Шевчук Владимир. Терновий свiт

- Дозвольте вам представити, - врочисто мовив Щепкiн. - Тарас Шевченко.
Групки умить розпалися, i гостi, не приховуючи свою цiкавiсть, пiшли
назустрiч. Тисли по черзi руки.
- Бабст.
- Афанась в...
Останнiй - вже немолодий, з допитливим i важкуватим поглядом - назвався
раптом Кетчером. Тарас затримав руку i запитав:
- Микола Христофорович?
- Так, - усмiхнувся Кетчер.
- Перекладач i видавець Шекспiра?
- Вiн самий! - мовив Щепкiн. - Не сумнiвайся...
- Готовий вам поцiлувати руку, - сказав Тарас схвильовано - Ця праця
ваша менi вiдкрила чарiвний свiт! Якi думки геро©, стиль!.. Я книги цi
возив з собою всюди по Укра©нi, та й за Уралом, куди менi прислали ©х як
найдорожчий, безцiнний скарб.
- Так любите цього поета?
- Обожнюю!
- Я теж... - всмiхнувся Кетчер.
- Недавно я писав у Пiтер друговi, щоб десь купив i вислав менi у
Нижнiй Новгород його у вашому перекладi.
- I що?
- Це штука, каже, рiдкiсна i дорога.
- Друку ться нове видання. Матимете.
- Не знаю, як i дякувати!..
- Ну, все, - промовив Щепкiн. - Зустрiлись два шекспiромани, i ©м уже
нiхто й нiщо не треба...
Тарас, хоч чув ту реплiку, узяв пiд руку Кетчера й вiдвiв набiк. Вiн,
може, ждав цi © диво-бесiди десяток лiт!..
За кiлька днiв, коли йому полегшало i лiкарi пообiцяли скоро його
звiльнити iз гауптвахти Пимона, як називав вiн свою кiмнату-келiю, Тарас
не витримав i ввечерi тихцем подався до Р пнiно©. Iшов немовби й весело, а
як торкнувся дверей ©© квартири, щось раптом зрушилося в його душi,
осунулося, i з тих ру©н спливло колишн - добре i гiркувате. А ще - чому
вона покинула йому писати й не обiзвалася до нього в Нижнiй Новгород?..
Хотiв уже вернутися, та перемiг хвилинну слабiсть i подзвонив.
Зустрiла його поко©вка.
- До кого ви? - спитала, оглянувши його кожуха, шапку й шкаповi грубi
чоботи.
- Княжна Варвара вдома?
- О цiй порi вона нiкого...
- Рибонько, пiди й скажи Варварi Микола©внi, що хоче бачити ©© Тарас
Шевченко, - сказав, уже дратуючись. - А я тим часом скину свiй кобеняк...
Скрививши губи, вона пiшла в поко©. Невдовзi швидко вийшла княжна
Варвара. Та i не та... Спинилася бiля дверей, немов об щось спiткнулася...
Вiн пiдiйшов, гамуючи у горлi сльози, взяв бiлу нiжну руку й поцiлував.
Заплакавши, вона його перехрестила мовчки i вiдступила, щоб мiг пройти.
- Давно в Москвi? - спитала, коли обо сiли в зручнi високi крiсла.
- Вже тиждень. З оком щось у дорозi сталося, i лiкарi мене iз хати не
випускали.
- А нинi?
- Втiк! Семенович i той не зна , що я чкурнув... Дивилася на нього так,
неначе ще не вiрила в його реальнiсть. Та i не та...
Навiщо ця борода? - спитала раптом. - Вибачте...
- Щоб не впiзнали у Третiм вiддiлi, - пожартував. Княжна чомусь
спахнула й сховала очi.
- Мабуть, ви хтозна-що подумали, - озвалась згодом тихо, - коли я враз
не стала писати вам?..
- Якщо казати правду, то й досi я не можу того збагнути... Ви й
Лизогуб...
- Орлов обом суворо заборонив. Менi листом, а Лизогубу усно. Вiд
государевого iменi граф попередив, щоб взагалi я не втручалася у справи
Малоросi©. I пригрозив.
- Катюга...
