Страница:
одночасно може кохати двох, п'ятьох, стiлькох, на скiльки виста чить у
нього вогню.
Любов, повiльна, видюща, вростати може тiльки в одну душу, i тiльки
одна душа може прийняти всю другу iстоту до кiнця.
Кохання коха тiльки для себе. I коли страждання коханого дасть йому
насолоду й задоволення, воно шукатиме тiльки страждання коханого.
Любов любить для любого. I коли ©© страждання дасть радiсть любому,
вона розiпне себе для цеi радостi.
Кохання дикий кричущий цвiт, з якого вироста рiдкий рiдкий плiд -
любов. Без цвiту нема плоду, але не всякий цвiт да плiд.
Наше кохання, Сузанно, дикий цвiт, з якого не може бути плоду -
любовi. I краще зiрвати й з мукою розтоптати його ногами, нiж викохати з
нього гiркий, огидний недоросток.
I через те я нiколи бiльше не прийду до Тебе, Сузанно! Прощай.
Макс"
***
Великий зелений абажур нiжно гонить зеленкувату тiнь до стелi й стiн
лабораторi©, а вниз, на стiл, - слiпуче бiле свiтло. Затишно, дружно,
любовно блискають склянки, рурки, iнструменти У великiй довгiй ретортi
осiда фiолетово-зеленкувате течиво з казанка. Великi вiкна повiдкривали
обiйми назустрiч пахощам саду - просимо, будь ласка.
Рудольф, то припадаючи всiм тiлом на лiвий бiк, то випростуючись, то
поглядаючи на реторту, то зупиняючись бiля вiкна, ходить по кiмнатi.
Бiдний Масi, бiдний хлопчинка! Скiльки ж то гiркого й болючого повинно
було перекипiти в ньому, щоб лишити такий осад ненавистi!
Разом iз духом саду в вiкна суне одноманiтний, масивний i глухий, як
грiзне бурмотiння величезного страховища, вiдгомiн вечiрнього мiста.
Бiднi мiльйони хлопчин! Скiльки ©х там-от у цей мент кипить i корчиться
на сковородi страждання. Як хоробливими наростами, укрита земна планета
залiзно-кам'яними мiстами. Як культури мiкробiв у сприятливiй сферi,
поскупчувались люди в цих наростах. I то в слiпiй, то в
органiзовано-свiдомiй ворожнечi й ненавистi катують однi одних, морять
голодом, стрiляють кулями, труять трутами Головний закон тих наростiв
наступити на подiбного собi й за всяку цiну перелiзти через нього кудись
вище, кудись далi. I тому там вiчний, вихросхожий рух здiймання, падання,
кружляння багатомiльйоново© мiкробно© маси. Вiчне клекотiння боротьби,
заздростi, злостi, зневаги, одчаю, радостi, зради, страху, зловтiхи, всiх
отруйних, убиваючих життя почувань.
А якi зате крихiтнi, вбогi и теж переважно отруйнi радощi цих людських
бацил. Найвища, найтонша втiха "вибраних" - це слухання звукiв од стукання
паличками по металу або волоса по натягнутiй на дошку жилi. Трошки нижча,
але бiльш поширена, пiдскакування пiд цi звуки в чадних, отруйних по
мешканнях. Ще нижча, але ще ширша, дурнувате, безглузде перекривляння
самих себе. I майже скрiзь - наркоз, алкоголь. Без нього в напiвздохлого
мiкроба нема нi руху, нi жвавостi, нi радостi.
I тями ©хнi мiкробнi. Найдужчий, найбагатший не той, хто ма найбiльше
вартостей, хто може дати дру©им найбiльше свободи, користi, радостi,
щастя, а хто да найбiльше страждання, страху, залежностi, пониження.
Ах, невже й на цей раз не вдасться? Невже вiн ще довго не зможе
виступити з сво ю збро ю проти безглуздя мiкробiв?!
I, нетерпляче загрiбаючи волосся руками, шкандиба доктор Рудольф до
апарата.
Червонi , червонi дорога, мила, прекрасна реакцiя. Але так повiльно,
так мало, так майже непомiтно. I невже знову не те?!
I знову доктор Рудольф кида ться до камiнцiв, до порошку, до течива,
нюха , лиже, встромля в реактиви; сумнiва ться, вiрить, бо©ться,
нетерпеливиться. А нiч же така довга. А ранiше ж, нiж уранцi, нема чого
ждати хоч малесенького результату. Тепер же... всього десять по десятiй.
Десятiй!
I доктор Рудольф умить випростову ться. Мiцi ж о десятiй!
Вiн швидко навшпиньках пiдходить до вiкна й чуйно прислуха ться. Глухий
гуркiт мiста; шепеляве перешiптування кущiв; поважнi зiтхання дерев. Звуки
рояля - дерев'яних паличок об металiчнi дротики, - нiжнi, мрiйнi, самотнi.
З саду душно, солодко, як диханням розпалено© обiймами жiнки, вi в лице.
I шепотiння кущiв, як лукаве, немов злякане, благання коханки.
Рудольф навшпиньках, нiби ступаючи весь час одною ногою в ямку,
пiдходить до лампи й гасить ©©. Може, Мiцi бо©ться при свiтлi пiдходити до
оранжере©. Густа, шарудлива тьма, в якiй кров iще непокiйнiше почина
шугати, обiйма його.
Нi, краще вийти до саду й там ждати!
Там, - у алейцi, пiд кущами бузку, - засiсти на лавi й тихенько, жадно
ждати. I, як тiльки з'явиться, - кинутись, зломити, зацiпити переляк
поцiлунком, схопити на руки i, як здобич, внести до себе.
I вже зник i розтав образ Макса; розлетiлись, як пiр'©нки вiд вихору,
всi думки; навiть червоняве фiолетове течиво чу ться в душi, як пiд густим
серпанком. Гаряча, непокiйна знемога солодко ни в усьому тiлi. йде
всевладна, непогамовно-бажана, вiчно грiховна, вiчно свята, загадкова
женщина! Так злодiйкувато прокрада ться, така полохлива, а топче, розмiта
й руйну цiлi царства.
За муром, як спiймане порося, пронизувате й злякано верещить
автомобiль. Рудольф зiтха , пiдводиться, намацу китицю бузку, вiдломлю
©© й приклада до гарячого лиця. Холоднуватi, дрiбненькi пелюстки круглими
дотиками при мно вiдчуваються на повiках i крилах носа.
Звуки рояля, самотнi, тоскнi, пливуть у шелестi листя. Нiжна, спiвуча
туга пiдходить iззаду й обiйма за шию. I непокiйна, жадна знемога
притиха .
Нi, не Мiцi хоче його туга. Хоче вона ту дину, незнайдену, що живе в
його душi вiд того часу, як вiн одкрив на свiтi нерозгадану мужчиною
iстоту, що зветься женщина, ©© дину з усiх женщин хоче його туга. Вона
де?
Може, десь у цей момент у одному з тих скринь-будинкiв веоело смi ться,
плаче, спить i не зна , що колись зустрiнеться з ним i впаде в нього, як
пада одна планета в другу, коли виб' призначений законом час.
Непокiйно ворушиться птиця в гiллi дерева. Самотньо, рвучко цокають
копита за муром на вулицi. Тш! Зда ться, легкий рип крокiв по дорiжцi.
Кров, як випущений рисак, зрива ться й iз мiсця жене частою, напруженою
риссю. В ухах вiд цього - човгi човг! - нiчого не чути.
Доктор Рудольф глибоко передиха , тихенько, як щось залiзне, вiдклада
на лаву китицю бузку, щоб не заважала, хижо згина ться й увесь витяга ться
слухом. Так, кроки! Легкi! Без сумнiву, жiночi. Повiльнi. Але чого з
другого боку? Ага, обходом. Затихли. Прислуха ться чи вага ться? Знов:
шрр! шрр!
Доктор Рудольф нечутно пiдсову ться до того краю лави, в напрямi якого
чуги кроки, i засiда пiд кущами. В руках в'язко й люто то стискаються, то
розпускаються мускули, як кiгтi в кота.
