Страница:
Ки ва i всiх городiв Русi... Ви ж ©х не пуска те до города, замика те у
Мами* (*Мама - монастир Мамонта.), водите до города по пiвста й не бiльше,
ставите на ©хнi товари сво© цiни, а нам прода те що хочете i по сво©й
цiнi. Чому? Нi, пишiть: руськi купцi у Вiзантi©, як i грецькi на Русi,
©здять дозвiльне, мита не платять, ставлять цiни сво©, купують що хотять,
i в усьому помiч, приязненство, мiсячне* (*Мiсячне - утримання за мiсяць.)
мають.
Писцi рипiли гусячими перами, василiки мовчки стверджували свою згоду.
- Ще хочу, - закiнчив князь Володимир, - аби Вiзантiя говорила з Руссю
як рiвна з рiвними, а iмператори ©© з руськими князями такожде... Ми за
такi мир, любов, дружбу...
РОЗДIЛ ТРЕТIЙ
1
Князь Володимир держав сво слово - збирав во©в, готував ©м коней,
обоз, припас i зброю.
Сльозами обливався Ки©в. Не хотiлось, дуже не хотiлось людям, якi вже
так багато пролили власно© кровi, знову iти на брань, та ще й у чужу
землю, прислужуватись iмператорам роме©в.
Але що знали цi люди? Усе вершить Гора, вони ж бажають миру, дбають про
дiтей i онукiв. Князь Володимир велить воям iти в далекий Константинополь,
i вони пiдуть, щоб принести честь i славу.
У цi днi нiби збiсився купець-гречин Феодор. Сам вiн - старий, немощний
- ледь плентав ногами, проте ходив i ходив до князя, бував у теремах
во вод i бояр i приходив туди не з порожнiми руками...
Особливо ж наполягав син купця Iоанн - цей ходив, кормив, напував
тисяцьких та сотенних, була потреба - ставив меди й ол простим воям.
У Ки вi навiть говорили, що не Вiзантiя споряджа в дорогу руських
во©в, а купець Феодор. Це була правда - вiн нiчого не шкодував для
руського во©нства, а чи сво витрачав, чи iмператорське - хто мiг знати?!
Довго думав князь над тим, кого поставити во водою вiйська, кому вести
тисячi? Во води й бояри Гори називали кiлькох тисяцьких - Слуду, Дарiя,
Нежила, що, на ©х думку, смiливо й достойно повели б руське вiйсько у
Вiзантiю.
Володимир уважно ©х слухав, велiв швидше готувати в похiд дружину, коли
ж вона була вже готова, сказав, що поведе ©© во вода Рубач.
Це здивувало во вод i бояр - во вода Рубач, як це всi достеменно знали,
був лютим ворогом Вiзантi©, ходив супроти роме©в ще з князем Святославом,
привiз до Ки ва його меч i щит, та й старий вiн був, слутий на одно око.
Про все це во води й бояри, звичайно, сказали Володимиру.
Але вiн не змiнив слова, старий Рубач став головним во водою руського
во©нства, що вирушало у Вiзантiю. Що керувало князем Володимиром, нiхто не
вiдав: раз i другий увечерi Рубач приходив у княжi тереми, до пiзньо© ночi
сидiв у Володимира, щось подовгу говорив з ним, виходив замислений,
суворий...
У кiнцi мiсяця сiчня дружина, що мала вирушати до Вiзантi©, зiбралась
бiля Перевесищанських ворiт. Перед нею був дуже далекий i важкий шлях, у
чужу землю ©хали кращi во© Русi, тут залишались ©хнi жони, дiти.
Во© рушили, затупотiли конi, зарипiли на свiжому снiжку полозки саней -
довго, довго доведеться ©м ©хати Червенським шляхом, пройти поле над
Руським морем, землi тиверцiв i уличiв, усю Болгарiю.
Князь Володимир проводжав во©в, оточений боярами й во водами, довго
стояв на узлiссi, де починалось поле, серед якого рiвною стрiчкою тягнувся
шлях на пiвдень.
Многi й важкi думи хвилювали душу князя Володимира. У одвiчнiй борнi з
Вiзантi ю вiн, як i давнi князi, блюдя Русь, по-новому стверджував любов i
дружбу, посилав людей... Що ж готу ©м доля?
2
Полки во води Рубача швидко подолали вiдстань мiж Ки вом i землею
уличiв, бiля Переяславця переправились через Дунай, у Болгарi© путь ©м
перетинали гiрськi рiки, незабаром побачили стiни Константинополя.
Але, крiм стiн, во© i не побачили города, бо, коли зупинились у Перу,
над Золотим Рогом, там уже ждали ©х стратиги* (*Стратиги - полководцi.) що
велiли одразу ж сiдати на хеландi©, якi стояли над берегом Золотого Рогу.
Поспiшали вони немарне - Вард Фока стояв на малоазiйському березi
напроти Константинополя, з ним iшла величезна сила - легiони, що служили
ранiше Варду Склiру, а тепер йому, загони грузинського царя Давида, армiя
вiрмен - кiнне й пiше вiйсько.
Вард Фока розбив його на двi частини, одну з них, якою командували його
брат Никифор i патрикiй Калокiр Дельфiн, поставив в Хрисополi* (*Хрисополь
- нинi Скутарi.), сам, спираючись на легiони, якi очолював Лев
Парсакутинський, зупинився на висотах Абiдоса* (*Абiдос - азiатський бiк
Дарданелл.).
Мав Фока й морськi сили - чимало кораблiв прийшло до нього з
Середземного моря; почувши про наближення Фоки, зрадили iмператору
Василевi, втекли з Золотого Рогу й при днались до нього ще кiлька
кораблiв, - всi вони стояли в протоках мiж Мармуровим i Середземним
морями, готовi рушити звiдти на Константинополь.
Пiзнього вечора руськi во© сiли на кораблi, нав'юченi були ©хнi конi,
скоро рушили, обминули пiвострiв, попрямували до протилежного берега
Босфору.
Цi © ж ночi переправився на рiвнину перед Абiдосом i iмператор Василь з
сво©ми легiонами, iншi легiони стали в долинi перед Хрисополем, - так
iмператор Василь зiбрав на скелястих берегах Мало© Азi© всi сво© сили,
зiйшовся вiч-на-вiч з Вардом Фокою.
Уночi во вода Рубач побачився з iмператором Вiзантi© Василем. Це була
©хня перша й остання зустрiч. Добратись до iмператора було нелегко: стан
його оточувало множество полкiв, бiля шатра iмператора стояли плече в
плече етерiоти-безсмертнi, в шатрi було чимало вiйськових начальникiв.
Во вода Рубач, старшина якого лишилась за станом i який стояв тепер
один, привiтав iмператора, вклонився йому.
- Я чув про тебе, хоробрий во водо, - почав Василь, - i хотiв би бiльше
поговорити... Але зараз гарячий час, самозванець Вард Фока несподiвано
з'явився тут, хочу й мушу з допомогою бога швидше його покарати.
Во вода диним сво©м оком пильно дивився на iмператора, блiде,
виснажене обличчя якого, сухi стиснутi уста, довга гостра борiдка, темний
одяг нагадували священика чи ченця.
- Я певен, що битва з Фокою триватиме недовго, - продовжив Василь, - ми
почнемо ©© самi, сво©ми силами, тут - пiшо й кiнно, в морi - на
кораблях... Ти ж, во водо, схова шся в лiсi за нашим станом, комонно рушиш
на поле бою, коли одержиш мо гасло... Полководцi зараз покажуть тобi, де
ставити тво© тисячi, вони ж визначають, куди i як нацiлити твiй удар. Ти
зрозумiв, во водо?
Во вода Рубач багато хотiв сказати iмператору роме©в - як важко було
його полкам добитись сюди, до берегiв Мало© Азi©, якi надi© покладають
нинi на Вiзантiю князь Володимир i руськi люди...