- Бог йому суддя, - смиренно склала руки. Ще й закотила очi, немов
хотiла вгледiти когось на небi-стелi. Колись вона не мала тако© звички. I,
як не дивно, вона потовщала та помолодшала... В очах з'явився якийсь
незвичний iскристий блиск... Гай-гай!.. А втiм, яке йому до того дiло!..
- Дозволили вам жити в Петербурзi?
- На ланцюгу. Сирiч пiд наглядом полiцi©.
- Напевне, ви i досi для них страшнi...
- Бо з бородою! - звернув на жарт. Всмiхнулася. Так, як колись, в
Яготинi.
- Ви тут давно?
- Вiдколи мама вмерла... Я не змогла сама там жити... - схлипнула.
- Пробачте...
- Тут принаймнi серед людей... - Взяла хустинку, витерла поспiшно очi.
- Як же ви там жили? - спитала.
- Пропав би, мабуть, щоб не земляк, iз чорноморцiв...
- Бог вам його послав, Тарасе!
Всмiхнувся гiрко. А капiтана Косар ва, майора Львова та iже з ними?..
- Може...
- I що ж тепер робитимете, у Петербурзi?
- Вчитимусь гравiруванню. Вже маю дозвiл.
- А вiршi ж як?
- На них менi не треба чи ©сь ласки. Хочу надрукувати новий "Кобзар", у
двох томах.
- Ви й там писали?!
- Навiть у казематi...
- I не боялись?
Змовчав. Писав, i все. Вiд когось чув, що соловей спiва з заплющеними
очима...
- Давно були на Укра©нi? Як там? - спитав натомiсть.
- Гiрше, анiж було... Всi волi ждуть, чутки всiлякi ходять...
- У Нижньому перед дворянством виступив з правдивим, вiльним словом сам
губернатор Муравйов - вони ж нi звуку, наче всi геть глухi!
- Господь вкладе у душу ©м милосердя...
- Вкласти б ©м по ножацi! - вирвалося.
Княжна вдала, що не почула. Прислухалася до передзвону, що долинав з
яко©сь церкви, й перехрестилась тричi малим хрестом. Потому знову глянула
на гостя тихим поглядом, хотiла щось сказати i не сказала... Мовчки сидiв
i вiн. Колись вони могли добу проговорити, аби лише не заважали...
Сумно... Не сподiвався знайти в княжнi таких разючих перемiн. Була мiцна i
непохитна духом. Гай-гай!..
Устав, злегка вклонився.
- Вже мушу йти... Там Щепкiн мене шука досi по Москвi...
- Вiн добрий, - озвалася, немов зрадiвши, що вже iде. Не втримувала i
для годиться. Напевно, й вiн для не© перемiнився. Чи, навпаки, не став
таким, яким би ©й хотiлося ного побачить нинi.
- В Москвi ще довго будете?
- Як лiкарi...
- Заходьте.
- Спасибi. Ось дозволять менi виходити...
Взяв обережно руку й поцiлував. Холодну, мов неживу. Княжна його
перехрестила знову.
Аж на пiдмерзлiй вулицi йому здавило горло. Гадав, що десять
солдатських лiт пройшли повз душу маревом, не зачепивши нiяк ©©... Ось
перша - i непоправна! - втрата... А скiльки ©х ще виявиться на велелюдних
старих шляхах, якими йому вернутись треба, щоб далi йти!..
...На другий день вiдбувся перший "законний" вихiд. Щепкiн, коли
дiзнався, що вже Тарас навiдався до Р пнiно©, оглянув хворе око й махнув
рукою:
- демо дивитись мiсто!
- Хочу до Максимовича, - сказав Тарас. - Вiд нього вi Ки вом, Днiпром,
Великим Лугом...
- Архiвним пилом... - додав старий.
- Якщо iз того пилу виходять на божий свiт дослiдження що воскрешають
славу мого народу, то я вважаю той пiт i святим, - сказав Тарас врочисто.
- Ти б прочитав його брошуру про Сагайдачного, яку менi вiн днями
подарував!
