Шевчук Владимир. Терновий свiт

- Краще б вiн не давав хвороби! - сказав Тарас. Агата мовчки плакала, й
гiркi тi сльози падали йому вогнем на душу. Малий заплямкав.
- Дайте йому напитися, - сказав Нiкольський. - Треба, щоб часто пив.
Тарас пiшов на кухню, налив води з чавунчика, яка була ще тепла, й
принiс, подав Агатi.
Тим часом вбiг Iраклiй Олександрович.
- Що... тут таке?.. Менi сказали: лiкар...
- Захворiв Дмитрик, - зойкнула. - Просила ж я!.. Усков присiв на лiжко,
помацав лоба синового.
- Хвороби всюди, - мовив. - Хiба в раю нема ...
- Мовчи про рай! - скривилася Агата болiсно i затулила руками вуха.
- х старшенький помер недавно в Оренбурзi, - шепнув Нiкольський, який,
хоч жив самiтником, знав геть усе, що дiялось у фортi та поза ним. -
Прислати вам сидiлку? - спитав уголос.
- Можна, я з ним побуду? - ступив Тарас до коменданта.
- Спасибi.
- Кращо© не побажа ш, - всмiхнувся лiкар. - Та при такiй сидiлцi малий
ураз одужа !
- Устами вашими та пити б мед.. - зiтхнув Iраклiй Олександрович.
За тиждень, - як не билися, що не робили, - малий помер. Ховали на
другий день. I тут Тарас не витримав. Наослiп вибiг iз форту в степ, а
далi крiзь пелену, що застилала очi, побрiв у царство каменю i
черепашкових бiлястих скель. Навiщо ця безглузда смерть, цi муки батька,
матерi? Чим прогрiшило перед тобою, господи, це безневинне мале хлоп'я, що
звеселяло похмурий форт, його ошуканих тобою, боже, мешканцiв? Тут стiльки
вже старих i хворих, зневiрених у смислi далi жити, а ти обрав для
прояву сво © сили й влади зелений, нiжний пагiн, якому свiт ще вiдкривався
тiльки в усiй первiснiй його красi... В iм'я чого? Що ти хотiв довести
цi © смертю? Мовчиш? Мовчи, бо нiчого тобi сказати, боже, - святий та
крiпкий! - на виправдання...
В ущелинi, куди ввiйшов, мав пота мне мiсце мiж черепашкових великих
брил. Звiдси вiн бачив син море удалинi, блакитне чисте небо... Його ж
нiхто не мiг отут помiтити. Сиди i вiльно мисли, малюй, пиши!.. Сьогоднi
сльози застували йому i море, й небо. Вiн бачив мертве личко свого малого
й щирого в найвищiй мiрi друга й нiяк не мiг змиритися, пристать на те.
Хто нинi торкнеться нiжним пальчиком його брови, пригладжуючи ©© острiшок,
хто поведе його шукати вбогi пустельнi квiти й радiтиме тим дивобарвним
краплям на тлi пiску?.. А мати! Як ©й, бiднiй, це пережити, витерпiти?
Недавно був, смiявся, плакав, грався, а нинi - тiльки горбик на
кладовищi!.. Це жах такий, що й словом того не скажеш!.. Треба зробити
пам'ятник: щоб хоч був знак. Бо цей пiсок заносить все, вирiвню , хова
слiд... Невмольна смерть! Як той коршак, чату , жде, щоб налетiти,
вдарити... А може, то вона прийшла по нього, а помилково взяла того, хто
був йому найближчий i найдорожчий? Можливо, тут його вина, що вiн, нехай
невольно, уник коси... Хiба вiн раз на муштрi ©© гукав! Не чула, не
йшла... Нiкчемна стара карга!..
Десь одiрвався i покотився вниз камiнець. I тут iде повiльна праця
знищення... Вiтри, дощi та сонце руйнують гори... Нiби там хтось iде?..
Мо', смерть почула його слова?..
Пiдвiвся й став чекати. Неквапно витер сльози, поправив одяг... Дивно,
та йшли сюди, в ущелину, в його та мне сховище. Невже iще хтось ма
мiсцину цю за власну затишну гавань?..
