Шевчук Владимир. Терновий свiт

тодi був березень, - ба, навiть уже останнi числа, - снiг ще лежав...
Морозець теж прихвачував його надвечiр кiркою... Хоч вiн тодi нестямний
був од щастя, а пам'ята добре i свiй при©зд, i першi днi в столицi...
...Локомотив посiпався, протяжно свиснув i зупинився. Крiзь вiкна й уже
з перону бачив таке знайоме i незнайоме мiсто... Гадав тут бути ще восени,
а вже й весна надворi. Iз Петербурга в киргизький степ його колись
доправили за вiсiм днiв, а звiдти до Петербурга вiн дiставався трудно аж
вiсiм мiсяцiв! Не через те, що шлях розбитий був або стряслося якесь
стихiйне лихо чи моровиця, - його затримали на пiвдорозi й заборонили
в'©зд до столиць. Хотiли ще й вернути до Оренбурга, так добрi люди не
допустили...
Як не було, а вiн стояв на петербурзькiй вулицi й не мiг тому повiрити.
Збулось нарештi!.. Серце шалено било в груди. Здавалося, що перехожi чули
той урочистий, святковий дзвiн, бо озирались... Господи, невже кiнець його
стражданням, його тяжкiй покутi за грiх великий - правду!.. Взяв вiзника й
сказав йому, щоб ©хав Невським. - Та не гони так, братику! - торкнувся
його плеча. - Дай подивитись...
Вперше у нас у Петербурзi? - спитав вiзник.
- Нi... Просто не був давно, вважай, тринадцять рокiв... Жаль, темно
вже!..
- В готель якийсь по©демо?
- Нi, на Морську, будинок графа Уварова.
Вiзник зиркнув з повагою. Аж нiби якось виструнчився, наскiльки це було
можливо зробити сидячи. Невдовзi вiн засовався, засумнiвався. Видно, малий
багаж та борода при©жджого йому вселяли сумнiв.
- А ви... - хотiв спитати.
- Не граф. У графа живе мiй друг, - внiс яснiсть. - I в мене чим
розплатитись з вами. Вiзник притих, втягнув у комiр голову.
- Гони! - гукнув йому Тарас.
Той озирнувся, вйокнув на конячину й змахнув невидимим у тьмянiм свiтлi
батогом.
Михайло його одразу i не впiзнав. Дивився сво©м ласкавим поглядом i
нiяковiв.
- Тут, кажуть, живе Михайло Лазаревський, Шевченкiв щирий приятель...
- Тарас?! - гукнув господар вражено.
- А то ж яка личина... Обнявшись мiцно, поцiлувалися.
- Лаке© графськi мене злякались: думали, що я варнак. - сказав Тарас iз
посмiшкою.
- А ти ввiйшов з Велико© Морсько©?
- Еге. Бо ти ж менi писав "у домi графа Уварова".
- I не сказав, що вхiд до мене з Мойки? Ну й ну... З незвички терлись,
м'ялись, - бо дружба ©хня, власне, була листовна, - й не знали, як
повестись далi.
- Слухай, - сказав Тарас, не витримавши того хиткого стану, - у тебе
щось на вечерю?
- Знайдеться...
- Ну й чудово! Бо я голодний, як сiрий вовк!
А я розвiсив вуха... Пробач, - засяяв усмiшкою Михайло. - Тут
роздягнись, а тут з дороги вмийся... Проходь туди... Я зараз!
Невдовзi вони уже сидiли за сервiрованим на двох столом.
- З при©здом!
- Будь здоровий... Ух!.. Ну й горiлка!..
- Наша. Прислала мати з Гирявки.
- Дай боже ©й здоров'я.
- Кому? Горiлцi?
- Матерi!.. I сало звiдти?
- Як ти про все дiзнався?
- Я укра©нське сало впiзнаю навiть на тому свiтi!
- По другiй?
- Можна, - кивнув Тарас. - Щоб першiй було не так самотньо... Ну й
сало, ну й горiлка!..
- Ти, як Семен...
- Гулак, котрий ще й Артемовський?
- Жде не дiждеться. Мiсяць ледь не щодня навiду ться, чи не при©хав...
- Славних я маю друзiв! Що б я без вас робив!..
