Шевчук Владимир. Терновий свiт

- Куди вам?
- дь до греблi. Шевченка хата...
- Може, ви брат Микити?
- Правда...
- А кажуть, вас забрали у москалi!
- Паняй, бо конi он скубуть бур'ян...
Вiзниця похапцем потяг за вiжки, вйовкнув на зледащiлих коней.
Здалеку Тарас не мiг пiзнати рiдну хату. Чогось ©й бракувало нiби...
А-а, вже нема яблунi, яка завжди стояла бiля причiлка!.. Червонобокi
великi яблука... Вiн намагався зараз згадати ©хнiй чудовий смак i вже не
мiг... А там, за Каспi м, ще пам'ятав...
Зоставшись сам бiля ворiт, стояв i тишив серце. Ось той куточок свiту,
що найрiднiший... Звiдси пiшов у свiт, тут залишилося його корiння, його
сумна iсторiя, його дiди та прадiди... Могила неньки...
Звiдкись узявся чорний кудлатий пес, загавкав люто.
- Що ж ти, Рябко, чи як тебе?.. - озвався тихо. - Сучий ти, бачу,
син... Я ж свiй отут, а ти мене прийма ш, як чужаницю...
Ввiйшов у двiр, i пес, притихши, шаснув за купу дров.
- Е-е, братику, душа-то в тебе iз лопуцька!.. Двiр був такий же, як i
колись. Над ним неначе не владний час. Здавалося, що й цей спориш, що
слався йому пiд ноги, був той, яким ходили батько, мати i дiд Iван... Чи
то живий? Напевно, уже помер. Це ж в сорок п'ятому йому було...
Звiв очi й побачив жiнку братову, що вийшла стрiти гостя й не
впiзнавала. Ось що зробила iз ним солдатчина!.. Хотiв озватись словом, але
не мiг, судома стисла горло. Дивився мовчки на почорнiлу i геть стару
Палажку, на скрученi брунатнi пальцi, якими та перебирала старий фартух, i
ледве стримував щемливу хвилю слiз.
- Не впiзна ш, Палажко? - мовив-таки неголосно. Скривившись, мов од
болю, вся стрепенулася i простягла до нього руки:
- Де ти, Тарасе-брате, взявся?!
Потому впала йому на груди i заридала.
Вiн теж обняв, поцiлував, не стримуючи болючих слiз.
- Микита в полi, - згодом сказала жiнка. Витерла кра чком хустки очi й
оглянула цiкаво гостя. - Дивний ти став якийсь... iз вусами... та ще й
лобатий... Що ж ми тут сто©мо! Ходiмо в хату.
Тарас нагнувсь, навпомацки взяв саквояж, позичений у Максимовичiв, i
переступив низький порiг угрузло© ледь не по вiкна хати.
Небавом бiг побачити сестру Ярину. Спиняв себе, притишував, та все ж не
мiг iти статечно. Довго вiн ждав цi © митi, цього повернення у свiт свого
дитинства!.. Когось стрiчав, вiтався з кимось мовчки й страждав, що тут
його нiхто тепер не впiзна . Звичайно, час летить, тече, все змiню , та
щось було й з його вини у тому невпiзнаннi. Що саме, не мав снаги
збагнути. Вбирав очима, серцем, сiльськi одвiчнi кра види, хати, дерева,
хмари, - що тут були немовби якiсь сво©, кирилiвськi, - й вертавсь поволi
в лоно свого села i роду... Здавалось, довго й тяжко бродив болотом з
пастками трясовини й лише тепер дiстався твердi, вийшов на битий шлях...
Яринин двiр уразив сво ю вбогiстю. Тут i ранiш не видно було руки
господаря, а нинi злиднi лiзли з усiх куткiв. Помер Яринин маляр. Одмучив
©©, сердешну...
З клунi тим часом вийшла дiвчина. Спинилася бiля дровiтнi, злякана
таким незвичним гостем, й аж упустила миску, яку несла.
- Ти хто ж така? - спитав Тарас.
- Устина...
- А мати ж де?
- В городi... полють...
- Можеш ©© покликати? Скажи: Тарас при©хав. Зiрвавшись з мiсця, дiвчина
так спритно шаснула в густий вишняк, що стало сумно. Всюди пану страх!..
