Шевчук Владимир. Терновий свiт

------------------------------------------------------------------------
Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
OCR: Евгений Васильев
Для украинских литер использованы обозначения:
, - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
, © - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
I,i (укр) = I,i (лат)
------------------------------------------------------------------------



Этот роман - вторая книга дилогии известного украинского советского
писателя о Т. Г. Шевченко. Она продолжает и завершает изображение
страдальческой жизни великого Кобзаря, начатое в романе "Сын воли". Годы
ссылки, освобождения и трудный путь к бессмертию в терновом мире
самодержавия легли в основу книги.



Чогось було сьогоднi йому так важко дихати. Гадав, тому виною задуха в
хатi Лазаревського, - де вiн пробув години двi, не бiльше, - й тепер, уже
надворi, в холоднiй, сiрiй мжичцi хапав повiтря жадiбно, як риба, викинута
на суходiл. Такого з ним ще не траплялося. Хворiв не раз, звичайно, але
щоб так давило груди... Може, тому виною лiкар? "Тарасе, вам поберегтися
треба, полiкуватися!.." - сховав пiд брови очi. Цей Едуард Барi нагонить
страху на будь-кого, знайде в тобi хворобу, хоч ти як дуб... Навiщо дався
вислухати!.. Ну, занедужав трохи, ну, схуд, змарнiв... Ось вирветься на
Укра©ну - i все мине!.. Ця мжичка, i ця Нева, з яко© тягне холодом, неначе
з льоху, хiба уже одному тут вкоротили вiку... А вiн не дасться, дзуськи!
Майне собi на милу рiдну землю, оселиться бiля Днiпра, в сво©й сосновiй
хатi, посадить вишнi, яблунi... Примружив очi - й тихо йому пахнуло
цвiтом, пробiг вiтрець, торкнувшись його чола. Ударила об берег хвиля...
Глухо, аж нiби гнiвно... Що це з його Днiпром?.. А-а, то Нева. Вона весь
час розбурхана, неначе прагне вирватися iз кам'яного жолоба, яким ©©
скували люди... Вирватися... Чомусь усе частiше зринав це рiшуче слово в
його думках...
Минув свою домiвку й вийшов на спорожнiлу набережну. Безмовнi вiчнi
сфiнкси похмуро щулилися в густiй моквi. м, певно, також мариться тепло
та сонце, рiдний далекий край...
На тому боцi рiчки ледь-ледь проблиску ряд лiхтарiв. А вiкна вже не
свiтяться. Чи, може, ©х не видно. На цьому березi, бач, ще не сплять i
тут, i там... Он в Академi©, - де й вiн живе, - ще хтось з художникiв при
свiтлi свiчки прагне знайти оте сво , дине, що винесе його колись до
сонця слави та визнання... Гай-гай, i вiн колись... Це ж скiльки вже
минуло лiт, як вiн зайшов уперше до Академi© законним учнем? Аж двадцять
два!.. Йому було двадцять чотири... Господи, як час бiжить, нурту , немов
Нева!..
Чого ховав вiд нього очi лiкар?..
Дощ перейшов у мокрий снiг, а потiм сипнуло враз крупою, i в нiй усе
втонуло. Сфiнкс, - той, що ближче, - втиснувся в свою плиту, сховав мiж
лапи голову... Нелегко, ой нелегко на чужинi!.. Вiн зна . Тi десять лiт
солдатчини, що вiдтрубив за Каспi м i за Уралом, ще й досi йому здаються
жахливим сном...
Рвучкий холодний вiтер прогнав крупу й принiс заряди снiгу. Скорiше б
уже зима. З морозами, з веселим бiлим iне м!
Йому в кожусi затишно, i шапку теплу ма - добрячу бирку. Дехто
смi ться з не©, кажуть, що тхне вiвцею... Хай собi! Його дiди та прадiди в
таких усi ходили, а чим же вiн од них дурнiший, щоб мерзнути у капелюсi...
У круговертi снiгу сердито вдарила об камiнь рiчка, - аж парапет
здригнувся, - i застогнала з болю а чи з розпуки...
