Страница:
знову i привезли сюди на слiдство та розправу.
- За що?
- Комусь я очi муляю, комусь моя присутнiсть тут не бажана.
- Дiла!.. То ти, виходить, тут ненадовго?
- Мабуть. Не знаю сам. Там пишуться якiсь бумаги...
- Слухай, - ожив Iван. - Допоки ти у Ки вi, зроблю я з тебе фото! На
добру пам'ять людям. Гаразд?
- Авжеж.
- Тодi скорiше снiдати i-за роботу! Трудячись над фотокарточками в
сво©й тiснiй майстернi, де панувала темрява й ледь-ледь свiтив червоним
малий лiхтар, Гудовський вводив гостя в життя та побит мiста. Його салон
фотопортрета, як величав вiн власне фотографiчне дiло, був зосереддям
плiток, новин. Розказуючи щось про гiмназiю, сказав "Iван Максимович" i
тим немовби вжалив примореного нiчним блуканням друга.
- Який Iван Максимович?!
- Сошенко...
- Вiн у Ки вi?
- А ти не знав?
- Звичайно! - схопивсь Тарас, замало не перекинувши якiсь ночовки з
розчином. - Де вiн живе?
- В будинку церкви Всiх скорбних. Сiнний майдан... Зажди, зажди
хвилинку! Бо зiпсу ш менi все дiло свiтлом...
Де йшов, де бiг, - неначе колись давно у Петербурзi! - питав людей, i в
скорiм часi стояв уже, вiдхекуючись, перед його дверима. Серце так
калатало в грудях, що не було снаги постукати в старi дубовi дошки. Сам
вiдчинив, пройшов навпомацки вузьким та довгим коридором i крiзь прочиненi
в кiмнату дверi побачив друга-батька, що - постарiлий, вилисiлий - сидiв i
снiдав рибою та чорним хлiбом... Сльози заслали очi...
- Здрастуй!.. - сказав крiзь них. Сошенко звiв свою лобасту голову,
примружив очi, згадуючи, i... не впiзнав!
- З ким маю честь? - пiдвiвся. Узяв рушник i витер руки.
- Батьку, та що ж це ти!
- Невже Тарас?
- А то ж яка личина!
Iван Максимович поклав рушник й, очей не зводячи з негаданого, та
дорогого гостя, пiшов довкола столу.
Втираючи веселi сльози й не випускаючи з обiймiв друга, гукнув:
- Марi ! Ганно! А йдiть сюди та гляньте, який до нас при©хав гiсть! На
крик той вбiгла жiнка й чорнява дiвчина.
- Мiй друг Тарас Григорович. Прошу любити й жалувати - представив його
Iван.
- Менi також дозвольте... - почувся тихий голос.
- А-а, прошу, прошу! - сiяв Iван Максимович. - Це наша панна Леонтина.
А це Тарас Шевченко, поет, художник...
Панна затрiпотiла довгими густими вiями i так потому глянула, що гiсть
згадав Марусю, яка колись, у Петербурзi, пустила кiшку розбрату мiж них з
Iваном.
- jestem kawalerem, panno, prosze zwazys...[3] - мовив Тарас
по-польськи.
- Dobrze! To bardzo dobrze! - аж засмiялась панна. - Nie mam tym razem
kawalera...[4]
- Сiдай сюди, розказуй, - подав стiльця Iван Максимович. - Я чув, що ти
вже повернувся звiдти... Це ж скiльки?
- Десять рокiв.
- А малював? - спитав Iван похмуро.
- Так, крадькома... Тепер зробився гравером...
- Казав тобi: покинь тi клятi вiршi!
- I що було б? - всмiхнувся.
- Художник був би, славний.
- Без "Кобзаря", без "Гайдамакiв"?..
- I без заслання!
- Сво © долi, кажуть, не об'©деш i на конi... - сказав Т рас
примирливо.
- Така скучна розмова... - надула губки панна.
- Не заважай! - вiдтрутив ©© Iван.
Жiнки тихенько зникли. Господар, видно, тут був крутий.
- Це подруга мо © жiнки, - мовив Сошенко гостевi, напевно, щоб унести
яснiсть. - А Ганна-то моя небога... Справдi, ще парубку ш?
- Де б я там оженився...
- Вибач... Як уявлю, кричати криком хочеться!
- Не можна: я пiд слiдством знову, - всмiхнувся гiрко. - Хочуть мене
вiдсiль спровадити. А може, щось i гiрше...
- За вiршi знов?
- Нi. Кажуть - за богохульство.
- А хоч було?
- Та-а, трохи... ©м аби вчепитись... - мовив.
- Ти б шанувався, братику! Почувся стук у дверi й швидка хода.
- Дозвольте? - став у порозi лiтнiй вже чоловiк.
- Михайло? Заходь, заходь! - пiдвiвся Iван Максимович назустрiч гостю.
- Зна ш, хто це такий? - всмiхнувся. - Ось тут сидить, посмикуючи козацькi
сивi вуса... Тарас Шевченко!
- Не може бути!..
- Iстинно! Знайомтесь. Це, Тарасе, Михайло Чалий. Живе тво©ми вiршами!
Тарас устав, потис тремтячу руку свого прихильника й подав стiлець.
- Ну що ви!.. - знiяковiв, аж виступив на лобi пiт.
- Сiдай, сiдай, Михайле, - радiв Сошенко друзям i ©хнiй першiй приязнi.
- Скажи, що ти колега мiй, iнспектор Друго© гiмназi©, - напоучав вiн
жартома.
- Так, так...
- Не ма те мого "Iвана Гуса"?
- На жаль...
- Не можу нiде знайти, щоб повний був. в тiльки шмат, торiк в Москвi
надибали.
- На жаль, не бачив i не читав, - розвiв руками Чалий. - А втiм,
спитати треба в одного хлопця...
- Можна до вас зайти?
- Зробiть таку велику ласку! Для нас це буде свято!
- Марi ! Неси сюди карафу, що з оковитою! - гукнув Iван. На другий день
увечерi зайшов провiдать Чалого. Що чоловiк цей припав йому до серця, а що
кортiло взнати, чи не знайшов вiн " ретика", сирiч "Iвана Гуса". Якраз
застав Сошенка, й вони утрьох, - опiсля учти, звiсно, - веселi, вийшли
глянути на вечоровий Ки©в.
- Невже отак i пропаде? - зiтхнув Тарас.
- Про що ти? - спитав Iван.
- Та "Гуса" жаль...
- Знайдеться!
- Тарасе, вашi твори всi переписували, мов одкровення, - втiшив його i
Чалий. - Той гiмназист, якого я питав про "Гуса", де тiльки мiг,
вишукував, збирав...
- Як прiзвище його?
- Маслiй.
На всяк випадок закарбував у пам'ятi.
- До речi, треба вчити простих людей. Гiмназi© - це крапля в морi, та й
то для панства й пiдпанкiв, - згадав, що в цьому також iшов порадитися iз
Чалим. Iнспектор же!
- Коли i як? Ось заковика...
- Можна вiдкрить недiльнi школи, - сказав Тарас. - Студенти вам у тому
допомогли б... До неписьменних мислi найполум'янiших, пророчих навiть
вiршiв доходять ледве-ледве, мов крiзь туман. Розвiять, браття, мусимо цю
пелену, а iнше все додасться. Освiчений рабом не може бути!
Тим часом вийшли за монастирський високий мур, i перед ними, в сяйвi
старого мiсяця, вiдкрилася така чарiвна панорама на Заднiпров'я, Подiл,
Почайну та Оболонь, що занiмiли, наче все це уперше бачили...
Тарас вбирав душею, усiм вством i повний чистий мiсяць, i чорний лiс,
який зливався з небом у темнiй, ледь пiдсвiченiй далечинi, i рукави
Днiпровi, й саму рiку, що мерехтiла в мiсячнiй холоднiй зливi, i сонний
пiзнiй човен, що плив у нiч, i розсип хат iз тьмяними вогнями вiкон...
Невже колись вiн зможе стояти так щовечора на тiй горi, за Кановом, i
милуватись, слухати ласкаву, тиху вкра©нську нiч!.. А по Днiпру повз
нього, як човник цей, проходитимуть старим Днiпровим шляхом човни, дуби,
вiтрильники та пароплави... А ген, на самiм обрi©, стоятиме, мов хмара,
лiс, стрiмка гора Михайлова... Гай-гай!.. Щось пан Парчевський крутить...