Не витримав - пiшов услiд, шукаючи сестру очима... Господи, яка ж вона...
Розпрямилася i, притуливши дашком до лоба руку, вдивлялася в
прибульця-пана...
- Ну, здрастуй, здрастуй, сестро! - простер до не© руки. Ярина тихо
скрикнула.
На призьбi, де присiли погомонiти та надивитися одне на одного, Тарас
поклав ©й на колiна голову й вiдчув, що вiн удома. Далеким журним спомином
спливла на серце мати, ©© тепло... Заплющив очi й слухав ту благодать...
Сестра тихенько плакала.
- Як же ви тут жили? - спромiгся-таки на слово.
- Отак, як бачиш... Горе, а не життя...
- Твiй Федiр давно помер?
Промовчала, немов не чула. Згодом зiтхнула, висякалася i проказала з
моторошною байдужiстю:
- Що жив, що вмер... Хто зна , чи варто нам на свiт родитись, брате...
Не мав чого сказати. Такi думки й самому не раз приходили в тяжкi
хвилини розпачу та безнадi©. I все ж... I все ж...
- А де сини?
- На панщинi. Найменший, правда, в наймах, пасе ягнят...
- Iвась?
- Та нi, Лаврентiй. Тринадцятий йому пiшов.
- Як я колись...
Спливли рядки, написанi про це в солдатах, у захалявнiй книжечцi.
Менi тринадцятий минало.
Я пас ягнята за селом...
- А що, Оксана й досi живе в Пединiвцi? - спитав, одвiвши очi.
- Не одружився, видно? - спитала замiсть вiдповiдi. - Гай-гай!..
Живе... - зiтхнула. - Якось була на храмi, бачила...
Хотiв спитать, яка вона, та не посмiв.
Прибiг, дiзнавшись, Йосип. На мить спинився, вражений незвичним братом,
потiм пiдняв його iз призьби, притис, заплакав.
- Братику!.. Яким ти вiтром?..
- Добрим, - сказав Тарас. - Як бачиш, на волi знову.
- Жаль, Катерина наша...
- Що з нею?!
- Вмерла... Тiльки ти десь пропав...
Стояв, схиливши голову, й пригадував свою сестричку-няньку, ©© лице,
поставу, рухи... Скiльки ж це ©й було, коли вона покинула цей бiлий чорний
вiд горя свiт? Десь сорок п'ять... чи навiть сорок чотири... Як
батьковi!.. Крiпаччина, робота панська в могилу зводять рано...
- Ходiмо, кажу, до мене, брате, - заторсав Йосип. - Глянеш, який уже
хрещеник твiй. Чита i геть, як ти, на панщину й на пана чортом дише! Вже
був на стайнi, всипали, й не схаменувся... Що я з ним отаким робитиму!..
Приходь i ти, Ярино, з дiтьми.
Йосип його забрав, повiв, розказуючи сiльськi новини, а вiн усе
печалився одною з них - сестрою, що рано так пiшла з життя. Проклятий
свiт, прокляте панство!..
- Зна ш, вiд чого вмерла Катря?
Йосип знизав плечима.
- Тиждень лише полежала. Вважай, що легко вмерла-Дай боже й нам...
- Тобi ще, брате, рано про те i думати! - прогнав Тарас свою журу. - Ти
ж наймолодший, мусиш нас поховати спершу...
- Ну й завели весело©! - всмiхнувся Йосип.
- Справдi... То скiльки вже у тебе чад?
- Та сиплються, немов горох! Три сини... Та ще... Он мiй Андрiй,
середнiй, - кивнув на тин, бiля якого стояв хлопчак з волоссям до самих
плiч.
Обнявши небожа, Тарас спитав:
- Чого це ти нестрижений?
Хлопчак промовчав.
- Служить у козачках в Зiнькевича, i той звелiв...
- Неси, Андрiю, ножицi! - гукнув Тарас, згадавши сво гiрке
козачкування. - Щоб нам якiсь зiнькевичi не дозволяли по-людськи
стригтись! Дзуськи!
Коли прийшов хрещеник його Трохим, Тарас стояв посеред двору i клацав
ножицями, готовий стригти усiх пiдряд, а мати мила голову новоостриженому
Андрi вi. Заходив празник: завтра - святий Петро, й на панщинi були до
пiдвечiрка.
