Скляренко С.. Володимир

мав помiчникiв - апостолiв. На високих горах сто©ть город Ки©в, але важко
тобi звiдси одному бачити всю Русь, будуть сини в землях тво©ми очима,
мислями, руками.
- Боюсь, пископе, що найважче доведеться ©хнiм рукам, - вiдповiв на це
Володимире - Смутьяна й м'ятежна нинi Русь, земля iде на землю, а в самих
землях розбiйництво й татьба, все горить.
- А ти пошли з ними помiчникiв...
- Ти про кого говориш?
- Думаю я, що кожному князевi, який iде в землю, треба мати бiля себе
пископа, щоб у землi був княжий стiл i божий престол - пархiя... Князь i
пископ його - то буде велика сила, цим переможеш, княже!
- Князь i пископ - це справдi велика сила, - згодився Володимир. - А
кого пошлемо з синами мо©ми, отче?
- У Новгородi сидить Iоаким, - почав пископ. - Вiн буде правою рукою
Вишеславу.
- Добро, - згодився князь Володимир. - Бути там пархi©.
Анастас, очевидь, уже знав, куди ви©жджають сини Володимира, думав над
цим, говорив впевнено.
- З Ярославом у Ростов добре послати Iоанна - вельми вчений вiн
пископ, тихий.
- Пошли, - сказав Володимир.
- З Святополком у Туров може по©хати Феодосiй - твердий у вiрi був на
горi Афонi.
- А католикiв зна ?
- Лютий ворог папи й Польщi...
- Ти, Анастасе, не токмо пископ, бачиш далi, нiж бояри.
- Що я?! - посмiхнувся Анастас. - Наставник твiй, пастир овець...
Так вони домовились i посилали у Смоленськ Ману©ла, у Волин - Стефана,
не тiльки в Ки вi церква пiдпира Гору, пископи й священики ставали бiля
князiв у землях.
Сини князя Володимира ви©жджали у землi - вiн хотiв, щоб вони швидше
були там, робили, дiяли, ©м важко було залишатись у Ки вi, нехай будь-який
город i земля, аби не Гора, Ки©в, батько, мачуха Анна.
Ближчим часом до Ки ва прибули й сли польського князя Болеслава. Князь
Володимир зустрiв ©х, як друзiв. Три днi гримiла Гора, князь Володимир
разом з князем туровським Святополком приймав гостей, перевари меду, олу
стояли на концях нового город а й на Подолi, веселився весь Ки©в.
Пiсля цього князь Володимир послав сво©х слiв i разом з ними князя
Святополка до Гн зна, там князь Болеслав, дiзнавшись, як приймали його
слiв у Ки вi, велiв прийняти ©х у Гнезнi ще краще.
Звичайно, князь Святополк мав нагоду зустрiтись з князiвною Мариною,
вона була дiвчиною незвичайно© краси - невисока, але ставна, бiлява, з
чудовими голубими очима, спiвучим голосом, нiжна, тендiтна Марина припала
Святополковi до душi. Минуло небагато днiв, i вiн признався, що полюбив
©©; князiвна Марина вiдповiла йому такими ж словами, нiжнiй, тендiтнiй
дiвчинi припав до серця не зовсiм зугарний, але дужий, мiцний туровський
князь.
Весiлля гуляли в Гн знi. Нiкого не турбувало, що князь Святополк не
католик.
З Гн зна князь Святополк ©хав, не за©жджаючи до Ки ва, просто на Туров.
Разом з ним ©хала жона Марина з великим почтом, ©© дружина, чимало
священикiв i духiвник.
Духiвник був радий, що Святополк не ©де до Ки ва, - там добре його
знали, бо це ж вiн при©жджав колись до князя Володимира як посланець князя
Мешка.
