк витяг капшук, обiйшов дiтей, кожному по злотому дав.
- Спасибi, що провiдали нас, з Святим вечором повiншували. Ростiть,
дiти, щасливi!
Веселi й задоволенi побiгли колядники з хати.

Марина пiдiйшла до Павлюка, поцiлувала його:
- З Святим вечором будь здоровий, коханий!..
Гуп-гуп - в сiнях! I ось до хати ввалився розпашiлий з морозу Гордiй
Чурай, як завжди, веселоокий, в доброму гуморi.
- З Святим вечором, пане гетьмане! Я й козаки запрошу мо тебе й
господиню твою на вечерю!
- А кутя буде?
- Буде i кутя, i до кутi! Як у Полтавi!

Павлюк взяв Марину пiд руку.
- Тодi ходiмо, доки нас веселi люди запрошують. Покушту мо полтавсько©
кутi в Боровицi!..

Пiзно ввечерi Павлюк з Мариною поверталися з кутi. Рiденький i теплий
снiжок сiявся над Боровицею тихо i врочисто. I вечiр був тихий та свiтлий,
нiби нiч не нiч i день не день...
- Як гарно в свiтi жити! - вихопилося в Марини.
- Гарно... - згодився Павлюк.
Вони йшли, побравшись за руки, слухаючи, як тихо пада снiг. Для них в
ту нiч не iснувало нiкого, то була тiльки ©хня нiч. I вони насолоджувалися
нею, блукаючи тихими заснiженими вуличками, обережно ступаючи по чистому
м'якому снiгу, як по бiлих диво-килимах... Були стомленi, але щасливi...
- Це наш святий вечiр, кохана, - шепотiв Павлюк. - I нiч свята сьогоднi
буде. I жити хочеться, й любити... - Вiн пригорнув ©© й прошепотiв: -
Прошу тебе, стань мо ю дружиною. I народи менi сина. Маленького Павлуся.
Коли раптом зi мною що станеться, то на Укра©нi буде ще один Павлюк.

- Пане гетьмане, доброго ранку! - Гордiй Чурай, гупаючи чобiтьми, вбiг
у хату. - 3 Рiздвом будьте здоровi!
- Спасибi... Тссс... Марина спить, - посварився Павлюк. - Чи у вас у
Полтавi всi такi галасливi?
- Усi, - смiявся Чурай, а його чорнi блискучi очi сяяли - буяли
молодечим життям. - Але ж яка в мене новина! Ляхи посла вельможного
прислали.
- Цього й слiд було чекати, - пошепки вiдповiв Павлюк. - Якщо посла
прислали - Потоцький уже видихся. Де пан посол?
- У дворi тупця та снiг мiсить. Я його в хату не пустив, хай перед
гетьманським порогом постовбичить.
Павлюк запалив люльку, накинув кожух наопашки i вийшов надвiр. Адам
Кисiль в довжелезнiй рудiй шубi, що полами вгрузала в снiг, стояв посеред
двору в оточеннi козакiв... Павлюк потягнувся, подивився на сонце i нiби
ненароком глянув на посла.
- Ба!.. Пан во вода! - весело вигукнув Павлюк, нiби здибав свого
давнього приятеля. - Якими вiтрами? Давненько ми з вами не бачилися. Ще з
Бара!
Адам Кисiль ще швидше засовав рукою, погладжуючи бороду.
- Чого це у вас руки ходором ходять, пане во водо? - насмiшкувато мовив
Павлюк.
- Я з самого ранку стовбичу в цьому дворi! - визивно крикнув Кисiль. -
Я вже увесь снiг тут перетовк. Це неповага!
- Не всiм же й повагу виявляти. Сподiваюсь, пан во вода на мене не в
обидi, що я колись у Барi вiкно в його замку вибив?
- Я надзвичайно радий! - буркнув Кисiль.

