Чемерис В.. Фортеця на Борисфенi

- Вiдкозакував я сво , - якось вибачливо мовив старий. - Вiдмолодикував
i вiдстрибав... Але на тому свiтi ще покозакую - Передихнувши, запитав: -
Чи на тiм свiтi козацька Сiч?
- Мабуть, , батьку.
- Тодi й помирати легше. - Нечуйвiтер ворухнувся, i тихий стогiн
зiрвався з його спечених уст. - А бий тебе лиха, вже й стогну. А ранiше ж
- ого-го! Здоровий був як бик. Мiшок у зубах носив. Вiзьму зубами мiшок за
зав'язку i пру його. А тепер ось, бачиш, стогну i встати не можу вiд
яко©сь погансько© кулi.
- Ой, батьку... - тiльки й мовив Сулима, - доживали б свiй вiк при
Сiчi.
- Тiпун тобi на язик! - аж сiпнувся старий козак. - Та я вдячний долi,
що послала менi смерть не на лавi вiд старостi, а в полi та з шаблею в
руках, як i подоба лицарю. - Вмовк, збираючись з силами, а тодi кволо
запитав: - Нiби десь сокири цюкають?
- То для Кикошенка та його побратимiв домовини тешуть.
- Тодi за одним рипом хай I для мене готують. Щоб двiчi людям голови не
морочити та вiд дiла не вiдволiкати, - сказав старий.
- Спасибi вам, батьку, за все, - прошепотiв Сулима.
- Одним "спасибi" не вiдбудешся, - спробував було посмiхнутися
Нечуйвiтер. - в мене до тебе прохання, Йване. До сходу сонця дотягнув
я... А далi... Змоги нема. Подивився, як сонце сходить, i досить. То прошу
тебе, сину, виконай мою останню волю: дай пiстоля.
- Сулима вiдсахнувся...
- Бач, який лякливий, а ще отаман, - Нечуйвiтер простягнув стару,
висохлу руку, всю в зморшках. - В правицю мою вклади пiстоля, Йване.
Бачиш, який я немiчний зробився, прямо смiшно. Тепер ось пiстоля не здужаю
взяти. Вклади його менi в правицю...
- Вкладу, батьку, - озвався Сулима, але з мiсця не зрушив.
- Чого ж ти баришся? - з докором мовив старий козак. -Хочеш почути, як
стогнатиме Нечуйвiтер? Запаморочиться в головi - i застогну. Зовсiм буде
не по-козацькому. А жити менi все одно не довго зосталося... - Передихнув,
збираючись з силами. - Пiстоль у тебе за поясом. Подивись, чи вiн з кулею,
i дай менi його в руку.
Сулима витяг пiстоль, поцiлував його i поклав у правицю козака.
- Спасибi вам, батьку, за службу вашу лицарську. - Сулима поцiлував
старого в губи. - Прощайте, батьку! Не поминайте лихом!
- Заспiвай менi пiсню... - попрохав Нечуйвiтер. - Нашу пiсню,
вкра©нську. З рiдною пiснею i смерть легша.

Сулима, схилившись над старим козаком, тихо заспiвав:
Ой на горi вогонь горить,

Пiд горою козак лежить,

Порубаний, постреляний,

Китайкою покриваний...

Роздiл сьомий
Звiстка про те, що запорожцi захопили Кодак i мають перетворити його на
власну фортецю, швидко облетiла не лише Укра©ну, а й Польщу. Магнатство
занепоко©лось, а що коли Кодак-то лише початок? Повстання неминуче, якщо
вiд Кодака запорожцi пiдуть на Укра©ну. А тут ще й коронне вiйсько як
повiялось по веснi в Прибалтику, то й досi там воловодиться. I магнатство
розхвилювалося не на жарт. Де взяти силу, котра б повернула ©м втрачену
фортецю на Днiпрi i запобiгла новому повстанню?
Шляхта втратила сон.
