Скляренко С.. Володимир

але й Русь, бо в Константинополi iмператор, а в городi Ки вi ти князь
i наш василевс, бо вони хваляться сво©ми законами, а ми ма мо свiй,
руський покон, але бачимо, утвержда мо й новi закони. Чи так говорю, бояри
й во води? - звернувся Воротислав до людей, що стояли в Золотiй палатi.
- Так, боярине Воротиславе, так! - вiдповiла палата. - I про вiру, про
християн скажи!..
- I про вiру, скажу, мужi, - закiнчив Воротислав. - Втiм, що й
говорити? Ми ж уже християни, княже!..
5

Тi © ночi князь Володимир не лягав спати. На якусь годину вiн зайшов до
Рогнiди - ©й, жонi сво©й, хотiв повiдати думи, що бентежили його душу, не
давали спати.
Проте ця розмова тривала недовго. й важко було, либонь, зрозумiти, що
хотiло вiд князя боярство, якi складнi думи тривожили Володимира, -
Рогнiда знову, в який уже раз, стала перед власним горем, що краяло,
розривало серце...
- Знову брань, - бiдкалась вона. - Як швидко проминули тиша й мир, як
несподiвано все це сталось.
Схиливши голову на його груди, вона тихо, беззвучно плакала.
- Покинь, Рогнiдо, - сказав суворо й навiть черство Володимир. - Не
плач, до чого тут сльози? Iмператори роме©в зганьбили честь ки©вського
князя, образили й зневажили всю Русь...
О, княгиня Рогнiда одразу пiдняла голову. Честь мужа Володимира - це ©©
честь, образа Русi - це i ©© образа.
- Якщо так, - промовила Рогнiда й витерла на щоках сльози, - iди, муже
мiй...
- Мушу стати нарiвнi з iмператорами, - говорив Володимир, - а Русь
поставити врiвень з Вiзантi ю.
- Iди, муже мiй!
- Мушу утвердити в Русi закон новий!
- Утверждай, княже!
- Ти не плач, не сумуй, повернусь таким, як i ©ду, Рогнiдо!
- Вiрю, Володимире! Тим i живу! Я благословляю й молитимусь за тебе...
Зорi пливли у вiчних сво©х колах за вiкном, вiти дерев на чотi стояли
за стiнами, бiля грудей Володимира билось рiдне йому серце, в цю годину
ночi, в цю хвилину вони тiльки вдвох мусили одверто, щиро говорити -
Рогнiда ж сказала йому всю свою правду.
I князь Володимир нiбито сказав ©й усе - так, знову похiд, знову брань,
розлука...
Бiля Перевесищанських ворiт князя Володимира ждав во вода Вовчий Хвiст.
- Я зробив усе, як ти велiв, княже... Конi готовi, у дворi над Стугною
нас ждуть, можемо ©хати.
- Во водо! Про те, що ми робимо, нiхто не повинен знати.
- Я твiй слуга, княже.
- То й по©хали.
Во вода мчав першим, вiн добре знав шлях до Стугни, на березi яко© був
княжий, а поруч i його власний двiр. Князь поспiшав за ним, мовчав, думав.
"Дуже шкода, - думав князь, - що я не поговорив про це з Рогнiдою.
Втiм, що вона може менi порадити, - де дi розум, на серце покладатись
небезпечно...
I нi боярам, нi во водам не можу цього сказати, - роблю не тому, що
вони бажають, саме життя примушу мене".
Конi летiли серед чорно© ночi все швидше й швидше.
"Не заради себе це роблю, заради всiх..."
Вони примчали до княжого двору над Стугною незадовго до свiтання, коли
там усi повиннi були б спати. Але хтось, либонь, ждав там князя i во воду,
бо в одному з вiкон терема, що стояв на високiй кручi над водою, свiтився
вогник, коли ж конi затупотiли в дворi, хтось одразу вийшов на ганок,
привiтав пiзнiх гостей.