- Вибачте... - сказав солдат, спинившись за кiлька сажнiв. - Мене по
вас послали...
Спершу вiн не завважив, як мовленi були слова. Коли ж збагнув, не змiг
тому повiрити.
- А хто послав? Фельдфебель?
- Нi, комендант. Казали, щоб ви прийшли на поминки...
- Невже земляк?
- З Херсонщини, - всмiхнувся той.
- Чому ж уперше бачу?
- Бо я приплив недавно.
- I зна ш, де мене шукати?
- Бродив тут сам... А раз на вас наткнувся...
- Чому ж ти, братику, не пiдiйшов? Земляк же...
- Ви з панами... - прискалив хитро око. - А ми простi... Тарас обняв
солдата i запитав:
- Як звати?
- Кличте: Скобел в. Я так тепер записаний... А справжн мо iм'я - в
ревiзькiй книзi, в пана...
- Втiкач? Здвигнув плечима:
- З вогню, як кажуть, в полум'я...
- Не можу слiз уговтати... - сказав Тарас. - Чуже, а жаль, як
рiдного...
- А рiднi ?
- Нема .
- То ви по них i плачете, тут сидячи... - зiтхнув солдат. - Ходiмо, бо
вас там ждуть. За стiл без вас не сядуть, сказав майор.
Вони пiшли до форту, зближаючись, як два човни в пустелi моря,
радуючись, що день печалi скрасився для них початком приязнi, а може, й
дружби. Вiчнiсть не тiльки в смертi, вiчне й саме життя...
...На диво, верба росла! Це навело на думку розвести сад. Не яблуневий,
звiсно, а з верб, тополь, шовковиць, якi привезти можна з Ханга-Баби.
- А що? - сказав Iраклiй, коли Тарас з ним подiлився задумом. -
©й-богу, гарна думка!.. Агато, ти послухай, що наш Тарас пропону !
- Ну?.. - вийшла та з дитячо©, де годувала малу Наталю груддю.
- Садити сад бiля городiв.
- То й що? - спитала байдуже. Вона ще й досi не ожила, не стямилася по
смертi сина.
- Можна поставить там будиночок, де ви могли б улiтку жити, - сказав
Тарас. - Город, дерева, зелень, повiтря з моря...
- Справдi, було б, як дача! - палко гукнув Усков. Схопивсь на рiвнi
ноги. - Дерева випишемо iз Астраханi чи Гур' ва...
- А трохи можна викопати в урочищi Ханга-Баба, - додав Тарас. - Сам
бачив там два роки тому ще молодi шовковицi.
- Майстри в нас , а каменю - хоч i на цiле мiсто, - вже прикидав
Iраклiй як комендант. - Коли садити краще? - спинився бiля Тараса.
- Певно, що восени... Вербу свою я посадив у жовтнi...
- Баркас сьогоднi ж вишлю за деревцями в Астрахань! - запалювався новим
для себе дiлом комендант. - Тарасе, ти вiзьмеш два вози та охорону й
вирушиш в Ханга-Бабу. Це завтра... А я займусь будинком... Посадим сад!..
- примружився. - I буде в нас, як на Кубанi...
- Чи як у нас, в Кирилiвцi... - зiтхнув Тарас.
- Розмрiялися... А скiльки-то воно ростиме! - охолодила Агата ©х.
- За рокiв три-чотири вже буде тiнь i затишок, - сказав Тарас. - Як
поливати добре й пiдживлювати, то ще й ранiш.
- Призначимо садiвника, самi, чим зможем, допомагатимемо, й нехай
росте, - рiшуче сказав Усков. - Пiду звелю, щоб готували баркас у путь!
Iраклiй Олександрович на вiтер слiв не кидав. Уже за тиждень майбутнiй
сад, розмiчений довкруг верби Тарасово©, завирував робiтним людом з числа
солдатiв форту. Картина ця порадувала Тараса й Скобел ва, що прибули з
Ханга-Баби й привезли двi пiдводи малих шовковиць.
- Славно! - схвалив Усков, потерши руки вiд задоволення. - По скiльки
©м? - кивнув у бiк шовковиць.
- По рокiв три чи й бiльше, - сказав Тарас. - Ледь викопали.
- Корiння - мов у сома вуса! - всмiхнувся Скобел в.