пископ калобрезький Рейнберн - це був вiн - ©хав нинi як духовний
наставник княгинi Марини, не залишав ©© нi на крок, дбав про не©, а вiдтак
стикався, сходився й з князем Святополком, довгi вечори в
гостиницях*(*Гостиниця - будинок для про©жджих на гостинцi (шляху).) на
Червенському шляху проводив тiльки з обома ними, багато розповiдав
князевi, дещо розпитував у нього.
Наставник Марини пископ Рейнберн виконав загад римського папи - зараз
для нього була вiдкрита на Русь широка дорога.
6

Звiстка про те, що до Новгорода ©де князем син Володимира Вишеслав,
приголомшила й дуже стурбувала посадника Добриню.
Вiдтодi коли Володимир вирушив з Новгорода, пiсля закiнчення сiчi з
Ярополком став ки©вським князем, а вiдтак i великим князем Русi, Добринi
на думку не спадало, що в Новгородi може бути i буде колись свiй,
новгородський князь.
Що князь для Новгорода, i навiщо вiн тут, коли в Ки вi сидить
Володимир, а в землях за Волоком його посадник Добриня? Вiн ревно
служить ки©вському князевi, трима в покорi полунощнi землi, стереже, як
пес, укра©ни Русi, збира й посила в Ки©в велику дань - двi тисячi
гривень за лiто, а крiм того, ще й хутро, мед, вiск, горючий камiнь,
риб'ячий зуб. Що ж замислив князь Володимир, чому посила в Новгород свого
сина?
"А може, - думав Добриня, - це робить ки©вське боярство, що не любило й
не любить його - брата рабинi Малушi; може, нашкодили новгородськi бояри,
яким краще сидiти й владувати пiд знаменом свого князя, анiж пiд десницею
Добринi?"
Проте Добриня одгонив цi думки - що ки©вському боярству Новгород, ©м,
звичайно, краще мати тут слухняного посадника, анiж ще одного князя; з
новгородськими боярами й во водами Добриня був суворий, невмолимий, але
самi вони такi ж суворi й невмолимi, того, що беруть вiд Добринi, не
вiзьмуть вiд князя, нi, вони просили колись у Святослава сина-князя, пiд
знаменом Володимира вони здобули честь, славу, багатство, але не стануть
рубати сука пiд собою, не просять у Володимира сина...
Вiд Рути не сховалось, що Добриня схуд, змарнiв, став погано спати.
- Що з тобою, муже мiй? - запитала вона якось уночi, помiтивши, що
Добриня довго перевертався з боку на бiк, потiм сiв на ложi, випив повний
кухоль квасу... - Може, тобi щось болить - печiя чи знову поперек?
- Нi, нинi нiчого не болить, - вiдповiв Добриня, i в пiвтемрявi Рута
побачила його скуйовджене волосся, великi очi, що сполохано дивились на
вiкно. - А от лежу, не спиться.
- А чому? - Рута сiла поруч з ним, поклала руку на шерхку, зморшкувату
його шию.
- Син Володимира Вишеслав ©де сюди князем. Не знаю, чому ки©вський
князь посила його сюди, не вiдаю й того, як менi з ним бути?
- А ти не думай про це, - спокiйно промовила Рута. - Ти в Новгородi
свiй, перший боярин, у тобi вся сила. А князь - що вiн, без тебе не
ворухнеться, без тебе i князем не буде.
Рута говорила правду, чи Вишеслав, чи будь-який iнший син Володимира -
що вони без нього?! А все ж на душi в Добринi було тоскно, якось пусто -
Рута нагадала, i от вiн вiдчув, як його справдi мучить печiя, ни поперек.
Нi, не той нинi Добриня, яким був колись, уже пiдкралась до нього й
почина одолiвати невблаганна старiсть.
I ще вiдчув Добриня в цю пiзню годину ночi невиразну тугу за далекою
минувшиною, в пiвтемрявi терема над Волховом стало йому чомусь так
самотньо...
- Дай менi грудочку крейди, - сказав Добриня, - бо справдi мучить
печiя.
Рута встала з ложа, дiстала з кадi грудочку крейди, набрала ще з дiжки
й кухоль квасу. Добриня розгриз цю грудочку, запив.