Вже потемки прийшли i брат Микита, й Гнат Бондаренко, iще якiсь
напiвзнайомi люди, що теж були колись малими i вчилися в дяка Петра
Богородського. Кожен принiс пляшину меду чи оковито©, веселу, добру
приязнь i... сивину. Так дивно було дивитися на цих друзяк, що стали
раптом лiтнiми й беззубими, як i в часи школярства. I сумно. Вже прожито,
вважай, життя, вже багатьох нема , а все довкола, як i колись... Нi волi в
них, нi долi!.. А Гнат сп'янiв од меду чи од його при©зду i вже гукнув
весело©, яко© ще Тарасовi не довелося слухати:
Через греблю Микитину
Ведуть Варку пiдтикану.
Кричить Варка, репету ,
Нiхто ©© не ряту ...
Нi, ще нурту козацький дух, iще не вмер у ©хнiх скорбних душах, не
згас, прибитий панщиною, як гасне в полi вогнище!.. Чи то живий
суботiвський козак Антiн Яременко, чи береже стару козацьку зброю, ждучи
його чи гасла до повстання?.. А той друзяка з лiсу побiля Седнева? I всi,
що вже були готовi?.. Якщо не знали, де вiн, подумали, що зрадив ©х
покинув, а сам утiк... Знайде тепер, вiдновить ©хню спiлка роздмухав з
мало© iскри полум'я!..
Iшли додому з Гнатом. Село вже спало, зморене i наболiле Спало
тривожним сном невольника...
- Ти чу ш?
- Що? - спинився Гнат.
- Як стогне...
- Хто?
- Кирилiвка... I Моринцi, i Воронiвка... Вся Укра©на!..
- Чи©сь воли в оборi...
- Воли, воли... Були козацькi конi... Тепер воли!..
- То як там воля? Буде? - спинився Гнат, добув капшук та люльку.
- Не знаю. Ще балакають та все мудрують, як би панам зробить
полегкiсть...
- А що, ©м важко нинi?
- Мудрують, щоб i далi, без крiпакiв, жилося панству жирно.
- А нам же як?
- Як бог дасть! Це буде воля панська, iз панських рук... Свою б нам
волю, Гнате!
- Ет, хоч би вже була й така... - озвався Гнат похмуро. - Сво © нам,
напевно, не дочекатися...
- Чекання мало, друже, - сказав Тарас. - За волю битись треба!
- Вже пробували. I в сорок восьмому, й чотири роки тому.
- Не так, не так! - схопив Тарас за руку друга. Йому про це розказували
ще в Петербурзi. - Воля не по церквах прита на, не в iнвентарних правилах,
не в манiфестах царських, якi попи приховують, - вона у нашiй дностi, у
братствi всiх людей трудящих, гноблених царем i панством!
- Де вона? Хто нам ©© пошле, покаже?
Самi днатись ма мо. Село з селом, повiт з повiтом... Щоб весь народ
тягнув в одне, щоб одностайно стати, коли прийде така пора!..
- Того не буде.
- Буде!
- То тiльки так зда ться тобi з столицi. Ти тут побудь та по днай, та
обмини усяких панських прихвоснiв, жандармiв, соцьких!..
- Правда, - сказав Тарас, подумавши. - Важке це дiло...
- Тож-бо!
- I все ж нам треба, мусимо знайти дорогу братства, коли бажа м жити i
стати знову рiдними синами долi!
Гнат не сказав нiчого. Смоктав свою коротку люльку, яку тут звали
носогрiйкою, i пихкав димом. Тарас поволi охолоняв, утишувався.
Небо ряхтiло зорями, i серед них була й ота його зоря вечiрня, якiй
звiряв невольничi печальнi думи вiн на засланнi.
Зоре моя вечiрняя,
Зiйди над горою...
Молився так на чужинi, в незамкненiй сво©й тюрмi. Й тепер вiн тут! Ось
рiдне - високе, чисте - небо!.. Отари зiр на ньому й пастух неквапний -
мiсяць!.. Бiлiють хати... Верби схиляють вiти-коси, немов русалки...
Господи! Як марив вiн цим днем повернення, цi ю нiччю, музикою тремтко©
тишi, пахощами садкiв та степу!..