Щось темне руха ться в але©? Чи це в очах? Шр, шр, шр! Руха ться. Але
як повiльно, господи боже! Обережнiсть чи вагання? От знову затихло. Може,
треба було лишити свiтло в лабораторi©?
Темна постать уже виразнiша. В темнотi вона зда ться вищою за Мiцi,
стрункiшою. Щелепи доктора Рудольфа зцiплюються, пальцi рук хижо, цупко
скручуються, шия витягу ться. Кров усе частiшою та гарячiшою ристю жене
через серце.
От уже яснi над темною постаттю невиразна пляма лиця Яка втома,
млоснiсть у ходi. О постривай, постривай! Тiльки трошки ближче! Трошки
ближче!
Постать повiльно наближа ться. Голова нахилена. Ага, роздуму ? О нi!
Рiвня ться. Доктор Рудольф затриму дихання, пропуска на один крок
уперед, нечутно ставнi ь одну ногу на дорiжку, спира на не© все тiло i,
ввесь випроставшись, витягтись, кида ться на Мiцi. Обхопивши лiвою рукою
все ©© тiло, вiн закида його назад i скажено, з сласним, мовчазним
гарчанням накрива зляканий крик гризущим поцiлунком. Вiд несподiванки,
переляку чи ще чого тiло Мiцi спочатку цiпенi , потiм почина скажено
вигинатися, рватися, труситись. Голова ©© люто крутиться, випручу ться
з-пiд поцiлунку, руки силкуються визволитись, дряпаються, корчаться, але
це ще дужче роз'ятрю хижiсть доктора Рудольфа - лiва рука як дротяною
линвою прив'язу тiло до тiла, губи люто вгризаються в губи, i зуби
цокаються з зубами. А права рука жадно, хижо, владно гаса по теплому,
вигнутому, трiпотливому тiлi, шука , прагне. Проклята сукня! I рука вже на
колiнах, на оголених ногах, на нiжнiй, гарячiй атласистостi стегон, на
атласистостi теплих, нагрiтих сонцем пелюсткiв троянди.
Кров зойка , спалаху , несамовито рветься й переходить у дикий, сласний
вихор.
I враз усе тiло, як стративши свiдомiсть, на один мент дивно затиха .
Руки перестають дряпатися, плечi тiльки важко дихають, уста стали
безвольно-м'якi, живi, сласнi. Все воно, наче чимось несподiваним уражене,
пронизане, слуха , все витягу ться, жадно злива ться з рукою.
I раптом знов, як струснуте внутрiшнiм вибухом, жахливо шарпа ться, з
несподiваною силою, що тiльки з'явля ться в божевiльних, одпиха доктора
Рудольфа й одстрибу до стiнки кущiв. Спiткнувшись о край дорiжки й
ухопившись руками за вiти. Мiцi круто поверта ться всiм тiлом до Рудольфа
i, задихаючись, шипучим шепотом видиха :
- Не смiйте! Не смiйте... пiдходити!
Ревом, жадним, роз'ятреним, слiпим ревом реве вся iстота доктора
Рудольфа. Он як?! Ага?! I вiн шалено, весь перехилившись, як бугаи iз
наставленими рогами, кида ться на втекле тiло женщини.
- Мiцi!! Стiй!! Чу ш?!
Мiцi вся втиска ться спиною в кущi, ста вища i владним, злякано
задиханим, грiзним i лютим голосом каже:
- Не смiйте, ви!! Чу те?!
Доктор Рудольф, як на повному гонi спинений кiнь, аж одкинувшись усiм
тiлом назад, вроста в землю: голос принцеси!
Темна, тяжко дихаюча постать швидко виходить iз кущiв, прожогом
кида ться в алею й зника в нiй, часто, хапливо риплячи пiском у тьмi.
Доктор Рудольф сто©ть усе на тому самому мiсцi, не рухаючись, не смiючи
навiть повернутись у той бiк, де зникла князiвна Елiза. Розгублено,
дурнувато посмiхаючись у темрявi але©, вiн машинально долонею розмазу пiт
на пашучому лицi й трудно, затихаюче диха . Потiм обережно, майже
навшпиньках одходить од страшного мiсця й прокрада ться до оранжере©.
Уважно й щiльно замкнувши за собою на всi ключi й защiпки дверi, вiн,
не запалюючи свiтла в спальнi, навпомацки пiдходить до лiжка й тихо,
боячись рипнути, сiда на нього. На лицi його все так само чутна
розгублена, дурнувата посмiшкi©, а все тiло ослаблено, знесилено опада .
Вiн, не роздягаючись, ляга на подушку лицем догори й дивиться в густу,
теплу тьму широкими, враженими очима.
Довго лежить доктор Рудольф, не рухаючись. У саду бiля оранжере© чути
легкi, поспiшнi кроки й потiм обережний стукiт у дверi. Потiм голосний
дзвiнок у передпоко©. Мертва, шарудлива тиша. Нетерплячi кроки риплять уже
попiд стiною, i в вiкно дрiбним перебором стукають пальцi. Чекання. Знову
нетерпляче, гнiвне дрiботiння по склу. Знову чекання. Шипуча, напружена
тиша. I, нарештi, сердитi, бистрi кроки вiд вiкна.
Рудольф глибоко зiтха й безсило заплющу очi. I зразу ж, як тiльки очi
заплющуються, на всiх мiсцях його тiла, що дотикалися до тiла принцеси,
дивно, страшно, виразно починають чутися тi дотики. На устах нiби й досi
то вперта тверда замкненiсть уст, то вогка, гаряча м'якiсть. Лiвий бiк
горить, i на нього гнучко, сильно надушу плече князiвни. Пальцi дряпають
груди. Долоня право© руки вкрита нiжною, як пелюсток троянди,
атласистiстю, i од не© по тiлу розлива ться таке хвилювання, що доктор
Рудольф сiда на лiжку, дивиться в пiтьму й знову ляга .
О, зовсiм не те, не таке хвилювання, яке було тодi, коли рука торкалась
того тiла! Нове, страшнiше, проймаюче такою знемогою, що, зда ться, не
буде чим дихнути.
I невже це в о н а була в його обiймах, та велична, закутана в чорне,
надосяжно-далека, прекрасна, як портрет, що ним можна було безплотно, з
пошаною милуватись, але що його оригiнал у реальностi не iсну ? I це ©©
живе, гаряче тiло билось, вигиналось, дряпалось у його руках?! Дряпалось!
I доктор Рудольф iз хвильками внутрiшнього, зворушеного смiху й захвату
обережно маца себе за подряпанi груди.
I це вона, так само, як печерна жiнка, як Мiцi, як мiльйони жiнок, iз
тими самими жiночими жестами, з тими самими рухами боронилась, захищала
сво тiло?! Як чисто по-жiночому, голосним шепотом закричала "не смiйте!".
Вона була смертельно ображена, до нестями ображена, гнiв ©© не можна собi
й уявити, але вона все ж таки по-справжньому не закричала. От що! Не
закричала. Жiночим, старим, тисячолiтнiм iнстинктом вона вже знала, що не
треба кричати, не треба нiкого кликати на помiч, не треба, щоб хто-небудь
навiть знав про цю ©© образу.
Доктор Рудольф раптом розплющу очi й перелякано дивиться у тьму. Але ж
був один мент, коли вона вся затихла! Господи, був же цей мент! Був, був,
о, вiн був! А коли вiн був, то нема ж уже образи, нема ©©! Вона вiдповiла,
вона вiдчула його в собi, вона прийняла й злилася з ним? Який же тодi
сором, образа, обурення?! Ну, добре. Нехай не знала, кого приймала, нехай
не знала, як це могло статись, але коли це було, то вона ж уже тепер, коли
зна , хто це був, вона ж мусить почувати, що вона була до нього близька,
до тако© мiри близька, коли самi уста вимовляють "ти", коли з людини
спадають тисячолiття умовностей та приписiв, i вона пiдляга тiльки вiчним
приписам життя. На один мент, на крихiтну долю менту, але була!
