Страница:
якогось трунку, що дивно пах.
А в Петербурзi стояла мерзла осiння нiч, дув з моря вiтер, воду вганяв
назад у чорну, тугу Неву, й кричали десь на набережнiй: "Побережись!.."
...Нарештi, чадолюбивий i мудрий цар Олександр дозволив новий журнал
"Основу"! Минуло тiльки десь трохи бiльше року, як подали прошення, а вiн
вже дав свою високу згоду, благословив. Тепер пора було до дiла братися,
творити те велике диво. Жоден iз сотворителiв не мав у цьому досвiду й не
уявляв, з якого боку братися, а слiд було якнайскорiше зробити перший
номер i далi йти.
Микола Чернишевський немов дививсь у воду, коли казав, - iще торiк
весною! - що пильнуватись найбiльше слiд Пантелеймона Кулiша. Вiд нього
суть добро i зло "Основi". Добро, бо вiн сам мiг заповнювати наполовину
всi номери, а зло - що круто i войовниче потяг журнал на манiвцi, до
хутора, вважаючи, що саме там народжу ться i визрiва нова Вкра©на,
виплекана на старожитнiх звичаях та доброчесностях...
Це зiбрання фундаторiв та авторiв було гаряче вельми. Слова, якi ранiше
розносив вiтер та випадковi гостi, вiднинi мали переливатись у справжн
дiло, в книги, що розлетяться птахами по Укра©нi...
Василь Михайлович виймав раз по раз хусточку i витирав на лобi пiт.
Так, нелегка ти, шапка редактора!..
- Не можемо ми, браття, бiгти за "Современником"! - гримiв Кулiш. - Не
можемо. Хай вибачить менi наш гiсть, - зиркнув на Чернишевського,
пiдкресливши таким звертанням, що той не ма права голосу, - та я глибоко
впевнений, що мусимо вести часопис сво©м шляхом, осiбним. Народ наш ще
ледь прокида ться, i вiн од нас одвернеться, якщо ми дуже побiжимо...
- Для цього ви й да те "Листи iз хутора"? - спитав Турген в тихо. - Цей
мужичок...
- Полупанок! - сказав Тарас, не витримавши. - А може, й пан, що
зата©всь на хуторi.
- Цей хуторянин - що божий глас, оракул, - докiнчив думку Iван
Сергiйович.
- Складеться швидко враження, що пiд його сопiлку... - хотiв було
сказати щось Чернишевський. Але Кулiш його одразу ж перебив:
- Вам не збагнути, вибачте, вкра©нську душу.
- Дивно... - всмiхнувся той. - Шевченкову я розумiю...
- Вiн вирiс на чужинi, його душа...
- Спинiться, Пантелеймоне! - гукнув Чужбинський. - Так ви...
- Не заважай! - одбився Кулiш сердито. - Ми ма мо не про Шевченка
дбати, а про народ та рiдний край.
- А вiн хiба не частка того народу, не дух його? - втрутився i
Костомаров.
- Я можу тут сказати слово правди? - спитав Кулiш у повнiй тишi. Йому
нiхто не вiдповiв. - Спасибi, що дозволя те... - скривився в гострiй
посмiшцi. - Шевченко - син народу, великий син. Нiхто цього, панове, не
заперечу ...
- Ми збилися з шляху, яким сюди прийшли, - сказав Тарас. - Народжу ться
новий журнал, i зараз тут вирiшу ться, яким вiн буде... Мусимо iти вперед,
вiд хутора, а не на хутiр. Ти ось сказав, Пантелеймоне Олександровичу, що
дбати ма мо ми про народ... Це правда. То як же ми, про нього чесно
дбаючи, почнем журналом кликати його назад, у темряву та забобони, коли i
так, сердешний, вiн там засидiвся через неволю? Задкують тiльки раки... А
ми ж, панове, вiльне козацьке плем'я, що пронесло дух волi та свiтло знань
i по землi Росi©!.. Ти ж це читав, ти зна ш...
- А що за це одержали? Крiпацтво, - хмуро сказав Кулiш.
- То iнша мова. Йдеться про майбуття, про визволення не тiльки душ, а й
помислiв. Часопис наш повинен бути на висотi подiй та дум, що визначають
поступ. I грiх було б, розпочинаючи таке велике дiло, не використати усе,
що найкращого, скажiмо, досвiд "Современника"...
- Гiркий це досвiд, - сказав Кулiш.
- То як для кого, Паньку. Для декого журнал i справдi гiркiший
редьки...
- Оскiльки в нас один часопис поки що, - озвався знову Костомаров, - то
в ньому ма мо вмiщати усе цiкаве та необхiдне. Вiдтак наш диспут, власне,
втрача сенс...
- Програма все ж повинна бути, - сказав редактор Бiлозерський. - Без
не© важко тримати курс; як кораблю без компаса...
Розмова враз, хтозна-чому, розпалася на кiлька менших. Купками
дискутували далi, й редакцiя - вона ж квартира Бiлозерських -
перетворилася на невеликий шарварок, де шуму було багато, а дiла грохи.
- Як там тво© перлинки, жiночка? - спитав Тарас Жемчужникова, також
запрошеного на зiбрання.
- Спасибi. Усе гаразд.
Чужбинський пройшов повз них, вклонившись. Якийсь нещасний, схудлий...
Чи не захворiв часом?.. А може, так кара ться отим грiхом i карою, що
вiдбулась при зустрiчi. Як там не , а вiн зробив немало, принаймнi як
етнограф...
- Обiд! Прошу до столу! - збирав господар знову сво©х гостей. За ним
пливла, мов лебiдь, його дружина мила, що погарнiшала i роздобрiла, як
народила сина...
Прощаючись, Тарас не змiг утриматись, щоб не заглянути i до дитячо©,
куди пiшла Надiя Олександрiвна.
- А як тут мiй хрещеник? - спитав тихенько. - Вирiс за кiлька днiв, що
я не був?
- Аякже!..
Хлопчик лежав, розкинувши широко ручки, плямкав ротом.
- Скiльки це вже йому?
- Дев'ятий мiсяць.
- Скоро вже побiжить...
Кiмната враз розмилася йому в очах...
Поспiшно вийшов до передпокою i мовчки став одягатися. На сходах
вгледiв, що йде не сам. Чужбинський ступав з ним поряд, як по льоду.
Внизу спитав несмiливо:
- Куди ви? Додому?
- Нi. Пiду до Вольфа Невським...
- До Невського нам по дорозi.
- То й добре...
Йшли якусь часину мовчки, понастовбурчувавшись, як горобцi. Нарештi
Тарас не витримав i запитав:
- Що дi ться на Укра©нi?