- Отут колись тебе чекали... - тихо озвався Гнат. - У той при©зд...
Тарас оглянув мiсце i теж згадав, побачив нiби бiля верби дiвочу бiлу
постать. Його невдале сватання, одна з його невдалих спроб знайти людське
пристанище на цiй землi...
- То як же ©й ведеться? Вже попадя, паньматка в сонмi дiток? - спитав
ревниво, з докором.
- Нi... Не змогла забути вона тебе, не вийшла замiж...
- А що отець Григорiй? - спитав отерплим голосом.
- Пишався тим, що передбачив твою недолю i не вiддав за тебе доньку.
- Бiдна...
- Вона аж нiби вiд того стратилася розуму...
Тарасовi здушили горло сльози. Який цей свiт, якi на ньому юди!..
- Я вже пiду. Добранiч! - промовив Гнат. - Ти довго будеш?
- Аж до зими.
- Це добре.
Подав мiцну велику руку й пiшов у нiч.
Поволi стихли кроки. Шелеснув вiттям вiтер, що налетiв зi степу, мов
гайдамака... Дивнi дiла тво©, преблагий боже! Нащадок вiльних козакiв,
пiднаглядний солдат-поет сто©ть оце в селi рабiв, на тiй землi, що
вирувала волею i дивувала тим цiлий свiт!.. Може, воно й премудро,
господи, та тiльки в цiй премудростi багато зла... Закутi всi, приниженi,
натравленi одне на одного лукавим панством... Де ж той диний, несхибний
шлях до волi?! Чи, може, вiн загублений, зарiс травою болю i забуття?..
Проходячи бiля верби, торкнувся вiття... Вслухався в журливий шепiт
листя... Може, щоб вiддали за нього Феодосiю... Пусте. Нiщо не в силi
змiнити путь, яку йому призначено пройти по муках!
Вже пiд ворiтьми раптом згадався Гнатiв докiр. А й справдi, що вiн
здатний зробити звiдти, з Санкт-Петербурга для того, щоб днався трудящий
люд? Писати вiршi, кликати до боротьби, так хто ж тi кличi пустить межи
людей, хто дасть болючим його словам про волю дорогу в рiдний далекий
край?.. Нi, мабуть, треба самому йти назустрiч людям, влитися у свiй народ
i тут уже, вiч-на-вiч, трудитися для дня його прийдешнього!.. Осiсти в
гарнiм мiсцi бiля Днiпра, зiбрать довкола друзiв та однодумцiв i так,
гуртом, поволi пiдняти дух народу, з' днать докупи знiчену його могутню
силу i вдарити скрiзь водночас, мiльйоном трудящих рук!..
Мороз йому пройшов по спинi. Легко пiдняв за край ворота i вiдчинив.
Негайно треба ©хати шукати землю десь над Днiпром, на кручi, щоб з не©
видно було далеко кожному, щоб переймався кожен красою, духом, величчю
свого Днiпра, сво©х степiв, сво©х лiсiв!..
Знав, що нiхто йому не зможе так помогти у цьому дiлi, як брат його
троюрiдний Варфоломiй. Письменний, мудрий, чесний, та ще й живе тут
недалеко, в Корсунi.
Ввiйшов до хати повен надi©, сили, волi до боротьби.
...Десь чув таку премудрiсть: перш нiж поставить хату, дiзнайся, хто
тво© сусiди. Тому сприйняв спокiйно затримку аж на цiлий тиждень
здiйснення свого палкого задуму - знайти й купити землю. Власне, вiн ще не
знав, де купить i де поставить перший свiй власний дiм, i всi, хто жив у
межирiччi Днiпра й Росi неподалiк од ©х злиття, були йому цiкавi. А ще
йому хотiлося дiзнатись якнайбiльше про бунт селян на Корсунщинi, про
розстрiл ©х на вулицi перед мостом. Тут пролилася козацька кров, що
збурилася в крiпацьких грудях.
Вже в день при©зду, ввечерi, коли пригасла трохи велика радiсть
зустрiчi, Тарас пiдвiвся й мовив Варфоломi вi:
- Ходiмо, брате, глянемо на нiч та Рось. Надворi, де гуляв свiженький
нiчний вiтрець, Варфоломiй зiщулився, повiв плечима й буркнув:
- А може, лiпше ще по однiй i спати?