Так вони перемовлялися, стоячи на вiддалi один вiд одного: Павлюк бiля
порога, польський посол посеред двору.
- То чого ж пан во вода прибув до нас? Снiг у дворi товкти?
- Я прибув вiд гомосцi польного гетьмана! - Адам Кисiль потупцяв на
мiсцi, але змушений був пiдiйти до Павлюка. - Прибув з ультиматумом!
- Добродi©! - звернувся Павлюк до козакiв. - Покажiть, як пановi
во водi та його ультиматуму звiдси вибратись.
- Але я ще не все сказав! - поспiшно мовив во вода. - Я прибув для
переговорiв. гомосць польний гетьман не бажа бiльше проливати кров.
- Чию? - поспитав Павлюк.
- Звичайно, шляхетську, бо хлопська гомосць не бентежить, - з цинiчною
вiдвертiстю вiдповiв во вода. - Коли б пан Павлюк був трохи розумнiший i
вгамував би хлопiв, то...
- То ясновельможнi пани мiцнiше б ©м всiлися на шиях? - додав за нього
Павлюк.
- Не будемо шпигати один одного, - досить мило всмiхнувся Адам Кисiль.
- Чи не лiпше погодитися на мир?
- На яких умовах, пане посол?
- гомосць польний гетьман обiця зберегти i життя, i волю козакам,
якщо вони припинять опiр. Але про деталi миру гомосць чека пана гетьмана
у себе в наметi. Життя i волю вам, пане гетьмане, твердо обiцяно.
- Передай, пане во водо... - Павлюк якусь мить зважував сво© слова. - Я
прибуду до нього на переговори.

Павлюк тихенько зачиняв за собою дверi й навшпиньках пiдiйшов до лiжка.
- Ти... пiдеш? - тихо озвалася Марина.
- Не спиш? - сiв на лiжко Павлюк.
- Я все чула.
- З Рiздвом, моя люба! - Павлюк нахилився й поцiлував ©© в теплу шию,
де сторожко билася синя жилка. - Надворi така чудова погода! I тихо як у
вусi. Наче й нема вiйни.
- Потоцький тебе чека ? - тривожно запитала Марина i, схопившись, сiла
на лiжку, довге чорне волосся ©© розметалося по бiлих округлих плечах.
- Яка ти гарна! - прошепотiв вiн, милуючись нею. - Я такий щасливий, що
ти в мене !.. - Вiн помовчав хвилю. - А до Потоцького я пiду. Не
турбуйся, моя кохана, все буде добре. Коли польний гетьман прислав послiв,
то почува себе непевно. Я мушу з цього скористатися.
- А може, вiн скориста ться?
- Все може трапитися. - Павлюк гладив ©© плече. - Ти тремтиш?
- Бо ти затiва ш гру зi смертю. Це небезпечно. Це надто небезпечно!
Нi-нi, я тебе нiкуди не вiдпущу! Краще разом загинемо на валах мiста, нiж
до ляхiв iти. Чу мо серце бiду лютую. Ляхи пiдступнi, ©м вiрити - що з
хижим звiром в однiй хатi жити. Як не задушить, то розтерза . В ляхiв
нема жодного правдивого слова. Вони м'яко стелять, та твердо спати.
- Я знаю, - сказав Павлюк.
- То чому йдеш, коли зна ш?
- Менi, Марино, треба виграти час, - обняв ©© Павлюк за плечi. -
Затiяти переговори, тягнути, вiдтягувати... Час працю не на ляхiв, ось у
чiм суть. Тим часом повстання набере сили. Аби виграти час, я навiть дечим
поступлюся ляхам. Лише б приспати ©хню пильнiсть. Повстання тiльки
почина ться, i виграти зараз час - все одно, що життя!
- А коли ляхи з тобою...
- Навiть якщо зi мною що станеться, повстання не загине. Iншi його
очолять. Хоч би й твiй батько, славний ватаг Кизим, котрий збира зараз в
Поднiпров'© людей. - I додав твердо: - Що б там не загрожувало менi, але я
мушу виграти час!
- Навiть власним життям?
- Навiть власним...
Марина заплакала, Павлюк рвучко притяг ©© до себе, жадiбно цiлував ©©
щоки, мокрi вiд слiз, губи, очi.
- Допоки б' ться мо серце, ти завжди будеш зi мною!
- Гетьмане! - почувся знадвору голос Гордiя Чурая. - Конi покульбаченi,
ляшки вже нас чекають!
- Iду! - крикнув Павлюк i востанн обняв Марину. - Я такий щасливий, що
ти в мене ! Скажи менi щось на прощання.
- Я... Ти iди... - тихо мовила Марина. - Коли треба - йди. За мене не
турбуйся. Аби була воля на Вкра©нi, а решта... Решта буде. Постривай!..
Нi, йди, якщо треба. А я... народжу тобi сина.
- Господи, який я щасливий! - вигукнув Павлюк. - Та мене жоден ворог не
здола . Ну хай уб'ють мене, а я все одно буду жити. У другому Павлюку. У
малому Павлюку, який колись стане великим!
Вiн уклонився ©й i вийшов з хати, i вона чула, як молодо i завзято
зарипiв снiг пiд його ногами...


