Скляренко С.. Володимир

новий, тiльки марно жаха шся цього нового свiту. Вiн мусить бути, вiн .
Вiр менi, прийдешнi люди пом'януть добрим словом тих, що це содiяли, а бог
уже благословив ни... Але в бренному цьому життi треба, щоб хтось вiв
людей, - i бог перстом сво©м вiдзначив тебе, княже, ти i тiльки ти зробив
те, чого хотiв бог, нинi ти ма ш любов усiх земель...
- Нi, пископе, жажду сам правди, любовi не мав i не маю.
- Про яку ти любов говориш, княже? Володимир думав, нiби вагався, чи
повiсти йому сво© думи пископу.
- Миру нема в землях, землi не слухаються мене, синiв послав туди, але
не маю ©хньо© любовi.
- Заспокойся, княже, содiяне тобою дасть плод пiзнiше, мир настане в
землях, сини тво© ще пiдопруть тебе, денно й нощно за тебе молиться
церква...
пископ замовк.
- Ти чогось не сказав, Анастасе?
- Я скажу про це не нинi...
- А чому?
- Церква й князь - суть динi, кожному з них сво ... Вiр менi, аще
учиниш церковний закон - даси десятину церквi з усiх земель, дозволиш
церквi чинити суд, - ми з тобою все переможем, княже.
- Ти вже говорив про це менi, пископе, не можу цього зробити...
- Княже! Ти не мiг цього зробити ранiше, та на все приходить свiй
час... Хто ж зробить це, крiм тебе?
Володимир подивився на пископа зляканими очима... Чому Анастас так
сказав, на що вiн натяка , - невже скоро кiнець, смерть?
- Ти мусиш i будеш ще довго-довго жити, - нiби вгадавши його думки,
додав пископ, - за це молиться i завжди молитиметься церква. А ми з
тобою, княже, ще довго збиратимемо десятину й чинитимемо суд...
- Устав церковний з тобою? - сухим голосом запитав Володимир.
- Бог велiв менi взяти його з собою.
- Дай сюди!
пископ Анастас поклав перед князем писаний на пергаментi устав
церковний - i Володимир сiв на ложi, довго читав написанi рукою Анастаса
слова:
- "...дах десятину во всiй землi Руського княжiння, i вiд всякого суда
десятий грiш, а з торгу десятий тиждень..."
Княжа рука здригнулась.
- Зажди, пископе... Ти пишеш: "...i вiд домiв на всяке лiто десятину
всякого стада i всякого живота..." Така десятина?
пископ вiдповiв суворо й холодно:
- Десятина мусить бути тiльки така, бо церква молиться за князя й
смерда...
- Страшно. Десятина з усi © Русi на церкву... Ой, як страшно, -
вирвалось у князя.
- Так треба, - процiдив пископ.
- "...а по цьому не вступатись нi дiтям мо©м, нi внучатам, нi всякому
роду мо му довiку нi в люди церковнi, нi в суди ©х..." пископе Анастасе,
навiщо ти принiс менi цей устав про десятину й суд?..
- Нинi не тiльки на землi - на небi такожде iде суд, - глухо вiдповiв
пископ, прислухаючись до луни грому.
Князь Володимир на мить заплющив очi, груди його високо здiймались,
узяв перо, пiдписав устав.
- Спасибi, княже! Вiр менi, не токмо ми, а всi прийдешнi люди назовуть
тебе святим, з апостолами рiвним...
Володимир лiг на ложi.
- Святий! - прошепотiв вiн. - Як княгиня Ольга... Нi, не святий, не
говори, що я з апостолами рiвний, бо потопав i потопаю в грiхах.
- Ти потопав i мiг потонути в грiхах, коли був язичником, княже. Але
хрещення - то початок нового життя, з ним тобi були прощенi всi грiхи,
содiянi допреже.
У Володимира було дуже смутне, неспокiйне обличчя, якiсь бiльшi нiбито,
нiж звичайно, очi дивились на розчинене вiкно.
- Церква й хрещення проща , - важко видихнув вiн, - але я сам собi
простити грiхiв не можу.
- I апостоли робили грiхи, - ледь посмiхнувся пископ. - Один токмо бог
без грiха... А ти будеш, княже Володимире, святим у вiках, i з апостолами
тебе зрiвняють.
- Я не можу, не хочу бути святим, не менi, грiшному, рiвнятись з
апостолами...
- Мовчи, сину мiй... Владою, даною менi вiд бога, розрiшаю й прощаю
тобi всi содiянi тобою грiхи i молитимусь, аби вiн, аще покличе тебе,
прийняв там, де всi праведнi спочивають... Заспокойся, княже, засни!