- А що було б без тебе з нами?.. - м'яко сказав Михайло. Це впало тихим
щастям йому на душу.
- Слухай, а Федiр, брат твiй, у Петербурзi? - змiнив скорiше тему.
- I так, i нi. Вiн служить тут, та нинi у вiд'©здi.
- Жаль.
- Вже тепер побачитеся!.. Нас шестеро - так що держись...
- I всi, як ти, як Федiр i як Василь?
- Як Олександр, як Якiв та як Iван!.. - сховався за жарт Михайло.
- Славно! - гукнув Тарас. - Де шiсть, там сiм! Дозволь менi матусю вашу
звати сво ю матiр'ю?
- Спасибi...
Встали, поцiлувалися i сiли знов.
- Я ж сирота з дитячих лiт...
- Налл мо ще?
- Нi, досить, - вiдсунув чарку. - Як тут моя свята заступниця Анастасiя
Iванiвна? Коли я зможу впасти до нiг ©©?
- Графиня й граф у Петербурзi. I ждуть тебе, як брата, - сказав
Михайло. - Свiтла вона душа...
- Скажи комусь, то й не повiрить, що можна так проникнутися чужим
життям, зробити неймовiрне для незнайомо©, вважай, людини!
- Завтра пiдеш до не©, вклонишся... Ото вже буде радостi! - зацвiв
Михайло усмiшкою. - Всi ждуть тебе!.. Побачиш... - примружив очi.
- Господи! Невже я справдi у Петербурзi, сиджу з тобою, вiльний!.. -
розправив руки крилами. Михайло лише кивнув, не в силi щось промовити.
- Кулiш i досi ще у Брюсселi?
- Мудру там.
- А Бiлозерський?
- Чека твого при©зду!.. Всi земляки, як сонця пiсля ночi, Тарасе,
ждуть тво © з'яви i покладають на тебе кращi сво© надi©.
- Чи я один? Чи тiльки свiту, що у вiкнi?
- Я не суддя... - зiтхнув Михайло. - Тiльки уся громада наша вкруг
iменi твого живе, до тебе щиро горнеться.
- Тяжка це ноша, брате... - не скоро сказав Тарас. - Та ще коли не
можеш людям мовити всi © правди, коли за кожним кроком тво©м пильну хиже
"цареве око"...
- До речi, ти повинен якнайскорiше з'явитися на свiтлi очi самому
обер-полiцмейстеру.
- Нi, спершу я з'явлюсь до друзiв, а вже тодi - до ворогiв, - вперто
сказав Тарас. - Навiщо ти згадав ©х супроти ночi!..
- Вибач, - знiяковiв Михайло. - Прийшлось до слова... Лежав потому в
лiжку, яке Михайло ще восени поставив, ждучи його при©зду, а в серцi
радiсть змiшувалася з гiркотою. Порою чув, як Мойка хлюпала в гранiтний
берег... А може, те йому лише здавалося, бо лiд на нiй iще стояв... По
набережнiй хтось про©жджав... Якась компанiя, вже напiдпитку, брела
кудись, жартуючи i смiючись...
- Ти спиш? - спитав Михайло тихо.
- Нi.
- До Толстих пiдемо завтра ввечерi. А вдень ти що робитимеш?
- Дивитимусь на Петербург... Змиватиму його красою з душi солдатську
втому й смагу, що накипiла за десять лiт...
- I досi не очистився?
- Цi © рани стане менi до смертi.
- Ще де та смерть!..
Притихли, думаючи про ту межу. Далека вона вiд них, та все ж прийде, ©©
нiхто не омине...
- Так мало я встиг зробити... - сумно сказав Тарас.
- Ось надолужиш.
- Як матиму на те здоров'я, силу... Я там пробув, зда ться, не менш як
двадцять рокiв...
Хлюпала у берег Мойка... Не Каспiй, нi! Не Волга навiть... Мойка!..
- Михайло, це не сниться?.. В Новопетровському менi останнiм часом ледь
не щоночi снилися такi картини, зустрiчi... Прокинуся - а я в пустелi!..
- Це вже не сон. Ти в Петербурзi, в мене.
- I завтра я побачу свою святу заступницю, Семена i Василя?..
- Мовчи, бо я заплачу...