Вони таки зустрiлися, уже в Черкасах. Каже, що треба мати дозвiл, бо вся
земля закладена за тi борги, в якi залiзли ©© колишнi хазя©ни...
- У Петербурзi такi ж прекраснi бiлi червневi ночi... - тихо сказав
Iван Максимович. - Було, всю нiч проходиш...
- А день проспиш, - втрутився Тарас у милий спомин.
- Було й таке! - озвався Сошенко весело. - Пригаду ш, як ми з тобою
сплутали якусь поважну панi з натурницею iз рисувальних класiв?
Хоча Тарас такого й не пам'ятав, проте не став спростовувати. У
молодостi бува все!..
- Тако© ночi, хлопцi, - згадав натомiсть випадок iз заслання, - я ледь
не вмер на островi... Ми припливли на ялику до нього, i я знайшов мiсцину
в очеретах, лiг горiлиць... Матроси сiли в човен i вiдпливли... Помiтили,
що я пропав, гукають, пливуть назад, а я лежу i думаю: померти б тут i -
воля!..
Дихнув з Подолу вiтер, зашелестiв уже пришерхлим листям...
- А якось тут, на Укра©нi, я гостював в одного пана, - згадав Тарас iще
пригоду. - Якраз було перед Великоднем. Струмки бiжать, латаття пахне,
мостять на осокорi гнiзда меткi граки... Увечерi перед всеношною пiшли до
церкви. Сумно було стояти й слухати, як бубонить старий дячок. От-от мав
бути батюшка... Я нишком вийшов, лiг на сухому мiсцi бiля куща, дрiмаю...
Коли це гуп-гуп-гуп... Дивлюся, аж то по кладцi чеше сам панотець. Як
тiльки вiн дiстався до середини, я раптом: "Тю!" Тут батюшка притьмом
шубовсть у воду, а я бiгом до церкви; став i стою межи людьми...
- Як видно, ви священикiв не дуже любите, - сказав зi смiхом Чалий.
- Вiн у попа наймитував; iще малим, - внiс яснiсть Iван Максимович.
Тарас поволi рушив уздовж стiни Михайлiвського золотоверхого й спинився
там, де повертала вона у бiк костьолу. З цього рiжка було вже видно i
Ланцюговий постiйний мiст через Днiпро - одна з новин, якi найдужче
вразили Тараса, що довго так не був у Ки вi...
- Як вам, Тарасе, пам'ятник святому князю Володимиру? - спитав тим
часом Чалий.
- А-а, так собi... - сказав Тарас, поглянувши згори на князя. - Зирить,
чи не горить що на Подолi... Мiг би наш славний Клодт i лiпше щось
зробити.
- З Днiпра - чудово! - сказав Iван Максимович. - Ти бачив його з
Днiпра?
- Ще нi.
- Найми човна, поплавай i подивися!
Коли Тарас оглянувся на голос друга, вгледiв неподалiк пiд деревом
якусь незрушну постать. Згадав, що й там, де зупинялись вони ранiше,
враженi красою ночi та кра виду, цей чоловiк також стояв i... Слухав?..
Нишпорка? Мерзенний шпик?..
Нiч посiрiла, втратила казковий чар.
- Ходiмо звiдси, - мовив. - Тут зайвi очi й вуха.
- Де? - здивувався Чалий.
- Укляк оно пiд деревом.
- А може, просто дивиться, гуля ...
- Бридко!
Стежкою пiшов униз, до витвору барона Клодта. Слiдом спустились друзi.
А трохи згодом, назирцi, - i та самотня постать.
- Тарасе, ти, напевно, для них страшний! - сказав Iван Максимович.
- Тiкати треба... Завтра ж чкурну кудись на Куренiвку чи на
Преварку[5]!.. Братцi, а де Сенчило-Стефановський? Ми з ним колись сходили
усi околицi...
- В училищi, що на Подолi, - сказав Сошенко тихо. - Вiн теж якийсь...
Тарас ураз заметушивсь, заквапився здiйснити задум iз пере©здом. Не
йшов, а бiг з гори в сво пристанище бiля Козиного болота, що стало вже
майданом.
- Ох ти ж i мчиш!.. -стогнав Iван Максимович. А Чалий мовчки, вперто
йшов поряд з ним, Тарасом, аж до ворiт.
...Сказав - зробив. Раненько, поки не так пече, пiшов, пiшов на захiд,
у тi мiсця, де Ки©в ста селом. Минув уже й Кирилiвську, - оту таки
лiкарню, якою у Черкасах лякав його Табачников, - а все не мiг спинити
зору на котрiйсь хатi... Раптом, вже на Преварцi, впала Тарасу в око хата.
Не вiдав, чим вона йому сподобалася, проте зайшов у чистий зелений двiр i
погукав:
- Чи хто вдома?
Вийшла ще не стара охайна жiнка.
- Здрастуйте! - вклонився ©й. - Оце iшов, дивлюся - сто©ть хатина, не
то панська, не то мужича, бiла, наче сметана, та ще й садочком обросла, а
на дворi розвiшанi сорочечки, рукавчатами махають, нiби кличуть мене до
себе... Можна я поживу у вас у борг?
- Хто ж ви такий? - всмiхнулася.
- Та-а, чоловiк собi...
На диво, вона погодилася. Зiйшла з порога:
- Входьте.
- Чи я сказав...
- Що й годуватиму вас теж у борг? - спитала. Всмiхнувсь у вуса:
- Правда. -
Ось тут живiть, - ввела його в кiмнату з вiкном у сад. Спасибi. То я
пiду до мiста та привезу сво© пожитки? З богом!
Надвечiр вiн, - уже преварський житель, - прийшов провiдать давнього
(як час бiжить!) i вiрного свого товариша Сенчила-Стафановського. Дорогу
знав, нiкого й не розпитував.
Олекса довго мружив пiдслiпуватi очi, тодi дiстав з кишенi старенькi
вбогi окуляри й повiсив ©х на нiс та вуха.
- Вбийте - не впiзнаю, - розвiв руками. - Що ж ти, старий гультяю,
ганьбиш мене! - з журбою сказав Тарас. Це ж треба: нiхто його не впiзна ,
забули за тi роки, вiдколи вiн полишив Ки©в. - Згадай, як ми з тобою були
в шинку, i нам розказували, який на вид кобзар Тарас Шевченко...
- Козацький чуб i вуса - мало не до плечей? - здивовано спитав Олекса i
раптом скрикнув: - Батьку!.. ©й-богу, ти! - заплакав. - Ах, що ж вони
зробили з тобою, батьку!..
Вгортав в обiйми гостя, вiдстороняв i роздивлявся знову.
- Душу мою, Олексо, не поламали, - твердо сказав Тарас. - Яким взяли,
таким на волю випустили.
- Я чув, що ти вернувся, що ти вже десь на Укра©нi. Студенти тут були й
казали...
- Хочу купити шмат землi на горах бiля Днiпра й поставить хату.
- Правда? Так це ж чудово!
- Вибрав уже мiсцину... Аж тут мене хапають i... на ланцюг!
- В хурдигу?
- Як бачиш, ще гуляю. Хоча й на приколi, немов бичок... Васильчиков
порадив швидше ©хати до Петербурга. Подалi, мов, од грiха. Жду грошi...
- А тут тебе студенти ждуть...
- Я повернусь! Поставлю хату й житиму пiд рiдним небом.
- Зна ш, коли тебе забрали, то наче вийняли з усiх нас душу... Бачиш,
яким я став?..
- Не одружився?
- Що ти! Платня така, що ледве зводжу кiнцi з кiнцями... Справдi, його
квартира мала печальний вид. Убогi меблi, всюди слiди злидарства та
запустiння.
- Треба тобi женитися! - сказав Тарас рiшуче.
- А ти хiба?..
- Женитимусь. Знайду собi якусь чорняву кирпу!.. - пригладив ус. -
Хатина бiля Днiпра, а в хатi жiнка, дiти...
- Якби й менi до тебе ближче...
- Зробимо! Не буду ж я один, як сич, на тiй горi пустельнiй...
- Покличеш - все покину й пiду до тебе!
- Дякую. Покличу, жди. Тим часом вiзьмись людей навчати.
- Я й так, зда ться...
- Треба вiдкрить недiльну школу, для неписьменних.
- Я вже над цим подумував... - сказав Олекса. - Важко!.. Нема нi книг,
нi коштiв, нi вчителiв...
- Знайдеться все, якщо гуртом... Постукавши i не заждавши дозволу,
влетiв земляк Тарасiв Феофан, синок отця Гаврила Лободи з Зелено© Дiброви.