Уже в прольотцi чомусь йому зробилось жаль роботи, яку полишив. Тиждень
вiн переписував i правив вiршi, створенi ще в перший рiк заслання, в
далекiй Орськiй. Моторошно i якось щемно торкатись днiв тих i тих рядкiв,
що вирвалися крiзь заборону, нагляд i дику муштру... А нинi, вранцi,
переписав свiй казематський цикл, згадав Фонтанну, братчикiв, безсоннi
ночi й тривожнi днi... Як добре, що вiн писав, що не пiддався, як дехто,
вiдчаю i грубiй силi церберiв царя Миколи!.. Бути самим собою всюди, за
будь-яких обставин - ось в чому суть людини, ©© душi... Щоб мiг сказати
потiм, як вiн сказав у вiршi "Доля":
Ми просто йшли; у нас нема
Зерна неправди за собою!..
- Га? - стрепенувся Щепкiн, що задрiмав. - При©хали?
- Нi, - одiзвався кучер.
- Це я уголос думаю, - сказав Тарас. - Звик у пустелi...
- Тут одвикай, тут кожне слово - не горобець; як вилетiло - вже не
впiйма ш, - сказав старий з заплющеними очима.
- Ищи-свищи! - хихикнув кучер.
Квартира Максимовичiв завалена була книжками. З того хаосу мудростi,
немов з ру©н старого мiста-замку, до них дрiбненько вийшов Михайло
Олександрович, обняв обох, неначе давно не бачилися, i, роздягнувши, повiв
у храм - свiй кабiнет.
- Сиджу над "Русскою беседою", допомагаю редагувать, - кивнув на стос
рукописiв.
Тарас оглянув шафи, пройшов мiж скринь та столикiв, запруджених ущерть
книжками, зiтхнув i мовив:
- Славно!.. Чи поживу я хоч рiк отак, посеред книг?..
- При©деш у Петербург, одружишся, наймеш собi квартиру i заживеш, -
сказав Михайло Олександрович.
- Посватався до однi © в Нижньому й схопив гарбуз... Семенович iз нею
грав на сценi, - сказав Тарас.
- Не доля, видно, - втiшив його господар. - Твоя десь жде та рушники
готу .
- А де ж свою хова ш?
- Пiшла до церкви.
- Прикро...
- Вона ось-ось повернеться, - дiстав годинник. - Служба вже
закiнчилася. Сiдайте, прошу! - швидко звiльнив стiльцi. - В ногах нема
правди.
- А в чому ? - озвався Щепкiн, вмощуючись.
- Питання це не просте... - протяг Михайло Олександрович.
- Як "бути чи не бути?" у принца Гамлета, - сказав Тарас.
- Коли пiдходити до нього з боку етики...
- А богослов'я? - спитав лукаво Щепкiн.
- Ви ж зна те, що я не вiрю в мiфи...
- В народi правда, други, - сказав Тарас. - Iнакше вiн не вижив би в
тiй круговертi, яку йому послала доля... Пригляньтесь тiльки краще - i ви
побачите в народi все, що тяжко так шука те по цих книжках!
- Не треба перебiльшувати, - озвався Максимович. - У ньому також
усього - добра i зла...
- Як i в науцi. Правда - поняття вiчне, стале.
- Де почерпнув ти такi знання? - спитав не без iронi© Михайло
Олександрович.
- Все там же, у народi, - сказав Тарас. - Коли народ оспiву борця за
правду, iстину, вiн не поясню , у чому суть тi © правди, - вiрить, що
знають всi...
- Добридень, - озвалась раптом пауза.
- О, це Маруся уже прийшла! - зрадiв Михайло Олек сандрович.
Тарас пiдвiвся, аби побачити його дружину, - сидiв до входу спиною, - i
дух йому перехопило. Ну й антикварiй, ну й одхопив!..
- Вгадай, Марi , хто це? - спитав тим часом Максимович.
Вона зиркнула пильно i зашарiлася.
- Напевно, Тарас Шевченко... - мовила.
- Вiн, вiн! - гукнув господар, нiби був не ученим мужем а школярем.
Тарас ступив до жiнки, яка дивилася на нього сяючими очима, взяв мовчки
руку й поцiлував.
- Михайло, де ти таку знайшов?!
- У Згарi, бiля Золотоношi.
- По©ду туди женитися! А втiм, тако© друго©...
- Там ще кращi, - мовила. - Я вам знайду.
- Ну, все, Тарасе, бути тобi одруженим! - гукнув Михайло Олександрович.
- У не© в цьому дiлi легка рука.
Марiя глянула на чоловiка, i погляд той Тарасу здався не без лукавини.
