Шевчук Владимир. Терновий свiт

жандарм якийсь тут був...
- Учора вдвох допитували мене у хатi станового, - сказав Тарас.
- Той взяв би теж, - пiдкинув думку Симиренко.
- По©хав ще учора вранцi в Ки©в.
- Виходить, кепське дiло.., - мало не плакав Варфоломiй.
- Як бог не видасть, кажуть, свиня не з'©сть, - утiшив його Тарас. - А
он i страж мiй пильний - пан становий!
Дорогою у ©хнiй бiк неквапно йшов Добржинський. Не йшов, а так,
прогулювався у надвечiр'©...
- Побоюються, що ви мене умкнете, немов гусари дiвку.
- А що? - сяйнули очi в Симиренка. - Дiждемось ночi десь у яру чи в
лiсi, пiдхопимо тебе i чвалом!..
- Куди? - спитав Варфоломiй.
- Жила б оце Сiч Запорозька! - сказав Тарас.
- Ще, може, щось придума мо, - подав Платон правицю. - Я днями буду в
Ки вi... А зараз треба ©хати. Тим паче пан Добржинський гряде сюди...
Варфоломiй обняв по-братньому, поцiлував. Не втримався, щоб не вколоти
докором:
- Казав же я тобi, Тарасе, - побережись...
- Добереглися, що далi нiкуди! - спахнув Тарас. - Табачников тут бог i
цар!.. Паскудство.. Вiзок хитнувся, затупотiли конi, рвучись у путь.
- Бог милостивий!.. - махнув рукою Варфоломiй.
- Прощайте! Я напишу!.. - гукнув Тарас.
Знялася легка вечiрня курява й осiла тихо, згладжуючи слiди колiс...
...Чекаючи наказу з Ки ва, Табачников носився з ним, як дурень iз
дверима. Стурбований тим поговором, який пiшов межи людьми по селах бiля
Мошен, вiн пiдхопив цей неспокiйний i нелегкий для себе скарб, примчався з
ним до Черкас. Примусив жити поряд, таки в сво му домi. Чи щоб не втiк,
чи, може, мав iще якийсь, лише йому вiдомий, замiр.
Увечерi, за кiлька днiв, гукнув його до кабiнету, де на столi, замiсть
паперiв, стояла пляшка, келишки та вишуканi, як для Черкас, на©дки.
- Сiдайте, - сам пiдсунув йому стiлець.
- Що сталося? - гукнув Тарас, - Прийшов указ про те, що я призначений
якимсь мiнiстром?
- Хочеться покуштувати влади? - спитав замiсто вiдповiдi. - Менi чомусь
зда ться, що ви берете вище...
- Тако©! Хто б подумав, що ви вважа те звання поета вищим од
мiнiстерського!
- Поет i вождь... - примружився, мов кiт на мишу, полiцейський. Налив
тим часом келишки, один пiдсунув "гостевi", а другий взяв, мов щось живе,
в кулак. Як видно, звик усе тримати мiцно. I запитав. - Взяли б мене
мiнiстром, коли б я став на вашу сторону?
- Чи ви не з глузду з'©хали? - як мiг спокiйно мовив на те Тарас. -
П' те задуже, мабуть... Табачников пiднiс правицю з келишком.
- Я п'ю здоров'я ваше!
- Спасибi...
Дружно випили i закусили.
- Минуло всього три днi, а ви в Черкасах стали кумиром, душпастирем, -
сказав серйозно справник. - Цибульськi просто моляться на ваш пресвiтлий
образ. Отець Петро Марковський, диякон Шпак, моряк Степан Хоменко,
Вахмистренко, Боковня, Слюсар... Н сть ©м числа!
- Ви що ж, за мною бiгали усi цi днi? - спитав Тарас. - Негарно...
- Нi. Очi й вуха у мене скрiзь.
- Обплутали, як той павук?
- Годжуся я в мiнiстри?
- I знов за рибу грошi!..
- Пора по другiй.
- Дума те, що я сп'янiю швидко й почну молоти вам хто-зна-що?
- Сп'янiли ж ви у Пекарях...
- Нi. Я тодi не впився.
- Не був п'яний, а нiс таке!.. Тепер самi подумайте, що виплива з
цього...
- Що?
- Божевiлля...