Тарас притих. Дивився на ледь просвiтленi шибки вiкна, вслухався у стук
копит та екiпажiв, що долинав iз вулицi... Поволi щастя хмаркою оповило
його всього, вгорнуло, наче в милi жiночi руки-крила, й, погойдуючи,
знялося з ним у тихий блакитний сон...
...Прокинувсь рано й вийшов у сонне, вогке мiсто. Зрадiв, коли
упевнився, що справдi вiн у Петербурзi, на набережнiй вузько© Мойки, що
пiд ногами хлюпа пiдталий снiг i хруска льодок калюж, утворюючи давно
знайому музику весняних вулиць мiста його тепер далеко©, та дорого©
молодостi. Санкт-Петербург уперше вiн побачив о цiй порi - з туманами,
зводнiлим снiгом i з цим раптовим, моторошним: "Побережись!..
Побережись!.." Тепер iшов, i вулицi, мости, будинки мов воскресали з
попелу його душi, вiдроджувалися в сво©й первиннiй сутi, ставали знову
скарбом його очей, як би сказав про це убогий киргизький бакса, сирiч
кобзар по-нашому.
Ноги самi звернули у бiк Неви, згадавши, певно, що вiн любив найдужче у
Петербурзi якраз Неву та набережнi, весь цей природний i рукотворний
простiр, де легко й вiльно дихалося пiсля впритул заставлених
гранiтно-сiрих вулиць. Бiля Iсаакi©вського собору згадав Брюллова. Кажуть,
що тут зачах на протягах великий Карл. Вiддав жерцям на згубу i свiй
талант, i славу, й саме життя!.. В iм'я чого? Мистецтва чи райських кущiв?
Нинi сидить в едемi, дивиться на Петербург, на учня свого Тараса i попива
амброзiю, чи що там п'ють на небесi... Великий Карл!.. Хiба було замало
того, що вiн зробив для звiльнення iз рабства ближнього, аби потрапити
колись до раю?.. Даремна друга жертва, що вкоротила вiку i не наблизила
його до бога. Та й що йому робити там - в юрбi царiв, сановникiв,
багатi©в, що жертвували на храми i через те блаженствують на небесi? Всi
цi спасенники, - хоч i кати! - якщо попам повiрити, ввiйдуть у рай i
сядуть о шуюю чи о десную господа. Карл зневажав цю братiю, а вмер за те,
щоб бути з нею вiчно!..
Зиркнув лише на перспективу площi з Олександрiвським стовпом на нiй i
взяв лiворуч, мимо Адмiралтейства, до пам'ятника царю Петру. Вiн, власне,
йшов не до Петра, а звiдси прагнув якнайскорiше глянути на Академiю
мистецтв, що вабила його, як вабить Мекка мусульманина.
Гранiт i мiдний вершник були в ранковiй паморозi, що пiдтавала вже
де-не-де й рябiла в очi...
Сонце, яке зненацька вирвалося з полону хмар, осяяло Петра, Неву,
закуту ще у кригу, будинок Академi©...
Вiн пiдiйшов до парапету набережно© i впився зором в милий йому будинок
на тому боцi. Портик його, велично-скромний, хiба-то раз приходив Тарасу в
сни!.. Як чверть столiття тому, вiн зачаровано й благоговiйно дививсь на
храм прекрасного i ледве-ледве стримувався, щоб не побiгти туди непевним
льодом...
Щоб не заплакати, одвiв лiворуч очi й побачив - мiст! Не наплавний, а
величезний, справжнiй, що з' днував через Неву два береги надiйно й
вiчно... Довго ж вiн проблукав пустелями!..
Величне диво мосту ще збiльшило його бажання зараз же здолать Неву,
наблизитися до альма-матер й переступити ©© порiг. Вiн, певно, так i
вчинив би, якби не там жили Толстi. До них iти ще рано. А бути на тому
березi й не завiтати до тих, хто, власне, визволив його з солдатчини, вiн
теж не мiг.
Зiтхнув i рушив набережною у протилежний вiд мосту бiк.