- На тому свiтi спатимемо, - сказав Тарас. Обняв його легенько i
пiдштовхнув туди, де чувся веселий плескiт рiчки, що вирувала, здавлена
важким камiнням.
- Незвиклий я прогулюватися...
- Ну, ти у нас великий пан! - сказав Тарас насмiшкувато, - Сам
управитель ма тку князя Лопухiна!.. - I враз спитав серйозно: - А як же
ти, мiй милий друже-брате, женеш людей на панщину? Нага м?
- Нi. Стараюся, щоб тут людей не били...
- Й не б'ють?
- Бува по-всякому, - признався щиро Варфоломiй. - Принаймнi я грiха не
взяв на душу.
- А як повстали .люди й пiшли iз сiл на Корсунь?
- Я був тодi в Кирилiвцi.
- Я чув, що тут наклали гору трупiв. Це правда?
- Так. Стрiляли в натовп, зблизька...
- А чим були озбро нi?
- Хто?
- Бунтарi.
- Кiлками, долотами... та ще хiба сокирами...
- I йшли на вiйсько?
- Тiльки до перших залпiв. Вiдчай пригнав сюди ©х...
- Видно, терпець уже врива ться, не можуть бiльше в рабствi, - сказав
Тарас. Вiн бачив тi ряди беззбройних крiзь тьму й роки, вiн розумiв ©х
серцем, а розумом не мiг змиритися з нестямним ©хнiм виступом, з приходом
©хнiм в Корсунь на вiрну смерть. Хто ж так iде - беззбройне, прямо, чисто
- на зустрiч з лютим ворогом, зi втiленням неволi й зла!..
- Прийшли, щоб ©х вписали у козаки, - зiтхнув тим часом Варфоломiй.
- Щоб пан вписав?!
- Напевно. Пустив хтось чутку, нiби е манiфест про вписування до
козакiв.
- Допоки ж люди вiритимуть в отцiв-царiв! - стис кулаки, аж хруснули
вiд того пальцi. - Ждуть милостинi з кривавих рук, iз тих, якi загнали ©х
у рабство!..
Варфоломiй оглянувся, чи хтось, бува, не слуха , прошепотiв:
- Тихiше!.. ж всякi люди...
- Правда, - сказав Тарас. - У Ки вi пiдслухав нас один студент та й
виказав...
Брели поволi парком, в густiй пiтьмi, - бо мiсяць ще не зiйшов, - i
кожен думав думу про щось сво . Варфоломiй... Чи можна йому довiритися,
сказати, що готу ться робити тут, на Укра©нi, чим стане дiм, яким тепер
клопочеться?.. Не варто ще. Нехай вважа , що мучений i тертий долею
спочити хоче в тишi й самотинi...
- Бував на. горах Канiвських? - спитав його.
- Що?.. А-а, на горах... Якось...
- Мiж Пекарями й Кановом.
- Бував, проте не придивлявся. Коли б знатт , що треба буде...
-_ Гарне там, брате, мiсце! Гори... Й Днiпро, вважай, бiля порога... Не
зна ш, чия земля?
- Та, мабуть, пана Никодима Парчевського.
- I де ж його шукати?
- У Межирiччi.
- Славно. Туди ми, брате, й рушимо! Це ж недалеко. Можна човном по
рiчцi!..
- Краще по©дем кiньми. Кiньми - воно надiйнiше, - охолодив Тарасiв
запал Варфоломiй.
Спинилися бiля води. Помилувались мiсяцем, що важко сходив, срiблячи
грайливу Рось... Десь на околицi мiстечка ще хтось побачив те велике диво
й зiтхнув-озвався пiснею.
Ой зiйди, зiйди, ясен мiсяцю,
Як млинове коло,
Ой вийди, вийди, серце дiвчино,
Та промов до мене слово...
Яка краса, яка безкра©сть духу!.. I скiльки в цiй мелодi©, у цих словах
печалi, самотини...
- А що то у вас за дiвчина? - спитав, коли затихла пiсня.
- Навчителька мо©х дiтей, чи гувернантка. А звуть ©© Наталкою...
- Не та, не та, - скривився. - Що пора ться по господарству...
- Харита, може, наймичка?
- Еге.
- Вона у нас два роки. Тихенька, добра, лагiдна...