- Славненько! То я оце, по-вашому... - всмiхнувся, ще не вловлюючи, до
чого гне Табачников.
- Лиш божевiльний може постать супроти бога i влади, ним помазано©! -
державне випнув груди фiлософ-справник.
- Отже, ви ту гидоту вигадали про бога й задн мiсце, аби довести?.. -
гнiвно спитав Тарас. - Це ж пiдло!
- Я - патрiот, - промовив гордо справник. - А ви - загроза ладовi, який
у нас пану , царевi, всiй iмперi©. Од вас чекати можна чого завгодно:
бунту, рiзнi, мазепинщини... А доля так розпорядилася, що я, звичайний
справник, урятувати можу свою Росiю вiд зло© смути...
- Що вам на розум спало? - глухо спитав Тарас.
- Послати вас у божевiльню в Ки©в... Це вдарило немов обухом по головi.
- Гада те, у вашiй владi? - спитав неначе iз-за стiни.
- У мене там приятель, який на всiх таких, як ви, недобрим духом
дише. Вiн зробить так, що жоден ваш крикун про волю та демократiю...
- Мене знайдуть i визволять.
- Нехай собi, - всмiхнувся хижо справник. - Чутки пiдуть, - а в тому ми
посприя мо! - що ви звихнулись, з'©хали, як мовлять тут, iз глузду... Що б
не казав - усе бредня, химерiя... Кiнець кумиру, амба!
Тарас мовчав. Думки снувались швидко, вдарялися одна об одну, знов
розбiгалися. Замiр цього катюги чорний... Навряд чи вiн без губернатора на
те одважиться... А що, як вигадав усе не вiн, а хтось iз вищих?..
- Як патрiот, я, зiзнаюсь, нещадний, - сво © вiв Табачнiков. - А як
людина... Можу вам дати шанс!
- Цiкаво... - протяг Тарас, пригадуючи, де вiн уже це чув. А-а, слiдчий
Третього вiддiлу Попов! Його слова, його гидотний спосiб... Якi ж вони всi
схожi - мов вiд одно суки!..
- Ви намалю те портрет його величностi, - на повний зрiст, при орденах,
- i я повiшу його...
- Кого? - всмiхнувся. - Царя? Табачников побагровiв.
- Такi, Шевченко, жарти!.. - аж засичав.
- Не я сказав "повiшу", - стенув Тарас плечима.
- Ти намалю ш портрет царя, - олi ю, на повний зрiст, - i чiтко так
пiдпишеш: "Тарас Шевченко", а я його... портрет той! - повiшу тут, у
кабiнетi, аби начальство бачило, який ти вiрнопiдданий. Га?!
- Ми, зда ться, ще не пили на брудершафт, а ви менi вже тика те, - утiк
Тарас од вiдповiдi.
- Пардон! Пардон! - пiдвiвся справник. - Буде портрет чи нi?
- Як кажуть, рада б душа у рай... - розвiв Тарас руками. - Не можу я
намалювати такий портрет.
- Чому?
- Нема моделi.
- Чого нема?
- Царя, кажу, нема тут. Щоб вiн, як ми оце, посидiв, а я його
намалював...
- Змалю ш так.
- Нi. Мiй учитель, покiйний Карл Брюллов, щодня повторював, щоб не
робили ми нi мазка, коли нема моделi...
- Напав, гада ш, на простачка? - всмiхнувся. - Я теж учивсь. У Ки вi, в
унiверситетi.
- То ось чого вiн, бiдний, почервонiв!..
Табачников налив собi по вiнця келих, випив. Потому вп'явся поглядом в
заарештованого i проказав, угвинчуючи у мозок кожне слово:
- Портрет царя. За кiлька днiв... Iнакше - я пошлю дружку мо му в
Ки©в... I хай господь вас заступа там!..
Уже в сво©й кiмнатi... в чужiй кiмнатi-камерi, - хоча вона була без
грат та без замка, - Тарас дав волю серцю - вдарив стiлець ногою.