Роздiл двадцять третiй

Дiзнавшись, що Потоцький оточив Павлюка в Боровицi, Кизим iз сво©м
загоном спiшно подався виручати гетьмана. Два днi i двi ночi, не даючи нi
людям, нi коням спочивку, гнав Кизим свiй загiн i надвечiр третього дня
вже був у Монастирських Луках. Звiдси до Боровицi рукою подати, але
змучений загiн уже не мiг рухатись. Кизим змушений був спинитися на
ночiвлю. Ледве дiставшись теплих хат, козаки попадали покотом i поснули,
навiть вiд вечерi вiдмовившись. З усього загону на ногах трималося лише
кiлька вартових-дозорцiв та сам Кизим iз сином. Хоча надворi потрiскував
мороз, батько з сином роздяглися до пояса i, вийшовши надвiр, заходилися
обтиратися снiгом "вiд утоми". До малинового кольору натирали один одному
спини i, як завжди, сперечалися. Кизименко доводив батьковi, що не треба
було спинятися у Монастирських Луках, а будь-що спiшити в Боровицю.
- Мало що може трапитись, коли ляхи обложили мiсто! - запально доводив
син, iз злiстю натираючи снiгом сво молоде й мiцне тiло так, що воно аж
рипiло. - Обтерлись би снiгом, втому зiгнали - i гайда!..
- Ти хотiв, щоб серед ночi конi з нiг попадали? - сердито гудiв батько.
- А ляхи б i накинулись на нас, як вовки. Зелений ти ще, сину, в цих
дiлах!
- Я - зелений?! - аж пiдстрибнув Кизименко.
- Тю, тю на тебе! - замахав Кизим руками. - Ще з кулаками на мене
кинешся. I звiдки цi Кизими такi гарячi беруться? Слова не можна мовити,
так i спалахують вогнем.
Вони стояли один проти одного, високi, широкоплечi, мiцнi, й сердито
натирали один одного снiгом.
- Ху!.. Аж на душi полегшало! - задоволене кректав Кизим. - Наче тягар
з плiч звалився. Я, бувало, молотом намахаюся, бiля горна як напечуся, а
вибiжу, снiгом витруся - i знову свiжий, як огiрок.
- I я такий! - додав син.

