Шевчук Владимир. Терновий свiт

вiршiв...
Принесли чай i пляшку з ромом.
- Налити? - тихо спитав Василь Михайлович.
- Хай трохи згодом, - сказав Тарас. - А то Микола, Гаврилiв син,
подума , що я люблю ром бiльше, нiж наш журнал майбутнiй...
- Скажу одразу, - мовив Василь врочисто, - це ваш журнал, Григоровичу,
для вас iду я на цю голгофу!
- Голгофу? - глухо спитав Тарас.
- Дiстати дозвiл - мука, цензура буде все розглядати в лупу -
страждання знов, з Паньком боротись тяжко, аби не збив на манiвцi - це
вiчний бiй Давида i Голiафа!..
- Останнiй пункт - вузловий, - озвався Чернишевський. - Кулiш активний,
впертий i не безправний в цьому трудному дiлi. Вiн буде гнуть сво ©, вести
журнал на хутiр i... на поразку. Бо хто в наш час захоче iти назад, тонути
в етнографiзмi!
- У нас таких доволi, - сказав Тарас. - I в тому зло. люди, яким
зда ться, нiби народ наш нiжно-мрiйний...
- Хiба ж i нi? - схопився Бiлозерський. - Та ви самi... у ваших
творах!..
- Васю, - спинив його ласкаво. - Я ж не сказав, що це не правда.
Правда. Але не вся. У нас тяжка iсторiя, полита кров'ю, вистелена
кiстками... Й ворожими в тому числi!..
- Так, ваша правда... - втисся Василь у крiсло, немов хотiв сховатися
од всiх майбутнiх клопотiв.
- Бачиш, журнал повинен кликати не тiльки до задумливостi та
споглядання, а й до рiшучих дiй.
- Як кажуть, вам i карти в руки, - сказав Василь.
- Я все зроблю, що зможу. Проте цього замало. Важливий тон журналу,
його загальний напрямок, мета, яко© прагне i до яко© кличе вiн
передплатникiв...
- То, може б, ви взяли кермо? - спитав Василь. - Я вам би ревно
допомагав...
- Нi, - встав Тарас. - Журнал з таким редактором у свiт нiхто не
пустить. Як пустять же через недогляд, то враз прикриють. А друге, братiя
пишуща наша - хто в лiс, а хто по дрова, ©й треба час, щоб взяти
правильний, диний тон. Я для такого дiла гарячий надто, а ти - якраз...
- Розумно i переконливо, - пiдтримав Чернишевський.
- А ваш журнал? - пручався Бiлозерський. - Некрасов же...
- Пана вський! Ваш буде - Бiлозерський... Запала довга тиша. Напевно,
Василевi не дуже грiло душу це порiвняння, оскiльки Петербургом ходили
рiзнi бруднi плiтки про спiвредакторiв журналу "Современник".
- А чай прочах! - сказав Тарас, сьорбнувши з чашки. Василь хотiв
гукнути, щоб замiнили, але Тарас його спинив:
- Зiгрi м ромом, други. Холодний чай не так вганя старих у пiт.
- Хоча й нема мiж нас старих, пристанемо на цю премудру думку, - сказав
Василь.
- Пристанемо, - влив i собi в чай рому Чернишевський. - Ми, смертнi,
мусим знати, що полюбляють пити великi нашi люди!
- Миколо, грiх вам буде...
- У правдi нема грiха. Це каже вам попович.
- То ви з духовних, а не з дворян? - спитав Тарас. - А я ж то бачу...
- Що? - .спохмурнiв.
- Свiй чоловiк!
- А я - не свiй? - образився Василь Михайлович.
- Василю, ти, мiй голубе, iз козакiв, що вибилися в якесь там панство.
В тобi ще, слава богу, бунту вiльний козацький дух, - утiшив його Тарас.
- Спасибi...
- Настане час, коли поряднi люди соромитимуться звання дворян, -
сказав-подумав Чернишевський. - Цей клас вже так себе зганьбив, що не
одмитися йому вовiки!..
- Ось як дадуть селянам волю, то все лихо забудеться, - сказав Василь
Михайлович.
- Нi, перейде в нову, ще гiршу якiсть. Хто жив чужою працею, i далi нею
житиме. Реформа не розв'яже цього гордi вого вузла.