- Я хотiв говорити з тобою, василевсе, вiд iменi руського князя про
ряд, мир, дружбу, - каже во вода.
Але iмператоровi, видно, не до розмов - нiч гаряча, во вода помiтив, що
у василевса навiть тремтять руки.
- Коли закiнчиться битва, запрошую тебе, во водо, до Константинополя,
там у Великому палацi будемо говорити про ряд, мир, дружбу, я щедро
подякую тво©м воям.
Квiтневий ранок. З узлiсся за Абiдосом видно голубi води Мармурового
моря, острови Проту, що, мов табун заблуканих чайок, застигли на його
лонi, зелений пiвострiв, на якому золотом блищали банi Софi©, височiли
стiни, дахи теремiв, сади.
Скрiзь було тихо - на землi, в морi; тiльки зграя воронiв з криком
перетинала Босфор, ширяючи в повiтрi, прямувала до рiвнини за Абiдосом,
бiля Хрисополя.
Ворони летiли немарне - там, бiля Абiдоса, вже стали легiони, що
переправились сюди з Константинополя, й тi, що прийшли сюди з пустель
Мало© Азi©, стан стояв проти стану й бiля Хрисополя, двi темнi армади
кораблiв прита©лись у берегах Мармурового моря: одна у горловинi проток,
ще одна - на виходi з Золотого Рогу й у чорних тiснинах Босфору.
Бiй почався, тiльки сонце випливло iз-за далекого Перу, вiн почався
бiля Абiдоса, швидко перекинувся до Хрисополя, iз Золотого Рогу й Босфору
тодi ж випливли, як морськi чудища, й стали посуватись голубими водами
Мармурового моря кораблi роме©в.
Наступало вiйсько iмператора Василя, полководцi його керувались старим
i однаковим правилом: пустивши вперед на ворога невеликi сили й
приголомшивши його першим ударом, вони почали вiдходити, щоб заманити
полки в засади, а там, уже бiльшими силами, i не з чола, а з бокiв i з
спини, вдарити на них, нищити й убивати.
Проте полководцi iмператора забували, що малоазiйськi вiйська ведуть
такi ж, як i вони, ромейськi полководцi, що повтiкали з Константинополя й
тепер пiдтримали Варда Фоку; переслiдуючи легiонерiв Василя, вони не
кидались урозтiч за ними, а йшли диною фалангою, плече в плече, не даючи
змоги вiйськам Василя бити ©х з бокiв або ж зайти в спину, i самi не раз i
не два, вiдступаючи, заманювали ©х у засади.
Так тривало кiлька годин - кров'ю щедро полилась земля бiля Абiдоса,
трупи вкрили поле бою навкруг Хрисополя, на морi кораблi, що вийшли з
Золотого Рогу й Босфору, зiткнулись з кораблями Варда Фоки й почали ©х
палити грецьким вогнем, але й на них самих полилась лавина того ж самого
вогню.
I тодi, як це звичайно бува , почалося безумство бою - вiйська iмперi©
й Варда Фоки, його полководцi, два iмператори - один з яких сидiв на
Соломоновiм тронi в Константинополi i другий, що недавно одягнув корону у
Вiрменi©, в домi встафiя Мела©на, - всi вони розумiли, що перед ними одно
- життя або смерть; тому, зiбравши всi сили, рушили - до загибелi або
перемоги!
В цьому останньому бою доля зрадила iмператоровi Василевi - кремезний,
широкий у плечах Вард Фока, сидячи на конi, сам вiв легiони, на чолi
легiонiв ©хав i Василь, легiони Фоки зломили вiйсько iмперi©; iмператор
Василь завернув назад коня - сила перемогла силу, Мала Азiя мстилась
iмперi©, саме небо, здавалося, не могло вже врятувати iмператора Василя.
Але помiч iмперi© йшла - у найстрашнiшу годину бойовища пiд Абiдосом з
лiсiв за рiвниною вирвалось множество вершникiв, яких вiв одноокий,
сивоусий, похилий вiком во вода Рубач.
Все сталось надзвичайно швидко - минули короткi хвилини, й руськi во©
опинились близько вiд ратi Варда Фоки, ще якiсь хвилини - й вони врiзались
у легiони; це була буря, що налетiла серед бiлого дня, грiм, що впав з
ясного неба. За одну годину тут, на полi бою пiд Абiдосом, переможцi стали
переможеними, переможенi стали диними господарями поля...
Перемога, правда, далась руським воям нелегко - легiони Фоки одбивались
несамовито, майже двi тисячi руських во©в поклали голови на чужiй гарячiй
землi, сам во вода Рубач був поранений у груди, звалився, обливаючись
кров'ю, з коня.
Та хiба iмператор Василь думав про це? Сп'янiлий вiд кровi, захоплений
перемогою, ©хав вiн полем, довго стояв над трупом Варда Фоки, одрубана
голова якого з втупленими в небо очима лежала в поросi й кровi. Вiн велить
тiло Фоки закопати, а голову одвезти й почепити на списi в
Константинополi. дучи далi, Василь велить брата Варда Никифора закувати в
кайдани й кинути у в'язницю, полководця Калокiра Дельфiна посадити на
кiлок...
А руськi во©? Це ж вони на цей раз врятували Вiзантiю, ©м i тiльки ©м
мусить завдячувати iмператор-чернець тим, що зберiг корону й червонi
сандалi©, втiк вiд смертi, живий.
О, iмператор Василь не забува про руських во©в, йому сповiстили, що
©хнiй во вода тяжко, а може, й смертельно поранений, що тут, на полi бою,
лежить двi тисячi ©хнiх трупiв.
Вiн забува про ряд, укладений з руським князем, про запрошення во води
Рубача до Константинополя, про все...
- Я не хочу, аби руськi во© потрапили до Константинополя, - кривить
губи iмператор Василь, - я не стану говорити з ©хнiми во водами...
Переправити ©х через Босфор, послати в Болгарiю... Я сказав усе. В
Константинополь!.
Во вода Рубач прокинувся темно© ночi, довго дивився на зорi, що глибоко
й дуже кволо тлiли над ним, чув тупiт коней, голоси людей, довго думав i
не мiг зрозумiти, що ж з ним сталось?
- Люди, во©, де ж я? - хотiв крикнути вiн, але з уст його зiрвався
ледве чутний шепiт.
Саме цього шепоту хтось, либонь, i ждав, бо одразу ж до вуха Рубача
долетiло:
- Ми тут, во водо...
- Хто ви?
- Безрук.. Щадило...
- Дяка боговi! Де ж ми? Що сталось?
- Ми, во водо, чесно й з славою боролись пiд Хрисополем, перемогли
вiйська Варда Фоки...
- Скiльки полягло наших во©в?
- Двi тисячi!
- О боже, боже! Довге мовчання.
- Тодi... я хочу говорити з iмператором Василем... Ми зробили що могли,
нехай iмператор обiця ... Везiть мене в Константинополь...
- Ти, во водо, був поранений у груди мiсяць тому, нас не пустили до
Константинополя, а переправили через Босфор i послали в Болгарiю.
Рубачу пекло в грудях, нестямно колотилось серце, нi чим було дихати,
проте вiн усе перемiг, сказав:
- Це ж лжа, зрада... На Константинополь... Одразу ж!
- Ми далеко вiд нього, - долинула вiдповiдь, - нинi вночi проминули
Адрiанополь, вранцi пiдемо на пiвнiч, у Родопи.
- Почекайте! - промовив во вода. - Мовчiть... Дайте менi тiльки води й
вина... А я подумаю...
Але во вода не думав. Дiзнавшись про те, що сталось, вiн уже знав, що
йому слiд робити, Рубач хотiв тiльки полежати в тишi, спочити, зiбрати
сили.
Коли почало свiтати, вiн нiбито прокинувся.
- Мужi мо©, во©! Посадiть мене! - сказав Рубач.
- Не треба, во водо, зараз ми руша мо в дорогу, а ти лежи, спочивай!