Учений муж нараз притих, де й дiлося його школярство.
- Михайло Олександровичу, проси гостей в свiтлицю, а я скажу, щоб
подали нам чаю, - згадала, хто господиня в домi.
П'ючи пахучий домашнiй чай, Тарас раз по раз ловив ©© цiкавий погляд.
- Може б, ти щось заграла, серденько?.. - спитав несмiливо професор.
Мовчки пройшла i сiла за фортепiано. Нахмурила густi, крилатi брови,
всмiхнулась гостевi й торкнулась нiжно клавiшiв. Свiтлицю враз наповнили
чарiвнi знанi звуки, яких не чув вiн багато лiт...
Лугом iду, коня веду;
Розвивайся, луже.
Сватай мене, козаченьку,
Люблю тебе дуже...
Заплющив очi й слухав далеку рiдну землю... Побачив луг зелений бiля
В'юнищ, ясу Днiпра, ча©ний лет, далеку синю тору Монастирища...
Очерет, осока,
Чорнi брови в козака!..
Вона вже грала iншо©, й вiн усмiхавсь крiзь сльози... Не мав i гадки
стрiтися в Москвi з тремтливим променем душi Вкра©ни!..
Тiльки вона скiнчила грати, вiн попросив перо й паперу аркуш, присiв до
столу i написав на згадку ©й "Весняний вечiр":

Садок вишневий коло хати,
Хрущi над вишнями гудуть...

Розчулена таким дарунком, Марiя зняла поквапно з себе маленький
зграбний обранок на ланцюжку i почепила йому на пiию.
- Ки©вський... Торiк купила в Лаврi... Нехай хранить вас од усього
злого!..
- Ну, нам пора, Григоровичу, - пiдвiвся Щепкiн. Михайло Олександрович
також устав. Вiн був чомусь похмурий, мов занедужав.
- Ще побули б... - Марiя благальне глянула на вже готових пiти гостей.
- Хай iншим разом, доню, - не здався Щепкiн. - Тарас iще в Москвi
побуде з тиждень...
- Еге? - спитала весело.
Тарас кивнув. У нiй була якась жагуча сила, що обпiкала душу, немов
купальське вогнище...
- Нам треба ще до Мокрицького... - прощався Щепкiн.
- Дяку мо, що завiтали, - кланявся йому господар. Надворi, вже сiдаючи
в прольотку, старий зiтхнув багатозначно й мовив:
- Якби узяв Тетясю, було б тобi те саме... Мда-а!..
Аполлон Мокрицький прийняв ©х радо. Правда, лише старого Щепкiна.
Тараса вiн не впiзнав. Ковзнув байдужим поглядом, - величний, гарний, як i
колись! - i запросив сiдати. Вони прийшли в його майстерню чи то службовий
кабiнет. Професор!
- Оце сиджу та й думаю, - всмiхнувся Щепкiн, - що менi робити з вами?..
Знайомити - так ви давно знайомi...
- З цим паном я не зустрiчався, - сказав Мокрицький впевнено.
- Ти придивись...
- Нi. Я ж художник, око мо чiпке.
- А я тебе впiзнав одразу, брате, - сказав Тарас. Мокрицький зморщив
лоба, шукаючи, напевно, голос гостя в глибинах пам'ятi.
- Пробачте, я...
- Негарно так забувати друзiв, - пiд'юджував його Тарас. -
Санкт-Петербург о цiй порi, Двiрцева набережна Неви, Елькан i ти... А я
пiдходжу, сiрий, i з острахом питаю вас, де Академiя мистецтв...
Стенув лише плечима.
- А пам'ята ш, як ти менi прислав записку, щоб я прийшов об одинадцятiй
в квартиру Карла Павловича?.. Жуковський, Вi льгорський i ти в червонiй
кiмнатi Карловiй...
- Тарас! Шевченко! - скрикнув.
Мiшаючи слова i сльози, вони вiдновлювали колишню дружбу.
- Скiльки ж це ми не бачилися?
- Шiстнадцять лiт. Вiдколи ти в Москву по©хав...
- Що робить час!..
- Не так той час, як люди.
- Ти звiдкiля?
- З пустелi, що за Каспi м.
- Я чув...
- А ти?