- Його рубати треба, - сказав Тарас. - Сокирою!
- Голос народу - голос божий, - пiдтримав Чернишевський. - Це розумiли
ще старожитнi римляни.
- Де ж той народ? - оглянувся Василь Михайлович.
- Ось вiн - Тарас Шевченко, душа народу, згусток його найкращих
якостей!..
- Миколо, грiх смiятися з простих людей... - скривився на те Тарас.
- Я не смiюсь.
- А про журнал забули! - гукнув Тарас, згадавши, чого прийшов. Коли
його хвалили чи величали, чувся щоразу зле.
- За лiто все залагодимо, зберемо силу творчу i грошову, а восени
почнемо дружно дiло, - сказав Василь Михайлович. - Дасте до першого числа
журналу вiршiв?
- Вважай, що вже ©х ма ш. Марка Вовчка не омини!
- А кажете, що кепський з вас редактор.
- Ну ось, третина номера уже готова, та ще яка! - всмiхнувся
Чернишевський.
- Кулiш щось дасть i Костомаров... - сказав Тарас.
- Вже ясно, що перша чарка не буде у вас колом. Про iншi можна думати.
Та перш за все - добути треба дозвiл на видання! - встав Чернишевський. -
Дякую. Менi вже час... Григоровичу, чи не змогли б пройтися зi мною трохи?
- Змогли б, - всмiхнувся на те Тарас. - "Для милого дружка й сережку из
ушка". Зда ться, так в народi вашiм кажуть?
- I роблять так.
- Устами б вашими та пити мед, - нахмурився, згадавшi© Третiй вiддiл i
конфiрмацiю.
- Я ж не сказав - жандарми, - вловив той настрiй Чернишевський. - В
Орлових та Долгорукових теж "дружки" i серед ваших землякiв.
- Це правда.
- Принести, може, чаю? - спитав Василь Михайлович, який боявся таких
розмов.
- Нi. Ми йдемо. Спасибi, - сказав Тарас. Прощаючись, промовив мрiйно: -
Чудо!.. Вертаю з Укра©ни, а в нас - журнал!.. Як у людей...
- Я трупом ляжу, а це зроблю, - врочисто й твердо мовив Василь
Михайлович...
...Над Петербургом простерла крила тепла травнева нiч... Не бiла ще, а
сивувата, наче морський туман. I лiхтарi горiли не скрiзь, та тiльки то
тут, то там. Як вовчi очi... Мойка зiтхала сонно, хлюпаючи в слизьке
камiння набережно©... Мовчали довго, слухали, як засина мiсто... Тарас
озвався перший, бо не любив мовчання вдвох:
- Я був у вас на Волзi... Могуть, краса!..
- Коли вертались iз-за Уралу? - спитав спокiйно Чернишевський.
- Вiдвiдав ваш Саратов. Шукав Миколу Костомарова.
- Ви зна те, що вiн при©де скоро?
- Чув. Тiльки жаль, що ми, напевно, з ним розминемося...
- Збира теся на Укра©ну?
- Я там не був аж цiлих дванадцять лiт!.. - не скоро сказав Тарас.
- Шкода, що я не бачив краю вашого... Там, мабуть, рай?
- Едем!.. - всмiхнувся гiрко. - Крiпацькi райськi кущi...

Не називаю ©© ра м,
Тi© хатиночки у га©
Над чистим ставом край села.
Мене там мати повила
I, повиваючи, спiвала,
Свою нудьгу переливала
В свою дитину... В тiм гаю,
У тiй хатинi, у раю
Я бачив пекло... Там неволя,
Робота тяжкая, нiколи
I помолитись не дають...

- Якi страшнi й прекраснi вiршi! Це, звiсно, вашi?
- Писанi ще за Уралом, - глухо сказав Тарас. - Наперекiр всьому i
всiм!..
- Я радий, я щасливий, що познайомився, Тарасе, з вами, - озвався
Чернишевський схвильованим, аж ледь тремтячим голосом. - Було б таких
багато, ми визволили б народи нашi!..
Тарас промовчав: мимо пройшло якихось дво молодикiв, а вiн же знав iз
уст Мокрицького, що до його особи полiцiя i досi не байдужа. Та й
Чернишевським вона також цiкавиться...
У Петропавловцi пробило одинадцять.