- О! На ловця, як кажуть, i звiр бiжить! Я вас шукаю всюди. Немов у
воду канув... А ви ось де... - Добридень! - сiв на лавку.
- Знайшов "Iвана Гуса"? - спитав Тарас, згадавши, що при знайомствi в
хатi отця Юхима просив про те.
- Нi... хорошi люди, якi бажають вельми зустрiтись з вами...
- Хорошi?
Так. Студенти, учителi, чиновники...
Коли i де? - спитав гранично коротко, немов спартанець.
- Я вас знайду i повiдомлю! - зрадiв його ласкавiй згодi Лобода. - Ви
тут тепер живете?
- Нi. На Преварцi. Шукай Пашковсько© Варвари дiм.
- То я побiг! - схопився, немов хлопчак, хоча йому було вже десь пiд
тридцять. - Зберемося за кiлька днiв.
- Не гайтеся! - гукнув Тарас, бо Феофан встиг вiдчинити сiнешнi дверi,
- Скоро мене вiдпустять з Ки ва у Петербург! Вже нiби зовсiм виправдали...
- Розумний хлопець, - мовив Олекса, дивлячись услiд меткому гостевi.
- Ти зна ш ©х?
- Кого?
- Ну, тих студентiв та вчителiв...
Сенчило зразу не вiдповiв. Зняв окуляри, витер старанно ©х хустиною,
знов одягнув i посмiхнувся:
- Знаю... То я сказав, щоб Феофан знайшов тебе й домовився...
- Пробач!.. А я подумав, коли зайшов до тебе в хату й глянув, що ти вже
геть iзледащiв, - обняв Тарас товариша.
- Свiтюсь тво ю славою, - всмiхнувся той. - Хто зна , чув, що ми з
тобою друзi, товаришi, до мене йдуть, розпитують, поради просять...
- Доброго я маю друга! - мовив Тарас розчулено. - Поставлю хату - й
житимемо, як з братом брат!..
Хазяйка його зустрiла весело. З ©© очей випорскували iскринки смiху.
Наймичка всмiхалась також.
- Тiтонько, чого це ви сьогоднi такi веселi? - спитав Тарас, чудуючись,
у господинi.
- Та ви ж мене й розвеселили, - мовила i погрозила пальцем: - Бач,
прикидавсь сiромою, просився в борг пожити, а грошi добрi ма !..
- Прислали вже з Петербурга?
- Та нi... Оришка знайшла в бiлизнi, яку дали ©й випрати.
- Та ну! Багато? Буде хоча б карбованець? - зрадiв Тарас, бо вчора взяв
у борг десять копiйок.
- Аж двадцять вiсiм.
- Леле! Це ж сущий скарб!.. Оришко, що ж ти, серденько, так сплохувала?
Мовчки взяла б собi...
- Як можна!.. Вони ж чужi.
- Спасибi! - розчулився ще бiльше вiдповiддю Оришки.
- Тепер не треба буде вам жити в борг, - промовила, вiддаючи його
добро, хазяйка.
- Е нi, дурнi це грошi! - гукнув Тарас, надумавши чудову рiч. - Борги
сплачу з тих, що пришлють. А цим дурна й дорога!..
В недiлю вiн, позичивши добрячу торбу, пiшов раненько, - ще поки дiти
спали, - на базар i накупив повнiсiньку, якi були там, ласощiв. Принiс iз
сiножатi учора скошено© трави, заслав увесь хазяйчин двiр. На обрусi, що
постелила наймiчка, вони таки ж з Оришкою поставили в мисках гостиь з
торби й потому вже пiшли будити хазяйчиних та вс сусiдських дiток.
Тарас сховався в кущi бузку й спостерiгав, як сходили на учту дiти.
Меншi спинялись, тiльки входили i помiчали обрус, а старшi радо скрикували
й сiдали швидше за дивний стiл.
- А що ж це воно таке? - спитав один, не смiючи, хоч як кортiло, взяти
що-небудь з миски.
- Мабуть, у них весiлля... - тихо сказала дiвчинка з блакитними, як
льону цвiт, очима.
- А мо', хто вмер?
- Напевно, хтось iменинник!..
- Може, Тарас Григорович?
- Або Оришка...
- Буде тобi Оришка ставити такi гостинцi!
- Мабуть, дядько Тарас!..
Облизувалися, проте нiхто не смiв узяти першим.
Аби покласти тим мукам край, Тарас прогув зi схованки
- Це вам усе!.. Берiть смiливо, ©жте!..
Малi злякались, бiльшi схопились з мiсця, кинулися за куп бузку i
витягли "страшне" у двiр. Тарас упав, обвiшаний малим народом, iншi
метнулись теж до кучi невелико©... Смiх вереск, жарти!..
Потiм так само раптом стихли, розсiлися довкiл Тараса та скатертини i
почали трапезувати. Боже, якi були в них милi щасливо-мрiйнi личка i
сяючi, немов роса на сонцi, невиннi чистi очi!..
...Зустрiтись вирiшили на Оболонi, на березi Почайни-рiчки. Лiто ж!..
Та й зустрiч ця була така, що краще без зайвих вух.
Зiбралися бiля училища, де жив Сенчило-Стефановський Взяли припасу,
чайник i нобрели Подолом, яе поспiшаючи до мiсця, де Олекса та Феофан були
не раз i запевняли, що лiпшого нема довкола Ки ва, ©м заперечив якийсь
студент залюблений в Труханiв острiв. Iнший сказав, що справжн диво - за
Корчуватим, де рiчка Вiта впада в Днiпро...
Тарас мовчав. Одне, що вiн не знав так добре околиць мiста, а друге -
тяжко йому було нести увагу й приязнь людей, якi чекали вiд нього слiв,
достойних його поезiй, його парсуни, вималювано© в цих добрих, щирих
душах. Вони зiйшлись послухати борця за волю, лицаря свято© правди свiточа
сво©х надiй, а вiн ходив, припнутий до Андрi вського й чекав, коли пiлати
дозволять йому зiтхнути вiльно, з миром зiйти з голгофи й ви©хати в
Санкт-Петербург... На добрий лад вiн мав би не йти кудись у пустинь чи
катакомби, а стати десь у найлюднiшiм мiсцi святого Ки ва й гукнути людям
сурмою страшного суду, вилити на них всю душу, виповнену сльозами, горем,
кров'ю свого народу, болем за рiдний край!.. Натомiсть iшов i мимоволi
вивчав супутникiв, шукав мiж них зата ну чужу людину, шпика вiд
жандармерi©... Яка ганьба! Нас змусили боятись брата, ближнього, сусiда,
друга (навiть самих себе!), сахатись правди, iстини, якщо вони не вимазанi
ле м слiв, що свiдчать про наше вiрнопiдданство царю й вiтчизнi-мачусi!..
Жандарми добре втямили: де недовiра й розбрат, там можна спать спокiйно -
вогонь повстання бунту не спалахне. Один не во©н, сила народу в дностi!..
- Не притомився? - спитав Сенчило.
- Трохи... Так нiби духу не вистача ...
- Може, десь ближче станемо?
- Нi, нi. Йдемо, куди намiтили. Для молодi поет повинен бути
вернигорою, богатирем!.. Сенчило вмовк, дiстав хустину й витер на лобi
пiт. Сьогоднi вiн устиг йому сказати, що юнаки, з якими мав зустрiтися,
вже дещо роблять, з' днанi в якийсь гурток чи товариство, що в них друзi
в Харковi... Що ж вiн ©м мовить нинi, якi слова? Одкрити душу, вибухнути,
а потiм знову скнiти в якiйсь пустелi?.. Змовчати, погомонiти про се, про
те? То це ж зламати пагiн, що в них прорiс, розчарувати!.. Може, було б не
йти, уникнути, знайти якусь причину?.. Того простить не змiг би собi до
смертi!..
Молодики пiшли вперед. При ньому (вiн бачив це) вони були притишенi,
врочистi, мов у церквi, а там, за крокiв тридцять, вже чулись вiльно.
Молодiсть!.. Як був таким... Нi, лiпше того не згадувати! Його насправжня
молодiсть розпочалася тiльки в двадцять чотири роки, коли вiн скинув
рабство й розправив плечi... Зда ться, те було недавно, а вже ось лисий,
сивий... Так нiби вiн перескочив прiрву в десяток лiт солдатчини. Страшну,
бездонну прiрву!..
Мiсто давно скiнчилося, i йшли вже лугом, мiж озерець та шелюги.