- Учительствую, малюю трохи... Тихо собi живу... - сказав, неначе
вибачився за свiй добробут, Аполлон. - Куди ж тепер?
- У Петербург. П'ять мiсяцiв не дозволяли, тримали в Нижнiм Новгородi.
Дозволили! Але щоб жив пiд наглядом...
- Ти ж був знайомий з братом мо©м Iваном? Так вiн керу канцелярi ю
самого обер-полiцмейстера. Я напишу. Вiн зробить для тебе все, що зможе...
- Не знаю, як i дякувати!
- На жаль, менi вже треба йти. Там учнi ждуть. Тарасе, приходь додому!
Я покажу тобi ескiзи... Васi Штернберга. Семенович мою квартиру зна ,
розкаже, як ©© знайти. Пробачте!..
Оглянувся вже на порозi, махнув рукою... Нiби пiшов у ©хню молодiсть.
Ретельний, щирий, добрий!..
- Цей чоловiк колись також зробив усе, щоб визволити мене з крiпаччини,
- сказав Тарас.
- А я й не знав... Нiколи навiть словом... - пiдвiвся Щепкiн.
- Батьку, з якими я дружив людьми!..
- А з ким вони дружили! - обняв його старий актор. Як вийшли,
московський хмурий березень вже не здававсь Тарасовi таким сумним,
гнiтючим. Хоч сонце десь ховалося в суцiльнiй темнiй хмарi й снiг
пролiтав, будинки, храми, люди освiтленi уже були весняним, теплим
тоном... Чарiвна все-таки людська, звичайна воля!..
...Великим днем для нього став суботнiй день напередоднi пасхи. Ще в
Нижнiм Новгородi вiн полюбив iще одного старого велета Москви-столицi -
Сергiя Тимофiйовича Аксакова Позаочi, з його двох книг, i з розповiдей
Михайла Щепкiна. Послав йому свою "Прогулку с удовольствием й не без
морали", щоб вiн сказав, чи варта вона чогось... Тепер удвох iз Щепкiним
переступили вони порiг квартири, яка його манила, вiдколи вiн у Москвi.
х стрiв Iван Сергiйович, один iз синiв письменника i сам письменник.
- Батько, на жаль, прихворiв... - нiяково розвiв руками. - Прошу
сiдати!
- Ваня, дозволь тобi представити мого старого друга...
- Шевченка?
- Так.
Iван подав пухку велику руку.
- Я чув, що ви при©хали. Отець уже про вас питав...
- Я теж хворiв.
- Знайомтесь! Це Костянтин, мiй старший брат... До зали ввiйшов
зарослий, мов старовiр, високий в боярськiй якiйсь сорочцi.
- Здрастуйте, - вклонився всiм.
- А це Тарас Шевченко, - додав Iван.
- Печальна жертва Санкт-Петербурга!.. - зiтхнув на повнi "боярськi"
груди Костянтин. - Москва б так з вами не повелась...
- Звичайно, - всмiхнувся Щепкiн. - Що там людину довго мучити в якiйсь
пустелi!.. Вивели б на Лобне мiсце, голову - на плаху й ать сокирою!..
- То нiмцi все придумали, аби зганьбити стару Росiю, - хмуро сказав
Iван. - Москва завжди була глибоковiруюча й гуманна, сирiч людяна. Сво©
царi - не нiмцi!..
- Я чув, що вас заслали в солдатську службу за Товариство, що прагло
об' днати усiх слов'ян? - спитав похмуро Костянтин.
- Не зовсiм так, - сказав Тарас. - Я написав поему "Сон"...
- Було ж у вас слов'янське братство? Тарас згадав Фонтанку, Попова -
друга щирого, й уник прямо© вiдповiдi. Хоча дiла то давнi, а все ж...
- Бродiння умiв i душ, фантазi©!.. Брати притьмом перезирнулися.
- А Костомаров твердить... - почав було молодший.
- Чого ото ви в'язнете до чоловiка! - втрутився Щепкiн. - Мало йому
дiсталося?..
- Ми ж тут сво©, - образився вже Костянтин.
- Сво©, чужi... - сказав старий. - На пасху всi цiлуються, усi брати...
А розпинають!..
- Ну, нам, Семеновичу, цього ти мiг би не говорити! Ти ж зиа ш нас. I
друзiв наших зна ш...