Кашель пiдплив до горла десь iз глибин легенiв, затрiпотiв, забився,
мов раптом стало тiсно йому в старому тiлi... Яке у лиха воно старе! Ось
вiн одружиться, поставить хату й слухатиме веселий щебет дiток... Нi, хай
©м грець, усiм жiнкам! Не вартi вони того, щоб мучитися, страждать
коханням, марити людським звичайним щастям. Всi, всi такi, як та дурна
Ликера. Вiн задля не© душу готовий був дiстати з сво©х грудей, вона ж...
Не треба згадувати! Нехай собi живе, як хоче, а вiн i так, самотнiй, не
пропаде. Нема зла, щоб на добро не вийшло. Нiхто йому не прогриза
голову, не змушу робити те, чого не хочеться, не забира у нього час,
якого i так завжди браку . Доба мала, а дiла стiльки - хоч розiрвись!.. Ще
добре, що вiн не сам, що горнуться до нього люди, прагнуть хоч чим-небудь
та прислужитися сво©й землi, народовi...
На вуса йому налипло снiгу, мов на траву. Зняв обережно... Старий,
сердитий, каже... Забудь, забудь Ликеру! Побачив сам, переконався... Може
б, вона... Закоханi усi слiпi! Тобi ж казали люди... Пани казали, голубе,
а для панiв вона - крiпачка, наймичка!..
Зробилось душно. Аж употiв, знесилився. Останнiм часом втома находить
враз. Думки i тi виснажують. Та ще коли хвилюючi, що розтинають серце...
- То ось ти де, Григоровичу! - iз хуртовини виринув, мов бiлий привид,
Лазаревський. - Я скрiзь його шукаю... - передихнув, дiстав хустину й
витер пiтне лице.
- А що таке, Михайле?
- Та-а... Лiкар сказав, що треба поберегтися, побути вдома... щоб у
теплi... А ти забрiв у вiхолу...
Округле його лице в напiвпiтьмi свiтилося любов'ю i добротою, в голосi
була жiноча нiжнiсть, яка завжди впокорювала, робила м'якшим кожного, з
ким розмовляв.
- У хатi менi труднiше дихати, - сказав Тарас. - А тут, на волi...
- Хворий, то й пошануйся...
- Хворий? Це пан Барi тобi сказав? Та я!..
- Покашлю ш... I в грудях тобi болить...
- Минеться!
- Авжеж, авжеж... - узяв його за лiкоть. - Та береженого, як кажуть,
бог береже...
Й не спостерiг, як рушили до Академi©. Притих, скорився волi приятеля,
що розшукав його в нiчнiй хурделицi, не побоявшись, що змерзне сам,
застудиться. Щастить йому на добрих, щирих друзiв! Щоб не вони...
- Тарасе, ти не легковаж здоров'ям, - тим часом лагiдно вмовляв його
Михайло. - Тобою держиться уся громада наша; вся Укра©на, власне...
- Втечу весною звiдси! Варфоломiй набачив бiля Канева таку, як треба,
гору. Днiпро внизу, й за ним далеко видно... Збудую хату, сяду собi на
ганку й слухатиму, як гомонить старий Козацький Батько, як солов'©
витьохкують по всiй горi... А може, й ги зi мною?!
- Спасибi. Я подумаю... - сказав розважно Лазаревський. - Ти там
писатимеш та малюватимеш. А я?
- Всiм дiла стане. Поки народ зведеться...
- Тихо!..
- В таку негоду не то жандармську нишпорку - собаку нiхто надвiр не
вижене.
- Собаку, може, i пожалiють...
- Правда, - зiтхнув Тарас, згадавши свiй солдатський побит. - Царева
служба всюди бува не з медом...
- Дивний ти чоловiк, Тарасе. Вже пожалiв i нишпорок.
- Хiба вони не люди? День, бiдне, гибi , щоб заробити ту копiйчину
дiтям на чорний хлiб...
- Мало, видать, тобi жандарми за шкуру сала залили!
- У душу я не дав залити й краплi, - мовив Тарас похмуро. I друг
вiдчув, що зачепив не ту струну, що доторкнувся рани, яка болiла й досi.
- Пробач... Махнув рукою.
Бiля ворiт спинилися, i Лазаревський, грiючись, затупотiв ногами.
- Бiжи додому, - мовив йому Тарас.
- Тобi також завадить...