Праворуч синьо сяяли Днiпро й Почайни гирло. Лiворуч, скрiзь, куди сягало
око, ряхтiла жовто-зелено низька отава, шатрами то тут, то там стояли
лози...
- А пам'ята ш вечiр пiд Межигiр'ям?.. - тихо спитав Сенчило.
- Нiч на плотах... - зiтхнув Тарас.
- Розмови, спiви бiля вогню... I все пропало!..
- Бачиш, ти не забув, носив у серцi цiлих шiстнадцять лiт. I я носив.
Кулiш також недавно про вечiр той нагадував... Нi, брате, все хороше
навiки в нас!.. I цей похiд вiдлуниться колись щемливим спомином... Яка ж
краса!.. Як диха ться на цiй широкiй волi!..
- Ось мiсце те, тут станемо, панове, табором! - гукнув, спинившись бiля
вербового густого гаю, Лобода. За сажнiв двадцять рiчка. Слiди старого
вогнища...
- Чудово... Тiльки... - глянув на гай Тарас. Над рiчкою посеред луки
привабив зiр могутнiй явiр. - Може б, отам розбити табiр? Щоб вiтер дув,
розгонив гедзiв та комарiв... Чогось останнiм засом за мною в'яжеться
всiляка нечисть. Тiльки зустрiнусь з кимось погомонiти, вона вже в очi
сичеться...
Молодики взяли сво© торбини та саквояжi й мовчки пiшли пiд явiр.
- Можуть, гада ш, бути пiдслухачi? - спитав Олекса, мружачись на
непроглядний вербовий гай.
- На луцi легше диха ться, - сказав Тарас. - I видно далi... Глянь-но!
То ж, мабуть, славний Вишгород?
- А певно ж вiн.
- От жаль, що треба ©хати!..
- Хiба тебе хтось пiдганя ? Гуляй собi!
- Коли б то в них один був справник, брате... Дивись, iще якийсь захоче
вислужитись... Та й Андрi вський менi звелiв сирiч порадив, просити
дозволу якнайскорiше ви©хати до Петербурга. Я попросив. Тепер чекаю
вiдповiдi...
Од явора лежала довга й широка тiнь. Хоч сонце звернуло з полудня, та
ще пекло. А тут було так добре i прохолодно.
Тарас присiв пiд стовбуром, заплющив очi. Серце озвалось болем, нiби
йому на щось жалiдося...
Згадав, що мусить, бути богатирем-вернигорою, i швидко встав.
За ча м з ромом (звiдки вони дiзналися, що вiн любив чай з ромом) усiх
йому назвали. Як i тодi, пiд Межигiр'ям... Венiамiн, Гаврило, Леон, два
Якови i Митрофан - студенти. Було ще два чиновники та четверо учителiв.
Всi молодi, гарячi. Вiн сам, Сенчило та Лобода були мiж них, мов
патрiархи...
- Батьку, - заговорив, допивши чай, студент Леон Зелiнський. - За що
вас знову арештували? Там, бiля Канова.
Всi зата©ли подих. Так нiби вiн сказати мав якусь премудрiсть вiчну. А
втiм, для них, що стали на шлях борнi за волю. питання це було i справдi
як одкровення, оскiльки кожен мiг сподiватися на щось подiбне. Добре було
б признатись, як на духу, розкрити скорбну душу, покликать ©х, та вiн не
смiв i тим карався тяжко.
- Чогось мене жандарми так полюбили, - пожартував, - що ©м ста не по
собi, коли мене не бачать.
- Як можете, то розкажiть хоч трохи про Товариство святих Кирила та
Мефодiя, - озвався Якiв Бекман. - Що спричинило його розгром?
Тут жартом не одмахнешся, бо ©хня ота бiда повинна стати досвiдом,
застерегти. I все ж...
- Були високi помисли про всеслов'янську днiсть, про волю всiм
народам... - промовив, нiби ступив на кладку через потiк. - Дискутували,
писали рiзнi такi папери, що згодом стали свiдченнями... I не робили д©ла!
- додав сердито. Потiм обвiв усiх похмурим, пильним поглядом i посмiхнувся
гiрко: - Де не вiзьмись студент Петров; пiдслухав, залiз у душу братчикам
i... всiх продав! Студенти поопускали очi.
- А де тепер вiн, зна те? - спитав Гаврило.
- Мабуть, десь процвiта ... Або знайшов свою осику...
- Тепер iуди вiшатися не побiжать, - сказав один з учителiв. - ©м честь
i шана!
- Влада, яка живе доносами, не довговiчна. Це знали ще в Стародавнiй
Грецi©, - сказав Тарас. - Насильство, страх перед людьми, що прагнуть
свiтла iстини, - ознаки краху, розкладу. Нове шука мудростi, старе -
покори й слави з уст лицемiрiв...
- Кому, панове, чаю? - схопив Сенчило раптом уже давно холодний
порожнiй чайник. - 3 ромом чи вже без оного?
Оглянувшись, Тарас побачив вершника, що наближавсь ступою понад
Почайною.
- Хлiб-сiль! - пiдняв бриля над головою, як порiвнявся з табором.
- Здоровi будьте ©хавши! - гукнув Сенчило замiсть "ласкаво просимо".
Пом'явшись трохи, вершник натяг легенько повiд й притис коня пiдборами.
Той окрунувся, нiби хотiв також пристати до чаювання, i боком, боком
рушив.
- Гада те, що хтось iз тих? - спитав у повнiй тишi Лобода.
- Хто зна ... Може, й порядний хтось... - сказав Тарас пригнiчено. - А
ми його не запросили, не випили з ним склянки чаю...
- Не вмре вiд того, - втiшив його Сенчило.
- - Може, той чоловiк нам став би другом, братом... - тужив Тарас. -
Ось що таке великий державний страх!
- Береженого бог береже, - сказав Сенчило й пiдвiвся важко. - Лiпше
пiдкиньмо дров та ще поставмо чайник... Венiамiне, збiгай, ласкавий будь,
по воду!
Студент взяв у Сенчила чайник i почвалав до рiчки, що хлюпотiла
неподалiк.
- А там якийсь рибалка в кущi лози... - всмiхнувся, коли прийшов.
- Далеко? - спитав Тарас.
- Коли говорять голосно, то чути все.
- Вiн справдi ловить рибу чи удав?
- Пiти спитати, може?
- Дивись, щоб вiн тебе про дещо не запитав! - озвався другий Якiв.
- Тихiше, хлопцi!.. - шикнув на них Сенчило. I стало чути рiчку,
потрiскування дров у вогнi, шипiння крапель, тужний далекий голос чайки...
- Правда, що вам сам цар заборонив писати i малювати? - спитав Леон.
- Було таке.
- I ви за десять лiт солдатчини не написали й слова?
- Я неслухняний, хлопцi, - сказав Тарас. - Написано ще цiлу торбу
вiршiв.
- I де ж вони? Коли ми ©х побачимо та почита мо?
- Як свисне рак!
- Ви б нам дали, а ми б ©х нишком-тишком переписали й пустили в люди...
- Дякую. Вони, на жаль, у Петербурзi.
- У ваших вiршах схована велика сила, батьку! - промовив палко Бекман.
- Народ ©х ма знати, читати ©х щоденно, немов молитви!
- Спершу народ навчити треба грамоти, - сказав Тарас. - Навчити всiх!
- А як?
- Недiльнi школи. Ви б там могли навчать не тiльки письму та читанню,
але й лiчбi, iсторi©... Iсторiя - це мов душа, без не© народ не може стати
на шлях борнi за волю! Щоб щось зламати, треба ногами впертися у рiдний
грунт...
- Ще Архiмед промовив: "Дайте менi точку опори, i я зрушу землю", -
сказав, пiднiсши палець, Лобода.
- От, от! - пiдтримав його Тарас. - Тим паче, в нас iсторiя - всуцiль
страждання та боротьба. Варяги, торки, печенiги, кумани-половцi, ординцi,
турки, шляхта, царi росiйськi з панством - всi прагли нас пригнути, на
порох стерти, вбити не тiльки плоть, а й душу. Нема нам дороги iншо©, як
воскресiння духом i пiзнання самих себе - вiд давнини до сьогодення!..
- Ви вчились в унiверситетi? - спитав невдовзi Венiамiн.
- Це пiзнають душею, серцем, хлопцi, - сказав Тарас. - А може, навiть
совiстю... А вчився я в Академi© мистецтв.
- Ну-у, там iсторiю не дуже вчать, - подав Сенчило голос.
- Вчать, та не нашу, брате. До нашо© нема нiкому дiла!