- Всi волi ждуть.
- Всi?
- Так. Пани зi страхом. А крiпаки з надi ю. Не чути про манiфест?
- Нема нiчого певного, - зiтхнув Тарас. - Щось схоже, що не дадуть
землi народу.
- Певно. То ж капiтал, багатство панське...
- Як кажуть, ворон вороновi очей не виклю ... Коли б народ сам
визволився, то мав би й землю!..
Якийсь панок оглянувся на тi слова.
- Писали там, за Каспi м? - спитав Чужбинський.
- Трохи.
- Чому ж "Кобзар" без тих поезiй вийшов?
- Цензура. Й так ще слава богу!.. Тягали бiльше року по комiтетах. Ви ж
бачили, як покалiчили усе й старе.
- Гадав, що то самi ви...
- Тако©! 3 глузду я ще не з'©хав.
- Вибачте...
Зелений мiст одкрився раптом простором, серед якого стримiли тiльки
його чотири вежки.
- То, може, й ви зайдете? - спитав Тарас, спиняючись бiля
кондитерсько©.
- Зайду.
У Вольфа було народу мало, й вони, вмостившись осторонь, замовили собi
по склянцi чаю з ромом.
- Марка Вовчка читали? - спитав Тарас, згадавши, як вiн сюди заходив з
Марi ю та Опанасом.
- Так... проглядав...
- Вiзьмiть i прочитайте. Шекспiр у прозi! - вигукнув ледь не на всю
кондитерську. Притишив голос i розповiв, як Кулiшеве передн слово збило
його колись iз пантелику i як вiн потiм вiдкрив для себе чари Марка
Вовчка.
Чужбинський зашарiвся, i, може, це штовхнуло Тараса мовити про те, що
стало мiж них марою:
- Певно, ви здивувалися, що я вас так ото зустрiв?
- Якщо по правдi...
- В душу менi колись ви плюнули.
- Я?!
- Ще страждаючи в отiй пустелi, я прочитав ваш вiрнопiдданський
довжезний вiрш...
- А-а!.. То було потьмарення... Здалось менi, що новий цар... Хоч
соромно, а не поправиш. Що написано пером, того не виволочеш i волом!..
Це каяття при мне було Тарасовi. Не сумнiвався в щиростi, бо знав-таки
Чужбинського, з ним солi з'©в нехай не пуд, а все ж не мало.
- Добре, - поклав свою долоню йому на руку, яка бiлiла знiчено на
скатертинi. - Вважатимемо, що ти спiткнувся, але не впав...
- й-богу, я!..
- Став могорич, - всмiхнувся, бо й сам зрадiв. - Ще склянку чаю з
ромом!
Життя, вважай, проживши, не знав, яке то щастя вернути в серце друга,
розбити лiд вiдчуженостi...
...Читання, яке вiдбутись мало в залi Пасажу, розбурхало Тарасу душу.
За всi сво© замало не сорок сiм вiн ще нiколи не виступав, немов актор,
при публiцi, не уявляв, що саме слiд читати. Вистави в Новопетровському, в
яких вiн грав, не йшли нi в яке порiвняння з цим нововведеним лiтературним
дiйством у центрi Петербурга...
Ще з ранку влiз у груди бiль, якраз побiля серця... Нi, страху вiн не
вiдчував. Було щось iнше, глибше. Вiн намагався спершу його збагнути,
визначити, а потiм кинув цей безнадiйний замiр i став себе настроювати на
геро©чно-байдужий лад. У "Петербургских ведомостях" вже повiдомили, хто
виступа , народ розмiв одразу всi геть квитки, й тепер одне лишилося - iти
й читати. Може, якби читав у Ки вi або ж у Кановi, де мав поставить хату i
доживати вiку, вiн так, напевно, не мордувався б, знаючи, що всi збагнуть
прочитане, вiзьмуть у серце. Як ©й, санкт-петербузькiй публiцi, донести
те, про що його поезiя, за що болить скорботна його душа!..
О третiй зайшов Семен. Великий, гарний, всепоглинаючий сво©м могутнiм
голосом.
- Чого це ти так зажурився? - гукнув з порога.
- Маю iти в Пасаж, на публiку, - зiтхнув Тарас.
- То й що? Я ледве не кожен день...
- Ти - лицедiй, а я поет...
- То й що?
- А раптом виявиться, що я писав не так, не те...
- Та хто ж у всiй Росi© вiд тебе пише лiпше! - впав на диван.
- Ти не суддя, бо ти мiй друг, Семене...
- Тако©! - знов пiдвiвся. - Хто це сказав: "Платон мiй друг, а iстина -
ще бiльший друг"?
- Напевно, Арiстотель.
- О! Мудрий був чоловiк, - пiднiс угору палець. - А ще сказав великий
грек, що... треба нам пообiдати.
- Де?
- В земляка, по-нашому.
- Гаразд. А поки я збиратимуся, ти заспiвай впiвголоса яко©сь пiснi...
Просить чогось душа...
Семен притих, замислився. А потiм мовив сумно;
- Сьогоднi раптом зринула одна з дитинства... Де не ходжу, що не роблю,
бринить у серцi...
Скинув густi широкi брови i заспiвав:
Гей же, да журба мене скрутила,
Да журба мене зсушила, да гей!
Гей же, за чужими волами ходячи
Да чужi вози мажучи, да гей!
Гей же, ой крикнули журавлi,
а ходячи по рiллi, да гей!..
- Чого ти плачеш? - вгледiв сльозу в очах Тарасових.
- Цю пiсню батько колись спiвав, вмираючи...
Запала тиша. Чути було, як б' ться в шиби колючий снiг...
- За чужими волами ходячи да чужi вози мажучи!.. - зiтхнув Тарас.
- Така вже доля наша... - додав Семен.
Одягшись мовчки, вийшли на бiлий свiт. Снiжок трусив лiниво, сонно.
Iнодi зривався вiтер, кидав його в обличчя. Осiнь...
Пасаж зустрiв вогнями та велелюддям. Багато було таких, що не дiстали
ранiш квиткiв, i прагли зараз якось пройти до зали. Дивно. Читання тiльки
розпочалися, а вже на них такий великий попит, нiби на iталiйську оперу...
Як i було домовлено, ввiйшов з бiчного входу, роздягся, - тут уже
висiло кiлька всiляких шуб, - i в супроводi Михайла Федорова, секретаря
Лiтфонду, пройшов у ту кiмнату, з яко© мали вони виходити на кiн читати
твори.
Вже всi були на мiсцi, крiм Досто вського.