- Гада ш, що я збираюсь тут ночувати? - всмiхнувсь у вуса. Ледве
здолавши кашель, що пiдступав до горла, давив його, Тарас подав правицю:
- Бувай здоровий! Дякую тобi за все.
- Ат, що там я... - сказав Михайло. - Може, я проведу аж до майстернi?
- Хiба я дiвка!
- Правда...
Пом'явшись iще часину, Михайло м'яко обняв Тараса й пiшов додому, що
бовванiв навпроти, на П'ятiй лiнi©.
Якийсь незвичний нинi його найближчий приятель та економ. Мов
закохався, i всi йому здаються архангелами в людськiм поличчi. Правда, в
Михайла добре серце й смiливий дух. Вiн з братом Федором ще там, за
Каспi м i за Уралом, робили все, аби йому полегшити гiрку солдатську долю.
Не боячись за наслiдки, як дехто з його колишнiх друзiв!..
Штурхнув рукою дверi бiчного входу до Академi©. Недремний страж iз
вiдставних солдатiв його впiзнав i привiтався перший.
- Ну, як живеться-ма ться? - спитав Тарас.
- Та-а, ма мся... - зiтхнув солдат.
- Весiлля скоро?
- Ще молодий, тра пiдрости... - прошамкав беззубим ротом.
Виссали з людини силу, молодiсть! За чверть столiття служби вони, цi
бiднi парi©, ляльки в мундирах, знищуються в сво©й первiснiй сутi. За
десять лiт вiн сам настiльки перемiнився, що Костомаров його не змiг
впiзнати, коли зустрiлись знову в Санкт-Петербурзi. А що було б... Не
треба таких думок, таких страшних припущень!.. Вiн знову тут, на волi, вже
академiк, знаний усiй культурнiй публiцi поет, що десять рокiв страждав за
правду...
Горло йому здавило знову. Кашель у коридорi гупав, як барабанна зоря в
казармi...
Важко сiв на диван, зняв шапку й струсив iз не© мокрий, драглистий
снiг. Вiддихавшись, добув вогню i запалив нову високу свiчку, що сам за
дня ще приготував. Як розгорiлася, обвiв цiкавим зором свою майстерню: й
досi йому не вiриться, що вiн живе i трудиться у стiнах альма-матер, на
березi Неви-рiки. Он стiл, стiльцi... На стiнах ного офорти... Зробленi не
крадькома, а вiльно... Портрет Ликери... Треба його до бiса зняти!..
Вогонь заблимав - тягне з вiкна холодним духом. Вiтер подув, напевно, з
пiвночi або зi сходу. Хоч груба , та мало з не© толку. Коли мороз, вода у
квартi шерхне, береться льодом... Хату свою збуду так, щоб завжди у нiй
було i тепло, й затишно!.. Щоб працювати можна було в сорочцi... Настеле
трав й ходитиме по них босонiж...
Пiдвiвся, зняв кожуха й повiсив - хай просохне. Тут швидко все ста
вологим. Вiльгiсть з'©дав навiть мармур. Будинки з нього, пам'ятники
стають брудними, бурими, немов болото...
Знову вдягнув кожуха. Зимно!.. Аж лихоманить... Нi, це остання буде
його зима в столицi! Вдихне повiтря рiдного й ураз змiцнi , видужа . Он
дiд прожив заледве не дев'яносто!.. А батько?.. Батька вдушила панщина. А
я на волi!.. Був же ти крiпаком, солдатом... Тепер я знову вiльний!
Поставлю хату бiля Днiпра, вiзьму якусь чорняву кирпу i заживу!..
Дiстав зi столу вiдбиток свого портрета в шапцi й оцiм таки кожусi,
пiдсунув ближче свiчку зi свiчником. Вдивлявся, i сум поймав стривожену,
зболiлу душу. Кажеш, що вже на вольнiй волi, а сам увесь - тяжка жура;
торкнися - i бризнуть сльози... Зморшка межи бровами - мов борозна...
Життя, вважай, минуло, а все довкiл, як i було: крiпаччина,
самодержавство, панство... Про волю тiльки маримо, лл мо тихенько сльози
за бiдним рiдним кра м... Плачем супроти шабель, рушниць, гармат!..
Поклав офорт. Хай буде.