- За що?
- Комусь я очi муляю, комусь моя присутнiсть тут не бажана.
- Дiла!.. То ти, виходить, тут ненадовго?
- Мабуть. Не знаю сам. Там пишуться якiсь бумаги...
- Слухай, - ожив Iван. - Допоки ти у Ки вi, зроблю я з тебе фото! На
добру пам'ять людям. Гаразд?
- Авжеж.
- Тодi скорiше снiдати i-за роботу! Трудячись над фотокарточками в
сво©й тiснiй майстернi, де панувала темрява й ледь-ледь свiтив червоним
малий лiхтар, Гудовський вводив гостя в життя та побит мiста. Його салон
фотопортрета, як величав вiн власне фотографiчне дiло, був зосереддям
плiток, новин. Розказуючи щось про гiмназiю, сказав "Iван Максимович" i
тим немовби вжалив примореного нiчним блуканням друга.
- Який Iван Максимович?!
- Сошенко...
- Вiн у Ки вi?
- А ти не знав?
- Звичайно! - схопивсь Тарас, замало не перекинувши якiсь ночовки з
розчином. - Де вiн живе?
- В будинку церкви Всiх скорбних. Сiнний майдан... Зажди, зажди
хвилинку! Бо зiпсу ш менi все дiло свiтлом...
Де йшов, де бiг, - неначе колись давно у Петербурзi! - питав людей, i в
скорiм часi стояв уже, вiдхекуючись, перед його дверима. Серце так
калатало в грудях, що не було снаги постукати в старi дубовi дошки. Сам
вiдчинив, пройшов навпомацки вузьким та довгим коридором i крiзь прочиненi
в кiмнату дверi побачив друга-батька, що - постарiлий, вилисiлий - сидiв i
снiдав рибою та чорним хлiбом... Сльози заслали очi...
- Здрастуй!.. - сказав крiзь них. Сошенко звiв свою лобасту голову,
примружив очi, згадуючи, i... не впiзнав!
- З ким маю честь? - пiдвiвся. Узяв рушник i витер руки.
- Батьку, та що ж це ти!
- Невже Тарас?
- А то ж яка личина!
Iван Максимович поклав рушник й, очей не зводячи з негаданого, та
дорогого гостя, пiшов довкола столу.
Втираючи веселi сльози й не випускаючи з обiймiв друга, гукнув:
- Марi ! Ганно! А йдiть сюди та гляньте, який до нас при©хав гiсть! На
крик той вбiгла жiнка й чорнява дiвчина.
- Мiй друг Тарас Григорович. Прошу любити й жалувати - представив його
Iван.
- Менi також дозвольте... - почувся тихий голос.
- А-а, прошу, прошу! - сiяв Iван Максимович. - Це наша панна Леонтина.
А це Тарас Шевченко, поет, художник...
Панна затрiпотiла довгими густими вiями i так потому глянула, що гiсть
згадав Марусю, яка колись, у Петербурзi, пустила кiшку розбрату мiж них з
Iваном.
- jestem kawalerem, panno, prosze zwazys...[3] - мовив Тарас
по-польськи.
- Dobrze! To bardzo dobrze! - аж засмiялась панна. - Nie mam tym razem
kawalera...[4]
- Сiдай сюди, розказуй, - подав стiльця Iван Максимович. - Я чув, що ти
вже повернувся звiдти... Це ж скiльки?
- Десять рокiв.
- А малював? - спитав Iван похмуро.
- Так, крадькома... Тепер зробився гравером...
- Казав тобi: покинь тi клятi вiршi!
- I що було б? - всмiхнувся.
- Художник був би, славний.
- Без "Кобзаря", без "Гайдамакiв"?..
- I без заслання!
- Сво © долi, кажуть, не об'©деш i на конi... - сказав Т рас
примирливо.
- Така скучна розмова... - надула губки панна.
- Не заважай! - вiдтрутив ©© Iван.
Жiнки тихенько зникли. Господар, видно, тут був крутий.
- Це подруга мо © жiнки, - мовив Сошенко гостевi, напевно, щоб унести
яснiсть. - А Ганна-то моя небога... Справдi, ще парубку ш?
- Де б я там оженився...
- Вибач... Як уявлю, кричати криком хочеться!
- Не можна: я пiд слiдством знову, - всмiхнувся гiрко. - Хочуть мене
вiдсiль спровадити. А може, щось i гiрше...
- За вiршi знов?
- Нi. Кажуть - за богохульство.
- А хоч було?
- Та-а, трохи... ©м аби вчепитись... - мовив.
- Ти б шанувався, братику! Почувся стук у дверi й швидка хода.
- Дозвольте? - став у порозi лiтнiй вже чоловiк.
- Михайло? Заходь, заходь! - пiдвiвся Iван Максимович назустрiч гостю.
- Зна ш, хто це такий? - всмiхнувся. - Ось тут сидить, посмикуючи козацькi
сивi вуса... Тарас Шевченко!
- Не може бути!..
- Iстинно! Знайомтесь. Це, Тарасе, Михайло Чалий. Живе тво©ми вiршами!
Тарас устав, потис тремтячу руку свого прихильника й подав стiлець.
- Ну що ви!.. - знiяковiв, аж виступив на лобi пiт.
- Сiдай, сiдай, Михайле, - радiв Сошенко друзям i ©хнiй першiй приязнi.
- Скажи, що ти колега мiй, iнспектор Друго© гiмназi©, - напоучав вiн
жартома.
- Так, так...
- Не ма те мого "Iвана Гуса"?
- На жаль...
- Не можу нiде знайти, щоб повний був. в тiльки шмат, торiк в Москвi
надибали.
- На жаль, не бачив i не читав, - розвiв руками Чалий. - А втiм,
спитати треба в одного хлопця...
- Можна до вас зайти?
- Зробiть таку велику ласку! Для нас це буде свято!
- Марi ! Неси сюди карафу, що з оковитою! - гукнув Iван. На другий день
увечерi зайшов провiдать Чалого. Що чоловiк цей припав йому до серця, а що
кортiло взнати, чи не знайшов вiн " ретика", сирiч "Iвана Гуса". Якраз
застав Сошенка, й вони утрьох, - опiсля учти, звiсно, - веселi, вийшли
глянути на вечоровий Ки©в.
- Невже отак i пропаде? - зiтхнув Тарас.
- Про що ти? - спитав Iван.
- Та "Гуса" жаль...
- Знайдеться!
- Тарасе, вашi твори всi переписували, мов одкровення, - втiшив його i
Чалий. - Той гiмназист, якого я питав про "Гуса", де тiльки мiг,
вишукував, збирав...
- Як прiзвище його?
- Маслiй.
На всяк випадок закарбував у пам'ятi.
- До речi, треба вчити простих людей. Гiмназi© - це крапля в морi, та й
то для панства й пiдпанкiв, - згадав, що в цьому також iшов порадитися iз
Чалим. Iнспектор же!
- Коли i як? Ось заковика...
- Можна вiдкрить недiльнi школи, - сказав Тарас. - Студенти вам у тому
допомогли б... До неписьменних мислi найполум'янiших, пророчих навiть
вiршiв доходять ледве-ледве, мов крiзь туман. Розвiять, браття, мусимо цю
пелену, а iнше все додасться. Освiчений рабом не може бути!
Тим часом вийшли за монастирський високий мур, i перед ними, в сяйвi
старого мiсяця, вiдкрилася така чарiвна панорама на Заднiпров'я, Подiл,
Почайну та Оболонь, що занiмiли, наче все це уперше бачили...
Тарас вбирав душею, усiм вством i повний чистий мiсяць, i чорний лiс,
який зливався з небом у темнiй, ледь пiдсвiченiй далечинi, i рукави
Днiпровi, й саму рiку, що мерехтiла в мiсячнiй холоднiй зливi, i сонний
пiзнiй човен, що плив у нiч, i розсип хат iз тьмяними вогнями вiкон...
Невже колись вiн зможе стояти так щовечора на тiй горi, за Кановом, i
милуватись, слухати ласкаву, тиху вкра©нську нiч!.. А по Днiпру повз
нього, як човник цей, проходитимуть старим Днiпровим шляхом човни, дуби,
вiтрильники та пароплави... А ген, на самiм обрi©, стоятиме, мов хмара,
лiс, стрiмка гора Михайлова... Гай-гай!.. Щось пан Парчевський крутить...
Вони таки зустрiлися, уже в Черкасах. Каже, що треба мати дозвiл, бо вся
земля закладена за тi борги, в якi залiзли ©© колишнi хазя©ни...
