Страница:
- Смерть йому! Смерть!
Тiльки сам холоп Давило не здивувався тому, що цi слова вирвались з
його горла, - вiн знав, що зробив, знав, що його жде, вiн бiльше нi на що
не надiявся - так i тiльки так мусив говорити!
Князь Володимир, мабуть, не почув останнiх слiв холопа, не чув навiть
шуму в палатi. На мить, якусь одну мить, вiн зрозумiв усе, що сталось з
Давилом, вiдчув, здавалося, муку, горе, розпач цi © людини-птаха, що
втратила землю, рало, а далi взяла в руки й топiр.
I за коротку мить вiн зрозумiв ще одно - оцей смерд Давило i всi, що
стоять за ним, небезпечнi не тiльки для бояр, во вод, купцiв, а для всi ©
держави. Нинi вiн пiдняв сокиру на Божедома, завтра пiде проти нього.
- Ти язичник? - запитав Володимир.
- Нi, княже, християнин, - сказав Давило. Це була, либонь, чи не
найстрашнiша в життi князя Володимира хвилина. Досi йому тiльки iншi
говорили про його княжу владу, сам же вiн боровся за не©, щоб дужою,
незборною була Русь, зараз князь-василевс побачив, чого досягнув, яка
справдi всемогутня його десниця, - вiн може карати й милувати, давати
людям життя i забирати його в них, вiн пише переложний закон, якого й сам
не може змiнити. Дивись, княже Володимире, до яко© вершини ти дiйшов!..
I вiн сам жахнувся того, що сталось: шкодуючи в серцi Давила, нiчого не
мiг зробити, закон закон, минуле вiдступило, його вже не iснувало, було
важке, страшне, неминуче нове. Давило один, а людей множество, князь один,
а во вод, бояр, мужiв багато, - йому не зупинити того, що йде на Русi, але
хоче рятувати Русь, мусить творити новi суд i правду...
Лишалось одно - Давило грабував склепище й убивав купця не сам, з ним,
безперечно, були й iншi смерди; якщо вiн викаже ©х, може, легша стане i
його провина.
- З ким iшов на татьбу? З ким ти убивав купця Божедома? - суворо
запитав князь.
Давило подивився на Володимира очима, в яких було здивування та ще,
либонь, пiдозра. Невже ж князь Володимир не зна ще Давила, не розгадав
його?
- Княже, - промовив вiн. - Таких, як я, множество. Але йшов на
татьбу, вбивав купця токмо сам... Вiн був готовий до всього, що скаже
князь.
- Да убi н буде! - промовив Володимир, встав з крiсла й пiшов з палати.
1
0
Малуша не здивована. Вона часто тепер бачить Тура, що живе в землянцi
недалеко вiд Берестового. Мине день-другий, а там Малуша й зустрiне Тура -
вiн iде до Днiпра ловити рибу, збира гриби в лiсах, злаки в лузi.
Цього разу Тур не такий, як завжди, - в промiннi згасаючого сонця
Малуша бачить його надзвичайно блiде обличчя, на якому дрiбно смикаються
м'язи, закушенi уста, а пiд очима й на щоках кiлька сльозин.
- Що з тобою, Туре? Ти плакав?
Вiн огляда ться навкруг, наче хоче подивитись, чи не пiдслуху ©х
хтось? Але хто й чого ©х буде слухати тут, у лузi? Тур одвернувся вiд
Малушi для того, щоб справдi змахнути рукою з щоки сльози.
- Нi, я не плачу, Малушо! Це тобi тiльки здалося, - вiн пробу
посмiхнутись.
Проте Малуше зна , що це не так, - на щоках у нього були сльози, i
зараз у Тура смика ться обличчя, тремтять уста.
- Сядь, Туре, - показу на пень Малуша, - i говори, говори...
Вiн сiда на пень. Малуша сто©ть поруч. За гору закочу ться сонце. Десь
на косах квилить заблукала чайка.
- Говори, Туре!
Старий гридень дивиться вдалину, але Малуша зна , що вiн нiчого не
бачить: пустка в його очах, Тур загляда в свою душу.
- Не знаю, що робиться, Малушо! Нi, я вже нiчого не розумiю...
Чайка на косах затихла, знайшла, либонь, сво гнiздо, бо на мить
долинув i одразу стих крик сполошених ча нят.
- Колись, - каже Тур, - я надiявся, що стане жити краще, а тому служив
Ользi, Святославу, пiзнiше Володимиру, i, мабуть, найкраще йому, бо то син
твiй, Малушо, ми його так ждали, так на нього уповали...
- I що, Туре?
- Нинi вночi покарають Давила: на Подолi вiн розбив склепище купця
Божедома, убив i самого купця.
- Голодно? - вирива ться в Малушi.
- Так, Малушо, дуже голодно, у Давила жона, дiти, онуки... Не сам
iшов, ще багато людей було з ним, i я до купця ходив з Давилом.
- Його пiймали?
- Пiймали, били, судили, але вiн нiчого не сказав, все прийняв на себе,
за що й прийме нинi вночi смерть...
- Туре! А може, його помилують? Тур довгу хвилину мовчить.
- Нi, нiхто його не помилу . Судив Давила сам князь...
- Володимир?
- Так, Малушо! Судив його князь Володимир, а слово його непорушне...
Василевс!
Сонце зайшло, швидко сутенiло.
- Василевс! - пересохлими устами шепоче Малуша. - Але хiба вiн не зна
- вiд кого пiшов, хто йому був i пiдпорою?
- Все забува ться, Малушо! Та й не вiн винен, навкруг нього Гора....
- О! - Малуша стиснула руками голову. - Я знаю Гору, будь проклята вона
довiку... Але ж бог, Володимир християнин...
Тур нiчого не одповiв, на блiдому його обличчi затемнiли пасмуги.
- Нi, так не буде, - рiшуче промовила Малуша. - Не Давила вiн судив -
тебе, мене, себе самого. Що робить син мiй, пощо вбива людей? Нi, Туре,
бiльше терпiти несила. Я пiду на Гору, скажу, що сть його мати, повiм
правду.
Тур спробував посмiхнутись, але обличчя його тiльки скривилось вiд
болю.
- Ти нiкуди не пiдеш, нiчого не зробиш, Малушо! Уже пiзно, дуже пiзно
йти тобi до Володимира. Оце все i правда; боже, яка вона жорстока й
страшна...
- Тобi погано, Туре? Ти зовсiм бiлий, тремтиш... Що з тобою?
Тур мовчав. Темнiло навкруг, темнiшало i його обличчя.
I тодi, вперше за всi лiта, Малуша зрозумiла й вiдчула, що не може далi
ховатися в тишi монастиря, а мусить iти чимшвидше, одразу до сина свого i
князя Володимира.
й випало многотрудне й важке життя, - хто зна , чи була ще людина в
свiтi, яка б народила сина князя-василевса, але не знала б нi радостi, нi
щастя, а, навпаки, тiльки кривду, горе, злиднi?!
диною утiхою й пiдтримкою ©й було лише те, що вона безмежно любила
сина, зрiдка бачила, молилась й у мислях охороняла, вiдчувала себе
матiр'ю, а князя Володимира сином, жила на свiтi тiльки заради нього.
Через це вона згодилась на все: одiрвала його вiд грудей i вiддала
княгинi Ользi, тiльки здалеку попрощалась, коли ©хав до Новгорода, довго
ждала його повернення й зустрiла, коли входив Володимир як великий князь
до Ки ва, ждала, нестерпно довго ждала, коли ходив у походи...
Одного тiльки не могла зробити Малуша - вона не могла пiти до свого
сина, обняти, поцiлувати, говорити з ним - мiж Малушею i сином стояла
невблаганна, зла Гора, нiхто, нiхто в городi Ки вi й на Русi не повинен
був знати, що матiр'ю Володимира була рабиня, якщо хто й вiдав це, то
мусив забути, крий боже, хто довiда ться, що ця мати ще жива...