У просторiй палатi, де горiв трисвiчник, князя зустрiв старий священик
Григорiй, що служив у давнi часи ще княгинi Ользi i якого заздалегiдь
привiз сюди Вовчий Хвiст. Вiн сидiв бiля столу, на якому лежав пергамент,
схопився, тiльки князь переступив порiг палати.
- Уклiн тобi, княже! Що привело тебе сюди в цю пiзню годину i навiщо я
тобi потрiбен?
Князь Володимир вiдповiв на вiтання, сiв на лавi. Свя©ценик Григорiй
повернувся до свого крiсла бiля столу.
Усе навкруг - жовтавi вогнi трисвiчника, пергамент на столi, спокiйне
обличчя сивобородого священика, а найбiльше його очi, голос - заспокоювало
князя, кликало до одверто©, щиро© розмови.
- Я хочу говорити з тобою про душу й вiру, отче, - сказав князь.
- Усi, що приходять до мене, - вiдповiв священик, - говорять про душу й
вiру, i я радо допомагаю ©м. I ти, княже, говори одверто - тут тiльки ти,
та я, та ще бог.
- Хочу сказати про Русь, - князь Володимир пiдняв руку й показав на
чорне вiкно. - Ось вона сто©ть поруч i далi, далi, скрiзь навкруг... Я
люблю ©©, отче, бо вона вспо©ла мене й вскормила, сам також нiчого заради
не© не шкодував - нi сил, нi кровi, нi життя; я молився i вiрив ©© богам,
як отець мiй, дiди й прадiди князi.
- Вiдаю, княже, все вiдаю, знаю, - згодився священик.
- Але що трапилось? - повiв далi князь Володимир. - Чому неспокiйна моя
земля i ©© людi , чому роздирають ©х напастi й страстi, нема ладу в
землях, городi Ки вi, на Горi? А ще нема спокою, тишi в душi мо©й, вiри
нема ... Куди iду, куди мушу йти, куди вести людей мо©х?
Вiн замовк, згадуючи, либонь, багато минулих лiт.
- Я й шукав, вiр менi, я довго й уперто шукав вiри; до мене приходили
булгари з-над Волги, що моляться Бахмуту* (*Бахмут - Магомет.), юде© з
Хозарi©, благовiсники римського папи... Я сказав ©м коротко: не вiрю, не
можу вiрити в богiв ваших.
- Я знаю про всi тво© сумнiви й дерзання, - пiдняв голову священик, -
довго й терпеливо ждав тебе, бо знав, що ти нiде не знайдеш i нi в кого не
вiзьмеш вiри, бо вона вже давно прийшла й утвердилась на Русi, княже...
Тепер сам священик, мабуть, хотiв дещо пригадати, через що й сказав:
- Я давно знаю тебе, княже, ще з того часу, коли ти немовлям лежав у
палатi княгинi Ольги, а я разом з нею стояв над тобою; вже тодi вона
хотiла тебе охрестити, готовi були купiль. вангелi , хрест, але твiй
отець Святослав не дав княгинi Ользi цього зробити.
Князь Володимир ловив кожне слово, а сам пригадував iнший, давноминулий
час, коли стояв поруч з отцем, чув:
"А коли, сину, прийде час, що зникне покон отцiв наших i настане новий
покон, отречуться люди Перуна i восхотять Христа, ти не переч ©м..."
- Так i пiшло, - говорив далi рiвним, спокiйним голосом священик. -
Отець твiй Святослав залишився у вiрi старiй i так загинув, ти все сво
життя такожде був у цiй вiрi...
- Ти осуджу ш мене за це, отче?
- Нi, - одразу ж вiдповiв i лагiдно посмiхнувся священик, - ти робив що
мiг, дiяв по слову отця, тiльки так i мусив жити, робити... Я любив, -
закiнчив священик, - бабу твою християнку Ольгу, вiротерпимого отця твого
Святослава, як же менi не любити тебе - ©хнього онука й сина?!
- Спасибi, отче! - щиро сказав Володимир.