- Гаразд. Ямки готовi, берiть садiть, - звелiв Усков.
- Це б чорно© на спiд землi... - зiтхнув Тарас.
- Згрiбайте на городi. А з Астраханi я наказав привезти разом iз
деревцями й чорноземлi. Поповнимо городу збиток нею. Довкiл будиночка
залиште мiсце для тополь. Щоб шелестiли на вiтрi листям...
- Як на Кубанi?
- Точно! Прислати вам пiдмогу?
- Нi. Ми самi упора мося, - озвався знову Скобел в. - Це ж не робота -
празник.
Невдовзi вiн, саджаючи в глибоку ямку дерево, затяг високим голосом
якусь незнану пiсню. Тарас вловив мелодiю, помiг йому, поймаючись
первiсним чаром спiву... Нi, вiн таки ©© десь чув, цю, може, ще язичницьку
молитву-заговорювання малого зела-древа й землi, що ма дати паростку
могуть i силу велета... Як був малим. Напевно, ©© спiвала мати... Чи
Катерина, його сестра i нянька...
Коли стемнiло, вирушили гуртом до форту. Збудженi, веселi навiть. Кожен
згадав щось миле серцю, таке, що вiчним маревом сто©ть у ©хнiх душах усе
життя...
Тi © ночi довго Тарас не мiг заснути. Щось нiби зрушилося в його
зболiлому стражданням серцi. Лежачи серед пiвсотнi бiдах-солдат у
вистудженiй бруднiй казармi, вiн проглядав сво життя за три останнi роки,
i в душу йому вкрадався щемливий страх. Так, чесно жив. Не дав зробити з
себе фрунтовика. Щось малював, лiнив iз глини барель фи... А пiсня, пiсня
- його найбiльша мука й найбiльше щастя його - мовчала! Не написав анi
рядка... Так нiби в Орськiй, на гауптвахтi, забув свою стражденну музу...
Ще там писав. А вийшов, ви©хав - i сталось так, що серце мов скам'янiло.
Навiть похiд на Каратау не оживив його всього, не доторкнувся в ньому
струни поезi©...
Хропли солдати, скрикували в тривожних снах цi обездоленi, пропащi
люди, вирванi з життя свого народу, з його нехай гiрко©, та все ж яко©сь
долi... А може, й вiн тому не пише вiршiв, що забува народ i край, який
уклав йому в дитячi груди душу, навчив любити i ненавидiти?.. Ранiше хоч
листи приходили, а зараз... Нi, вже обiзвався Козачковський iз Переяслава.
Iншi мовчать, неначе в рот води набрали... Iз Петербурга прислав аж два
листи i грошi (за не написаний колись портрет!) артист iмператорських
театрiв Семен Гулак-Артемовський, таки земляк iз Городища. Та Лазаревський
Федiр теж обiзвався; ©здив до Петербурга, тому й мовчав... I все ж за цi
три роки далека його земля покрилася немов туманом. Ранiше вiн мiг
будь-коли покликати в думках ©©, побачити, як наяву, в живих картинах, в
пахощах, в розма© барв, а нинi, як не прагне, вигулькують iз сiрих мрев
лише якiсь деталi, окремi люди... Гiрко!.. Шiсть рокiв вiн не був на
рiднiй сво©й землi... А що ж з ним, бiдним, стане, як проживе у цих пiсках
шiстнадцять!..
Устав, набрав води й напився, бо серце стислось грудочкою, мов
заховатись прагло саме в собi... Шiстнадцять лiт!.. А двадцять п'ять!..
Лежав, дивився в темiнь, й здавалося, що вiн уже в могилi, в чужiй
землi...
Схопився, сiв на нарах. Умерти тут душею - ганебна зрада себе, людей i
волi, яко© ждуть на Укра©нi мiльйони його братiв, його сестер! Коли не
ма ш сили зламать бiду, стерпiти муштру й вiдчай у цих пiсках, навiщо ж ти
розбурхав ©х, уклав надiю в серце сво©м гарячим словом?.. Ти став на шлях,
з якого спихнути ма право одна лиш смерть!.. Я тут уже напiвживий... I
все ж живий, не мертвий! Лягай i спи, щоб завтра мати силу долати зло,
зневiру, сум - усе, чим хочуть змусити тебе зректися бога свято© волi,
вiри в прийдешн щастя людства!..