Пройшовшись сюди-туди кiмнатою, завважив раптом келишок, якого й досi
чомусь тримав затиснутим в пiтнiй руцi. Жбурнув його в одчинене навстiж
вiкно i сiв до столу. Iроди!.. Вовки, що скочили на карк народу й гризуть,
гризуть iз року в рiк!.. .Погрожу йому Кирилiвським монастирем... Це ж,
певно, в тому рапортi, що справник послав самому губернаторовi, вже
пером написанi його "художества" супроти бога... Мабуть, це ще страшнiше;
це не заслання i не солдатчина!.. Допоки ж, боже праведний, творитиметься
така ганьба й наруга на цiй землi!..
На очi йому потрапив аркуш, змережаний густим письмом. Це ж вiрш,
написаний учора тут... Як мiг його залишити, не заховать!.. Дай боже, щоб
справник тут не побував i не побачив... А втiм, зда ться, в ньому нема
чогось такого... Йому ж iще не заборонено - новим царем! - писати та
малювати!.. Бач, звик ховатися за десять лiт заслання... I недарма. Гаразд
iще, що зшиток з його поезiями забутий в брата в Корсунi. Якби колись
покинув у Сологуба отi сво© "Три лiта", то, може б, легше йому прийшлося
потiм...
Узяв перо, вмочив його i написав на аркушi, вгорi, над вiршем:
"Сестрi". Пробiг рядки очима, де йшлось про сон, i зупинився, вражений
пророчiстю рядка про власну долю, яка йому одкрилася вповнi лише сьогоднi.

I в хвилi човен порина,
"Мiй братику! моя ти доле!"
I ми прокинулися. Ти...
На панщинi, а я в неволi!..
Отак нам довелося йти
Ще змалечку колючу ниву!..

Правда: знов порина човен його життя... Вiн не писав царевi од, не
буде й нинi тратити на нього фарби та полотно!.. А може, й справдi треба
було втекти на вороних з Платоном i Варфоломi м?! Вже був би досi... Всу !
Людинi чеснiй, щирiй i справедливiй нiде нема мiсця, за нею скрiзь чига
влад.i неволi й зла... Хотiв хоч тут, на берегах Днiпра, знайти собi
пристанище на старiсть лiт... Минуло менше тижня, а вже йому вда ться, що
те було давно-давно!.. Тепер про нього дбають, не пропаде...
Вмочив перо, пiдсунув аркуш i, як завжди в тяжку хвилину вирвав iз
серця бiль, розпуку рядками вiрша-стогону:

Колись дурною головою
Я думав: "Горенько зо мною!
Як доведеться в свiтi жить?
Людей i господа хвалить?
В багнi колодою гнилою
Валятись, старiтися, гнить,
Умерти й слiду не покинуть
На обiкраденш землi...
О горе! горенько менi!
I де я в свiтi заховаюсь?
Щодень пiлати розпинають,
Морозять, шкварять на огнi!"

Знесилений, обм'яклий весь, сидiв над вiршем, вдумуючись, чи все
сказав, чи так сказав. Тепер, вiдколи вирвався iз тих пiскiв
закаспiйських, старався кожне слово, немов стрiлу, пускати в цiль. Хто
зна , скiльки йому вiдпущено паперу й днiв?..
Згорнув, нарештi, аркушi, зиркнув довкiл, - як у казармi! - й сховав
мерщiй в кишеню. Так буде лiпше. Можна б i за халяву, але чобiт нема .
Хоча була глибока нiч, у хатi стояла денна спека. Дмухнув на свiчку й
тихо, щоб не збудити справника, покрався в сiни. Садом вже йшов звичайно.
Правда, його чомусь похитувало, неначе випив зайве... Так, мимохiть
оглянувся i вгледiв бiлу постать, що йшла за ним. Десяцький! Не спить,
дурний, несе собачу службу!.. Бо©ться, бiдний, справника... Це ж утечи вiн
зараз, сердега цей наразиться на лють того недолюдка...
З високого крутого замчища йому вiдкрилось диво - Днiпро у сяйвi
мiсяця!.. Його Днiпро... А може, знову?.. Страшно про те й подумати!.. Щоб
мiг, зробився б чайкою, змахнув тугими крилами й лiтав би вiльно й вiчно
над цим безкра©м обширом!..
На сходi ледь-ледь свiтлiло небо... З iмли на плесо виповз, мов Змiй
Горинич, сиплючи снопами iскри, пароплав...