У Барi, резиденцi© коронного гетьмана Речi Посполито©, сидiв во вода
Адам Кисiль, один з найбагатших магнатiв Польщi. Вiн тимчасово заступав
коронного гетьмана, до нього й посунула стривожена шляхта, вимагаючи, аби
запорожцi були негайно вигнанi з Кодака. Та заступник коронного не мав
нiякого вiйська i почував себе як на бочцi з порохом. Але панiчний страх
не був притаманний Адаму Кисiлю. Це був хитрий i врiвноважений полiтик,
котрий менше всього був схильний загрiбати жар власними руками. I тим
бiльше руками шляхти.
- Прошу панство ясновельможне не хвилюватися, жар будуть загрiбати не
бiлi, а чорнi руки, - ласкаво виспiвував вiн переляканiй шляхтi, i його
великий лисий череп врочисто блищав, наче мармуровий. - Отож нацьку мо
укра©нцiв на самих же укра©нцiв. Однi укра©нцi захопили Кодак, iншi
укра©нцi повернуть його нам, та ще й у придачу пiднесуть голови сво©х
братiв. У цьому наше спасiння. Тiльки в цьому!
- Проше, пане во водо, але то давно вiдомо, що ре стровцям довiряти -
все одно що вовками орати!
- Але вiдомо також, що й вовки iнодi собаками стають, -лагiдно
посмiхався Адам Кисiль, погладжуючи густу довгу бороду. - У нас нема
вибору: або ре стровцi, або пропали. З ©хньою старшиною я зумiв побалакати
як треба. Не всi ж у них Павлюки, знайдуться й iуди! А в нас - тридцять
срiбнякiв...
У Бар, до заступника коронного гетьмана, були спiшно викликанi гетьман
ре стрового козацтва Сава Кононович з старшинами Iляшем Кара©мовичем (на
нього найбiльшi надi© покладав во вода), Сидором Лелекою, Дмитром Джевагою
та Семеном Хваленком.
Чекаючи гетьмана та старшин у замковiй залi, доки вони хоч дорожню
пилюку з себе пообтрушують, Адам Кисiль зручнiше вмостився в м'якому
крiслi, склепив набряклi повiки й, погладжуючи бороду, поринув у сво©
думки... Зовнi здавалося, що во вода просто спить. Але то була омана. Вiн
напружено мiзкував, як повести себе з ре стровою старшиною та як ©©
нацькувати на Кодак. Не вельми то привабливе дiло - мати справу з iудами,
але що вдi ш, доводиться. Розумiв, що не всi ре стровцi однаковiсiнькi,
тут ©х одним квачем не вимажеш. Трапляються серед них чеснi й вiдважнi,
котрi не пiдуть супроти сво©х, Сулими й Павлюка, але помiж ними i
зрадники, й такi, що хитаються мiж двома таборами, а такi, що, не
задумуючись, за золотi обiцянки що хочеш вчинять. Таких чимало, особливо
серед старшин... Звичайно, ре стровцi формально перебувають на службi в
короля Речi Посполито©, i вiн, як во вода, та ще й сеймовий комiсар в
питаннях ре стру, мiг просто велiти ©м сво ю владою йти на Кодак та
виганяти звiдти Сулиму. Але... З того пива не буде дива, як кажуть на
Укра©нi. З примусу в такому делiкатному дiлi нiчого не вийде. Старшина без
вигоди не полiзе пiд кулi.
Нi, треба дiяти обiцянками, злотом i ласкою...
Серед усiх можних i вельможних Речi Посполито© чи не один лише Адам
Кисiль вiдзначався витримкою, а щодо хитростi - не мав собi рiвних серед
панства. Вiн нiколи не гримав, не горлопанив, ба навiть голосу не
пiдвищував. Завше ото дрiмав у м'якому крiслi та густу бороду свою
погладжував. Але те, що вiн задумував, рiдко коли зривалося. Хитро й
пiдступно дiяв Кисiль, не шкодуючи слiв на солодкi обiцянки... Ось i
зараз. Шляхта вимага негайно© кари, крутих заходiв вживати, багне вогнем
випалювати хлопам груди... А сила де?.. От i доводиться хитрувати,
терпляче плести свою павутину. Павлюк втiк на Сiч, шляхта розiгналась було
карати всiх ре стровцiв гамузом, Адам Кисiль запротестував:
- Карою ми лише поповнимо ряди Павлюка, - резонно доводив вiн. - Лють
слiпа i не бачить далi свого носа. Не з мечем треба йти до ре стровцiв, а
з сiткою, м'якенькою та мiцненькою.