- Нiби стало й легше, - промовив вiн. - Почекай-но, Руто, зда ться,
вдарила сторожа?! Так i , треба вже вставати.
У кутку Рута роздувала жар, запалювала свiчу.
Коли скресли Волхов i Ловать, прибув до Новгорода князь Вишеслав.
Повiдомленi заранi гiнцями, Вишеслава зустрiчали аж на Iльмень-озерi на
десяти учанах посадник Добриня з во водами Спиркою, Векшею, Михалом,
Тудором, боярами Чудином, Волду м.
Добриня пильно додивлявся й бачив, що звiстка про при©зд князя
Вишеслава всiх ©х дуже втiшала, вони нетерпляче його ждали, готувались
зустрiти достойно й сердечно.
Нiхто не нарiкав i не цурався також i його, Добринi, бояри й во води
згадували час, коли в Новгородi сидiв князь Володимир, а вони служили
йому, радiли, що й тепер вiн не забув про них, посила князем свого сина.
- Будемо служити Вишеславу, - одверто висловлювались вони, - а ти,
Добрине, клади мости мiж ним i нами...
Зустрiвшись на широкому плесi, де не видно було й берегiв, усi вони
вiтали князя, Добриня ж, одягнутий у хутряний кожух, у соболинiй високiй
шапцi, з двома гривнами на ши© i золотим чепом через усi груди, дуже щиро
й вiд усього серця обняв i поцiлував Вишеслава.
- Тобi вiддають честь i просять тебе Великий Новгород i полунощнi
землi, - голосно сказав вiн.
Так вони й попливли назад, до Новгорода, - попереду гостроносi учани,
за ними шiсть довжелезних насадiв з города Ки ва, на одному з яких пiд
знаменом отця свого Володимира плив князь Вишеслав.
I весь той день Добриня був разом з Вишеславом - на обiдi у Великiй
палатi дiтинця, де бояри й во води присягали новому князевi, в палатах, де
вiднинi мав жити Вишеслав.
Там, це вже було перед вечором, Добриня на короткий час залишився з
князем. Той стомився, хотiв спочити пiсля далеко© й многотрудно© дороги,
але Добриня не залишив його,
Вони були в палатi на верху терема, що виходила вiкнами на Волхов,
тiльки вдвох. Князь Вишеслав скинув опашень, корзно, був тiльки в темному
платнi, що туго облягало його тонкий стан, гострi плечi, вузькi груди. I
обличчя Вишеслава було пiд стать тiлу - блiде, виснажене, з темними
западинами пiд великими сiро-голубими очима.
- Посилаючи мене сюди, - почав Вишеслав, - отець Володимир говорив, що
в усiх трудах ти, во водо Добрiше, будеш мо©м помiчником i другом.
- Радий служити тобi, княже Вишеславе, покладайся на мене, як i отець
твiй... Нинi вже пiзно, й тобi час спочити.
- Ти живеш близько? Я буду не один у цих палатах? - запитав з тривогою
Вишеслав.
- Я живу недалеко, - посмiхнувся Добриня, - отам, над Волховом. А в
теремi ти не один - внизу, в сiнях, живуть дворяни, покличеш - все для
тебе зроблять. Там же день i нiч сто©ть сторожа. I я прийду до тебе на
свiтаннi, буду весь час з тобою.
- Гаразд, во водо! Я бачу, ти також стомився. Добро© ночi!
- Добро© ночi й тобi, княже!.. Спи спокiйно... Вклонившись Вишеславу,
Добриня, задкуючи, вийшов з палати.
Додому Добриня повернувся вдоволений, велiв Рутi дати вечерю, налити
йому меду.
- I як князь Вишеслав? - запитала вона. Добриня спочатку випив кухоль
меду, закусив шматком в'ялено© веприни i тiльки потiм вiдповiв:
- Князь Вишеслав вельми юний i утлий. Не в отця свого вiн пiшов, о нi!