Зiтхнувши, лiг. Заплющив очi, спробував перелетiти в сво село, в свою
леваду. Спершу це не вдавалося, а згодом, як угамувалося й забилось рiвно
серце, душа його торкнулася калини - ще твердо©, червоно-буро©, -
вербового вузького листя, яблунь, барвiнку, що блакитно обплiв могилу
матерi...
Прокинувся з нежданим рiшенням: писатиме! Не вiршi - прозу. Вона не
дасть узятись цвiллю його душi, поверне в свiт, який любив i за який
стражда нинi тяжко.
Оскiльки бог якраз послав недiлю, вiн захопив святе письмо - Шекспiра,
папiр й усе, без чого повiстi не розпочнеш (це вам не вiрш, якого можна й
запам'ятати!) i рушив iз укрiплення. Солдат, що нудився бiля ворiт,
спитав:
- Куди це ти, Григоровичу?
- Йду, брате, думу думати.
- А я гадав: до утренi, та заблукав...
- У кожного своя молитва i свiй олтар.
- Це правда...
З ворiт узяв праворуч, пiд гору, що тримала форт на собi. Мав намiр до
холодiв писати в катакомбi, в отiй сво©й ущелинi, з яко© видно море i чути
шум прибою. А далi щось придума . Не всi ж i тут, як Косар в або Обрядiн,
- щирi його начальнички. Щоб не Усков, цi солдафони досi його звели б в
могилу...
Самотина! I бич i розкiш... Зна ш, що ти один, що жодне пильне око не
стереже твою "цноту"... I все ж i тут так хочеться поговорити з кимось про
заповiтне, розкрити душу, вислухати чужi думки! Помiтив уже давно, що
розум найбiльш вiдточу ться у спiлкуваннi, в бесiдах з людьми, тобi
подiбними душевним складом. Диспут iз антиподами лише драту , збуджу i...
не збагачу нiчим, окрiм досади.
Робiтня стрiла тишею. Прибiй морський ледь долинав, бо вiтер дув зi
степу.
Знайшов "стола", пiдсунув собi "стiлець" i зручно сiв. Папiр поклав на
книжку, бо черепашник таки не дерево. Нехай Шекспiр уже йому пробачить...
Вмочив перо в чорнило... А що писать? Поезiя сама вривалась, змушувала
хапать перо, а проза... Все побачене колись, почуте й пережите - ©©
пiдгрунтя. А ще - думки. Чи роздуми, якщо точнiше висловитись... Життя
його багате зустрiчами, людьми, що вартi пам'ятi... I все ж почати треба з
сюжету вже готового, зiгрiтого теплом душi, поезi©, з такого, що розбурха
забутi днi, поверне йому минуле... "Наймичка"! Проста сiльська iсторiя, в
якiй духовна велич його братiв по долi та по землi...
Вмочив перо й, хвилюючись, накреслив назву. Потiм на мить замислився,
згадав, де саме сталася подiя, що лягла в основу його поеми, i написав:
"Между городом Кременчугом й городом Ромнами лежит большая
транспортная, или чумацкая, дорога, называемая Ромодановым шляхом..."
Поклав перо, перечитав написане, й слова потонули в туманi слiз. Не
знав i сам, що дi ться з його душею, чого ©й так зробилось жаль... Поезi©?
Чи, може, чогось такого, чого збагнути розумом вiн ще не мiг?..
Сидiв i слухав душу, що нiмо, тихо плакала, прибою шум, що вiдбивав
секунди життя землi, його життя...
З далеко©, як Укра©на, молодостi спливли рядки, що виявилися пророчими:
Сидить козак на тiм боцi, -
Гра сине море.
Думав, доля зустрiнеться, -
Спiткалося горе.
А журавлi летять собi
Додому ключами.
Плаче козак - шляхи битi
Заросли тернами...
...Звiстка про смерть царя Миколи прийшла у форт за Каспi м у той же
день, що i наказ майора Львова зробити iз Шевченка зразкового фрунтовика.