Во вода Вовчий Хвiст не по©хав, як обiцяв князевi, одразу з
Берестового. Увесь час, доки пископ Анастас був у Володимира, вiн сидiв з
кiлькома во водами й боярами на ослонi в сiнях, очевидь, ждав пископа,
бо, тiльки той вийшов вiд князя, рушив слiдом за ним.
- Яка темна нiч, - сказав пископ, зупинившись за дверима терема. -
Спека, задуха, грозовиця... У таку пору здоровому важко, а Володимиру й
поготiв...
- Що дума ш, пископе? Менi не подоба ться князь.
- Мислю, що оце й кiнець, - важко зiтхнув пископ. - Я, во водо, по
очах виджу, звик. Чи й переживе цю нiч...
У непрогляднiй темрявi вони тихо крокували двором. Часом спалахувала
блискавка, пiсля яко© все навкруг здавалось ще темнiшим, чорним.
- Помира i сам не вiрить, - говорив пископ. - Втiм, так бува завжди.
У дуба зруба ш корiнь, а листя все зеленi ... Ох, грiхи, грiхи!
- Що говорив князь? - поцiкавився Вовчий Хвiст.
- Все про сво - воювати з Ярославом збира ться, шука Святополка,
молиться на сина Бориса. Що тiльки й буде по його смертi, во водо?
- Кожному овочу своя пора, - засмiявся Вовчий Хвiст, - кожне дихання
дба про себе... Ти, пископе, зда ться менi, такожде себе не забува ш...
- Про що говориш? - зупинився й схопив за плече Вовчого Хвоста пископ.
- Бачив, що в тебе в кишенi грамота княжа...
- Що ж, - зухвало промовив Анастас. - Ма мо устав церковний, пiдписав
його нинi князь. Не про себе дбаю, про церкву... Що, може, скажеш, зробив
недобре?
- Нi, - вiдповiв Вовчий Хвiст, - дi ш ти добре... Давно пора. Государ
повинен дати устав i церквi, i боярству, i всiм людiям - кожному сво , за
те й служимо... Тiльки що цей устав, аще прийде пiсля Володимира
недостойний князь?!
Знову небо прорiзала блискавка - пископ i во вода стояли поруч серед
двору, здавались вищими, нiж справдi. Блискавиця була така слiпуча, що вiд
не© на зелений спориш навiть не падали тiнi, навкруг не видно було нiчого,
тiльки чорнiло недалеко покинуте кимсь цебро з срiбним кружальцем води.
- Во водо Хвiст! - сполохано сказав пископ. - Зажди, про що говориш?
- Я нiчого не говорю, - вiдповiв пископу Вовчий Хвiст, - а знаю - аще
прийде в Ки©в Ярослав, вiн порве устави отця свого.
- А Борис? - запитав Анастас.
Во вода схилився до самого вуха пископа.
- Бориса не прийняв навiть Ростов, що ж вiн - немiчний, кволий -
Ки ву?! Син василiси? А чим, чим нинi нам Вiзантiя допоможе? Та й тобi,
пископе, нi з ним, нi з патрiархом константинопольським не по дорозi...
- О, це так, - згодився пископ. - 3 патрiархом менi не по дорозi.
Недалеко вже були й ворота з двору. В сяйвi блискавиць за ними
окреслювались критий вiзок пископа, кiлька осiдланих коней, темнi постатi
дворян, гриднiв. пископ зупинився, схопив руку Вовчого Хвоста.
- Так що ж це? Хто ж тепер сяде на столi? Вовчий Хвiст помовчав.
- Токмо син князя Ярополка й царiвни, - долинув з темряви його хрипкий
голос. - Святополк - князь дужий, суворий, вiн захистить бояр, людей,
церкву.
- Але вiн далеко, в Польщi?
- Нiч темна, нiчого не видно, - натяком вiдповiв Вовчий Хвiст, - якщо
це станеться з Володимиром нинi, Святополк до ранку може бути в Ки вi...
- Почекай, во водо, почекай, - не випускаючи руки Вовчого Хвоста, мовив
пископ. - Святополк католик...
- Князь Володимир помира , - суворо сказав Вовчий Хвiст. - Ми -
християни, i католики такожде християни... Нашо©, русько© християнсько©
вiри нiхто не зачепить. Та й що вiра? Нам потрiбна сила, а вже з нею бог.
Блискавиця... У пископа зовсiм бiле, закам'янiле обличчя, непорушнi,
неначе склянi, очi, закушенi губи.
- Ну, пископе, - глузливо запитав Вовчий Хвiст, - чи згоден ти
благословити Святополка?
пископ мовчав. За коротку хвилину, яка проминула вiд удару до удару
блискавицi, вiн пригадав ще одну нiч пiд Херсонесом, коли зрадив патрiарху
константинопольському й ромеям, скрадався у пiтьмi до табору Володимира,
клявся в приязненствi й любовi...