- Нi, я вже спочив, годi, i в дорогу вам треба рушати... Тому й
посадiть!
Його посадили, й якусь хвилину во вода, важко вiддихуючи, дивився перед
собою. У полi свiтало, вдалинi було видно стiни города, ближче - два
шляхи, один з яких iшов до темних гiр, iнший - по долинi.
- Пiзнаю, - промовив Рубач. - Тут колись ми бились з князем Святославом
супроти роме©в i перемогли ©х. Вiн помовчав, дихати йому було важче й
важче.
- А тепер слухайте, - повiв далi Рубач. - Ми зробили все, що могли...
Роме© зрадили нас, а тому iменем князiв Святослава й Володимира велю:
завертайте вiд Родопiв, не йдiть супроти болгар, а рушайте до Дунаю, iдiть
i скажiть про все Володимиру-князевi... Отак i приходить смерть...
Прощайте!
Вiн хитнувся, впав головою на землю, був мертвий... Во© поклали його
тiло на вiз i в сiрих туманах свiтанку завернули праворуч, до Дунаю...
3
На множество браней, захищаючи рiдну землю й людей ©©, ходила Русь, -
лiтописець временних тих лiт, оглядаючи минуле, дивлячись на швидкоплинний
сучасний йому свiт i намагаючись пiдняти запону над майбутнiм, писав на
пергаментi, що бранi були прежде отцiв наших, бранi будуть пiсля нас, свiт
сто©ть на бранi.
Проте той же лiтописець i ми також зна мо, що, одбиваючи землi,
ворогуючи з загарбниками, люди руськi завжди повертались з поля бою
переможцями, нiколи не схиляли голiв перед ворогом.
Тим-то подi©, що стались у далекому Абiдосi, у Вiзантi©, так сколихнули
Русь та й увесь тогочасний свiт - це ж руськi во© врятували Вiзантiю, це ж
вони були переможцями на полi бою, але що зробила Вiзантiя з ними?
Город Ки©в ждав з походу сво©х во©в - там були отцi, сини, брати многих
i многих киян: во вод i бояр, ремiсничого передграддя, земельного Подолу,
холопсько© Оболонi, - ©х iшло багато на брань, всi вони були мiцнi, дужi,
©х вела вперед звитяга й надiя.
I вже в Ки вi всi очi прогледiли, ждучи во©в з походу, - днi iдуть,
тижнi, мiсяцi, а ©х все нема й нема . Сторожа на стiнах стояла -
дивилась, люди виходили далеко за город - ждали, хто б не ©хав Червенським
шляхом, запитували: де ж, де ж забарились нашi во©?
Нарештi в Ки вi почули, що во© iдуть додому, - ©х бачили в землi уличiв
i тиверцiв, за городом Пересiченим вони перейшли Днiстер, позад них
лишився Гнилий Тiскот i Торчевськ, вони все ближче й ближче - вже на Росi.
I тiльки одно дивувало киян - про во©в руських, якi повертаються з
Вiзантi© до Ки ва, повiдають випадковi подорожани, купцi, за©жджi гостi,
чому ж самi вони не дають знаку про себе, не посилають попереду гiнцiв?
Коли во© проминули Стугну й от-от мали з'явитись на околицях, весь Ки©в
вийшов за стiни, став над Червенським шляхом, ждав...
Був пекучий, задушливий день. У небi нi хмаринки. Поле сяяло до самого
обрiю. Тихо. Вгорi дзвенять жайворонки, в травах стрекочуть коники.
Руда хмаринка куряви встала на пiвднi, вона все росла й росла. Що ж
сталось? Во©в руських iшло в похiд множество, вони ©хали, мчали на баских
конях, були мiцнi й дужi. Нинi в полi iдуть пiшо во©, на них убогi
вретища, за ними не тягнеться на довгi поприща обоз, вони посуваються так
повiльно.
Наперед вийшли старцi градськi.
- Стiйте!
Во© зупинились i стояли, похиливши голови.
- Хто ви? Чого йдете до города Ки ва?
- Ми во© руськi, йдемо вiд города Константинополя, з походу...
- З походу? А чого ж ви такi? Невже посрамили честь Русько© землi? Де
вашi во води й тисяцькi? Де знамено ваше?
Наперед пройшли тисяцькi й сотеннi - на плечах сво©х вони несли
видовбану з дерева корсту, що прикрита була згори знаменом князя
Володимира. Дiйшовши до натовпу, старшина стала.
- Ми не посрамили Русько© землi, несемо з собою прах во води нашого
Рубача, ось наше й знамено. Слухайте, отцi, брати, сестри, жони, ми чесно
боролись, як велiв князь i ви, але гречини нас обдурили, скривдили, пiсля
бранi за Константинополем хотiли нас послати на болгар, не дали данi,
розiрвали ряд...
Люди мовчали. З небагатьох слiв, промовлених над корстою во води
Рубача, всi зрозумiли, що сталось у далекiй Вiзантi©, не сором, а образа,
гнiв, розпач палили серця людей - плач великий залунав над полем, отцi
кинулись до синiв, жони до чоловiкiв, дiти до отцiв.
А далi сталося те, до чого неминуче йшлося, - образа, гнiв, розпач i
неймовiрне людське горе прорвались, вибухнули, як гроза й буря, що
проносяться часом серед ясного, пекучого лiта, як скована льодами рiка, що
рве береги й перепони...
Во©, якi ходили в чужу далеку землю, й люди ки©вськi, що так довго
нетерпляче ©х ждали, в мовчаннi посувались до города, дiйшли до стiн Гори,
обминули ©х, стали посуватись стезею, що доходила до Боричевого узвозу.
Крок ©х прискорювався, з натовпу виривались стогони, плач, прокляття. Над
головами людей коливалась, пливла вкрита знаменом корста з прахом во води
Рубача.
Вони зупинились напроти терема купця-гречина Феодора. Звiдти вискочили,
побачивши натовп, але одразу й сховались за частоколом кiлька.слуг. У
вiкнах на верху терема на мить виткнулись i зникли обличчя купця та його
сина Iоанна.
- Виходь, купчино, хочемо говорити з тобою! - чулись збудженi голоси.
- Iди сюди, вiдповiдай за смерть людей наших!
- Не ховайся, слуго iмператорiв! Це ж ти намовляв нас, ставив меди,
посилав у Константинополь!
- Iдiть, iдiть сюди, пси ромейськi!..
Натовп шумiв, кричав, волав багатьма голосами, серця людей палали вiд
помсти. Одна iскрина, один удар - i вдарить блискавиця, люди ки©вськi
стояли бiля терема купця Феодора, але бачили перед собою всiх роме©в, всiх
iмператорiв, всю Вiзантiю, що вiки робила, а нинi ще раз содiяла ©м
кривду, зло, забрала життя рiдних, близьких людей.
- Виходь, гречине, вiдповiдай за дiла Вiзантi©!
I може бути, якби старий Феодор разом з сином Iоанном вийшли з терема,
стали перед людьми, повинились у злих сво©х дiяннях, схилили колiна перед
корстою з прахом во води Рубача, може, все сталось би iнакше.
Але купець з сином не вийшли до людей, велiли слугам брати рогатини,
самi схопили топори...
Гнiв людський був навальний, нищiвний, справедливий. Око за око, зуб за
зуб, - нi, й цього було мало, щоб загасити помсту, образу, душевний бiль,
- люди кинулись до стiн терема, навалились плечами на дубовi колоди -
впали стiни, як гниле павутиння, трiснув, розсипався, впав, здiймаючи
стовп куряви, терем, пiд ру©нами його зник купець, син його Iоанн.
- Смерть гречинам! - лунали крики. - На Вiзантiю! До князя, до князя
Володимира!