Проходячи бiля Зимового, впiзнав те мiсце, де вперше вiн зустрiвся й
заговорив iз Аполлоном. Не з богом i повелителем пресвiтлих муз, а з
другом сво©м Мокрицьким, одним iз тих, хто визволив його з крiпацтва й
увiв до царства вiльних та обдарованих. В Москвi зайшов до нього, то не
впiзнав. Шiстнадцять лiт не бачились!.. А завтра йти до брата його Iвана,
що управля нинi канцелярi ю обер-полiцмейстера... Все в цьому свiтi
переплелося!.. Чи то згада знайомство ©хн давн , чи вдасть, що вперше
бачаться?.. А хай ©м грець, тим полiцмейстерам з усiм причетом ©хнiм!..
Тут, ось на цьому мiсцi, вiн. запитав у Аполлона, де Академiя... Той був з
Ельканом... Чи то живий усюдисущий i все на свiтi знаючий старий брехун iз
добрим, милим серцем?..
Вiд Петропавловсько© долинув пострiл. Слухайте i пам'ятайте, сини царя
й отечества!..
Окрiм при мних зустрiчей, вiн пережити ма й такi, що будуть ятрити
його пришерхлi рани. Скажiмо, рiг Фонтанки й Пантелеймонiвсько©, де Третiй
вiддiл, вiн обiйде, а як йому обходитися без Ермiтажу, без нового його
примiщення, збудованого царем Миколою!..
Ще здалеку почув команди, тупiт i насторожився. Затамувавши подих,
оглянувся на лiд Неви, на Мармуровий важкий палац i мужньо рушив далi. Це
Петербург, це марширу гвардiя на Марсовому полi!.. А вiн на вольнiй волi,
вiн перехожий.
Хоч рядовий, та вiдставний, i в цьому суть! Нiхто його не виструнчить,
не крикне йому охриплим вiд перепою голосом - "тягни носок!"...
I все ж вiн боком, боком, понад Невою, пройшов-пробiг те мiсце, з якого
видно було солдатiв та офiцерiв, що муштрувались. Аж за Лебедячою
Канавкою, прикритий Лiтнiм садом, пiшов тихiше. Серце шалено билося, в
очах стояв якийсь туман... Далась тобi та муштра!..
Всмiхнувся. Став, зiпершись на огорожу спиною, i переводив подих... Ну
й дременув!.. Ще б пак: побачив раптом Львова, що пiдкликав його до себе
пальцем... Мана, а стало моторошно... Страшнiше, як там було, за
Каспi м...
Дiстав хустинку й витер на лобi пiт. Вiдчув, що ма ноги, й побрiв
неквапно далi. Це хтозна-що! Сахатися вiд барабана, вiд офiцерiв, яким
нема до тебе дiла... Справдi, нiкому вже нема до нього дiла! Вiльний!..
Бадьоро, слухаючи лише кра чком вуха дрiб барабана, ввiйшов до саду.
Радiсть химерно змiшувалася iз сумом за тим ширя вським убогим учнем, який
забрiв сюди знiчев'я i зупинився, вражений не так самим, хоча й чудовим,
садом, як статуями, що тут стояли густо на всiх алеях... Скiльки вже
пережито й зроблено!.. На жаль, тепер не мiг уже беззастережно сприймать
богiв, геро©в, що мерзли тут, за витвори людського генiя. Вiн бачив ©хнi
вади, i це псувало враження, збивало радiсть зустрiчi. А може, вiк i стан
душi були тому причиною?.. Дрiб барабана...
Звернув у бiк Фонтанки, аби не чути муштри, й побачив верх, з хрестом
на ньому, церкви Пантелеймона. Праворуч трохи вгледiв той клятий дiм, з
якого розпочалися його страждання, його солдатська одiссея. Вертеп
розбiйникiв, царева псарня!.. Вiн мiг пройти повз не©, - чи й плюнути ©й
на порiг, - проте вважав за краще звернути до каналу й податися у
протилежний вiд псарнi бiк. Не через те, що лячно йому ©©. Скорiш, огидно.
Люди, що душать думку, слово, йому бридкi. Це каменi, якi тримають поступ,
вчепившись йому до нiг. Мерзенна роль, мерзенна доля!..
Притишився аж на Садовiй вулицi, за Iнженерним, або Михайлiвським
палацом-замком, утечищем царя Павла, що не вберiг йому життя. Коли синок
наврипиться прибрать зi свiту батька, нiщо тому не допоможе. Та й батечко
нiвроку був... Помазаники царя небесного! Напевно, в бога злиднi на
вiнценосних, якщо вiн шле Росi© таких царiв!..