Те, що робилось цi © ночi, було не новиною. Вiн iшов до Володимира, бо
шукав сили й слави, нинi сила князя Володимира вичерпалась, славу ж
пископ Анастас матиме тiльки з Горою й Святополком.
- Я згоден, во водо! - в нестерпному сяйвi, пiд страхiтливий гуркiт
грому сказав Анастас.
7

Володимир заснув. Може, на хвилину, може, на годину спокiй прийшов у
його стомлену душу, князь усе забув, спочив.
Прокинувся вiн вiд дужого удару грому, що пролунав над самим дахом
терема, i сяйва блискавицi, що наскрiзь пройняла повiки й змусила його
розкрити очi. "Що це?!" - хотiв крикнути Володимир. Проте трапилось
неймовiрне - князь крикнув i сам не почув свого голосу - пiсля удару грому
за вiкном, у саду, внизу, в теремi i в палатi стояла надзвичайна, якась
зловiсна тиша, а голосу не було - тiльки тиша й пустка.
"Чому це я не чую свого голосу? - подумав Володимир. - Може, знову
серце, голова?!"
Проте серце його билось, хоч i напружено, а рiвно, вiн бачив усе
навкруг себе - свiчу, корчагу з водою на столi, темне вiкно, гiлля за ним,
меч i щит отця Святослава, образ Христа на стiнi.
Тiльки на душi в нього було неспокiйно, надто тривожно, вiдчуття чогось
неминучого, невблаганного, що пiдступало, обгортало його.
Вiн навiть схопився, сiв на ложi, простягнув руку до корчаги, щоб
випити води...
I тодi вiн вiдчув, як серце його - на довгу, надзвичайно довгу мить -
зупинилось, напружено здригнулось, забилось, в головi його раптом почався
свист, шум.
"Що це? Чому так?" - краяли думки-блискавицi. Вiн думав не тiльки про
серце й голову, вони болять тому, що нема спокою в душi... "Чи по©хав
Вовчий Хвiст у поле? - виникала одна думка. - А чого приходив пископ
Анастас?" - одгонила ©© iнша.
Думки виникали й зникали, змiшувались i знову народжувались.
"Сини! Де вони? Бояри? А чому тут нема бояр? Де мо© во води? Нi, в
мене нiкого, нiкого нема , - я лишився один, сам... I хворий, зовсiм
хворий".
В промiннi свiчки побачив образ Христа i звернувся до нього:
- Воззри ж тепер на мене, воззри, бо ти цар небесний, я ж iмператор на
землi, i, крiм тебе, менi нi до кого звернутись... Воззри, воззри, воззри,
чу ш, Христосе, я тяжко страждаю, я загибаю... Ти хочеш мене рятувати,
зiйди з образу, допоможи менi, врятуй...
Вiн довго дивився на образ Христа, i видно - на образi цьому, на лику
Христа, що був досi темним i суворим, вiн помiтив щось схоже на
посмiшку...
- Ти смi шся?! - крикнув князь Володимир. - Чого ти смi шся, Христос?
Нi, це в мене наморочиться в головi... Ти не смi шся, тебе нема ... Яка
облуда! - застогнав вiн. - Яка облуда, адже нiчого - навiть Христа -
нема ...
"Куди пiду? До кого звернусь?" - налiтали знову й знову думки.
Предслава! Вiн згадав ©© - свою дочку, що жила так близько, одразу за
лiсом i стiною - на Горi... Вона ж любить його, як i вiн ©©, так само, як
любив колись Рогнiду, прийде, прибiжить сюди, аби тiльки покликав.
Але Рогнiда пiшла в безвiсть, не почувши вiд нього слова любовi,
вiдтодi ж мiж ним i Предславою виросла стiна - рiдна дочка стала йому нiби
чужою, пiзно кликати ©©, нiхто, нiхто не прийде до нього серед цi ©
страхiтливо© ночi.
I тодi вiн пригадав одну, найдорожчу в свiтi людину: матiр свою,
Малушу. Рiк за роком проходили, минало життя, але вiн не мiг звикнути до
думки, що ©© нема , вiрив, що вона жива, тiльки Гора, дружина, во води й
бояри не допускали ©© до нього.
Проте так не могло бути надалi. Тепер, коли вiн почував себе зовсiм
самотнiм, хворим, вона мусила бути бiля нього, жити далi без не© вiн не
мiг.
I вiн вирiшив, що негайно, цi © ж ночi, зробить клич, велить шукати ©©
по всiй Русi, щоб вона прийшла, сiла коло його ложа, поклала руку на
гарячу його голову; вiн з славою введе ©© в Золоту палату, посадить поруч
з собою, бо вона його мати, вiн вiд не© пiшов i до не© повернеться...