- Добривечiр! - сказав Тарас якимось дивним голосом. Чи тут була така
акустика, чи сталось щось iз ним самим. Весь день болить десь там, де
серце...
- Здрастуйте, - ступив йому назустрiч Майков. - Вже бачили новий
"Кобзар", росiйський?
- Аякже. Гербель менi принiс, подарував.
- У "Светоче" вже рецензiя.
- "Семейный круг" теж вiдгукнувся. Здрастуйте! - подав Полонський руку.
- Пiшла, пiшла, Тарасе, слава по Русi!
Писемський, що проглядав газету бiля пiдсвiчника з трьома свiчками.
Гмикнув.
- I слава, други милi, бува рiзна, - мовив, коли вiдчув, що всi на
нього дивляться. - Лиха i добра...
- Тобто? - нахмурив брови Майков.
- Розбiйник теж бува славним...
- Щось я тебе, Олексо Феофiлактовичу, не розумiю, - сказав Полонський.
- Нiби тебе взяли й перемiнили...
- Все змiню ться - нам кажуть мудрi! - не втерпiв Бенедиктов, що був
мiж них найстарший.
- I ви? - всмiхнувся Майков.
- I я... Причiм, хоч як не дивно, у кращий бiк...
- Це так, - пiдтримав його Тарас. - Я й досi ще пам'ятаю переклад ваш
iз Барб' , "На новий рiк", який почув на Волзi...
- Панове, почина мо! - ввiйшов Михайло Федоров.
- А Досто вський? - спитав Тарас.
- Прийде. Почнемо з вас, Володимире Григоровичу, - вклонився
Бенедиктову.
- Ну що ж... - пiдвiвся той. - Але, панове, як primus inter pares!.. Як
перший серед рiвних, - додав, зиркнувши на Тараса.
Невдовзi зала вибухнула тривалим шквалом оплескiв. А потiм враз
притихла, й полився рiвний голос, який читав палкi й спiвучi вiршi.
Вбiг Досто вський.
- Вибачте... Зда ться, я припiзнився трохи...
Подав Тарасу руку, а потiм iншим. Писемський загородив себе газетою,
удавши, що не вгледiв i не почув появи Досто вського. Той уклонивсь газетi
i вiдiйшов.
- Чита Бенедиктов? - спитав Тараса. - Як ви, не бо©теся? А я тремчу...
Вже нерви геть... Жахи ночами сняться...
- Менi також - бiй барабана, - сказав Тарас.
- Жандарми дiло знають.
- Царi незгiрш...
Нахмурившись, Федiр Михайлович бочком, бочком пiшов у темний закут i
зата©вся в крiслi.
За Бенедиктовим читав Полонський...
Тарас, як висловився дотепний Майков, був на десерт.
Виходив на кiн напружений, але спокiйний. Всiх прийняли сердечне, щиро.
Чим же вiн може викликати несприйняття...
Шквал оплескiв його спинив за крокiв п'ять од кафедри. Здавалось, море,
збурившись, влилось дев'ятим валом у невелику пасажну залу...
- Шевченку слава!
- Мучениковi за волю слава!
- Вiват! Вiват!..
Далi вiн вже не чув окремих слiв - усе втонуло в бурi, що одiзвалася у
нього в грудях болем, густою млостю... Потiм iз шуму моря вирвався бiй
барабана, крики:
- Тягни носо-ок! Тягни носо-ок!..
Бiль, жаль i сльози зринули йому до горла, забили дух.
Схопив лице руками i вибiг з кону...
Його спинив хтось лагiдно, подав води... Чув, як об склянку зуби
вистукували йому зорю...
- Ну як?
- Вже лiпше...
- Зможете туди вернутись?
- Треба...
Коли вiн знову вийшов, його зустрiли оплесками i зливою вiтань,
здоровлень.
Вийняв з кишенi аркуш з вiршами, ледь розгорнув - так руки йому
тремтiли - й почав читати. Це був уривок iз "Гайдамакiв".
Стало, немов у вусi, тихо. Слова його спочатку падали неначе груддя, в
тишу, а потiм позливалися в рядки iз крицi. Голос його змiцнiв, а з ним i
тiло. Чувся, як молодий, такий, яким писав поему. Вже не було довкруг
нiчого - тiльки людськi уважнi очi, якi свiтили зорями в напiвпiтьмi.
Фрагмент давно скiнчився, а вiн читав по пам'ятi - могутнiй i молодий!..
Зробив коротку паузу, яку заповнив новий прибiй овацiй, ковтнув води зi
склянки, яку йому завбачливо подав Михайло Федоров, i знову став читати.
Вже iнший твiр, гарячий, немовби тiльки вихоплений з його душi:
Думи мо©, думи мо©,
Квiти мо©, дiти!
Виростав вас, доглядав вас, -
Де ж менi вас дiти?
В Укра©ну iдiть, дiти!
В нашу Укра©ну,
Попiдтинню, сиротами,
А я - тут загину.
Там найдете щире серце
I слово ласкаве,
Там найдете щиру правду,
А ще, може, й славу...
Передихнув, утер сльозу, що впала йому на щоку, i закiнчив, неначе
палку молитву боговi:
Привiтай же, моя ненько,
Моя Укра©но,
Мо©х дiток нерозумних,
Як свою дитину!..
Стояла довго тиша.
А далi щось таке зчинилося у переповненiй людьми й чуттями залi, що вiн
знетямивсь знову...
Лежав у тьмi з розплющеними очима й не розумiв, що сталося. Бiль десь
пропав... Поворушивсь, а потiм сiв i звiсив ноги - хоч би тобi озвався!..
Не знав, чи сон, чи спогад про не такi й далекi веселi днi, та щось його
зцiлило, порятувало... Може, вiн задрiмав, i це йому лиш мариться,
сну ться в снi?..
Добув вогню i запалив спокiйно, твердо свiчку. Таки не сон!..
У Петропавловськiй пробило п'яту ранку. Про©хав набережною - стук
ледве-ледве чувся - якийсь квапливий вершник... Все наяву!.. I дихать
стало легше. Лиш дзвiн сто©ть у вухах. Напевно, ще вiд хвилювання, яке
згадав...
В Укра©ну iдiть, дiти!
В нашу Укра©ну!..
Купив брат землю чи не купив?... - три днi зими осталося...
А вже весна, а вже красна!..
Встав. На ногах похитувало, мов тополину, проте нi болю в грудях, нi
страху впасти не вiдчував. Як гарно, коли здоровий, коли нiщо нiде не
допiка болем, не приверта весь час думки!..
Знайшов домашню свитку, вдягнувся. Взувся в такi ж, домашнi, чоботи.