Такому важко буде тут, у полунощнiй землi, нi, по очах бачу, не жилець у
Новгородi князь Вишеслав, не витрима ...
- I тобi зовсiм нiчого боятись його? - цiкавилась далi Рута.
- Боятись його?! Ха-ха-ха! - навiть засмiявся Добриня. - Та хiба ж може
вiдмiдь боятись якогось зайця?..
Пiзня нiч. Спить Новгород, тереми над Волховом, княжий терем, всi концi
й людi в них... Не спить тiльки князь Вишеслав, вiн ходить у порожнiй
палатi терема, зупиня ться бiля вiкна, дивиться на темний Волхов, чорне
небо, в якому сяють новi, не знайомi йому зорi.
Що ж це? На бiлому обличчi князя щось заблищало, зникло. Схилившись до
пiдвiконня, плаче, плаче князь Вишеслав...
7

...Смерд Давило тiкав - минув болото на Оболонi, пробiг верболозами над
Днiпром, нарештi, пiрнув у пущу i там, забившись у кущ, сидiв, важко
передиху вав, спочивав...
"Вони мене не знайдуть, не вiзьмуть", - думав Давило.
Навкруг пуща, стiни кущiв, поваленi буреломом дерева, - нiхто не пройде
цих нетрiв, а коли й пройде, то буде вже пiзно, - у прорiзах мiж гiллям
дерев угорi видно син небо, золотистi окрайки хмаринок - уже вечорi ,
скоро нiч, доки вона закiнчиться, Давило буде далеко, аж за Вишгородом.
Нi, нi, його тепер не пiймають, - удалинi, на болотах i у верболозах
над Днiпром, вiн чув кроки й голоси, позад себе, одразу за собою, але в
пущi цi голоси стали вiддалятись, пiзнiше й зовсiм зникли, не чути ©х i
зараз - тихо, як тихо в нетрях!
Воля! Так, загнаний у кущi, переслiдуваний Давило вiдчував себе тут
вiльним, вiн вряту ться, втече, блукатиме над Днiпром, у лiсах, у полi.
Надалi, й либонь довго, боятиметься людей, тiкатиме вiд них, але це все ж
таки воля, нiхто не зв'яже його рук, що так багато працювали й ще можуть
працювати. Мине час, все забудеться, вiн повернеться до людей, може,
навiть приповзе до города Ки ва, вiзьме жону свою й дiтей, пiде з ними
свiт за очi, в поле, викопа там землянку, розоре шмат землi, блукатиме,
як звiр, але житиме - воля, вона здавалась такою близькою, небо вгорi
темнi , скоро нiч...
I в цю останню перед заходом сонця годину смерд Давило пригадав так
багато, либонь, усе сво життя.
У його пам'ятi виринув далекий час, ще за княгинi Ольги, коли вiн мав
невеликий шматок землi, хижу за Перевесищем.
Тодi Давило проклинав цей шмат пiсно© землi, що родила мало й рiдко,
проклинав свою хижу, в якiй нiчого було поставити на вогнище, де вiн,
жона, дiти покотом спали на твердiй холоднiй землi.
Зараз вiн згадував убогий свiй шматочок, як священну землю, древня хижа
його отцiв здавалась теремом, бо коли вокняжився Ярополк, двiр його
забрали, хижу розкидали, а самого з родиною погнали в пiски за Оболонню.
Давило не здавався, вiрив, що це минуче, чутка йшла, що йде на Ярополка
брат його Володимир, вiн - син рабинi, захистить старi закони й покони.
Тому Давило, а разом ще багато людей, яких скривдив Ярополк i його
бояри та во води, взяли в руки мечi й колля, били в спину во©в Ярополка,
коли тi тiкали з Ки ва, радо зустрiчали Володимира, покладали на нього так
багато надiй.
Чому ж нинi Давило тiка в лiси й нетрi, кого вiн бо©ться в городi
Ки вi, де князем сидить син рабинi, великий князь Володимир?