4
Князя Володимира не було в цей час у Ки вi - цiлий тиждень вiн сидiв у
Роднi, де навкруг старо© фортецi мiж Днiпром i Россю копали рови, насипали
вали, воздвигали стiни, вежi. Родня була тiльки останньою ланкою споруд i
валiв, що ставились з пiвночi до пiвдня. Полянська земля, вся Русь тепер
мiцно вiдгородилась вiд Дикого поля й Руського моря, звiдки все частiше
виходили новi й новi орди, де, прита©вшись, чатувала Вiзантiя.
Там, у Роднi, князь Володимир одержав через гiнцiв вiсть про те, що
трапилось з руським во©нством у Вiзантi©. Ця вiсть приголомшила його. Вiн
велiв дружинi сiдлати коней, ©хати додому.
Увечерi шляхом, що вився над самим берегом Днiпра, Володимир повертався
до Ки ва. Город зустрiв його тишею й мовчанням, на концях не було видно
людей, нiде не курiли димки, в передграддi чорнiли згаслi домницi*
(*Домницi - древнi саморобнi печi-домни.).
У цiй тишi конi пiднялись Боричевим узвозом, проминули ворота. Зарипiли
жеравцi, поволi опустився й упав на край валу мiст, одразу ж зачинились
ворота, вся сторожа стояла на городницях.
Бiля терема князя ждало багато бояр, во вод, тiунiв - всi лiпшi й
нарочитi мужi Гори. Коли князь пiшов на верх, вони посунули слiдом,
збились у Золотiй палатi.
Боярство й мужi одразу загомонiли:
- Загинуло наше во©нство у Вiзантi©, княже! Горе велике у Ки вi
настало.
- Чув уже, бояре й мужi, iстинно, горе велике, болить мо серце,
стенить душа.
- Не токмо во©. х нема , вони прийняли смерть, спочивають. Ми ж -
живi, у городi неспокiйно, ждали тебе. Що було, що тiльки було! Весь Ки©в
вийшов за стiни, щоб зустрiти во©в, узнав правду, застогнав, заплакав.
Терема купця мов i не було, самого його й сина вбили... Ми не чу мо душi,
адже не купець, а самi во©в у Константинополь посилали.
- Дуже шкодую, - сказав князь Володимир, - що не був у Ки вi. Правду
речете, не купець Феодор, а ви достойно приймали василiкiв роме©в, ряд з
iмператором клали, посилали во©в у Константинiв град.
- I ти, княже!
- Так, i я, - важко зiтхнув Володимир. Настала тиша. У палатi, вiкна в
якiй були зачиненi, де жарко палали свiчi, збилось багато людей, важко,
трудно дихати.
- Що ж будемо робити, княже? - пролунав сполоханий голос.
Князь Володимир, що сидiв похиливши голову, неначе прокинувся,
подивився по палатi.
- Вiдчинiть вiкна! - промовив вiн. Кiлька дворян кинулись до вiкон,
розчинили ©х. Десь на Горi вив пес. Вiйнуло свiжим повiтрям.
- Запиту те, що робити? - глибоко дихнувши, вiдповiв князь. - А що ж?
Заутра велю поховати тiло во води Рубача... на Воздихальницi, де лежать
князi, - вiн не посрамив Русi.
- Пiдемо всi, похова мо, княже! - зашумiли в палатi.
- Усiм воям, що були в походi, - вiв далi князь, - велю дати
пожалування: живi мусять жити, в мертвих жони й дiти.
- Не пошкоду мо, дамо, - пiдтримали князя бояри й мужi.
- I ще кажу - не дозволю, не припущу, аби iмператори роме©в так
говорили з Руссю й зi мною, - вороги вони нам вiднинi.
Тодi пiдвiвся боярин Воротислав.
- Ти сказав правду, княже, - стиха почав вiн, - ганьба, що iмператори
так говорили з тобою й нами, це правда - вороги вони нам... Але чому, чому
так ведеться, княже? Iмператори роме©в достойно говорять з польськими й
чеськими князями, ©м друзi нiмцi, варяги, угри, а з Руссю й ©© князями
поводяться, як з варварами й рабами.
- Все вiд того, - встав боярин Iскус в, - що польськi, чеськi й
угорськi князi, нiмецькi iмператори - християни-латиняни, i закони в них
новi, совершеннi, освячують право князя й боярина, бiдному також дають
сво . Нашi ж люди моляться дерев'яним богам, живемо ми по старому закону й
покону, якi давно час змiнити.
- Хто ми? - шумiла палата. - Кому вклоня мось? За яким законом мусимо
жити? Чому навкруг нас вороги, а в землях смута та й смута?
Князь Володимир дивився в палату й бачив перед собою множество очей,
але йому здалося, що вiн бачить перед собою динi очi, очi Гори - суворi,
безжальнi, темнi.
У миготливому промiннi свiчок йому привидiлись у цю хвилину ще однi
очi, що також складались з очей множества людей Русi, - во©в, гриднiв,
ремiсникiв, смердiв, - смутнi, невеселi, неспокiйнi, допитливi свiтло-сiрi
очi.
Не тiльки боярство, мужi Гори запитували нинi князя Володимира, ждали
вiдповiдi, Русь зверталась до нього, i вiн запитував сам себе: "Хто ми?
Кому вклоня мось? За яким законом мусимо жити?"
Володимир устав. Суворий, рiшучий князь, що обличчям, постаттю й кожним
рухом нагадував отця Святослава i що мав карi материнськi очi, простягнув
уперед десницю, дивився в палату на мужiв Гори, бачив же набагато далi,
бiльше.
- Чую вас! - сказав князь. - Бачу минувшину й сьогочаснiсть, хочу
прозрiти й будуче наше... Рiдна земля, я пройшов тебе з краю в край, щоб
устро©ти й утвердити, велика, вiчна Русь, - у вiках бачу ©© славу.
Володимир зупинився, бо вiд надзвичайного збудження йому тамувало дух,
якусь хвилину мовчав.
- Та ми, - повiв вiн далi, - i це я нинi бачу, знаю, - не острiв у
безбрежному морi-окiянi, много земель, народiв, племен, як вiковiчнi
хвилi, б' ться в береги нашi, з усiма мусимо разом жити.
- Правда, княже, правда! - шумiла палата.
- Але як жити далi, як тримати мир з свiтом? - запитував князь. - Нинi
виникла в нас сварга з Вiзантi ю, i це не нова сварга; вiдколи iсну Русь
i Вiзантiя, не було миру мiж нами, багато кровi пролили ми на бранях з
нею, кiнця-краю ©й не було й нема ... Ви не сказали всього, мужi, я скажу
за вас i за всю Русь. Не потерпимо, не можемо простити образи, яку вчинили
нам iмператори роме©в i Вiзантi©, нинi говорю ©м: iду на ви!
- Пiдемо, княже, за тобою! - кричали бояри й мужi.
- Веди, княже! Де ти, там i ми! - брались за крижi мечiв во води.
Велике, священне почуття помсти керувало ними; руськi люди зараз були
несхитнi, грiзнi, суворi до ворогiв сво©х, як i колись, во днi князiв
Олега, Iгоря, Святослава...
Проте не тiльки помста стукала в ©хнi серця нинi, нове владно входило в
життя. По-новому треба було докiнчувати сваргу з Вiзантi ю.
I це нове неминуче мусило прорватись у Золотiй палатi - наперед знову
вийшов боярин Воротислав, за ним стояло багато бояр, во вод, що давно
стали християнами.
- Ти сказав правду, княже, - тихо сказав Воротислав, - i ми з тобою
одностайнi! Але за чим i по що пiдемо ми до Вiзантi©?.. Мертвих не
воскресити, загинули нашi люди навiки! Взяти дань? Нi, грецькi золотники
нам не потрiбнi, самi ма мо золото, срiбло, всякi добра. Взяти землi у
Вiзантi© - так у нас i земель, i лiсiв, i рiк доста. Гостро говорив
боярин, але гордо, достойно, мудро, - така вже нинi Гора, така й уся Русь.