Звичайно, з ре стровою голотою панькатись - то зайве. А старшину треба
задобрити, улестити, по горло трунком напо©ти. Хай тодi спробу побрикати!
Жадоба до наживи - ось уразливе мiсце старшини, котра спить i бачить себе
у власних ма тках на однiй нозi з великопольською шляхтою. Варт старшину й
лоскотати за вразливе мiсце.
...Коли до зали обережно увiйшов ре стровий гетьман Сава Кононович з
старшиною, Адам Кисiль не полiнувався схопитися з крiсла й, трясучи
бородою, швидким кроком податися назустрiч гостям.
- Вiтаю мужн лицарство нашо© славно© Корони! - посмiхнувся во вода
тi ю солодкою й облудною посмiшкою, котру рiдко хто мiг байдуже витримати.
- Радий, радий вiншувати в Барi iстинних мужiв польсько© Укра©ни. Мало ми
бачимось, мало збира мось, а шкода!
Во вода кожному по черзi потиснув руку i все повторяв, що вiн радий
бачити дорогих гостей, та погладжував вiд задоволення свою бороду.
Ре стровий гетьман Сава Кононович, низькорослий, але опасистий панок, аж
млiв вiд ласкаво© зустрiчi. Ще б пак! Як не вмлi ш, коли така важна птаха,
як Адам Кисiль, радiсно й милостиво зустрiча ре строву старшину. Наче
рiвний рiвних! Давненько так магнатство не поводилося з старшиною ре стру.
Всього довелось натерпiтися вiд панства: i наруги, i зневаги. Ти до шляхти
як до рiвнi пiдходиш, а вона до тебе як до хлопiв... I ось перший добрий
знак. Старшина вiд задоволення покручу вуса й сама у власних очах
вироста , поважнi , ось-ось стане врiвень з во водою. Один лише полковник
Сидiр Лелека подумки iронiзував: "Мабуть, пан во вода почува себе зовсiм
кепсько, коли так солодко перед нами виспiву ".
Семен Хваленко, маленький, кругленький старшина з рожевощоким, пухлим
лицем, з очима, що так i лестили во водi, аж навшпиньках пiднявся, аби в
таку хвилину видатись i вищим, i поважнiшим. Дмитро Джевага хоч i випнув
широкi груди, але залишився таким, яким вiн був завжди: похмурим,
непривiтним, з важким, наче дубовим лицем, котре на всiх зиркало вороже й
пiдозрiло. Один лише Iляш Кара©мович, високий i худий, чорний, як циган, з
вузькими, трохи косими очима i рiзко випнутими вилицями та гострим, хижим
носом, зберiгав цiлковиту рiвновагу i кам'яний вираз обличчя. По його
гордiй i незалежнiй поставi видно було, що цiну вiн собi зна .
- Прошу, прошу дорогих гостей сiдати, - соловейком заливався во вода. -
Як пожива те, панове? Чим похвалимося?
- Хвалити Бога, добре, - поважно озива ться ре стровий гетьман. - На
Укра©нi тихо, i чернь покiрна... - Спохватившись, дода : - Мовби...
- Ось у тiм i рiч, що мовби покiрна, - ласкаво пiдхоплю Адам Кисiль i
калата в срiбний дзвоник. З'являються слуги, вносять келихи з вином,
ставлять ©х на мармуровий столик i зникають за дверима. - Прошу дорогих
гостей вгамувати спрагу. За що ж ми вип' мо, панове?
Кононович збирався було вiдкрити рота, вже й кахикнув для статечностi,
та Семен Хваленко викотився наперед з розчервонiлими щоками й тоненьким
голосом проспiвав:
- За його мосць ласкавого пана, вiрного помагача коронного гетьмана,
вiдважного во воду, комiсара i лицаря Адама Кисiля!
"Вискочив як Пилип з конопель, - роздратовано подумав Кара©мович. -I ми
ж не ликом шитi, коли заступник гетьмана отак нам по губах медом маже. То
задирали б хвости повище, а не спiшили карка гнуть. Вломити карка чи
хребет ми завжди встигнемо".