- Нинi ти прийшов до мене з спраглою душею... Знаю, розумiю, виджу,
княже! Хочеш, скажу... Не токмо тобi, а всiм людям Русi важко, не той нинi
свiт, що був ранiше, не так живуть люди, як колись, многотрудним стало
життя, багатий клопочеться про сво гобино* (*Гобино - багатство.), убогий
не бачить щастя на землi, кожен хоче в щось вiрити, але як - у динiй
родинi отець молиться Перуну, а дiти - iному богу. I ти сам, маючи
багатство й силу, а пiдпорою бояр, во вод, дружину, бо©шся життя, не
зна ш, як жити... Говори, княже, чи правда це?
Князь Володимир довго думав i нарештi сказав:
- Так, отче, нинi менi страшно жити...
- А чому? - запитав священик i одразу ж сам вiдповiв: - Життя
змiнилося, змiню ться, i його не зупиниш, княже. Того, що колись було, вже
нема , те, що нинi, таким уже й буде довiку. I кожна людина хоче знати,
що тут, на землi, все повинно бути так, як : князевi сво , бояриновi -
належне, убогому бог такожде дав усе - тiло, руки, душу...
Широко розплющивши очi, князь Володимир дивився на священика.
- I все це не прийшло само по собi, - тихим голосом вiв той, -
створюючи дерев'яних богiв, людина вже боролася з ними, цi дерев'янi боги
допомагали людям колись, але нiчого не можуть зробити нинi, тiльки Христос
сто©ть на сторожi нового життя, бо вiн утвержда , що нема на землi
властi, аще не вiд бога. Христос каже: не укради в iншого, а живи сво©м,
бога бiйтесь, князя чтiте.
Священик ясними сво©ми очима заглядав неначе в саму душу князя.
- Аще людина охреститься, - спроквола говорив вiн, - бог проща ©й i
всi грiхи, содiянi допреже, через купiль вона вступа в життя нове... Аще
ж нема життя тут, життя вiчне, рай на небi.
Глибоке зiтхання, стогiн вирв'ались з грудей князя Володимира.
- За тим я й прийшов до тебе, отче! - щиро сказав князь. - Не вiрую...
Допоможи менi повiрити!
- Добре робиш, княже Володимире... Коли б вiра християнська була
недобра, ©© не прийняли б баба твоя Ольга i множество людей руських.
Вiн накинув на шию пiтрахиль, взяв у руки вангелi й хрест.
- Купiль готова, - промовив священик. - Роздягайся, княже, ступай у
не©...
Князь Володимир озирнувся на вiкна, розчиненi дверi, за якими темнiла
постать Вовчого Хвоста.
- Ось я пригашу свiчки, - прошепотiв священик, - досить i однi ©.
У палатi була пiвтемрява. Князь Володимир швидко роздягнувся, став у
купiль.
- Хрещу тебе в iм'я бога-отця, сина й духа святого...
На свiтаннi князь Володимир зупинився бiля ворiт Гори, зiйшов з коня,
вiддав повiдки во водi Вовчому Хвосту.
Вiн залишився бiля ворiт, ждав, доки Вовчий Хвiст не зник на Горi, а
потiм пiшов попiд стiною, став край валу, що височiв над кручами й
Днiпром.
Високо вгорi палала яскравим сяйвом денниця, скрiзь по небу примеркали
зорi, на сходi полотнiло, на Горi, Подолi, внизу на берегах, де котив води
Днiпро, всюди, як це бува перед свiтанням, стояла надзвичайна тиша, нiч
прощалась з землею.
Нiч не минула марно для князя Володимира, сталось те, до чого вiн
невблаганно йшов, язичеська древня Русь лежала ще навкруг нього, зовсiм
недалеко, близько вiд князя бовванiли на требищi в темрявi дерев'янi
постатi богiв, яких вiн з усiх земель зiбрав i поставив тут, але сам вiн -
князь Русi - був уже не язичником, а християнином.
I князь замислився над тим, добро чи зло содiяв, прийнявши
християнство, якого ще не прийняли його люди?