Малуша боялась не за себе; що вона - рабиня, i що ©© життя! Син ©©
Володимир - князь, вiн, мати була в цьому певна, буде князем добрим i
справедливим, не може, не може ©© син бути таким жорстоким i безжальним,
як княгиня Ольга, вiн буде таким, як отець його, любий Малушi Святослав!
I коли Володимир пiшов на брань з Ярополком, якого ненавидiли й
проклинали в Ки вi всi люди, коли вiн пiзнiше сiв на столi, став великим
князем i поламав усi закони Ярополка, а далi пiшов устрояти Русь, Малуша
радiла i втiшалась - такий, такий, як i Святослав, ©© син.
Вiн, правда, не визнав Христа, воздвиг требища старим богам, - Малуша
чула, як осуджують за це Володимира християни, i сама вона, бувши
християнкою, мусила, здавалось, його осудити...
Та нi, - Малуша i велике множество таких, як вона, людей залишились на
багатiй Руськiй землi убогими, у надзвичайно важкому, страшному сво му
життi вони не мали нi радостi, нi просвiтку, життя на землi чимдалi
ставало для них важчим, а часто й просто нестерпним, вони нiчого не знали
про бога, - що ж дивного, коли вони обертали очi сво© до неба, вiрили, що
коли нема життя тут, то, може, краще житимуть в iншому свiтi. Через це
Малуша й вiрила в Христа й богиню свого роду Роженицю, у богородицю й
древню отчу богиню Ладу. Якщо в не© не було життя, то залишалась принаймнi
вiра. Так i Володимир, мислила вона, вiн не кривдить християн, але склада
жертву Перуну й Дажбогу, - та хiба ж це не по правдi, люди?! Пiзнiше
Малуша дiзналась, що син Володимир охрестився сам i хрестить Русь, - серце
©© втiшилось i благословило - добре, що вiн прийшов до Христа, тепер йому
стане легше жити, дай боже тiльки, щоб у душi не забув Перуна, Дажбога, а
особливо богинi ©хнього роду Роженицi...
Проте саме життя Малуша сприймала таким, як воно й було, - важким,
складним, часто жорстоким, вона хотiла б, бо цього хоче й пташка, жити
краще, щасливо, але не могла. Коли не собi, то Малуша бажала щастя iншим
людям, ©© ж щастям було те, що вона породила сина-князя, який багато добра
мiг зробити людям.
I вона вiрила, що так i буде. Важко, дуже важко жити сину ©©
Володимиру, вiн живе мiж небом i землею, його оточу хижа, жорстока,
безжальна Гора, вiн - у походi, вiн - у палатi, вiн сто©ть перед усiм
свiтом, проте все це для множества людей, вони люблять i поважають його,
вiн печеться про них. Аби, аби тiльки сина не скорила Гора!
Коли Тур розповiв про Давила, Малушi стало дуже страшно. Досi вона
чула, що вiн одних милу , а iнших кара , - так i мусить дiяти Володимир,
вiн на те й князь, - але як може вiн карати Давила, Тура - людей, якi
життя свого не шкодували заради нього, якi вiрили й надiялись тiльки на
нього?! Нi, нi, це не вiн робить, це дi Гора, невже ж вiн цього не зна ,
не бачить?.. Малуша вирiшила йти до сина-князя.
Перед вечором бiля ворiт Гори зупинилась жiнка. Вона йшла, либонь, з
самого низу, вiд Днiпра, бо стомилась, важко дихала. Стара, немiчна, вона
стала бiля ворiт i довго не могла промовити й слова.
- Що тобi треба, жоно? - запитали сторожi, що стояли бiля ворiт.
- Ой людоньки, людоньки, - бiдкалась вона. - Менi треба бачити князя
Володимира.
Високий, вгодований гридень Брич, що був старшим сторожi, посмiхаючись,
запитав:
- А хто ж ти си, жоно, що так хочеш бачити князя? Жiнка трохи
знiтилась, подивилась гостро на Брича й вiдповiла:
- Я рабиня... Смердянка...
- Що ж тобi до князя? - продовжив Брич.
- Про те я говоритиму тiльки з ним... Пустiть-бо, пустiть, а там скажу
князевi...
Тепер уже всi сторожi засмiялись. Але вони обiрвали смiх - до ворiт
наближався Вовчий Хвiст, сторожi розступились перед головним во водою
князя, вiдчинили ворота.
Проте во вода не пiшов одразу на Гору, зупинившись на воротях, вiн чув,
як жiнка, що стояла перед сторожею, просила:
- Пустiть мене, гриднi, на Гору, до князя.
- Та хiба ж з тобою говоритиме князь?!
- Говоритиме... Я мушу з ним говорити...
I вона пробивалась до ворiт, хотiла вийти на Гору.
- До чого ж уперта ти, жоно, - вже суворо заходились ©© умовляти
сторожi. - До нашого князя не кожен i боярин доступить...
- Ви мене тiльки пропустiть у ворота, а вже там я доб'юсь до нього, -
твердила жiнка. I знову вони сказали:
- Ти, жоно, нiчого не зна ш. Якщо б i пустили тебе, то сторожа за
ворiтьми, перед теремом княжим, у сiнях терема... Хто тебе до нього
допустить?
Старший сторожi Брич уже загримiв:
- Одiйди, жоно, вiд грiха... Куди тобi, смердянцi, до василевса? Не
дратуй мене, жоно, бо, коли розгнiваюсь, велю гридням гнати тебе.
- А я не пiду! - запалилась жiнка. - Не руште мене, не пiду...
Во вода Вовчий Хвiст, що все стояв на воротях, ступив назад, подивився
па жiнку, на сторожу.
- Навiсна, безумна! Женiть-бо ©© звiдси, гриднi! Гриднi пiдняли ки©.
- Тiкай!
I Малуша - стара, немiчна Малу та, що стояла перед княжою сторожею, -
зрозумiла, що марно вона, iдучи сюди, думала й сподiвалась, що ©й
пощастить потрапити на Гору, побачити сина-князя, говорити з ним...
Важко було колись людям добиватись сюди, на Гору, а все ж вони ходили й
добивались, дуже важко було i ©й пiд щитом брата свого потрапити сюди, але
в сто крат важче й просто неможливо пройти тепер на Гору, де сидить,
владу князь-василевс.
Малуша не стала бiльше говорити. Та й що говорити? Сторожа вже замикала
ворота, ©й не було до не© - матерi - нiякого дiла, тепер уже Малуша нiчого
не може зробити - нема Давила, забили ще багато людей.
Але не тiльки це турбувало й краяло серце Малушi - сторожа бiля ворiт,
сторожа на стiнах, сторожа бiля терема, сторожа в сiнях - отак усi нiбито
стережуть князя-василевса, тiльки бiля серця його сторожi нема , душi ©©
сина нiхто не охороняв.
Починало темнiти. Трохи зiгнута в спинi, стара вже, немiчна жiнка тихо
спускалась Боричевим узвозом. Малуша шкодувала, о, як дуже шкодувала вона
в цю вечорову годину, що боялась, а вiдтак i не призналась, не пiшла
нiколи до сина-князя. Тепер вона зрозумiла, що повинна була це зробити, -
боже, боже, як багато могла б розповiсти тодi мати Володимиру! Може, адже
все може бути, вiн би i жив не так, не ховала б його вiд людей сторожа.
Нинi ж уже пiзно, та й не могла вже нiчого зробити Малуша. й важко,
невимовне важко, але що вона - смердянка, убога черниця, жiнка, яких
множество, тьма...
А вiн?! О, як важко, як страшно йому жити, коли сидить за високою
стiною, за ворiтьми, коли до нього не може доступить нiхто, i вона -
мати?!
Жiнка спускалась все нижче й нижче Боричевим узвозом, але не бачила, як
i куди йде, сльози застилали очi, серце колотилось у грудях, пiдгинались
ноги...