- Спасибi, спасибi, - тим часом розчулено дякував господар, чаркуючись
з старшиною. - Але ви, пане Хва-ленко, переоцiнили мою скромну особу. Менi
аж лячно стало.
- Я такий! - гордовито вигукнув Хваленко. - Не боюся правду в очi
рiзати! Що думаю, те й репiжу!
Сидiр Лелека глузливо стулив тонкi губи, Кара©мович скривився, тiльки
Сава Кононович цвiв вiд задоволення. Джевага похмуро бовкнув:
- Не перевелись ще лицарi на бiлому свiтi!
- Я п'ю, панове, за Укра©ну! - пiднявши срiбний келих, по-молодечому
вигукнув во вода. - Але не за ту хлопську Укра©ну, котра бунту i шкодить
ойчизнi. Я п'ю, панове, за польську Укра©ну, коштовну перлину в нашiй
Коронi.
Випили, старшина обережно поставила келихи на мармуровий столик i
невдовзi задимiла люльками, напустивши цiлу хмару сизого ©дкого диму в
голубу дзеркальну залу. I Марс, бог вiйни, статуя котрого стояла
неподалiк, аж носа зморщив i, здавалось, ось-ось пчихне вiд смердючого
диму з старшинських кадильниць. Але во вода суворо на нього поглянув, i
Марс, як i перше, застиг в гордовитiй i войовничiй позi.
- Отже, панове, - нiби продовжував во вода перервану розмову, - сотник
Павлюк i досi гуля непокараний на волi? Чи не зда ться вам, панове, що
вiн надто довго вашу честь оханджу ?
- Саме так ми й мараку мо, пане во водо! - поспiшно одповiв Сава
Кононович, i старшини поквапливо закивали головами. - Але ми неодмiнно
його схопимо i кинемо до ваших нiг. Це справа нашо© честi, вашмосць!
- Паля справедливостi не обмине зрадника! - дещо патетично вигукнув
Семен Хваленко, котрий пiсля того, як його в дитинствi куховарка грюкнула
ополоником по головi, мав схильнiсть до красномовства.
- Не сумнiваюсь, панове, хоча його мосць пан круль дуже розгнiвався,
коли сотник ре стрового вiйська перебiг на бiк запеклих ворогiв Корони.
Вчинок Павлюка ганьбить вашi жупани, панове.
Сава Кононович мимовiльно зробив рух, наче хотiв обтрусити свiй жупан.
Джевага переступив з ноги на ногу, похмуро пробасив:
- Вважайте Павлюка смертником!
Сидiр Лелека промовчав.
- Хоч його мосць ясновельможний круль i розгнiвався на вас, пане
гетьмане... - звернувся Кисiль до Кононовича, i той, гикнувши, встав i
почав бiлiти. - Сидiть, сидiть, пане гетьмане, - м'яко сказав йому
господар, i гетьман сiв, наче кiлок проковтнувши. - Так ось, - продовжував
во вода, - хоч його мосць ясновельможний пан круль i розгнiвався на вас...
Та сядьте, гетьмане! - вже сердито крикнув Кисiль, побачивши, що гетьман
знову зводиться i гика . - Але я трохи пригасив гнiв його мосцi,
запевнивши, що Павлюк - то виняток, то ложка дьогтю в солодкiй бочцi
ре стрового меду.
- Iстинно так! - квапно вигукнув Кононович. - Ми вiрнi слуги його мосцi
ясновельможного пана круля!
- I будемо такими до сиро© могили! - похмуро пробасив Джевага.
- А ви що скажете, пане? - звернувся Кисiль до Лелеки.
- Я перебуваю на службi в короля! - невиразно вiдповiв той.
- Гм... - недобре подивився на нього во вода. -Безперечно, ми всi...
- Вiрнi пси його мосцi ясновельможного пана круля! -вигукнув Сидiр
Хваленко.
- Собацi завжди й шана собача! - презирливо сказав Лелека.
Хваленко осiкся з розкритим ротом, не знаючи, як реагувати на це, але
на всяк випадок запобiгливо глянув на во воду.