Вiн схопився з ложа й без посоха, без помочi чужо© руки ступив раз, i
другий, i третiй, так, як ходив i колись.
Раптом вiн зупинився. Недалеко вiд Берестового спалахнула i вдарила
блискавиця - така слiпуча, що в свiтлицi стало видно, як удень, блискавиця
ця, либонь вцiлила в землю, бо навкруг усе загуло, захиталось.
Володимир не чув цього - у сяйвi блискавицi вiн побачив те, що було
неймовiрним i незрозумiлим, - на стежцi в саду за теремом князь помiтив
постать, що вирiзувалась на тлi зелених трав, - там iшла, спираючись на
посох, стара жiнка - така, якою вiн уявляв ключницю Малушу - свою матiр.
- Мамо! - вирвалося з горла князя Володимира. - Де ти взялась? Звiдки
прийшла? Мамо, iди до мене! Ма-а-мо!
Але блискавиця, мабуть, вдарила не тiльки в землю, гаряча iскрина
поцiлила в серце князя Володимира, бо вiн вiдчув нестерпний бiль, нiби
десять списiв разом пройняли йому груди.
Могутн колись його тiло ще боролось, широко розставивши ноги й хапаючи
руками повiтря, вiн стояв, ждав, що бiль зникне.
I вiн ще встиг крикнути:
- Людi ! Дружино! Дружи-й... Хтось бiг з сусiднiх поко©в, внизу на
сходах чулись кроки - до свiтлицi поспiшали бояри, во води, гриднi...
Але князь Русi Володимир уже цього не чув. Трапилось неймовiрне - бiль
у його грудях зник, але раптом згасло й все наокруг, сяйво свiчок
обернулось, зникло, зникло все - шум, свiт, життя, i, як зламаний спис,
князь Володимир упав, повалився на пiдлогу.
8

Тi © ж ночi, набагато пiзнiше, бiля ганку терема в Берестовому
зупинились сани, запряженi четвериком баских, дужих коней, бо по покону
мертвого годилось везти тiльки так, туди ж промчало з города десяткiв зо
два во вод, бояр, мужiв.
У теремi на той час тiло князя Володимира опорядили й загорнули в
килим, гриднi вийняли з пiдлоги терема кiлька мостин i на ремiнних вужах
опустили мертвого в сiни, потiм прорубали дiру в стiнi у сiнях i так
винесли князя надвiр.
Все це вони робили потай, тихо, щоб хтось не довiдався про те, що
сталось цi © ночi в Берестовому; нiхто не заплакав i не затужив над тiлом
князя Русi, тiльки на пiдвiконнi в свiтлицi, де вiн помер, хтось iз
гриднiв поклав шматок хлiба й плоскви з ситою - на покорм його душi.
Сани рушили. Во води й бояри сiдали на коней, кiлька чоловiк
закрокували пiшки. Поки ©хали двором, потiм дорогою в лiсi, сани легко
посувались уперед, ближче ж до города, над Днiпром, полозки стали
зариватись у пiсок, ледь посувались, стрибали на вибоях.
У городi, либонь, дехто вже знав про смерть Володимира - вряди-годи
похiд зустрiчали й при днувались до нього вершники.
Гроза минула, на небi розривались i повзли до пониззя хмари, нарештi у
прорiзi мiж хмарами окреслився мiсяць - тонкий, як серга, нiжно-голубий.
Конi били й били копитами землю. У лiсах i кущах обабiч шляху кричали
нiчнi птахи, десь на Подолi, а потiм на Горi заспiвали когути, а здалеку,
iз Заднiпров'я, линув багатоголосий перепелиний клич.
I нiхто не помiчав, та нiкому й не було дiла до того, що за саньми з
тiлом князя Володимира поспiша якась стара жiнка в темному платнi -
Малуша.
У цю нiч вона не спала. У монастирi давно вже знали, що недалеко звiдси
в сво му теремi тяжко хворi князь Володимир; пископ Анастас, що був
минулого дня в нього, велiв священикам i братi© вiдправити молебень за
одужання вельми немощного князя Володимира, i вони молились у церквi до
пiзнього вечора.
Малуша зрозумiла, що сталось, - князь Володимир, ©© син, помира , а
бiля нього ж нема нi жони, нi синiв, нi однi © рiдно© душi, всi такi
далекi, такi чужi...
Вона вирiшила будь-що iти в княжий терем у Берестовому, добитись, на
колiнах просити гриднiв, во вод, щоб дозволили ©й - старiй черницi -
побути бiля хворого князя, допомогти, а коли так судилося, власними
пальцями закрити йому очi.
