Шевчук Владимир. Терновий свiт

- Я чув, що ви хотiли ©хати через Кубань та Малоросiю.
- Хотiв. А потiм вирiшив побачити спочатку вас, подякувати... А ще -
почати дiло...
- Яке?
- Та-а, хочу стати гравером. Як живописець я вже, вважай, пропащий...
Мистецтво пiшло вперед, а я - назад...
- Що ж... Хай господь вам помага !..
- I ти. Як вiце-президент, - всмiхнулася йому дружина.
- Звичайно, я, чим зможу, допоможу.
- Так скучив за роботою, за справжнiм дiлом!.. - зiтхнув Тарас. - Оте
сидiння в Нижньому... А потiм ще в Москвi застряв...
- Хворiли? - насторожилася графиня.
- Щось приключилось з оком. А Щепкiн так стривожився, що показав мене
одразу двом знаменитостям. Оце земляк!
- Душевний вiн, - сказала графиня лагiдно. - Ми дружнi з ним. Як
при©здить до Петербурга, обов'язково бува в нас.
Ви зна те, вiн був у мене в Нижньому! На Новий рiк. Про©хав у снiг, у
вiхолу чотири сотнi верст! Внесли шампанське.
- Вип' мо за дорогого гостя, - мовила графиня тихо, як узяли бокали. -
За те, що вiн вже з нами.
- Спасибi вам! Якби не ви...
- У кожного свiй обов'язок перед людьми i совiстю, - промовив граф.
- Але не всi це пам'ятають, - скааав Михайло.
- Менi щастить на добрих, справжнiх друзiв, де б я не був, - сказав
Тарас. - Так нiби хтось менi весь час ©х посилав...
- Напевно, бог, - озвався граф Федiр Петрович.
- Чи ваш талант, - всмiхнулася графиня.
- Щоправда, й пiдлi люди не переводилися... - зiтхнув Тарас. - Для
рiвноваги, мабуть... П'ю за добро! За вас, моя свята заступнице Анастасi
Iванiвно, за вас, шановний Федоре Петровичу!
Як випили, Михайло тихо сказав йому:
- Прощатись час... Граф нездоровий...
Тарас кивнув i, зачекавши, поки зберуть бокали, мовив:
- Спасибi вам за все, за все!.. Не маю слiв, щоб висловити те, що було
на думцi, в мо©й душi... Дозвольте нам вiдкланятися.
- Ми вiдсвятку мо у ширшiм дружнiм колi щасливу зустрiч з вами, -
сказала йому графиня, коли вiн благоговiйно ©й цiлував маленьку зграбну
руку.
- Зустрiньтесь iз Йорданом, - промовив граф, прощаючись. - Вiн допоможе
швидше оволодiти технiкою гравiрування.
Дiвчатка теж прибiгли з ним попрощатися.
Святе сiмейство!.. ж бо на свiтi люди!..
Вiдмовившись вiд екiпажа, пiшли неквапно набережною. Мороз подужчав,
видно: льодок хрустiв пiд чобiтьми, далеко чулись кроки, стук екiпажiв.
- Лунко... - сказав Михайло. - Буде уже весна!.. Тарас промовчав. Думав
про свiй при©зд, про зустрiч, що вiдбулася тiльки що, про нетотожнiсть
намiрiв i дiй в життi...
Невдячна штука вдячнiсть, - сказав, нарештi, сумно.
- Про що це ти?
- Вони таке, таке зробили!.. А я прийшов, розплакався, пробурмотiв
якiсь слова... Не те, не те!
- По-мо му, було все гарно, щиро... - сказав Михайло.
- Можливо, виною тут суспiльний стан... З тобою ми без клопоту, хоч ти
зробив для мене багато теж, усе зробив, що тiльки мiг!..
- Ми - iнше дiло, - мовив на те Михайло.
- Правда. Одна душа... Пiдемо десь повечеря мо?
- Вечеря нас уже чека .
- Де?
- Це сюрприз.
- Принаймнi не у якогось князя?
- Хай покортить! Не велено тобi казати.
- Ну й день! Такий менi не мiг наснитись навiть. Невже це я ходжу з
тобою бiля Неви? Невже ми вийшли тiльки що з Академi©?... Щоб був молодший
трохи, ударив би тут гопака!.. Далеко йти?