- Але дехто намага ться шкодити Коронi, - вдаючи, що нiчого не сталося,
вiв далi во вода. - Звичайно, в сiм'©, як-то кажуть, не без виродка. На
жаль, цих виродкiв ста все бiльше i бiльше. От i нещодавно я отримав
непри мну вiсть: запорозькi лотри пiд орудою Сулими захопили Кодацьку
фортецю i перебили нашу найману залогу. Це велика шкода нашiй дорогiй
ойчизнi. Звiсно, надiйде час, i Корона вчинить iз запорожцями так, як того
вони заслужили. I тодi мир на Укра©нi буде вiчний... Ви чому посмiха тесь,
пане Лелеко?
- Я завжди посмiхаюсь, пане во водо, коли чую веселi речi, - вiдказав
Лелека, гасячи хидну посмiшку.
- Довгий язичок часом вкорочу шию, - недвозначно натякнув Кара©мович,
а Кононович непомiтно стусонув Лелеку пiд бiк.
- Будемо смiятися, панове добродi©, трохи пiзнiше! - з притиском мовив
Кисiль. - А зараз мова йде про iнше. Кодацька фортеця мусить бути вiдбита
у запорожцiв i повернена Коронi. I ви, вiрнi лицарi Корони, мусите це
зробити.
- Бачите... е-е... найяснiший во водо... е-е... - обережно почав було
ре стровий гетьман i вiд то© обережностi гикнув. - Вибити запорожцiв з
Кодака - то справа марудна й копiтка. Кодак - фортеця премiцна, а
запорожцi хоч i лотри, а вояки вiдчайдушнi.
- Та й чи згодяться ре стровцi, - ввернув Кара©мович. - Серед них
чимало таких, що ладнi нам кулю в спину послати.
- Панове добродi©, - приязно посмiхнувся Адам Кисiль, - й iншi шляхи,
як здобути фортецю. В лоб ©©, звiсно, не легко взяти. Але...
- Але тi лотри, проше пана, скуштують наших шабель! - не втримавшись,
Хваленко перебив во воду i схопився за рукiв'я сво © шаблi. - Ми всi як
один ринемося в бiй!
- Не перцюй! - спокiйно осадив його Кара©мович. - Тут треба добряче
помiзкувати, що це нам буде коштувати.
- Гм... - Во вода уважно поглянув на Кара©мовича. - Коштувать це буде
дорого.
- За злото i рiдного батька можна того... - прогудiв Джевага. - Але
який зиск з цього будемо мати?
- Зиск виправдову ризик, - мовив во вода. - Корона щедро винагородить
сво©х лицарiв! Для вас видiлено велику винагороду. Я маю на оцi тих, хто
штурмуватиме Кодак. Старшинам його мосць пан круль дару по ма тку i по
тисячi злотих. Ма ток вкупi з селом, черню, грунтами й угiддями дару ться
у вiчне й спадкове володiння.
Кононович з Кара©мовичем швидко перезирнулися й посмiхнулися один
одному... Решта стояла оглушена щойно почутим. Лише Джевага з подиву
свиснув.
- Пiдходяще дiло, - сказав вiн, засукуючи рукава, нiби зразу збирався
штурмувати Кодак.
- Кожному ре стровому козаку, котрий пiде штурмувати Кодак, буде
виплачено по сто злотих, - додав во вода.
- Також жирненько, як для козацько© чернi! - вигукнув Джевага.
- Цiна пiдходяща! - коротко пiдсумував Кононович.
- Коли так, то й торгуватися не будемо! - Адам Кисiль рвучко звiвся, й
старшина враз виструнчилася. - Збирайте ре стровцiв - i з Богом у путь!
Вiд мого iменi оголосiть ре стровцям про винагороду. А фортецю спробуйте
взяти хитрiстю. Переодягнiть десяткiв з п'ять надiйних ре стровцiв у
селянське вбрання, i хай вони попросяться у фортецю, буцiмто
хлопи-втiкачi...
- Як це просто й хитро! - вигукнув Кононович. - Пан во вода ма
неабиякий хист полководця!