- На вулицi нам не дадуть поговорити толком, - сказав Тарас. - Коли б
кудись...
- На Марсовому, як у степу, все видно.
- Ай справдi! На засланнi, як треба було погомонiти з кимось без зайвих
вух, ми йшли у степ.
- Чи скоро ви по©дете на Укра©ну? - промовив Чернишевський, як
вибралися з тiсно© набережно© на вiльний простiр Марсового.
- Вже клопочусь об паспортi, - сказав Тарас. - П'ять днiв як подано про
це прошення, а вiд мiнiстра двора нема нiчого. Ви ж зна те, що Академiя
йому пiдлегла?
- Дiло це полiтичне, отже, - як скаже Третiй вiддiл, то так i буде.
- Жандармське царство!
- Будете на Укра©нi, в народнiй гущi, вслухайтесь i придивiться, що
там... Якi iде© бродять? Чи ще надовго стане терпiння ждати волi iз
царських рук? Яко© волi прагнуть простi селяни-крiпаки? Чи змовчать, чи
пiдкоряться, якщо ©х звiльнять без землi? - промовив тихо Чернишевський.
- На майже все я мiг би вам i зараз вiдповiсти... - сказав Тарас. - Та
хай уже, як побуваю вдома, на Укра©нi...
- Ви ма те якiсь зв'язки з домiвкою?
- Я ©х нiде й нiколи не поривав. Тим паче тут, у Петербурзi, де
землякiв чимало й вони постiйно ©здять сюди й туди.
- Це все панки. Мене ж цiкавить простий народ.
- Мене також, - всмiхнувся. - Панки самi не ©здять, iз ними слуги
рiзнi, з якими я знаходжу спiльну мову скорiше, нiж з панами. А в дворових
рiдня по селах...
- I все ж самi побачите i бiльше, й глибше.
- Мабуть...
- Я всiх розпитую, хто побував у селах, у глушинi. Чекаю на
Костомарова... Цiкаво, що там дi ться у нас, на Волзi-матiнцi!.. Все спить
чи вже розплющу на волю очi?..
Оглянувшись, Тарас сказав рядками з вiрша:

Не жди сподiвано© волi -
Вона заснула: цар Микола
© приспав. А щоб збудить
Хиренну волю, треба миром,
Громадою обух сталить;
Та добре вигострить сокиру -
Та й заходиться вже будить!..

- Не скажеш краще! Коротко i просто в цiль. Як пострiл!.. "Громадою
обух сталить; Та добре вигострить сокиру..." Давно ви це написали?
- Торiк, десь перед Новим роком.
- Надрукувати б цей вiрш у нас, у "Современнике"! Знялася б буря...
- Спробу мо? - спитав Тарас.
- Нi... Розженуть, розгромлять!.. А рано ще... Та й цензор знiме...
- Знаю. Я так сказав, жартуючи, - зiтхнув Тарас. - Тирани можуть
вдержатися при владi лише тодi, як музам заткнуть роти. I навпаки, та
влада, яка так дi , суть тиранiя.
- Ви ще й фiлософ!.. Звiдки у вас знання?
- Бiда навчала. I вчився сам, де тiльки мiг.
- Ви, ваш талант i, врештi, ваша доля доводять красномовно, що лад
iснуючий, який пригнiчу народнi маси, знекровлю кра©ну, поступ людства,
- сказав суворо Чернишевський. - Ви вирвалися з пiтьми до свiтла
творчостi, а скiльки там лишилося Шевченкiв, Ломоносових!.. Вiд
Петропавловсько© долинув бiй курантiв.
- Нагадують, що там нас ждуть, що мiсце добрим людям завжди знайдеться,
- тихо сказав Тарас.
- Про що ви?
- Про фортецю й всевидяще жандармське око.
- А-а... Вас гнiтить ця перспектива?
- Нi, швидше злить!.. Поставили на пострах шведам мури, самi ж тим
часом мучать у них найкращих сво©х людей. Тут пiдiйшов, хитаючись, худий,
тонкий чиновник.
- Це ви? - спитав.
- Нi. Чорт! - пужнув Тарас цiкавого.
Той осiнив себе хрестом, проте тiкати не поспiшав.
- Згинь, очмано, а то гукнем квартального! - додав Тарас. Чиновник
позадкував, злякавшись чи вдаючи наляканого, а далi кинувся навтiкача.