- На той бiк.
- Я так входився нинi, що ноги мов не мо©.
- Ти ж був мiцний.
- Той ревматизм, ще Орський, нiде не дiвсь, лиш прича©вся...
- Лишенько! А як же буде з танцями?
- Якими?
- Ти як глянеш, хто ждав тебе, пiдеш в танок.
- Веди мерщiй на ту вечерю тайну!
Будь тут, а я пiду по вiзника, - сказав Михайло владно. Зоставшись сам,
Тарас помiтив дивне якесь окружжя, що пiднiмалося шпилем фортецi чи десь
за Петропавловською. Спочатку вiн подумав, що то заграва, а придивився -
мiсяць... Аж дух йому перехопило. Й не так те дивне коло, як панорама
мiста, осяювана все дужче ним... Нева, колони Стрiлки, Зимовий,
Адмiралтейство, Iсаакiй, мiдний вершник - все тихо-тихо випливло з нiчного
мороку й постало в пишнiй сво©й красi... Санкт-Петербург хотiв йому
сподобатися, хотiв забрати душу його в полон. I вiн стояв незрушно, мов
зачарований, як чверть столiття тому, коли побачив вперше це рукотворне
пишне пiвнiчне диво...
...З прольотки вони зiйшли в Аптекарському провулку, неподалiк од Мойки
й останньо© квартири Пушкiна.
- Хто ж тут живе? - спитав Тарас.
Михайло лише всмiхався, дратуючи його цiкавiсть. Тим часом рушив у глиб
ворiт i повернув лiворуч, в якiсь йому лиш знанi дверi.
- Куди ти мене ведеш?
- На третiй поверх, квартира номер десять, - хихикнув у тьмi Михайло.
- Вб'юся - ти будеш винен...
- А ти держись за поручень. Одвик уже?..
- У нас там все бiля землi...
- "У них", мiй любий!
- Справдi... Назвав сво©м те пекло... Цур, пек йому! Михайло тричi
смикнув дзвiнок, ©м вiдчинили дверi й при тьмянiм свiтлi свiчки у
передпоко© забрали одяг. З вiтальнi чувся гомiн, рiзкi окремi вигуки...
- Проходь, - вказав Михайло йому на тi склянi високi дверi.
Потерши руки з холоду, Тарас натис злегка плечем i вiдчинив. Кiмната
була залита свiтлом. Пiд лампою стояв великий накритий стiл, а в дальньому
кутку за ним виднiлось кiлька постатей. Вони умить притихли,
насторожилися.
Тарас оглянувся на Лазаревського, що усмiхавсь лукаво, i привiтався:
- Здрастуйте!..
- Невже Тарас?! - почулось з того гурту. Було ©х там аж четверо, в тому
числi два офiцери.
- А то ж яка личина!.. Прийшов оце вечеряти... - кивнув на стiл. -
Василь?!
- Тарасе, батьку!.. - кинувся до нього той. - Ой як же ти перемiнився!
- зiтхнув, коли поцiлувалися.
- Та й ти, Василю, не помолодшав за цi роки, - сказав Тарас, дивуючись,
як упiзнав в статечному - за тридцять рокiв - пановi соузника свого й
сусiда по каземату, прихильника його поезiй, палкого Васю Бiлозерського.
- Панове! - мовив Бiлозерський на польський лад. - Знайомтесь! Це...
- Тарас Шевченко! - дружно гукнули тi й наблизилися.
- Чи це не Ян Станевич? - спитав Тарас, вдивляючись у наймолодшого, що
мав погони прапорщика.
- Так точно, ваше благородi ! - пристукнув той закаблуками.
Тарас обняв знайомого по Оренбургу та по листах, якi той слав йому на
Мангишлак.
Тим часом поруч виструнчився високий мужнiй офiцер з чолом Сократа.
- Зигмунт?.. - спитав Тарас, бо саме таким чомусь вiн уявляв собi
заочного свого знайомого, поляка також, Сераковського.
Той усмiхнувся.
- Господи! - гукнув Тарас. - Та це ж як сон!.. Обiйми ©хнi нагло були
перерванi виттям сови.
- Пан Желiговський? Сова! - метнувся Тарас притьмом до незнайомця, що
дав про себе знати в такий химерний спосiб.