Доктор Рудольф схоплю ться, сiда на лiжку, ляга знов, i йому хочеться
вiд зворушення, хвилювання й щастя стати на колiна й молитися до то©, що
всього на коротесеньку, крихiтну частинку менту була близька до нього й
яка вже такою все-заповнюючою, глибокою страшною радiстю й близькiстю живе
в ньому.
***
Князiвна Елiза навшпиньках, закусивши нижню губу й тримаючи роздерту на
грудях сукню, прокрада ться терасою. Тiльки б до сво©х дверей непомiтно
дiйти!
Вскочила. Запаливши свiтло, бiжить до вiкон, хапаючись, зачиня ©х,
щiльно зашморгу важкi глухi порть ри, замика всi дверi, наче ма
приймати великого гостя, якого нiхто не смi бачити. I тiльки тодi швидко
пiдходить до дзеркала.
З дзеркала на не© широкими, зляканими очима дивиться чудне, чуже,
страшне лице. Пасма червоного волосся дикими, неохайними мотузками
плутаються круг чола; все обличчя якесь косе, права щока червона, пала , а
лiва - рiвно-бiла; очi чудно, як залитi сльозами, блищать, переливаються;
шия в червоних плямах, сукня на грудях розiдрана. Весь вигляд розшарпаний,
дикий, гидкий, моторошно-незнайомий.
Князiвна Елiза рвучко одсаху ться од дзеркала. Як обкаляна чимсь
паскудним, iз огидою, ненавистю кiнчиками пальцiв зрива з себе все, що на
нiй, i гидливо вiдкида ногою. Стараючись не глянути на сво© голi груди,
ноги, палаючи всiм лицем, вона похапцем накида на себе нiчний одяг.
Взяти б ванну, вимитись од голови до нiг. Але сама думка, що вона
побачить сво теперiшн тiло, що повинна торкнутись до нього руками,
пройма ©© такою огидою, соромом i ще якимсь не зрозумiлим, але страшним
чуттям, що вона телефоном велить Софi не приходити до не©, швидше гасить
лампу и ляга в лiжко.
За стiною глухо чути розмову Труди телефоном, смiх, кроки, гупання
чимсь важким. Потiм грюкають дверi, i наста темна, густа, душна тиша.
I коронка, i Мертенс, i трон землi, й подвиг саможертви, i гiркiсть од
засiдання, i самотнiсть, - усе це велике зникло, стерлось, iзморщилось
перед цим маленьким жахом. У пiтьмi, в непорушностi вона чу , як уся
труситься внутрiшнiм, безупинним, дрiбним-дрiбним дрижанням, од якого
неначе все зубами цокоче в нiй.
"Мiцi! Стiй!"
Вона, князiвна Елiза, нащадок нiмецьких королiв, перехоплю бруднi,
мерзеннi поцiлунки сина льокая, призначенi для коханки поко©вки, ©©,
принцесу Елiзу, брутальний хам, замiсть гулящо© дiвки, обiйма на дорiжцi
саду.
"Мiцi! Стiй!"
Елiза з одча м кача головою по гарячiй подушцi й уся пашить пекучим
соромом ©й гидко, ©й нестерпно згадувати, але все без перерви, безупинно
десь там, усерединi, весь час, само, поза ©© волею, згаду ться, тече,
верта ться, стру©ться i особливо одне, страшне, незрозумiле, таке жахливо
соромне, що на вогнi в ньому не можна самiй собi признатись. Особливо воно
випина ться, страшно яскраве, серед усього окремо освiтлене, як примадонна
на сценi.
Душно нестерпно. Князiвна Елiза в темнотi зрива з себе все й гола
лежить, розкинувшись, на лiжку. Але тiло однаково горить. Права щока
пала , та, що була притиснута до його плеча! На грудях боляче й пекуче
лишились залiзнi, дикi пальцi. Над горiшньою губою шкiра вся втикана
колючками його вусiв. На усiах гаряча, жива, гризуча м'якiсть губ.
"Мiцi! Стiй!!"
Князiвна Елiза з одча м водить головою по подушцi й не може знайти на
нiй нi одно© спокiйно©, непам'ятущо©, крихiтно© мiсцини. А нiч пливе в
задушнiй темнотi так помалу, так без жалiсно байдуже. Тiльки б не думати
про "те", не згадувати. Ну, сталось, ну, нещастя, ну, страшне, огидне,
ганебне. Ну, i годi, не думати, не згадувати, знищити в душi, розтерти, як
гидкою червака, витерти всякий слiд. Ще бiльший сором i ганьба, що "воно"
смi так багато уваги вiдбирати. Годi! Думати про iнше!
Князiвна Елiза ляга горiлиць, одставивши далеко руки вiд тiла, щоб не
торкатись ними до нього, i дума про все, за що може вхопитись ©© змучена
воля Але "воно" непомiтно, крадькома пролазить мiж думки, висува i олову,
розсува ©х i знову займа все мiсце. I знову залiзнi, брутальнi, страшнi
руки нетерпляче, владно ходять по ©© тiлу, знову тiло соромно стиска ться,
знову, все знову.
I князiвна Елiза вже не бореться. Вже лежить непорушне, безпричасно,
тупо покiрно, як чужа сама собi. Втома важко об ляга голову, образи
тьмянiють, пал на щоках пригаса . "Те" також тьмянi , пригаса , в тiлi
з'явля ться сумний затишок.
I вмить ©й пригаду ться, що в саду на лавi лишилось мамине манто. Воно
може пропасти. Мамине манто, чорного брюсельського мережива. Може
пропасти. Садiвник i шофер вiзьмуть i сховають. Треба встати й пiти в сад.
Неодмiнно пiти.
Князiвнi Елiзi страшенно трудно вставати, ноги й руки нiмi, надзвичайно
важкi, але вона перемага себе, пiдводиться з лiжка й iде з кiмнати.
I, ще не вийшовши iз спальнi, вона бачить себе в довгому коридорi без
дверей, подiбному до тунелю, освiтленому мерехтливим, прозорим,
зеленкуватим свiтлом. Тунель ста все кривiший, загинаючись то влiво, то
вправо. Пiд стелею висить чудернацькою сiткою блакитне павутиння. Елiза
зразу догаду ться, що це павутиння маленько© пташки. I ©й ста моторошно й
хвилююче солодко.
Вона притуля ться спиною до стiни i зна , що зараз iз за виступу
закруглення виставиться рука того, вiд кого так моторошно й солодко. Але
стiна легко вгина ться, i князiвна Елiза входить до величезно© зали храму.
Всi вiкна, дверi, образи в нiй не простокутнi, а з гострими й тупими
кутами. Високо пiд стелею рудяво червоним свiтлом горять рекламнi балони,
i од цього все в храмi цеглястого кольору. Посерединi великий трон. Од
нього радiусами на всi боки стоять на одному колiнi люди в чорних
убраннях, iз похиленими головами й великими червоними свiчками в руках.
Князiвна Елiза раптом згаду , що це вони чекають ©© на коронування. I
©й ста невимовне соромно й страшно вона - боса, з розпатланим волоссям, у
подертiй сукнi, з палаючою правою щокою, вона кида ться тiкати, але не
може знайти дверей, i люди в чорному з пiд лiктiв дивляться на не© й
хiхiкають.
I раптом князiвна Елiза помiча , що з за великих, напiводчинених дверей
кива ©й пальцем Мiцi. Князiвна Елiза чу до не© страшну ненависть, але в
манячiй, хитрiй посмiшцi Мiцi стiльки обiцяючого, солодко-хвилюючого, що
вона покiрно йде за нею в величезнi дверi храму.
Аж ось Мiцi десь iзника . Елiза сама на березi моря. Високо вгорi
сто©ть тоскне лице мiсяця, i широка, блакитно-сталева смуга лежить на морi
аж до обрiю.