- У мене ще до вас прохання, - озвався тихо Чернишевський. - Чотири
роки тому на Ки©вщинi зчинився бунт. Селяни йшли на Корсунь, озбро нi хто
що схопив... ©х розстрiляли...
- Я побуваю у тих мiсцях, - сказав Тарас. - Менi уже розказували...
- Дiзнайтесь якнайбiльше. Це знадобитись може. Як свiжий досвiд i як
урок, з якого слiд зробити належнi висновки...
- Гаразд.
Невою в сiрiй нiчнiй iмлi пливли вiтрила, щогли...
- Мiст розвели! - стривожився за нього Чернишевський.
- Нiчого. Я вернуся до Бiлозерських чи погуляю Лiтнiм, як то бувало в
молодостi, - сказав Тарас.
- Коли ж ви ©хатимете?
- Давно готовий. Тiльки одержу паспорт, так i на по©зд!
- Певно, ми не побачимося до того часу... Хай вам щастить!
- Спасибi. Правду кажучи... - протяг Тарас, - менi аж страшно ©хати...
Не можу я дивитися на цю ганьбу!..
- Вiд того злiшi будете.
- У мене й так усе кипить! Ледь стримуюся...
- Менi пора... Дозвольте вас поцiлувати! Хто зна, коли побачимося...
Вже попрощавшись, рушили на перехрестя, де мали бути вiзники. До
Поварського звiдси шлях не близький.
- Аж заздрю вам... - озвався Чернишевський. - Весна в селi!.. Та ще на
пiвднi, де буйне все, розкiшне...
- I рiднi мо© на панщинi...
- Пробачте. Мимоволi завдав вам болю... Повернетесь, то треба буде
гуртом над цим подумати...
На розi, де зливалися канал i Мойка, куняв вiзник.
Потисли мовчки руки. Застукотiли об брук копита, й вiзок пiрнув у
туманець, що розпливався iз Мойки набережною... I стало тихо-тихо... Як у
пустелi...
...Граф Адлерберг не озивався вже двадцять днiв. Тарасовi терпець давно
урвався, i вiн уже, напевно, без паспорта чкурнув би з Петербурга, якби не
стримував його Толстой, що вигадав шлях обхiдний для добування виду.
Дiзнавшись, що президент погодилася уже давно на дозвiл Шевченку ви©хати
на Укра©ну, вiн написав записку секретаревi ©© височества, сво му
приятелевi, Мюссару, щоб той ще раз звернувся до iмператорово© сестри.
Тарас тим часом поговорив з Мокрицьким. Той обiцяв сприяти, як тiльки буде
формальний дозвiл ©© височества Марi© Микола©вни.
Сидiв i ждав. Вже все було спаковане у чемодан i скриньку, вже
попрощався з друзями, - вони були упевненi, що дозвiл ось-ось дадуть! - а
вiз не зрушив з мiсця, загруз в багнi узгоджень та листувань. Учора Мюссар
вернув записку з магiчним словом "згодна", й Тарас занiс Мокрицькому листа
вiд Академi© з цього ж таки питання. Тепер чекав, що скаже граф Шувалов,
столичний обер-полiцмейстер.
Прокинувся, коли пробило п'яту, й не змiг заснути бiльше. Лежав, ходив
вiд столу до умивальника, спускався вниз i згодом знову "зносився" на
антресолi. Щось мав робити, дiяти, а що, не знав. Даремно, мабуть, здався
на умовляння старого вiце-президента й не втiк iз Петербурга!.. Гай-гай,
колишнього, екс-вiце-президента!.. Пiдписано указ царя про змiщення його з
посади. Вже вiдбулися й проводи, що влаштували йому митцi столицi. Нi,
власне, то був урочистий вечiр на честь Толстого, а проводами вiн став
тому, що в часi спiвпав з вiдставкою... Щоправда, дехто тiшить себе
надi ю, що iмператор змiнить, як кажуть, гнiв на милiсть. Принаймнi ще,
формально, Толстой i досi вiда всiма дiлами в Академi©...