Снiг розтавав по-справжньому. По колiях текли струмки, в яких грайливо
зблискувало промiння сонця, i горобцi, вiдчувши весну, купалися у
калюжках, цвiрiнькали так вiдчайдушне й лунко, немов, крiм них, нiкого в
мiстi не iснувало. Це пiдняло Тарасовi прибляклий добрий настрiй, вернуло
те вiдчуття дня радостi, з яким вiн вийшов вранцi на першу зустрiч з
молодiстю, iз Петербургом.
Садовою, а далi набережною Фонтанки дiстався Аничкового мосту. Власне,
йшов не до нього. Прагнув побачить знову Клодтових славетних коней, якi
стояли здибленi на чотирьох його кутках. Напроти Аничкового палацу
пiднiсся гордо новий палац, i конi вносили у це змагання величi свiй ледь
помiтний, але сутт вий штрих... Так, Клодт досяг найбiльшого тут, на
мосту. Експресiя i досконалiсть форми! Статичнiсть, рух - все злито в один
порив, в один шедевр... ©х, власне, тут чотири, i кожен щось дода до
iнших трьох, утворюючи гуртом красу, гармонiю...
Стомлений, Тарас присiв на парапет i раптом згадав, що в Лiтньому вiн
не побачив пам'ятника Крилову! Iшов туди не тiльки, аби згадати давн , а
щонайбiльш - поглянути на витвiр Клодта. Як же воно так сталося? Чому це
вiн, як мовиться, у церквi був, але попа не бачив?.. А-а, це проклятий той
барабан! Погнав його, сердешного, у бiк Фонтанки, а пам'ятник сто©ть у
центрi саду, про що було вiдомо йому з газет...
Хоч жаль було, пiдвiвся i рушив далi, в напрямку сво © "хати", бо ще
туди далеко було брести. З Криловим ще побачиться...
А вдома його чекав актор, земляк i щирий друг Семен Гулак-Артемовський!
Стрункий, величний, дужий, вiн згрiб Тараса в сво© мiцнi ручища, притис до
себе, поцiлував... I враз заплакав:
- Батьку!.. Нарештi, ти... Нарештi, ти на волi!.. ...За пiвгодини вони
були вже в Семена вдома, й Тарас припав до ручки, що вмiла а арфи видобути
чарiвнi звуки.
- Оце i Тарас Шевченко, серденько! - представив його Семен сво©й
дружинi милiй. - Варваро, а йди сюди! - гукнув i доньку, що визирала з
iншо© кiмнати. - Не бiйся. Це хороший дядя...
- Скорiше, дiд, - погладив Тарас свою розкiшну бороду. Дiвча ввiйшло,
присiло. Йому було десь рокiв сiм. На радощах вiн геть забув про нього i
не принiс, як личить добрим людям, щось на гостинець.
- Шурочко, проси до столу гостя! - гукнув Семен, аж задзвенiв десь
посуд чи скло в вiкнi.
- Ну й глас...
- Iз нього, братику, i хлiб ©мо, - сказав уже тихiше. Квартира була
простора, зi смаком умебльована. Таких не бачив Тарас давно.
- Ну як, пристойна хата? - спитав Семен. - А Шура каже, тiсно.
- Я не кажу... - озвалася з ©дальнi жiнка.
- То дума ш!
- Семене, ти б припрошував та садовив... У нас же гiсть...
- I де ти таку доп'яв? - спитав Тарас неголосно, як Олександра вийшла.
- Вона сама знайшлася. Як глянула на мене сяючими очиськами - менi i
дух забило... Й не одпустило, вважай, i досi.
- Про що це ви шепочетесь?
- Та про дiвчат, - сказав Семен. - Тарас ще неодружений.
- То зле, - всмiхнулась мило. - Сiм'я - це спокiй, затишок...
- У Нижньому я ледве-ледве не одружився, - сказав Тарас. - Актриса
теж...
- Хто? - зацiкавлено спитав Семен.
- Та... Пiунова...
- На жаль, не чув.
- й усього сiмнадцять лiт.
- Ну, зна ш, - штурхнув Семен його пiд бiк. - А кажеш, що вже дiдусь!..
- Як бачиш, при©хав сам, без жiнки...