Марно сподiвався Давило, що йому й таким, як вiн, убогим людям стане
краще при Володимирi, марно вiн за нього боровся, вiрив йому.
Оболонь, куди вигнав його князь Ярополк, стала для смерда Давила
погубою, шмат пiску, на якому вiн викопав землянку, не давав нiчого, взяв
Давило купу в купця Божедома з Подолу, з лiта в лiто працював, а все не
мiг сплатити, прирiст на купу йшов - мiг Божедом зробити його обель*
(*Обель - вповнi, зовсiм.) холопом.
Не один Давило так страждав: на власному дворi в пiсках не родить
нiчого, захоче купець чи боярин - дасть роботу, не захоче - гризи корiння,
©ж давленину, буде робота - вистачить тiльки на на©док, а вдома ж голоднi
жона, дiти, кругом смерть!
Вони стали навiть християнами - на землю надiй не покладали, цар земний
Володимир i його бояри, й во води не тiльки нiчого не давали, а, навпаки,
все брали й брали, може ж, цар небесний змилу ться над ними...
Христос не допомiг - у лютiй ненавистi вони йшли на кладовища, валили
там хрести; голод робив сво - i вони уночi потай стали пiдкрадатись до
склепиш, купцiв на Подолi. Так Давило потрапив на дворище Божедома, коли ж
той з сторожею застиг ©х на пограбуваннi, то й убив його.
Давилу страшно все це згадувати й уявляти - безумна рука, що налита
ненавистю й злобою, тяжка длань, яка трима топiр, та хiба стрима ш ©х,
зустрiвши вiч-на-вiч ворога?!
Нiч! Коли б швидше нiч - смерд Давило тепер головник i тать, вiн не
може пiти до сво © родини, до голодно© жони й дiтей. Тiкати, далi тiкати з
города Ки ва!
Але що це? Праворуч почувся трiск сухо© гiлки - Давило повернув туди
голову, лiворуч почулися кроки - вiн схопився, один гридень з мечем сто©ть
попереду, ще багато стоять позаду.
Коли смерда повалили на землю й били, вiн мовчав. Уже стемнiло.
Зв'язавши руки, повели смерда по долинi.
Удалинi вималювався на горах Ки©в. Нiч прийшла, але воля була далеко.
8

На горах ки©вських, високо над Днiпром, там, де колись було требище
богiв Русьшя землi й Воздихальниця, вирiс храм.
Його видно було з Подолу й берегiв Днiпра, вiн вставав, як дивне
видiння, здалеку перед мандрiвником, що наближався до Ки ва суходолом чи
водою. "Дивен храм, в свiтi такого нема ", - говорили про нього.
I то правда - храм в iм'я Богородицi був дивен, вiн не нагадував
грецьких соборiв - важких кам'яних споруд з позолоченими дахами, високими
вiкнами, широкими дверима, - вiн несхожий був i на болгарськi храми - сiрi
будiвлi, що ставились на скелях, чи, тим бiльше, на суворi, складенi з
темного дикого каменю храми далекого Пiвдня й Сходу.
Здателi храму Богородицi в городi Ки вi склали його з легко© цегли,
сiни мазали червоною фарбою, навкруг вiкон i дверей вилiпили з бiло© глини
пальмети, винограднi грона й всiлякi оздоби, дах поклали з хвилясто© сiро©
черепицi, поставили на банях-шатрах позолоченi хрести, що свiтились у
голубизнi неба, як зорi...
Храм цей нiби виростав з гущавини дерев, його, здавалося, народила,
зметнула над горами й злилась з ним рiдна ки©вська земля, камiння його
складали, пiдносили, вивершили руськi люди.
Поперед храму на восьми дубових стовпах почепили мiдянi била, якi
ранiше висiли на городницях ки©всько© стiни; начищенi до блиску, вони
нагадували золотi щити. Не сторожа Гори, а убогi задушнi люди, що шукали
собi притулку бiля церкви, взялися за клепала, вдарили в била, й луна
покотилась над горами, Днiпром, далекими лугами...