1
1
Нiч... Князь Володимир спочивав на ложi сво му, поруч ще одно ложе -
царицi Анни. У теремi, за розчиненим вiкном, скрiзь на Горi тихо. Спати,
тiльки спати.
Але князь Володимир не спить - вiн лежить, розплющивши очi, дивиться на
тьмянi обриси палати, образи на стiнах, за вiкно, де крiзь гiлля дерев
видно всiяне зорями небо.
Все, як було колись, - та ж спочивальня, тi ж стiни, вiкно, i зорi за
ними все тi ж - вони пливуть i пливуть у вiчному круговоротi - яскравi,
може, трохи кволiшi, нiж ранiше, i дерева пiд вiкном тi ж, може, буйнiшi
тiльки, вищi...
Лише сам князь Володимир чомусь не такий, як колись. Роки, так, либонь,
роки дають себе знати - нема давньо© сили, менше здоров'я, кволiша рука.
Проте не це турбу й не да спати князевi Володимиру - в нього болить
серце, весь час неспокiйна душа, увесь час, як хмари й зорi за вiкном,
пливуть, пливуть, бентежать душу думки.
Здавалося, чого б турбуватись, непоко©тись князевi? Вiн досягнув, чого
хотiв: Русь знають нинi всi в свiтi, ©й нiхто не загрожу та й не може
загрожувати - спи спокiйно, княже-василевсе, спи!
Нi, вiн не може спати. Неспокiйно на його душi, перед очима князя
Володимира вста ранок минулого дня, Людяна палата, смерд Давило, вiн
бачить i бачить його одверте, щире, спокiйне навiть перед смертю обличчя,
чу й чу його слова: "А що я мав робити, княже?.. Аще попав я в неволю,
будуть рабами дiти мо© й онуки... У мене, княже, нiчого нема в свiтi, я
аки птах, що гнiзда не ма ..."
Князь Володимир вста з ложа, пiдходить до вiкна, дослуха ться... Тихо,
дуже тихо, але йому зда ться, що ось-ось серед ночi пролуна крик - так
квилить смертельно поранена чайка, так кричить, прощаючися з свiтом,
людина.
"Нi, його не скарають цi © першо© ночi, - дума князь. - Завтра ж я
владою, що дана менi людьми й богом, прощу Давила, не послухаюсь нi бояр,
нi пископа, бо сам Христос велiв карати, але й прощати..."
Володимир дивиться в пiтьму, дослуха ться до шумiв ночi не лише через
те, що пам'ята й не може забути Давила.
Тiльки стемнiло, до нього приходив во вода Вовчий Хвiст, смiючись,
розповiв, що, йдучi© на Гору, бачив, як бiля ворiт Гори до князя
добивалась якась жiнка.
- Що за жiнка? - здивувався й чомусь раптом навiть здригнувся.
- Якась смердянка, - засмiявся Вовчий Хвiст, - стара вже, немiчна, в
темному платнi, каже: "Хочу говорити тiльки з князем... Все йому скажу...
Допустiть до князя..." Навiть кричала на сторожу: "Чого ви його оточили?..
Чого трима те?" Дивна жiнка, княже, навiсна, безпам'ятна, я сам велiв ©©
гнати. I ©© прогнали киями...
- Ти зробив недобре, во водо! - сказав на це Володимир. - Таку жiнку
слiд було до мене пропустити...
- Княже Володимире, - вiдповiв Вовчий Хвiст, - та коли б таких жiнок i
всiх людей пускати на Гору, нам би життя не було.
- Велю тобi, - суворо промовив Володимир, - iди й шукай цю жону.
Во вода Вовчий Хвiст пiшов, вiн послав багато гриднiв шукати в
передграддi, на Подолi й Оболонi жону, що приходила ввечерi на Гору,
добивалась до князя... Але все це марно, марно. Жона, яку прогнали вiд
Гори киями, нiколи вже не прийде до князя, якщо хто ©© бачив, зна , то
побо©ться сказати...
I хто ця жона, чому вона так настирливо добивалась до нього саме
ввечерi, перед нiччю, коли будуть карати Давила? Страшна здогадка
бентежила, мучила, краяла серце князя, в обличчi, якого вiн не бачив, у
темному платнi, що прикривало старе тiло смердянки, у словах ©©, про якi
говорив Вовчий Хвiст, князь Володимир вгадував одну тiльки жiнку - свою
матiр Малушу. Але де вона зараз, де, о, як важко знайти рiдну, найрiднiшу
в свiтi людину, хоч би це була й матiр, коли сам ©© не зна ш.
Звичайно, йому було б легше, коли б вiн знайшов матiр, якби бiля нього
була рiдна, близька людина. Але в князя Володимира нiкого-нiкого нема ,
пiшла з Гори Рогнiда, сво ю ж десницею вiн послав у землi синiв...
у нього, правда, жона, цариця Анна. Он вона лежить на високому ложi,
в пiвтемрявi спочивальнi, Володимир бачив ©© - таке чарiвне обличчя,
випещене тiло.
Як збiгаються подi©, як нанизу ться кiльце за кiльцем у довгому чепi
життя! Тiльки цього вечора цариця Анна була дуже сердечна, тепла, нiжна,
сказала йому:
- Ти кращий, нiж я думала, мiй муже, ти був варваром i язичником, нинi
став християнином i василевсом... i ти тiльки почав сво© дiла, на якi тебе
покликав i благословив бог, ти будеш великим василевсом, мiй муже! - Анна
притулилась до нього й поцiлувала. - А я, - продовжила вона, - за все це
хочу зробити тобi й свiй дарунок, хоч цей дарунок буде радiстю тво ю й
мо ю...
- Який дарунок?
- Я непразна, Володимире, ношу пiд серцем тво дитя певна, буде це
син...
- Спасибi! - обняв i поцiлував ©© Володимир. Зараз вона спить, що ©й -
тiльки спати й спати. Анна зробила все, що могла зробити; вона народить
сина, це буде ©хнiй син, князь Володимир, напевне, любитиме його, але яка
чужа йому була ранiше, а чимдалi все бiльше й бiльше оця жона, славолюбна,
самозакохана порфiрородна Анна, що не може збагнути й навiть уявити муки,
тривоги Володимира.
Стоячи бiля вiкна, вiн раптом здригнувся. Все втрачене, князь-василевс
нiчого не може виправити - серед ночi й пiтьми народжу ться, якусь мить
луна й затиха , як випущена з лука стрiла, крик, - це вмер смерд,
обельний холоп Давило.
1
2
Спустившись з Гори, Малуша сiла пiд кущем над Почайною. Пiсля всього,
що сталось, у не© не було сил повертатись до монастиря в Берестовому, вона
просто не хотiла туди йти.
Так вона й сидiла на пiску, що остигав над водами, дивилась, як
снуються навкруг присмерки, темнi Днiпро, розтоплюються вдалинi береги й
коси.
Раз Малуша почула, як шляхом, що вився вiд Боричевого узвозу до
Берестового, а ще один раз до Подолу промчали з Гори вершники. Вона
затремтiла, зiщулилась пiд кущем, нiби смертельно поранена птаха, - крий
боже, побачать ©©!..
Коли прийшла нiч, ©й стало легше - темно навкруг, темним-темно в душi
Малушi, вона нiчого вже не ждала, нiчого не бажала.
Вона навiть заснула - тихо, сидячи, як умiють спати старi люди, -
похиливши голову на груди, опустивши в'ялi, висхлi руки на пiсок.
I тодi ©й привидiвся дивний сон: нiби вона, як ластовиця, полетiла над
берегами Днiпра, долетiла до ворiт Гори, перепурхнула через них, пропливла
двором, спустилась бiля терема, зайшла в сiни, швидко пiднялась на верх,
стала серед палати.
Син ©©, Володимир, стояв у кутку, промiння багатьох свiчок виразно
освiтлювало його обличчя.
"Хто ти си?" - запитав князь Володимир.
Малуша здригнулась, простерла вперед руки.