Коли народ в неволi, нема його синам веселостi, веселi тiльки пiдлi або
дурнi!..
Надворi вихрився снiг, шурхочучи в шибках вiкна, й вiд того самотина
здавалася ще безнадiйнiшою. Нi, в нього досить друзiв, товаришiв по
творчостi, по боротьбi за волю й долю, та в отакi хвилини нема з ким слова
мовити, вiдчути поряд душу чиюсь живу. Колись, iще в казармi, в гуртi
солдат, як праглося йому тако© самотини, вiч-на-вiч з думами, з папером,
пензлями!.. Нинi ж цей стан гнiтить, холодить душу острахом. На старiсть
лiт вiн знову мов сирота, мов од гiллi одiрваний...
Вiдомий, знаний, вславлений, i все ж самотнiй. Мабуть, людська душа не
може отак, без пари, жити, в нiй ще вiд дня народження тремтить жага
кохання, продовження себе в дитинi...
Узяв свiчник i неквапом пiшов до входу на антресолi, де мав маленьку
спальню i кабiнет, точнiше - стiл з паперами. Чомусь сьогоднi трудно
скорялися йому спiральнi сходи, й, коли осилив, важко упав-присiв на лiжко
й заплющив очi. Дихав, як пiсля бiгу. Свiчка в його руцi тремтiла, немов
жива... Навпомацки приткнув ©© на столику бiля графина... I раптом рвучко
звiвся. Це хтозна-що! Не дiд же вiн столiтнiй i не панок, рознiжений на
подушках!.. Ступив до столу, взяв перший-лiпший аркуш, перо вмочив у
каламар... Закашлявся i знову сiв.
На стiльчику бiля стола... Солдатчину не полишив за Каспi м, привiз
сюди з собою, в Санкт-Петербург... Нема давно Миколи - царя-фельдфебеля, а
вирок його живе, не дозволя йому писати та малювати й досi... Не
дозволя , а вiн писав, i пише, й писатиме!..
О люди! люди небораки!
Нащо здалися вам, царi?
Нащо вдалися вам псарi?
Ви ж таки люди, не собаки!..
Перевернувся б у саркофазi, якби почув цю "оду" великий Тормоз. Всу !
Царi лежать так само тихо, як i найменшi, найупослiдженiшi у ©хнiм
царствi... Добре. Вiн зараз спатиме. А вранцi, хоч би й камiння з неба
падало, до працi! Хто це гукнув у розпачi... Платон, зда ться... "Друзi, я
втратив день!" Не зна , скiльки зосталось днiв у нього, а стiльки ще не
зроблено, а стiльки ще сказати ма свiтовi!.. Боже, коли б йому осiсти
бiля Днiпра на горах!.. Щоб хвиля била в берег, щоб солов'© витьохкували,
щоб рiднi люди...
Сльози йому заслали очi.
Пiдняв холодну ковдру i тихо лiг.
Дмухнув на свiчку.
Гори мо© високi©,
Не так i високi,
Як хорошi, хорошi©...
Прокинувся i гарячково став одягатися: бив барабан тривогу.
Трам-там-татам!.. Метнувся вниз, спiткнувся десь на останнiх сходинках й
прийшов до тями. Стукав об жерсть промерзлий осiннiй дощ чи мокрий снiг...
Виходить служба з нього, немов дорожнiй зимовий холод у теплiй добрiй
хатi! Три роки, як на волi, а й досi ще живе у ньому цей вседержавний
солдатський страх. Трам-там-татам!.. Хоч добре, що вже труби не чу . А то
в оркестрi вловлював лише трубу чи ждав ©© появи iз виру iнших звукiв.
Трам-там... Ну й холодно! Коли-то Федiр встане й протопить грубку...
Напевно, ще й п'яти нема ... Нi, било п'ять. Вiн спершу почув той дзвiн, а
потiм грiм барабана. Може, якби не бiй курантiв, дощ не збудив би...
Важко пiшов нагору. Вмився. Дощ барабанив йому зорю, вертаючи до тих
рокiв i тих кра©в далеких, з яких вiн ледве вирвався. Бувало,
рано-вранцi... А хай ©м грець! Навiщо таке страхiття згадувати. Вперед
дивитись треба, труди i днi сво© звiряти iз днем прийдешнiм, а не з давно
минулими, бо живемо задля майбутнiх веселих днiв. Настануть же вони
колись!..