Обо весело зареготали.
- Пане отамане! - прибiг до них козак з дозору. - Там якийсь загiн до
села йде. Начебто нашi козаки.
- А ти звiдки зна ш, що вони нашi? - запитав Кизим. - На лобi в них
понаписувано?
- Та вони гiнця наперед вислали. Кажуть, що до Павлюка в Боровицю
поспiшають. А отамана ©хнього Куделею звати.
- Куделя... Куделя, - повторив про себе Кизименко. - Не чув...
- Тепер отамани та загони як гриби пiсля дощу ростуть, - сказав батько.
- Всiх не знатимеш.
- Багато ©х? - поцiкавився Кизименко.
- Та, кажуть, з пiвста, - вiдказав козак.
- То чого ж ти сто©ш? - вигукнув Кизим. - Бiжи та запрошуй козакiв на
вечерю. Завтра з ними разом в Боровицю пiдемо!
Козак позiхнув, почухався i, вилiзши на коня, потрюхикав вулицею,
опустивши голову на груди. Батько з сином зайшли до хати й заходилися
одягатися. Господиня - немолода мовчазна жiнка, котра за увесь вечiр не
зронила й слова, - мовчки назбирала на стiл сяку-таку вечерю i почовгала
спати в хижку.
- Не хнюп носа, сину! - повчав батько. - Завтра нi свiт нi зоря будемо
в Боровицi. Отож мiцнiше тримай молота в руках. Бо сидиш наче сич надутий.
- Зате ти, батьку, як сорока, трiскотиш!
- Що ти сказав? - схопився ображений Кизим. - Ти свого батька,
славетного коваля, сорокою обзива ш? Ось я ж тобi зараз!..
- Не пiдходь, батьку, бо й я можу духопелкiв надавати!
- Сво му батьковi?
- А мене батько вчив нiкому в броду не стояти i не забувати, що я
ковальського роду, якому нема переводу.
- Тво щастя, що i я ковальського роду! - буркнув батько i сiв на лаву.
- Побережiмо лiпше сили для важливiшого дiла.
Та ось на вулицi зацокали пiдкови, i батько з сином вийшли з хати. Бiля
двору спiшилося кiлька десяткiв вершникiв, простуючи подвiр'ям.
- Добривечiр, пане отамане! - привiтався перший, високий, худий
чолов'яга. - Я - отаман Куделя, а то мо© хлопцi!
- Малувато в тебе хлопцiв-молодцiв! - ручкався з ними Кизим (Куделя з
болю аж присiв i довго потiм непомiтно розминав свою руку). - Куди ж це
товариство зiбралося проти ночi?
- Спiшимо в Боровицю до Павлюка, - вiдказав Куделя. - Ходять чутки, що
його крiпко ляхи обаранили. Чи й устигнемо?
- Ранок вечора мудрiший, - вiдповiв Кизим. - Спиняйтеся на ночiвлю, а
завтра з свiтом разом по©демо. Ми також в Боровицю мчали, та з нiг
збилися. Я Кизим, а це мiй син Кизименко. Заходьте до хати та будьте
гостями.
I повiв Куделю з кiлькома дядьками до хати. Решта чомусь барилася в
дворi. Кизименко, йдучи до хати, оглянувся, вiдчуваючи якийсь неспокiй.
Здалось, що кiлька прибулих козакiв повернули за хату. Це насторожило
Кизименка, вiн i собi подався за хату...
- Ей, козаче, кресало ма ш? - пiдiйшов до нього один з прибулих. -
Посiяв сво в дорозi...
Кизименко уважно глянув на нього, але полiз рукою до кишенi. I то© ж
митi сильний удар пiд груди вiдкинув його назад. Хоча у вiчу йому й
потемнiло, але втримався на ногах, лише присiв. I, коли нападник кинувся
на нього, рвучко випростався i вдарив його головою у живiт. Той вiдлетiв,
брязнувся навзнак об мерзлу землю й затих... Другий стрибнув на спину,
Кизименко, пригнувшись, мотнув його, i той, перелетiвши через голову,
також гуркнувся на землю. Але тут на коваля налетiло дво , вiн i ©х
позбивав, кинувся до хати, збив ще одного, другого схопив в оберемок i з
такою силою брязнув ним об стiну, що чути було, як трiснув у того череп...
А потiм на Кизименка навалилося чоловiк п'ять, вiн i ©х розкидав у снiг.
Та невiдомих було багато, i вони ще бiльшим гуртом накинулися на
коваленка. Кизименко схопив одного за ноги й, розмахуючи ним, як голоблею,
валив решту з нiг.
- А - а, диявол!.. - чулися крики. - Здоровий як бик!
- Вiн нас усiх переб' !
- В тiм'я його бийте!..
- Ножем!..
- Потоцький велiв ©х живими похапати!..
- Та бий його!..
Зцiпивши зуби, Кизименко люто вiдбивався, кулаками, ногами, головою,
нападники хряпались об землю, i деякi з них бiльше не пiдводилися. Збивши
останнього з нiг, вiн метнувся до хати, встиг ускочити в сiни й крикнути:
"Зрада, батьку-у-у!" - як пекучий удар в тiм'я звалив його на долiвку...
Кизим саме взявся за ложку й присунув до себе миску з борщем, коли
зненацька в сiнях пролунав синiв крик. Вiн здивовано глянув на "отамана
Куделю" i побачив у його руках пiстоль.
- Спокiйно, пане отамане! - крiзь зуби процiдив Куделя. - Козаки тво©
сплять, а сина твого ми вже прибрали. Не раджу тобi, ковалю,
гарячкувати!..
- Що вдi ш, коди ми, ковалi, вiд народження гарячi, - спокiйно озвався
Кизим i глянувши у вiкно, крикнув: - Оточуйте, хлопцi, зрадникiв!
Куделя мимовiльно й собi глянув у вiкно. Цього було досить. Кизим
хлюпнув йому гарячим борщем межи очi, перекинув стiл i, в темрявi вибивши
вiкно, вивалився разом з рамою в снiг.
- Хапайте його, хапайте! - верещав у хатi Куделя.
Хтось було кинувся на Кизима, та вiн з такою силою вдарив кулаком, що
той i не тiпнувся. Кизим вибiг на вулицю i закричав:
- Козаки-и! Зрада-а!
За ним гналося десяткiв зо два чорних постатей, i вони, певно,
зрозумiли, що ©м коваля не здогнати. Переслiдувачi попадали в снiг I дали
залп, цiлячись Кизимовi в ноги. Двi кулi вп'ялися втiкачевi у праву ногу,
й вона повисла, як перебита. Кизим упав, схопився, але праву ногу вiдчував
лише до колiна, а далi йому здалося, що порожньо, нема навiть чим дiстати
до землi. Вiн спробував нею стати, але пекучий бiль рiзнув його, наче
бритвою. В головi на якусь мить запаморочилось, Та вiн, зцiпивши зуби,
застрибав на однiй нозi... Тут його наздогнали i збили з нiг. Головою вiн
вiдбив двох нападникiв i, сидячи посеред вулицi, виставив уперед сво©
могутнi ковальськi руки. Першого ж ворога, котрий кинувся на нього, вiн
схопив за ноги i закрутив ним у себе над головою, збиваючи решту з нiг...
- Хапайте його живцем! - верещав Куделя.
- Не кричи, бо ще пуп розв'яжеться, - спокiйно мовив Кизим. - Коли ти
такий хоробрий, то перший i хапай мене!
Але хтось зважився й кинувся на Кизима ззаду, тодi напали тi, що були
попереду, i за мить на вулицi вже качався клубок тiл, котрi хрипiли,
гарчали i тусали один одного кулаками. З того клубка виповз Кизим i,
тягнучи за собою перебиту ногу, уже дiстався до тину й спробував було
звестися, як удар в потилицю забив йому памороки... Коваль ураз обм'як i
зсунувся в снiг...