У нього була непокрита голова, роса падала з неба, лягала на платно,
корзно, робила ©х цупкими й важкими, ноги вiдчували холодок землi.
"Добро чи зло я содiяв? - запитав сам себе князь. - Що скажуть люди,
нинi сущi на Русi й тi, що прийдуть на цi гори пiсля мене?"
Вiн не знав, що вiдповiсти на питання, яке так бентежило в цю годину
душу, але доконечно розумiв, що це не залежало вiд нього, - сила в свiтi
й тут, на Русi, яка вимагала, щоб вiн охрестився; не охрестився б вiн
нинi, мусив так i тiльки так зробити завтра, якщо ж не зробив би цього й
завтра, то вже не з власно© волi, а силомiць примусили б його до цього.
Хто ж Христос? Зна його князь Володимир чи нi? Вiн подивився вгору
на зоряне небо й аж здригнувся - нi, вiн не бачив там Христа. Не було
Христа й тут, на землi, - на кручах Днiпра, в долинi, за плесом, де все
бiльше й бiльше червонiло небо.
Так хто ж вiн, звiдки гряде, що несе? Нi, князь Володимир цього не зна
й ще не розумi , хоч давно вже не вiрить отим дерев'яним богам, що все
виразнiше й виразнiше окреслюються на требищi в промiннi ще одного
свiтанку, але бачить, кожного дня вiдчува , як помира старий свiт,
трухлявiють i скоро впадуть у порох старi боги, гряде новий свiт, що на
знаменi сво му змалював лик Христа...
Так що ж, скоритись, впасти на колiна перед новим, що руйну старе,
вiддатись на ласку Вiзантi©, нiмецьким iмператорам, римському папi?!
- Нi, - зiрвалось з уст князя Володимира, - я не скорюсь Вiзантi©, не
визнаю главою нiмецького iмператора, я проклинаю папу римського...
Христос! - прохрипiв вiн. - Ось я, князь Русi, стою над Днiпром, зiйди ж i
ти з свого небесного престолу, стань тут, допоможи менi!
Небо мовчало. Мовчала земля. Але це вже була остання мить перед свiтом
- за Днiпром спалахнув снiп буйно-золотистого промiння, в сiрiй безоднi
внизу окреслилось темно-син плесо Днiпра, зi всiх кiнцiв - iз-за Днiпра,
з островiв, берегiв, лiсiв - долинув багатоголосий спiв птахiв.
Свiтало. Князь Володимир стояв на горi й дивився, ждав сходу сонця.

РОЗДIЛ ЧЕТВЕРТИЙ
1
Усю осiнь i зиму збира ться во©нство для походу на Вiзантiю. На Подолi
й над Почайною навча ться дружина.
Ця наука да ться нелегко. Хто зна , якi перепони трапляться у далекому
походi, з яким ворогом i в яких умовах доведеться боротись руським людям?
Край Щекавицi, над прiрвою, споруджують високу кам'яну стiну, виводять
кiлька веж, копають рови, насипають вали з околлям. Во© з повною збро ю, з
щитами в лiвих руках, списами, топорами в правицях, деруться на цi стiни,
©х одбивають, штовхають, i вони падають, калiчаться, - все може
знадобитись у далекому походi.
На Оболонi йде стрiльба: там серед пiскiв ставлять величезнi щити, на
яких змальовано коней i людей, i во© з ранку до пiзньо© ночi влучають з
лукiв у цього уявного ворога - на тридцять ступнiв, на сорок,
два-п'ятдесят, сотню.
Усю осiнь, доки не замерз Днiпро, во© роями й сотнями, з великим грузом
кидаються в крижанi хвилi, перетинають Днiпро, там грiються на косах бiля
вогнищ i знову пливуть до города.
Над Почайною, у Вишгоррдi й Вiтичевi в цей час будують лодi©,
видовбують з товстих стовбурiв однодеревки, розводять ©хнi боки, кладуть
на днища упруги, по бортах нашивають насади, кладуть палуби; з усiх усюд
до Ки ва женуть табуни коней, тисячi волiв, гiнцi ©дуть у ближчi землi
збирати земське вiйсько, побували вони i в Острi та Любечi.