Тарас iшов iз церкви, де оголошували державну вiсть, разом з Усковими i
ледве-ледве стримував свою велику радiсть. Цар-кат вiддав, нарештi, душу
боговi! Скорiше, чорту! Стiльки на тiй душi грiхiв смертельних, що шлях ©й
- просто в пекло! I в цьому, певно, благо для ©х величностi, бо душi ним
замучених десь у раю i через те не стрiнуться з його душею...
Iраклiй iшов похмурий, скорбний. Агата теж. Одна Наталя ласочкою
перебiгала з одних на iншi руки й смiялася, хоч як ©© спиняла мати. Жiнок
вража смерть будь-чия, бо знають, як тяжко давать життя. Агатi можна
вибачити. А друг Iраклiй Олександрович!..
- Не знав, що ви так тяжко сприймете цю новину... - не втерпiв-таки
Тарас, пiдколупнув.
- То що було б? - спитав Усков.
- Благав би ©х величнiсть не покидати сво©х надмiру вiрних пiдданих. О
тiм молився б господу.
- Молись о скорбнiй долi раба його Тарасiя, - багатозначно сказав
Усков.
- Цар Олександр, напевно, вже пiдписав помилування всiм ворогам свого
отця...
- Дай бог! А то...
- Що? - насторожився.
- Iз батальйону прийшов наказ...
- Що рядовий Шевченко за поданням ©х благородiя генерала Фреймана став
унтер-офiцером?
- Нi. Командир а Уральська прислав наказ зробити спершу з цього
Шевченка лялечку, а вже потому i представлять на унтера.
- Майор заважив бiльше, нiж генерал?.. - спитав могильним голосом.
Усков розвiв руками.
- Фрейман не здогадався, мабуть, про вас з майором поговорити... Чи
говорив, але не так, як той бажав... А втiм, коли амнiстiя торкнеться вас,
то цей наказ не приведеться в дiю. Пождемо трохи...
- Справдi, тепер одна надiя - на манiфест... - сказав Тарас похмуро. -
Можливо, син не схоче йти по слiдах свого вiтця...
- Не бачив його колись, у Петербурзi? - спитав Усков.
- Не тiльки бачив, а й розмовляв.
- Та ну?
- Ви розмовляли з самим царем? - спинилася й собi Агата.
- Тодi вiн був наслiдником.
- То, може, вiн вас не забув?
- Я тiльки йому показував портрети, писанi великим Карлом, давав, де
слiд, пояснення.
- Вiн не спитав, як звати вас?
- Нi. Тiльки злився, що не Брюллов... До речi, Брюллов тодi був дома й
не побажав, послав мене з Мокрицьким.
- Гоноровитий... - протяг Iраклiй,
- Гордий! - сказав Тарас.
Наталочка тим часом впала йому на руки, оповила грайливо шию.
- Гордим господь противиться, - повчально мовила йому Агата, знаючи, що
й вiн такий.
- Покiрних теж не милу , не захища вiд злих людей, - сказав Тарас. -
Хоч круть, хоч верть... Наталю, не смикай так за вуса, бо ще вкушу!..
Дзвiночком смiх.
- Гадалось, як найкраще, а вийшло гiрше... - думав Усков уголос.
- Ма ш послать мене на муштру? - спитав Тарас.
- Такий наказ. Я, може, якось викрутився б, так Косарев не пощадить...
- Якесь прокляття! Кожне добро, що хочуть менi зробити, переверта ться
на бiльше зло!..
- То, певно, доля у вас така... - зiтхнула комендантша. - Подвижницька,
великострадна...
- Боюсь, що мiй "знайомий" цар не випустить мене на волю, - сказав
Тарас.
- Чому? - спитав Iраклiй.
- Царi не люблять правди i тих, хто ©м нагаду про не©.
- Як кажуть, бог не без милостi, а козак не без долi! - сказав Iраклiй,
сходячи на комендантський ганок.
I бог явив Тарасу милiсть. Одразу пiсля великодня йому звелiли вийти в
строю на плац, навчатись iз усiма, а по обiдi, як друга рота пiшла в
кар' р заготовляти камiнь для будiвництва, його самого вивели на
спорожнiлий курний майдан i муштрували ще цiлих три години. Так всi шiсть
днiв. На сьомий вiн не мiг устати вранцi. Що ревматизм, а що печаль, яка
щодня пiдточувала його душевнi сили... Прийшов Нiкольський.