Князь Володимир, якого пископ Анастас i всi священнослужителi
запросили на освящення храму, проминувши двiр Гори, зупинився на схилах,
довго слухав передзвiн бил, милувався новою спорудою.
- Добре потрудились нашi здателi, - промовив вiн до бояр i во вод, якi
оточували його. - Дивен храм, височiтиме вiки...
Здатель Косьмина, що стояв по праву руку вiд князя, стиха сказав:
- Чимало доводилось сперечатись з гречинами, не все побудоване в
Царгородi годне тут, на Русi.
- Спасибi тобi, Косьмино, - вiдповiв Володимир, - бачу Русь у цьому
храмi, доки стоятиме вiн, люди й здателя не забудуть.
- Я робив токмо те, що велiв ти, княже, - вклонився Володимиру
Косьмина.
Навкруг церкви зiбралось на той час безлiч людей ки©вських - бояр,
во вод, ©хнiх жон i дiтей, плавом туди йшли ремiсники, смерди, холопи.
Оточений священиками, поперед яких крокував пископ Анастас, князь
пiднявся сходами, проминув сiни храму, вийшов на його середину й
зупинився.
Дивне, нiколи не бачене видовище вiдкрилось його очам. Просто перед
ним, залитий яскравим промiнням багатьох свiчад i панiкадил, сяяв золотом,
срiблом дорогоцiнними камiннями олтар. Над ним, у глибинi банi, на
золотому тлi викладений був з смальти образ Христа - вiн сидiв у
рiзьбленому крiслi, з золотою короною на головi, трохи косуватий, з
товстими, зведеними докупи бровами, довгими вусами й тонкою борiдкою, у
бузковому хiтонi й синьому корзнi, з вангелi м у лiвiй руцi, високо
пiднявши правицю, суворий i грiзний.
Навкруг Христа майстри зробили напис: "Дивiться, дивiться, я один, i
нема бога, крiм мене; я сотворив землю, а з не© людину, сво ю десницею
поклав основу неба..."
Проте князь Володимир не бачив i не прочитав цього напису - вiн дивився
на осяяний промiнням сонця, освiтлений множеством свiчок i панiкадил
олтар.
Там, на тлi кiворiя* (*Кiворiй - вигнута стiна над престолом.) , також
з смальти зроблений був образ богородицi - вона стояла в синьому царському
одязi i червоних черевиках на зеленому постаментi, високо пiднявши руку,
дивлячись перед собою.
Не пишнi царськi одяги, не коштовне камiння на поясi, рукавах i плечах
богородицi, не золото, що сяяло, грало, блищало навкруг не©, прикували до
себе Володимира.
Вiн бачив тiльки ©© обличчя, блiде, трохи нiби стомлене, очi - смутнi,
благальнi, якiсь замрiянi, - все дуже просте, звичайне, людське.
I чомусь у цю хвилину князь Володимир подумав про свою матiр, яку палко
любив, але не знав, про яку мрiяв, ждав, але так i не мiг дiждатись...
Вона, Малуша, здавалося йому, повинна була бути саме такою, як
богородиця...
- Мати моя! - прошепотiв князь Володимир. - Аще ти жива, прийди до
мене, аще ж не прийдеш, то хоч помолись за мою душу!
I це людське, живе, правдиве було не тiльки в обличчi богоматерi.
Праворуч i лiворуч вiд не©, але набагато нижче, змальованi були апостоли -
дуже високi, кремезнi, бiльше схожi на во©в, анiж на святих, чолов'яги з
довгими, простягнутими до богородицi руками, з суворими великими очима,
всi в яскравих одягах, золотом шитих черевиках.