- У Петербурзi такi ж прекраснi бiлi червневi ночi... - тихо сказав
Iван Максимович. - Було, всю нiч проходиш...
- А день проспиш, - втрутився Тарас у милий спомин.
- Було й таке! - озвався Сошенко весело. - Пригаду ш, як ми з тобою
сплутали якусь поважну панi з натурницею iз рисувальних класiв?
Хоча Тарас такого й не пам'ятав, проте не став спростовувати. У
молодостi бува все!..
- Тако© ночi, хлопцi, - згадав натомiсть випадок iз заслання, - я ледь
не вмер на островi... Ми припливли на ялику до нього, i я знайшов мiсцину
в очеретах, лiг горiлиць... Матроси сiли в човен i вiдпливли... Помiтили,
що я пропав, гукають, пливуть назад, а я лежу i думаю: померти б тут i -
воля!..
Дихнув з Подолу вiтер, зашелестiв уже пришерхлим листям...
- А якось тут, на Укра©нi, я гостював в одного пана, - згадав Тарас iще
пригоду. - Якраз було перед Великоднем. Струмки бiжать, латаття пахне,
мостять на осокорi гнiзда меткi граки... Увечерi перед всеношною пiшли до
церкви. Сумно було стояти й слухати, як бубонить старий дячок. От-от мав
бути батюшка... Я нишком вийшов, лiг на сухому мiсцi бiля куща, дрiмаю...
Коли це гуп-гуп-гуп... Дивлюся, аж то по кладцi чеше сам панотець. Як
тiльки вiн дiстався до середини, я раптом: "Тю!" Тут батюшка притьмом
шубовсть у воду, а я бiгом до церкви; став i стою межи людьми...
- Як видно, ви священикiв не дуже любите, - сказав зi смiхом Чалий.
- Вiн у попа наймитував; iще малим, - внiс яснiсть Iван Максимович.
Тарас поволi рушив уздовж стiни Михайлiвського золотоверхого й спинився
там, де повертала вона у бiк костьолу. З цього рiжка було вже видно i
Ланцюговий постiйний мiст через Днiпро - одна з новин, якi найдужче
вразили Тараса, що довго так не був у Ки вi...
- Як вам, Тарасе, пам'ятник святому князю Володимиру? - спитав тим
часом Чалий.
- А-а, так собi... - сказав Тарас, поглянувши згори на князя. - Зирить,
чи не горить що на Подолi... Мiг би наш славний Клодт i лiпше щось
зробити.
- З Днiпра - чудово! - сказав Iван Максимович. - Ти бачив його з
Днiпра?
- Ще нi.
- Найми човна, поплавай i подивися!
Коли Тарас оглянувся на голос друга, вгледiв неподалiк пiд деревом
якусь незрушну постать. Згадав, що й там, де зупинялись вони ранiше,
враженi красою ночi та кра виду, цей чоловiк також стояв i... Слухав?..
Нишпорка? Мерзенний шпик?..
Нiч посiрiла, втратила казковий чар.
- Ходiмо звiдси, - мовив. - Тут зайвi очi й вуха.
- Де? - здивувався Чалий.
- Укляк оно пiд деревом.
- А може, просто дивиться, гуля ...
- Бридко!
Стежкою пiшов униз, до витвору барона Клодта. Слiдом спустились друзi.
А трохи згодом, назирцi, - i та самотня постать.
- Тарасе, ти, напевно, для них страшний! - сказав Iван Максимович.
- Тiкати треба... Завтра ж чкурну кудись на Куренiвку чи на
Преварку[5]!.. Братцi, а де Сенчило-Стефановський? Ми з ним колись сходили
усi околицi...
- В училищi, що на Подолi, - сказав Сошенко тихо. - Вiн теж якийсь...
Тарас ураз заметушивсь, заквапився здiйснити задум iз пере©здом. Не
йшов, а бiг з гори в сво пристанище бiля Козиного болота, що стало вже
майданом.
- Ох ти ж i мчиш!.. -стогнав Iван Максимович. А Чалий мовчки, вперто
йшов поряд з ним, Тарасом, аж до ворiт.
...Сказав - зробив. Раненько, поки не так пече, пiшов, пiшов на захiд,
у тi мiсця, де Ки©в ста селом. Минув уже й Кирилiвську, - оту таки
лiкарню, якою у Черкасах лякав його Табачников, - а все не мiг спинити
зору на котрiйсь хатi... Раптом, вже на Преварцi, впала Тарасу в око хата.
Не вiдав, чим вона йому сподобалася, проте зайшов у чистий зелений двiр i
погукав:
- Чи хто вдома?
Вийшла ще не стара охайна жiнка.
- Здрастуйте! - вклонився ©й. - Оце iшов, дивлюся - сто©ть хатина, не
то панська, не то мужича, бiла, наче сметана, та ще й садочком обросла, а
на дворi розвiшанi сорочечки, рукавчатами махають, нiби кличуть мене до
себе... Можна я поживу у вас у борг?
- Хто ж ви такий? - всмiхнулася.
- Та-а, чоловiк собi...
На диво, вона погодилася. Зiйшла з порога:
- Входьте.
- Чи я сказав...
- Що й годуватиму вас теж у борг? - спитала. Всмiхнувсь у вуса:
- Правда. -
Ось тут живiть, - ввела його в кiмнату з вiкном у сад. Спасибi. То я
пiду до мiста та привезу сво© пожитки? З богом!
Надвечiр вiн, - уже преварський житель, - прийшов провiдать давнього
(як час бiжить!) i вiрного свого товариша Сенчила-Стафановського. Дорогу
знав, нiкого й не розпитував.
Олекса довго мружив пiдслiпуватi очi, тодi дiстав з кишенi старенькi
вбогi окуляри й повiсив ©х на нiс та вуха.
- Вбийте - не впiзнаю, - розвiв руками. - Що ж ти, старий гультяю,
ганьбиш мене! - з журбою сказав Тарас. Це ж треба: нiхто його не впiзна ,
забули за тi роки, вiдколи вiн полишив Ки©в. - Згадай, як ми з тобою були
в шинку, i нам розказували, який на вид кобзар Тарас Шевченко...
- Козацький чуб i вуса - мало не до плечей? - здивовано спитав Олекса i
раптом скрикнув: - Батьку!.. ©й-богу, ти! - заплакав. - Ах, що ж вони
зробили з тобою, батьку!..
Вгортав в обiйми гостя, вiдстороняв i роздивлявся знову.
- Душу мою, Олексо, не поламали, - твердо сказав Тарас. - Яким взяли,
таким на волю випустили.
- Я чув, що ти вернувся, що ти вже десь на Укра©нi. Студенти тут були й
казали...
- Хочу купити шмат землi на горах бiля Днiпра й поставить хату.
- Правда? Так це ж чудово!
- Вибрав уже мiсцину... Аж тут мене хапають i... на ланцюг!
- В хурдигу?
- Як бачиш, ще гуляю. Хоча й на приколi, немов бичок... Васильчиков
порадив швидше ©хати до Петербурга. Подалi, мов, од грiха. Жду грошi...
- А тут тебе студенти ждуть...
- Я повернусь! Поставлю хату й житиму пiд рiдним небом.
- Зна ш, коли тебе забрали, то наче вийняли з усiх нас душу... Бачиш,
яким я став?..
- Не одружився?
- Що ти! Платня така, що ледве зводжу кiнцi з кiнцями... Справдi, його
квартира мала печальний вид. Убогi меблi, всюди слiди злидарства та
запустiння.
- Треба тобi женитися! - сказав Тарас рiшуче.
- А ти хiба?..
- Женитимусь. Знайду собi якусь чорняву кирпу!.. - пригладив ус. -
Хатина бiля Днiпра, а в хатi жiнка, дiти...
- Якби й менi до тебе ближче...
- Зробимо! Не буду ж я один, як сич, на тiй горi пустельнiй...
- Покличеш - все покину й пiду до тебе!
- Дякую. Покличу, жди. Тим часом вiзьмись людей навчати.
- Я й так, зда ться...
- Треба вiдкрить недiльну школу, для неписьменних.
- Я вже над цим подумував... - сказав Олекса. - Важко!.. Нема нi книг,
нi коштiв, нi вчителiв...
- Знайдеться все, якщо гуртом... Постукавши i не заждавши дозволу,
влетiв земляк Тарасiв Феофан, синок отця Гаврила Лободи з Зелено© Дiброви.