Князiвну Елiзу обхоплю тоскна знемога й туга. Вона ляга на м'який
гарячий пiсок, далеко вiдставивши руки вiд голого тiла, щоб не торкатись
ними до нього.
I зараз же чу , що той "хтось" уже знов коло не©. Але нi страху вже, нi
непокою нема , тiльки пекуча, голодна туга за ним ©й соромно й солодко, що
вона гола лежить перед ним, i хочеться, щоб вiн пiдiйшов i став коло не©.
А рiвночасно зна , що цього нiяк йому не можна.
Князiвна Елiза вста , щоб самiй пiдiйти до нього, але навкруги нема
нiкого. Берег порожнiй, оточений з усiх бокiв величезними темними скелями.
Елiза хоче крикнути й не може. Вона ж зна , зна , що вiн десь тут, що вiн
блага знайти ©©, в не© само© серце стиска ться вiд страху, що не знайде,
i не може рухнутись, i знову лежить горiлиць на нiжному пiску, i ©й
нестерпно душно та тужно вiд гарячого моря. Ах, коли б вiн прийшов, тодi
зразу перестало б бути так тужно й душно.
I вмить залiзнi, сухi пальцi сильно й брутально хапають ©© ззаду за
плече. По Елiзi проходить гострий вогонь радостi й дивного, блаженного
сорому. I вона вже бачить, що це доктор Штор, хоч лиця його ©й не видко.
Вона зна , що вiн пильно-вильно дивиться на не©, i ©й ста хвилююче
радiсно вiд того, що в куточках уст його сто©ть закручена тонесеньким
хвостиком догори мовчазна посмiшка.
Ця посмiшка почина ззаду все ближче й ближче присуватись до не©,
здiймаючи в нiй моторошне чекання чогось надзвичайного i, нарештi, гаряче
ляга ©й на уста, а руки сильно, боляче обхоплюють груди. Князiвнi Елiзi
солодко й радiсно вiд цього болю, i вона всiм тiлом тягнеться до рук. Але
то вже не руки, то все його тiло, i од того тiла в не© перелива ться така
дивна, не знана ще ©й радiсть, така нiжнiсть i вдячнiсть, що вона обхоплю
його обома руками й жагуче, нестямно притиска ться до нього. I в той самий
мент вiд цього по нiй хвилями проходить така гостра, пекуча насолода, що
Елiза страшно кричить до неба i... прокида ться.
Вона лежить на лiжку. Од вiкон крiзь щiлини постелi пробива ться свiтло
ранку. Князiвна Елiза швидко сiда й здивовано озира ться. Але зараз же,
спалахнувши вся, кида ться лицем у подушку й натяга на голi руки
укривало.
В пiвсонному тiлi сто©ть насолода, незрозумiла радiсть, хвилюючий сором
i безмежна нiжнiсть та вдячнiсть до доктора Штора. Нема вже нi тою сорому,
нi гнiву, нi туги, нi тоскно© духоти - тiльки одна дивна, повна вдячного
задоволення, глибока радiсть.
Елiза бездумно-щасливо посмiха ться й загорта ться в глибокий, мiцний
сон.
***
Що сталося з ©© свiтлiстю принцесою? Що таке з нею?
Слуха й не чу . Вiдповiда й забува . Весь час задуму ться, а в задумi
лице ста дитячо-нiжне, наздвичайно гарне, тепле. I раптом уся почина
червонiти, аж пашить рум'янцем, i зараз же злякано зирка на всiх - умить
ста суха, жорстока, вирiвняна.
Графиня Елленберг страшенно зацiкавлена цим, вона просто знепоко на,
стурбована цими явищами, вона, коли могла б. так само нюхаючим, шукаючим
поглядом мишки зазирнула б у принцесу, як зазирала в усi предмети. Але
вона, розумi ться, абсолютно нiчого не помiча , тiльки дуже уважна до
Труди. Це Страховище анi на крихту не ма такту; дивиться на принцесу на
все око й навiть дурнувато посмiха ться, невихована дiвчина.
Пiсля снiданку принцеса просить графа на кiлька хвилин на розмову. В
лицi ©й нiчогiсiнько нема вже дитячого, а голова так само, як на
вчорашньому засiданнi, гордовито, велично злегка закинена назад. Старий
граф пильно зирка на не© з-пiд жовто сиво© стрiхи й мовчки уклоня ться -
не тiльки, видно, дiвча не кинуло свого намiру, але й ще бiльше за нiч на
ньому закрiпилося.
I коли принцеса рiвно, закостенiла, сидить перед ним у фотелi, навiть
не спираючись на спинку його, i говорить, вiн тiльки дивиться в пiдлогу,
не цiкавлячись i не дивуючись.
Отже, князiвна Елiза хотiла б опитати графа: чи вiн матиме що-небудь
проти того, що вона сьогоднi прийме тут, у його домi, банкiра Мертенса?
За вiкном над садом, десь у небi, глухий, басовитий гурвиг мотора. У
кабiнетi темнувато; дерева без сонячних, погризених плям, застиглi,
чекаючi.
Старий граф довгенько сидить, нiчого не вiдповiдаючи. Потiм помалу
пiдводить голову й дивиться на принцесу. Яке гарне, але яке сухе,
непри мне лице, зовсiм як у свято© великомученицi на якiйсь iконi. Нiчого
нема того милого, нiжного, простого, що було ще сьогоднi за столом.
Що вiн може сказати ©© свiтлостi? Коли ©© план виходить iз високих
мотивiв i ма велику цiль (а воно тiльки тик ), то що вiн може сказати?
Схилитися перед великим стражданням, яке вона бере на себе, i побажати,
щоб воно було якомога менше.
Очi князiвни поширюються, лице теплi , рожевi , як холодний
порцеляновий абажур, усерединi якого запалено лампу. Так граф не ставиться
неiативно до ©© намiрiв?! Граф згоден ©й помагати?!
А що на це все сказати цiй чуднiй великомученицi? Що вiн - стара,
нiкчемна, дiрява торба, в яку навiть покласти нiчого не можна? Що вiн собi
самому помогти не може, а то ще других дурити? Що вiн - недогризок життя,
з якого шашелi виточили все, що потрiбно для тако© помочi? Що диного, чим
людина на схилi життя грi свою зморщену iстоту, то© любовi, яка тiльки ще
й лиша ться таким недогризкам, в нього нема , ©© украдено в нього, i вiн
самотнiй, як диний жовтий зуб у ротi! Яка може бути помiч од нього?
I вiн тiльки каже ©© свiтлостi:
- Я старий, моя дорога принцесо.
I принцеса Елiза бачить, що вiн, дiйсно, старий-старий. Не так вiком,
як очима, посмiшкою, голосом.
I нехай ©© свiтлiсть не гнiваються на нього: вiн нiчого не ма проти
вiзиту пана Мертенса, але його хай принцеса увiльнить од обов'язкiв
хазя©на дому.
В принцесиному абажурi пригаса лампа, але вона тепло дяку графовi й
виходить рiвною, повною, непохитною ходою.
I тим самим рiвним, певним, непохитним голосом балака телефоном iз
графом Адольфом Елленбергом. Голос же графа Адольфа Елленберга, навпаки, в
телефонi звучить непевно, радiсно-розгублено. ©© свiтлiсть хочуть iз ним
говорити в справi пропозицi© пана президента? О, вiн моментально, через
п'ять хвилин буде в ©© величностi. (Знов помилка свiтлостi на
величнiсть!!)
I не через п'ять, правда, але через двадцять хвилин чисто виголений,
золотистий тiльки на бровах камердинер Фрiц доклада принцесi Елiзi про
графа Адольфа фон Елленберга.
Очi графа двома в'юнкими нетерплячими хортиками рвуться з-пiд черепа,
вимахують хвостиками, от-от заскавучать од нетерплячки й захвату.
Пiдмальованi жовто-червоною фарбою губи трiпочуть готовнiстю скластись у
всяку посмiшку, яка буде потрiбна. Так ©© свiтлiсть хочуть зробити таку
нього вогню.