...Несповiдимi путi господнi... й справниковi! Ще снiдали вони в
Черкасах, а на обiд примчали вдвох у тi ж Мошни, якраз на борщ i кашу до
станового. За всю дорогу справник не обiзвавсь i словом. Та й вiн мовчав:
учора наговорилися!
- Де вашi речi? - вийшов iз дому справник, коли Тарас одпочивав на
колодках пiд грушею.
- У Прохорiвцi. А що?
- Пишiть листа, i я пошлю когось привезти. Табачников кудись подався з
двору, а вiн дiстав iз саквояжа (треба його з листом вернути
Максимовичам!) папiр та чим писати й замислився. Погано, страх погано,
коли не сам собi господар, коли подальша доля в чужих руках!.. Що ж
написати? Правду? А де вона й навiщо нею лякать людей, якi не можуть тобi
зарадити?.. Поставив спершу: "Мошни 22 липня 1859" i написав:
"Мо© динi друти! Я опинився аж у Мошнах, а чого я тут опинився, про те
скажу вам, як побачимось, а на сей раз вручителю сего вручите мо© речi, i
грошi, i сорочку, як пошита, i бриль. Може, я ще за©ду до вас, як
вертатимусь у Петербург, а може, й нi, я ще сам добре не знаю. Оставайтесь
здоровi! Нехай вам бог помага на все добре. На той рiк, може, буду вашим
сусiдом, а поки що не забувайте щирого вашого
Т. Шевченка.
А саквояж ваш я таки трохи пом'яв. Вибачайте!"
Згорнув удво аркуш. Навряд чи вiн за©де... Мо', повезуть... Казенним
коштом, споро!.. Тодi везли дванадцять дiб. По бездорiжжю. Нинi ж... А
може, ще цей препаскудний справник здiйснить свою погрозу? Навряд. Хiба як
вищi властi дали йому на те ласкаве благословення... Мерзенний стан, коли
безсилий вирватися з липких тенет!..
Пiдвiвся i сам пiшов до хати шукать пристава. Завидна нехай би хтось
по©хав до Максимовичiв...
За кiлька днiв, надвечiр, коли привiз малих синiв Добржинського до
управителя, вiдчув чийсь пильний погляд. Гадав, що тут за ним не стежать,
аж на тобi!
- Ви з нами йдете, дядьку? - спитав молодший хлопець.
- Нi. Йдiть самi, - озвався. Не мав чомусь бажання провадить свiтськi
бесiди. Та й не хотiлося йому - на зло! - тiкати вiд тих очей. Оглянувся.
Ще молодий... Рокiв сiмнадцять, може... Поволi, мов знiчев'я, iде до
нього. Очi аж завеликi, повнi якогось палу... Радий, що не прогавив...
Боже, куди ж ти дивишся! Таке ще юне...
- Здрастуйте!.. Я... я давно хотiв зустрiтись з вами... - залепетало. -
Я тут живу... У дядька... Ви, може, чули... Вiн Яровий, i служить тут...
О! Ви, напевно, зна те його дружину! Вона дочка художника, професора по
малюванню Павлова. Ви, мабуть, знали його колись. У Ки вi. Я чув, що ви
збиралися посiсти мiсце...
- Вибачте, - сказав Тарас сердито. - Я маю йти. Мене там ждуть, -
кивнув у бiк палацу панського, куди пiшли приставенята.
- Зайдiть до нас! Будь ласка!.. - молив юнак. - Я снив цi ю
зустрiччю... Коли б ви знали!..
Мовчки пiшов але ю. Юнак за ним. На вiдстанi, яка поволi збiльшувалась.
Нiхто ще так за ним не стежив... Зна про нього те, що вiн давно i сам
забув... Це ж треба!.. Йде. Несмiливо, мов собача бездомне, якому кинеш
кiстку... А може, вiн, цей хлопець, за ним поплiвся з голоду? Так нi ж,
тут дядько служить... Може, чим завинив перед "властями предержащими", i
становий примусив його служити нишпоркою? Нi, так не служать з примусу!..
З палацу вибiгли малi Добржинськi, радi, що попрощалися, що можна знов
податися кудись на рiчку, в поле. Завтра ©м, бiдним, ©хати вiд
батька-неньки в Ки©в, науку гризти...
- Васю! Ти ©деш з нами? - кинулися вони до хлопця, що зупинився
осторонь.