- Пан во вода не з лопуцька зроблений i голову ма не з лопуха! -
патетично вигукнув Хваленко й осiкся, бо Кононович люто йому зашипiв:
- С-сам ти лопуцьок лопуховий!
- Я Кодак штурмувати не буду! - не дивлячись на во воду, повiльно мовив
Лелека. - Там укра©нцi, i я не пiду проти них. Це братовбивча рiзанина. Я
козак, а не рiзник!
Запанувала напружена й недобра мовчанка. Старшини зосереджено сопiли.
Мовчання затягувалося.
- О Господи... - спохватившись, Кисiль сплеснув бiлими руками. - Та
хiба ж то укра©нцi? То лотри, проше папа, справжнiсiнькi лотри з велико©
дороги. А вiрнi укра©нцi ось... - во вода показав на старшин, котрi гордо
випнули груди. - Ось де справжнi укра©нцi, пане Лелеко!
- Я бачу тут, пане во водо, самих гендлярiв, котрi за злото ладнi
рiдному батьковi розпороти живiт! - обурено вигукнув Лелека. - Я бруднити
сво© руки не буду. Хай Рiч Посполита сама й вiдбива Кодак. I заощадить на
цьому злотi. Я проти запорожцiв не пiду. Ре строве вiйсько набиралося для
боротьби з татарами, а не для братовбивчо© рiзанини! Я можу бути вiльним,
пане во водо?
- Прошу пана, - рiвним голосом мовив во вода. - Ви вiльнi, пане Лелеко!
Жаль менi вас!
- Жалю не потребую! - вiдрубав Лелека i вийшов.
- Та це ж... Та це ж бунтiвник! - аж зблiд вiд обурення Кононович. - На
палю лотра!
- Смерть зраднику! - захрипiв Джевага i почав засукувати рукава свого
кунтуша, оголюючи волохатi руки. - Та ми його в один мент...
Хваленко поривався вихопити з пiхов шаблю, та шабля застряла в пiхвах,
i вiн, сопучи, марно намагався ©© виволодати.
- Почекайте, панове, я зараз... зараз, - бурмотiв Хваленко, смикаючи
осоружну шаблю. - Я ж йому...
- Пане во водо, - зробив крок вперед Кара©мович, - дозвольте...
- Спокiйно, панове, - пiдняв обидвi руки во вода. - Я подiляю ваш
справедливий гнiв i обурення...
Того ж дня старшину Семена Лелеку знайшли мертвим з ножем у спинi...
Того ж таки дня Кара©мович та Кононович ви©хали з Бара в Черкаси -
готувати ре стровцiв для нападу на Кодак.


Роздiл восьмий

Минув мiсяць звiдтодi, як сулимiвцI захопили Кодак, а з Варшави,
взагалi швидко© на розправу, - нi слуху нi духу. Вже й вересень збiг, в
степах i на рiках галасливе птаство збиралося у згра© - пора лаштуватися у
вирiй, а в Приднiпров'© все ще було тихо. Рiч Посполита наче й забула про
втрачену фортецю на Днiпрi. Щоправда, доходили чутки, що польське вiйсько
на чолi з коронним гетьманом все ще перебува у Прибалтицi, а шляхта хоч i
бiсну ться при згадцi про запорожцiв, котрi вiдбили у не© Кодак, але
вирушити в похiд до порогiв лише з сво©ми силами не зважу ться. Певно,
чека панство коронного вiйська.
Майже щодень з'являлися гурти втiкачiв iз Схiдно© Укра©ни, однi
зупинялися у фортецi на день-два, розказували, що дi ться в селах, iншi
далi простували - шлях на Сiч тепер був вiльним. Про курiнного отамана
Iвана Сулиму й про те, як вiн з козаками викурив ляхiв з-за порогiв, вже
спiвали пiсень, але сам отаман був невдоволений, а тому й заклопотаний i
похмурий. Запаси пороху танули, з харчами теж негусто, а з Сiчi, хоч i
посилав туди гiнцiв, нiяких вiстей. Тим часом Павлюк поривався на Укра©ну
- полум'я роздмухувати, але Сулима його стримував:
- Як iз Сiчi прийде пiдмога, так i вiдпущу тебе. Мо' й сам з тобою
гайну - люд на боротьбу пiднiмати та ляхам сала за шкуру заливати, а поки
що ти i тво© хлопцi-молодцi у фортецi потрiбнi.