Малуша пiшла, хоч нiч була чорна-пречорна, над головою висiли хмари,
часом з неба били блискавицi, гуркотiв грiм; iшла крiзь кущi, падала на
вибоях i пнях, була вже зовсiм близько, в саду за теремом.
Там вона зрозумiла, що добре зробила, пiшовши до сина, - коли ще раз
вдарила блискавиця, у чорному вiкнi терема Малуша побачила Володимира, що
стояв, простягаючи руки до не©...
- Мамо? Iди до мене! Мамо! - почула вона його крик... Що було потому? А
хiба Малуша зна ? Вона добiгла до терема, увiйшла в сiни, де стояли
во води, бояри, гриднi.
- Князь умре, - мов крiзь сон, долетiло до не©, але коли вона
невиразними, змiшаними з сльозами словами просила допустити ©©, черницю,
до тiла князя, щоб опорядити його, Малушу виштовхнули з сiней, бо вони,
навiть i мертвого, стерегли князя Володимира.
Малуша вийшла надвiр, стала пiд деревом недалеко вiд ганку, так, що
нiхто ©© не мiг помiтити, ждала.
Вона чула шум i рух у теремi, бачила, як до ганку пiд'©хали сани, як iз
терема вийшло кiлька гриднiв з смолоскипами в руках, а крiзь дiру в стiнi
сiней виносили тiло.
Малуша вийшла з тiш дерева, стала над саньми, в якi клали тiло
Володимира, в промiннi смолоскипiв бачила його трохи стомлене, але
воднораз спокiйне вже обличчя, набряклi повiки, що навiк закрили очi,
срiблястi брови, що випинались над перетятим двома глибокими зморшками
чолом, гострий i довгий нiс, вилицi, сивi вуса над темними устами, - це,
либонь, i все.
Вона довго стояла над тiлом свого сина, бо бояри, во води бiля саней
щось радились мiж собою, позираючи на тiло, бо за все сво життя так мало
була бiля нього, бо гриднi гасили смолоскипи, во води й бояри все
радились, i нiкому з них не було нiякого дiла до старо©, зiгнуто© черницi,
що мовчки стояла над мертвим уже князем.
Сани рушили, тупотiли конi, шарудiли полозки, всi по©хали, пiшли з
двору - i Малуша рушила слiдом за ними. Спираючись на цiпок, вона так
поспiшала...
Думала про минуле - вона не могла цього не згадати. Перед нею встали i
далекий Любеч iз жовтими його пiсками, i той день, коли ©хала вона пiд
щитом брата Добринi на Гору, хижа Ярини й два камiнчики сережок, що
свiтились i мiнилися пiд мiсячним сяйвом, стравниця, куди входять княгиня
Ольга й Святослав...
На Малушу, що крокувала зараз за саньми, вiйнуло ще й радощами далеко©
купальсько© ночi; серед цi © темно© ночi ©й привидiлись вiдблиски високих
червоних вогнiв, блискучi очi княжича Святослава: "Я люблю тебе, Малушо!"
Невже ж, невже це колись було?
Так, усе це було! Була Гора - i став Будутин, у хижi над Россю вона
народжу дитину - його, Володимира... "Колишися, колиско, вiд кута до
кута, маленька дитина, а важка покута..." "Слухай, Добрине, менi страшно,
ой, як страшно, душу ти забира ш у мене..." Невже все це було?
Усе було - i вже нема нiчого. Не стало Святослава, он лежить у санях
Володимир, тiльки вона живе серед чорно© ночi - княжа мати й однаково
рабиня...
Так чого ж ви поспiша те, во води, гриднi, - сани вiддаляються й
вiддаляються, вона - стара, немiчна мати князя, - нi, цього нiхто не зна ,
вона - черниця Марiя, задиха ться, не може встигнути за вами, навiть за
мертвим сином!
Малуша стала... Нi, вона не встигне... i куди вона пiде, куди?.. Десь
удалинi якийсь час чувся тупiт коней, голоси, а от все затихло. Малуша
стояла на лузi, де колись горiли купальськi вогнi.
9

До свiтання ще Святополк вийшов з схованки - iз терема во води Вовчого
Хвоста, - вдерся з дружиною сво ю, що стояла напохватi на Подолi, до
древнього княжого терема, сiв у Золотiй палатi й велiв будити бояр,
во вод, мужiв Гори.
О су то су т свiту, яка ти швидкоплинна, минуча, зрадлива! Ще
гриднi-кликуни Святополка не встигли обiйти Гори, а з усiх теремiв до
княжих поко©в заспiшили бояри й во води, мужi лiпшi й нарочитi, огнищани й
тiуни.
Вони йшли в темрявi задушливо© ночi, викрешуючи залiзними вiстрями
сво©х посохiв на каменi iскри, тихо перемовляючись мiж собою, говорили про
смерть князя Володимира, радились, що сказати Святополку...