- Авжеж... по©ду... - мовив, не зводячи очей з поета, якого добрi конi
от-от помчать вiд нього.
Тарас пройшов, не глянувши. Чогось зробилось прикро за це дитя, чогось
душа взялася льодком журби.
Прислухався. I вiн, як видно, теж гiмназист, i вчиться теж у Ки вi... О
свiт, о люди!..
Ввечерi, коли прийшов у гостi (Табачников десь загуляв) в одну родину
милу й принiс дарунок Максимовичiв - свiженьку першу книгу "Украинца", тi
сяючi, пекучi очi з'явилися туди ж за ним. Господаря нiтрохи це не
схвилювало й не насторожило, хоч вiн живе й працю тут i, певно, зна усе,
що дi ться в селi й ма тку.
- Прошу! - ледь уклонивсь Тарасовi, запрошуючи його в свiтлицю, де вже
поквоктував новий блискучий самовар i чашечки до нього збiглись обрусом,
немов курчата. Цей пан Грудзинський, хоч i поляк, а дiло зна !..
Випивши смачного трунку з ромом, взялись, нарештi, й до Максимовича,
оскiльки в книзi, яку принiс, були лише його труди на нивi лiтературнiй та
iсторичнi студi©.
- Що то як вчений муж, - сказав Тарас, гортаючи. - Зiбрав докупи
всячину, i - ма ш книжку. Та ще яку! Господар взяв у нього, теж погортав.
- Цiкаво... Що ж вiн пише в сво©х листах Погодiну?
- Таж про Хмельницького...
- Спiва хвалу чи ла ?
- Ще не читав.
- О! Тут i "Песнь о полку Игореве, переложенная на украинское наречие
М. Максимовичем".
- А ке сюди!
Ця пам'ятка старовини його давно хвилю , вабить, проситься йому до рук
чи до пера, та все нiяк не змусить себе покинути усi дiла й засiсти за цю
тяжку роботу. А вiн, дивись, одважився, знайшов снагу i втяв-таки! Ну ж,
ну, подивимось та почита мо вже надруковане...
- Що, справдi там по-укра©нському? - спитав господар.
- Слухайте! - сказав Тарас, устигши вже прочитати рядкiв десь
вiсiм-десять:
Боян вiщий було схоче
Кому пiсню заспiвать,
Зараз думкою по древу
Почина вiн лiтать;
Бiжить вовком-сiроманцем
По горах i по долах;
Орлом сизим пролiтав
В пiднебесних облаках...
Примовк, заглянув далi.
- Що? - запитав Грудзинський.
- Жаль... Не знайшов тональнiсть... - сказав Тарас. - Це ж геро©чна
пiсня, якою автор кликав на боротьбу!.. А тут... Послухай:
О Бояне, соловею
Давньо© години!
Коли б ти защебетав був
Про оцi дружини!
Коли б ти iзвив був славу
Вкруг се© години!..
- Мда-а... - вiдхиливсь Грудзинський на спинку крiсла. - Трохи воно...
- Хай вибачить, та далi я не можу цього читати! - тяжко зiтхнув Тарас.
- Це ж треба так...
- Взялися б ви!
- Я думав...
- Будь ласка, дайте менi цю книжку хоча б на нiч! - пiдбiг той пильний
хлопець. - Я вранцi вам поверну. Тарас притис до бока книжку, мов затулив
©© собою.
- Васю, йди погуляй... - ласкаво сказав Грудзинський. - Розмова в
нас... Юнак умить почервонiв i вибiг.
- Хто вiн такий? - похмуро спитав Тарас.
- Хороший хлопець... Що з ним таке сьогоднi?.. Слухайте! Цю штуку треба
робити вам, Тарасе! I тiльки вам!
- Спасибi на добрiм словi... Вирвусь, дасть бог, на волю - спробую...
- Шевченко тут?! - вбiг становий Добржинський. - Вiд губернатора
прийшла бумага...
- Що в нiй?
- Велять, щоб вас негайно прислали в Ки©в.
- А там куди?
- В полiцiю.
- Ну, слава богу!.. - тихо сказав Тарас, згадавши, чим йому грозився
справник.
Пристав з Грудзинським мовчки перезирнулися...