Одного ранку - це вже було на початку жовтня - до фортецi прибилися три
вершники, на вигляд - ре стровцi, i попрохали, щоб вiдчинили браму. Савран
©м вiдмовив.
- Не бiйтеся, сiчовики, ми втрьох не захопимо вашо© фортецi, - гукнув
переднiй вершник, у якого було перевязане плече.

- Впусти, - велiв отаман Саврану. - Надто вони язикатi, подивимося
зблизька, що за ©днi.
Отаман вийшов на замковий двiр i рушив до брами, попихкуючи люлькою.
Савран вже впустив раннiх гостей I тепер недовiрливо оглядав ©х з нiг до
голови.
- Звiдкiля, козаки? - поспитав Сулима. - В гостi до нас чи назовсiм? Чи
далi куди пряму те?
Старший у них той, що з перев'язаним плечем. Чолов'яга високий, худий,
не старий i не молодий, а так лiт пiд сорок. Лице мав довгасте, очi трохи
вузькуватi й нiби косi. Тримався вiн просто й невимушене, навiть дещо
поважно, як людина, котра зна собi цiну.
- Старшина ре стрового козацтва Iляш Кара©мович!
- Я так i знав, що ви зрадники! - сердито вигукнув Савран, пiдступаючи
до Кара©мовича. - Панотi служите? Вiддай зброю, негiднику!
- Облиш! - спинив його Сулима. - Не всi ре стровцi падлюки. Павлюк теж
з ре стру. - I повернувся до Караiмовича: - Важна птаха до нас залетiла,
не вiдаю, чим i завдячнi такому щастю.
Кара©мович не встиг вiдповiсти, як почувся дужий голос Павлюка:
- О, ре стровським духом запахло!.. Звiдкiля взялися, козаки?
З цими словами, чухаючи розхристанi груди, в бiлiй сорочцi до них
пiдiйшов Павлюк. Завбачивши прибулого, вiн пильно глянув на нього, i брови
його здивовано злетiли вгору.
- Iляшко Кара©мович? - швидко запитав Павлюк. - Зроду б не подумав, що
здибаю колись серед запорожцiв старшину Кара©мовича.
- А я мчав до тебе, пане сотнику,- спокiйно мовив Кара©мович.
- Звiдколи ти засумував без мене? - гмикнув Павлюк.
- Бо на тебе остання надiя, брате.
- Чи ти ба!..-знизав плечима Павлюк.-Уже й братом мене велича . Той це
Кара©мович чи не той? Той, котрого я ранiше знав, був гордим i дивився на
сотника Павлюка звисока, як князь на челядина. Хоча люди iнодi
мiняються...-До Сулими:-Це справдi старшина ре стровцiв Iляшко Кара©мович.
Права рука ре стрового гетьмана Сави Кононовича. То телепень великий i
падлюка ще бiльша, а цей нiби поряднiшим був. Хоч i гординя.-Повернувся до
Кара©мовича:-Як там пожива пан Кононович?
- Панський прихвостень, наволоч i падлюка! - Кара©мович крiзь зуби
вилаявся.-Чи ви хоч зна те, що затiва проти вас Кононович?
- Зайдемо в комендантську, добродi©,-втрутився Судима i велiв Саврану:
- Охрiме, вiдведи двох реестровцiв до павлюкiвцiв, ©х там нагодують, а пан
Кара©мович _ч_ лишиться з нами.
Судима, Павлюк i Кара©мович зайшли до комендантсько©, де Ярема вже й
снiданок зготував: тетерi наклав у дерев'янi коритця та в'ялено© риби. Не
чекаючи запрошення, Кара©мович з жадiбнiстю накинувся на тетерю. З набитим
ротом пояснив:
- Голодний як вовк. Всю нiч з коня не злазив, день мчав i знову нiч...
Рiски в ротi не мав...