- Жiнку знайдеш собi i в Петербурзi! - утiшив його Семен.
- Шукатиму на Укра©нi, - сказав Тарас. - Щоб наймичка i сирота... Не
змiг усiм в пригодi стати, то хоч одну, мiй друже, зроблю щасливою...
- Ти не змiнився. Такий, як був!
Притихли. Мовчки випили, не дочекавшись i господинi, що вибiгла по щось
до iншо© кiмнати.
- За що пили? - спитала, коли прийшла i взяла свою чарчину.
- За мiцнiсть духу, - сказав Семен.
- А я - за гостя! - випила. - Щоб був здоровий!..
- Дякую, - приклав Тарас до серця руку. - А Варця ж де?
- Пiшла гуляти з нянею.
- Щасливi ви...
- Одружишся, i в тебе будуть дiти, - сказав Семен, узявши знову пляшку.
- Спасибi. Я не питиму, - вiдсторонив ©© Тарас. - Сьогоднi йду
вклонитися сiм'© Толстих.
- Коли?
- О шостiй вечора.
- Жаль, я в спектаклi зайнятий... Воiстину святе сiмейство... Здолать
царя, примусити його пiти на поступку, собi самому наперекiр!..
- м це колись ще вiдiлл ться, - зiтхнула Олександра. - Царi принук не
терплять i помщаються тому, хто ©х примушу зробити щось, не вгодне ©м.
- I звiдкiля тобi вiдомi, Шурочко, такi придворнi тонкощi! - гукнув
Семен, бажаючи все перевести на звичайнiсiньку собi балачку.
- Це знають всi, крiм тебе, - вiдрiзала йому дружина.
- Не дай господь... - сказав Тарас. Вiн вiрив i не вiрив, щоб iмператор
запам'ятав таке дрiбне для нього дiло та ще й помстився згодом за нього
графовi. А втiм, все може статися. Якщо в людини дрiбна душа, вона живе
дрiбницями i з того ма втiху.
Пiсля обiду, який тривав недовго, Семен пiдвiвся першим i запросив
Тараса до кабiнету.
- На жаль, часу в нас мало, - сказав, сiдаючи до фортепiано. - Я так
хотiв...
- Щось заспiвати менi з "Руслана i Людмили"?
- Не тiльки це... - зам'явся. - Ти зна ш, я... Ну, як би це тобi
сказати?.. Почав писати музику...
- I слава тобi за це!
- Не поспiшай. Ще слави не заробив, ще тiльки першi спроби... Отак
взяло, примусило...
- То бог почув, Семене, мо© молитви! - сказав Тарас. - Колись, було,
дивлюсь на тебе, слухаю, а сам журюсь, що в нас нема нiкого, хто б вивiв
нашу музику в музичний свiт, на сцену, де чару Глинка та iталiйцi.
- В тобi i справдi демонiчна сила, - сказав Семен серйозно. - Коли
сiдав за власнi твори, думав завжди про тебе, згадував тво© слова, тво©
пiснi, тво горiння волею...
- Тому й писав менi листи i надсилав якiсь химернi грошi, не боячись,
що вскочиш зi мною в халепу?
- А ти дотепний!.. Пишеш, що то брехня, що я тобi не винен нiяких
грошей за малювання... - обурено сказав Семен.
- Хто ж знав, що грошi слати менi не можна...
- Писали навiть з острахом! Орлов на когось гаркнув, пiшли чутки...
- А я сиджу й страждаю: забули мене усi!.. Один Семен згада
вряди-годи, та й то з якимись фiглями...
- Ну-у, що було, те загуло! - сказав Семен рiшуче. - Я стiльки, друже,
думав про цi хвилини!.. Пишу, було, чи граю уже написане, а ти сидиш i
слуха ш...
- Я? - запитав здивовано.
- Еге... I тiльки щось десь не так, вiдчую твiй безмовний докiр...
- Я ж тут не був.
- Був! Може, навiть бiльше, анiж колись, як вчився i як писав сво©
пiснi та думи...
Ця новина Тарасовi була немов бальзам на рани. По правдi кажучи, вiн
сподiвався на щось таке, ще сидячи у Третiм вiддiлi, та потiм згас,
упевнився, що то були iлюзi©, обман себе самого. Виходить, нi? Страждання
його будили совiсть в iнших! I вiршi теж трудилися, робили дiло, кликали
до боротьби!..