...Хiба ж отак збирався в'©хати в старий i славний Ки©в! Хоча на возi
поряд сидiв звичайний дядько-соцький, а не жандарм, Тарас не мiг забути
анi на мить, що ©де вiн казенним коштом i не до друзiв милих, а на
розправу до полiцмейстера, який повинен виконати високу волю
генерал-губернатора.
В полiцi© його зустрiли радiсно.
- Де вас чорти носили? - насипався якийсь, напевно, високий чин.
- Таж ©хали... - протяг незрушно соцький.
- П'ять днiв з Мошен до Ки ва?!
- Таж поламалось колесо...
Високий чин сердито пирхнув i наказав одному з трохи менших чинiв
полiцi©:
- Негайно до генерал-губернатора!
- Обох?
- Нi. Тiльки пана академiка.
Невдовзi вiн, раб божий, стояв уже перед дверима до кабiнету його
сiятельства князя Васильчикова i Андрi вський, - чиновник для особливих
доручень при генерал-губернаторi, - напоучав його тихенько, як слiд
поводитись i що казати князевi.
- Ви ж не забудьте, прошу: дискутували про вiру й матiр божу з
католиком! I тiльки з ним. Iларiон Iларiонович не любить
польсько-латинський дух... I ви ж - еге? - не любите... А ще якби змогли
розчулитися, пустить сльозу!.. Вiн страх як любить сльози i каяття...
- Не маю в чому каятися, - сказав Тарас.
- То вiд образи плачте... При©хали на рiдну землю глянути, вклонитися
могилам батька, матерi, а вас якийсь поляк-католик зiткнув з полiцi ю.
Хiба не прикро?
- Просто-таки обурливо!
- Тихiше!.. Вже виходять пани купцi... Купцi пройшли, здивованi якiсь,
розгубленi.
- Ввiйшли по шерсть, а вийшли стриженi? - спитав Тарас чиновника.
Той усмiхнувся тiльки i пiдштовхнув його легенько до дверей.
Князь щось шукав у течцi й не помiчав ©х довго. Нарештi звiв байдужi
очi.
- Слухаю... А-а, це, напевно, пан академiк iз Петербурга!
- Тарас Григорович Шевченко, - представив його чиновник князевi. Тарас
злегка вклонився. Як при знайомствi.
- Що ж ви там?.. Менi таке тут написав Табачников!.. - узяв зi столу
аркуш i знов поклав.
- Я розпитав Шевченка, - встряв Андрi вський. - Справника ввели в
оману. Шляхтич один, Козловський...
- Було блюзнiрство чи не було? - спитав суворо губернатор.
- Католик той все вигадав, - сказав Тарас. - Я трохи з нього покепкував
за те, що вiн прийшов у фраку "na роlоwanie"; вiн розгнiвився i отав мене
спонукувати до диспуту про бога й вiру...
- Треба з цим щось робити! - кинув сердито князь. - Поляки цi чужi
Росi© та православiю. А гонору, дурних претензiй!..
- Правда, - пiддакнув скромно Андрiввський. - Нам цi ляхи...
- Будь ласка, Марку Олександровичу, ви розберiться у цiй пригодi. А
вам, - кивнув Тарасовi, - я радив би вернутись швидше до Петербурга. Там
люди бiльш розвинутi, за будь-яку дрiбницю не прагнуть взяти ближнього за
горло й вислужитися...
- Я тут хотiв купити... - почав Тарас, та Андрi вський його смикнув. -
Спасибi! Так i зроблю...
Як вийшли, Марко Олександрович зiтхнув полегшено i посмiхнувся. А в
кабiнетi, куди привiв Тараса, щоб "розiбратися", сказав повчально й нiби
не без iронi©:
- Коли начальство радить, бiжи мерщiй виконувати, бо то наказ!
- То що, я можу ©хати? - спитав Тарас.
- Заждiть. Побудьте в Ки вi. Тим часом ми з вами вдвох напишемо таке
собi пояснення, яке дало б пiдставу закрити це печальне дiло... Ма те, де
зупинитися?
- Та вже знайду, - сказав Тарас, подумавши, що краще вiн подба сам про
житло, як ма дбати пан полiцмейстер.
- Добре, - подав правицю Марко Олександрович. - Зайдiть до мене... так
днiв за три. Я пiдготую проект пояснювально© записки й вам покажу.