Проходячи, - укотре вже! - побiля столу, згадав, що в клопотах про вид
на ви©зд забувся геть вiдповiсти Маркевич, яка прислала йому листа з
Нiмеччини. Пригнiчений i водночас зрадiлий, долив води у каламар, що геть
засох, дiстав папiр, захований уже в шухляду, й схопив перо... Гладенький,
чистий аркуш чекав заклично бiло, а вiн не знав, з чого почати... Врештi,
вмочив перо й поставив дату "25 травня"... Згадав, як ©хала вона з
столицi, як проводжав. Побачив ©© лице, великi, гарнi очi... I став
писати. Швидко, не зупиняючись:
"Спасибi тобi, моя доню люба, моя диная, що ти мене хоч у Дрезденi
згадала. Я ще й досi тут, не пускають додому. Печатать не дають. Не знаю,
що й робить. Чи не повiситися часом? Нi, не повiшусь, а втечу на Укра©ну,
оженюсь i вернуся як умитий в столицю..."
Спинив перо, згадавши ту Марiю, сирiч Марусю, що жде його на кручi бiля
Днiпра, що обiцяла знайти йому вродливу, добру дiвчину... Чи то знайшла?..
Там, може, його вже ждуть як "князя" iз рушниками, а вiн тут нудить
свiтом!..
Пустив перо на бiле поле аркуша i написав про зустрiч свою з
Кожанчиковим, про звича© тих книгарiв, з якими ©м доводиться, на лихо,
мати справу, про свiй журнал, що матимуть вони цi © осенi... Поставив
пiдпис i дописав:
"Як матимете час, то пишiть до мене через Каменецького, бо вiн знатиме,
де я повертаюсь".
Перечитав, дiстав конверт i запечатав... Справдi, йому полегшало, як
подiлився бiдою з ближнiм... Магiя пера й паперу!.. Чи спiлкування?..
Невже повернеться вiн з Укра©ни уже не сам - з дружиною?.. Яка вона?.. Ат,
все одно! Аби своя душею, серцем, звичаями, аби було кому на добрi руки
покласти сиву голову... О, знову сльози застують йому вiкно, конверт,
перо... Щоразу, як подума про суджену свою незнану, ця голубiнь печалi,
немов туман, виповню його всього... Вже iншi внукiв мають, а вiн усе ще
парубок, козак-нетяга, самотина...
Рiшуче встав, умився. Чи так, чи так, а на Вкра©нi буде! Хрущов уже
чека його в Москвi. Хоч пан, а прихилився до нього нiби щиро, в ма ток
свiй запросив... Принаймнi попутник. А доведеться ©хати без дозволу та
подорожно©, то пан Хрущов послужить i прикриттям. Вiн, як не , а депутат
вiд Харкiвщини у комiтетi по звiльненню селян з крiпацтва!..
Узяв листа й спустився вниз. Одягнеться, на пошту сходить - все-таки
якась розвага... Коли людина в русi, то й час мина швидше. Вiн стiльки
ждав впродовж життя, що це тепер для нього найгiрша кара... Може, пiти й
узяти квиток на по©зд? Не на сьогоднi. Завтра о чотирнадцятiй вiдходить
по©зд, яким вiн ще устиг би в Москву до ви©зду Хрущова з не©...
Вже був готовий вийти, як хтось спинився бiля дверей i, впевнившись, що
це його майстерня, постукав рiзко, владно.
- .Ввiйдiть! - гукнув.
Гiсть не примусив себе чекати. Рвучко ввiйшов до хатг й дверi сам
причинив. Це був Iван Мокрицький!
- Добридень вам! - всмiхнувся.
- Ну як?.. - з завмерлим серцем спитав Тарас.
- Гаразд.
- вид? Я можу ©хати на Укра©ну? Iван подав йому напiр.
- Спасибi...
- Дружина вас вiта .
- Не знаю, як i дякувати!..
- Побережiться, - тихо сказав Iван, - За вами буде нагляд.
- Еге, еге...
- Як можете, то ©дьте швидше, поки граф Адлерберг та Долгоруков не
стали цапа, що не дiждались ласки iз ©хнiх рук.
- Узавтра ж!
- Ну й чудово. Я вже пiду... Прощайте! - подав правицю.