Любов, повiльна, видюща, вростати може тiльки в одну душу, i тiльки
одна душа може прийняти всю другу iстоту до кiнця.
Кохання коха тiльки для себе. I коли страждання коханого дасть йому
насолоду й задоволення, воно шукатиме тiльки страждання коханого.
Любов любить для любого. I коли ©© страждання дасть радiсть любому,
вона розiпне себе для цеi радостi.
Кохання дикий кричущий цвiт, з якого вироста рiдкий рiдкий плiд -
любов. Без цвiту нема плоду, але не всякий цвiт да плiд.
Наше кохання, Сузанно, дикий цвiт, з якого не може бути плоду -
любовi. I краще зiрвати й з мукою розтоптати його ногами, нiж викохати з
нього гiркий, огидний недоросток.
I через те я нiколи бiльше не прийду до Тебе, Сузанно! Прощай.
Макс"
***
Великий зелений абажур нiжно гонить зеленкувату тiнь до стелi й стiн
лабораторi©, а вниз, на стiл, - слiпуче бiле свiтло. Затишно, дружно,
любовно блискають склянки, рурки, iнструменти У великiй довгiй ретортi
осiда фiолетово-зеленкувате течиво з казанка. Великi вiкна повiдкривали
обiйми назустрiч пахощам саду - просимо, будь ласка.
Рудольф, то припадаючи всiм тiлом на лiвий бiк, то випростуючись, то
поглядаючи на реторту, то зупиняючись бiля вiкна, ходить по кiмнатi.
Бiдний Масi, бiдний хлопчинка! Скiльки ж то гiркого й болючого повинно
було перекипiти в ньому, щоб лишити такий осад ненавистi!
Разом iз духом саду в вiкна суне одноманiтний, масивний i глухий, як
грiзне бурмотiння величезного страховища, вiдгомiн вечiрнього мiста.
Бiднi мiльйони хлопчин! Скiльки ©х там-от у цей мент кипить i корчиться
на сковородi страждання. Як хоробливими наростами, укрита земна планета
залiзно-кам'яними мiстами. Як культури мiкробiв у сприятливiй сферi,
поскупчувались люди в цих наростах. I то в слiпiй, то в
органiзовано-свiдомiй ворожнечi й ненавистi катують однi одних, морять
голодом, стрiляють кулями, труять трутами Головний закон тих наростiв
наступити на подiбного собi й за всяку цiну перелiзти через нього кудись
вище, кудись далi. I тому там вiчний, вихросхожий рух здiймання, падання,
кружляння багатомiльйоново© мiкробно© маси. Вiчне клекотiння боротьби,
заздростi, злостi, зневаги, одчаю, радостi, зради, страху, зловтiхи, всiх
отруйних, убиваючих життя почувань.
А якi зате крихiтнi, вбогi и теж переважно отруйнi радощi цих людських
бацил. Найвища, найтонша втiха "вибраних" - це слухання звукiв од стукання
паличками по металу або волоса по натягнутiй на дошку жилi. Трошки нижча,
але бiльш поширена, пiдскакування пiд цi звуки в чадних, отруйних по
мешканнях. Ще нижча, але ще ширша, дурнувате, безглузде перекривляння
самих себе. I майже скрiзь - наркоз, алкоголь. Без нього в напiвздохлого
мiкроба нема нi руху, нi жвавостi, нi радостi.
I тями ©хнi мiкробнi. Найдужчий, найбагатший не той, хто ма найбiльше
вартостей, хто може дати дру©им найбiльше свободи, користi, радостi,
щастя, а хто да найбiльше страждання, страху, залежностi, пониження.
Ах, невже й на цей раз не вдасться? Невже вiн ще довго не зможе
виступити з сво ю збро ю проти безглуздя мiкробiв?!
I, нетерпляче загрiбаючи волосся руками, шкандиба доктор Рудольф до
апарата.
Червонi , червонi дорога, мила, прекрасна реакцiя. Але так повiльно,
так мало, так майже непомiтно. I невже знову не те?!
I знову доктор Рудольф кида ться до камiнцiв, до порошку, до течива,
нюха , лиже, встромля в реактиви; сумнiва ться, вiрить, бо©ться,
нетерпеливиться. А нiч же така довга. А ранiше ж, нiж уранцi, нема чого
ждати хоч малесенького результату. Тепер же... всього десять по десятiй.
Десятiй!
I доктор Рудольф умить випростову ться. Мiцi ж о десятiй!
Вiн швидко навшпиньках пiдходить до вiкна й чуйно прислуха ться. Глухий
гуркiт мiста; шепеляве перешiптування кущiв; поважнi зiтхання дерев. Звуки
рояля - дерев'яних паличок об металiчнi дротики, - нiжнi, мрiйнi, самотнi.
З саду душно, солодко, як диханням розпалено© обiймами жiнки, вi в лице.
I шепотiння кущiв, як лукаве, немов злякане, благання коханки.
Рудольф навшпиньках, нiби ступаючи весь час одною ногою в ямку,
пiдходить до лампи й гасить ©©. Може, Мiцi бо©ться при свiтлi пiдходити до
оранжере©. Густа, шарудлива тьма, в якiй кров iще непокiйнiше почина
шугати, обiйма його.
Нi, краще вийти до саду й там ждати!
Там, - у алейцi, пiд кущами бузку, - засiсти на лавi й тихенько, жадно
ждати. I, як тiльки з'явиться, - кинутись, зломити, зацiпити переляк
поцiлунком, схопити на руки i, як здобич, внести до себе.
I вже зник i розтав образ Макса; розлетiлись, як пiр'©нки вiд вихору,
всi думки; навiть червоняве фiолетове течиво чу ться в душi, як пiд густим
серпанком. Гаряча, непокiйна знемога солодко ни в усьому тiлi. йде
всевладна, непогамовно-бажана, вiчно грiховна, вiчно свята, загадкова
женщина! Так злодiйкувато прокрада ться, така полохлива, а топче, розмiта
й руйну цiлi царства.
За муром, як спiймане порося, пронизувате й злякано верещить
автомобiль. Рудольф зiтха , пiдводиться, намацу китицю бузку, вiдломлю
©© й приклада до гарячого лиця. Холоднуватi, дрiбненькi пелюстки круглими
дотиками при мно вiдчуваються на повiках i крилах носа.
Звуки рояля, самотнi, тоскнi, пливуть у шелестi листя. Нiжна, спiвуча
туга пiдходить iззаду й обiйма за шию. I непокiйна, жадна знемога
притиха .
Нi, не Мiцi хоче його туга. Хоче вона ту дину, незнайдену, що живе в
його душi вiд того часу, як вiн одкрив на свiтi нерозгадану мужчиною
iстоту, що зветься женщина, ©© дину з усiх женщин хоче його туга. Вона
де?
Може, десь у цей момент у одному з тих скринь-будинкiв веоело смi ться,
плаче, спить i не зна , що колись зустрiнеться з ним i впаде в нього, як
пада одна планета в другу, коли виб' призначений законом час.
Непокiйно ворушиться птиця в гiллi дерева. Самотньо, рвучко цокають
копита за муром на вулицi. Тш! Зда ться, легкий рип крокiв по дорiжцi.
Кров, як випущений рисак, зрива ться й iз мiсця жене частою, напруженою
риссю. В ухах вiд цього - човгi човг! - нiчого не чути.
Доктор Рудольф глибоко передиха , тихенько, як щось залiзне, вiдклада
на лаву китицю бузку, щоб не заважала, хижо згина ться й увесь витяга ться
слухом. Так, кроки! Легкi! Без сумнiву, жiночi. Повiльнi. Але чого з
другого боку? Ага, обходом. Затихли. Прислуха ться чи вага ться? Знов:
шрр! шрр!
Доктор Рудольф нечутно пiдсову ться до того краю лави, в напрямi якого
чуги кроки, i засiда пiд кущами. В руках в'язко й люто то стискаються, то
розпускаються мускули, як кiгтi в кота.