"Я - твоя мати, Малуша!" - здавленим голосом промовила вона, дуже тихо,
нечутне раз i другий ступила вперед, а вiн побiг ©й назустрiч, схопив за
руки, обняв, припав головою до грудей.
Ще мить - i вiн став перед нею на колiна...
"Не ставай передо мною на колiна, - суворо промовила Малуша, - не
ставай, бо це осрама. Ти - князь, я проста жiнка, крий боже, хтось
побачить тебе на колiнах передо мною, краще вже я стану перед тобою".
"Нi, нi, нi!" - крикнув вiн, але пiдвiвся й став бiля не©.
Тепер син, ©© дитя, Володимир, був поруч з нею, вона бачила так близько
блiде, рiдне його обличчя, сиве волосся й вуси, темну родимку бiля правого
вуха, з якою вiн народився i яку тiльки вона знала.
"Як довго, довго я шукала й ждала зустрiчi з тобою", - вирвалось у
Малушi.
"Я тебе також шукав i довго ждав, мамо, - вiдповiв Володимир. - Тобi,
либонь, нелегко було зiйти на Гору. Ти стомилась. Сядь ось тут, спочинь".
I вона сiла, але не в крiсло, на яке показував син, а на простiй
дубовiй лавi бiля дверей. "Колись у давно-давно минулi роки, - пригадала
Малуша, - жила в цiй свiтлицi Ольга, а тут, на лавi, лежали ключi..."
Вiн стояв перед нею, освiтлений вогнями семисвiчника, у
темно-бузковому, золотом шитому платнi, з червоним корзном на плечах,
пiдперезаний широким поясом, у зелених хзових чоботях.
"Боже, боже, - прошепотiла Малуша, - який ти красивий, добрий син i
який суворий, холодний свiт..."
"Вiн суворий i холодний, - одразу ж сказав Володимир, - але не для нас,
мамо. Я щасливий, бо знайшов тебе, поведу тепер у Золоту палату, посаджу
одесну себе, одягну на твою голову корону Ольги, скажу людiям, во водам
сво©м i боярам, гридням i дружинi, мужам всiх земель: се - мати моя, ось
вона сидить i повинна сидiти поруч зi мною ".
"О сину, сину, - вiдповiла Малуша, - як ти похожий на батька свого
Святослава. Нi, не пiду я в Золоту палату, не одягну корони Ольги, не сяду
одесну тебе... Колись ти, як син мiй, лежав бiля серця мого, зараз ти
князь Русi, а лежиш у серцi в мене. Одного я б хотiла, - промовила Малуша
й тяжко зiтхнула: - Щоб ти нiколи, нiколи не забував про мене. - Вона
гладила й гладила сивий чуб на його головi. - А до тебе я йшла, щоб
просити про Давила, не вбивай його, сину, пожалiй себе, мене..."
I раптом Малуша прокинулась. Пiсля яскравих вогнiв палати, якi вона так
виразно бачила в снi, пiсля тепло©, душевно© розмови, що тiльки-но була в
не© з сином, ©© дуже злякала темрява навкруг, пустка, в якiй раптом
опинилась.
Але не тiльки це сполошило й змусило затремтiти все тiло Малушi - серед
темряви й пустки, що стигла над Днiпром, берегами, Горою, всiм свiтом,
вона почула нестямний крик, крик людини, що помира i востанн , бодай
голосом сво©м, проща ться з свiтом.
- Боже, боже! - вирвалось у Малушi. - Поможи ж йому, поможи!
Крик ще мить лунав у пустцi й тишi ночi i як раптово виник, так i
обiрвався.
- Най буде прощен! - промовила Малуша й закуталась у хустку, щоб
зiгрiти перемерзле тiло...
Хто зна , чи довго сидiла вона - для не© зникло все, навiть час...
Година, двi, три - а хiба не однаково?
Починало свiтати, коли вона звелась на ноги, якийсь час стояла,
тримаючись за стовбур верби, щоб не впасти, знайшла на пiску цiпочок,
сперлась на нього i пiшла, пiшла понад берегом.
З лiво© руки, далеко за Днiпром, яснiло небо, там плавали легкi, схожi
на заблукалих овець хмаринки, одна хмара, висока, темнувата, сягала високо
вгору й нагадувала пастиря, що сто©ть з ки м у руках; над плесом
колихався, як прозора блакитна намiтка, туман, праворуч темнiла Гора - з
лiсами, якi круто спадали яругами до Днiпра, чорною стiною вгорi.
Спираючись на цiпочок, Малуша йшла понад Днiпром - стежкою, що
звивалась по долинi, серед кущiв, з яких сипалась холодна роса, гаями, де
панувала тиша.
Так вона дiйшла до землянки, в якiй жив Тур, сiла на каменi недалеко
вiд дверей - вiн немiчний, хворий, може, ще спить, навiщо його будити?!
Проте Тур надто довго не прокидався, не виходив, вже сонце почало
вставати з-за Днiпра, а в землянцi було все тихо.
- Туре! - покликала Малуша. У землянцi нiхто не вiдповiв, i це було
дуже дивно, бо старий гридень прокидався вiд найменшого шуму.
- Туре! - пiдвелась Малуша з каменя й постукала в дверi.
Вiд доторку ©© руки дверi прочинились, Малуша побачила дерев'яне ложе
пiд стiною землянки, босi ноги Тура.
Вiн лежав мертвий на ложi, як i спав - горiлиць, витягнувши руки, з
обличчям, на якому вiдбились втома, горе, вiчний спочинок, i Малуша
схилила колiна перед тiлом того, хто любив ©© так безмежно й вiрно,
торкнулась устами його холодно© руки.
1
3
На початку нового року, в пролiттi*(*Новий рiк на Русi починався до XV
ст. з березня; пролiття - першi три веснянi мiсяцi: березень, квiтень,
травень.), князь Володимир одержу сумну звiстку з города Полотська - там
вiд невiдомо© хворi помер князь Iзяслав, а невдовзi жона його i син
Всеслав.
- Требiте путi! - велить Володимир. - ду попрощатись з сином i його
родиною.
I в розпуть i студень, через лiси й болота ©де вiн до далекого
Полотська, сто©ть над могилами Iзяслава, жони його i Всеслава, що похованi
були бiля ново© дерев'яно© церкви, кiлька днiв живе у фортецi Регволда,
ночу в палатi, де колись говорив з Рогнiдою...
Володимир не спить, не може заснути в цiй палатi. На мить забувшись,
вiн чу далекий голос Рогнiди, вста , пiдходить до вiкна. У сiрому туманi
ледь окреслюються стiни города, каламутна Двiна; над високою кручею, там,
де колись Рогнiда опоряджала в далеку путь на лодi© вбитих батька й
братiв, йому ввижа ться тiнь: може, то душа Рогнiди, знаючи, що Володимир
у Полотську, прилинула сюди, в землю отця свого?
Свiта ... Нi, нiкого й нiчого нема над каламутними водами Двiни, край
кручi сто©ть самiтна берiзка.
- До Ки ва! Швидше до Ки ва! - велить дружинi князь.
Князь Володимир лиша ться на Горi один. Цього нiхто не зна , - у нього
жона, цариця Анна, яку з повним правом називають красунею свiту,
Володимира оточують бояри, во води, мужi, що бережуть його нинi так, як,
либонь, нiколи ще не берегли жодного князя, вони раболiпствують перед ним,
моляться на нього, славословлять, у нього гридьба, що невiдступне з
мечем у руках охороня князя-василевса, з ним - церква, пископ i
священики, а вiдтак i бог.
А все ж князь Володимир одним один. Цариця Анна - о, як йому чимдалi
важче бачити ©©, проводити з нею днi й довгi ночi; бояри, во води, мужi -
вiн не вiрить, навiть почина боятись ©х. пископ, священики - нi, й вони
не можуть заспоко©ти його.
У один з осiннiх днiв Володимир кличе до себе кращого здателя
ки©вського Косьмину, довго радиться з ним у сво©й палатi, велить збудувати
терем у Берестовому.