- Ми пiдемо за тобою, - вiв далi Воротислав, - бо на свiтi Вiзантiя,
Мами* (*Мама - монастир Мамонта.), водите до города по пiвста й не бiльше,
ставите на ©хнi товари сво© цiни, а нам прода те що хочете i по сво©й
цiнi. Чому? Нi, пишiть: руськi купцi у Вiзантi©, як i грецькi на Русi,
©здять дозвiльне, мита не платять, ставлять цiни сво©, купують що хотять,
i в усьому помiч, приязненство, мiсячне* (*Мiсячне - утримання за мiсяць.)
мають.
Писцi рипiли гусячими перами, василiки мовчки стверджували свою згоду.
- Ще хочу, - закiнчив князь Володимир, - аби Вiзантiя говорила з Руссю
як рiвна з рiвними, а iмператори ©© з руськими князями такожде... Ми за
такi мир, любов, дружбу...
РОЗДIЛ ТРЕТIЙ
1
Князь Володимир держав сво слово - збирав во©в, готував ©м коней,
обоз, припас i зброю.
Сльозами обливався Ки©в. Не хотiлось, дуже не хотiлось людям, якi вже
так багато пролили власно© кровi, знову iти на брань, та ще й у чужу
землю, прислужуватись iмператорам роме©в.
Але що знали цi люди? Усе вершить Гора, вони ж бажають миру, дбають про
дiтей i онукiв. Князь Володимир велить воям iти в далекий Константинополь,
i вони пiдуть, щоб принести честь i славу.
У цi днi нiби збiсився купець-гречин Феодор. Сам вiн - старий, немощний
- ледь плентав ногами, проте ходив i ходив до князя, бував у теремах
во вод i бояр i приходив туди не з порожнiми руками...
Особливо ж наполягав син купця Iоанн - цей ходив, кормив, напував
тисяцьких та сотенних, була потреба - ставив меди й ол простим воям.
У Ки вi навiть говорили, що не Вiзантiя споряджа в дорогу руських
во©в, а купець Феодор. Це була правда - вiн нiчого не шкодував для
руського во©нства, а чи сво витрачав, чи iмператорське - хто мiг знати?!
Довго думав князь над тим, кого поставити во водою вiйська, кому вести
тисячi? Во води й бояри Гори називали кiлькох тисяцьких - Слуду, Дарiя,
Нежила, що, на ©х думку, смiливо й достойно повели б руське вiйсько у
Вiзантiю.
Володимир уважно ©х слухав, велiв швидше готувати в похiд дружину, коли
ж вона була вже готова, сказав, що поведе ©© во вода Рубач.
Це здивувало во вод i бояр - во вода Рубач, як це всi достеменно знали,
був лютим ворогом Вiзантi©, ходив супроти роме©в ще з князем Святославом,
привiз до Ки ва його меч i щит, та й старий вiн був, слутий на одно око.
Про все це во води й бояри, звичайно, сказали Володимиру.
Але вiн не змiнив слова, старий Рубач став головним во водою руського
во©нства, що вирушало у Вiзантiю. Що керувало князем Володимиром, нiхто не
вiдав: раз i другий увечерi Рубач приходив у княжi тереми, до пiзньо© ночi
сидiв у Володимира, щось подовгу говорив з ним, виходив замислений,
суворий...
У кiнцi мiсяця сiчня дружина, що мала вирушати до Вiзантi©, зiбралась
бiля Перевесищанських ворiт. Перед нею був дуже далекий i важкий шлях, у
чужу землю ©хали кращi во© Русi, тут залишались ©хнi жони, дiти.
Во© рушили, затупотiли конi, зарипiли на свiжому снiжку полозки саней -
довго, довго доведеться ©м ©хати Червенським шляхом, пройти поле над
Руським морем, землi тиверцiв i уличiв, усю Болгарiю.
Князь Володимир проводжав во©в, оточений боярами й во водами, довго
стояв на узлiссi, де починалось поле, серед якого рiвною стрiчкою тягнувся
шлях на пiвдень.
Многi й важкi думи хвилювали душу князя Володимира. У одвiчнiй борнi з
Вiзантi ю вiн, як i давнi князi, блюдя Русь, по-новому стверджував любов i
дружбу, посилав людей... Що ж готу ©м доля?
2
Полки во води Рубача швидко подолали вiдстань мiж Ки вом i землею
уличiв, бiля Переяславця переправились через Дунай, у Болгарi© путь ©м
перетинали гiрськi рiки, незабаром побачили стiни Константинополя.
Але, крiм стiн, во© i не побачили города, бо, коли зупинились у Перу,
над Золотим Рогом, там уже ждали ©х стратиги* (*Стратиги - полководцi.) що
велiли одразу ж сiдати на хеландi©, якi стояли над берегом Золотого Рогу.
Поспiшали вони немарне - Вард Фока стояв на малоазiйському березi
напроти Константинополя, з ним iшла величезна сила - легiони, що служили
ранiше Варду Склiру, а тепер йому, загони грузинського царя Давида, армiя
вiрмен - кiнне й пiше вiйсько.
Вард Фока розбив його на двi частини, одну з них, якою командували його
брат Никифор i патрикiй Калокiр Дельфiн, поставив в Хрисополi* (*Хрисополь
- нинi Скутарi.), сам, спираючись на легiони, якi очолював Лев
Парсакутинський, зупинився на висотах Абiдоса* (*Абiдос - азiатський бiк
Дарданелл.).
Мав Фока й морськi сили - чимало кораблiв прийшло до нього з
Середземного моря; почувши про наближення Фоки, зрадили iмператору
Василевi, втекли з Золотого Рогу й при днались до нього ще кiлька
кораблiв, - всi вони стояли в протоках мiж Мармуровим i Середземним
морями, готовi рушити звiдти на Константинополь.
Пiзнього вечора руськi во© сiли на кораблi, нав'юченi були ©хнi конi,
скоро рушили, обминули пiвострiв, попрямували до протилежного берега
Босфору.
Цi © ж ночi переправився на рiвнину перед Абiдосом i iмператор Василь з
сво©ми легiонами, iншi легiони стали в долинi перед Хрисополем, - так
iмператор Василь зiбрав на скелястих берегах Мало© Азi© всi сво© сили,
зiйшовся вiч-на-вiч з Вардом Фокою.
Уночi во вода Рубач побачився з iмператором Вiзантi© Василем. Це була
©хня перша й остання зустрiч. Добратись до iмператора було нелегко: стан
його оточувало множество полкiв, бiля шатра iмператора стояли плече в
плече етерiоти-безсмертнi, в шатрi було чимало вiйськових начальникiв.
Во вода Рубач, старшина якого лишилась за станом i який стояв тепер
один, привiтав iмператора, вклонився йому.
- Я чув про тебе, хоробрий во водо, - почав Василь, - i хотiв би бiльше
поговорити... Але зараз гарячий час, самозванець Вард Фока несподiвано
з'явився тут, хочу й мушу з допомогою бога швидше його покарати.
Во вода диним сво©м оком пильно дивився на iмператора, блiде,
виснажене обличчя якого, сухi стиснутi уста, довга гостра борiдка, темний
одяг нагадували священика чи ченця.
- Я певен, що битва з Фокою триватиме недовго, - продовжив Василь, - ми
почнемо ©© самi, сво©ми силами, тут - пiшо й кiнно, в морi - на
кораблях... Ти ж, во водо, схова шся в лiсi за нашим станом, комонно рушиш
на поле бою, коли одержиш мо гасло... Полководцi зараз покажуть тобi, де
ставити тво© тисячi, вони ж визначають, куди i як нацiлити твiй удар. Ти
зрозумiв, во водо?
Во вода Рубач багато хотiв сказати iмператору роме©в - як важко було
його полкам добитись сюди, до берегiв Мало© Азi©, якi надi© покладають
нинi на Вiзантiю князь Володимир i руськi люди...
- Я хотiв говорити з тобою, василевсе, вiд iменi руського князя про
ряд, мир, дружбу, - каже во вода.