Княжий терем щiльним кiльцем оточувала гридьба, у сiнях стояли
найближчi во води Святополка, оглядали всiх, що заходили до сiней, велiли
йти наверх.
Там, у Золотiй палатi, ©х ждав Святополк. Вiн був у кутку палати,
недалеко вiд помосту, на якому стояло порожн крiсло, а над ним знамена
Святослава й Володимира; Святополка оточували во води Вовчий Хвiст i
Слуда, бояри Ву фаст, Iскус в, Коницар, - усi суворi й мовчазнi.
Боярство i во води Гори в тишi заходили до палати; прийшов, поклонився
Святополку, сiв на сво мiсце праворуч вiд помосту й пископ Анастас.
Тодi, повiльним кроком, нiби щось роздумуючи, на помiст пiднявся й
зупинився перед княжим крiслом Святополк. Вiн був збуджений, пильним
поглядом дивився в палату, на сотню людей, очей...
- Я покликав вас сюди, во води, бояри, лiпшi мужi города Ки ва, в тяжку
годину, - почав вiн. - Осиротiла Руська земля, князя Володимира не
стало... Сотворимо йому вiчну пам'ять...
У Золотiй палатi прокотився шум - люди переступали з ноги на ногу, але
мовчали, ждали.
- I хоч князевi Володимиру ще не вiддана почесть погребальна, по
заповiту вiн не хотiв ©© приймати, але i тут, у городi Ки вi, i скрiзь по
Русi нинi так тяжко, що мусив кликати вас, говорити про нашу долю.
Глибоке зiтхання вирвалось з багатьох грудей: важко жити на Русi, серце
кожного кра неспокiй, тривога.
- Неспокiйно у нас на пiвднi, - продовжував Святополк, - роме© вкрай
скорили болгар i вийшли на береги Дунаю, хеландi© ©х перетинають Руське
море, стоять у Херсонесi, пiдiймаються вгору Тана©сом...
Золота палата зашумiла, загула багатьма голосами.
- Бач, куди вела Вiзантiя i ©© iмператори...
- Ганьба, ганьба ромеям!
Тi ж во води й бояри, що стояли ближче до Святополка, кричали:
- Мечем поквита мось з ромеями!..
Князь Святополк рiшучим помахом руки обiрвав цi крики - в палатi одразу
настала тиша.
- Скрiзь на Русi неспокiйно, - продовжив вiн. - Чуючи легку поживу, за
Днiпром стали печенiги, за ними зi сходу йдуть половцi, на пiвночi Ярослав
покликав свiонiв i збира ться йти на Ки©в.."
О, коли б то князь Володимир був живий, мiг стати тут, на помостi,
сказати: "Люди рiднi, Русь, усе життя сво я кликав вас на брань з
ворогами, тiльки-но я знову говорив про це, збирався йти, вести вас з
собою... люди, встаньте, люди руськi, пильнуйте..."
Але нинi Володимир лежав у холоднiй пустцi Десятинно© церкви нiмий,
безмовний, кожне ж слово Святополка оберталось супроти нього - вже
мертвого князя.
- Менi важко й соромно говорити, мужi, - продовжував Святополк, - але
нема князя Володимира, нема й князiв, якi б повели рать руську супроти
ворогiв наших... Борис i Глiб, яких всiляко возвеличував князь Володимир,
немощнi суть, вони в' дно з ромеями й продадуть Русь. Ярослав, князь
новгородський, уже ранiше пiдняв меч супроти батька й готу ться йти на
Ки©в з свiонами, Мстислав сидить у далекiй Тмутараканi, Iзяслава не стало.
Що ж, що ти наробив, княже Володимире, пощо народив синiв таких, хто тепер
уряту Русь?!
I враз во води й бояри, що оточували помiст, закричали:
- Служимо тобi, Святополче!
- Буть тобi князем!
- Свя-то-пол-ка!
На мить, правда, крики цi обiрвались. Один iз старцiв города Ки ва,
боярин Ратша, пiдвiвся з лави, на якiй сидiв, схопився за сиву голову,
заволав:
- Що робиться, мужi? Куди йдемо? Ще тiло князя Володимира не остигло, а
Святополк ганить синiв його, всiх нас. Мужi! Зупинiться! I ти зупинись,
Святополче, бо окаянним будеш довiку!
Але до нього вже кинулись во води Святополка й гриднi, схопили пiд
руки, поволокли.
У палатi стало тихо - сила перемогла силу, кожного, хто посмi , як
Ратша, пiднести голос, жде ганьба, муки й смерть...
- Волимо тебе, Святополче! - заволали во води.
- Святополка! - вимагала Золота палата.
Вiн стояв i примруженими очима дивився на мужiв.