Тiльки сам холоп Давило не здивувався тому, що цi слова вирвались з
його горла, - вiн знав, що зробив, знав, що його жде, вiн бiльше нi на що
не надiявся - так i тiльки так мусив говорити!
Князь Володимир, мабуть, не почув останнiх слiв холопа, не чув навiть
шуму в палатi. На мить, якусь одну мить, вiн зрозумiв усе, що сталось з
Давилом, вiдчув, здавалося, муку, горе, розпач цi © людини-птаха, що
втратила землю, рало, а далi взяла в руки й топiр.
I за коротку мить вiн зрозумiв ще одно - оцей смерд Давило i всi, що
стоять за ним, небезпечнi не тiльки для бояр, во вод, купцiв, а для всi ©
держави. Нинi вiн пiдняв сокиру на Божедома, завтра пiде проти нього.
- Ти язичник? - запитав Володимир.
- Нi, княже, християнин, - сказав Давило. Це була, либонь, чи не
найстрашнiша в життi князя Володимира хвилина. Досi йому тiльки iншi
говорили про його княжу владу, сам же вiн боровся за не©, щоб дужою,
незборною була Русь, зараз князь-василевс побачив, чого досягнув, яка
справдi всемогутня його десниця, - вiн може карати й милувати, давати
людям життя i забирати його в них, вiн пише переложний закон, якого й сам
не може змiнити. Дивись, княже Володимире, до яко© вершини ти дiйшов!..
I вiн сам жахнувся того, що сталось: шкодуючи в серцi Давила, нiчого не
мiг зробити, закон закон, минуле вiдступило, його вже не iснувало, було
важке, страшне, неминуче нове. Давило один, а людей множество, князь один,
а во вод, бояр, мужiв багато, - йому не зупинити того, що йде на Русi, але
хоче рятувати Русь, мусить творити новi суд i правду...
Лишалось одно - Давило грабував склепище й убивав купця не сам, з ним,
безперечно, були й iншi смерди; якщо вiн викаже ©х, може, легша стане i
його провина.
- З ким iшов на татьбу? З ким ти убивав купця Божедома? - суворо
запитав князь.
Давило подивився на Володимира очима, в яких було здивування та ще,
либонь, пiдозра. Невже ж князь Володимир не зна ще Давила, не розгадав
його?
- Княже, - промовив вiн. - Таких, як я, множество. Але йшов на
татьбу, вбивав купця токмо сам... Вiн був готовий до всього, що скаже
князь.
- Да убi н буде! - промовив Володимир, встав з крiсла й пiшов з палати.
1
0
Малуша не здивована. Вона часто тепер бачить Тура, що живе в землянцi
недалеко вiд Берестового. Мине день-другий, а там Малуша й зустрiне Тура -
вiн iде до Днiпра ловити рибу, збира гриби в лiсах, злаки в лузi.
Цього разу Тур не такий, як завжди, - в промiннi згасаючого сонця
Малуша бачить його надзвичайно блiде обличчя, на якому дрiбно смикаються
м'язи, закушенi уста, а пiд очима й на щоках кiлька сльозин.
- Що з тобою, Туре? Ти плакав?
Вiн огляда ться навкруг, наче хоче подивитись, чи не пiдслуху ©х
хтось? Але хто й чого ©х буде слухати тут, у лузi? Тур одвернувся вiд
Малушi для того, щоб справдi змахнути рукою з щоки сльози.
- Нi, я не плачу, Малушо! Це тобi тiльки здалося, - вiн пробу
посмiхнутись.
Проте Малуше зна , що це не так, - на щоках у нього були сльози, i
зараз у Тура смика ться обличчя, тремтять уста.
- Сядь, Туре, - показу на пень Малуша, - i говори, говори...
Вiн сiда на пень. Малуша сто©ть поруч. За гору закочу ться сонце. Десь
на косах квилить заблукала чайка.
- Говори, Туре!
Старий гридень дивиться вдалину, але Малуша зна , що вiн нiчого не
бачить: пустка в його очах, Тур загляда в свою душу.
- Не знаю, що робиться, Малушо! Нi, я вже нiчого не розумiю...
Чайка на косах затихла, знайшла, либонь, сво гнiздо, бо на мить
долинув i одразу стих крик сполошених ча нят.
- Колись, - каже Тур, - я надiявся, що стане жити краще, а тому служив
Ользi, Святославу, пiзнiше Володимиру, i, мабуть, найкраще йому, бо то син
твiй, Малушо, ми його так ждали, так на нього уповали...
- I що, Туре?
- Нинi вночi покарають Давила: на Подолi вiн розбив склепище купця
Божедома, убив i самого купця.
- Голодно? - вирива ться в Малушi.
- Так, Малушо, дуже голодно, у Давила жона, дiти, онуки... Не сам
iшов, ще багато людей було з ним, i я до купця ходив з Давилом.
- Його пiймали?
- Пiймали, били, судили, але вiн нiчого не сказав, все прийняв на себе,
за що й прийме нинi вночi смерть...
- Туре! А може, його помилують? Тур довгу хвилину мовчить.
- Нi, нiхто його не помилу . Судив Давила сам князь...
- Володимир?
- Так, Малушо! Судив його князь Володимир, а слово його непорушне...
Василевс!
Сонце зайшло, швидко сутенiло.
- Василевс! - пересохлими устами шепоче Малуша. - Але хiба вiн не зна
- вiд кого пiшов, хто йому був i пiдпорою?
- Все забува ться, Малушо! Та й не вiн винен, навкруг нього Гора....
- О! - Малуша стиснула руками голову. - Я знаю Гору, будь проклята вона
довiку... Але ж бог, Володимир християнин...
Тур нiчого не одповiв, на блiдому його обличчi затемнiли пасмуги.
- Нi, так не буде, - рiшуче промовила Малуша. - Не Давила вiн судив -
тебе, мене, себе самого. Що робить син мiй, пощо вбива людей? Нi, Туре,
бiльше терпiти несила. Я пiду на Гору, скажу, що сть його мати, повiм
правду.
Тур спробував посмiхнутись, але обличчя його тiльки скривилось вiд
болю.
- Ти нiкуди не пiдеш, нiчого не зробиш, Малушо! Уже пiзно, дуже пiзно
йти тобi до Володимира. Оце все i правда; боже, яка вона жорстока й
страшна...
- Тобi погано, Туре? Ти зовсiм бiлий, тремтиш... Що з тобою?
Тур мовчав. Темнiло навкруг, темнiшало i його обличчя.
I тодi, вперше за всi лiта, Малуша зрозумiла й вiдчула, що не може далi
ховатися в тишi монастиря, а мусить iти чимшвидше, одразу до сина свого i
князя Володимира.
й випало многотрудне й важке життя, - хто зна , чи була ще людина в
свiтi, яка б народила сина князя-василевса, але не знала б нi радостi, нi
щастя, а, навпаки, тiльки кривду, горе, злиднi?!
диною утiхою й пiдтримкою ©й було лише те, що вона безмежно любила
сина, зрiдка бачила, молилась й у мислях охороняла, вiдчувала себе
матiр'ю, а князя Володимира сином, жила на свiтi тiльки заради нього.
Через це вона згодилась на все: одiрвала його вiд грудей i вiддала
княгинi Ользi, тiльки здалеку попрощалась, коли ©хав до Новгорода, довго
ждала його повернення й зустрiла, коли входив Володимир як великий князь
до Ки ва, ждала, нестерпно довго ждала, коли ходив у походи...
Одного тiльки не могла зробити Малуша - вона не могла пiти до свого
сина, обняти, поцiлувати, говорити з ним - мiж Малушею i сином стояла
невблаганна, зла Гора, нiхто, нiхто в городi Ки вi й на Русi не повинен
був знати, що матiр'ю Володимира була рабиня, якщо хто й вiдав це, то
мусив забути, крий боже, хто довiда ться, що ця мати ще жива...