- Вiн не сказав, до кого йдеш? - спитав Василь, кивнувши на
Лазаревського.
- Нi. Вiв мене, як неофiта у катакомби.
- А я злякався: що воно за борода?!
- Гада ш, я не виструнчився десь у душi, побачивши тут офiцерiв?.. До
речi, ви тут служите, в самiй столицi? - глянув на офiцерiв.
- Бери, Тарасе, вище, - озвався Сераковський. - Вчимося в Академi© при
Генеральнiм штабi.
- Вас змусили пiти туди?
- Нi. Ми самi.
- Для чого? Щоб прислужитись царю й отечеству?
- Сво©й вiтчизнi милiй, - сказав Станевич тихо.
- й теж потрiбнi люди, що можуть дати вiйську належний лад, - додав
iще тихiше Сераковський. - Як ти живеш, наш лебедю?
- Тепер живу! - обняв Тарас товаришiв. - Пiвдня пробiгав мiстом, а
потiм - скiльки зустрiчей!.. Не день, а пiсня, казка!..
- Прошу до столу! - виник мiж них Василь.
- То це твоя квартира? - спитав Тарас. - Михайло менi й цього не
говорив.
- Сюрприз! - всмiхнувся Лазаревський, сiдаючи без церемонiй. Вiн,
видно, тут бував не раз. Слово взяв Сераковський.
- Батьку! - привiтно глянув на Тараса, який сидiв навпроти нього. -
Звертаюсь так до тебе не через те, що старший нас, а що зробив найбiльше
на тiй дорозi труднiй, якою ми йдемо також. I постраждав ти бiльше нас. Та
й важиш так багато для Укра©ни й для всiх слов'ян, що ми схиля мо перед
тобою голови. Зажди, - спинив Тараса, що щось хотiв сказати. - Тобi, я
знаю, муля ця похвала... Аж цiлих десять рокiв тебе лише принижували, i
ти терпiв. Тож потерпи i дружн , мовлене вiд серця слово. Якби ти знав,
якi ми радi, що ти уже на волi, що ти мiж нас! Вiват!
Закусуючи, Тарас вiдчув чийсь погляд i звiв на нього очi. То
Бiлозерський по-материнськи свiтло дививсь на нього, й сльози, як двi
перлини, сяяли в його очах...
- Дозволь i менi, Тарасе-брате, мовити тобi вiтання, - встав
Желiговський. - Нарештi ми зустрiлися! Та ще й не десь, а в Петербурзi, в
колi найближчих друзiв. Вiдтодi, як я почув про тебе i прочитав тво
огненне слово, ти став для мене прикладом служiння волi...
- Едварде, - спитав Тарас, - невже ти хочеш, щоб ми, ледь-ледь
зустрiвшись, знов розлучилися?
- А що таке?
- Почу бог iз уст тво©х, який я щирий праведник, i спуститься сюди до
нас, i забере мене з собою на небеса... Давайте лiпше вип' мо за нас усiх,
за стрiчу цю, за те, щоб ми браталися, поки i свiту сонця!
- Дивно... - озвався згодом Желiговський, коли вже випили за братство
двох народiв. - Невже тобi не хочеться почути щось високе, гарне, дружн
по всьому, що ти пережив?..
Тарас не змiг одразу вiдповiсти. Бо й сам не вiдав певно.
- Звичайно, Други, хочеться... - признався, врештi, щиро. - Мета мого
заслання - принизити мене, прибити, зламати крила духу... Спасибi вам, що
прагнете мене зросити, витягти з того багна, в яке роками втоптували
синьомундирi!.. Ще там, за Каспi м, я змiг сказать, принаймнi на сторiнках
щоденника, що залишився таким, як був, що дане мною слово на конфiрмацi© я
не зламав. Тi десять лiт пройшли повз мене тiнню, не залишивши й малого
слiду в мо©й душi. Так, я постарiв i пiдупав здоров'ям тiла. В душу ж я не
впустив нi сумнiву, нi каяття, нi розпачу!.. Звичайно, я десь випив зайве
з горя, комусь поскарживсь, з кимось не так, як слiд, поговорив... I все
ж, признаюсь, як на духу, кати мо© мети сво © не досягли!.. Писать менi
заборонили - а я писав. I малював! I думав про Укра©ну, про мiй народ,
зневажений царем i панством!.. Отже, - передихнув, - не варто тратить сили
на славослiв'я. Думаймо про те, для чого прийшли на свiт, про тих, чия
недоля нам нiби цвях, забитий в серце!..