Спускався вниз зi свiчкою, i тiнь його товклась за ним по сходах, немов
мара.
Як ледь розвиднилося, прийшов Михайло. Вiн чув його квапливi кроки по
коридору i запитав:
- Що сталося? Здвигнув плечима:
- Просто прийшов провiдати... А ти уже в трудах тяжких?
- I радiсних! - поклав рiзець. - Нема нiчого кращого вiд працi, що
хвилю , що до душi.
- Охота гiрш неволi, як кажуть...
- Правда, то щира правда!
- Ну, як ти тут? Не кашля ш?
- Та трохи .
- Не мерзни. Лiкар каже...
- Його б устами та пити мед, - нахмурився. - Цей храм мистецтв -
льодовня...
- То, може б, ми знайшли квартиру? Теплу ще й з пансiоном!
Довго Тарас мовчав. Не мiг же вiн сказати, що вже самi цi стiни -
благо, яким вiн снив не рiк, не два за Каспi м, що домоглася для нього ©х
його свята заступниця i визволителька Анастасiя Iванiвна Толстая...
- Ат, якось тут перезимую, - махнув рукою байдуже. I засвiтився: - А
навеснi, як тiльки землю купить Варфоломiй, майну в тепло, додому, на
Укра©ну!..
- Скажи принаймнi Федору, щоб дров для грубки не шкодував. Нi, лiпше
сам з ним погомоню.
- I що б я робив без тебе, друже!
- Береш на кпини?
- Я за тобою, справдi, як за горою.
- Дякую...
- Це я тобi до смертi буду вдячний!
- Вдячнiсть, як i туман, зника , коли пригрi сонце...
- Та я, Михайло!..
- Вiрю, - спинив його. - Тим паче, що ти - не ти, - поет-художник Тарас
Шевченко, - а воля краю рiдного, його душа...
- Михайле, я ж тебе просив... - скривився. - Не сотвори собi кумира!..
- Вважа ш, краще жити, немов худоба?
- Нi. Люди ми.
- А кажеш...
Посидiли якусь часину мовчки. Коли ж Тарас закашлявся, Михайло встав,
пройшов майстернею сюди, туди i мовив:
- Хiба ця свитка грi , - кивнув на довгополий Тарасiв одяг iз
домотканого сукна. - Вдягнув би ти кожуха.
- А малювать? Кожух цупкий, великий.
- Куди не кинь, усюди клин!.. - розвiв руками скрушно i розсмiшив
Тараса сво©м дитячим, геть безпорадним виглядом.
- Не потерпай, Михайле, - сказав, як мiг, бадьорiше. - Коли мене
солдатчина не доконала, то петербурзький холод переживу. Зате весною -
чу ш! - весною ми з тобою полетимо на Укра©ну, збуду м свiтлу хату i
заживемо!..
В очах Михайла зблиснули зрадливi сльози. Вiн одвернувся, нiби ©х
засоромившись, а далi рушив до дверей.
- Трудися, - сказав незвично тихо. - А я пiду знайду твого солдата...
Щось насторожувало в його словах i вчинках. Та за роботою не мав часу
дошукуватись. Якась невдача, певно... А може, хтось образив...
Не встиг пiдправить трохи сумний портрет, - що у кожусi й шапцi, - як
до майстернi, не поспитавши дозволу, ввiйшов Василь, сирiч Василь
Михайлович, оскiльки час не оминув i Бiлозерського - колишнього студента,
братчика i засланця.
- Добридень вам...
- Здоров, здоров, Василю! Бери стiлець... Чи на диванi вмощуйся... Яким
це вiтром?
- Мимо якраз iшов... - зам'явся хтозна-чого. - Дай, думаю, зайду
погляну...
- Що там, журнал складають?
- Вийде у сiчнi перший номер.
- А не накриють, як рiк тому?
- Дасть бог, минеться... Мовлять, ти занедужав...
- Хто це тобi сказав? Барi, напевно? Кашляю. Не первина!
- Звичайно... Хто не кашля !.. Цей клiмат нам...