На могилi Микули на той час уже поросла, в'©лась корiнням у землю, так
зазеленiла трава, що важко було й помiтити невеликий горбок, пiд яким
лежав разом зi сво ю жоною син останнього старiйшини антiвського роду.
Не одного Микулу прийняла земля - у пiсках за Любечем полягло чимало
во©в, що боролись проти Ярополка; у тому ж пiску, часом поряд з ними,
перетлiвали костi тих, що захищали Ярополка й iшли проти Володимира;
смерть рiвня й замирю найлютiших недругiв.
Коли князь Володимир з во©нством сво©м погнав Ярополкову рать до Ки ва,
якийсь час у Любечi стояла тиша, життя завмерло, люди принишкли, ждали, що
буде далi.
Вони надiялись, що мине вiйна, князь-переможець дасть ©м полегкiсть,
може, поверне людям землi, якi забрав Бразд, зменшить уроки, увiльнить вiд
холопства, пришле посадника - мужа справедливого й доброго.
Пусте! Не стало Бразда, але лишились три його сини - Гордiй, Самсон,
Вавило, - ©м по закону, який встановив Ярополк, а Володимир затвердив,
належав весь озадок* (*Озадок - спадщина.) пiсля батька - терем у Любечi,
землi над Днiпром, лiси, бобровi гони - все, на чому стояли його знамена -
мiсяць пiд сонцем, вiд якого в усi боки стрiлами розтiкалось промiння.
Пiд цим знаменом сини Бразда змалювали ще й хвилi: сонце - князь,
мiсяць - покiйний батько, а сини його - хвилi в морi, що ширяться й
ширяться без кiнця.
I так не тiльки з Браздом - в руках у брата його Сварга залишились
лiси, береги по Днiпру, де лежала руда, корчениця; тi з любецьких багачiв,
що здобули в пожалування за Ольги, Святослава й Ярополка землi, лiси,
урожа©, залишились ©х володарями й при Володимирi - князь сварився з
князем, во води, бояри, волостелини, посадники служили одному князевi,
переходили й давали роту новому, вони боролись за свою честь, славу, добра
й переймали ©х; тяжке ж брем'я бранi, пiт, сльози, кров лягали на ницих
людей - вони нiчого не здобували, а все бiльше й бiльше втрачали.
Якось до Любеча при©хав i волостелин Кожема. Вiн, як усi знали, був на
бранi князiв-братiв, пiдтримував Ярополка й ки©вське боярство, проте
тiльки во© Ярополка вдали спини, велiв сво©й дружинi скласти зброю, дав
роту служити Володимиру.
Так вiн i залишився волостелином у Острi, об'©жджав вiд iменi князя
Володимира городи й весi над Днiпром i Десною, ставив на землях, у лiсах,
на бобрових гонах, якi ранiше належали Ярополку, знамено нового князя
Володимира, визначав його iменем новi уроки, - князевi, звичайно, княже.
Дбав Кожема й про господаря свого - князя чернiгiвського Оскола. Той
також iшов з Ярополком, бився вище вiд Любеча й у Ки вi, тiкав до Роднi, а
там разом з князями iнших земель склав зброю, дав роту служити й служив
нинi князевi Володимиру, як був, так i залишився князем чернiгiвським.
I про себе не забував Кожема - де б не ©хав, дивився, чи не знищив хто
часом у лiсах, на землях, на бобрових гонах його знамен, на яких було
змальовано око з трьома рисками, - волостелиновi - сво .
I не тiльки добра. Волостелин Кожема, при©хавши до Любеча, радився з
багатими, кого призначити посадником княжим. Власне й думати тут було
нiчого - новий закон, що владно вривався в життя, зберiгав за багатим не
тiльки добра, а й право: мiсце посадника в Любечi посiв старший син Бразда
Гордiй - молодий ще чоловiк, що й зовнi, i вдачею крапля в краплю
нагадував свого батька.