Але iмператоровi, видно, не до розмов - нiч гаряча, во вода помiтив, що
у василевса навiть тремтять руки.
- Коли закiнчиться битва, запрошую тебе, во водо, до Константинополя,
там у Великому палацi будемо говорити про ряд, мир, дружбу, я щедро
подякую тво©м воям.
Квiтневий ранок. З узлiсся за Абiдосом видно голубi води Мармурового
моря, острови Проту, що, мов табун заблуканих чайок, застигли на його
лонi, зелений пiвострiв, на якому золотом блищали банi Софi©, височiли
стiни, дахи теремiв, сади.
Скрiзь було тихо - на землi, в морi; тiльки зграя воронiв з криком
перетинала Босфор, ширяючи в повiтрi, прямувала до рiвнини за Абiдосом,
бiля Хрисополя.
Ворони летiли немарне - там, бiля Абiдоса, вже стали легiони, що
переправились сюди з Константинополя, й тi, що прийшли сюди з пустель
Мало© Азi©, стан стояв проти стану й бiля Хрисополя, двi темнi армади
кораблiв прита©лись у берегах Мармурового моря: одна у горловинi проток,
ще одна - на виходi з Золотого Рогу й у чорних тiснинах Босфору.
Бiй почався, тiльки сонце випливло iз-за далекого Перу, вiн почався
бiля Абiдоса, швидко перекинувся до Хрисополя, iз Золотого Рогу й Босфору
тодi ж випливли, як морськi чудища, й стали посуватись голубими водами
Мармурового моря кораблi роме©в.
Наступало вiйсько iмператора Василя, полководцi його керувались старим
i однаковим правилом: пустивши вперед на ворога невеликi сили й
приголомшивши його першим ударом, вони почали вiдходити, щоб заманити
полки в засади, а там, уже бiльшими силами, i не з чола, а з бокiв i з
спини, вдарити на них, нищити й убивати.
Проте полководцi iмператора забували, що малоазiйськi вiйська ведуть
такi ж, як i вони, ромейськi полководцi, що повтiкали з Константинополя й
тепер пiдтримали Варда Фоку; переслiдуючи легiонерiв Василя, вони не
кидались урозтiч за ними, а йшли диною фалангою, плече в плече, не даючи
змоги вiйськам Василя бити ©х з бокiв або ж зайти в спину, i самi не раз i
не два, вiдступаючи, заманювали ©х у засади.
Так тривало кiлька годин - кров'ю щедро полилась земля бiля Абiдоса,
трупи вкрили поле бою навкруг Хрисополя, на морi кораблi, що вийшли з
Золотого Рогу й Босфору, зiткнулись з кораблями Варда Фоки й почали ©х
палити грецьким вогнем, але й на них самих полилась лавина того ж самого
вогню.
I тодi, як це звичайно бува , почалося безумство бою - вiйська iмперi©
й Варда Фоки, його полководцi, два iмператори - один з яких сидiв на
Соломоновiм тронi в Константинополi i другий, що недавно одягнув корону у
Вiрменi©, в домi встафiя Мела©на, - всi вони розумiли, що перед ними одно
- життя або смерть; тому, зiбравши всi сили, рушили - до загибелi або
перемоги!
В цьому останньому бою доля зрадила iмператоровi Василевi - кремезний,
широкий у плечах Вард Фока, сидячи на конi, сам вiв легiони, на чолi
легiонiв ©хав i Василь, легiони Фоки зломили вiйсько iмперi©; iмператор
Василь завернув назад коня - сила перемогла силу, Мала Азiя мстилась
iмперi©, саме небо, здавалося, не могло вже врятувати iмператора Василя.
Але помiч iмперi© йшла - у найстрашнiшу годину бойовища пiд Абiдосом з
лiсiв за рiвниною вирвалось множество вершникiв, яких вiв одноокий,
сивоусий, похилий вiком во вода Рубач.
Все сталось надзвичайно швидко - минули короткi хвилини, й руськi во©
опинились близько вiд ратi Варда Фоки, ще якiсь хвилини - й вони врiзались
у легiони; це була буря, що налетiла серед бiлого дня, грiм, що впав з
ясного неба. За одну годину тут, на полi бою пiд Абiдосом, переможцi стали
переможеними, переможенi стали диними господарями поля...
Перемога, правда, далась руським воям нелегко - легiони Фоки одбивались
несамовито, майже двi тисячi руських во©в поклали голови на чужiй гарячiй
землi, сам во вода Рубач був поранений у груди, звалився, обливаючись
кров'ю, з коня.
Та хiба iмператор Василь думав про це? Сп'янiлий вiд кровi, захоплений
перемогою, ©хав вiн полем, довго стояв над трупом Варда Фоки, одрубана
голова якого з втупленими в небо очима лежала в поросi й кровi. Вiн велить
тiло Фоки закопати, а голову одвезти й почепити на списi в
Константинополi. дучи далi, Василь велить брата Варда Никифора закувати в
кайдани й кинути у в'язницю, полководця Калокiра Дельфiна посадити на
кiлок...
А руськi во©? Це ж вони на цей раз врятували Вiзантiю, ©м i тiльки ©м
мусить завдячувати iмператор-чернець тим, що зберiг корону й червонi
сандалi©, втiк вiд смертi, живий.
О, iмператор Василь не забува про руських во©в, йому сповiстили, що
©хнiй во вода тяжко, а може, й смертельно поранений, що тут, на полi бою,
лежить двi тисячi ©хнiх трупiв.
Вiн забува про ряд, укладений з руським князем, про запрошення во води
Рубача до Константинополя, про все...
- Я не хочу, аби руськi во© потрапили до Константинополя, - кривить
губи iмператор Василь, - я не стану говорити з ©хнiми во водами...
Переправити ©х через Босфор, послати в Болгарiю... Я сказав усе. В
Константинополь!.
Во вода Рубач прокинувся темно© ночi, довго дивився на зорi, що глибоко
й дуже кволо тлiли над ним, чув тупiт коней, голоси людей, довго думав i
не мiг зрозумiти, що ж з ним сталось?
- Люди, во©, де ж я? - хотiв крикнути вiн, але з уст його зiрвався
ледве чутний шепiт.
Саме цього шепоту хтось, либонь, i ждав, бо одразу ж до вуха Рубача
долетiло:
- Ми тут, во водо...
- Хто ви?
- Безрук.. Щадило...
- Дяка боговi! Де ж ми? Що сталось?
- Ми, во водо, чесно й з славою боролись пiд Хрисополем, перемогли
вiйська Варда Фоки...
- Скiльки полягло наших во©в?
- Двi тисячi!
- О боже, боже! Довге мовчання.
- Тодi... я хочу говорити з iмператором Василем... Ми зробили що могли,
нехай iмператор обiця ... Везiть мене в Константинополь...
- Ти, во водо, був поранений у груди мiсяць тому, нас не пустили до
Константинополя, а переправили через Босфор i послали в Болгарiю.
Рубачу пекло в грудях, нестямно колотилось серце, нi чим було дихати,
проте вiн усе перемiг, сказав:
- Це ж лжа, зрада... На Константинополь... Одразу ж!
- Ми далеко вiд нього, - долинула вiдповiдь, - нинi вночi проминули
Адрiанополь, вранцi пiдемо на пiвнiч, у Родопи.
- Почекайте! - промовив во вода. - Мовчiть... Дайте менi тiльки води й
вина... А я подумаю...
Але во вода не думав. Дiзнавшись про те, що сталось, вiн уже знав, що
йому слiд робити, Рубач хотiв тiльки полежати в тишi, спочити, зiбрати
сили.
Коли почало свiтати, вiн нiбито прокинувся.
- Мужi мо©, во©! Посадiть мене! - сказав Рубач.
- Не треба, во водо, зараз ми руша мо в дорогу, а ти лежи, спочивай!