Малуша боялась не за себе; що вона - рабиня, i що ©© життя! Син ©©
Володимир - князь, вiн, мати була в цьому певна, буде князем добрим i
справедливим, не може, не може ©© син бути таким жорстоким i безжальним,
як княгиня Ольга, вiн буде таким, як отець його, любий Малушi Святослав!
I коли Володимир пiшов на брань з Ярополком, якого ненавидiли й
проклинали в Ки вi всi люди, коли вiн пiзнiше сiв на столi, став великим
князем i поламав усi закони Ярополка, а далi пiшов устрояти Русь, Малуша
радiла i втiшалась - такий, такий, як i Святослав, ©© син.
Вiн, правда, не визнав Христа, воздвиг требища старим богам, - Малуша
чула, як осуджують за це Володимира християни, i сама вона, бувши
християнкою, мусила, здавалось, його осудити...
Та нi, - Малуша i велике множество таких, як вона, людей залишились на
багатiй Руськiй землi убогими, у надзвичайно важкому, страшному сво му
життi вони не мали нi радостi, нi просвiтку, життя на землi чимдалi
ставало для них важчим, а часто й просто нестерпним, вони нiчого не знали
про бога, - що ж дивного, коли вони обертали очi сво© до неба, вiрили, що
коли нема життя тут, то, може, краще житимуть в iншому свiтi. Через це
Малуша й вiрила в Христа й богиню свого роду Роженицю, у богородицю й
древню отчу богиню Ладу. Якщо в не© не було життя, то залишалась принаймнi
вiра. Так i Володимир, мислила вона, вiн не кривдить християн, але склада
жертву Перуну й Дажбогу, - та хiба ж це не по правдi, люди?! Пiзнiше
Малуша дiзналась, що син Володимир охрестився сам i хрестить Русь, - серце
©© втiшилось i благословило - добре, що вiн прийшов до Христа, тепер йому
стане легше жити, дай боже тiльки, щоб у душi не забув Перуна, Дажбога, а
особливо богинi ©хнього роду Роженицi...
Проте саме життя Малуша сприймала таким, як воно й було, - важким,
складним, часто жорстоким, вона хотiла б, бо цього хоче й пташка, жити
краще, щасливо, але не могла. Коли не собi, то Малуша бажала щастя iншим
людям, ©© ж щастям було те, що вона породила сина-князя, який багато добра
мiг зробити людям.
I вона вiрила, що так i буде. Важко, дуже важко жити сину ©©
Володимиру, вiн живе мiж небом i землею, його оточу хижа, жорстока,
безжальна Гора, вiн - у походi, вiн - у палатi, вiн сто©ть перед усiм
свiтом, проте все це для множества людей, вони люблять i поважають його,
вiн печеться про них. Аби, аби тiльки сина не скорила Гора!
Коли Тур розповiв про Давила, Малушi стало дуже страшно. Досi вона
чула, що вiн одних милу , а iнших кара , - так i мусить дiяти Володимир,
вiн на те й князь, - але як може вiн карати Давила, Тура - людей, якi
життя свого не шкодували заради нього, якi вiрили й надiялись тiльки на
нього?! Нi, нi, це не вiн робить, це дi Гора, невже ж вiн цього не зна ,
не бачить?.. Малуша вирiшила йти до сина-князя.
Перед вечором бiля ворiт Гори зупинилась жiнка. Вона йшла, либонь, з
самого низу, вiд Днiпра, бо стомилась, важко дихала. Стара, немiчна, вона
стала бiля ворiт i довго не могла промовити й слова.
- Що тобi треба, жоно? - запитали сторожi, що стояли бiля ворiт.
- Ой людоньки, людоньки, - бiдкалась вона. - Менi треба бачити князя
Володимира.
Високий, вгодований гридень Брич, що був старшим сторожi, посмiхаючись,
запитав:
- А хто ж ти си, жоно, що так хочеш бачити князя? Жiнка трохи
знiтилась, подивилась гостро на Брича й вiдповiла:
- Я рабиня... Смердянка...
- Що ж тобi до князя? - продовжив Брич.
- Про те я говоритиму тiльки з ним... Пустiть-бо, пустiть, а там скажу
князевi...
Тепер уже всi сторожi засмiялись. Але вони обiрвали смiх - до ворiт
наближався Вовчий Хвiст, сторожi розступились перед головним во водою
князя, вiдчинили ворота.
Проте во вода не пiшов одразу на Гору, зупинившись на воротях, вiн чув,
як жiнка, що стояла перед сторожею, просила:
- Пустiть мене, гриднi, на Гору, до князя.
- Та хiба ж з тобою говоритиме князь?!
- Говоритиме... Я мушу з ним говорити...
I вона пробивалась до ворiт, хотiла вийти на Гору.
- До чого ж уперта ти, жоно, - вже суворо заходились ©© умовляти
сторожi. - До нашого князя не кожен i боярин доступить...
- Ви мене тiльки пропустiть у ворота, а вже там я доб'юсь до нього, -
твердила жiнка. I знову вони сказали:
- Ти, жоно, нiчого не зна ш. Якщо б i пустили тебе, то сторожа за
ворiтьми, перед теремом княжим, у сiнях терема... Хто тебе до нього
допустить?
Старший сторожi Брич уже загримiв:
- Одiйди, жоно, вiд грiха... Куди тобi, смердянцi, до василевса? Не
дратуй мене, жоно, бо, коли розгнiваюсь, велю гридням гнати тебе.
- А я не пiду! - запалилась жiнка. - Не руште мене, не пiду...
Во вода Вовчий Хвiст, що все стояв на воротях, ступив назад, подивився
па жiнку, на сторожу.
- Навiсна, безумна! Женiть-бо ©© звiдси, гриднi! Гриднi пiдняли ки©.
- Тiкай!
I Малуша - стара, немiчна Малу та, що стояла перед княжою сторожею, -
зрозумiла, що марно вона, iдучи сюди, думала й сподiвалась, що ©й
пощастить потрапити на Гору, побачити сина-князя, говорити з ним...
Важко було колись людям добиватись сюди, на Гору, а все ж вони ходили й
добивались, дуже важко було i ©й пiд щитом брата свого потрапити сюди, але
в сто крат важче й просто неможливо пройти тепер на Гору, де сидить,
владу князь-василевс.
Малуша не стала бiльше говорити. Та й що говорити? Сторожа вже замикала
ворота, ©й не було до не© - матерi - нiякого дiла, тепер уже Малуша нiчого
не може зробити - нема Давила, забили ще багато людей.
Але не тiльки це турбувало й краяло серце Малушi - сторожа бiля ворiт,
сторожа на стiнах, сторожа бiля терема, сторожа в сiнях - отак усi нiбито
стережуть князя-василевса, тiльки бiля серця його сторожi нема , душi ©©
сина нiхто не охороняв.
Починало темнiти. Трохи зiгнута в спинi, стара вже, немiчна жiнка тихо
спускалась Боричевим узвозом. Малуша шкодувала, о, як дуже шкодувала вона
в цю вечорову годину, що боялась, а вiдтак i не призналась, не пiшла
нiколи до сина-князя. Тепер вона зрозумiла, що повинна була це зробити, -
боже, боже, як багато могла б розповiсти тодi мати Володимиру! Може, адже
все може бути, вiн би i жив не так, не ховала б його вiд людей сторожа.
Нинi ж уже пiзно, та й не могла вже нiчого зробити Малуша. й важко,
невимовне важко, але що вона - смердянка, убога черниця, жiнка, яких
множество, тьма...
А вiн?! О, як важко, як страшно йому жити, коли сидить за високою
стiною, за ворiтьми, коли до нього не може доступить нiхто, i вона -
мати?!
Жiнка спускалась все нижче й нижче Боричевим узвозом, але не бачила, як
i куди йде, сльози застилали очi, серце колотилось у грудях, пiдгинались
ноги...