- Весни дiждусь i - споро на Укра©ну! На сонцi добре вигрiюсь, нап'юсь
з Днiпра... - поклав рiзець. - Пригаду ш той дивний вечiр пiд Межигiр'ям,
як ми з тобою стрiлися? Яка краса!.. Червонi трави, рiчка уся червона...
- Хiба таке забудеш! - повеселiшав Василь Михайлович.
- А в Ки вi, коли збирались братчики!..
- Тс!.. У Петрозаводську[1] ще холоднiше... - приклав до вуст бiлястого
тонкого пальця.
Тарас примовк, насумрився. Хто мерз тодi, хто смажився в жарких пiсках
пустелi за те на©вне братство...
- Ведмiдь iздох, а ми ще, слава богу, живi й здоровi, - мовив.
- ведмежата, батьку, i вся звiрина зграя... Гада ш, вони тобi забули
"Сон"?
- Вийти б оце в Пасажi та прочитати! Га? - засмiявся. - Ото було б!
- Було б усiм, - сказав Василь похмуро. - Тим, хто читав, i тим, хто
тiльки слухав...
- А кажуть "вiльна думка", "лiбералiзм"! Дискусi© по всiх салонах!..
- У нас же, батьку, Азiя. Балакай в межах усiм дозволеного. А проступив
- i ти вже "враг отечества", "преступник" i навiть "изверг рода
человеческого".
- Коронний вислiв Дубельта! Й тебе той цербер так називав?
- Для них, хто мислить, - изверг, разбойник, вор.
- Нещасна та держава, в якiй бояться думки i слова правди... - тихо
сказав Тарас, бо раптом йому зробилося до болю жаль за Петербург, за всi
кра©, народи i племена, що гибiють пiд кутим чоботом самодержавства.
- Менi пора, - пiдвiвся Василь Михайлович. - В друкарню треба. Перше
число журналу - його лице, його судьба.
- Хай буде вона щасливою в твого дитяти!
- Батьку, "Основа" - наша, спiльна. Й найперш - твоя. Без тебе ми не
зважилися б на це велике дiло.
- Ну, ну... Василю... - знiяковiв. Закашлявся навiть вiд хвилювання.
- Може, прислати лiкаря? - стривожився Василь Михайлович. - Круневич,
кажуть, зна ться на цих хворобах.
- Скажи, ласкав будь, Федоровi, щоб зготував менi крутого чаю. З
цiлющих трав, яких менi привезено з-понад Днiпра; вiн зна ...
Василь зiтхнув i вийшов. Не попрощавшись, якось аж нiби боком. Що з ним
таке сьогоднi? Нiчим його, зда ться, не переймеш, а тут... Торiк журнал не
дозволяли - один лиш вiн, редактор, не лютував, не слав прокльони. Певно,
журнал да ться важко. Те - недолуге, iнше - не пустить цензор... Скiльки
тих перешкод!.. А може, йому Барi наговорив страшного? Чогось же вiн,
шановний доктор медицини, ховав пiд брови очi... Ет, панськi штуки! Що там
якийсь кашлюк для того, хто у степах киргизьких, в брудних казармах
витримав жахливих десять рокiв!.. Тут холодно, i тут кислоти всякi, що
необхiднi йому для працi гравера, та це ж не плац, не муштра i не цинга;
не та журба бездонна за всiм далеким, рiдним, що спонукала, просто-таки
тягла, манила у кращий свiт, де рiвнi всi...
- Що, Федоре?
- Просили ж чаю...
- Дякую. Постав сюди, - прибрав на розi мiсце. - На травах чай?
- Звелiли ж...
- Нi, попросив. Хiба я пан чи офiцер!
Старий всмiхнувсь у вуса.
- Чого ти?
- Всi аж трiскаються, щоб стати паном, пiдпанком, а ви чомусь
саха тесь... Мов бо©теся завше, щоб не подумали про вас, що пан...
- Боюся.
- Хiба то зле?
- Нема гидоти бiльшо©, як наше панство! Сморiд на цiлий свiт.
- Ось волю цар поверне людям, тодi й пани...
- Нi, Федоре. Панiв не вми ш волею, не вiдшкребеш. Пiд корiнь слiд, як
той бур'ян!.. - махнув рукою, ледве не збивши кварти з ча м.