- Менi б таку дружину.
- Вона крiпачка...
- Братику, а ми хiба не з крiпакiв? Не то© ж кiстки? - вибухнув.
- Тарасе, ти поет, художник... - почав було Варфоломiй.
- То все пусте! - спинив Тарас. - Найперше, я - син крiпака, внук
гайдамаки. Як кажуть, плоть вiд плотi i кров вiд кровi свого народу,
бiдних, простих людей, що тут лягали трупом чотири роки тому!.. А ти
"крiпачка", кажеш...
- Тарасе, ти освiчений, ухожий в кола вславлених; тобi потрiбна жiнка
освiчена, статечна, знаного якогось роду...
- Собача кров? - скипiв Тарас. - Ти хочеш, щоб я днавсь з панами?
- Не всi ж пани. просто вiльнi люди. Такi, скажiмо, як Шуляченко
Роман Iванович, отець Наталки...
- Хто ж вiн, оцей Роман Iванович?
- Вiн становим приставом в Уманi...
- Варфоломiю, - аж зупинився Тарас вiд подиву, - чи ти дурний, чи уда ш
такого? Пробач... Менi потрiбна дiвчина, щоб укра©нка, простого роду й
наймичка... Нехай одну хоч визволю, зроблю ©© щасливою...
Замовк i бiльше не зачiпав цього болючого для себе дiла. Варфоломiй
також притих. З панами водячись, навчився вчасно стримувати сво© думки,
сво© слова.
Верталися вже при високiм мiсяцi. Либонь, були однi в усьому парку, бо
скрiзь така стояла тиша, що кроки ©хнi гупали, неначе йшло не дво , а
цiлий натовп. Мабуть, це й нагадало знову про вiдчайдушний i безнадiйний
похiд на Корсунь бунтiвникiв з навколишнiх крiпацьких сiл.
- Ти зна ш, брате, треба менi зустрiтись з кимось, хто бачив сам оте
повстання чи навiть брав у ньому участь, - сказав Тарас неголосно.
- Таких людей тут вистача ... Тiльки це небезпечно, - мовив Варфоломiй.
- Жандарми й досi нишпорять та вислухають.
- Може, щоб ненароком, так собi... Зустрiлися, погомонiли люди про се,
про те...
- У мене в Гарбузинi, - де закипала каша, - знайомий... навiть
приятель, що служить мiрчим... Чом би нам не провiдати його, не випити по
чарцi-другiй?
- А вiн тодi?..
- Був у самому вирi.
- Теж бунтував?
- Нi. Хоч i був причетний...
- Вези мене, в Гарбузин, Варфоломiю!
- Посеред ночi? Може, ми спершу виспимося, як личить добрим людям, а
вже тодi?
- То гайда, гайда спати! - не мiг Тарас спинити дрiж нетерплячки. Вiн
завтра вранцi бачитиме живих людей, що встали за волю й долю, змусили царя
й панiв замислитись над тим ганебним станом, в якому гине сила, краса й
душа народу - творця життя!..
Пан мiрчий зустрiв ©х радо. Хата його стояла над самим шляхом бiля
ставка, де плавали поважнi бiлi гуси й верткi негарнi гусенята. В садку
дзвенiли бджоли i пахло воском...
- Тарас Григорович? - перепитав Варфоломi©в приятель, коли йому
представили при©жджого з Санкт-Петербурга. - Котрий Кобзар?
- Еге, - всмiхнувся гордо Варфоломiй. I взяв, як мовиться, бика за
роги: - Хай погостю в тебе, Михайло Кириловичу, а ввечерi я повертатимусь
i заберу...
- Та ради бога! - сплеснув руками мiрчий. - Для мене це велика честь -
прийнять таку людину!
Тарас скривився. Варфоломiй помiтив це й одвiв убiк господаря. Сказав
йому щось пошепки, вiд чого той знiтився, а потiм скинув бiлi рiденькi
брови i спохмурнiв. За мить став знову приязним.
- Гаразд, гаразд, - одсторонив Варфоломiя i пiдiйшов до гостя. -
Вибачте... - сказав йому з поклоном. - Варфоломiй Григорович бо©ться ям на
рiвнiм мiсцi... - глянув скоса на управителя. - То все уже iсторiя, дiла
давно минулих днiв!..