Такi ж були й мученики, вангелiсти, пророки - всi святi, змальованi в
склепiннях i на стiнах церкви, - в ©хнiх постатях було щось вигадане,
штучне, але тим дужче проступали в них риси живого - сам Христос обличчям,
постаттю, одягом нагадував князя Володимира, апостоли - горянських во вод
i бояр, а один з святих, вангелiст Марко, крапля в краплю схожий був на
покiйного купця Божедома, i посмiхався навiть так, як купець, - лiвим
кутиком рота й одним лiвим оком; люди ж, що вклонялись ©м, схожi були на
гриднiв, рата©в, смердiв Русько© землi.
Проте нi князь, нi во води й бояри, що оточували його, не думали про це
- у високому кам'яному храмi, де все блищало, сяяло, переливалось, а в
повiтрi снувались пахощi ладану й смирни, де лунав урочистий спiв хору, а
голос людини був глухим i кволим, все нагадувало землю, але було величним,
неосяжним, а через те й неземним.
Вражений тим, що побачив, князь Володимир також став на колiна, широко
розвiв рукл, промовив:
- Дивен храм твiй, господи! Все премудрiстю тво ю сотворив си!
Коли ж вiн пiдвiвся, то сказав пископу Анастасу, що стояв близько вiд
нього:
- Я вражений тим, що побачив, Анастасе!.. Однинi й довiку велю давати
на храм цей десятину того, що маю...
На обличчi Анастаса засяяла щаслива посмiшка, - це було саме те, чого
вiн ранiше домагався, але князь Володимир перевершив самого себе: десятина
його прибуткiв - великi скарби.
- Щедра десниця твоя, княже Володимире, за це стократ вiддасть тобi
Всевишнiй... А коли так вчинив, дозволь називати храм Богородицi довiку
Десятинним. - Так i буде! - згодився князь.
9

У палатi Людянiй ще горять свiчi, в яскравому ©х сяйвi князь Володимир
сидить у дубовому крiслi - в срiблястому колово©, з багряним корзном на
плечах, у червоного хза чоботях; боярство й во води стоять там, де
темнiше, - попiд стiнами палати, в кутках, бiля поручнiв сходiв.
Душно! Нiч була парка й гаряча, розчиненi дверi й вiкна, що виходять до
Днiпра, але й звiдси не тягне свiжим повiтрям - горить земля, гаряча вода
в берегах.
Чому нинi так рано встав князь, чому боярство, мужi, во води ще
потемному прийшли до терема, чому всi вони, i навiть князь, неспокiйнi,
тривожнi, чого ждуть?
- Ми готовi!.. Твори, княже, суд i правду! - чути в палатi один, другий
голос.
У сiнях, а потiм на сходах чути кроки небагатьох людей - ось на верху
стало кiлька гриднiв, вибiгли тiуни, ябетники, мцi, вони стали, ждуть.
I от знову лунають кроки - сходами йде кiлька чоловiк; спочатку видно
©хнi голови, плечi, далi руки, ноги.
То йшов, оточений гриднями, смерд Давило, вiн ступав твердо й важко,
дивився в землю, руки зв'язанi за спиною.
Гриднi штовхали його, але вiн, либонь, уже не вiдчував ©хнiх ударiв;
крок, ще крок, Давило став посеред палати.
Князь Володимир i смерд Давило - один напроти одного, князь у
срiблясто-багряних сво©х одягах у крiслi, Давило - з непокритою головою, у
вретищi, босий - перед ним.
- Оцей смерд наробив багато зла на Подолi, - чути в палатi голос тiуна
Чурки, - вiн давно тать i розбiйник, убив купця Божедома.
Але князь Володимир не чув цих слiв, вiн дивився на смерда, бачив його
обличчя: чоло, на яке падала грива буйного сивуватого волосся, крутi брови
над сiрими очима, трохи пласкуватий нiс, набряклi уста.
Володимир був певен, що бачив колись цю людину... Але де? В його
пам'ятi виринали днi дитинства й юнацтва, - нi, вiн тодi не зустрiчав
цього смерда; Новгород? - нi, цей смерд туди не мiг потрапити; сiчi пiд
Любечем, у Ки вi?..