- Ви благороднi люди.
- I нам не байдуже, з ким буде вiн, поет Шевченко, й тi, хто його шану
i йде за иим, - сказав одверто Костянтин.
- За мною нинi йде тiльки вiн, актор Михайло Щепкiн, чи я - за ним, -
пожартував Тарас, щоб збити врочистий тон.
- Всi малороси, яких ми зна мо, благоговiють перед сво©м великим
поетом-мучеником, - сказав Iван.
- Спасибi за комплiмент...
- Це правда, - пiдтримав i Костянтин. - Ми впевненi, що вам близька
iдея дностi усiх слов'ян, слов'янський дух, слов'янська велич, доля всiя
Русi.
- Не турок же... - ухильно сказав Тарас. Iдея "всiя Русi" для нього
надто пахла самодержавством, синьомундирими захисниками царя й отечества.
- Коли б ще волю людям!..
- I воля буде. Iз царських рук, - пообiцяв йому Iван.
- Сказав слiпий, побачимо... Та й Укра©на...
- Нам рятувати треба вiд нiмцiв Русь - ось головне! - схопився з крiсла
Костянтин. - Вiд них усi напастi. вропа нас понiвечила, перекрутила!..
- Прошу мене пробачити, - ввiйшла русява ставна дiвчина. - Шевченка й
Щепкiна до себе просить батько.
- Йому ж суворо заборонили лiкарi! - гукнув Iван.
- На двi хвилини... Вiн як почув, хто завiтав, розхвилювався...
Втрьох увiйшли тихенько до кабiнету, затiненого густими занавiсами, й
почули тихий голос:
- Щасливий бачити вас у Москвi... в мо му домi... Звикши до
напiвтемряви, Тарас уздрiв на лiжку шляхетний вид Сергiя Тимофiйовича.
- I я безмежно радий, що маю честь...
- Як жаль, що я захворiв, що лiкарi не дозволяють менi... А то б ми з
вами!.. Михайло, ти ж покажи йому Москву...
- Показую вже п'ятий день.
- Ну й добре... Ви, Тарасе, заходьте. Може, менi полегша ... А лiтом
ласкаво просимо до нас у село...
Тим часом хтось торкнув Тараса за рукав, i вiн почав прощатися.
- Видужуйте! Спасибi вам за книги. Я прочитав ©х iз на солодою.
Освiтлена вiтальня змусила примружить очi.
- Старiсть... - зiтхнув журливо Щепкiн.
- Себе вiн зовсiм не береже, - похмуро буркнув Костянтин. - Працю , мов
найнявся.
- Охота гiрш неволi, - сказав Тарас. - Творцi горiти мусять, iнакше
буде лише димок.
- Ось так! - промовив до Костянтина молодший брат. - Труд, кажуть мудрi
люди, всьому на свiтi голова.
- Нам час. Прощайте! - мовив Щепкiн.
- Григоровичу, ждемо до нас на Великдень, - подав Тарасу руку
Костянтин. - Ми познайомимо вас з Хомяковим, Кошельовим... Чудовi люди!
- Дякую. Зайду, зайду обов'язково!..
- В Кремлi сьогоднi будете? - спитав Iван. - Всеношна там - на всю
Росiю!
- Мороз iде по тiлу - так гарно, так глибинно-iстинно, - доповнив брата
Костянтин. - Пiдете - не пожалку те. Там справжня Русь!..
- Умовили, - всмiхнувся братам Тарас. Перекусивши в Тро©цькому
трактирi, прийшов додому з намiром лягти поспать, щоб вистояти всеношну. У
Щепкiна були в театрi справи, й Тарас мiг жити, як заманеться. Добра,
звичайно, рiч прогулянки, вiзити, дружнi зустрiчi, та... заважка.
Роззувся, роздягнувся й лiг на диван. За звичкою, узяв зi столу книжку.
О! Це ж "Полярная звезда", яку ще вчора йому позичив Микола Щепкiн,
Михайлiв син... П'ять профiлiв синiв Росi©, кращих ©© синiв... Вони ©й
прагли волi, вона ж дала ©м вiнець терновий мученикiв - Росiя
царсько-панська, Росiя рабства. Воля i досi в нiй - крамола, державний
злочин; слово саме прирiвняно до богохульства!.. "Княгиня Екатерина
Романовна Дашкова..." Це ж подруга iмператрицi Катерини. I хто ж про не©
пише? Сам Герцен!.. Власне, його цiкавить iмператриця, ©© "портрет", що
виплива з записок фрейлiни Дашково©... Цiкаво... Нiжна мудрiсть, що
потопила в кровi уральську волю Пугачова, добила Сiч!..