Краса!.. I тепло, й зручно... Як у раю... Даремно писав той вiрш,
останнiй... Всiх ошукав!.. Мiцний козак, здолав хворобу, видужав!..
Пройшов i сiв до столу. Взяв чистий бiлий аркуш, поклав перед собою,
тодi поглянув, чи перо й чорнило в каламарi. Все , все жде його руки,
його думок... По©де на Укра©ну, й вона його благословить на труд новйй, на
пiсню, яко© ще не проспiвав... Сьогоднi що, недiля? То, може, буде той
манiфест?.. Бояться - отже воля там не така, яко© ждуть! 3 добром iдуть на
люди, несуть, як хлiб, а зло таять, приховують. Державне зло!.. Брати й
сестра не витримали - взяли вiд пана волю без клаптя грунту. Просив же ©х
заждати, допоки пан дасть згоду продать землi - послухалися чужо© ради.
Дико... А може, ©м терпець урвався? Може, теж не могли в неволi далi жити,
як вiн колись!..
Вiдчувши серце, стишився, прогнав думки, що кожен раз розбурхували його
до дна, як буря море. Треба поберегтися, видужати, щоб сили стало
вибратися iз Петербурга. Весна, дорога, воля вдихнуть снаги в зболiле
тiло, душу йому окрилять радiстю!..
Схотiлось пити. Рано ще, жаль будить Iвана... А може, вiн уже не
спить?..
- Чи там хто? - навмисне спитав неголосно, щоб не почув, якщо не
встав.
- Обо тут. Щось треба?
- Будь ласка, склянку чаю...
- Зараз пiду поставлю самовар, - озвався i Гаврило. У нього був
прихриплий бас, в Iвана ж - тенор; нiжний, ледь не жiночий. I сам вiн
тихий, лагiдний, немов травневий погожий день... Чи вечiр... Коли хрущi,
та бiлий цвiт, та зорi високо в чистiм небi...
Ой i зiйди, зiйди, ти зiронько вечiрняя!
Ой i вийди, вийди, дiвчинонько моя вiрная...
Зiтхнув.
Не вийде, нема кому виходити... Хiба Федот Ткаченко знайде в Полтавi...
Серце озвалось знову.
Серце... Душа... Вона в собi вмiщав весь бiлий свiт, за все болить...
Найбiльше диво свiту!..
Бездушний - отже, як неживий...
Iз пам'ятi спливло лице Оксанине, ©© великi очi... Сльозини, наче
перли, стоять у них... Чого ти плачеш, мила моя дина, вiрна моя любов?..
Я ще живий, я нинi вже одужую, збираюся в далеку путь, до тебе, на
Укра©ну... Не плач, а то i я заплачу... Отак. отак... У тебе гарна
усмiшка!.. Ти знову в сльози...
- Ви чай з вершками питимете? - спитав Iван iзнизу.
- Який дасте...
Бурчать цiвки в дiйницi, двором, як дим, розходиться дух щолока... I
мама тихо й лагiдно говорять щось до корови... Батько вигонить вiвцi...
Туп-туп, туп-туп... "Тягни носо-ок! Тягни носо-ок!" Б' барабан...
Пiдхоплю ться i бачить темно-русу кудлату голову, що пiднiма ться на
антресолi.
- То ви вже встали, ходите?..
- Пора, Iване, - мовив, як мiг, бадьорiше. - Удома в нас розквiтли,
мабуть, котики...
- Авжеж, авжеж... I снiг пiдтанув довкруг дерев... - зiтхнув Iван.
- Весна-красна!..
Взяв склянку з ча м, жадiбно ковтнув гарячого, пахкого трунку й одразу
сiв, знесилений.
- Пустеля...
- Що?
- Спалило менi всерединi...
- I так ще диво, батьку, - сказав Iван, який не вмiв приховувати сво©
думки. - Був полiцмейстер вчора, про вас питав, то лiкар йому сказав...
Ой, вибачте!..
- Одуримо, Iване, всiх... Пiддужаю i - на Вкра©ну]
- Дай боже...
- Ти, будь ласка, тут прибери, а я зiйду в майстерню...
Допивши чай, поставив склянку й раптом згадав слова Iвановi про
полiцмейстера. Це й досi вiн пiд наглядом! На прив'язi, на ланцюгу!..
- Що з вами? Ви...
- Пусте, пусте, Iване... - намацав стiл рукою, обперся, встав. -
Збиратись швидше треба...
- Куди?
- Додому!.. Ти тут поприбирай, а я пiду складати свою мiзерiю, -
запоспiшав. - Там верболiз уже цвiте... По кручах бiля Днiпра...
Хитавою, як човен, твердю дiстався сходiв i зупинився, щоб перевести
подих. Заплющив очi... Вiтер йому вiйнув в обпалене, сухе лице...
Днiпровий свiжий вiтер... З гори окинув далеч - аж до лiсiв на обрi©,
провiв очима чайку, що линула понад водою збуреного низовим вiтром плеса,
й оглянувся на вкритий тирсою козацький степ... Безкра© сизi хвилi
котилися помiж могил до моря, i в них тонули i виринали вершники, пливли,
мов щогли, пiки... Сiяло сонце, линули хмарки стогами бiлими...
Ступив на першу сходинку, на другу, третю... З мрева з'явились очi...
Сльози стоять у них... Не мiг уже впiзнати, чи© вони: потьмарилося йому в
очах... Чув шум Днiпра, свист вiтру, рокiт грому...
Квилила чайка...
Обертом йшла голова. Так нiби вiн на човнi посеред хвиль на збуреному
до дна Днiпрi... Побачив верби, шарпанi сердитим, дужим вiтром... I
мiсяця, що виринав iз хмари жовтавим колом...
Трiснув на кручi дуб й, розчахнутий, упав на чорнi трави!..
Ступив ще раз - у бурю, у сотворiння свiту, що йшов на змiну сущому...
I раптом синя блискавка сяйнула в очi!..
Падаючи, почув квилiння чайки, що завмирало в стихлiй далечинi...
[1] Мiсце заслання В. Бiлозерського.
[2] Тут у-значеннi хабарник.
[3] Я парубок, прошу на це зважити.
[4] Добре! То дуже добре! Не маю нинi кавалера...
[5] Так тодi називали Прiорку.
[6] Бiдний, жебрак (тюрк.).
[7] Тигр (тюрк.).
[8] У значеннi "митець".
[9] Караульне примiщення.
[10] Митець
[11] Чернишевський вчився в семiнарi©.