- Скобел в менi сказав... Ну, що з тобою? Ноги? Чи ще якась, нова,
хвороба? Тарас промовчав.
- Ясно. Загнали сивку-бурку!.. - Сiв у ногах на нари. Зiтхнув,
пошкрiбся в тiм'©. - Я заберу тебе в шпиталь. Полежиш тиждень-другий, а
там, дивись...
- Не треба! - рiшуче сказав Тарас. - Ховатися по шпиталях не буду. Хай
мучать, хай домучують!..
- При©де Львов, i ми його умовимо, аби вiн сам представив тебе на
унтер-офiцера.
- Не треба! Всяка жалiсть чи спiвчуття менi вилазять боком. Щоб не
просили Фреймана, то не було б наказу Львова, й мене, старого дурня, не
муштрували б по вiсiм годин на день!..
Ввiйшов Мостовський, приятель його з полякiв, що також був у рядових, а
нинi вже поручик. Зi свiтла вiн примружився, протер рукою очi.
- Це ти? - спитав Нiкольського. - А де Тарас?
- Повержений штабс-капiтаном Косар вим, що душу вклав у виконання
наказу пана Львова.
Поручик сiв по другий бiк. Невдовзi мовив глухо, з душевним болем:
- Треба тебе забрать з казарми. Я попрошу Ускова, аби дозволив жити
тобi зi мною.
- Хочеш, щоб те було, що в Орськiй? - спитав Тарас. - Хтось донесе, що
ти з простим солдатом запанiбрата, i загримиш до мене, у рядовi.
- Чорт з ним. Ходiмо!
- Дякую. Я буду тут.
Помовчали. В казармi, крiм них, нiкого вже не було. Недiля.
Хто до церкви, а хто до "спиртомiра", аби залити душу хоча б на день.
- Оце сиджу та й думаю, - сказав Нiкольський. - Буде ще коронацiя, ну,
й манiфест, амнiстiя для полiтичних...
- Був манiфест з нагоди вошестя на престол, - сказав Тарас. - Та щось
мене не кличуть у Петербург...
- Тож-то й воно... Аби там хтось царевi та й нагадав про тебе...
- А що, це добра думка! - пiдтримав його Мостовський. - Чи в тебе в
столицi такi шляхи?
- Не знаю... - сказав Тарас. - Хiба такий... За звича м, у президентах
Академi© мистецтв завжди врочисто ходить хтось iз найближчих до
iмператора... Тепер Марiя Микола©вна, сестра царя...
- Чудово! - схопивсь Мостовський з мiсця. - А в Академi© у тебе такi,
що попросили б ©© височество?
Тарас не мiг одразу вiдповiсти. Перебирав у пам'ятi тих, хто живий, хто
ма силу й титули, i зупинився на Толстому Федоровi Петровичу.
- Хiба що граф Толстой, постiйний вiце-президент... - сказав непевно.
- Вхожий вiн до велико© княгинi? - спитав Мостовський.
- Звiсно. Керу вiн, але вона пiдпису i представля собою вищу владу
Академi©.
- Пиши листа!
- Кому?
- Толстому. Вiн заступиться?
Тарас зам'явся. Що вiн ©м мiг на те сказати?.. Просив Брюллова - всу ,
писав листа Жуковському - не вiдповiв... Для вищих кiл суспiльства вiн -
каторжанин; може, i не злочинець, але невдячний колишнiй хлоп... Хтось
розпустив про нього чутку, якою коле очi його заступникам у Оренбурзi сам
граф Перовський, що вiн, Шевченко тобто, з крiпацтва викуплений царем,
сiм' ю царською...
- Не знаю, браття... - мовив. - Чужа душа - що темний лiс... Тим паче
графа й вiце-президента...
- Ти напиши, а там воно покаже, - не вiдступавсь Мостовський.