Зигмунт перезирнувся з Яном, i той сказав:
- люди й тут, Тарасе, якi так само мислять... Ми познайомимо тебе, -
як схочеш, - з ними...
- А хто вони?
- Ну... Чернишевський, Добролюбов...
- Iз "Современника"? - спитав Тарас.
- Так.
- Спершу зроблю вiзити сво©м катам, - нахмуривсь, - а вже тодi... Десь
при нагодi... Я й досi ще пiд наглядом.
- Розумно, - тихо сказав Станевич. - А чом це ти, Василю, так
посмiха шся? - спитав зненацька Бiлозерського. Шевченко став
розважливим...
- Бiда навчить, - сказав Тарас. - Та й одинадцять рокiв я не проспав -
промислив!
- I все ж... Ми вперше стрiлися пiсля таких суворих випробувань, iз
деким, власне, оце лише побачився, а ти вже душу свою розкрив...
- Я вiрю ©м. Це браття, - сказав Тарас.
- А я? - ударив себе у груди, - Можливо, я...
- Ти - з ними, отже, зi мною теж.
- Тебе збагнути важко, - сказав Василь. - Ти не такий, як ми, як всi...
- А може, ми заспiва мо? - обняв Тарас товариша. - Я так давно вже не
спiвав iз друзями!..
- Панове, в нього голос!.. - зрадiв Василь. - Ви б чули, як вiн спiвав
иа свайбi в сестри мо © та Кулiша!..
- Було колись... - зiтхнув Тарас. - Тепер не той вже голос...
- Кулiш те саме мовить, - сказав Василь.
- Коли вiн чув? Ми ж нiби ще не стрiчалися.
- Про вiршi, що написанi пiсля арешту, вiн так сказав.
Запала тиша. Першим ©© порушив Лазаревський.
- Дурнi слова, Василю, того не вартi, щоб ©х повторювати, - сказав
сердито.
- Вибач менi, Тарасе, я ненароком... Зiрвалось якось iз язика...
- Ти сам тако© ж думки? - спитав Тарас.
- Як прочитаю, тодi скажу. Панько змiнився дуже. При ньому ти, будь
ласка, держи язик на прив'язi...
- Що, донесе?
- Нi. Ви, як стiй, посваритесь. Вiн став такий дражливий. А нам,
Тарасе, треба триматись гурту...
- Що ж це ми не спiва мо? - спитав Станевич. - Зигмунте, оскiльки ти з
Волинi, розпочинай!
- Нехай Тарас. Я можу лише пiдтягувати. Тарас був вдячний Яновi, що вiн
повiв розмову на iншу тему. Вiршi йому болiли. Писанi в тяжкiй бiдi, вони
були, як бiднi дiти матерi, дорожчi тих, що вихлюпнулися з його душi на
волi. Та й скiльки ©х вiн прочитав, отой Панько!..
- Тарасе, ту, про зiроньку, - просив Василь.
- "Ой хмелю..." - вставив слово й собi Михайло.
- На Мангишлацi в мене лишився друг, який любив спiвати тако© пiснi, -
сказав Тарас. Помовчав, згадав Iраклiя бiля флагштока й почав широко,
вiльно:
Ой матiнко, чорноморець
Вивiв мене босую на морозець...
...Бог свiдок, як нелегко йому було примусити себе зробити цей крок
назад... Нi, цiлих три!..
У Нижньому вiн "подружив" з полiцi ю, точнiше, з Лапою, тамтешнiм
полiцмейстером, й не мав iз нею клопоту. А потiм була дорога, Москва i
знов дорога, вчорашнiй день... Сьогоднi ж мусить йти на побачення до
обер-полiцмейстера Санкт-Петербурга. Хоч знав, що там землячок - сам
управитель канцелярi©! - його старий знайомий, брат Аполлона Мокрицького,
з яким вони зустрiлися оце в Москвi, не мiг настро©тись на бравий лад. Так
нiби вiн щось вiдчував для себе зле. Довго валявся в лiжку, снiдав.