Проте що вдача! Силою, безжалiснiстю, тупiстю, якi понiс з собою в
могилу Бразд, в новий час мало що, либонь, можна було зробити. Гордiй, син
Бразда, був християнином, вiн уже знав письмо, хитрий, пiдлесливий, умiв
залiзти в душу будь-кому.
Обираючи собi жону, Гордiй дiяв не так, як його батько, взяв собi не
ту, яка впала в око йому, - нi. Гордiй довго ©здив до Остра, до пiзньо©
ночi засиджувався у волостелина Кожеми, виходив у сад з його дочкою
Лименою.
Ця дочка була на диво незугарна - руда, кирпата, з великими банькатими
очима, - хто ©© зустрiчав, обминав третьою вулицею.
А Гордiй робив свою справу, домовився з Лименою, поговорив з Кожемою, а
там повiз ©© як жону до Любеча.
Мусив Гордiй, син Бразда, стати посадником у Любечi ще й тому, що був
найбагатшою людиною древнього селища, яке ставало вже городом, рядовичi,
що колись уклали ряд з отцем, чи ©хнi дiти, аще отець помер, служили по
закону вже йому, закупи мали сплачувати купу тiльки йому, хто ж з них не
мiг повернути свого боргу, ставав обельним холопом старшого сина
покiйного.
А рядовичiв, холопiв ставало у Любечi чимдалi все бiльше й бiльше.
Новий город, що виростав над Днiпром, не нагадував старого селища, гнiзда
роду, в ньому була своя Гора - тереми за високими тинами на кращiй землi
попiд лiсом, посад - хижi ремiсникiв, скудельникiв, рибалок на глинищах i
в ярах навкруг Гори, Оболонь - землянки на пiсках i над затоками Днiпра,
де тулились з численними родинами рядовичi й закупи, у яких був один шлях
- у Днiпро або в холопи.
Правда, в ницих людей лишилась ще одна надiя. Як i в городi Ки вi, в
Любечi люди були охрещенi, два священики - Ксенофонт-гречин i
Кузьма-болгарин, що сидiли на любецькiй Горi, - обiцяли убогим рай на небi
й тим бiльше радостi, чим бiльше вони на землi страждають...
Пiсля смертi Микули в його хижi довго нiхто не жив - люди всяк говорили
про смерть Микули й Вiсти, всiх дивувало, чому князь Володимир велiв
вiддати йому погребову почесть як сину старiйшини. Травою заростала могила
Микули, бур'яни заплiтали дворище древнього роду.
Вночi, говорили люди, на дворищi Микули чути стогiн i плач, хтось бачив
вогнi, якi блимали у душниках землянки, - кому охота йти туди, де живуть
щури, домовики, плачуть нави?!
А все ж у Любечi знайшлась людина, що не побоялась домовикiв, щурiв,
нав, - може, вважала й за краще втекти до них вiд живих, але
немилосердних, страшних людей, - це був Антип, що доводився нетем* (*Неть
- небiж, племiнник.) Микулi, онуком Анту.
Сам вiн був диним сином Гапона - двоюрiдного брата Микули, рано
втратив отця й матiр, якийсь час сидiв на отчому дворi, сплачував купу,
яку батько одержав вiд Бразда, сину його Гордiю, а там вiддав за цю купу
дворище й хижу, жив на днiпрових кручах, як птах, влiтку живився рибою,
взимку ©в заячину, виверечину, всяку давленину.
дине, що мав Антип, - волю. Вiн тепер не був нi рядовичем, нi закупом,
нi холопом, над ним не було хазя©на, "задушний чоловiк", - так про нього
говорили.
Оцей Антип i оселився на дворищi Микули, в древнiй хижi роду, спав на
полу, де спочивали старiйшини Улiб, Во©к, Ант, син його Микула, вiн, чи
хотiв того, чи нi, був останнiм у роду старiйшин, бо стерiг ©хн огнище,
жив там, куди вночi прилiтали ©хнi душi.