- Нi, я вже спочив, годi, i в дорогу вам треба рушати... Тому й
посадiть!
Його посадили, й якусь хвилину во вода, важко вiддихуючи, дивився перед
собою. У полi свiтало, вдалинi було видно стiни города, ближче - два
шляхи, один з яких iшов до темних гiр, iнший - по долинi.
- Пiзнаю, - промовив Рубач. - Тут колись ми бились з князем Святославом
супроти роме©в i перемогли ©х. Вiн помовчав, дихати йому було важче й
важче.
- А тепер слухайте, - повiв далi Рубач. - Ми зробили все, що могли...
Роме© зрадили нас, а тому iменем князiв Святослава й Володимира велю:
завертайте вiд Родопiв, не йдiть супроти болгар, а рушайте до Дунаю, iдiть
i скажiть про все Володимиру-князевi... Отак i приходить смерть...
Прощайте!
Вiн хитнувся, впав головою на землю, був мертвий... Во© поклали його
тiло на вiз i в сiрих туманах свiтанку завернули праворуч, до Дунаю...
3
На множество браней, захищаючи рiдну землю й людей ©©, ходила Русь, -
лiтописець временних тих лiт, оглядаючи минуле, дивлячись на швидкоплинний
сучасний йому свiт i намагаючись пiдняти запону над майбутнiм, писав на
пергаментi, що бранi були прежде отцiв наших, бранi будуть пiсля нас, свiт
сто©ть на бранi.
Проте той же лiтописець i ми також зна мо, що, одбиваючи землi,
ворогуючи з загарбниками, люди руськi завжди повертались з поля бою
переможцями, нiколи не схиляли голiв перед ворогом.
Тим-то подi©, що стались у далекому Абiдосi, у Вiзантi©, так сколихнули
Русь та й увесь тогочасний свiт - це ж руськi во© врятували Вiзантiю, це ж
вони були переможцями на полi бою, але що зробила Вiзантiя з ними?
Город Ки©в ждав з походу сво©х во©в - там були отцi, сини, брати многих
i многих киян: во вод i бояр, ремiсничого передграддя, земельного Подолу,
холопсько© Оболонi, - ©х iшло багато на брань, всi вони були мiцнi, дужi,
©х вела вперед звитяга й надiя.
I вже в Ки вi всi очi прогледiли, ждучи во©в з походу, - днi iдуть,
тижнi, мiсяцi, а ©х все нема й нема . Сторожа на стiнах стояла -
дивилась, люди виходили далеко за город - ждали, хто б не ©хав Червенським
шляхом, запитували: де ж, де ж забарились нашi во©?
Нарештi в Ки вi почули, що во© iдуть додому, - ©х бачили в землi уличiв
i тиверцiв, за городом Пересiченим вони перейшли Днiстер, позад них
лишився Гнилий Тiскот i Торчевськ, вони все ближче й ближче - вже на Росi.
I тiльки одно дивувало киян - про во©в руських, якi повертаються з
Вiзантi© до Ки ва, повiдають випадковi подорожани, купцi, за©жджi гостi,
чому ж самi вони не дають знаку про себе, не посилають попереду гiнцiв?
Коли во© проминули Стугну й от-от мали з'явитись на околицях, весь Ки©в
вийшов за стiни, став над Червенським шляхом, ждав...
Був пекучий, задушливий день. У небi нi хмаринки. Поле сяяло до самого
обрiю. Тихо. Вгорi дзвенять жайворонки, в травах стрекочуть коники.
Руда хмаринка куряви встала на пiвднi, вона все росла й росла. Що ж
сталось? Во©в руських iшло в похiд множество, вони ©хали, мчали на баских
конях, були мiцнi й дужi. Нинi в полi iдуть пiшо во©, на них убогi
вретища, за ними не тягнеться на довгi поприща обоз, вони посуваються так
повiльно.
Наперед вийшли старцi градськi.
- Стiйте!
Во© зупинились i стояли, похиливши голови.
- Хто ви? Чого йдете до города Ки ва?
- Ми во© руськi, йдемо вiд города Константинополя, з походу...
- З походу? А чого ж ви такi? Невже посрамили честь Русько© землi? Де
вашi во води й тисяцькi? Де знамено ваше?
Наперед пройшли тисяцькi й сотеннi - на плечах сво©х вони несли
видовбану з дерева корсту, що прикрита була згори знаменом князя
Володимира. Дiйшовши до натовпу, старшина стала.
- Ми не посрамили Русько© землi, несемо з собою прах во води нашого
Рубача, ось наше й знамено. Слухайте, отцi, брати, сестри, жони, ми чесно
боролись, як велiв князь i ви, але гречини нас обдурили, скривдили, пiсля
бранi за Константинополем хотiли нас послати на болгар, не дали данi,
розiрвали ряд...
Люди мовчали. З небагатьох слiв, промовлених над корстою во води
Рубача, всi зрозумiли, що сталось у далекiй Вiзантi©, не сором, а образа,
гнiв, розпач палили серця людей - плач великий залунав над полем, отцi
кинулись до синiв, жони до чоловiкiв, дiти до отцiв.
А далi сталося те, до чого неминуче йшлося, - образа, гнiв, розпач i
неймовiрне людське горе прорвались, вибухнули, як гроза й буря, що
проносяться часом серед ясного, пекучого лiта, як скована льодами рiка, що
рве береги й перепони...
Во©, якi ходили в чужу далеку землю, й люди ки©вськi, що так довго
нетерпляче ©х ждали, в мовчаннi посувались до города, дiйшли до стiн Гори,
обминули ©х, стали посуватись стезею, що доходила до Боричевого узвозу.
Крок ©х прискорювався, з натовпу виривались стогони, плач, прокляття. Над
головами людей коливалась, пливла вкрита знаменом корста з прахом во води
Рубача.
Вони зупинились напроти терема купця-гречина Феодора. Звiдти вискочили,
побачивши натовп, але одразу й сховались за частоколом кiлька.слуг. У
вiкнах на верху терема на мить виткнулись i зникли обличчя купця та його
сина Iоанна.
- Виходь, купчино, хочемо говорити з тобою! - чулись збудженi голоси.
- Iди сюди, вiдповiдай за смерть людей наших!
- Не ховайся, слуго iмператорiв! Це ж ти намовляв нас, ставив меди,
посилав у Константинополь!
- Iдiть, iдiть сюди, пси ромейськi!..
Натовп шумiв, кричав, волав багатьма голосами, серця людей палали вiд
помсти. Одна iскрина, один удар - i вдарить блискавиця, люди ки©вськi
стояли бiля терема купця Феодора, але бачили перед собою всiх роме©в, всiх
iмператорiв, всю Вiзантiю, що вiки робила, а нинi ще раз содiяла ©м
кривду, зло, забрала життя рiдних, близьких людей.
- Виходь, гречине, вiдповiдай за дiла Вiзантi©!
I може бути, якби старий Феодор разом з сином Iоанном вийшли з терема,
стали перед людьми, повинились у злих сво©х дiяннях, схилили колiна перед
корстою з прахом во води Рубача, може, все сталось би iнакше.
Але купець з сином не вийшли до людей, велiли слугам брати рогатини,
самi схопили топори...
Гнiв людський був навальний, нищiвний, справедливий. Око за око, зуб за
зуб, - нi, й цього було мало, щоб загасити помсту, образу, душевний бiль,
- люди кинулись до стiн терема, навалились плечами на дубовi колоди -
впали стiни, як гниле павутиння, трiснув, розсипався, впав, здiймаючи
стовп куряви, терем, пiд ру©нами його зник купець, син його Iоанн.
- Смерть гречинам! - лунали крики. - На Вiзантiю! До князя, до князя
Володимира!