Михайло вже давно побiг у справах, i вiн був сам собi господар, нiхто його
не квапив, не пiдганяв. I все ж - куди подiнешся! - вдягнувсь i вийшов з
дому. Мiсто за нiч зсiрiло, зблякло. Бруднi калюжi, стiни в рудих
патьоках, люди якiсь похмурi, заспанi... Ба, навiть сонце вигулькнуло було
з-за хмар i знов пiрнуло в сиву ©х клубочiнь... Дув вогкий вiтер, мружив
надльодну воду в Мойцi...
Звернув сюди, звернув туди - хотiлося втекти кудись, принаймнi зайти на
iншу вулицю, на iнший край, щоб звикнути, щоб примиритись з думкою про
неминучiсть цього вiзиту. Всу ! Душа його впиралася й волала пробi...
Змусив ©© притихнути, згорнутися в тремткий клубок з голками на усе-бiч i
рушив прямим шляхом. Чим швидше вiн вiдбуде це препаскудне дiйство, тим
менше вистражда його душа!
Мокрицький мовчки вказав йому на крiсло. А дочитавши якийсь папiр, звiв
важко карi, як в Аполлона, очi й спитав байдужим голосом:
- З ким маю честь? I по якому дiлу?
- Шевченко я... З'явився, бо велено було менi...
- Шевченко? Тарас Григорович? - перепитав Мокрицький з подивом, й лицем
його пройшла легка судома. - Даруйте, я не впiзнав... - пiдвiвся. Проте
руки не подавав.
Тарас також схопився з крiсла.
- Сидiть, сидiть, - спинив його господар. Сiв сам. Схопився знову й
подав, нарештi, руку. - Брат написав менi про вас... Де зупинились?
- На Мойцi, в домi графа Уварова.
- В самого?
- Нi, в управителя, Михайла Лазаревського.
- А-а, знаю. Милий чоловiк!
- Оце прийшов...
- Ви зна те, потрiбно буде з'явитися i до самого графа Шувалова, сирiч
до обер-полiцмейстера. Тарас зiтхнув.
- З'явлюся... Коли?
- Про час i день я повiдомлю... Тiльки... я вам порадив би зголити вашу
чудову бороду, щоб граф, бува, не вгледiв у нiй протест...
- Стрiлецький бунт? - спитав Тарас.
- Ви ж зна те, що бороди у нас не в модi...
- Добре. Зголю крамольну, - з усмiшкою сказав Тарас, пiдводячись. -
Носив без злого умислу...
Iван хутенько вийшов iз-за стола, провiв його аж до дверей.
- Моя дружина хоче на вас хоч глянути, - сказав неофiцiйно.
- Землячка теж?
- Зi Свiчок.
- А-а, я ©х знав, бував у них...
- Я повiдомлю, коли вас зможе прийняти граф, - подав Мокрицький руку.
На восьмий день, поснiдавши чим бог послав, Тарас почав натягувати на
себе фрак, - як в Оренбурзi, Федорiв! - щоб нанести вiзит сiятельному
наглядачевi, який таки соблаговолив його прийняти. У дзеркалi не впiзнавав
себе без звично© вже бороди. Ще добре, що не звелiли зрiзати й крамольнi
вуса, оскiльки в них бiлiла густа солдатська сивина й виказувала, що
Оренбурзький окремий корпус не божий рай, а скорше, кола пекла, в якi
попасти легко, а вирватися iз них щастить не кожному з малих й великих
грiшникiв. Фрак був тiсний, та досвiд iз мундиром зробив сво , i рядовий
Шевченко, як названо його в цидулцi, невдовзi був готовий зробити другий
печальний крок у напрямi свого минулого життя-буття. Найбiльше його
кольнуло те "рядовий Шевченко"... Хоч вiдставний, та все ж солдат, а не
художник. Виходить, вiн не вирвався назовсiм iз солдатчини, лише додав до
"рядового" благословенне, та все ж гнiтюче слово "одставний".
Його зустрiв Мокрицький i, привiтавшись, - руки при людях знов не
подав, - провiв до графа у кабiнет. Сам тут же вийшов.
- А-а, рядовий Шевченко!.. - всмiхнувся обер-полiцмейстер, ще зовсiм
молодий генерал. - Сiдайте, прошу. Як вам у Петербурзi? Вже звикли?
Тарас присiв на край стiльця.
- Ходжу та все милуюся, ваше сiятельство. I згадую...