- Скорiш - дiла прийдешнiх днiв, - сказав Тарас. - Початок, а не
кiнець...
- Цiкаво... I навiть трохи страшно, - похмуро мовив мiрчий. - Вам зi
столицi, може, воно й виднiше...
- То я по©хав, - м'явся Варфоломiй.
- А-а, з богом, з богом! Господар взяв пiд руку гостя, повiв у дiм.
Пiсля снiданку мiрчий ма тку князя Лопухiна враз споважнiв, дiстав сигари.
- Палите?
- Нi. Зараз нi.
- А я - коли хвилююся... То ви почуть хотiли, - пустив хмаринку диму, -
про той непослух? Вставите в якусь поему, може?
Тарас стенув плечима:
- Ми про таке читали лише в книжках...
- Читати що! - схопився з мiсця мiрчий. - Ви б глянули на цих покiрних,
вимучених i до всього байдужих, що враз вiдчули себе людьми!.. Отець
Антонiй, наш благочинний, прислав менi цидулку з церкви, в якiй його
затисли, щоб я привiв для сповiдi духiвника iз нашого монастиря, так жоден
з i ромонахiв не захотiв i з келi© вийти. Страх що було!
- Чого ж ченцi боялися?
- Найперше, кому дiсталося, так це отцям духовним, ©х звинуватили у
змовi з паном, в тому, що приховали в церквi указ царя про запис в козаче
вiйсько...
- Багато було бажаючих стать козаками?
- Всi як один!
- Виходить, не позабули козацьку волю? Стiльки минуло лiт, а в душах
вона живе, не гасне й переда ться iз роду в рiд! - зрадiв Тарас.
- Не всяка пам'ять - благо... - почав було господар. Проте Тарас не дав
йому розвинути сво © думки:
- Пам'ять про давню волю, може, диний скарб, що в нас лишився. Поки ©©
не вирвуть, житиме й душа народу, буде якась надiя...
- На що? - спитав, прискалившись, господар дому.
- На те, що цар дасть волю, - устав Тарас, ховаючи у вусах посмiшку. -
Чи тут хтось iз тих повстанцiв?
- Кожен ходив у Корсунь.
- Хочу погомонiти з ними. Цiкаво ж...
Мiрчий пройшов поволi до вiкна i глянув крiзь нього в двiр.
- Он наймит чистить стайню. З ним побесiдуйте, коли охота, - мовив. I
перший рушив з хати.
Плечистий, рослий дядечко спiдлоба глянув на незнайомця, якого пiдвiв
до нього мiрчий, i вткнув у землю вила.
- Що ж, можна i побалакати... коли велять... - примружив синi очi.
- Я не велю - прошу тебе, - скривився мiрчий.
- Дякую, - торкнув його Тарас за лiкоть. - Ми тут i вдвох домовимося...
Вiч-на-вiч з гостем наймит став настороженiшим. Оглянувся чомусь на
хлiв, на вила...
- Присядьмо ось на колодках, - сказав Тарас. Той мовчки сiв, склав руки
на животi. Порепанi селянськi руки...
- Я народивсь i вирiс теж крiпаком, - озвався Тарас неголосно. - А в
двадцять чотири роки викупили мене з неволi люди...
- Насправдi?
- Щоб брехати, я застарий... Потiм я став складати вiршi. Й за них мене
заслали на край землi...
- Шевченко?! - розширив очi наймит. Тарас кивнув.
- У нас про вас чутки ходили. Й панич один казав нам вашi вiршi... про
гайдамакiв, Гонту й Залiзняка... - пiдсунувся до нього ближче. Потому
зморщив лоба i прочитав напам'ять:
А Ярема - страшно глянуть -
По три, по чотири
Так i кладе!..
- Ви теж були у Корсунi? - спитав Тарас.
- Де всi - там я, - не крився вiд нього наймит мiрчого.
- По що пiшли?
- По волю.
- До князя?! - мовив з докором. - Просити в пана волi! Вона не кусень
хлiба, щоб жебрати ©© в панiв!
- Гадали, вiн прихову ...
- Як ви могли повiрити, що цар почне вiдроджувати козаччину на Укра©нi!
- Царевi що... Як схоче, то й не таке... - пошкрiбся в тiм'© наймит.