Щось темне руха ться в але©? Чи це в очах? Шр, шр, шр! Руха ться. Але
як повiльно, господи боже! Обережнiсть чи вагання? От знову затихло. Може,
треба було лишити свiтло в лабораторi©?
Темна постать уже виразнiша. В темнотi вона зда ться вищою за Мiцi,
стрункiшою. Щелепи доктора Рудольфа зцiплюються, пальцi рук хижо, цупко
скручуються, шия витягу ться. Кров усе частiшою та гарячiшою ристю жене
через серце.
От уже яснi над темною постаттю невиразна пляма лиця Яка втома,
млоснiсть у ходi. О постривай, постривай! Тiльки трошки ближче! Трошки
ближче!
Постать повiльно наближа ться. Голова нахилена. Ага, роздуму ? О нi!
Рiвня ться. Доктор Рудольф затриму дихання, пропуска на один крок
уперед, нечутно ставнi ь одну ногу на дорiжку, спира на не© все тiло i,
ввесь випроставшись, витягтись, кида ться на Мiцi. Обхопивши лiвою рукою
все ©© тiло, вiн закида його назад i скажено, з сласним, мовчазним
гарчанням накрива зляканий крик гризущим поцiлунком. Вiд несподiванки,
переляку чи ще чого тiло Мiцi спочатку цiпенi , потiм почина скажено
вигинатися, рватися, труситись. Голова ©© люто крутиться, випручу ться
з-пiд поцiлунку, руки силкуються визволитись, дряпаються, корчаться, але
це ще дужче роз'ятрю хижiсть доктора Рудольфа - лiва рука як дротяною
линвою прив'язу тiло до тiла, губи люто вгризаються в губи, i зуби
цокаються з зубами. А права рука жадно, хижо, владно гаса по теплому,
вигнутому, трiпотливому тiлi, шука , прагне. Проклята сукня! I рука вже на
колiнах, на оголених ногах, на нiжнiй, гарячiй атласистостi стегон, на
атласистостi теплих, нагрiтих сонцем пелюсткiв троянди.
Кров зойка , спалаху , несамовито рветься й переходить у дикий, сласний
вихор.
I враз усе тiло, як стративши свiдомiсть, на один мент дивно затиха .
Руки перестають дряпатися, плечi тiльки важко дихають, уста стали
безвольно-м'якi, живi, сласнi. Все воно, наче чимось несподiваним уражене,
пронизане, слуха , все витягу ться, жадно злива ться з рукою.
I раптом знов, як струснуте внутрiшнiм вибухом, жахливо шарпа ться, з
несподiваною силою, що тiльки з'явля ться в божевiльних, одпиха доктора
Рудольфа й одстрибу до стiнки кущiв. Спiткнувшись о край дорiжки й
ухопившись руками за вiти. Мiцi круто поверта ться всiм тiлом до Рудольфа
i, задихаючись, шипучим шепотом видиха :
- Не смiйте! Не смiйте... пiдходити!
Ревом, жадним, роз'ятреним, слiпим ревом реве вся iстота доктора
Рудольфа. Он як?! Ага?! I вiн шалено, весь перехилившись, як бугаи iз
наставленими рогами, кида ться на втекле тiло женщини.
- Мiцi!! Стiй!! Чу ш?!
Мiцi вся втиска ться спиною в кущi, ста вища i владним, злякано
задиханим, грiзним i лютим голосом каже:
- Не смiйте, ви!! Чу те?!
Доктор Рудольф, як на повному гонi спинений кiнь, аж одкинувшись усiм
тiлом назад, вроста в землю: голос принцеси!
Темна, тяжко дихаюча постать швидко виходить iз кущiв, прожогом
кида ться в алею й зника в нiй, часто, хапливо риплячи пiском у тьмi.
Доктор Рудольф сто©ть усе на тому самому мiсцi, не рухаючись, не смiючи
навiть повернутись у той бiк, де зникла князiвна Елiза. Розгублено,
дурнувато посмiхаючись у темрявi але©, вiн машинально долонею розмазу пiт
на пашучому лицi й трудно, затихаюче диха . Потiм обережно, майже
навшпиньках одходить од страшного мiсця й прокрада ться до оранжере©.
Уважно й щiльно замкнувши за собою на всi ключi й защiпки дверi, вiн,
не запалюючи свiтла в спальнi, навпомацки пiдходить до лiжка й тихо,
боячись рипнути, сiда на нього. На лицi його все так само чутна
розгублена, дурнувата посмiшкi©, а все тiло ослаблено, знесилено опада .
Вiн, не роздягаючись, ляга на подушку лицем догори й дивиться в густу,
теплу тьму широкими, враженими очима.
Довго лежить доктор Рудольф, не рухаючись. У саду бiля оранжере© чути
легкi, поспiшнi кроки й потiм обережний стукiт у дверi. Потiм голосний
дзвiнок у передпоко©. Мертва, шарудлива тиша. Нетерплячi кроки риплять уже
попiд стiною, i в вiкно дрiбним перебором стукають пальцi. Чекання. Знову
нетерпляче, гнiвне дрiботiння по склу. Знову чекання. Шипуча, напружена
тиша. I, нарештi, сердитi, бистрi кроки вiд вiкна.
Рудольф глибоко зiтха й безсило заплющу очi. I зразу ж, як тiльки очi
заплющуються, на всiх мiсцях його тiла, що дотикалися до тiла принцеси,
дивно, страшно, виразно починають чутися тi дотики. На устах нiби й досi
то вперта тверда замкненiсть уст, то вогка, гаряча м'якiсть. Лiвий бiк
горить, i на нього гнучко, сильно надушу плече князiвни. Пальцi дряпають
груди. Долоня право© руки вкрита нiжною, як пелюсток троянди,
атласистiстю, i од не© по тiлу розлива ться таке хвилювання, що доктор
Рудольф сiда на лiжку, дивиться в пiтьму й знову ляга .
О, зовсiм не те, не таке хвилювання, яке було тодi, коли рука торкалась
того тiла! Нове, страшнiше, проймаюче такою знемогою, що, зда ться, не
буде чим дихнути.
I невже це в о н а була в його обiймах, та велична, закутана в чорне,
надосяжно-далека, прекрасна, як портрет, що ним можна було безплотно, з
пошаною милуватись, але що його оригiнал у реальностi не iсну ? I це ©©
живе, гаряче тiло билось, вигиналось, дряпалось у його руках?! Дряпалось!
I доктор Рудольф iз хвильками внутрiшнього, зворушеного смiху й захвату
обережно маца себе за подряпанi груди.
I це вона, так само, як печерна жiнка, як Мiцi, як мiльйони жiнок, iз
тими самими жiночими жестами, з тими самими рухами боронилась, захищала
сво тiло?! Як чисто по-жiночому, голосним шепотом закричала "не смiйте!".
Вона була смертельно ображена, до нестями ображена, гнiв ©© не можна собi
й уявити, але вона все ж таки по-справжньому не закричала. От що! Не
закричала. Жiночим, старим, тисячолiтнiм iнстинктом вона вже знала, що не
треба кричати, не треба нiкого кликати на помiч, не треба, щоб хто-небудь
навiть знав про цю ©© образу.
Доктор Рудольф раптом розплющу очi й перелякано дивиться у тьму. Але ж
був один мент, коли вона вся затихла! Господи, був же цей мент! Був, був,
о, вiн був! А коли вiн був, то нема ж уже образи, нема ©©! Вона вiдповiла,
вона вiдчула його в собi, вона прийняла й злилася з ним? Який же тодi
сором, образа, обурення?! Ну, добре. Нехай не знала, кого приймала, нехай
не знала, як це могло статись, але коли це було, то вона ж уже тепер, коли
зна , хто це був, вона ж мусить почувати, що вона була до нього близька,
до тако© мiри близька, коли самi уста вимовляють "ти", коли з людини
спадають тисячолiття умовностей та приписiв, i вона пiдляга тiльки вiчним
приписам життя. На один мент, на крихiтну долю менту, але була!