- Згадати що, мабуть? - примружив очi генерал.
- Було всього...
- Чим дума те зайнятися?
- Гравiруванням.
- Ви ж живописець начебто?
- За десять рокiв служби...
- Так, так... Сумна iсторiя... Прошу вас, будьте стриманi. Ви прощенi,
i вам дозволено жить у столицi, проте... такий наказ, - розвiв руками
генерал, - пiд полiцейським наглядом. Ми постара мось не набридати, але ж
i ви, прошу вас, поводьтесь так, щоб не було причини нам зустрiчатися.
Принаймнi тут... - всмiхнувся. - Радий був познайомитися!..
Тарас устав, вклонився i мовчки вийшов, Бiля дверей його чекав
Мокрицький.
- Ну як?
- На диво, мирно погомонiли, - сказав Тарас. Iван розплився в усмiшцi.
Напевно, тут без нього не обiйшлося. Не кожного приймають так у кабiнетi
самого обер-полiцмейстера.
- Маруся жде. Зайдете? Це зовсiм поряд...
- Дякую. Зайду, - не змусив себе упрошувати. - Шувалов, хоч i
ввiчливий, та полiцейський... Навiщо вiн сказав менi про нагляд!.. Тепер
усi здаватимуться...
- У цьому вам i вiдповiдь. Аби завжди i всюди ви пам'ятали: стежать!
Страх - зброя влади...
Справдi, землячка ждала його й хотiла йому зробити хоча б малу
при мнiсть - вдяглась у все вкра©нське й наготувала вкра©нських страв. А
гарна ж була яка!
Не стримався i, замiсть ручки, як тут годиться, поцiлував у теплу
пружну щiчку.
- Де ви викопу те таких жiнок! - оглянувся на чоловiка. - Ти,
Максимович, Семен...
- Якби я знала, що нежонатi, заждала б вас... - всмiхнулась ясно жiнка.
- Бо мiй Iван не бачить...
- Та бачу, бачу, серденько! - обняв Мокрицький жiнку, й Тарас подумав:
добре, що не пiшла за нього в Нижньому Тетяся Пiунова!.. Воiстину, нема
зла, щоб на добро не вийшло...
- Iване, ти пiклуйся гостем, - викрутилася. - Проси до столу...
- Спершу омити маю руки, - сказав Тарас. - Я ж був...
- Тарасе, ви невиправнi! - мовив на те Мокрицький з посмiшкою. - Вiн
тiльки що порозмовляв iз графом... - додав, аби й дружина ©х зрозумiла.
- Толстой теж граф... - сказав Тарас. - Iз обер-полiцмейстером!
- Казала ж я тобi, Iване, не влазь у це негарне дiло... - пiдтримала
його Маруся у свiй, жiночий спосiб.
- А хто б тодi зустрiв його по-людськи? - кивнув на гостя. - Шувалов,
може? Зна ш, якi у нас там звича©, який народ!..
- Покваптеся! - зiтхнула жiнка скрушно. - Бо все холоне... Любите ви
пампушки, вареники?
- А де вони?!
Жартуючи, помили руки й сiли за стiл, накритий вишитим пiвнями
обрусом...
Найтяжче йому було ступити останнiй крок, зробити який впросила його
графиня Анастасiя Iванiвна, ©й вiн не мiг вiдмовити.
Одягши знову Федорiв тiснющий фрак, пiшов туди, куди його привезли
казенним коштом з Ки ва у квiтнi сорок сьомого. Ще й, мов на смiх, замало
не того ж дня. Цей збiг обставин скрашував йому вiзит, принаймнi бачив у
тому шарм. Знав, що давно домовлено, що о такiй годинi князь буде в себе у
кабiнетi й чекатиме його... Ну, це вже трохи з "шарму", що Долгоруков його
чекатиме! Йому лише сказали, точнiше, передали графинею, що зводять його
прийняти о цiй порi. I все ж iшов, як на зарiз, все уповiльнюючи ходу.
Де Мойка злилась з каналом, вiн ледь було не повернув голоблi й не втiк
кудись на набережну Неви; уже скресала крига i нуртувала важка i чорна, як
нiч, вода. Примусив себе пiти в бiк Ланцюгового хиткого мосту через
Фонтанку.