- Я поведу во©в супроти Вiзантi© й князiв Бориса й Глiба, iже сукупно з
нею; я пiду супроти свiонiв i Ярослава, що пустив ©х на Русь. Якщо проти
нас стали Пiвнiч, Схiд i Пiвдень, менi допоможуть польський князь,
нiмецький iмператор...
В однiй з свiтлиць, в самому кiнцi темних переходiв, на верху княжого
терема, горить на столi свiча. Перед нею, прикипiвши поглядом до рублено©
стiни, сидить жiнка - з лляним волоссям, голубими очима, смутним,
надзвичайно вродливим обличчям - красуня, княжна полотська Рогнiда!
Але це не Рогнiда - i краса ©©, i сама вона вже в минулому, ©х нема ,
за столом сидить княжна Предслава, що так схожа на свою матiр.
I не тiльки обличчям схожа Предслава на Рогнiду, у не© така ж i душа;
нинi вночi вона почула про смерть отця, довго плакала, молилась, ще раз
усе йому простила.
Предславу турбу iнше - вже на Гору привезли й поставили в Десятиннiй
церквi корсту з тiлом Володимира, вона бiгала туди попрощатись, але ©© не
пустили, не встигла Предслава повернутись до терема, як дiзналась, що туди
вже увiрвався з сво ю гридьбою Святополк, крiзь напiвпрочиненi дверi в ©©
свiтлицю долiтають крики з Золото© палати.
Свiча догора . Краплини воску, наче великi сльози, повiльно стiкають
закрутами череп'яного свiчника, тужавiють i остигають, кiлька краплин
одiрвались й упали на шкiряну харатiю - вони не вiдають, що разом з нею
пiдуть у вiчнiсть. Свiча догора , жовтаве промiння все кволiше сну ться
навкруг.
А очi княжни Предслави застилають i застилають сльози, вони падають на
харатiю, тiльки ж сльози не вiчнi, вони падають - i висихають.
Рука тремтить, коли княжна пише: "Се вночi отець наш умерл, а вже
Святополк тут, сидить у Ки вi на його столi, хоче послати дружину на
Бориса й Глiба, i ти, брате, блюдися його, по лiку..."
Крики в Золотiй палатi наростають, навiть тут, у далекiй свiтлицi на
верху терема, чути:
- Нехай живе князь Святополк!
Предслава схоплю ться, стиску руками шию - рветься й розсипа ться на
пiдлозi зелене намистечко з Тмутараканi - дарунок ©© батька...
Схвильована, розгублена, безпорадна Предслава ста на колiна й
намага ться зiбрати розсипане намисто.
Ки©в знав, що князь Володимир помер у Берестовому. На Горi, Подолi, в
передграддi й Оболонi - всiм було вiдомо, що корста з його тiлом сто©ть у
Десятиннiй церквi, всi ждали, що небiжчику князевi вiддадуть почесть
погребальну.
Проте воднораз хтось ширив чутки, нiбито князь Володимир заповiдав
поховати його без жодно© почестi й слави, в безiменному мiсцi, без людей,
як поховали колись i жону його Рогнiду: вiн зробив що мiг, тiло ж токмо
землi належить.
I ще з страхом говорили в Ки вi, що вночi на Горi син Ярополка
Святополк зiбрав бояр i во вод, якi оголосили його князем Русi, що
Святополк уже послав дружини супроти синiв Володимира Бориса й Глiба,
Святослава волинського, супроти ж Ярослава новгородського поведе рать
сам...
З великим трепетом усi - i християни, i люди старо© вiри - говорили, що
Святополка благословив на це епископ Анастас i що Святополку обiцяють
допомогти польський князь, нiмецький iмператор, римський папа.
Ки©в хвилювався, Ки©в ждав.
Десятинна церква увесь день була оточена гридьбою, що нiкого не
пiдпускала навiть близько до не©. Уночi на чолi ©© стало багато сотенних,
кiлька тисяцьких, во вод.
Пiзньо© години вiд княжого терема стежкою, що вела до Десятинно©
церкви, пройшов невеликий гурт во вод i бояр.
Вони стали на крутому схилi гори, що височiла над Подолом, говорили з
тисяцькими.
- Цiлий день рвались до церкви, - почувся голос во води Слуди, - ледве
стримували гриднi ©хню навалу...
- А зараз? - запитав боярин Воротислав.
- Ждуть i зараз - отут вiд Подолу, з того боку - вiд Перевесища...
Хочемо, кажуть, вклонитись мертвому князевi.
Во води й бояри стояли край гори. Перед ними в темрявi й безмов'©
поринали передграддя, Подол, Перевесище, Щекавиця, а там сто©ть, хоче
вiддати почесть погребову князевi Володимиру тьма людей ки©вських - друзiв
його й недругiв, християн i язичникiв.