Об одинадцятiй пiшов у Кремль. Розбурханий статтею Iскандера, а не
впокорений перед лицем Всевишнього; в передчуттi грядущих бур, а не
святого та©нства прилучення до воскресiння iз мертвих бога-сина.
Iще на Краснiй площi попав у вир народу, що тягся в Кремль на головну
пасхальну службу Москви-столицi, а може, i всiя Русi, як похвалявся Iван
Аксаков. Iшли врочистi, стриманi, несли паски у кошиках, хустках - хто в
чому. Мiж цих поважних, ситих то тут, то там траплялися простi та зовсiм
бiднi, шмигали дiти, пiдлiтки, а парубки тихцем пощипували дiвчат, i тi
пищали здавлено, закутуючись в ряснi хустки... Вгорi стояв великий
жовтавий мiсяць, зорi свiтили теж... Воiстину пресвiтлий празник!..
Кремль стугонiв од натовпу. Здавалося, сюди сьогоднi збилася уся
Москва, прочувши, що тут господь воскресне, що тiльки тут вони усi
прилучаться до благодатi. Служилося в усiх церквах, яких було лиш на
Соборнiй площi три чи чотири, линув сумний, iще передпасхальний, спiв,
горiли грубi свiчi й повсюди пахло воском... Пiдходили якiсь пани,
одягненi в боярськi шуби й шапки, i люди трепетно давали ©м дорогу в
набитi густо храми... Метляли пишнi бороди, розкiшнi хутра, сукна, цвiли
шовки й стояв туманом гомiн...
Опiвночi з церков ударив дужий веселий спiв, забемкали на всiх
дзвiницях дзвони...

Христос вскресе из мертвых,
Смертию смерть поправ
И сущим во гробе
Живот даровав!..

- Христос воскрес! Христос воскрес! - полинуло, неначi хвиля, натовпом,
i вiн здригнувся, зрушився, завирував. Iз храмiв трохи поспiхом посунули
тi, що стояли скраю, бiля дверей, за ними - густо, весело, хапаючи повiтря
риб'ячими ротами, - хто був сподобився стояти глибше, бiля амвона а вже за
тими, пiсля важко© паузи, пiшли попи з кадилами та клiр з хорогвами та
образами...

Христос воскресе из мертвих!..

Шалiли дзвони, натовп перешиковувався, даючи вiльний простiр довкiл
церков, щоб ним врочисто рушив великий хрес ний хiд, очолений самим,
напевно, патрiархом всiя Русi... Хтось скрикнув, хтось когось ударив...
Iзнявся шум i раптом стих...
Нарештi вся колона з попiв, свiчок та образiв з хорогвами, сяк-так
зiбравшись, рушила.

Христос воскресе из мертвых,
Смертию смерть поправ!..

А дзвони б'ють, а натовп перелива ться, а полiцейськi луплять безбожно
тих, хто сп'яна чи знiчев'я вискаку наперерiз процесi©... Христос
воскрес! Христос воскрес!..
Поволi в спiвi, в дзвонi процесiя пройшла за храм Успенiя... Христос
воскрес!.. Якийсь дебелий купчик поцiлувався, - брат во Христе! - з худим
обдертим жебраком i дав йому карбованця... В гуртi дiвчат та хлопцiв
зiрвався смiх, на них хтось шикнув...
Мiсяць кудись подiвся, i зiр також не стало видно. Знову пiдуть дощi та
мокрий снiг...
Iз-за Архангельського собору з'явились свiчi, ризи, блиск образiв. За
ними, ледь погойдуючись, пливли хорогви...
- Не налягай! Дорогу! - метнулися городовi розширювати живий, рухливий
коридор. - Таку твою!..

Христос воскресе из мертвых,
Смертию смерть поправ!..