Доктор Рудольф схоплю ться, сiда на лiжку, ляга знов, i йому хочеться
вiд зворушення, хвилювання й щастя стати на колiна й молитися до то©, що
всього на коротесеньку, крихiтну частинку менту була близька до нього й
яка вже такою все-заповнюючою, глибокою страшною радiстю й близькiстю живе
в ньому.
***
Князiвна Елiза навшпиньках, закусивши нижню губу й тримаючи роздерту на
грудях сукню, прокрада ться терасою. Тiльки б до сво©х дверей непомiтно
дiйти!
Вскочила. Запаливши свiтло, бiжить до вiкон, хапаючись, зачиня ©х,
щiльно зашморгу важкi глухi порть ри, замика всi дверi, наче ма
приймати великого гостя, якого нiхто не смi бачити. I тiльки тодi швидко
пiдходить до дзеркала.
З дзеркала на не© широкими, зляканими очима дивиться чудне, чуже,
страшне лице. Пасма червоного волосся дикими, неохайними мотузками
плутаються круг чола; все обличчя якесь косе, права щока червона, пала , а
лiва - рiвно-бiла; очi чудно, як залитi сльозами, блищать, переливаються;
шия в червоних плямах, сукня на грудях розiдрана. Весь вигляд розшарпаний,
дикий, гидкий, моторошно-незнайомий.
Князiвна Елiза рвучко одсаху ться од дзеркала. Як обкаляна чимсь
паскудним, iз огидою, ненавистю кiнчиками пальцiв зрива з себе все, що на
нiй, i гидливо вiдкида ногою. Стараючись не глянути на сво© голi груди,
ноги, палаючи всiм лицем, вона похапцем накида на себе нiчний одяг.
Взяти б ванну, вимитись од голови до нiг. Але сама думка, що вона
побачить сво теперiшн тiло, що повинна торкнутись до нього руками,
пройма ©© такою огидою, соромом i ще якимсь не зрозумiлим, але страшним
чуттям, що вона телефоном велить Софi не приходити до не©, швидше гасить
лампу и ляга в лiжко.
За стiною глухо чути розмову Труди телефоном, смiх, кроки, гупання
чимсь важким. Потiм грюкають дверi, i наста темна, густа, душна тиша.
I коронка, i Мертенс, i трон землi, й подвиг саможертви, i гiркiсть од
засiдання, i самотнiсть, - усе це велике зникло, стерлось, iзморщилось
перед цим маленьким жахом. У пiтьмi, в непорушностi вона чу , як уся
труситься внутрiшнiм, безупинним, дрiбним-дрiбним дрижанням, од якого
неначе все зубами цокоче в нiй.
"Мiцi! Стiй!"
Вона, князiвна Елiза, нащадок нiмецьких королiв, перехоплю бруднi,
мерзеннi поцiлунки сина льокая, призначенi для коханки поко©вки, ©©,
принцесу Елiзу, брутальний хам, замiсть гулящо© дiвки, обiйма на дорiжцi
саду.
"Мiцi! Стiй!"
Елiза з одча м кача головою по гарячiй подушцi й уся пашить пекучим
соромом ©й гидко, ©й нестерпно згадувати, але все без перерви, безупинно
десь там, усерединi, весь час, само, поза ©© волею, згаду ться, тече,
верта ться, стру©ться i особливо одне, страшне, незрозумiле, таке жахливо
соромне, що на вогнi в ньому не можна самiй собi признатись. Особливо воно
випина ться, страшно яскраве, серед усього окремо освiтлене, як примадонна
на сценi.
Душно нестерпно. Князiвна Елiза в темнотi зрива з себе все й гола
лежить, розкинувшись, на лiжку. Але тiло однаково горить. Права щока
пала , та, що була притиснута до його плеча! На грудях боляче й пекуче
лишились залiзнi, дикi пальцi. Над горiшньою губою шкiра вся втикана
колючками його вусiв. На усiах гаряча, жива, гризуча м'якiсть губ.
"Мiцi! Стiй!!"
Князiвна Елiза з одча м водить головою по подушцi й не може знайти на
нiй нi одно© спокiйно©, непам'ятущо©, крихiтно© мiсцини. А нiч пливе в
задушнiй темнотi так помалу, так без жалiсно байдуже. Тiльки б не думати
про "те", не згадувати. Ну, сталось, ну, нещастя, ну, страшне, огидне,
ганебне. Ну, i годi, не думати, не згадувати, знищити в душi, розтерти, як
гидкою червака, витерти всякий слiд. Ще бiльший сором i ганьба, що "воно"
смi так багато уваги вiдбирати. Годi! Думати про iнше!
Князiвна Елiза ляга горiлиць, одставивши далеко руки вiд тiла, щоб не
торкатись ними до нього, i дума про все, за що може вхопитись ©© змучена
воля Але "воно" непомiтно, крадькома пролазить мiж думки, висува i олову,
розсува ©х i знову займа все мiсце. I знову залiзнi, брутальнi, страшнi
руки нетерпляче, владно ходять по ©© тiлу, знову тiло соромно стиска ться,
знову, все знову.
I князiвна Елiза вже не бореться. Вже лежить непорушне, безпричасно,
тупо покiрно, як чужа сама собi. Втома важко об ляга голову, образи
тьмянiють, пал на щоках пригаса . "Те" також тьмянi , пригаса , в тiлi
з'явля ться сумний затишок.
I вмить ©й пригаду ться, що в саду на лавi лишилось мамине манто. Воно
може пропасти. Мамине манто, чорного брюсельського мережива. Може
пропасти. Садiвник i шофер вiзьмуть i сховають. Треба встати й пiти в сад.
Неодмiнно пiти.
Князiвнi Елiзi страшенно трудно вставати, ноги й руки нiмi, надзвичайно
важкi, але вона перемага себе, пiдводиться з лiжка й iде з кiмнати.
I, ще не вийшовши iз спальнi, вона бачить себе в довгому коридорi без
дверей, подiбному до тунелю, освiтленому мерехтливим, прозорим,
зеленкуватим свiтлом. Тунель ста все кривiший, загинаючись то влiво, то
вправо. Пiд стелею висить чудернацькою сiткою блакитне павутиння. Елiза
зразу догаду ться, що це павутиння маленько© пташки. I ©й ста моторошно й
хвилююче солодко.
Вона притуля ться спиною до стiни i зна , що зараз iз за виступу
закруглення виставиться рука того, вiд кого так моторошно й солодко. Але
стiна легко вгина ться, i князiвна Елiза входить до величезно© зали храму.
Всi вiкна, дверi, образи в нiй не простокутнi, а з гострими й тупими
кутами. Високо пiд стелею рудяво червоним свiтлом горять рекламнi балони,
i од цього все в храмi цеглястого кольору. Посерединi великий трон. Од
нього радiусами на всi боки стоять на одному колiнi люди в чорних
убраннях, iз похиленими головами й великими червоними свiчками в руках.
Князiвна Елiза раптом згаду , що це вони чекають ©© на коронування. I
©й ста невимовне соромно й страшно вона - боса, з розпатланим волоссям, у
подертiй сукнi, з палаючою правою щокою, вона кида ться тiкати, але не
може знайти дверей, i люди в чорному з пiд лiктiв дивляться на не© й
хiхiкають.
I раптом князiвна Елiза помiча , що з за великих, напiводчинених дверей
кива ©й пальцем Мiцi. Князiвна Елiза чу до не© страшну ненависть, але в
манячiй, хитрiй посмiшцi Мiцi стiльки обiцяючого, солодко-хвилюючого, що
вона покiрно йде за нею в величезнi дверi храму.
Аж ось Мiцi десь iзника . Елiза сама на березi моря. Високо вгорi
сто©ть тоскне лице мiсяця, i широка, блакитно-сталева смуга лежить на морi
аж до обрiю.