- То ви вже пийте - вичахне.
- Спасибi.
Взявши кварту, ковтнув терпкого трунку, що пах червневим степом та
сiнокосом, заплющив очi й мовив:
- Трав насушу, щоб пахли менi всю зиму... Навiть купатись буду в
травах, як нас малих колись купала мати... Тебе купали в зiллi?
Сердешний Федiр тiльки здвигнув плечима. Проте замислився, докупи звiв
навислi сивi брови... Й нараз зайнявся спогадом:
- Мене в снiгу купали. Iз банi винiс батько i - в кучугуру!.. Потiм - у
баню знову...
- Леле! Й не застудився?
- Та, мабуть, нi... Затямилось, як впав у снiг, як борсався i як по
тому хльоскали мене гарячим вiником... Ух, благодать!..
Притих, мабуть, щось згадуючи з дитинства. Тодi зробив якийсь непевний
рух рукою i почвалав до виходу.
- Пiду дрiвець пiдкину в грубу. Справдi, у вас собачий холод... -
сказав, немов до себе.
Вiн також сам у свiтi, як сирота. Малим страшне сирiтство, а для старих
- жахливе. Малого всi жалiють, у нього , здебiльшого, якiсь далекi
родичi, а одинока старiсть - тягар, завада людям, якi iще при силi.
Вiд цих думок аж дрiж пройняв, так нiби вийшов голий на зимний вiтер.
Старiсть, самотина... Щось у тому дивне i незбагненне. Може, якась
печать, як кажуть, рок... Один торкнеться поглядом яко©сь жiнки, дiвчини -
i вже, дивись, одружений. А вiн усе самотнiй. Вiд нього тi, на кого накине
оком, нишком кудись щезають... Старий еси, Тарасе. Старий i лисий...
Добре. А до солдатчини? Був молодий, стрункий, чубатий, гарний! А хто
пiшов за гарного i молодого?.. Мабуть, не стрiв сво ©... Правда. А може, й
нi. Сiм'я - це спокiй, тихе тривале щастя, а ти, Тарас Шевченко, завжди у
вирi пристрастей, пiд пильним царським зором, щодня на гранi; лезо - твоя
дорога!.. Iстинно. Для тих, хто прагне щастя сво©й землi, народовi, нема
дороги iншо©.
Згадав про чай, допив напiвхолодний i - до роботи.
Надвечiр прийшов Кулiш, що вже давно обходив i Академiю, i цю
майстерню-хату. Власне, вiн не прийшов, а прилетiв - аж вгрiвся.
- А кажуть, ти захворiв! - гукнув iще в порозi, немовби з явним жалем,
що не застав Тараса в лiжку.
- Може б, хоч поздоровався? Не терпиться мене в труну покласти? -
спитав Тарас.
- Твоя вiдвертiсть гiрша за будь-яку гидку брехню, - сказав Кулiш,
почервонiвши.
Видно, що жарт влучив, досяг мети. А може, то i не жарт, а щира правда?
Господи, цього ще ©м не вистачало! Вже й так вони з Пантелеймоном при
кожнiй стрiчi гиркаються, як вороги.
- Проходь, сiдай, - повiв Тарас рукою. - Не роздягайся: холодно.
- Пусте, - зняв шубу Пантелеймон i кинув на край дивана. - Кажеш, сто©ш
за правду, правдi дино молишся, а на мою ополчу шся.
- Бо правда твоя лукава. Що ти да ш нещасним, убогим людям? Проповiдi,
святе письмо й невiгластво© Я не забув, я пам'ятаю, Паньку, тво добро до
мене, та таке в життi народу нашого (i в нас з тобою, отже!), що вище
всiх людських вза мин наших, вище життя i смертi. Молитвою нiхто ще волi
не здобував.
- Ви з Чернишевським прагнете пролити кров!
- Нi. Прагнем тiльки волi. Коли ж за не© треба вiддать життя, то
вiддамо...
- Чуже життя?
- I власне. Найперш - сво .
- Як хутко ти позабув степи киргизькi, муштру й тво© кривавi сльози в
отiй пустелi дикiй.
- Нi, не забув. I вдячний усiм, хто мав стосунок до визволення мене з
солдатiв...
- А робиш так, щоб знову тебе туди загнали!