Вийшов, i в хатi знову стало самотньо й тихо. Правда, вже був папiр з
орлом двоглавим, що дозволяв мандрiвку у рiдний край!.. На диво, радостi
не вiдчував. Спустошений, сiв на диван. Лише тепер дiйшли до нього слова
Iвановi про полiцейський нагляд i на Вкра©нi... Невже вiн такий страшний
для влади? Невже його поезiя жила з людьми, будила ©х i кликала на
боротьбу за волю, коли вiн сам тягнув носок за Каспi м?.. Виходить, цар з
усiм жандармським корпусом безсилий проти слова!..
Це вiдкриття, ця житт дайна думка окрилила його натомлену чеканням
душу, влила снагу. Пiдвiвся, сховав вид-паспорт й пiшов нагору взяти у
скриньцi грошей. Зараз же по©де й купить собi квиток на завтрашнiй
московський по©зд!..
Проводили його Грицько й Михайло Лазаревський. Були сумнi. Так нiби вiн
зiбрався на край землi.
- Чого носи похнюпили? - спитав Тарас ©х весело.
- За кiлька днiв ти будеш на Укра©нi... - зiтхнув Михайло.
- Там гарно нинi... - журно додав Грицько. Тарас уперше бачив його в
печалi.
- Михайле, ти ж при©деш погостювати в Гирявку?
- Як справи пустять... Федора знайди в Орлi. Вiн буде радий.
- Добре.
Вже екiпаж неквапно ©хав Невським. Тарас позиркував то в той, то в
iнший бiк i з подивом спiймав себе на тому, що залиша з жалем таке
набридле йому останнiм часом казенно-панське мiсто.
- Ще як то там мене зустрiнуть!.. - подумав раптом вголос.
- Зустрiнуть добре, батьку, не сумнiвайся, - сказав Гринько. - На
другий раз по©ду я iз вами. Вiзьмете?
- Ще пита ш!
- Воно б i зараз треба комусь по©хать... - пошкрiб Грицько потилицю. -
Не докумекали з тобою ми, Матвiйовичу... Михайло глянув нiяково, признаючи
свою вину.
- До©ду й сам, - сказав Тарас, потiшений словами Честахiвського. -
Додому ж, на Вкра©ну!
- Одружитеся? - спитав Грицько.
- Та, мабуть... - розплився в добрiй усмiшцi. - Маруся Максимович...
- Щось часто ви про не© нинi згаду те... - примружив Гриць вiястi сiрi
очi.
- Ану тебе!.. - не став Тарас виправдуватись. - При©хали уже, чи що?
- Вокзал! - сказав вiзник врочисто.
До по©зда iшов, як пан. Михайло був зiбрався когось найнять, та Гриць
не дав. Швиденько взяв чемодан, йому залишив скриньку i рушив до перону,
де вже чекав на пасажирiв по©зд.
Прощатись вийшли на бiлий свiт. м, звиклим до екiпажiв, вагон здавався
бочкою, розпеченою на сонцi.
- Щасливо© тобi дороги, батьку! - обняв Грицько й поцiлував.
Михайло мовчки тицьнувся губами в щоку. Локомотив тим часом свиснув,
чмихнув.
- Руша мо! - почулось десь попереду.
Тарас ввiйшов у "бочку", вона сiпнулась, рипнула, й перон поволi поплив
назад. Грицько махав рукою. Михайло лиш кривився. Всмiхавсь чи плакав - не
розбереш...
Жандарм стояв спокiйно пiд лiхтарем.
Нарештi! Вирвавсь, ви©хав!.. Пливли будинки, вулицi, i кожен стук на
рейках лунав для нього весело, мов благовiст!..
Незчувся, коли заснув. Прокинувся - вже свiтлий день залив усю кiмнату.
Синицею, що провiща гостя, постукував iзнов капiж... Вiн, власне, живе
тепер думками та друзями, якi його вiдвiдують у цiй майстернi-келi©.
Прикутий хворим серцем та лiкарями, вiн може вiльно згадувати, як жив
колись. Минуле - благо мислячих самотнiх душ. Воно наш скарб, приховане в
засiках збiжжя, яке ми в час печалi провiю мо й перебира мо, щоб вiддiлити
зерно мiцне вiд куколю...
Солдат принiс снiданок. Хотiв йому допомогти вдягнутися, але Тарас не
дався - одягся сам. I вмився. I поголився навiть, хоч бритва йому в руцi
тремтiла, немов жива.