Нiкольський теж був за листа в Санкт-Петербург. Вони взяли Тараса й
ледь не за руки вивели на божий свiт з казарми. Вiн шкутильгав, стогнав,
кряхтiв, мов ветхий дiд, а все ж iшов, бо розумiв, що це його диний шанс
на рятунок. У дверях стрiлись iз байгушами-дiтьми. Простягуючи бруднi
маленькi руки, вони просили ©сти, бо на грошах мiсцевий люд ще й досi не
розумiвся.
- Заждiть, я зараз! - мовив Тарас до друзiв i почвалав назад, у свiй
солдатський дiм. В шинелi мав прихований ним для Наталi цукор.
Малi терпляче ждали. Взяли цнотливо, нiяково (не звикли ще!),
подякували й пiшли до брами. Мабуть, вже обпросили фортечний люд.
- Чи й справдi ©х спонуку до жебрiв скрута?.. - тихо спитав
Нiкольський.
- Мене колись, як був таким, примушували просити кусень хлiба, - сказав
Тарас. - Тяжке це дiло - знаю... В душi не раз все перевернеться, доки
простягнеш руку...
- А я то думаю, чого ти так не хочеш писать листа! - обняв його
Мостовський.
Тарас зiтхнув й нiчого не вiдповiв...
...Не знав уже, що краще: чи безпросвiтна, тупа солдатчина, чи
зманлива, але пуста надiя, розтягнена на мiсяцi. Той лист, що вiн послав
Толстому до Академi©, як видно, збурив пекло, бо вже два роки вперто йде
боротьба й до нього доходить тiльки ©© вiдгомiн. Очолила велику битву не
знана ним дружина графа Анастасiя Iванiвна, й тепер вiн мав в ©© особi
найзаповзятiшого свого прихильника й захисника. Листи були то радiснi, то
знов тривожнi... Прислали вже й на дорогу грошi, а воля десь блукала по
мiнiстерствах та канцелярiях, й нiхто не знав, чи вийде вона на свiт, чи
там поляже знову, що сталося уже не раз. Як сповiстив йому Михайло
Лазаревський, цар дозвiл дав звiльнити його з солдатчини у перших числах
сiчня, а й досi ще нема нiчого певного, хоча минув i травень, десятий вже
в його гiркiй неволi. Власне, вже одинадцятий, бо перший з них прожив у
Третiм вiддiлi, де теж було не з медом. Подумать страшно: цiлий десяток
лiт безправ'я, муштри, злигоднiв, надiй i дуже болiсних розчарувань! А як
то було прожити!.. Тепер його хоч не муштрують. Вiдколи стало тепло, живе
в саду й чека того забарного святого дня...
Ще вчора мав привезти пошту пароплав, i вiн очей не зводив з моря.
Мусить вона колись-таки прийти, його сердешна воля!.. А втiм, нема йому
нiде удачi. За п'ять останнiх рокiв вiн написав до двох десяткiв повiстей
i теж без толку. Що вже вiн не робив, кому не слав, та жодна з них не
вийшла в свiт. "К. Дармограй" - псевдонiм, яким пiдписував сво© прозовi
опуси, лишився знаним тiльки його найближчим приятелям. Малюнки, правда,
через Залеського, що вже давно на волi, пiшли мiж люди, вирвалися з цього
людьми i богом проклятого пустельного кутка землi... Та ще - верба! Вже
виросла така, що тiнь на землю кида густу й широку. В затiнку ©© густо©
крони вiн спить удень. Блаженство!..
- Все ждеш? - прийшов i сiв на лавцi поряд Андрiй - земляк з-пiд
Лисянки, з яким вони зустрiлися i побраталися не так давно в укрiпленнi.
Простий солдат, а не зламався за двадцять лiт неволi, лишився тим, ким i
забрали з Рiзано©.
- Нема... Кудись запропастилася, - сказав Тарас.
- Ти плюнь на все й живи собi.
- Не можу... Ось, ось!.. Ось, ось!.. Тортура, гiрша муштри!
- Ще з глузду з'©деш.
- Може, з цi ю поштою вже буде щось iз Оренбурга...
- Ти малював би краще чи щось писав у тiй сво©й землянцi.
- В душi, Андрiю, пустка... Я геть зотлiв чекаючи... Дивилися на море
вдвох. Воно було гладеньке й пустельне, нiби небо в найбiльшу спеку...