Ще здалеку побачив той будинок, i тi ворота, i той парадний сiренький
вхiд, в який ввiйти так легко, а вийти... Нi, сьогоднi його нiхто не стане
затримувати чи не пускати - сво вiдбув, - а все ж, а все ж...
Фонтанка також здибилася, взялась горбами, трiщинами та ополонками...
Згадав, як вiн два тижнi тому чкурнув бридливо звiдси, й лише зiтхнув. Що
на роду написано, того, як видно, не обминеш...
У дверях, вже всерединi, його спитав синьомундирий вартовий, до кого
йде. Почувши, що до князя, вiн мимоволi виструнчився.
Вас ждуть, - спитав, - чи ви самi?
- Домовлено. Шевченко я...
- Проходьте!
Тi ж параднi сходи, i дзеркало, й пастушки... Боже милий, невже минуло
аж одинадцять лiт!.. Та ще яких!.. Вiн тут тодi проходив - чубатий i
молодий, а зараз - дiд... Ще й ноги тягне сходами... Проте живий, з не
зламаною душею, такий, як був!..
- Заходь, заходь... - звiв очi на нього князь. - Шевченко?
- Так, ваше сiятельство.
- Тобi було достатньо десятка лiт, щоб зрозумiти хибнiсть того шляху,
яким пiшов? Дивись менi, Шевченко!.. Як тiльки щось, знов одягнеш мундир
солдата. Або... Ти чу ш далекий дзвiн? То голос Петропавловсько©. У нiй
тобi завжди знайдеться мiсце, як вiзьмешся знов за сво ! Збагнув?
- Так точно.
- Добре... Iз Петербурга рiк нi ногою!.. Ясно? Тепер гуляй. Я
сподiваюся, що на Невi при мнiше, нiж на Уралi!.. - пожартував.
Тарас злегка вклонився i з миром вийшов.
Аж за Фонтанкою згадав наказ не ви©здити рiк з Петербурга. То не
впускали, iроди, а нинi вже не випускають! Драма, чи пак трагедiя,
переросла в комедiю!.. Театр життя... I в ньому нам вiдведена нiкчемна
роль марiонеток, нiмих ляльок!..
...Два мiсяцi не мiг нiяк узятись за роботу. Ходив на виставки та в
Ермiтаж, уроки брав у Йордана, замовив мiдну дошку, а дiло анi з мiсця.
Художник без майстернi, що птаха без гнiзда... I знову йому прийшла на
помiч його свята заступниця... Вiн розповiв свою бiду, вона уважно
вислухала й пообiцяла допомогти. Тим паче, вiн у не© з графом на поруках i
ма , власне, жити в одному домi з ними...
Йому дали кiмнату в будинку Академi©, ба, майже двi! Кiмнату з
антресолями, де можна спати, ©сти, писати вiршi, бо сам собi в сво©й
господi!.. Вперше... В сорок чотири роки!..
Ходив по тiй кiмнатi, вслухаючись у власнi кроки, й душа його
роздвоювалася. З одного боку - радiсть, а з другого...
Вiн на поруках... Вiльний, а на поруках! Так, нiби пес на прив'язi, а
ця майстерня - будка... Вiкном у сад. Маленький, проте зелений. Якась
пташина цiвка . I видно небо, хмари... Жаль, що не буде сонця, та то
пусте... Вже ма де прихилити голову. У гостях, кажуть, добре... Найперше
йому потрiбен робочий стiл. Отут, звичайно, бiля вiкна... Якийсь стiлець,
щоб сiсти, i ще один - прийняти гостя... На антресолях, щоб спати,
лiжко... I стiл також... Ой, скiльки всього потрiбно!.. А що було б, коли
б при©хав з жiнкою?.. Химерна штука - доля. Гада ш iнодi, що повернулась
до тебе спиною, аж то - лицем...
- Куди нести? - почулось у коридорi.
- Сюди, сюди!.. - поспiшно озвався Федiр, служник майстерень, теж
вiдставний, старий солдат.
Щось гупнуло, хтось буркнув басом лайку, i вiдчинились дверi.
- Чи тут живе художник Тарас Шевченко? - з'явилася у них широка усмiшка
його нового друга i земляка - художника Честахiвського.
- Тут, Грицю, тут!
- Я чув, що в тебе нема стола для працi...
- Таки нема.