Князiвну Елiзу обхоплю тоскна знемога й туга. Вона ляга на м'який
гарячий пiсок, далеко вiдставивши руки вiд голого тiла, щоб не торкатись
ними до нього.
I зараз же чу , що той "хтось" уже знов коло не©. Але нi страху вже, нi
непокою нема , тiльки пекуча, голодна туга за ним ©й соромно й солодко, що
вона гола лежить перед ним, i хочеться, щоб вiн пiдiйшов i став коло не©.
А рiвночасно зна , що цього нiяк йому не можна.
Князiвна Елiза вста , щоб самiй пiдiйти до нього, але навкруги нема
нiкого. Берег порожнiй, оточений з усiх бокiв величезними темними скелями.
Елiза хоче крикнути й не може. Вона ж зна , зна , що вiн десь тут, що вiн
блага знайти ©©, в не© само© серце стиска ться вiд страху, що не знайде,
i не може рухнутись, i знову лежить горiлиць на нiжному пiску, i ©й
нестерпно душно та тужно вiд гарячого моря. Ах, коли б вiн прийшов, тодi
зразу перестало б бути так тужно й душно.
I вмить залiзнi, сухi пальцi сильно й брутально хапають ©© ззаду за
плече. По Елiзi проходить гострий вогонь радостi й дивного, блаженного
сорому. I вона вже бачить, що це доктор Штор, хоч лиця його ©й не видко.
Вона зна , що вiн пильно-вильно дивиться на не©, i ©й ста хвилююче
радiсно вiд того, що в куточках уст його сто©ть закручена тонесеньким
хвостиком догори мовчазна посмiшка.
Ця посмiшка почина ззаду все ближче й ближче присуватись до не©,
здiймаючи в нiй моторошне чекання чогось надзвичайного i, нарештi, гаряче
ляга ©й на уста, а руки сильно, боляче обхоплюють груди. Князiвнi Елiзi
солодко й радiсно вiд цього болю, i вона всiм тiлом тягнеться до рук. Але
то вже не руки, то все його тiло, i од того тiла в не© перелива ться така
дивна, не знана ще ©й радiсть, така нiжнiсть i вдячнiсть, що вона обхоплю
його обома руками й жагуче, нестямно притиска ться до нього. I в той самий
мент вiд цього по нiй хвилями проходить така гостра, пекуча насолода, що
Елiза страшно кричить до неба i... прокида ться.
Вона лежить на лiжку. Од вiкон крiзь щiлини постелi пробива ться свiтло
ранку. Князiвна Елiза швидко сiда й здивовано озира ться. Але зараз же,
спалахнувши вся, кида ться лицем у подушку й натяга на голi руки
укривало.
В пiвсонному тiлi сто©ть насолода, незрозумiла радiсть, хвилюючий сором
i безмежна нiжнiсть та вдячнiсть до доктора Штора. Нема вже нi тою сорому,
нi гнiву, нi туги, нi тоскно© духоти - тiльки одна дивна, повна вдячного
задоволення, глибока радiсть.
Елiза бездумно-щасливо посмiха ться й загорта ться в глибокий, мiцний
сон.
***
Що сталося з ©© свiтлiстю принцесою? Що таке з нею?
Слуха й не чу . Вiдповiда й забува . Весь час задуму ться, а в задумi
лице ста дитячо-нiжне, наздвичайно гарне, тепле. I раптом уся почина
червонiти, аж пашить рум'янцем, i зараз же злякано зирка на всiх - умить
ста суха, жорстока, вирiвняна.
Графиня Елленберг страшенно зацiкавлена цим, вона просто знепоко на,
стурбована цими явищами, вона, коли могла б. так само нюхаючим, шукаючим
поглядом мишки зазирнула б у принцесу, як зазирала в усi предмети. Але
вона, розумi ться, абсолютно нiчого не помiча , тiльки дуже уважна до
Труди. Це Страховище анi на крихту не ма такту; дивиться на принцесу на
все око й навiть дурнувато посмiха ться, невихована дiвчина.
Пiсля снiданку принцеса просить графа на кiлька хвилин на розмову. В
лицi ©й нiчогiсiнько нема вже дитячого, а голова так само, як на
вчорашньому засiданнi, гордовито, велично злегка закинена назад. Старий
граф пильно зирка на не© з-пiд жовто сиво© стрiхи й мовчки уклоня ться -
не тiльки, видно, дiвча не кинуло свого намiру, але й ще бiльше за нiч на
ньому закрiпилося.
I коли принцеса рiвно, закостенiла, сидить перед ним у фотелi, навiть
не спираючись на спинку його, i говорить, вiн тiльки дивиться в пiдлогу,
не цiкавлячись i не дивуючись.
Отже, князiвна Елiза хотiла б опитати графа: чи вiн матиме що-небудь
проти того, що вона сьогоднi прийме тут, у його домi, банкiра Мертенса?
За вiкном над садом, десь у небi, глухий, басовитий гурвиг мотора. У
кабiнетi темнувато; дерева без сонячних, погризених плям, застиглi,
чекаючi.
Старий граф довгенько сидить, нiчого не вiдповiдаючи. Потiм помалу
пiдводить голову й дивиться на принцесу. Яке гарне, але яке сухе,
непри мне лице, зовсiм як у свято© великомученицi на якiйсь iконi. Нiчого
нема того милого, нiжного, простого, що було ще сьогоднi за столом.
Що вiн може сказати ©© свiтлостi? Коли ©© план виходить iз високих
мотивiв i ма велику цiль (а воно тiльки тик ), то що вiн може сказати?
Схилитися перед великим стражданням, яке вона бере на себе, i побажати,
щоб воно було якомога менше.
Очi князiвни поширюються, лице теплi , рожевi , як холодний
порцеляновий абажур, усерединi якого запалено лампу. Так граф не ставиться
неiативно до ©© намiрiв?! Граф згоден ©й помагати?!
А що на це все сказати цiй чуднiй великомученицi? Що вiн - стара,
нiкчемна, дiрява торба, в яку навiть покласти нiчого не можна? Що вiн собi
самому помогти не може, а то ще других дурити? Що вiн - недогризок життя,
з якого шашелi виточили все, що потрiбно для тако© помочi? Що диного, чим
людина на схилi життя грi свою зморщену iстоту, то© любовi, яка тiльки ще
й лиша ться таким недогризкам, в нього нема , ©© украдено в нього, i вiн
самотнiй, як диний жовтий зуб у ротi! Яка може бути помiч од нього?
I вiн тiльки каже ©© свiтлостi:
- Я старий, моя дорога принцесо.
I принцеса Елiза бачить, що вiн, дiйсно, старий-старий. Не так вiком,
як очима, посмiшкою, голосом.
I нехай ©© свiтлiсть не гнiваються на нього: вiн нiчого не ма проти
вiзиту пана Мертенса, але його хай принцеса увiльнить од обов'язкiв
хазя©на дому.
В принцесиному абажурi пригаса лампа, але вона тепло дяку графовi й
виходить рiвною, повною, непохитною ходою.
I тим самим рiвним, певним, непохитним голосом балака телефоном iз
графом Адольфом Елленбергом. Голос же графа Адольфа Елленберга, навпаки, в
телефонi звучить непевно, радiсно-розгублено. ©© свiтлiсть хочуть iз ним
говорити в справi пропозицi© пана президента? О, вiн моментально, через
п'ять хвилин буде в ©© величностi. (Знов помилка свiтлостi на
величнiсть!!)
I не через п'ять, правда, але через двадцять хвилин чисто виголений,
золотистий тiльки на бровах камердинер Фрiц доклада принцесi Елiзi про
графа Адольфа фон Елленберга.
Очi графа двома в'юнкими нетерплячими хортиками рвуться з-пiд черепа,
вимахують хвостиками, от-от заскавучать од нетерплячки й захвату.
Пiдмальованi жовто-червоною фарбою губи трiпочуть готовнiстю скластись у
всяку посмiшку, яка буде потрiбна. Так ©© свiтлiсть хочуть зробити таку