- Що ж, послужу ще трохи царю й отечеству, - сказав Тарас бадьоро, мов
справжнiй унтер.
- Смiшки... Боюсь, що ти не вiда ш, чим це тобi загрожу , бредеш
наослiп...
- Може, бiда моя у тому, що я найлiпше бачу... Й далеко так, що очi
менi болять вiд сонця... Кулiш притих. Дiстав хустину, витер на лобi пiт.
- Це правда... - сказав, нарештi, тихо. I раптом став якимсь колючим,
сiрим. - Тим бiльше зла вiд тебе для нас, для краю рiдного!
- Ти мовиш - зла? - спитав Тарас зчудовано. Такого вiн не сподiвавсь
почути навiть вiд Кулiша.
- А хто розбурхав, зрушив наш тихий рай, вернув жадобу кровi в
селянськi божi душi, ополчив ©х не тiльки на супостатiв, а й на сво©х?!
- Отже, я збурив рай, де нiжилися селянськi божi душi? Крiпацький рай!
- спахнув Тарас, аж потемнiло йому в очах. - Ти при сво му розумi?
- Я - при сво му, - гордо сказав Кулiш. - А ти, а ти... живеш чужим...
Поглянь лишень, хто в' ться довкола тебе, з ким ти як рiдний брат!
- Хто чесно прагне щастя для всiх людей, той брат менi. А розум я маю
власний, душу - свою, козачу...
- Про душу ти помовчав би!
- А то ж чому?
- На нiй людськая крiвця.
Тарас нахмурив брови, поклав рiзець, якого й досi чомусь тримав, i
мовив чужим, прихриплим голосом:
- Такi слова, друзяко, повиннi мати...
- Мають! - не дав йому домовити Пантелеймон. - На вiтер ©х не кидаю, не
з вiтру взяв.
- Тодi скажи, ласкавий будь...
- Селянський бунт на Корсунщинi i кров, яка там пролилася п'ять рокiв
тому, твiй неодмольний, смертельний грiх!
Зависла довга тиша. Iз вулицi долинув стук легких копит, хтось щось
гукнув.
- Зда ться, я був тодi ще за Каспiйським морем... - сказав Тарас
розгублено. - То як же мiг...
- Ти був за морем, правда... А дух твiй жив на Укра©нi, вiршi тво©
розходилися по цiй землi й туманили народу, людям голови!
- I ти гада ш...
- Знаю про те напевно, iз перших уст. Тво© завзятi учнi, точнiше, тво©
апостоли, пiшли по селах, сiючи непослух, смуту, й люди тобi повiрили.
Запала знову тиша.
- Жаль, я не знав... - зiтхнув Тарас. - Торiк, як був на Укра©нi...
Дякую тобi сердечне за цю чудесну для мене вiсть!..
- Ти радий, що пролилася вкра©нська кров?
- Що люди йдуть за волю на вiрну смерть, що в тому нехай маленька
часточка мо © працi, мого старання визволити трудящий люд... А кровi
жаль!.. Хтось взявся будить людей, не зваживши, чи буде з того дiло...
- Господь цього вам не простить! - устав Кулiш.
- Ти, Паньку, забув, що з богом у нас сво© рахунки, що перед нами
господь в боргу. Кулiш накинув собi на плечi шубу, одяг боброву шапку.
- Хто мудрий, ка ться хоч перед смертю, - мовив. - А дурнi б'ють
поклони усе життя!..
Зоставшись сам, вiдчув якусь тупу незвичну втому. Навiщо вiн сказав
Паньковi дурну останню фразу? Навiщо той згадав про смерть?.. Полаялися,
мов двi сусiдки через межу!.. Мужi статечнi, знанi серед людей, а бач,
почубилися, як хлопчаки... Горе з цим Кулiшем. Все тiльки б вiн, щоб перед
ним схилялися, його поради слухали, мов одкровення!.. Здiбний же чоловiк.
Сама вже "Чорна рада"...
Дiстав годинник. Леле! Вже зараз мав би бути в Микешиновiй майстернi,
де на сьогоднi скликано велику чорну раду знавцiв i друзiв старовини. Цей
бiлорус, хоч молодий, та ма мудру голову i щире серце, прагне, щоб у його