[12] Йдеться про збiрник "Новые стихотворения Пушкина й Шевченки"
(Лейпциг, 1859)
[13] О часи, о звича©
[14] Герцен
А в Петербурзi стояла мерзла осiння нiч, дув з моря вiтер, воду вганяв
назад у чорну, тугу Неву, й кричали десь на набережнiй: "Побережись!.."
...Нарештi, чадолюбивий i мудрий цар Олександр дозволив новий журнал
"Основу"! Минуло тiльки десь трохи бiльше року, як подали прошення, а вiн
вже дав свою високу згоду, благословив. Тепер пора було до дiла братися,
творити те велике диво. Жоден iз сотворителiв не мав у цьому досвiду й не
уявляв, з якого боку братися, а слiд було якнайскорiше зробити перший
номер i далi йти.
Микола Чернишевський немов дививсь у воду, коли казав, - iще торiк
весною! - що пильнуватись найбiльше слiд Пантелеймона Кулiша. Вiд нього
суть добро i зло "Основi". Добро, бо вiн сам мiг заповнювати наполовину
всi номери, а зло - що круто i войовниче потяг журнал на манiвцi, до
хутора, вважаючи, що саме там народжу ться i визрiва нова Вкра©на,
виплекана на старожитнiх звичаях та доброчесностях...
Це зiбрання фундаторiв та авторiв було гаряче вельми. Слова, якi ранiше
розносив вiтер та випадковi гостi, вiднинi мали переливатись у справжн
дiло, в книги, що розлетяться птахами по Укра©нi...
Василь Михайлович виймав раз по раз хусточку i витирав на лобi пiт.
Так, нелегка ти, шапка редактора!..
- Не можемо ми, браття, бiгти за "Современником"! - гримiв Кулiш. - Не
можемо. Хай вибачить менi наш гiсть, - зиркнув на Чернишевського,
пiдкресливши таким звертанням, що той не ма права голосу, - та я глибоко
впевнений, що мусимо вести часопис сво©м шляхом, осiбним. Народ наш ще
ледь прокида ться, i вiн од нас одвернеться, якщо ми дуже побiжимо...
- Для цього ви й да те "Листи iз хутора"? - спитав Турген в тихо. - Цей
мужичок...
- Полупанок! - сказав Тарас, не витримавши. - А може, й пан, що
зата©всь на хуторi.
- Цей хуторянин - що божий глас, оракул, - докiнчив думку Iван
Сергiйович.
- Складеться швидко враження, що пiд його сопiлку... - хотiв було
сказати щось Чернишевський. Але Кулiш його одразу ж перебив:
- Вам не збагнути, вибачте, вкра©нську душу.
- Дивно... - всмiхнувся той. - Шевченкову я розумiю...
- Вiн вирiс на чужинi, його душа...
- Спинiться, Пантелеймоне! - гукнув Чужбинський. - Так ви...
- Не заважай! - одбився Кулiш сердито. - Ми ма мо не про Шевченка
дбати, а про народ та рiдний край.
- А вiн хiба не частка того народу, не дух його? - втрутився i
Костомаров.
- Я можу тут сказати слово правди? - спитав Кулiш у повнiй тишi. Йому
нiхто не вiдповiв. - Спасибi, що дозволя те... - скривився в гострiй
посмiшцi. - Шевченко - син народу, великий син. Нiхто цього, панове, не
заперечу ...
- Ми збилися з шляху, яким сюди прийшли, - сказав Тарас. - Народжу ться
новий журнал, i зараз тут вирiшу ться, яким вiн буде... Мусимо iти вперед,
вiд хутора, а не на хутiр. Ти ось сказав, Пантелеймоне Олександровичу, що
дбати ма мо ми про народ... Це правда. То як же ми, про нього чесно
дбаючи, почнем журналом кликати його назад, у темряву та забобони, коли i
так, сердешний, вiн там засидiвся через неволю? Задкують тiльки раки... А
ми ж, панове, вiльне козацьке плем'я, що пронесло дух волi та свiтло знань
i по землi Росi©!.. Ти ж це читав, ти зна ш...
- А що за це одержали? Крiпацтво, - хмуро сказав Кулiш.
- То iнша мова. Йдеться про майбуття, про визволення не тiльки душ, а й
помислiв. Часопис наш повинен бути на висотi подiй та дум, що визначають
поступ. I грiх було б, розпочинаючи таке велике дiло, не використати усе,
що найкращого, скажiмо, досвiд "Современника"...
- Гiркий це досвiд, - сказав Кулiш.
- То як для кого, Паньку. Для декого журнал i справдi гiркiший
редьки...
- Оскiльки в нас один часопис поки що, - озвався знову Костомаров, - то
в ньому ма мо вмiщати усе цiкаве та необхiдне. Вiдтак наш диспут, власне,
втрача сенс...
- Програма все ж повинна бути, - сказав редактор Бiлозерський. - Без
не© важко тримати курс; як кораблю без компаса...
Розмова враз, хтозна-чому, розпалася на кiлька менших. Купками
дискутували далi, й редакцiя - вона ж квартира Бiлозерських -
перетворилася на невеликий шарварок, де шуму було багато, а дiла грохи.
- Як там тво© перлинки, жiночка? - спитав Тарас Жемчужникова, також
запрошеного на зiбрання.
- Спасибi. Усе гаразд.
Чужбинський пройшов повз них, вклонившись. Якийсь нещасний, схудлий...
Чи не захворiв часом?.. А може, так кара ться отим грiхом i карою, що
вiдбулась при зустрiчi. Як там не , а вiн зробив немало, принаймнi як
етнограф...
- Обiд! Прошу до столу! - збирав господар знову сво©х гостей. За ним
пливла, мов лебiдь, його дружина мила, що погарнiшала i роздобрiла, як
народила сина...
Прощаючись, Тарас не змiг утриматись, щоб не заглянути i до дитячо©,
куди пiшла Надiя Олександрiвна.
- А як тут мiй хрещеник? - спитав тихенько. - Вирiс за кiлька днiв, що
я не був?
- Аякже!..
Хлопчик лежав, розкинувши широко ручки, плямкав ротом.
- Скiльки це вже йому?
- Дев'ятий мiсяць.
- Скоро вже побiжить...
Кiмната враз розмилася йому в очах...
Поспiшно вийшов до передпокою i мовчки став одягатися. На сходах
вгледiв, що йде не сам. Чужбинський ступав з ним поряд, як по льоду.
Внизу спитав несмiливо:
- Куди ви? Додому?
- Нi. Пiду до Вольфа Невським...
- До Невського нам по дорозi.
- То й добре...
Йшли якусь часину мовчки, понастовбурчувавшись, як горобцi. Нарештi
Тарас не витримав i запитав:
- Що дi ться на Укра©нi?