I це були щасливi для Антипа днi - над ним була покровина, в огнищi
тлiв жар, ночами вiн чув пiд вугiллям тихi бесiди пращурiв.
Тiльки ж недовго довелося жити в землянцi Микули - у Любечi знали, що
досить комусь пожити якийсь час у нечистому мiсцi, й воно стане чистим,
знав про це й Гордiй, син Бразда, посадник любецький.
Вiн прийшов на дворище Микули, де й зустрiв Антипа; два холопи несли за
ним дерев'яне знамено нового, знатного роду.
- Хто ти си? - запитав Гордiй в Антипа, що стояв босий, у старому
вретищi, довге волосся спадало аж на плечi.
- Я Антип, неть Минули й твiй родич, посаднику, - вiдповiв задушний
чоловiк.
- Не про те запитую, - гримнув Гордiй, - i менi байдуже, кому ти
доводишся нетем. За яким правом живеш тут, забрав чужу хижу й двiр?
- Я нiчого не забирав, - хитнувся Антип, - i менi нiчого не треба -
живу, та й усе...
- Живу, та й усе! - засмiявся Гордiй. - Та хiба ж хто нинi так живе на
свiтi? Ця хижа й цей двiр належали Микулi.
- Так, Микулi, - згодився Антип, - нехай буде прощен.
- Аще живеш тут, - вiв Гордiй, - мусиш знати, що Микула мав купу вiд
князя i ти повинен платити... Аще живеш тут, мусиш дати податок князевi
вiд диму, вiд рала, вiд кожного злака.
- Тут нема диму, нема в мене рала, я не садив i злаки.
- То й iди, Антипе, звiдси! - крикнув Гордiй, - Ставте знамено! - велiв
вiн холопам.
Уночi Антип сидiв над Днiпром. Починалась зима. Антип змерз i не мав
тепер куди пiти й притулитись на свiтi.
Онук старiйшини - так, це був, мабуть, останнiй онук, що пам'ятав сво©х
предкiв, - вiн, останнiй в роду, прокли нав Любеч, усю землю.
А тим часом до Любеча при©хав волостелин Кожема, разом з посадником
Гордi м зiбрав любечан, кликав ©х на брань з ромеями.
I люди, це слiд сказати, як ©м не важко було жити, як вони не
голодували й не страждали, але здригнулися, завмерли, жахнулися, почувши
страшну вiсть...
- Iмператори роме©в - вороги нашi, вони загубили множество руських
во©в, збираються йти на Русь, одягти ярма на ви© нашi! - кричав Гордiй.
Ромейськi ярма на виях руських людей? Нi, тяжко жити нинi в рiднiй
землi, тяжко працювати на князiв, волостелинiв, посадникiв, але
многократно важче, страшно носити ярмо Вiзантi©, бачити, як загиба рiдна
земля.
- За Русь! Ми пiдем, вiддамо за не© життя й сили. Над берегами лунала
пiсня:
Днiпро широкий, Дунай далеко,
перетнем мости через все море,
главу зруба м царю роме©в,
принесем дому i честь, i славу...
Тiльки Антип, онук старiйшини, не пiшов з воями. I не тому, що не
хотiв, о, серце його палало невгасимою любов'ю до рiдно© землi, ненавистю
до роме©в... Вiн не мiг iти з воями через те, що не мав коня, не мiг
купити в Сварга щит i меч, во©н же без збро© - не во©н. Його не прийме
князь.
Вранцi Антип пiшов понад Днiпром - нижче й нижче, вiн пройде всю Русь,
перетне Руське море, доб' ться до гори Афону, стане ченцем Антонi м,
повернеться до города Ки ва, пiсля смертi ж його назвуть святим...
Нiхто в Ки вi та навiть во води не знають, як же вестиме князь
Володимир сво во©нство - Днiпром до гирла, а там Руським морем до Дунаю
чи, може, суходолом, у землi тиверцiв, а далi, як колись ходив князь
Святослав, через Болгарiю.