Раптом десь на городi знявся якийсь непевний гомiн, що покотився садом,
неначе хвиля в бурю.
- Що?
- Де?
- За ближньою!
- Гада ш, вiн?
- Таж пароплав!.. Тарас схопився з лавки.
- Ти бачиш?
- Он, за гауптвахтою!.. - гукнув Андрiй. - Димить котлом пекельним.
- То я побiг!
- Дай боже тобi удачi, - сказав Андрiй неголосно й перехрестив.
Нестерпно довго йшов пароплав до пристанi, вивозили човнами пошту й iще
якiсь мiшки, тюки та ящики, везли все те до форту й тут розбирали. Потiм
до коменданта впхався гурт офiцерiв, далi - хтось з морякiв... Коли ж,
нарештi, Тарас ввiйшов, Iраклiй подав листа i грошi, присланi йому все тим
же Лазаревським.
- Зi штабу корпусу що-небудь? - спитав Тарас.
- Нiчого.
- Невже збрехала люб'язна панi Еггерт, коли вiтала мене iз волею?
- Вона не з тих.
- Минуло вже пiвмiсяця!.. Чи там усi заснули?.. Казала колись менi одна
бабуся при смертi: "Широкий шлях iз раю, а в рай вузенька стежечка, та й
та колючим терном поросла".
- Чи вам там зле в саду живеться?
- Iраклiю, на волю хочу! Доки вони знущатимуться?!
- Не гарячкуй, будь пильним, щоб хтось чи щось не стало на перешкодi...
Це остудило трохи. Вiн попрощався мовчки й пiшов у сад, де ждав Андрiй.
За муром сiв на камiнь i розiрвав конверт Михайлового листа. Зиркнув, i
дух йому забило.
"Ну, нарештi, поздоровляю тебе, мiй дорогий Тарасе Григоровичу, з
великою милiстю царя... Я тiльки що дiзнався, що вже три днi, як послано
бумагу командиру Оренбурзького корпусу, що ти вiдповiдно просьбi графа
Толстого i засвiдченню графа Перовського одержу ш вiдставку, з наданням
вибору роду i мiсця життя..."
Не змiг читати далi. Бо там були якiсь легенькi сумнiви, а так уже
хотiлося чогось твердого, певного! Тим паче знав, що та "бумага" вже в
штабi корпусу й що в нiй таки воля. Сидiв i плакав тихо, не помiчаючи
гiрких тих слiз, що мали б, певно, бути сльозами щастя, радостi...
Тут i застав його Андрiй, що вийшов стрiти.
- Ма ш? - спитав, помiтивши в руках листа.
- I так, i нi... Нема наказу з корпусу... Тут ще одне пiдтвердження, -
кивнув на лист, - що з Петербурга послано про це папiр...
- Дiждешся: Тепер уже дiждешся! - втiшав його, хоч сам не мав i крихти
надi© якось вирватися в свою далеку Рiзану.
- Ну, як? - зустрiла ©х Агата, що вийшла вдвох з Наталею аж за город. -
Прийшов наказ?
- Нема ...
- Чого ти, Горич, плакав? - пiдбiгла й собi мала. - Тебе хтось бив чи
лаяв?
- Нi, ласочко, - узяв ©© на руки.
- А очки чом червонi?
- То, певно, вiтер з моря або пiсок зi степу...
- Як хочеш, можеш взяти мого жука, - розкрила щедро кулачок, де
зберiгався великий скарб - жук-гнойовик.
- Спасибi, - взяв дарунок, притис маля до серця.
- А там уже - ти бачив? - червонi трохи вишеньки, - втiшала його
Наталя. - Хочеш ©х скуштувати?
- Вони зеленi. Дякую. Нехай коли достигнуть. Бiля верби вона поспiшно
злiзла на морiжок.
- Лови мене! - вiдбiгла й стала, сяючи очима-терном. - Ну, Горич, ну!..
Я хочу спати, ласочко, - благальне сказав Тарас i важко сiв на лавку.
Останнiм часом вiн спить i вдень по два-три рази. Ще й сняться сни. Як
тiльки схилить голову, вже й щось сну ться, мариться. Здебiльшого iз
досолдатського життя. I друзi тi, що ждуть його в столицi й на Укра©нi...