1
1
Нiч... Князь Володимир спочивав на ложi сво му, поруч ще одно ложе -
царицi Анни. У теремi, за розчиненим вiкном, скрiзь на Горi тихо. Спати,
тiльки спати.
Але князь Володимир не спить - вiн лежить, розплющивши очi, дивиться на
тьмянi обриси палати, образи на стiнах, за вiкно, де крiзь гiлля дерев
видно всiяне зорями небо.
Все, як було колись, - та ж спочивальня, тi ж стiни, вiкно, i зорi за
ними все тi ж - вони пливуть i пливуть у вiчному круговоротi - яскравi,
може, трохи кволiшi, нiж ранiше, i дерева пiд вiкном тi ж, може, буйнiшi
тiльки, вищi...
Лише сам князь Володимир чомусь не такий, як колись. Роки, так, либонь,
роки дають себе знати - нема давньо© сили, менше здоров'я, кволiша рука.
Проте не це турбу й не да спати князевi Володимиру - в нього болить
серце, весь час неспокiйна душа, увесь час, як хмари й зорi за вiкном,
пливуть, пливуть, бентежать душу думки.
Здавалося, чого б турбуватись, непоко©тись князевi? Вiн досягнув, чого
хотiв: Русь знають нинi всi в свiтi, ©й нiхто не загрожу та й не може
загрожувати - спи спокiйно, княже-василевсе, спи!
Нi, вiн не може спати. Неспокiйно на його душi, перед очима князя
Володимира вста ранок минулого дня, Людяна палата, смерд Давило, вiн
бачить i бачить його одверте, щире, спокiйне навiть перед смертю обличчя,
чу й чу його слова: "А що я мав робити, княже?.. Аще попав я в неволю,
будуть рабами дiти мо© й онуки... У мене, княже, нiчого нема в свiтi, я
аки птах, що гнiзда не ма ..."
Князь Володимир вста з ложа, пiдходить до вiкна, дослуха ться... Тихо,
дуже тихо, але йому зда ться, що ось-ось серед ночi пролуна крик - так
квилить смертельно поранена чайка, так кричить, прощаючися з свiтом,
людина.
"Нi, його не скарають цi © першо© ночi, - дума князь. - Завтра ж я
владою, що дана менi людьми й богом, прощу Давила, не послухаюсь нi бояр,
нi пископа, бо сам Христос велiв карати, але й прощати..."
Володимир дивиться в пiтьму, дослуха ться до шумiв ночi не лише через
те, що пам'ята й не може забути Давила.
Тiльки стемнiло, до нього приходив во вода Вовчий Хвiст, смiючись,
розповiв, що, йдучi© на Гору, бачив, як бiля ворiт Гори до князя
добивалась якась жiнка.
- Що за жiнка? - здивувався й чомусь раптом навiть здригнувся.
- Якась смердянка, - засмiявся Вовчий Хвiст, - стара вже, немiчна, в
темному платнi, каже: "Хочу говорити тiльки з князем... Все йому скажу...
Допустiть до князя..." Навiть кричала на сторожу: "Чого ви його оточили?..
Чого трима те?" Дивна жiнка, княже, навiсна, безпам'ятна, я сам велiв ©©
гнати. I ©© прогнали киями...
- Ти зробив недобре, во водо! - сказав на це Володимир. - Таку жiнку
слiд було до мене пропустити...
- Княже Володимире, - вiдповiв Вовчий Хвiст, - та коли б таких жiнок i
всiх людей пускати на Гору, нам би життя не було.
- Велю тобi, - суворо промовив Володимир, - iди й шукай цю жону.
Во вода Вовчий Хвiст пiшов, вiн послав багато гриднiв шукати в
передграддi, на Подолi й Оболонi жону, що приходила ввечерi на Гору,
добивалась до князя... Але все це марно, марно. Жона, яку прогнали вiд
Гори киями, нiколи вже не прийде до князя, якщо хто ©© бачив, зна , то
побо©ться сказати...
I хто ця жона, чому вона так настирливо добивалась до нього саме
ввечерi, перед нiччю, коли будуть карати Давила? Страшна здогадка
бентежила, мучила, краяла серце князя, в обличчi, якого вiн не бачив, у
темному платнi, що прикривало старе тiло смердянки, у словах ©©, про якi
говорив Вовчий Хвiст, князь Володимир вгадував одну тiльки жiнку - свою
матiр Малушу. Але де вона зараз, де, о, як важко знайти рiдну, найрiднiшу
в свiтi людину, хоч би це була й матiр, коли сам ©© не зна ш.
Звичайно, йому було б легше, коли б вiн знайшов матiр, якби бiля нього
була рiдна, близька людина. Але в князя Володимира нiкого-нiкого нема ,
пiшла з Гори Рогнiда, сво ю ж десницею вiн послав у землi синiв...
у нього, правда, жона, цариця Анна. Он вона лежить на високому ложi,
в пiвтемрявi спочивальнi, Володимир бачив ©© - таке чарiвне обличчя,
випещене тiло.
Як збiгаються подi©, як нанизу ться кiльце за кiльцем у довгому чепi
життя! Тiльки цього вечора цариця Анна була дуже сердечна, тепла, нiжна,
сказала йому:
- Ти кращий, нiж я думала, мiй муже, ти був варваром i язичником, нинi
став християнином i василевсом... i ти тiльки почав сво© дiла, на якi тебе
покликав i благословив бог, ти будеш великим василевсом, мiй муже! - Анна
притулилась до нього й поцiлувала. - А я, - продовжила вона, - за все це
хочу зробити тобi й свiй дарунок, хоч цей дарунок буде радiстю тво ю й
мо ю...
- Який дарунок?
- Я непразна, Володимире, ношу пiд серцем тво дитя певна, буде це
син...
- Спасибi! - обняв i поцiлував ©© Володимир. Зараз вона спить, що ©й -
тiльки спати й спати. Анна зробила все, що могла зробити; вона народить
сина, це буде ©хнiй син, князь Володимир, напевне, любитиме його, але яка
чужа йому була ранiше, а чимдалi все бiльше й бiльше оця жона, славолюбна,
самозакохана порфiрородна Анна, що не може збагнути й навiть уявити муки,
тривоги Володимира.
Стоячи бiля вiкна, вiн раптом здригнувся. Все втрачене, князь-василевс
нiчого не може виправити - серед ночi й пiтьми народжу ться, якусь мить
луна й затиха , як випущена з лука стрiла, крик, - це вмер смерд,
обельний холоп Давило.
1
2
Спустившись з Гори, Малуша сiла пiд кущем над Почайною. Пiсля всього,
що сталось, у не© не було сил повертатись до монастиря в Берестовому, вона
просто не хотiла туди йти.
Так вона й сидiла на пiску, що остигав над водами, дивилась, як
снуються навкруг присмерки, темнi Днiпро, розтоплюються вдалинi береги й
коси.
Раз Малуша почула, як шляхом, що вився вiд Боричевого узвозу до
Берестового, а ще один раз до Подолу промчали з Гори вершники. Вона
затремтiла, зiщулилась пiд кущем, нiби смертельно поранена птаха, - крий
боже, побачать ©©!..
Коли прийшла нiч, ©й стало легше - темно навкруг, темним-темно в душi
Малушi, вона нiчого вже не ждала, нiчого не бажала.
Вона навiть заснула - тихо, сидячи, як умiють спати старi люди, -
похиливши голову на груди, опустивши в'ялi, висхлi руки на пiсок.
I тодi ©й привидiвся дивний сон: нiби вона, як ластовиця, полетiла над
берегами Днiпра, долетiла до ворiт Гори, перепурхнула через них, пропливла
двором, спустилась бiля терема, зайшла в сiни, швидко пiднялась на верх,
стала серед палати.
Син ©©, Володимир, стояв у кутку, промiння багатьох свiчок виразно
освiтлювало його обличчя.
"Хто ти си?" - запитав князь Володимир.
Малуша здригнулась, простерла вперед руки.