Сяк-так вгамувавши голод, Кара©мович вiдсунув дерев'яне барильце i
почав свою розповiдь:
- А тепер, панове, слухайте мене уважно. Вельми. кепськi вiстi я привiз
до вас. Почну здалеку. Як тiльки сеймовому комiсаровi ре стру Адамовi
Кисiлю, котрий заступа нинi коронного гетьмана, стало вiдомо, що
запорожцi захопили Кодак, вiн негайно викликав до себе в Бар ре строву
старшину. Адам Кисiль - це стара i хитра лисиця, швидше павук, що вмi
добре плести сiть на людськi душi. Вiн не гримав на нас, не погрожував, а
зустрiв ласкаво й вином пригощав...
- До дiла ближче, Кара©мовичу! - нетерпляче вигукнув Павлюк. Судима
посмiхнувся й поклав руку на плече Павлюковi.
- Во вода сказав: вiдбити у запорожцiв Кодак - справа честi ре стрового
козацтва, - почав було Кара©мович, та Павлюк знову його перебив:
- От зануда!.. Вiн ще смi сво©м поганим ротом про честь пащекувати?
Ну, а ви що? Плюнули йому в пику?
- Слуха мо та на вус мота мо, - розказу Кара©мович. - Адам Кисiль i
каже: "Негайно збирайте ре стровцiв. Кожному буде виплачено високу
винагороду: по сто злотих".
- Старшину спокушено кiлькома капшуками?
- Так, - хитнув головою Кара©мович. - Старшинi обiцяно по тисячi злотих
i по ма тку. Кононович як почув про це, то аж затрусився. Я для виду мусив
погодиться. На. чи му возi ©деш, того й пiсню спiвай. Хоча не всi
погодилися. Старшина Лелека вiдрiзав, що це братовбивча вiйна... Того ж
дня його знайшли з ножем у спинi.
- Лелеку, кажеш, по-зрадницькому вбито? - Судима спохмурнiв.- Семена
Лелеку я знав. Чесний був, тiльки надто прямий. Що дума , те й каже. На
мить не мiг покривити душею.
- От i загинув, - сказав Кара©мович. - Я змушений був хвостом виляти...
Коли з Бара поверталися, я спробував було з гетьманом побалакати... Невже,
кажу йому, укра©нцi пiдуть проти укра©нцiв? Що ж ми, на догоду ляхам
будемо один одного за горло хапати? А менi, кричить Кононович, наплювати,
що я укра©нець, хто менi злотi да й ма тки, тому й слугую.
- От зараза!-вилаявся Павлюк. - I зiбрав вiн вiйсько?
- В тiм-то й лихо, що зiбрав, - зiтхнув Кара©мович. - Ре стровцi
спокусилися на злото... Та й старшина рада була вхопити по ма тку. Одне
слово, Кононович нашкрiб двi тисячi козакiв.
Павлюк рвучко схопився, блиснув свiтлими очима, що враз потемнiли.
- Та вiн ©х просто обдурив! Серед ре стровцiв чимало чесних людей. Хоча
декому злото, може, й справдi заслiпило очi... Ех!.. Не було мене там, я
зняв би полуду з очей!
- Де зараз тi двi тисячi ре стровцiв? - запитав Судима.
- Стоять табором бiля слободи Бiлi Млини, - вiдповiв Кара©мович. - Це
два днi путi до Кодака. Але Кононович поки що не зважу ться здолати цi два
днi. Вiн чека допомоги. Старшину Бабенка з тисячею i старшину Горобця з
двома тисячами козакiв. Всього п'ять тисяч ма там зiбратися. А вже потiм
Кононович вирушить сюди.
- Мерзотник! - забiгав Павлюк по хатi. - П'ять тисяч козакiв в оману
ввести! Пiдляк!.. Лиходiй!..
- Стали ми табором бiля Бiлих Млинiв, - вiв далi Кара©мович. - Я й
почав нашiптувати гетьману, аби вiдмовився вiд сво © затi©. Хай лiпше,
кажу йому, самi ляхи нападають на Кодак, чого це проти сво©х братiв будемо
йти? Гетьман вдруге пригрозив менi. Тодi я почав пiдмовляти старшину до
бунту. Думка була така: змовитись, схопить гетьмана й повернути назад...
Але, - Кара©мович тяжко зiтхнув, - сотник Бiлий виказав. Схопили мене,