- О! На ловця, як кажуть, i звiр бiжить! Я вас шукаю всюди. Немов у
воду канув... А ви ось де... - Добридень! - сiв на лавку.
- Знайшов "Iвана Гуса"? - спитав Тарас, згадавши, що при знайомствi в
хатi отця Юхима просив про те.
- Нi... хорошi люди, якi бажають вельми зустрiтись з вами...
- Хорошi?
Так. Студенти, учителi, чиновники...
Коли i де? - спитав гранично коротко, немов спартанець.
- Я вас знайду i повiдомлю! - зрадiв його ласкавiй згодi Лобода. - Ви
тут тепер живете?
- Нi. На Преварцi. Шукай Пашковсько© Варвари дiм.
- То я побiг! - схопився, немов хлопчак, хоча йому було вже десь пiд
тридцять. - Зберемося за кiлька днiв.
- Не гайтеся! - гукнув Тарас, бо Феофан встиг вiдчинити сiнешнi дверi,
- Скоро мене вiдпустять з Ки ва у Петербург! Вже нiби зовсiм виправдали...
- Розумний хлопець, - мовив Олекса, дивлячись услiд меткому гостевi.
- Ти зна ш ©х?
- Кого?
- Ну, тих студентiв та вчителiв...
Сенчило зразу не вiдповiв. Зняв окуляри, витер старанно ©х хустиною,
знов одягнув i посмiхнувся:
- Знаю... То я сказав, щоб Феофан знайшов тебе й домовився...
- Пробач!.. А я подумав, коли зайшов до тебе в хату й глянув, що ти вже
геть iзледащiв, - обняв Тарас товариша.
- Свiтюсь тво ю славою, - всмiхнувся той. - Хто зна , чув, що ми з
тобою друзi, товаришi, до мене йдуть, розпитують, поради просять...
- Доброго я маю друга! - мовив Тарас розчулено. - Поставлю хату - й
житимемо, як з братом брат!..
Хазяйка його зустрiла весело. З ©© очей випорскували iскринки смiху.
Наймичка всмiхалась також.
- Тiтонько, чого це ви сьогоднi такi веселi? - спитав Тарас, чудуючись,
у господинi.
- Та ви ж мене й розвеселили, - мовила i погрозила пальцем: - Бач,
прикидавсь сiромою, просився в борг пожити, а грошi добрi ма !..
- Прислали вже з Петербурга?
- Та нi... Оришка знайшла в бiлизнi, яку дали ©й випрати.
- Та ну! Багато? Буде хоча б карбованець? - зрадiв Тарас, бо вчора взяв
у борг десять копiйок.
- Аж двадцять вiсiм.
- Леле! Це ж сущий скарб!.. Оришко, що ж ти, серденько, так сплохувала?
Мовчки взяла б собi...
- Як можна!.. Вони ж чужi.
- Спасибi! - розчулився ще бiльше вiдповiддю Оришки.
- Тепер не треба буде вам жити в борг, - промовила, вiддаючи його
добро, хазяйка.
- Е нi, дурнi це грошi! - гукнув Тарас, надумавши чудову рiч. - Борги
сплачу з тих, що пришлють. А цим дурна й дорога!..
В недiлю вiн, позичивши добрячу торбу, пiшов раненько, - ще поки дiти
спали, - на базар i накупив повнiсiньку, якi були там, ласощiв. Принiс iз
сiножатi учора скошено© трави, заслав увесь хазяйчин двiр. На обрусi, що
постелила наймiчка, вони таки ж з Оришкою поставили в мисках гостиь з
торби й потому вже пiшли будити хазяйчиних та вс сусiдських дiток.
Тарас сховався в кущi бузку й спостерiгав, як сходили на учту дiти.
Меншi спинялись, тiльки входили i помiчали обрус, а старшi радо скрикували
й сiдали швидше за дивний стiл.
- А що ж це воно таке? - спитав один, не смiючи, хоч як кортiло, взяти
що-небудь з миски.
- Мабуть, у них весiлля... - тихо сказала дiвчинка з блакитними, як
льону цвiт, очима.
- А мо', хто вмер?
- Напевно, хтось iменинник!..
- Може, Тарас Григорович?
- Або Оришка...
- Буде тобi Оришка ставити такi гостинцi!
- Мабуть, дядько Тарас!..
Облизувалися, проте нiхто не смiв узяти першим.
Аби покласти тим мукам край, Тарас прогув зi схованки
- Це вам усе!.. Берiть смiливо, ©жте!..
Малi злякались, бiльшi схопились з мiсця, кинулися за куп бузку i
витягли "страшне" у двiр. Тарас упав, обвiшаний малим народом, iншi
метнулись теж до кучi невелико©... Смiх вереск, жарти!..
Потiм так само раптом стихли, розсiлися довкiл Тараса та скатертини i
почали трапезувати. Боже, якi були в них милi щасливо-мрiйнi личка i
сяючi, немов роса на сонцi, невиннi чистi очi!..
...Зустрiтись вирiшили на Оболонi, на березi Почайни-рiчки. Лiто ж!..
Та й зустрiч ця була така, що краще без зайвих вух.
Зiбралися бiля училища, де жив Сенчило-Стефановський Взяли припасу,
чайник i нобрели Подолом, яе поспiшаючи до мiсця, де Олекса та Феофан були
не раз i запевняли, що лiпшого нема довкола Ки ва, ©м заперечив якийсь
студент залюблений в Труханiв острiв. Iнший сказав, що справжн диво - за
Корчуватим, де рiчка Вiта впада в Днiпро...
Тарас мовчав. Одне, що вiн не знав так добре околиць мiста, а друге -
тяжко йому було нести увагу й приязнь людей, якi чекали вiд нього слiв,
достойних його поезiй, його парсуни, вималювано© в цих добрих, щирих
душах. Вони зiйшлись послухати борця за волю, лицаря свято© правди свiточа
сво©х надiй, а вiн ходив, припнутий до Андрi вського й чекав, коли пiлати
дозволять йому зiтхнути вiльно, з миром зiйти з голгофи й ви©хати в
Санкт-Петербург... На добрий лад вiн мав би не йти кудись у пустинь чи
катакомби, а стати десь у найлюднiшiм мiсцi святого Ки ва й гукнути людям
сурмою страшного суду, вилити на них всю душу, виповнену сльозами, горем,
кров'ю свого народу, болем за рiдний край!.. Натомiсть iшов i мимоволi
вивчав супутникiв, шукав мiж них зата ну чужу людину, шпика вiд
жандармерi©... Яка ганьба! Нас змусили боятись брата, ближнього, сусiда,
друга (навiть самих себе!), сахатись правди, iстини, якщо вони не вимазанi
ле м слiв, що свiдчать про наше вiрнопiдданство царю й вiтчизнi-мачусi!..
Жандарми добре втямили: де недовiра й розбрат, там можна спать спокiйно -
вогонь повстання бунту не спалахне. Один не во©н, сила народу в дностi!..
- Не притомився? - спитав Сенчило.
- Трохи... Так нiби духу не вистача ...
- Може, десь ближче станемо?
- Нi, нi. Йдемо, куди намiтили. Для молодi поет повинен бути
вернигорою, богатирем!.. Сенчило вмовк, дiстав хустину й витер на лобi
пiт. Сьогоднi вiн устиг йому сказати, що юнаки, з якими мав зустрiтися,
вже дещо роблять, з' днанi в якийсь гурток чи товариство, що в них друзi
в Харковi... Що ж вiн ©м мовить нинi, якi слова? Одкрити душу, вибухнути,
а потiм знову скнiти в якiйсь пустелi?.. Змовчати, погомонiти про се, про
те? То це ж зламати пагiн, що в них прорiс, розчарувати!.. Може, було б не
йти, уникнути, знайти якусь причину?.. Того простить не змiг би собi до
смертi!..
Молодики пiшли вперед. При ньому (вiн бачив це) вони були притишенi,
врочистi, мов у церквi, а там, за крокiв тридцять, вже чулись вiльно.
Молодiсть!.. Як був таким... Нi, лiпше того не згадувати! Його насправжня
молодiсть розпочалася тiльки в двадцять чотири роки, коли вiн скинув
рабство й розправив плечi... Зда ться, те було недавно, а вже ось лисий,
сивий... Так нiби вiн перескочив прiрву в десяток лiт солдатчини. Страшну,
бездонну прiрву!..
Мiсто давно скiнчилося, i йшли вже лугом, мiж озерець та шелюги.