Тарас якимось чудом лишився поряд iз хресним ходом, чув запах воску,
ладану, спiтнiлих тiл. Повз нього пройшли поволi вищi чини духовнi, чорнi,
як нiч, ченцi, хоругвоносцi...
Раптом посеред них впiзнав одного з братiв Аксакових! Нiс Костянтин лик
Саваофа - гордо, ледь-ледь задерши голову i виставивши вперед широку,
лапату бороду... Пройшов, неначе проплив у рай... Кондова Русь!
диновiрна, царствена!.. Свiй патрiарх, сво© палати, сво© покiрнi смерди й
жiнки, закритi по теремах, як то було у добрi старi часи!..
На другий круг у хресний хiд вливалися пани, купцi, чиновники. Йдучи,
спiвали з пiвчими й знай осiняли себе хрестом - розмашистим, як ©хнi душi,
здатнi пропить за нiч всi грошi, шубу, коней та... крiпакiв... Братолюбивi
стовпи царя росiйського, престолу та отечества!..
Коли вiльнiше стало, де вiн стояв, пiшов од храмiв божих у бiк ворiт.
Не може Русь без iдола, без поклонiння. Не сотвори собi кумира - заповiдь,
яко© вона i досi ще не почула, не сприйняла!..
...Прощатися почав уже напередоднi свого вiд'©зду. Михайло Максимович
зiбрав велику учту, присвячену його особi, прощанню з ним. На нiй був цвiт
мистецький, вся мисляча, жива Москва.
Тарас прийшов iз Щепкiним пiзнiше всiх. Як видно, йому навмисне назвали
час такий, щоб вийшла врочиста зустрiч.
Вiтальня враз притихла, вп'ялась очима в нього, i в тих очах було усе:
повага, сум, iронiя...
- Добридень вам, панове! - сказав нарештi здавленим вiд хвилювання
голосом. - Пробачте... Ми, зда ться, спiзнились трохи...
- Тарас Григорович Шевченко! - оголосив господар дому, як в iсторичних
драмах, хоч тут його вже знали, вважай, усi. А-а, нi - незнайомi лиця...
- Погодiн, - представився один iз них, вивчаючи його уважним поглядом.
- Професор, академiк i видавець, - додав Михайло Максимович.
- А ще - ваш давнiй шанувальник, - додав вiдомий учений муж. - Наш
"Москвитянин" писав не раз про вашi твори. Навiть, коли про них писати не
дозволялося...
- Спасибi. Я...
- Дозвольте й менi, панове, - влiз помiж них усмiхнений сивенький
старчик. - Я - Шевирьов, Степан Петрович. Прошу любити i шанувати...
Хi-хi... Як я шаную, Тарасе, вас, хоч поглядiв не подiляю ваших...
- Також професор, академiк, вiдомий критик... - почав було пояснювати
господар дому.
- Знаю, - сказав Тарас. Цей монархiст уславився непримиреннiстю до всiх
iнакомислячих. Дискутував колись з Б лiнським.
Мусив подати руку.
- А ви мене впiзна те? - всмiхнулися знайомi очi.
- Пан Галаган?
- Вiн самий, - обняв Тараса земляк, з яким вiн зустрiчався колись не
раз. - 3 поверненням!
- Були в Кремлi? - спитав Iван Аксаков. Тарас кивнув. - I як?
Прекрасно, правда?
- Японiя... - сказав Тарас, хоч не хотiв висловлюватися на цю непевну
тему.
Iван Сергiйович нiчого не зрозумiв. А Костянтин, що пiдiйшов тим часом,
спитав:
- Узавтра ©дете?
- Пора, - розвiв Тарас руками. - Там жде мене моя свята заступниця,
робота жде...
- Нам буде вас не вистачати.
- Дякую за добре слово...
- А це Петро Iванович Бартен в, iсторик, археограф, - знайомив далi
Максимович.
Той уклонився мовчки...
За пiвгодини ввiйшла чарiвна господиня i запросила усiх до столу.
- Як здумаю, що ви вже ©дете, то плакать хочеться... - шепнула вона
Тарасовi, коли схилився поцiлувати руку. В очах ©©, - великих, ясно-карих,
- i справдi сяяли росою сльози.
Учта розпочалася теплим напутнiм словом Щепкiна.
- Панове, ми сьогоднi вшанову мо нам дорогу людину, що незабаром покине