- Ти ось що, Федоре, коли ще силу ма ш, - сказав старому хрипко (щось з
голосом таке зробилося, що сам його не впiзнавав), - сходи, мiй голубе, до
Афанась ва, котрий також Сашко Чужбинський, i мов йому, аби прийшов до
мене. пильне дiло, скажеш.
- Сходжу, - озвався Федiр. - Поснiдали? То пийте лiки.
- Добре.
- Нi, пийте зараз, щоб при менi. Матвiйович мене просив простежити.
Налив i випив мовчки. Потерпить це нежитi до теплих днiв i зчинить
бунт. Повикида всi пляшечки з мiкстурами та порошки, збере свою мiзерiю i
- на вокзал!..
- Ну й молодець... - всмiхнувся Федiр лагiдно, щасливий тим, що виконав
свiй нелегкий обов'язок. - Зберу ось посуд, вимию i побiжу покличу вам
Олександра батьковича...
- Якщо не зможе зараз, то хай прийде, коли йому зручнiше. Я тут весь
час...
- Скажу i це.
- Ти щось сьогоднi добренький. Приклався зранку?
- Грiх вам, Тарасе, заздрити. Не нюхав навiть. Добрий, бо предвкушаю!..
Вчора дали рубля...
Солдат пiшов, мугикаючи якусь нехитру пiсеньку. I хату знову виповнила
самотина.
Чужбинський прийшов лише за кiлька днiв. Тарас якраз пiддужчав i зiйшов
униз попрацювати. Мав виконати один портрет. Не так з високих помислiв, як
на потребу. "Буквар" iз'©в всi кошти, а вiн же був лиш першим iз книг для
шкiл.
- Пробач, що я загаявся. Також хворiв, - сказав Чужбинський, струшуючи
iз шапки снiг.
- Проходь, сiдай. Я зараз... Торкнуся тут... i трошки тут...
- Тобi лежати треба!
- Належуся... До цього, видно, йдеться... А хто за мене зробить мою
роботу?
- Чи мало тут художникiв! Два рази ледь не збили з нiг, допоки йшов
коридором.
- I в кожного своя програма, задана йому з дитинства долею... - сказав
Тарас. - I свiй талан... Нiхто того не викона , що випало зробити нам!..
Ти хворий, ти повинен спочатку видужати, а вже тодi до дiла братись.
- Дiло - найкращi лiки!
- Тут дме з вiкна й пiдлога, наче з льоду.
- Зате не душно, свiже весь час повiтря.
- А цi кислотнi випари!
- Назвавсь грибом - лiзь у кошiль... Не можна тут без кислоти. Така моя
робота.
- Твоя робота, брате, писати вiршi.
- Вiршi... - зiтхнув Тарас. - А де б я жив, хто дав би менi звання, щоб
я не був лиш вiдставним солдатом?
- Це правда... Ще народ наш не може дати тобi за них нiчого... Нi
звань, нi навiть шматка землi пiд хату...
- Дай боже, щоб хоч на могилу ©© дали, - похмуро сказав Тарас. - Не
хочу тут лежати...
- Тако©! Ще тобi зарано думати про цi дiла.
- Хто зна ... Iнодi поймають душу якiсь недобрi передчуття... Пiтьма
гнiтить, самотнiсть... I хата ця зда ться склепом...
- Дiждись весни i ©дь-додому, наУкра©ну.
- Варфоломiй нiяк не купить грунту.
- дь просто так. А я слiдом.
- Надумав?
- А я такий! - згадав примовку ©хню Олександр. - Пригаду ш, як ми з
тобою ©здили? Ото було!..
- Коли руша ш?
- Певно, десь на початку червня.
- Я буду бiля Канева, вниз по Днiпру. Варфоломiй торгу землю...
- Знайду. По©дем разом на Запорожжя!
- А Ще - в Полтаву... - мрiйно сказав Тарас. - Там друг Федот Ткаченко
пiдшуку менi чорнявку... Треба ж дружину в хату!
- Звiсно. Яка ж то хата без господинi...
- Ти бачив план мо © хати? Чи я тобi ще не показував? - Пiдвiвся, щоб
знайти той аркуш серед листiв, ескiзiв, вiдбиткiв тих офортiв, якi робив
недавно. - Я зараз, зараз... Ось вiн!.. Черненко менi помiг... У цьому
дiлi Федiр собаку з'©в!.. Ось тут свiтлиця буде, кiмната тут, тут кухня, а
це - майстерня... Бачиш, яке вiкно велике? I з нього видно буде менi
Днiпро!.. Сиджу, пишу або малюю, а вiн, старий Славута, до моря котить
води!.. За ним луги, бори сосновi, небо... Краса!..