- Всi волi ждуть.
- Всi?
- Так. Пани зi страхом. А крiпаки з надi ю. Не чути про манiфест?
- Нема нiчого певного, - зiтхнув Тарас. - Щось схоже, що не дадуть
землi народу.
- Певно. То ж капiтал, багатство панське...
- Як кажуть, ворон вороновi очей не виклю ... Коли б народ сам
визволився, то мав би й землю!..
Якийсь панок оглянувся на тi слова.
- Писали там, за Каспi м? - спитав Чужбинський.
- Трохи.
- Чому ж "Кобзар" без тих поезiй вийшов?
- Цензура. Й так ще слава богу!.. Тягали бiльше року по комiтетах. Ви ж
бачили, як покалiчили усе й старе.
- Гадав, що то самi ви...
- Тако©! 3 глузду я ще не з'©хав.
- Вибачте...
Зелений мiст одкрився раптом простором, серед якого стримiли тiльки
його чотири вежки.
- То, може, й ви зайдете? - спитав Тарас, спиняючись бiля
кондитерсько©.
- Зайду.
У Вольфа було народу мало, й вони, вмостившись осторонь, замовили собi
по склянцi чаю з ромом.
- Марка Вовчка читали? - спитав Тарас, згадавши, як вiн сюди заходив з
Марi ю та Опанасом.
- Так... проглядав...
- Вiзьмiть i прочитайте. Шекспiр у прозi! - вигукнув ледь не на всю
кондитерську. Притишив голос i розповiв, як Кулiшеве передн слово збило
його колись iз пантелику i як вiн потiм вiдкрив для себе чари Марка
Вовчка.
Чужбинський зашарiвся, i, може, це штовхнуло Тараса мовити про те, що
стало мiж них марою:
- Певно, ви здивувалися, що я вас так ото зустрiв?
- Якщо по правдi...
- В душу менi колись ви плюнули.
- Я?!
- Ще страждаючи в отiй пустелi, я прочитав ваш вiрнопiдданський
довжезний вiрш...
- А-а!.. То було потьмарення... Здалось менi, що новий цар... Хоч
соромно, а не поправиш. Що написано пером, того не виволочеш i волом!..
Це каяття при мне було Тарасовi. Не сумнiвався в щиростi, бо знав-таки
Чужбинського, з ним солi з'©в нехай не пуд, а все ж не мало.
- Добре, - поклав свою долоню йому на руку, яка бiлiла знiчено на
скатертинi. - Вважатимемо, що ти спiткнувся, але не впав...
- й-богу, я!..
- Став могорич, - всмiхнувся, бо й сам зрадiв. - Ще склянку чаю з
ромом!
Життя, вважай, проживши, не знав, яке то щастя вернути в серце друга,
розбити лiд вiдчуженостi...
...Читання, яке вiдбутись мало в залi Пасажу, розбурхало Тарасу душу.
За всi сво© замало не сорок сiм вiн ще нiколи не виступав, немов актор,
при публiцi, не уявляв, що саме слiд читати. Вистави в Новопетровському, в
яких вiн грав, не йшли нi в яке порiвняння з цим нововведеним лiтературним
дiйством у центрi Петербурга...
Ще з ранку влiз у груди бiль, якраз побiля серця... Нi, страху вiн не
вiдчував. Було щось iнше, глибше. Вiн намагався спершу його збагнути,
визначити, а потiм кинув цей безнадiйний замiр i став себе настроювати на
геро©чно-байдужий лад. У "Петербургских ведомостях" вже повiдомили, хто
виступа , народ розмiв одразу всi геть квитки, й тепер одне лишилося - iти
й читати. Може, якби читав у Ки вi або ж у Кановi, де мав поставить хату i
доживати вiку, вiн так, напевно, не мордувався б, знаючи, що всi збагнуть
прочитане, вiзьмуть у серце. Як ©й, санкт-петербузькiй публiцi, донести
те, про що його поезiя, за що болить скорботна його душа!..
О третiй зайшов Семен. Великий, гарний, всепоглинаючий сво©м могутнiм
голосом.
- Чого це ти так зажурився? - гукнув з порога.
- Маю iти в Пасаж, на публiку, - зiтхнув Тарас.
- То й що? Я ледве не кожен день...
- Ти - лицедiй, а я поет...
- То й що?
- А раптом виявиться, що я писав не так, не те...
- Та хто ж у всiй Росi© вiд тебе пише лiпше! - впав на диван.
- Ти не суддя, бо ти мiй друг, Семене...
- Тако©! - знов пiдвiвся. - Хто це сказав: "Платон мiй друг, а iстина -
ще бiльший друг"?
- Напевно, Арiстотель.
- О! Мудрий був чоловiк, - пiднiс угору палець. - А ще сказав великий
грек, що... треба нам пообiдати.
- Де?
- В земляка, по-нашому.
- Гаразд. А поки я збиратимуся, ти заспiвай впiвголоса яко©сь пiснi...
Просить чогось душа...
Семен притих, замислився. А потiм мовив сумно;
- Сьогоднi раптом зринула одна з дитинства... Де не ходжу, що не роблю,
бринить у серцi...
Скинув густi широкi брови i заспiвав:
Гей же, да журба мене скрутила,
Да журба мене зсушила, да гей!
Гей же, за чужими волами ходячи
Да чужi вози мажучи, да гей!
Гей же, ой крикнули журавлi,
а ходячи по рiллi, да гей!..
- Чого ти плачеш? - вгледiв сльозу в очах Тарасових.
- Цю пiсню батько колись спiвав, вмираючи...
Запала тиша. Чути було, як б' ться в шиби колючий снiг...
- За чужими волами ходячи да чужi вози мажучи!.. - зiтхнув Тарас.
- Така вже доля наша... - додав Семен.
Одягшись мовчки, вийшли на бiлий свiт. Снiжок трусив лiниво, сонно.
Iнодi зривався вiтер, кидав його в обличчя. Осiнь...
Пасаж зустрiв вогнями та велелюддям. Багато було таких, що не дiстали
ранiш квиткiв, i прагли зараз якось пройти до зали. Дивно. Читання тiльки
розпочалися, а вже на них такий великий попит, нiби на iталiйську оперу...
Як i було домовлено, ввiйшов з бiчного входу, роздягся, - тут уже
висiло кiлька всiляких шуб, - i в супроводi Михайла Федорова, секретаря
Лiтфонду, пройшов у ту кiмнату, з яко© мали вони виходити на кiн читати
твори.
Вже всi були на мiсцi, крiм Досто вського.