Праворуч синьо сяяли Днiпро й Почайни гирло. Лiворуч, скрiзь, куди сягало
око, ряхтiла жовто-зелено низька отава, шатрами то тут, то там стояли
лози...
- А пам'ята ш вечiр пiд Межигiр'ям?.. - тихо спитав Сенчило.
- Нiч на плотах... - зiтхнув Тарас.
- Розмови, спiви бiля вогню... I все пропало!..
- Бачиш, ти не забув, носив у серцi цiлих шiстнадцять лiт. I я носив.
Кулiш також недавно про вечiр той нагадував... Нi, брате, все хороше
навiки в нас!.. I цей похiд вiдлуниться колись щемливим спомином... Яка ж
краса!.. Як диха ться на цiй широкiй волi!..
- Ось мiсце те, тут станемо, панове, табором! - гукнув, спинившись бiля
вербового густого гаю, Лобода. За сажнiв двадцять рiчка. Слiди старого
вогнища...
- Чудово... Тiльки... - глянув на гай Тарас. Над рiчкою посеред луки
привабив зiр могутнiй явiр. - Може б, отам розбити табiр? Щоб вiтер дув,
розгонив гедзiв та комарiв... Чогось останнiм засом за мною в'яжеться
всiляка нечисть. Тiльки зустрiнусь з кимось погомонiти, вона вже в очi
сичеться...
Молодики взяли сво© торбини та саквояжi й мовчки пiшли пiд явiр.
- Можуть, гада ш, бути пiдслухачi? - спитав Олекса, мружачись на
непроглядний вербовий гай.
- На луцi легше диха ться, - сказав Тарас. - I видно далi... Глянь-но!
То ж, мабуть, славний Вишгород?
- А певно ж вiн.
- От жаль, що треба ©хати!..
- Хiба тебе хтось пiдганя ? Гуляй собi!
- Коли б то в них один був справник, брате... Дивись, iще якийсь захоче
вислужитись... Та й Андрi вський менi звелiв сирiч порадив, просити
дозволу якнайскорiше ви©хати до Петербурга. Я попросив. Тепер чекаю
вiдповiдi...
Од явора лежала довга й широка тiнь. Хоч сонце звернуло з полудня, та
ще пекло. А тут було так добре i прохолодно.
Тарас присiв пiд стовбуром, заплющив очi. Серце озвалось болем, нiби
йому на щось жалiдося...
Згадав, що мусить, бути богатирем-вернигорою, i швидко встав.
За ча м з ромом (звiдки вони дiзналися, що вiн любив чай з ромом) усiх
йому назвали. Як i тодi, пiд Межигiр'ям... Венiамiн, Гаврило, Леон, два
Якови i Митрофан - студенти. Було ще два чиновники та четверо учителiв.
Всi молодi, гарячi. Вiн сам, Сенчило та Лобода були мiж них, мов
патрiархи...
- Батьку, - заговорив, допивши чай, студент Леон Зелiнський. - За що
вас знову арештували? Там, бiля Канова.
Всi зата©ли подих. Так нiби вiн сказати мав якусь премудрiсть вiчну. А
втiм, для них, що стали на шлях борнi за волю. питання це було i справдi
як одкровення, оскiльки кожен мiг сподiватися на щось подiбне. Добре було
б признатись, як на духу, розкрити скорбну душу, покликать ©х, та вiн не
смiв i тим карався тяжко.
- Чогось мене жандарми так полюбили, - пожартував, - що ©м ста не по
собi, коли мене не бачать.
- Як можете, то розкажiть хоч трохи про Товариство святих Кирила та
Мефодiя, - озвався Якiв Бекман. - Що спричинило його розгром?
Тут жартом не одмахнешся, бо ©хня ота бiда повинна стати досвiдом,
застерегти. I все ж...
- Були високi помисли про всеслов'янську днiсть, про волю всiм
народам... - промовив, нiби ступив на кладку через потiк. - Дискутували,
писали рiзнi такi папери, що згодом стали свiдченнями... I не робили д©ла!
- додав сердито. Потiм обвiв усiх похмурим, пильним поглядом i посмiхнувся
гiрко: - Де не вiзьмись студент Петров; пiдслухав, залiз у душу братчикам
i... всiх продав! Студенти поопускали очi.
- А де тепер вiн, зна те? - спитав Гаврило.
- Мабуть, десь процвiта ... Або знайшов свою осику...
- Тепер iуди вiшатися не побiжать, - сказав один з учителiв. - ©м честь
i шана!
- Влада, яка живе доносами, не довговiчна. Це знали ще в Стародавнiй
Грецi©, - сказав Тарас. - Насильство, страх перед людьми, що прагнуть
свiтла iстини, - ознаки краху, розкладу. Нове шука мудростi, старе -
покори й слави з уст лицемiрiв...
- Кому, панове, чаю? - схопив Сенчило раптом уже давно холодний
порожнiй чайник. - 3 ромом чи вже без оного?
Оглянувшись, Тарас побачив вершника, що наближавсь ступою понад
Почайною.
- Хлiб-сiль! - пiдняв бриля над головою, як порiвнявся з табором.
- Здоровi будьте ©хавши! - гукнув Сенчило замiсть "ласкаво просимо".
Пом'явшись трохи, вершник натяг легенько повiд й притис коня пiдборами.
Той окрунувся, нiби хотiв також пристати до чаювання, i боком, боком
рушив.
- Гада те, що хтось iз тих? - спитав у повнiй тишi Лобода.
- Хто зна ... Може, й порядний хтось... - сказав Тарас пригнiчено. - А
ми його не запросили, не випили з ним склянки чаю...
- Не вмре вiд того, - втiшив його Сенчило.
- - Може, той чоловiк нам став би другом, братом... - тужив Тарас. -
Ось що таке великий державний страх!
- Береженого бог береже, - сказав Сенчило й пiдвiвся важко. - Лiпше
пiдкиньмо дров та ще поставмо чайник... Венiамiне, збiгай, ласкавий будь,
по воду!
Студент взяв у Сенчила чайник i почвалав до рiчки, що хлюпотiла
неподалiк.
- А там якийсь рибалка в кущi лози... - всмiхнувся, коли прийшов.
- Далеко? - спитав Тарас.
- Коли говорять голосно, то чути все.
- Вiн справдi ловить рибу чи удав?
- Пiти спитати, може?
- Дивись, щоб вiн тебе про дещо не запитав! - озвався другий Якiв.
- Тихiше, хлопцi!.. - шикнув на них Сенчило. I стало чути рiчку,
потрiскування дров у вогнi, шипiння крапель, тужний далекий голос чайки...
- Правда, що вам сам цар заборонив писати i малювати? - спитав Леон.
- Було таке.
- I ви за десять лiт солдатчини не написали й слова?
- Я неслухняний, хлопцi, - сказав Тарас. - Написано ще цiлу торбу
вiршiв.
- I де ж вони? Коли ми ©х побачимо та почита мо?
- Як свисне рак!
- Ви б нам дали, а ми б ©х нишком-тишком переписали й пустили в люди...
- Дякую. Вони, на жаль, у Петербурзi.
- У ваших вiршах схована велика сила, батьку! - промовив палко Бекман.
- Народ ©х ма знати, читати ©х щоденно, немов молитви!
- Спершу народ навчити треба грамоти, - сказав Тарас. - Навчити всiх!
- А як?
- Недiльнi школи. Ви б там могли навчать не тiльки письму та читанню,
але й лiчбi, iсторi©... Iсторiя - це мов душа, без не© народ не може стати
на шлях борнi за волю! Щоб щось зламати, треба ногами впертися у рiдний
грунт...
- Ще Архiмед промовив: "Дайте менi точку опори, i я зрушу землю", -
сказав, пiднiсши палець, Лобода.
- От, от! - пiдтримав його Тарас. - Тим паче, в нас iсторiя - всуцiль
страждання та боротьба. Варяги, торки, печенiги, кумани-половцi, ординцi,
турки, шляхта, царi росiйськi з панством - всi прагли нас пригнути, на
порох стерти, вбити не тiльки плоть, а й душу. Нема нам дороги iншо©, як
воскресiння духом i пiзнання самих себе - вiд давнини до сьогодення!..
- Ви вчились в унiверситетi? - спитав невдовзi Венiамiн.
- Це пiзнають душею, серцем, хлопцi, - сказав Тарас. - А може, навiть
совiстю... А вчився я в Академi© мистецтв.
- Ну-у, там iсторiю не дуже вчать, - подав Сенчило голос.
- Вчать, та не нашу, брате. До нашо© нема нiкому дiла!