- Нехай гриднi пильнують, не випускають списiв, - велiв во вода Вовчий
Хвiст. - Ми ж ходiмо, во води й бояри!
Тодi тихо вiдчинились дверi Десятинно© церкви, в темних переходах
заблимали вогнi свiчок, затупотiли ноги.
Дуже проста, зроблена з свiжо© сосново© дошки корста з тiлом князя
Володимира стояла в правому притворi з закритим вiком. Бiля не© не було,
як велiв покон, нi списа княжого, нi його знамена. Промiння свiчок
освiтило обличчя во вод Вовчого Хвоста й Слуди, бояр Воротислава,
Ву фаста, Iскус ва... У кутку пiд стiною тулилось кiлька
священнослужителiв, каменярiв.
- Понесемо, - сказав Вов'чий Хвiст.
Во води й бояри пiдняли корсту й взяли на плечi.
- Поможiть i ви! Вiд голови! - сказав священнослужителям i каменярам
Вовчий Хвiст.
Кiлька чоловiк з свiчками в руках тихо йшли попереду. За ними важкою
ходою ступали во води й бояри, що несли корсту. Iшли в пiвтемрявi, пустцi,
з яко© виринали, наче з води, великi очi образiв, суворi лики. Вгорi пiд
склепiннями озивалась луна.
Вони прямували до лiвого притвору церкви, де стояла рака з мощами
княгинi Ольги. Бiля не© були розiбранi мостини, зроблено схiдцi, в кiнцi
©х, у викопанiй пiд пiдлогою ямi, стояла кам'яна гробниця.
У цю гробницю во води й бояри поставили корсту з тiлом князя
Володимира. Вовчий Хвiст схилився над нею, вийняв з кишенi при поясi
грошину - серебро князя Володимира, - кинув ©© в гробницю так, що всi
чули, як вона покотилась i забряжчала... Каменярi одразу ж поклали й
замурували ляду гробницi. Коли бояри й во води вийшли нагору, вони
заходились чимшвидше укладати мостини.
Вогнi свiчок пригасали, мостини лягли на мiсце, во води й бояри мовчки
постояли бiля раки княгинi Ольги й стали виходити з церкви.
Залишився в Десятиннiй тiльщi Вовчий Хвiст. Вiн ждав, коли вдалинi
затихнуть кроки, потiм рушив сходами на хори - там у темрявi стояв князь
Святополк, що бачив, як несли корсту, опускали ©© в яму, укладали мостини.
- От усе й закiнчилося! - сказав Святополку Вовчий Хвiст. - Ходiмо,
княже, на Гору.
Кволе жовтаве промiння свiчок, що блимали тут-там унизу, освiтлювало
обличчя Святополка - суворе, iз стиснутими устами, темними очима.
Бiльше як двiстi рокiв лежатиме, стлi тiло князя Володимира
пiд'дубовими мостинами Десятинно© церкви. Коли орди Батия вдеруться в
Ки©в, церква впаде, й камiнь розтрощить, розкида його костi, i нiхто не
згада його, не назве в городi Ки вi нi святим, нi з апостолами рiвним.
Першi пископи руськi, починаючи вiд Аиастаса, як i наступники його, не
хотiли та й не могли возвеличувати сина рабинi, князя й василевса, хоч вiн
принiс на Русь християнство й дав силу церквi, - вони служили синам
Володимира, якi вiдсахнулись свого батька.
Потiм прийшли на Русь пископи й митрополити грецькi - чи ©м же було
славити й робити святим князя, який все сво життя ненавидiв Вiзантiю,
грекiв, навпаки, вони ганьбили його...
Тiльки митрополит Iларiон - перший руський митрополит, що пiдняв
рiшучий голос проти Вiзантi© й гордо говорив про Русь, яка "вiдома й
слишима сть всiми кiнцi землi", - згаду князя Володимира, який "заповiда
по всiй землi сво©й хреститися... аще хто й не любов'ю, но страхом
повелiвшаго крещахуся, понеже благоверi його з властью сопряжено...",
проте голос Iларiона луна в пустелi.
У невiдомого ченця XII столiття, що писав його житi , вирветься гiрко:
"Дивно же сть се, колико добре сотворив Володимир Руськiй землi, хрестив
ю, ми ж, християни суще, не возда мо почестi супроти оного возданiю..."
I тiльки року 1240-го, у день, коли новгородцi пiд знаменом князя свого
Олександра розбили над Iжорою й Невою полчища шведiв, за що й прозвано
його було Невським вiн пригада свого прапрадiда князя Володимира й разом
з новгородцями помолиться за нього.
Так закiнчу ться повiсть про князя Володимира.
А далi - Ярослав...

Ки©в - Конча-Заспа
1958 - 1961