- Добривечiр! - сказав Тарас якимось дивним голосом. Чи тут була така
акустика, чи сталось щось iз ним самим. Весь день болить десь там, де
серце...
- Здрастуйте, - ступив йому назустрiч Майков. - Вже бачили новий
"Кобзар", росiйський?
- Аякже. Гербель менi принiс, подарував.
- У "Светоче" вже рецензiя.
- "Семейный круг" теж вiдгукнувся. Здрастуйте! - подав Полонський руку.
- Пiшла, пiшла, Тарасе, слава по Русi!
Писемський, що проглядав газету бiля пiдсвiчника з трьома свiчками.
Гмикнув.
- I слава, други милi, бува рiзна, - мовив, коли вiдчув, що всi на
нього дивляться. - Лиха i добра...
- Тобто? - нахмурив брови Майков.
- Розбiйник теж бува славним...
- Щось я тебе, Олексо Феофiлактовичу, не розумiю, - сказав Полонський.
- Нiби тебе взяли й перемiнили...
- Все змiню ться - нам кажуть мудрi! - не втерпiв Бенедиктов, що був
мiж них найстарший.
- I ви? - всмiхнувся Майков.
- I я... Причiм, хоч як не дивно, у кращий бiк...
- Це так, - пiдтримав його Тарас. - Я й досi ще пам'ятаю переклад ваш
iз Барб' , "На новий рiк", який почув на Волзi...
- Панове, почина мо! - ввiйшов Михайло Федоров.
- А Досто вський? - спитав Тарас.
- Прийде. Почнемо з вас, Володимире Григоровичу, - вклонився
Бенедиктову.
- Ну що ж... - пiдвiвся той. - Але, панове, як primus inter pares!.. Як
перший серед рiвних, - додав, зиркнувши на Тараса.
Невдовзi зала вибухнула тривалим шквалом оплескiв. А потiм враз
притихла, й полився рiвний голос, який читав палкi й спiвучi вiршi.
Вбiг Досто вський.
- Вибачте... Зда ться, я припiзнився трохи...
Подав Тарасу руку, а потiм iншим. Писемський загородив себе газетою,
удавши, що не вгледiв i не почув появи Досто вського. Той уклонивсь газетi
i вiдiйшов.
- Чита Бенедиктов? - спитав Тараса. - Як ви, не бо©теся? А я тремчу...
Вже нерви геть... Жахи ночами сняться...
- Менi також - бiй барабана, - сказав Тарас.
- Жандарми дiло знають.
- Царi незгiрш...
Нахмурившись, Федiр Михайлович бочком, бочком пiшов у темний закут i
зата©вся в крiслi.
За Бенедиктовим читав Полонський...
Тарас, як висловився дотепний Майков, був на десерт.
Виходив на кiн напружений, але спокiйний. Всiх прийняли сердечне, щиро.
Чим же вiн може викликати несприйняття...
Шквал оплескiв його спинив за крокiв п'ять од кафедри. Здавалось, море,
збурившись, влилось дев'ятим валом у невелику пасажну залу...
- Шевченку слава!
- Мучениковi за волю слава!
- Вiват! Вiват!..
Далi вiн вже не чув окремих слiв - усе втонуло в бурi, що одiзвалася у
нього в грудях болем, густою млостю... Потiм iз шуму моря вирвався бiй
барабана, крики:
- Тягни носо-ок! Тягни носо-ок!..
Бiль, жаль i сльози зринули йому до горла, забили дух.
Схопив лице руками i вибiг з кону...
Його спинив хтось лагiдно, подав води... Чув, як об склянку зуби
вистукували йому зорю...
- Ну як?
- Вже лiпше...
- Зможете туди вернутись?
- Треба...
Коли вiн знову вийшов, його зустрiли оплесками i зливою вiтань,
здоровлень.
Вийняв з кишенi аркуш з вiршами, ледь розгорнув - так руки йому
тремтiли - й почав читати. Це був уривок iз "Гайдамакiв".
Стало, немов у вусi, тихо. Слова його спочатку падали неначе груддя, в
тишу, а потiм позливалися в рядки iз крицi. Голос його змiцнiв, а з ним i
тiло. Чувся, як молодий, такий, яким писав поему. Вже не було довкруг
нiчого - тiльки людськi уважнi очi, якi свiтили зорями в напiвпiтьмi.
Фрагмент давно скiнчився, а вiн читав по пам'ятi - могутнiй i молодий!..
Зробив коротку паузу, яку заповнив новий прибiй овацiй, ковтнув води зi
склянки, яку йому завбачливо подав Михайло Федоров, i знову став читати.
Вже iнший твiр, гарячий, немовби тiльки вихоплений з його душi:
Думи мо©, думи мо©,
Квiти мо©, дiти!
Виростав вас, доглядав вас, -
Де ж менi вас дiти?
В Укра©ну iдiть, дiти!
В нашу Укра©ну,
Попiдтинню, сиротами,
А я - тут загину.
Там найдете щире серце
I слово ласкаве,
Там найдете щиру правду,
А ще, може, й славу...
Передихнув, утер сльозу, що впала йому на щоку, i закiнчив, неначе
палку молитву боговi:
Привiтай же, моя ненько,
Моя Укра©но,
Мо©х дiток нерозумних,
Як свою дитину!..
Стояла довго тиша.
А далi щось таке зчинилося у переповненiй людьми й чуттями залi, що вiн
знетямивсь знову...
Лежав у тьмi з розплющеними очима й не розумiв, що сталося. Бiль десь
пропав... Поворушивсь, а потiм сiв i звiсив ноги - хоч би тобi озвався!..
Не знав, чи сон, чи спогад про не такi й далекi веселi днi, та щось його
зцiлило, порятувало... Може, вiн задрiмав, i це йому лиш мариться,
сну ться в снi?..
Добув вогню i запалив спокiйно, твердо свiчку. Таки не сон!..
У Петропавловськiй пробило п'яту ранку. Про©хав набережною - стук
ледве-ледве чувся - якийсь квапливий вершник... Все наяву!.. I дихать
стало легше. Лиш дзвiн сто©ть у вухах. Напевно, ще вiд хвилювання, яке
згадав...
В Укра©ну iдiть, дiти!
В нашу Укра©ну!..
Купив брат землю чи не купив?... - три днi зими осталося...
А вже весна, а вже красна!..
Встав. На ногах похитувало, мов тополину, проте нi болю в грудях, нi
страху впасти не вiдчував. Як гарно, коли здоровий, коли нiщо нiде не
допiка болем, не приверта весь час думки!..
Знайшов домашню свитку, вдягнувся. Взувся в такi ж, домашнi, чоботи.