Проводячи iз кабiнету, шепнув уже бiля дверей:
- Був тут на днях "сладчайший" наш Платон Федорович...
Тарас хотiв спитати, де може вiн забрать сво© пожитки, як розчинились
дверi й до кабiнету влетiв, як вихор, патлатий пiп.
- Тут, кажуть, Тарас Шевченко! - рявкнув таким густющим басом, що
задзвенiло у вiкнах скло.
- Ну-у, батюшко, я ж вас просив... - скривився Марко Олександрович. -
Це ж вам не храм...
- Чистилище! - притишив трохи голос могутнiй пiп. - А може, й пекло!..
- Рiзко одвiв рукою миршавого чиновника й постав у всiй сво©й козацькiй
величi перед Тарасом. - Здрастуйте, мiй дорогий! - обняв його, поцiлував.
- Я вас беру до себе! Бо цi песиголовцi вас замордують голодом i чарки теж
не пiднесуть... Марко не проти. Еге? - звернувся до Андрi вського.
- Будь ласка. Навiть радий, - всмiхнувся той. Пiп розшукав i сам понiс
Тарасiв нехитрий скарб. Крiзь простiр i крiзь юрбу проходив, як нiж крiзь
масло, тiльки метлялась ряса та довга грива...
- Вибач! Я ж не назвався, мабуть? - спинився вже бiля Софi©. - Отець
Юхим... Тьху! Ботвиновський Юхим Георгiйович. А он мо обiйстя! - кивнув
на двiр, обнесений мiцним парканом. - Як десь у когось перебереш, питайся
брами Заборовського: мiй дiм навпроти не©, утрапиш сам. Собакам я тебе
представлю - знатимуть. Не встиг Тарас подякувати, як пiп рвонувся далi.
За кiлька днiв у домi отця Юхима зiбралася велика учта на честь
"привезення Тараса в Ки©в". Юхим Георгiйович, щоправда, висловився бiльш
по-церковному: "честных мощей Тараса" i цим надав великiй учтi непевного
якогось тону. А втiм, компанiя була така, що збити ©© з намiчено© дороги
не змiг би вже й потоп всесвiтнiй. I як нагадувала вона Тарасовi тих
мочеморд, яких колись очолював i надихав Закревський Вiктор!..
- Братiв! - пiднiс срiбляний келих отець Юхим. - Сьогоднi в нас
врочистий день - вшанову мо такого гостя, якого ще, - не ображайтеся, - не
бачили в мо му домi! Он вiн сидить, нахмуривши ясне чоло...
- Бо хоче швидше випити, - пiдкинув слiвце подiльський купчик Балабуха,
Юхимiв щирий приятель.
- Не заважай! - зиркнув на нього гнiвно отець Юхим. - Ми нинi в
храмi... Бiльшому, нiж храм Софi©, вищому, анiж дзвiниця лаврська. Ми в
храмi - мислi! - Передихнув, поставив келих i знову взяв. - Наш дорогий
Кобзарю! Хоч ти до нас при©хав не дуже весело й не по сво©й, як кажуть,
волi, ми всi щасливi з того, що ти сидиш отут мiж нас, тво©х завзятих
пошанувальникiв i щирих друзiв. Батьку, ти нам сказав, хто ми такi, якого
роду-племенi, вдихнув вогонь у душу, святий вогонь!..
- А в тiло ми його ввiлл мо зараз, - озвався знову пан Балабуха.
Пiп знову блиснув поглядом, як би ножем, проте не став продовжувати
свою застольну проповiдь. Струснув, мов лев, чуприною, пiднiс вагому чару
й проголосив:
- Тарасе, будь здоровий.
- I вiльний будь! - додав панок, який весь час крутився перед очима i
лип до гостя, немов реп'ях.
- Спасибi. Будьмо!
Вже по якiйсь там чарцi панок-реп'ях, що пив i ©в чи не найбiльше,
гукнув писклявим голосом:
- Тарасовi, панове, слово! Нехай нам скаже батько, як далi в свiтi
жити, куди iти!
Тарас умить насторожився. Чогось йому здалося, що цей панок не
випадково блука слiдом, крутиться довкола нього.
- Слово мо просте... - пiдвiвся. - Будьмо завжди людьми!.. I ви також,
- додав тихiше для Реп'яха, що вимагав розвинути короткий тост.