Володимир не йде стезею свого отця - вiн не може рушити на Вiзантiю
через землю болгар - Болгарiя поневолена, скрiзь там, над Дуна м аж до
Руського моря, стоять легiони iмперi©, вiн не може стати на прю з
iмператорами на чужiй землi.
"Колись, - дума князь Володимир, - може, знову зiллються шляхи болгар
i русiв, нинi ж ми роз' днанi, кожна з наших земель самотуж бореться за
сво майбутн й щастя, мушу стати супроти Вiзантi© один, наша перемога
надасть сили й болгарам..."
Через це вирiшу Володимир боротись з ромеями на древнiй слов'янськiй
землi, на берегах рiдного Руського моря, готу ться зробити удар на город
Херсонес у Клiматах.
2
Ранньо© весни, тiльки скресли льоди й виповнився, як чаша, Днiпро, вiд
берегiв Почайни вируша двiстi лодiй-насадiв, на кожнiй з них
тридцять-сорок во©в, на переднiй ©де з старшою дружиною князь Володимир,
що бере з собою в похiд сина Мстислава.
Ще ранiше князь посила в поле за Днiпро кiнну дружину з чотирьох тисяч
вершникiв на чолi з во водою Вовчим Хвостом, велить ©й ©хати Соляним
шляхом на пiвдень, ждати його над порогами.
Серед цих во©в були й тi, що недавно ходили до Вiзантi© й бились пiд
Абiдосом, вони палали вiд помсти, хотiли розплатитись за кров i кривду.
З во©нством ©хало на цей раз чимало людей, що не носили збро©, - бояр з
Гори, мужiв нарочитих вiд земель, купцiв, - князь Володимир не тiльки
ратоборствуватиме, а говоритиме з ромеями про куплю-продаж, вiру, - вiн
хотiв мати бiля себе порадникiв, силу, що пiдпирала княжий стiл.
Лодi© швидко пливли Днiпром, ще швидше мчали в полi Соляним шляхом
вершники, вони ждали князя бiля Неяситi, допомогли переволочити найбiльшi
насади мимо порогiв.
Там, на лiвому березi Днiпра, князь Володимир дав воям спочити, а сам
по©хав з старшою дружиною на острiв Григорiя* (*Острiв Григорiя - нинi
Хортиця.), де в давноминулi роки во©, що рушали вниз по Днiпру й далi в
Руське море, складали пiд священним дубом жертву богам, просили ©х
дарувати перемогу. Оточений во водами й тисяцькими, вiн пiднявся крутою
стежкою на скелi острова, зупинився пiд дубом, посадженим руками предкiв
триста, а може, й усi п'ятсот лiт тому.
На дубi бринiло свiже зелене листя, але багато гiлок, побитих
блискавицями й громами, засихало, бо в цьому свiтi все розвива ться,
росте, а потiм старi ться й помира , - священний дуб на островi Григорiя
пiсля довгих лiт наче засипав серед моря нових буйно-зелених дерев, над
голубим Днiпром, пiд бездонним небом, що були вiчнi.
I, може, через те, що старезний дуб помирав, може, i це, либонь,
вiрнiше, через те, що вмирало старе в людях i народжувалось нове,
заростала й стежка, яка вела вiд Днiпра до дуба, на гiллях його висiли
зотлiлi рушники, iржавi, погнутi мечi, бiля стовбура в густiй травi бiлiли
костi тварин - це були слiди давнiх жертв, але нових уже нiхто не
приносив.
Князь Володимир також при©хав на острiв не для того, щоб принести
жертву. Постоявши пiд дубом, вiн пройшов до рiжка острова, де височiла
насипана множеством рук могила, - тут, як сказали Володимиру, отець його
Святослав темно© ночi рубався з печенiгами, тут вiн помер, во© ж вiддали
останню погребову почесть - спалили в лодi© його тiло.
Знявши шоломи й низько схиливши голови, стояли князь Володимир з сином
Мстиславом i во водами перед могилою, на якiй зеленiла трава, всiма