Краса!.. I тепло, й зручно... Як у раю... Даремно писав той вiрш,
останнiй... Всiх ошукав!.. Мiцний козак, здолав хворобу, видужав!..
Пройшов i сiв до столу. Взяв чистий бiлий аркуш, поклав перед собою,
тодi поглянув, чи перо й чорнило в каламарi. Все , все жде його руки,
його думок... По©де на Укра©ну, й вона його благословить на труд новйй, на
пiсню, яко© ще не проспiвав... Сьогоднi що, недiля? То, може, буде той
манiфест?.. Бояться - отже воля там не така, яко© ждуть! 3 добром iдуть на
люди, несуть, як хлiб, а зло таять, приховують. Державне зло!.. Брати й
сестра не витримали - взяли вiд пана волю без клаптя грунту. Просив же ©х
заждати, допоки пан дасть згоду продать землi - послухалися чужо© ради.
Дико... А може, ©м терпець урвався? Може, теж не могли в неволi далi жити,
як вiн колись!..
Вiдчувши серце, стишився, прогнав думки, що кожен раз розбурхували його
до дна, як буря море. Треба поберегтися, видужати, щоб сили стало
вибратися iз Петербурга. Весна, дорога, воля вдихнуть снаги в зболiле
тiло, душу йому окрилять радiстю!..
Схотiлось пити. Рано ще, жаль будить Iвана... А може, вiн уже не
спить?..
- Чи там хто? - навмисне спитав неголосно, щоб не почув, якщо не
встав.
- Обо тут. Щось треба?
- Будь ласка, склянку чаю...
- Зараз пiду поставлю самовар, - озвався i Гаврило. У нього був
прихриплий бас, в Iвана ж - тенор; нiжний, ледь не жiночий. I сам вiн
тихий, лагiдний, немов травневий погожий день... Чи вечiр... Коли хрущi,
та бiлий цвiт, та зорi високо в чистiм небi...
Ой i зiйди, зiйди, ти зiронько вечiрняя!
Ой i вийди, вийди, дiвчинонько моя вiрная...
Зiтхнув.
Не вийде, нема кому виходити... Хiба Федот Ткаченко знайде в Полтавi...
Серце озвалось знову.
Серце... Душа... Вона в собi вмiщав весь бiлий свiт, за все болить...
Найбiльше диво свiту!..
Бездушний - отже, як неживий...
Iз пам'ятi спливло лице Оксанине, ©© великi очi... Сльозини, наче
перли, стоять у них... Чого ти плачеш, мила моя дина, вiрна моя любов?..
Я ще живий, я нинi вже одужую, збираюся в далеку путь, до тебе, на
Укра©ну... Не плач, а то i я заплачу... Отак. отак... У тебе гарна
усмiшка!.. Ти знову в сльози...
- Ви чай з вершками питимете? - спитав Iван iзнизу.
- Який дасте...
Бурчать цiвки в дiйницi, двором, як дим, розходиться дух щолока... I
мама тихо й лагiдно говорять щось до корови... Батько вигонить вiвцi...
Туп-туп, туп-туп... "Тягни носо-ок! Тягни носо-ок!" Б' барабан...
Пiдхоплю ться i бачить темно-русу кудлату голову, що пiднiма ться на
антресолi.
- То ви вже встали, ходите?..
- Пора, Iване, - мовив, як мiг, бадьорiше. - Удома в нас розквiтли,
мабуть, котики...
- Авжеж, авжеж... I снiг пiдтанув довкруг дерев... - зiтхнув Iван.
- Весна-красна!..
Взяв склянку з ча м, жадiбно ковтнув гарячого, пахкого трунку й одразу
сiв, знесилений.
- Пустеля...
- Що?
- Спалило менi всерединi...
- I так ще диво, батьку, - сказав Iван, який не вмiв приховувати сво©
думки. - Був полiцмейстер вчора, про вас питав, то лiкар йому сказав...
Ой, вибачте!..
- Одуримо, Iване, всiх... Пiддужаю i - на Вкра©ну]
- Дай боже...
- Ти, будь ласка, тут прибери, а я зiйду в майстерню...
Допивши чай, поставив склянку й раптом згадав слова Iвановi про
полiцмейстера. Це й досi вiн пiд наглядом! На прив'язi, на ланцюгу!..
- Що з вами? Ви...
- Пусте, пусте, Iване... - намацав стiл рукою, обперся, встав. -
Збиратись швидше треба...
- Куди?
- Додому!.. Ти тут поприбирай, а я пiду складати свою мiзерiю, -
запоспiшав. - Там верболiз уже цвiте... По кручах бiля Днiпра...
Хитавою, як човен, твердю дiстався сходiв i зупинився, щоб перевести
подих. Заплющив очi... Вiтер йому вiйнув в обпалене, сухе лице...
Днiпровий свiжий вiтер... З гори окинув далеч - аж до лiсiв на обрi©,
провiв очима чайку, що линула понад водою збуреного низовим вiтром плеса,
й оглянувся на вкритий тирсою козацький степ... Безкра© сизi хвилi
котилися помiж могил до моря, i в них тонули i виринали вершники, пливли,
мов щогли, пiки... Сiяло сонце, линули хмарки стогами бiлими...
Ступив на першу сходинку, на другу, третю... З мрева з'явились очi...
Сльози стоять у них... Не мiг уже впiзнати, чи© вони: потьмарилося йому в
очах... Чув шум Днiпра, свист вiтру, рокiт грому...
Квилила чайка...
Обертом йшла голова. Так нiби вiн на човнi посеред хвиль на збуреному
до дна Днiпрi... Побачив верби, шарпанi сердитим, дужим вiтром... I
мiсяця, що виринав iз хмари жовтавим колом...
Трiснув на кручi дуб й, розчахнутий, упав на чорнi трави!..
Ступив ще раз - у бурю, у сотворiння свiту, що йшов на змiну сущому...
I раптом синя блискавка сяйнула в очi!..
Падаючи, почув квилiння чайки, що завмирало в стихлiй далечинi...
[1] Мiсце заслання В. Бiлозерського.
[2] Тут у-значеннi хабарник.
[3] Я парубок, прошу на це зважити.
[4] Добре! То дуже добре! Не маю нинi кавалера...
[5] Так тодi називали Прiорку.
[6] Бiдний, жебрак (тюрк.).
[7] Тигр (тюрк.).
[8] У значеннi "митець".
[9] Караульне примiщення.
[10] Митець
[11] Чернишевський вчився в семiнарi©.
[12] Йдеться про збiрник "Новые стихотворения Пушкина й Шевченки"
(Лейпциг, 1859)
[13] О часи, о звича©
[14] Герцен