- Та що ж це ти, Тарасе! Такий поет i златоуст, а нам не хочеш
мовити... Хоч прочитай новеньке щось, колюче, щоб тим песиголовцям аж
закрутило в носi!
- Тарасе, батьку, просимо!
- Ми так давно хотiли вас послухать!
- "Послання"!
- "Сон"! - гукнув Реп'ях. - Де про царя...
- Ну, добре, - спинив Тарас той гамiр. - Я прочитаю, панове, "Сон"...
еп'ях застиг, неначе тигр перед стрибком, аж очi в нього зблискували.
арас прокашлявся й почав той "Сон", який читав на вечорi у Симиренка:
На панщинi пшеницю жала...
Отець Юхим аж просльозився. Iншi лише похнюпились, як дочитав. Один
Реп'ях скривив тоненькi губи i пiдкусив словами iз "Кобзаря":
- "Було колись - в Укра©нi ревiли гармати..." Не тi тепер вам сняться
сни!
Кров шугонула в голову, але Тарас змiг подолати волею бажання вилить
чарку в хидну пику. Може, йому цього i треба, щоб був скандал, щоб
розiйшлись по Ки ву бруднi плiтки про нього.
- Мо' б, лiпше ми щось заспiвали? - мовив як тiльки мiг спокiйнiше.
- Божественну якусь, панове! - пiдтримав на свiй манiр мерзенний шпиг,
гадаючи, що вiн, Тарас, одразу стане цапа й почне блюзнiрствувати, як в
Пекарях. Бридота!..
Поставив чарку й рвучко, рiшуче встав.
- Тарасе, що з тобою? - гукнув Юхим.
- Спасибi. Менi пора...
- Куди ти?
- Я вже пiду.
- Надворi нiч. Дощ та багно!
- З багна прийшли, в багно усi й повернемося. То все земля...
Протисся мiж стiною та спинами вже геть хмiльно© братi©.
- Та що ж це, люди добрi! - ударився руками в боки пiп. - Ти ж нам
псу ш, Тарасе, усю обiдню! Гарно так почали... Зостанься!
- Не можу. Вибач... - вислизнув з його ручищ.
- Гей, хто там , замкнiть ворота!
Хихочучи, Реп'ях побiг до брами, замкнув ©©, а ключ вiддав господаревi.
Тарас рвонувся з хати, як звiр iз пастки. Може, вiн не замкнув, а лиш
удав, що замика !..
Брама була мiцна, паркан високий, щiльний, замок важкий. Коли б ще
грати...
- Батьку, Христом тебе благаю, вернися в дiм! Та вип' мо, та
поспiва мо!.. - молив Юхим, з якого хмiль немов зняло рукою.
- Нi. Я пiду, - похмуро сказав Тарас.
- У глупу, холодну нiч?!
- Йди вiдмикай ворота.
- А я ж збирався вранцi з тобою вдвох навiдатися у фотографiю пана
Гудовського й запечатл ть...
- Iван Гудовський? - радо спитав Тарас. - То це ж товариш по Академi©!
Ворота, отче, бо буду лiзти через паркан!
Отець Юхим сердито плюнув, вилаявся в рясну, розкiшну бороду й дiстав
ключа з-пiд ряси...
...Iван зрадiв Тарасовi, як батьку рiдному. Обняв, притис. Але не дався
поцiлувать.
- Нездужаю... - сказав охриплим голосом i глянув так, мов завинив. -
Той Петербург... з його вiтрами, сирiстю...
Тарас повiв плечима, бо добре змерз. Всю нiч бродив по мiсту, жалiючи
будити друга.
- Можна, я поживу у тебе днiв два чи три?
- Будь ласка!
- Пошли когось до Ботвиновського, - отця Юхима, який живе бiля Софi©, -
хай принесуть мо© пожитки.
- Ти з ним знайомий?
- Лихо нас познайомило. Козак нiвроку... Тiльки довкола нього крутиться
такий народ!..
- Компанiя у них весела, - зiтхнув Iван. - Всi мов бики, ©дять i п'ють
за десятьох, жирують. А тут!.. - махнув рукою, I раптом звiв здивовано
рiдкi, пожухлi брови: - То ти уже на волi?! Давно?
- Та як тобi сказати... Два роки вже... А це за Кановом мене схопили