- Чого ж ти плачеш?.. Поставиш хату й житимеш...
- Еге, еге... Тонким зробивсь на сльози... Вже вибачай.
- Це хворiсть твоя сльозами сходить. Як видужа ш, усе мине.
- Так довго жду того гнiзда на кручi, що вже, зда ться, i не дiждусь...
Сiв на диван, знеможений. Вслухався в бiль у грудях, що рiс i рiс,
розпростувався, немов живий.
- Бачиш, яке ледащо стало... А був козак!.. - озвався журно. - Силу мою
розвiяли по тiй пустелi, брате... Журба, цинга та ревматизм... Та
муштра!.. "Тягни носо-ок!.." Безглуздя...
- Ти, може, лiг би?
- Ляжу... - зiтхнув Тарас. - Побудь поблизу сходiв, бо ще впаду...
Виходжу - свiт хита ться... Як шхуна в морi...
- Добре. Я йтиму слiдом.
Сторожко, мов серце мав з кришталю, пiдвiвся, рушив...
- Власне, я погукав тебе, Сашко, для того, аби порадитись... про
видання...
- Книжок для шкiл?
- Догадливий...
- Колись казав, що кликатимеш, от я й того...
- Ти зна ш, що хочу я, крiм "Букваря", надрукувати ще й "Арифметику",
"Iсторiю" свого народу i "Географiю" та "Етнографiю", - сказав Тарас, коли
вже лiг у лiжко. - Та, бачу, сам не встигну... То, може, ти, Степановичу,
вiзьмеш на себе дещо, хоч "Етнографiю"?
- Вiзьму. Принаймнi спробую... - озвався скромно Олександр.
- Спасибi!
- Нащо дяку ш? Хiба менi чуже це дiло i цей народ, якого ти так ревно
прагнеш вивести у свiтлий день?
- Пробач. Я так, вiд радостi... Ти гарно мовив, брате, - у свiтлий
день... Тут лежачи, я скучив геть за сонцем... Якби пiти хоча б в якусь
оранжерею i глянути на цвiт дерев!..
- Менi недавно подарували квiтучий кущ камелi©, - гукнув Чужбинський
весело. - Пришлю тобi.
- Спасибi. У тебе ж вiн лише один... Не треба... Як оселюсь на кручi
бiля Днiпра, насiю всюди квiтiв!.. Щоб вся гора менi цвiла, щоб ясно було
на нiй вiд цвiту!..
- Яз Iскiвцiв тобi пришлю насiння. У мене там цього добра!..
- Садок ростиме довго. А квiти - враз. За мiсяць ужо цвiтуть... При©деш
на ту красу?
- Аякже!
- Поставим стiл пiд деревом, - там, певно, дерева! - i питимемо з
тобою чай... Настурцiя цвiте, майорцi... I матiола пахтить, пригрiта
сонцем, що стомлено лягло спочити ген за Днiпром... А хмари там - неначе
соняшники в цвiту!.. Чого ти плачеш?
- Плачу? Тобi здалося... Вiйка попала в око...
Тарас притих.
- Не вiриш, що буде так? - озвався згодом.
- Вiрю. Чого б я мав не вiрити...
Мовчали довго, дивлячись кудись убiк.
- Я вже пiду, - озвався гiсть неголосно. - Стомив тебе розбурхав...
Прощай!
- Спасибi, що завiтав, - пiдвiвся, сiв у лiжку. - Подумай, хто б узявся
за "Географiю"? "Iсторiю" сам напишу...
- Видужуй швидше!
Стежив, як порина сходами пiд антресоль Чужбинський i так хотiлося
його гукнуть, затримати. Чомусь здалося раптом, що це остання зустрiч...
Химери! Де вiн дiнеться? Прийде. А нi, самi покличемо чи завiта мо в його
квартиру...
I все ж, як дверi грюкнули, упало серце. Довго лежав, сумуючи над тим,
чого не сталося i що лише вiдчула його душа. Це, певно, все самотнiсть, ©©