Опам'ятався Кизим у хатi.
Якраз доспiвували третi пiвнi. Хтось лив йому воду на голову. Кизим
ворухнув закривавленими губами... Вода, що стiкала з голови на лице, була
липка й солона. Голова гула, як дзвiн, i розколювалася на шматки, наче по
нiй хто гупав молотом. Його хотiли пiдняти, та вiн, вiдштовхнувши ©х
плечима, сам звiвся, спираючись на здорову ногу. Жовтий туман перед очима
нарештi розвiявся, i Кизим побачив перед собою косi хижi очi, що так i
випромiнювали задоволення.
- Оклигав? - майже весело поспитав косоокий. - Але ж i здоровань ти!..
Скiльки живу, ще таких буга©в не зустрiчав. Ледве-ледве тебе вкоськали.
Сiмох мо©х кращих козакiв голiруч поклав, поки тебе не обамбурили по
головi. Та ще тро нiяк до тями не прийдуть. Кулаки ж у тебе!.. Один удар
- i череп трiска ться... Не доведи Господи з тобою вдруге зустрiчатися!..
- Ти хто? - запитав Кизим, притулившись спиною до стiни i переносячи
всю свою вагу на здорову ногу.
- Iляш Кара©мович! - вiдказав косоокий. - Може, чув про мене?
- Чув! - сказав Кизим. - Стерво завжди так смердить, що його далеко
чути. А ти вже добряче нагадив на Укра©нi. Вiдомий зрадник.
- Ще б пак! - зареготав Кара©мович. - Я радий, що ти мене так високо
цiниш. Не хвастаючись, скажу: мастак я заманити жертву в сiльце. Що
поробиш, кожен хваста таланом. Ти ось, кажуть, вдатним був ковалем. А я
мисливець. Коли яку птаху треба в сiтку заманити - Кара©мович тут
незамiнимий.
До хати, дзенькаючи замерзлим обладунком, зайшов гусар.
- Пане ротмiстре! - кинувся до нього Кара©мович, i голос його враз
зробився запобiгливим, покiрним. - Дозвольте доповiсти. Це i той
знаменитий коваль Кизим, - котрого гомосць польний гетьман велiв захопити
живим!
- Молодець, Iляшку! - гусар ляснув Кара©мовича по плечу. - Ти наш
вiрний пiднiжок, i ми тебе не забудемо! А ти, хлопе, - повернувся вiн до
Кизима, - стiй на ногах, бо доведеться тобi багато посидiти. На палi...
ха-ха!..
- Ляхiв за собою водиш? - повернувся Кизим до Кара©мовича.
- Сам не встигаю, - охоче вiдповiв Кара©мович. - Та й що вдi ш, коли
бiльшiсть ре стровцiв за вами.
Знадвору донеслися пострiли. Кизим рвонувся й застиг, прислухаючись.
Пострiли трiскали поодинцi.
- То гусари приводять до послушенства тво©х вояк! - ошкiрився
Кара©мович. - Ти ©х так загнав, що без заднiх нiг спали. Доводилося декого
за ноги витягувати з хат... Щоправда, частина все ж встигла утекти, а
решту похапали. Хто супротивився, той закляк у снiгу. А з рештою ти ще