Семен заграв. Знайоме щось i незнайоме, але на диво сонячне, живе,
жагуче.
- Що це таке? - спитав Тарас очима, щоб не завадити чарiвнiй, дивнiй
музицi.
- Дивертисмент "Укра©нське весiлля", - сказав Семен уголос.
Тарас примружив очi, щоб зосередитись лише на грi, на музицi, й не
спостерiг, як перелинув на Укра©ну, мiж рiдний люд. Мелодi© були йому з
дитинства знанi, та водночас немовби iншi, глибшi, приведенi в якусь
струнку систему, в гармонiю. I до Семена то тут, то там хтось брав народну
музику, сяк-так ©© пригладжував чи обробляв, i вже романс чи пiсня. А вiн
копнувся глибше, створив сво , виводячи його з народу й вiддаючи народовi
з музичним твором душу свою, бентежну й щиру...
- Ти щось таке, таке зробив!.. - гукнув Тарас, коли затихли останнi
дивнi звуки.
- Не муляло мо не дуже чемне поводження з народним нашим мелосом? -
спитав Семен.
- Це справжнiй шлях: з народу для народу! Крiзь власну душу й думу. Ти
молодець!
- А зна ш, хто менi вказав дорогу, якою йти? Кобзар Тарас Шевченко.
- Щось не збагну... Я в музицi...
- Поезiя твоя така! Ти перший знайшов цей шлях.
- й-богу, я не шукав, - сказав Тарас. - Писав, i все.
- Ти - генiй!..
- Ну, Семене... - знiяковiв. - Гостей на кпини брати - поганий тон...
- Я не жартую. Поки ти муштрувався по тих сво©х Закаспiях, до тебе тут
приглянулися i зрозумiли твiй феномен, сплели вiнок лавровий.
- А може, тут виною терновий, той, що одягай менi жандарми й лихi царi?
- I це якоюсь мiрою, - сказав Семен роздумливо. - Жандарми теж
пiдпомогли, примусили людей пильнiше глянути на поетичнi тво© труди, як це
бува часто вже пiсля смертi автора... Готовий будь, Тарасе, до
восхваляння, слави та... заздрощiв Пантелеймона Кулiша! - всмiхнувся. -
Вiн став такий...
Тарас здвигнув плечима.
- Писав менi у Нижнiй, "Кобзар" мiй хоче видати...
- Бог з ним, - торкнувся клавiшiв. - Послухай ще фрагменти iз музики до
водевiлю "Нiч напередоднi Iванового дня"...
- Чий водевiль?
- Ти десь блукав, то мусив сам писати...
- й-богу, ти, Семене, вже ходиш бiля опери! - гукнув Тарас, як вiн
замовк, чекаючи його оцiнки.
- Правда... - зiтхнув Семен. - Подумую уже давно... На жаль, нема
лiбретто. I теми теж... Чекав на тебе, думав, що ти менi в пригодi
станеш...
- До чого серце тягнеться?
- Якби таке, щоб в ньому був наш народ, його душа пресвiтла, журба i
смiх, ласкавiсть i геро©зм...
- Мо', "Ене©ду" Котляревського?
- Нi. То бурлеск. Троянцi, Рим... А треба, щоб насправдi, болюче щось
для нас, для всiх...
- То, може, як зруйновано було козацьку матiр Сiч Запорозьку? Як козаки
тiкали аж за Дунай?
- Чи навпаки, - сказав Семен схвильовано. - Як сумували й прагли вiд
туркiв вирватися у рiдний край?.. Ввiйшов Михайло Лазаревський.
- Тарасе, час!
- Подумай, - сказав Тарас, пiдводячись.
- Побудьте ще. Якраз така розмова... - зiв'яв Семен.
- Аби i так устигли. Там ждуть уже. Тарас розвiв руками:
- Це перший день, а не останнiй, брате. Тепер живем!.. На вулицi на них
з Михайлом чекав розкiшний, з конюшнi графа, екiпаж...