4
Князя Володимира не було в цей час у Ки вi - цiлий тиждень вiн сидiв у
Роднi, де навкруг старо© фортецi мiж Днiпром i Россю копали рови, насипали
вали, воздвигали стiни, вежi. Родня була тiльки останньою ланкою споруд i
валiв, що ставились з пiвночi до пiвдня. Полянська земля, вся Русь тепер
мiцно вiдгородилась вiд Дикого поля й Руського моря, звiдки все частiше
виходили новi й новi орди, де, прита©вшись, чатувала Вiзантiя.
Там, у Роднi, князь Володимир одержав через гiнцiв вiсть про те, що
трапилось з руським во©нством у Вiзантi©. Ця вiсть приголомшила його. Вiн
велiв дружинi сiдлати коней, ©хати додому.
Увечерi шляхом, що вився над самим берегом Днiпра, Володимир повертався
до Ки ва. Город зустрiв його тишею й мовчанням, на концях не було видно
людей, нiде не курiли димки, в передграддi чорнiли згаслi домницi*
(*Домницi - древнi саморобнi печi-домни.).
У цiй тишi конi пiднялись Боричевим узвозом, проминули ворота. Зарипiли
жеравцi, поволi опустився й упав на край валу мiст, одразу ж зачинились
ворота, вся сторожа стояла на городницях.
Бiля терема князя ждало багато бояр, во вод, тiунiв - всi лiпшi й
нарочитi мужi Гори. Коли князь пiшов на верх, вони посунули слiдом,
збились у Золотiй палатi.
Боярство й мужi одразу загомонiли:
- Загинуло наше во©нство у Вiзантi©, княже! Горе велике у Ки вi
настало.
- Чув уже, бояре й мужi, iстинно, горе велике, болить мо серце,
стенить душа.
- Не токмо во©. х нема , вони прийняли смерть, спочивають. Ми ж -
живi, у городi неспокiйно, ждали тебе. Що було, що тiльки було! Весь Ки©в
вийшов за стiни, щоб зустрiти во©в, узнав правду, застогнав, заплакав.
Терема купця мов i не було, самого його й сина вбили... Ми не чу мо душi,
адже не купець, а самi во©в у Константинополь посилали.
- Дуже шкодую, - сказав князь Володимир, - що не був у Ки вi. Правду
речете, не купець Феодор, а ви достойно приймали василiкiв роме©в, ряд з
iмператором клали, посилали во©в у Константинiв град.
- I ти, княже!
- Так, i я, - важко зiтхнув Володимир. Настала тиша. У палатi, вiкна в
якiй були зачиненi, де жарко палали свiчi, збилось багато людей, важко,
трудно дихати.
- Що ж будемо робити, княже? - пролунав сполоханий голос.
Князь Володимир, що сидiв похиливши голову, неначе прокинувся,
подивився по палатi.
- Вiдчинiть вiкна! - промовив вiн. Кiлька дворян кинулись до вiкон,
розчинили ©х. Десь на Горi вив пес. Вiйнуло свiжим повiтрям.
- Запиту те, що робити? - глибоко дихнувши, вiдповiв князь. - А що ж?
Заутра велю поховати тiло во води Рубача... на Воздихальницi, де лежать
князi, - вiн не посрамив Русi.
- Пiдемо всi, похова мо, княже! - зашумiли в палатi.
- Усiм воям, що були в походi, - вiв далi князь, - велю дати
пожалування: живi мусять жити, в мертвих жони й дiти.
- Не пошкоду мо, дамо, - пiдтримали князя бояри й мужi.
- I ще кажу - не дозволю, не припущу, аби iмператори роме©в так
говорили з Руссю й зi мною, - вороги вони нам вiднинi.
Тодi пiдвiвся боярин Воротислав.
- Ти сказав правду, княже, - стиха почав вiн, - ганьба, що iмператори
так говорили з тобою й нами, це правда - вороги вони нам... Але чому, чому
так ведеться, княже? Iмператори роме©в достойно говорять з польськими й
чеськими князями, ©м друзi нiмцi, варяги, угри, а з Руссю й ©© князями
поводяться, як з варварами й рабами.
- Все вiд того, - встав боярин Iскус в, - що польськi, чеськi й
угорськi князi, нiмецькi iмператори - християни-латиняни, i закони в них
новi, совершеннi, освячують право князя й боярина, бiдному також дають
сво . Нашi ж люди моляться дерев'яним богам, живемо ми по старому закону й
покону, якi давно час змiнити.
- Хто ми? - шумiла палата. - Кому вклоня мось? За яким законом мусимо
жити? Чому навкруг нас вороги, а в землях смута та й смута?
Князь Володимир дивився в палату й бачив перед собою множество очей,
але йому здалося, що вiн бачить перед собою динi очi, очi Гори - суворi,
безжальнi, темнi.
У миготливому промiннi свiчок йому привидiлись у цю хвилину ще однi
очi, що також складались з очей множества людей Русi, - во©в, гриднiв,
ремiсникiв, смердiв, - смутнi, невеселi, неспокiйнi, допитливi свiтло-сiрi
очi.
Не тiльки боярство, мужi Гори запитували нинi князя Володимира, ждали
вiдповiдi, Русь зверталась до нього, i вiн запитував сам себе: "Хто ми?
Кому вклоня мось? За яким законом мусимо жити?"
Володимир устав. Суворий, рiшучий князь, що обличчям, постаттю й кожним
рухом нагадував отця Святослава i що мав карi материнськi очi, простягнув
уперед десницю, дивився в палату на мужiв Гори, бачив же набагато далi,
бiльше.
- Чую вас! - сказав князь. - Бачу минувшину й сьогочаснiсть, хочу
прозрiти й будуче наше... Рiдна земля, я пройшов тебе з краю в край, щоб
устро©ти й утвердити, велика, вiчна Русь, - у вiках бачу ©© славу.
Володимир зупинився, бо вiд надзвичайного збудження йому тамувало дух,
якусь хвилину мовчав.
- Та ми, - повiв вiн далi, - i це я нинi бачу, знаю, - не острiв у
безбрежному морi-окiянi, много земель, народiв, племен, як вiковiчнi
хвилi, б' ться в береги нашi, з усiма мусимо разом жити.
- Правда, княже, правда! - шумiла палата.
- Але як жити далi, як тримати мир з свiтом? - запитував князь. - Нинi
виникла в нас сварга з Вiзантi ю, i це не нова сварга; вiдколи iсну Русь
i Вiзантiя, не було миру мiж нами, багато кровi пролили ми на бранях з
нею, кiнця-краю ©й не було й нема ... Ви не сказали всього, мужi, я скажу
за вас i за всю Русь. Не потерпимо, не можемо простити образи, яку вчинили
нам iмператори роме©в i Вiзантi©, нинi говорю ©м: iду на ви!
- Пiдемо, княже, за тобою! - кричали бояри й мужi.
- Веди, княже! Де ти, там i ми! - брались за крижi мечiв во води.
Велике, священне почуття помсти керувало ними; руськi люди зараз були
несхитнi, грiзнi, суворi до ворогiв сво©х, як i колись, во днi князiв
Олега, Iгоря, Святослава...
Проте не тiльки помста стукала в ©хнi серця нинi, нове владно входило в
життя. По-новому треба було докiнчувати сваргу з Вiзантi ю.
I це нове неминуче мусило прорватись у Золотiй палатi - наперед знову
вийшов боярин Воротислав, за ним стояло багато бояр, во вод, що давно
стали християнами.
- Ти сказав правду, княже, - тихо сказав Воротислав, - i ми з тобою
одностайнi! Але за чим i по що пiдемо ми до Вiзантi©?.. Мертвих не
воскресити, загинули нашi люди навiки! Взяти дань? Нi, грецькi золотники
нам не потрiбнi, самi ма мо золото, срiбло, всякi добра. Взяти землi у
Вiзантi© - так у нас i земель, i лiсiв, i рiк доста. Гостро говорив
боярин, але гордо, достойно, мудро, - така вже нинi Гора, така й уся Русь.
- Ми пiдемо за тобою, - вiв далi Воротислав, - бо на свiтi Вiзантiя,