"Я - твоя мати, Малуша!" - здавленим голосом промовила вона, дуже тихо,
нечутне раз i другий ступила вперед, а вiн побiг ©й назустрiч, схопив за
руки, обняв, припав головою до грудей.
Ще мить - i вiн став перед нею на колiна...
"Не ставай передо мною на колiна, - суворо промовила Малуша, - не
ставай, бо це осрама. Ти - князь, я проста жiнка, крий боже, хтось
побачить тебе на колiнах передо мною, краще вже я стану перед тобою".
"Нi, нi, нi!" - крикнув вiн, але пiдвiвся й став бiля не©.
Тепер син, ©© дитя, Володимир, був поруч з нею, вона бачила так близько
блiде, рiдне його обличчя, сиве волосся й вуси, темну родимку бiля правого
вуха, з якою вiн народився i яку тiльки вона знала.
"Як довго, довго я шукала й ждала зустрiчi з тобою", - вирвалось у
Малушi.
"Я тебе також шукав i довго ждав, мамо, - вiдповiв Володимир. - Тобi,
либонь, нелегко було зiйти на Гору. Ти стомилась. Сядь ось тут, спочинь".
I вона сiла, але не в крiсло, на яке показував син, а на простiй
дубовiй лавi бiля дверей. "Колись у давно-давно минулi роки, - пригадала
Малуша, - жила в цiй свiтлицi Ольга, а тут, на лавi, лежали ключi..."
Вiн стояв перед нею, освiтлений вогнями семисвiчника, у
темно-бузковому, золотом шитому платнi, з червоним корзном на плечах,
пiдперезаний широким поясом, у зелених хзових чоботях.
"Боже, боже, - прошепотiла Малуша, - який ти красивий, добрий син i
який суворий, холодний свiт..."
"Вiн суворий i холодний, - одразу ж сказав Володимир, - але не для нас,
мамо. Я щасливий, бо знайшов тебе, поведу тепер у Золоту палату, посаджу
одесну себе, одягну на твою голову корону Ольги, скажу людiям, во водам
сво©м i боярам, гридням i дружинi, мужам всiх земель: се - мати моя, ось
вона сидить i повинна сидiти поруч зi мною ".
"О сину, сину, - вiдповiла Малуша, - як ти похожий на батька свого
Святослава. Нi, не пiду я в Золоту палату, не одягну корони Ольги, не сяду
одесну тебе... Колись ти, як син мiй, лежав бiля серця мого, зараз ти
князь Русi, а лежиш у серцi в мене. Одного я б хотiла, - промовила Малуша
й тяжко зiтхнула: - Щоб ти нiколи, нiколи не забував про мене. - Вона
гладила й гладила сивий чуб на його головi. - А до тебе я йшла, щоб
просити про Давила, не вбивай його, сину, пожалiй себе, мене..."
I раптом Малуша прокинулась. Пiсля яскравих вогнiв палати, якi вона так
виразно бачила в снi, пiсля тепло©, душевно© розмови, що тiльки-но була в
не© з сином, ©© дуже злякала темрява навкруг, пустка, в якiй раптом
опинилась.
Але не тiльки це сполошило й змусило затремтiти все тiло Малушi - серед
темряви й пустки, що стигла над Днiпром, берегами, Горою, всiм свiтом,
вона почула нестямний крик, крик людини, що помира i востанн , бодай
голосом сво©м, проща ться з свiтом.
- Боже, боже! - вирвалось у Малушi. - Поможи ж йому, поможи!
Крик ще мить лунав у пустцi й тишi ночi i як раптово виник, так i
обiрвався.
- Най буде прощен! - промовила Малуша й закуталась у хустку, щоб
зiгрiти перемерзле тiло...
Хто зна , чи довго сидiла вона - для не© зникло все, навiть час...
Година, двi, три - а хiба не однаково?
Починало свiтати, коли вона звелась на ноги, якийсь час стояла,
тримаючись за стовбур верби, щоб не впасти, знайшла на пiску цiпочок,
сперлась на нього i пiшла, пiшла понад берегом.
З лiво© руки, далеко за Днiпром, яснiло небо, там плавали легкi, схожi
на заблукалих овець хмаринки, одна хмара, висока, темнувата, сягала високо
вгору й нагадувала пастиря, що сто©ть з ки м у руках; над плесом
колихався, як прозора блакитна намiтка, туман, праворуч темнiла Гора - з
лiсами, якi круто спадали яругами до Днiпра, чорною стiною вгорi.
Спираючись на цiпочок, Малуша йшла понад Днiпром - стежкою, що
звивалась по долинi, серед кущiв, з яких сипалась холодна роса, гаями, де
панувала тиша.
Так вона дiйшла до землянки, в якiй жив Тур, сiла на каменi недалеко
вiд дверей - вiн немiчний, хворий, може, ще спить, навiщо його будити?!
Проте Тур надто довго не прокидався, не виходив, вже сонце почало
вставати з-за Днiпра, а в землянцi було все тихо.
- Туре! - покликала Малуша. У землянцi нiхто не вiдповiв, i це було
дуже дивно, бо старий гридень прокидався вiд найменшого шуму.
- Туре! - пiдвелась Малуша з каменя й постукала в дверi.
Вiд доторку ©© руки дверi прочинились, Малуша побачила дерев'яне ложе
пiд стiною землянки, босi ноги Тура.
Вiн лежав мертвий на ложi, як i спав - горiлиць, витягнувши руки, з
обличчям, на якому вiдбились втома, горе, вiчний спочинок, i Малуша
схилила колiна перед тiлом того, хто любив ©© так безмежно й вiрно,
торкнулась устами його холодно© руки.
1
3
На початку нового року, в пролiттi*(*Новий рiк на Русi починався до XV
ст. з березня; пролiття - першi три веснянi мiсяцi: березень, квiтень,
травень.), князь Володимир одержу сумну звiстку з города Полотська - там
вiд невiдомо© хворi помер князь Iзяслав, а невдовзi жона його i син
Всеслав.
- Требiте путi! - велить Володимир. - ду попрощатись з сином i його
родиною.
I в розпуть i студень, через лiси й болота ©де вiн до далекого
Полотська, сто©ть над могилами Iзяслава, жони його i Всеслава, що похованi
були бiля ново© дерев'яно© церкви, кiлька днiв живе у фортецi Регволда,
ночу в палатi, де колись говорив з Рогнiдою...
Володимир не спить, не може заснути в цiй палатi. На мить забувшись,
вiн чу далекий голос Рогнiди, вста , пiдходить до вiкна. У сiрому туманi
ледь окреслюються стiни города, каламутна Двiна; над високою кручею, там,
де колись Рогнiда опоряджала в далеку путь на лодi© вбитих батька й
братiв, йому ввижа ться тiнь: може, то душа Рогнiди, знаючи, що Володимир
у Полотську, прилинула сюди, в землю отця свого?
Свiта ... Нi, нiкого й нiчого нема над каламутними водами Двiни, край
кручi сто©ть самiтна берiзка.
- До Ки ва! Швидше до Ки ва! - велить дружинi князь.
Князь Володимир лиша ться на Горi один. Цього нiхто не зна , - у нього
жона, цариця Анна, яку з повним правом називають красунею свiту,
Володимира оточують бояри, во води, мужi, що бережуть його нинi так, як,
либонь, нiколи ще не берегли жодного князя, вони раболiпствують перед ним,
моляться на нього, славословлять, у нього гридьба, що невiдступне з
мечем у руках охороня князя-василевса, з ним - церква, пископ i
священики, а вiдтак i бог.
А все ж князь Володимир одним один. Цариця Анна - о, як йому чимдалi
важче бачити ©©, проводити з нею днi й довгi ночi; бояри, во води, мужi -
вiн не вiрить, навiть почина боятись ©х. пископ, священики - нi, й вони
не можуть заспоко©ти його.
У один з осiннiх днiв Володимир кличе до себе кращого здателя
ки©вського Косьмину, довго радиться з ним у сво©й палатi, велить збудувати
терем у Берестовому.