...Цих неповторних, ясних хвилин Тарас так довго й так тяжко ждав, що,
як вони настали, вiн розгубився, втратив отой порив до зустрiчi, в який
вкладав себе всього. Ще на мосту тримався, вiдповiдав Михайловi, вбирав
очима далеч, яка тонула в мороцi й спливала знову вогниками, а на
Василь вському мов скам'янiв. Сидiв, пойнятий острахом, напiвживий, так
нiби вiн на страту ©хав, а не на радiсну, щасливу зустрiч з друзями. Хотiв
гукнути кучеровi, проте не змiг, i мусив торкнутися його плеча рукою. Той
зупинив розгарячiлих коней i запитально глянув на пана з вусами та
бородою, як у розкольника.
- Ти ©дь, а ми пройдемось трохи, - спромiгся-таки на слово.
Вийшли на ледь пiдмерзлий весняний снiг i зупинилися бiля Неви.
- Чого це ти? - спитав Михайло тихо.
- Щось стало зле... Подихаю...
- А-а...
- Двадцять рокiв тому, - сказав Тарас, - я тут бродив, чекаючи на
зустрiч з волею...
- То ж як?
- Василь Жуковський та Карл Брюллов покликали мене прийти, i я вiдчув,
що це вона... I справдi, в той день менi вручили вiдпускну!... Щоправда,
був тодi надворi квiтень, свiтило сонце...
- Скiльки ж було тобi?
- Двадцять чотири роки...
Сфiнкси лежали чорнi, вогкi. Мов покупалися i вийшли грiтись... Вiчнi,
холоднi сфiнкси... Дивляться на небо, рiчку, мiсто, й нiщо у них не
стрепенеться, не заболить... А може, вони й не бачать нiчого в свiтi
бiльше, крiм один одного? Та ще хiба сво©х пустель, вiдбитих теплим
спомином у ©хнiх грудях...
- Треба, Тарасе, йти, - сказав Михайло, взявши його за руку.
- Так, так! - стенувся. - Зна ш, що б не сказав, що б не зробив - усе
мiзерним буде у порiвняннi з тим, що вони зробили!.. В iм'я чого?..
- Просто©, може, людяностi. Чи справедливостi.
- Того не знають, певно, й вони самi... А втiм, це ще прекраснiше!
Затамувавши подих, ввiйшов у рiднi дверi Академi©. Хоча стояла
напiвпiтьма, просяяна двома свiчками, вiн бачив, вiн пам'ятав усе
довкiл...
- До кого ви? - спитав швейцар.
- Нас ждуть у графа, - мовив йому Михайло. Швейцар вклонився i
вiдступив кудись у морок.
- Здрастуй!.. - шепнув Тарас чи, може, мовив подумки, обводячи очима
альма-матер. - Ти, певно, вже забула, а я тебе нiколи не забував...
Пресвiтлий храм мистецтва, прийми стражденну душу, як ти прийняв мене
колись!..
Ледь подзвонили, дверi ©м вiдчинив старий слуга, що, мабуть, чекав на
них. Взяв одяг i запросив до зали.
Тарас, пропущений вперед Михайлом, ступив у дверi й вгледiв ще молоду
тендiтну жiнку, що пiдвелася з крiсла йому назустрiч. Гамуючи шалене серце
й сльози, пiшов до не© слiпо... Чув, як вона охоплю йому руками голову i
як цiлу його в чоло, сам цiлував тi милi нiжнi руки, шепочучи слова
подяки, радостi... А потiм вгледiв графа, обняв його... Отямився в обiймах
двох дiвчаток, що цiлували його також, неначе вiн ©м був принаймнi
дядьком.
- Це нашi дiти, - плачучи i смiючись, сказала йому графиня. - Вони так
ждали!..
- Навiть хотiли ©хати стрiчати вас на вокзал, - озвався граф. Постарiв
вiн, подався за цi тринадцять рокiв. - Це наша старша, Катя...
- Спасибi вам! - притис Тарас чарiвних уболiвальниць. Нараз вони
знiяковiли, легенько вивiльнилися з його обiймiв i пурхнули в куток
вiтальнi.
- Як ©халося вам iз Москви? - заповнила маленьку паузу Анастасiя
Iванiвна.
- Чудово! Уперше ©хав по©здом, - сказав Тарас.
- Прошу сiдати.
- Дякую... На пароплавi я плив по Волзi, з Астраханi. Могуття!..
- Гарна Волга? - втрутився граф.
- Прекрасна!.. Проте Днiпро ще кращий.