- Несiть сюди! - гукнув Грицько у коридор i розчинив рiшуче дверi.
- Диванчик теж вам не завадить? - спитав Микешин, входячи вслiд за
столом, якого внесли два служники. З цим юним скульптором Тарас зустрiвся
в сiм'© Толстих.
- Принiс, то матимеш на чому сiсти, - сказав Тарас, радiючи, що менше
буде клопоту - при безгрошiв'© - з меблями. Десь купить лiжко - й матиме
сво житло. Для працi термометр, стiнний годинник...
- Де ставити? - спитав Микешин, вносячи удвох з Григорi м свiй
подарунок.
- Мабуть, пiд лiву стiнку...
- До столу ближче треба... - протяг Грицько. - Щоб гiсть iз нього
дiстав спокiйно чарку...
- Без чарки меблi трiскаються, - пiдтримав гру Михайло. Так звали
скульптора. Тарас, аби не плутати iз Лазаревським, вживав до нього бiльш
прiзвище, хоча воно було незвичне вельми.
- Я в церквi чув, що пити грiх, - дражнився.
- А ми з хрестом, з молитвою, - не угавав Григорiй. Дiстав з кишенi
пляшку й поставив ©© на стiл. - Зi входинами вас, дорогий Григоровичу!
Як служники, одержавши за труд, почовпали в свою кiмнату, що тут була
неподалiк, Микешин з Честахiвським пiшли по закусь. Стомлено Тарас присiв
на ще мiцний диванчик, торкнувсь стола долонею... Вiднинi тут його
робiтня... Як довго вiн до не© йшов!.. Як тяжко вона йому далася, ця
благодать!.. Тепер вiн може жити, як заманеться, вставати хоч посеред
ночi; нiкому не звiтуючи, нi в кого не питаючи, трудитись тут... I що
найбiльше грi - вiн в Академi©!.. Нехай не жрець, та все ж в самому
храмi!.. Про це не смiв i мрiяти, коли бродив довкола форту чи нудив
свiтом у тiснявi брудних казарм... А може, це лише жорстокий солдатський
сон?.. Нi. Вiн не знав Микешина та Честахiвського, а сниться те, що зна ш,
що пережив. Не сон, не сон!.. Ось зводиться, йде до вiкна, до сходiв на
антресолi... Ввi снi не можна дiяти на власний розсуд...
- Федоре! - гукнув у дверi.
- Що вам? - озвався той.
- Ти ?
- А де б я дiвся!..
- У тебе чарка знайдеться? - спитав, аби спитати.
- Було б що в не© лити...
Узяв чарчину й знову сiв на диван. I Федiр не мiг йому наснитися...
Гаряча хвиля радостi хлюпнула в душу. Вiльний!..
Тихенько, так, що й не почув, ввiйшов Михайло Лазаревський. Вручив
мольберт.
- Спасибi, - сказав Тарас.
- Це я, щоб ти живопису не забував... Що там? - кивнув на
стелю-антресоль.
- Ще порожньо, як у пустелi... Зна ш, я тiльки що злякався, чи це не
сон...
- I треба ж так замордувать людину!.. - зiтхнув Михайло скрушно. - Туди
тобi потрiбно лiжко, письмовий стiл, ще столик - для умивання, ну й два
стiльцi, - вказав великим пальцем на антресоль. - Те я беру на себе.
- Спасибi! - обняв Тарас товариша. - Для мене це - що темний лiс. Як
здумаю!..
- Отут поставим ширму, щоб прикривала сходи... Сюди стiльцi... Якiсь
картини... А на вiкно...
- Менi потрiбне свiтло!
- Так зробимо, щоб кози ситi i сiно цiле. Можна легкi гардини...
- Нi, бог менi тебе послав!
- Та й ти не кимось посланий для нас усiх... Роби свою роботу, а ми
свою, - сказав Михайло твердо, мов наказав.
- О, й гостi в хату! - вбiг Честахiвський. - Добрий у тебе нюх, -
поклав на стiл пакунки, хлiб. - Освятимо нову оселю батькову!
- А чи не рано, отче?
- Якраз пора. Коли Тарас засяде за акватинту, до нього буде не
пiдступитись з чаркою. Знаю це по собi.
- А що? - сказав Тарас Михайловi. - Сей муж рече правдиво, й грiх буде