- Не схоче! - рiзко сказав Тарас. - Козацтво - воля, влада усiх для
всiх. А цар - це гнiт, безправ'я простих людей, що трудяться, i благо
панства, прихвоснiв, лакуз царя, опори його й надi©.
- Виходить, спершу треба прибрать царя? - здивовано спитав бунтар
гарбузинський.
- Всiх за одним, як кажуть, махом! Царя, царят, мiнiстрiв та
губернаторiв, жандармiв, панство...
- Господи, це ж треба сили й сили!
- Коли з' днати силу всiх злидарiв, невольникiв усiх iмперi©, то цар,
жандарми, панство потонуть в нiй, i слiду вiд них не лишиться.
Запала тиша. Наймит зiтхнув, наморщив лоба, щось, певно, думаючи або
вирiшуючи.
- Якби ж це ©м послухати... - сказав нарештi тихо.
- Кому?
- Та тут у нас дядьки кебетнi... Не те, що я...
- Зведи мене iз ними.
- Це треба якось... Може...
- Я ще сюди при©ду або прийду. А ти порадься з ними й знайдеш мене...
- Он пан!.. - шепнув по-змовницьки.
Тарас притих, пiдтримуючи його даремний острах. А втiм, з панами
будь-якими найлiпше бути насторожi. В цього сiльського дядька вже в гiркий
повстанський досвiд - пролита кров...
...Про Млi©в чув ще в Петербурзi. Власне, про тi дива, якi творили в
Млi вi брати Яхненки та Симиренко. Тепер, коли про©здом до Кирилiвки
побачив сам, вiн загорiвся вивчити новi людськi вза мини, що так вражали в
морi неволi, зла, пригнiчення. А ще вiдчув: заводи, робочий люд, який на
них працю , несуть в собi прообраз чогось того, що знищить
крiпосникiв-собачникiв i скине ©хнiх iдолiв з кривавих капищ.
З Корсуня його привiз Варфоломiй. На хутiр до Хропаля, найближчого
помiчника i зятя Симиренка. Олекса був якраз удома, - при©хав щось узяти й
перехопити, - й вони, вже вдвох, невдовзi рушили на цукроварню в Млi©в.
- Побув удома? Як там? - спитав Хропаль, пригладивши розкiшнi вуса.
- Бiда...
- Вже скоро, може, звiльнять.
- Чи побалакають, та й буде все, як i було!
- Тупi у нас мiнiстри, - зiтхнув Хропаль. - Не можуть нiяк збагнути, що
вiльний краще трудиться, анiж крiпак, що мало бути з хлiбом та ковбасою;
потрiбнi вкрай машини, верстати, рейки для залiзниць... Того крiпак не
зробить. Не схоче i не зумi . Вiн навчений робити хлiб, а тут - вогонь,
залiзо, пара, гуркiт...
- Якби людей звiльнили - всього навчилися б, - сказав Тарас. - Я знаю
те по собi. Повiриш, став одразу якимось зовсiм iншим, до всього вдатним,
спраглим i геть невтомним! Вчуся i вчитись хочеться. Яке це щастя -
воля!..
Хропаль тим часом вйокнув на дружних карих коней. Вони побiгли швидше.
В'©жджали в мiсто вiльних людей труда, що виросло в долинi слiз.
Завод не тiльки вразив, а й приголомшив. Тарас ранiше бачив i парову
машину на кораблi, яким плив з Астраханi до Нижнього, i по©зд, що, неначе
Змiй Горинич, сопiв вогнем мiж двох столиць, та тiльки тут, де зiбрано
силу-силенну цих вогнедишних велетнiв - творiнь людських, ще раз - i вже
безповоротно! - впевнився, що шлях подальший людства проходитиме через
такi заводи, де для ганьби крiпаччини не буде мiсця.
Селище його не менше подивувало. Кожному - будиночок, город, садок. А
потiм ще - лiкарня, школа, лазня!..
Обiдали у Симиренка. Чи просто так, чи ради гостя зiбралося чимало
люду. Вiд праотця цi © фiрми сiмдесятирiчного
Яхненка до молодих учителiв, якi недавно ще самi були студентами.
- Батьку Кiндрате, - обняв Тарас Яхненка, - що, що ви тут наробили! Це
ж просто диво дивне!..