...Рано на свiтаннi князь Володимир вступав до Ки ва. На Подолi його
зустрiчали во вода Рубач, гридень Тур, iде багато людей, якi боролись з
Ярополком, а мiж ними, так, мiж ними був i смерд, що стояв зараз перед
ним, тiльки Володимир не встиг тодi запитати - хто ж вiн?
- Як тво iм'я? - запитав нинi князь Володимир.
- Давило, - вiдповiв смерд.
- Ти зустрiчав мене на Подолi? - з натиском i нiбито з болем продовжив
князь.
- Правда, княже, було таке на Подолi... - пролунало в палатi, але нiхто
з бояр i во вод не зрозумiв, що саме запитував у смерда князь, як не
зрозумiли й того, чому так вiдповiв на це Давило.
- Вiн, вiн, княже, - гомонiли бояри, тiуни, ябетннки, - грабував
склепища на Подолi, це вiн убив купця Божедома - в сiнях стоять вiдоки й
послухи, вони скажуть усю правду.
Князь не велiв, як годилось i як завжди водилось у таких випадках,
кликати вiдокiв i послухiв, а запитав просто в смерда:
- Ти вчинив татьбу, убив купця?
У палатi настала тиша, бояри й во води знали, що смерда вже допитували
з iспитом - залiзом, водою, але вiн нiчого не сказав, мовчав, - що ж тепер
скаже князевi?
Довго мовчав i Давило. Це була хвилина, коли вiн мiг сказати князевi
так багато - розповiсти про сво важке життя, згадати, як з мечем у руках
вiн колись захищав його - князя, як довго вiрив у нього, а далi вже не мав
сили терпiти, через що убив купця Божедома.
Мiг Давило - i про це вiн також подумав - сказати князевi, що не
повинен у смертi купця, - його допитували вже залiзом i водою, нiчого не
вирвали, ще одно слово - i князь Володимир його помилу .
Та що це дасть? Здобути порятунок лжею? Нi! Давило - смерд, найбiднiша
в городi людина, та жив по правдi, за правду зараз загиба , нехай же
правдою докiнчу ться i його життя.
Давило глибоко зiтхнув, здвигнув плечима.
- Так, княже, - тихо й спокiйно вiдповiв вiн. - Це я грабував склепища
купця Божедома, а потiм i вбив його... Палату прорвало.
- Бачиш, княже, - лунали голоси, - ось вiн, тать i розбiйник, ось ворог
твiй i наш, княже... Да убi н i сам буде! Проте князь Володимир не
поспiшав. Перед ним стояв не один смерд Давило, вiн бачив за ним щось
бiльше, страшнiше.
- Смерде Давиде! - прозвучав у палатi неспокiйний, уривчастий голос
князя. - Навiщо й чому ти вчинив так?..
Давило, що став, навпаки, зараз дуже спокiйний, вiдповiв просто, щиро:
- А що менi було робити, княже? Мав колись двiр на Перевесищi - князь
Ярополк викопав там рiв. Дали менi двiр на Оболонi, а я не мав там нi
зерна, щоб жити, взяв купу в Божедома. Княже Володимире, - голоснiше
сказав Давило, - я працював у купця як вiл - з рання до ночi, а часто й
уночi, на нього працювали й жона моя, дiти, але купу легко взяти, набагато
важче вiддати, аще попав я в неволю, будуть рабами дiти мо© й онуки...
Це були страшнi слова про те, яка глибока прiрва виросла мiж боярами й
во водами, що стояли тут, у Золотiй палатi, й убогим смердом.
- У мене, княже, нiчого-нiчого нема в свiтi, - хрипко говорив Давило,
- я аки птах, що гнiзда не ма . Божедом не дав менi жити, був я закупом,
став холопом обельним... Так що ж робити, куди пiти, до кого? Я убив
Божедома, уб'ю того, хто забира мiй шмат хлiба...
Це були смiливi, загрозливi, просто зухвалi слова; всi в палатi
жахнулись, зашумiли, загомонiли: