Страница:
Ах, нi, одна знайома, коротконога, опецькувата, квадрате пика, iз
сiдластим чолом. Але посерединi в самому центрi мiсце порожн .
Раптом над ворухливим рiзнобарвним морем iз усiх трибун, у всiх
напрямах, ляпаючи об хмари, об голови, об шпилi, летять вiщувальнi,
закликаючi, попереджаючi металiчнi крики труб.
"Та-та-та-тi-i! Тi i-та-та-та-а!"
Море гойднулось, зарябiло поспiшним безладним рухом, вирiвнялось
головами, устромилося сотнями тисяч очей у зелену, квiтчану золотим
колосом гору. I вже шелест шикання, втихо мирючапня, як вiтер очеретом,
хвилями жене од краю до краю.
На трибунах зручнiше наставляються роззявленi горла рупорiв. Затихають.
I вмить над полем з усiх горлiв в один мент, одним суцiльним i ромовим
голосом, та мно роздiленим на десятки шматкiв, гримить:
"Браття! Розкутi, вiльнi, воскреслi браття! Ми вступа мо в обiцяну
землю тисячолiтнiх мрiй наших предкiв. Ми чу мо вже хвилюючi радiснi
подуви ново©, та мно© епохи. Але ноги нашi ще пораненi тисячолiтньою
дорогою страждання й шукання, в душах наших ще не заросли травою забуття
слiди кайданiв i звалюваних кумирiв, тiнi минулих страхiть iще тягнуться
за нами, дихаючи в нас непоко м.
Браття! В цей день свята, свята волi, розкуття, озирнiмося назад
Гляньмо в очi темним тiням, покропiмо ©х нашим вiльним смiхом,
перехрестiмо духом сонця - i хай на вiки вiчнi згинуть!"
Голос змовка . Над затихлим людським морем сто©ть тиша. Сонце пекучо
благословляючими пальцями водить по невкритих головах.
I знову металiчний, трубний, вiщуючий, закликаючий крик розляга ться
вiд краю до краю. Голови тих, що на горi, чогось повертаються в бiк
ангарiв. Голови в долинi цiкаво, жадно пнуться, стараючись також туди
зазирнути.
Трубний крик змовка . I зараз же громовий голос заступа його мiсце.
"Браття! Зараз перед нами пройдуть образи минулого. Духом хороб,
дурощiв, злочинств i нещасть повi на нас".
З-пiд гори помалу почина висуватись велетенська чудна група, рухаючись
щораз вище й вище круг гори спiраллю дороги, пiдставляючи себе то спереду,
то з бокiв, то ззаду напружено вп'ятим мiльйонам очей. Руха ться вона на
п' десталi, вкритому чорною, жалiбною похоронною запоною.
На самiй серединi п' десталу на чорному хрестi висить розп'яте тiло
жiнки Але зросле двома половинами, двоголове, чотиригруде, чотирируке I
одна половина його перегодована, набухла - трупно бiле тiло з пикатою
круглою головкою.
Друга половина - виснажене, напнуте на кiстки буре, стра-хiтно худе
тiло э вимученою черепосхожою головою. Воно звиса з хреста висхлим бурим
стручком, звiсивши неохайнi коси на сухi зморщенi торбини грудей.
Пiд розп'яттям двi групи постатей. На боцi набухло© трупно-бiло©
половини - такi самi групно бiлi, набухлi, перегодованi. Однi, роззявивши
рота, закинувши голови, задихаються. Другi боляче роздирають роти тоскним
позiханням, третi жадно жменями пхають у себе страву, четвертi, хижо
вискалившi© зуби, скорчившись над скринькою, люю озираются. А мiж ними
другою половиною стоять па варгi г?кi самi набух.ii постатi з мечами в
руках.
На боцi буро©, виснажено© половини - такi самi виснаженi, бурi,
обтягненi шкiрою кiстяки. Однi лючо тчi нiться скоцюрбленими пальцями до
перто© половини, друн смокчуть сьо© пальцi, третi кладуть голови в петлi,
корчаться, прок чигають, ридають, покiрно хилягь голови.
Рупорний громовин голос, стаючи аж до фiалково© мряки пiд лiсом, як
голос iз неба, гримiть:
"Ось - Розп'яття Нерiвностi. Тисячi лiт висiла на ньому людськiсть,
ссiмогубiю розп'яiа на двi рiзнi часiини, але неподiльно, нерозривно
зросла вiд вiку вищим законом. Тисячi лiт одна половина задихалась од
перегодовання, загибала вiд нудьги, бездiяльноси, гнила вiд хороб
надмiрностi, сушила себе жорстокiстю. Тисячi лiт вони насильством, кров'ю
й мечем обороняли сво© хороби, сво© отруинi розкошi, вважаючи ©х за
вiчний, незмiнний закон i за сво© неодбиральнi привiле©.
I тисячi лiт друга частина людськостi задихалась од недогодовання,
загибала вiд голоду й холоду, гнила вiд хороб, винищення, роз'©дала себе
заздрiстю, сушила себе ненавистю и тисячi лiт покiрно хилила голову,
вважаючи це за лютий непоборний закон".
Мiльйони напнутих ниток-очей напружено тягнуться на гору. Раптом з обох
бокiв башти повiльно, певно висуваються наперед двi велетенськi золотi
руки. Вони спускаються до Розп'яття Нерiвностi, обнiмаються, прилипають до
чорно© запони й Розп'яття, злегка хитнувшись убiк, починають помалу
здiйматися вгору, до башти. От двоголове розп'яте тiло вже до-сягло зубцiв
комина Сонячно© машини, от воно висува ться над комином, от на тлi неба
чiтко, хмарно й моторошно висить поламане стражданнями колосальне страшне
тiло.
Зацiпенiла, вросла в землю, зата©ла дух людська мiльйоно-голова маса,
розлита по велетенськiй долинi Чутн далеке-далеке срiбне дзеленчання
жайворонка.
I вмить, знову ледве схитнувшись наперед, мов уклонившись людству,
Розп'яття здригу ться, золотi руки пiдносять його ще вище до неба,
показуючи сонцю, i сильно сягають у роззявлену пащу Сонячно© машини. I як
тiльки в коминi зника кiнчик хреста, так зразу ж звiдти вибуха
чорно-сивий дим, iскри, i над зубцями золото© башти випинаються величезнi,
жовто-червонi, ра©©сно-жаднi язики полум'я.
Зацiпенiла маса рапгом сколиху ться, ухка й розрива ться таким громом
оплескiв, що двi галки, мирно лiтаючи над полем, iз жахом шугають угору,
одурiло, розгублено кидаються то в один бiк, то в другий i з усi © сили
вимахують крилами, стрiлою женучи до лiсу. А внизу пiд ними лопотить
мiльйонами коротеньких крилець колосальна птиця, кричить радiсно-диким
криком i не може зiрватися з мiсця.
- Слава! Слава Сонячнiй машинi! Слава!
Тiльки на затертiй людською лопiтливою ревучою кригою скелi двi постатi
сидять непорушними, закам'янiлими чужинцями.
Граф Адольф косо водить очима по бурхливiй витягненiй у радiснiй
нестямi догори масi й нахиля ться головою близько до голови принцеси
Елiзи.
- Ми зверта мо на себе увагу. Мусимо теж плескати. Дика юрба може
впасти в сказ.
Але блiде, з гострим схудлим овалом i зеленими велично примруженими
очима лице ледве схиту ться зневажливим, холодно-гордим усмiхом.
- Я буду плескати, ваша свiтлосте. Рискувати вашим життям у цiй гидкiй
комедi© я не хочу.
Принцеса Елiза не вiдповiда , все мружить очi на золоту башту, над якою
розта чорно-сива хмарина диму.
I от на тлi густо© зеленавостi нечутно висува ться вже нова Тiнь
Минулого. Це велетенська брудно-сiра в буро-червоних плямах щетиниста
потвора з тiлом iхтiозавра, з лупатими, косо закоченими, криваво-чорними
очима, з роззявленою пащею, з яко© замiсть зубiв визирають дула гарма! Вся
спина втикана щетиною з багнегiв, щабель, списiв Боки блискають лускою з
черепiв. У лапах роздертий труп людини, i сама потвора по черево загрузла
в купi трупiв.
"Ось страховище вiйни. Тисячi лiт на всiх кiнцях земно© кулi воно
пожирало молодi життя. Iз трупiв, принесених у жертву цьому страховищу,
можна б iзшити саван на всю пла-негу земну, обгорнувши йою круг не© багато
разiв".
Страховище повзе спiраллю вгору, а за ним iз пiд гори вже висiваються й
сунуть однi за одними страхiтнi, огиднi, смiшнi, i рiзнi образи минулого.
"Ось класова борогьба, от злиднi - влюбленi дiти Нерiвностi. Ось
Злочинства, незаконнi, але неминучi брати злиднiв - Грабiж, Крадiж,
Убивства. Ось Влада! Дивпься, як пишно, як урочi©сю важно летить ця
утриманка Нерiвностi.
Ось рабство працi. Якими браслетами й намистами окутий пасинок
Нерiвностi!
От цiла родина - матусенька з донечками й синками, - мораль трупо©дiв i
©© дiти: Лицемiрство, Брехни, Обман, Пiдкупство, Прислужливiсть, Забобони.
От Розпуста.
От Самогубство.
От Насила".
Калiкуватi, хижi, принижено-злiснi, нахабно наврипистi, повзаючi,
плазуючi сунуть нiмi велетенськi потвори одна за одною вгору спiраллю
зелено© гори. I гуд гнiву, i гуркiт смiху, i крики огиди хилитають,
бурлять морем голiв.
От вони всi вже непорушно стоять суцiльним обмотаним круг верхiв'я гори
ланцюгом. Моторошно випинаються на тлi неба обриси постатей.
Та-та-та-тi-i! Тi-та-та-та а!
"Браття! От та банда, що з пелюшок людськостi краде, грабу ©© щастя.
От тi вiчнi сили, що стоять на воротях раю, на межi обiцяно© землi.
Хмарним законом жили вони в наших душах, умовляючи в нас вiру в ©хню
незламнiсть, неминучiсть, вiчнiсть, непоборнiсть, ламаючи нашу волю,
викохуючи зневiр'я, розкладаючи нас i пануючи над нами.
Але, браття! Дивiться на гору! Дивiться на зелену сонячну гору,
браття".
А золотi руки помалу з грiзним споко м обiймають дикий хаос сплетених
закривавлених тiл - здiймають угору, показують сонцю, хмарам, лопочучiй,
ревучiй масi внизу й жбурляють в огонь Сонячно© машини. I знову хмара диму
и полум'я шуга вгору, знову бурею радостi шепотить людське море внизу.
I одна за одною ковта золота соячна башта потвори пiд гуркiт i
безустанний плескiт мiльйонiв рук.
I це так грандiозно, це сповню таким захватом, що Труда бiльше не
може- вона мусить зараз же бачити Макса. Мусить за всяку цiну, хоч би там
усi сторожi ангару стали ©й на дорозi, хоч би ©й довелося просвердлити
сво©м тiлом утро товстiшу й густiшу масу тiл.
Кучерi розтрiпалися, лице пашить, у вухах ляскiт крикiв, оплескiв,
вигукiв.
- Ради бога, пропустiть! Менi дуже треба! Трiпочуча гуща тiл неохоче,
неуважно розсува ться Труда щораз ближче й ближче просува ться до ангару,
до величезних кулiс, з яких випущено недавнiх акторiв, вiд яких сто©ть
димок над горою й грiзний, страшний, надприродний гул i гуркiт людського
моря. Але височеннi ворота щiльно, глухо замкненi, i при воротях - молода,
напiвгола жилава постать сторожа.
- Ради бога, громадянине, менi треба на хвилинку Макса Штора. Макса
Штора менi iреба.
- Макс Шюр .зайнятий. Не можна.
- Голубчику, я ж сама ще вчора тут працювала. Я - жiнка Макса Штора Ну,
на хвилиночку, голубчику. На крихiтну, крихiтну. Я зараз же вийду.
Iй-богу, вийду. Ну, господи, як це нудно!
Але ворота злегка вiдчиняються - i, господи, яке щастя, сам Макс, наче
вчувши ©© голос, заклопотано виходить.
- А, Труда? Ти як? Чого?
Трудина рука обплiта ться круг руки Макса, прилипа , стягу тiло до
тiла.
- Масi! Масi! Як прекрасно! Ну, бачиш, бачиш?
Але Масi заклопотано поспiша далi, задира голову догори, сердито
хмурить брови. I раптом вибуха :
- Ну йолопи, йолопи й бiльш нiчого! Що з ними робити!
- Що таке, Максе?! Що?!
- Скiльки ж разiв на репетицiях казав: не розтягати фiгури таким
ланцюгом. Не затягати темпу. Раз, два, три! I кiнець! Ну коли, ну коли
вони ©х постягують?
- Ну, Масi, дурниця! Все так знаменито, чудово проходить, що...
- Ах, чудово! Випустили Мораль, а рупор смалить: "От Самогубство". В
Лицемiрства рука вiдiрвалась. Казав Зандеровi, що невiдмiнно вiдiрветься.
Ну, а так загалом гарно? Справдi?
- Чудово, Максе! Грандiозно!
- Робить враження!
- Колосальне. Зна ш, Максе оi навiть я сьогоднi якось страшно виразно
почула себе вiльною. Ми вiльнi, Максе! Ми, дiйсно, вiльнi! Максе, я вся
дрижу. По менi проходить такий мороз, що хочеться страшно, дико закричати.
Весь, увесь Берлiн тут! Ти дивись, там далеко-далеко на дахах люди. Всi
вулицi позапруджуванi народом I нашi ж тут, Максе, - я привезла. Мама,
мама Штор, батько. Тiльки тато Штор не по©хав. Нiзащо. Навiть принцеса з
графом Адольфом при©хали. Вiн же - нiзащо. Сидить сам на весь дiм i чита
Бiблiю.
Але Макс раптом iз жахом вирива руку, поверта ться й летить назад.
- Максе! Що таке?!
- Телеграму! Телеграму! Вони забудуть, переплутають! Труда заплуту ться
серед тiл, одста й зупиня ться. Тепер уже безнадiйно шукати. На гору до
Рудi пробратись нема можливостi, до сво©х, до авто - i думати нема чого.
Iрма, Шпiндлери, Душнер десь потонули в гущi. А плескiт, а крик здiймають
бажання теж кричати, теж простягати руки понад плечима переднiх i бити
ними одна об одну до дольок
- Слава© Слава! Слава Сонячнiй машинi! Слава!
В лопотiння крил, у гуд, у велетенський крик устромляються пронизуватi
металiчнi ляпаючi стьожки трубних крикiв Як од велетенських хвиль, що
обсувають пiсок i камiння з берега в море, полем просува ться шипiння:
"Тш! Тш-ш!"
Труда задира голову. Ага, тепер ма бути Благословення Землi.
Останнi клаптики диму розтали над зубцями Сонячно© машини Чиста
зеленава синявiсть неба широко розгорнулась, розсунулась.
I от помалу, велично з за трону золотого пiдводигься й росте в блакить
жiноча голова, погiм плечi, груди, все тiло, колосальне, обвите гiрляндами
квiтiв i зеленi. Насичене благосною силою, осяяне усмiхом мудро©
вибачливостi, прорiзане зморшками вiчностi лице злегка нахилене донизу, до
застиглого ряботiння голiв. Руки простягненi вперед таким теплим
утихомирюючим рухом, що, зда ться, хмари стануть на колiна й схилять
кудлатi сиво-золотистi голови.
I серед тишi в хмари, в стiни лiсу, в сотнi тисяч блискаючих очей
луна :
"Браття, Дух Матерi-Землi благословля нас на путь у землю обiцяну!"
Але Труда раптом iз жахом хапа себе за голову: переплутали,
переплутали. Вперед же телеграму! Господи, телеграму ж уперед! Чи нi? Чи
вперед Благословення? Так, дiйсно, переплутали.
"Браття! З другого кiнця Матерi-Землi вчора прилетiв до нас вiсник
вiдродження. Париж нам шле привiтання. Париж склика всесвiтнiй Конгрес
Творчо© Працi".
Труда не чу вже бурi оплескiв: ах, боже мiй, це ж Макс там,
бiдненький, корчиться вiд одчаю - споганили, зiм'яли, знiвечили такий
момент, як Благословення Землi. Ну, що тепер робити з цим Благословенням?
За ним мав бути гiмн, хори, оркестр. I раптом - Париж, Конгрес.
Але тут iз-над обрiю густими пiдземними гудами насувають уже першi
хвилi гiмну. Важкий тупiт тисячi дружних нiг. Iз гуду, з тупоту ростуть,
здiймаються вгору, займають усе поле, небо, хмари, переливаються через
тини лiсiв могутнi, переможнi, трiумфальнi голоси.
Труда блiдне так само, як усi лиця навкруги, встромля очi в
просторiнь, з усi © сили тисне одною рукою другу, щоб не тремтiли, i чу ,
як моторошний солодкорiжучий мороз проходить по сяйнi, по руках, пiд
волоссям на головi i рве груди, розсува криком, риданням, молитовним
зойком.
А гiмн росте, густiша , оркестр, хори злилися, втягли голоси тисяч
грудей, розсунених морозом, розiдраних екстазом. Жах надзвичайного, захват
самознищення, згублення себе, перелиття в дине, страшне, могутн . Впасти
на колiна, рiзати себе, виривати серце й кидати його туди в дине,
всевладне, дихаюче моторошно блаженним морозом.
Принцеса Елiза одною рукою хапа ться за бiк екiпажа, другою - за графа
Адольфа. Смертельна блiдiсть посинила нiс i лягла жахною печаттю на
фiалковi опуклi повiки.
- Ваша свiтлосте! Ради бога! Вам недобре?
Голова помалу крутиться з боку на бiк, а рука нестямно божевiльне
впива ться з колючим болем у лiкоть графа Адольфа.
Але потроху стиха ы наста тиша. Але в очах ще екстазний спiв, i
молитовний зойк, i жах, i незнайденiсть себе. Ще не вичерпано до дна щастя
вiддати себе, розплистися, злитися. I вмить десь у куточку дзвiнко,
тоненько, ледве чутно на крихiтному клаптику моря стриба на голови:
- Слава Рудольфовi Шторовi!
Кинено iскру Майновими шнурами летить вона далi, росте у вибухи, вибухи
зливаються в грюкiт.
- Слава Рудольфовi Шторовi! Слава Рудольфовi Шторовi!
Велетенська ряба птиця знову люто лопотить безлiччю крил, розрива
хмари бурею крику. Буря перелiта на гору, гаса вихорами тiл, жене ©х
угору до пiднiжжя Сонячно© машини, до нiг Матерi Землi. Вихори зливаються,
бурно колишуться. I от знову прожогом сунуть униз, трiумфуючи, i на руках
сво©х, на плечах, на головах несуть свого iдола.
Принцеса Елiза бере з рук графа Адольфа бiнокль i приставля до очей
Бiнокль дрiбно-дрiбно труситься, ходить у рiзнi боки Все в склi стриба ,
злива ться в хаотичну, розхлюпану жовто зелену пляму. Але що сталося? Що
за дивний, iнший рух серед голiв? Чого плями облич задираються вгору?
Принцеса Е вiза чу , як граф Адольф робить усiм тiлом такий рух, неначе
хоче зiрватися з екiпажа.
- Ваша свiтлосте!
Принцеса Елiза швидко вiдiйма бiнокль вiд очей i поверта ться ди
графсi Еллснберга. I насамперед бачить, що йому якось чудно побiлiли очi,
широко розплющенi, напруженi, за гостренi. Вони всгромленi в небо на край
обрiю, туди, за Берлiн, навiть на момент не звертаються до ©© свiтлостi.
Голова принцеси Елiзи круто поверта ться в той бiк, i принцеса почува ,
як ©© власнi очi стають теж напруженi, гострi й напевно побiлiли. Iз-за
обрiю в небо сунеться чудна хмара; вона одного рiвного темного кольору, з
правильно обточеними лiнiями, це - велетенський широкий конус шпилем
уперед. Конус сунеться з помiтною швидкiстю, закриваючи собою хмарини,
займаючи щораз бiльшу та бiльшу частину неба. Безшумний, непорушне
застиглий, вiн пливе одною масою, тiльки часом кiнчик конуса, як хобот
страховища, немов нанюхуючи, помаленьку руха ться то вправо, то влiво. I
що ближче, то передня частина його ста яснiша вiд задньо©, рiдша, ряба.
Вже видно, що страховище немовби вкрите лускою, що кожна лусочка окреме
довгасте тiло.
- Що це, графе?!
Граф Адольф на момент скручу вниз до лиця принцеси бiлi дикi очi.
- Армiя Союзу Схiдних Держав!
I знову в екстазi молитовностi впива ться в страшну хмару.
Вона ж дивним чином розгорта ться одною частиною щораз ширше та ширше,
як вiяло. Велетенське вiяло, що перо за пером, сектор за сектором
розпуска ться в конус, потiм у пiвколо, потiм у цiле коло.
На полi свята вiдразу вщуха всякий рух. Нова точка святочно© програми?
Але нi, не з програми свята це явище. Це дуже мовчазне, моторошне
страховище не ма святочного вигляду. I непокiй, тривога, страх, жах уже
хвилями здiймають море голiв. А тiнь од страшно© хмари вже темним, рiвно
обрiзаним серпанком укрива голови, вже видно масу крил i тулубiв
апаратiв, спереду менших, далi бiльших, а ще далi величезних левiафанiв.
Глухий рiвний шум, як од дощу, сиплеться згори на голови.
- Азiатська армiя!
- Негри!
- Окупацiя!
- Жовто-чорне вiйсько!
- Рятуймося!
- Спокiй, громадяни! Ради бога, спокiй! Тут дiти, жiнки!
Але де може бути мова про спокiй серед листя лiсу, на який налетiла
буря - воно трiпочеться, рветься, гойда ться скаженими вимахами, не маючи
сили вирватись, прикуте сво ю масою до одного мiсця.
Аж ось гримить громовий голос рупорiв од краю до краю поля!
- Громадяни! Заховуйте порядок! Розходьтеся без панiки! Найвища Ра©а
Вiльно© Спiлки сьогоднi сповiстить вас екранами про все. Порядок,
громадяни!
Металiчний велетенський голос сво ю силою втишу хвилювання листя.
Звернувши очi вгору на мовчазно шипучу хмару, напружено чогось ждучи вiд
не©, усi ю стихi ю прагнучи вирватися з-пiд не© пiд захист будiвель, збита
маса голiв помалу сунеться, видушу ться потоками у вулицi.
I вмить iзгори з-пiд хобота страховища вибуха страшенний гуркiт
вистрiлу.
Море голiв здрига ться, як од пiдземного вдару, жаху, i за ним
здiйма ться такий ураган панiки, що принцеса Елiза iнстинктивно втягу
голову в плечi й згина ться. Але в той самий мент якась сила пiдхоплю ©©,
графа Адольфа, екiпаж, коня й морем несе кудись. Iззаду, з бокiв на екiпаж
натискають тiла, налягають на плечi, на голову, ступають ногами на колiна.
Принцесу Елiзу зсунуто з сидiння на дно екiпажу скрючену, поламану,
завалену тiлами. Чийсь чобiт наступив на шию й душить до землi, топчеться,
лама шию. Екiпаж гойда ться, часом на©жджа на щось м'яке, пiдгецу ,
хилита ться, от-от перекинеться. В жахно-розгорнених очах принцеси крiзь
ноги часом мигне картина потопаючих покрючених пальцiв, божевiльних очей,
хижо вискалених зубiв, закривавлених шматкю облич. I весь час дикий,
звiрячий, несамовитий гуд крикiв, стогонiв, зойкiв, благань, прокльонiв,
гарчання.
I знову вибух iзгори. I новий вибух урагану жаху. Екiпаж, як по
поламаному м'якому мосту, скаче по тiлах, перехиляючись то в один, то в
другий бiк. Нога з ши© зрива ться на груди Елiзи, сова ться, топче, на
голову наляга колiно й при гина додолу. Дихати нема чим. Усе зника .
Коли принцеса розплющу очi, на нiй уже нема тiл. Граф Адольф обома
руками тягне ©© догори, взявши ©© пiд пахви. Принцеса, трудно пiдвiвшись,
сiда на сво мiсце. На плечi сукня розiдрана й оголено бiло-злотисте
тiло. Од виска по щоцi йде кривава смуга - зiдрана шкiра. Кiнчик носа
синювато-блiдий. Граф Адольф витира рукою пiт iз чола й знову дивиться
вздовж вулицi. Вулицею жене скажений потiк тiл, ули ваючись у дверi
будинкiв. А в перспективi вулицi далеко да леко видно край святочного
поля. I якраз шматок горн з крихiтними фiгурками трону Сонячно© машини.
То© само© Сонячно© машини, що так гордо палила тiнi минулого. А в небi не
тiнь Минулого, а грiзна, велична реальнiсть Дiйсностi.
***
Розметеним ураганом листям несуться вулицями учасники великого свята.
Голови ©хнi час од часу задираються до неба, затримуючи задиханий бiг, i
шукають: над Берлiном, як велетенськi орли-падло©ди над трупом, кружля
зграя лiтакiв. Од них, як пiр'я розшматовано© здобичi, безперестану
сиплються на землю папiрцi, зигзагами, кокетливо спадаючи в колодязi'
вулиць. Однi тiкають од них, другi пiдхоплюють i жадно читають.
Граф Адольф зупиня коня й зiстрибу , ловить два папiрцi й пода один
iз них принцесi Елiзi, а сам чита другий.
Принцеса Елiза, притримуючи лiвою рукою роздерту на правому плечi
сукню, мляво бере папiрець i водить по ньому важкими, немов знеможеними
очима.
"Громадяни Берлiна!
Братнi народи Сходу з чуттям глибокого жалю й болю довiдалися про
нещастя, що спало на половину спiльно© всiм нам землi, про ту хоробу, яку
принесла з собою всiм народам Заходу так звана Сонячна машина. Поспiшаючи
на помiч захiдним братам, Союз Держав Сходу вислав до вропи й Америки
експедицi© для врятування населення вiд загибелi.
Виконуючи волю мого уряду, я, головний комендант експедицi© до
Нiмеччини, оповiщаю громадянам Берлiна:
Боротьба з епiдемi ю Сонячно© машини, що несе з собою божевiлля,
хороби, ру©ну цивiлiзацi© й вимирання людства, шовинна провадитися рiшуче,
швидко й радикально.
В iнтересах цi © боротьби всю Нiмеччину, а надто округи Берлiна
оголошу ться на станi вiйськово© окупацi©.
Округа Берлiна радiусом на двадцять кiлометрiв оточу ться свiтляним
кордоном. Нi одна людина не смi й не може вийти за цеп кордон, усяка
спроба потягне за собою неминучу смерть неслухняного, як тiльки вiн увiйде
в смугу смертоносного свiтла.
В Берлiнi встановлю ться Тимчасовий Уряд, призначений мною.
Всi громадяни повиннi слухатися й пiдлягати його розпорядкам
безоглядно. Найменший непослух каратиметься смертю.
Увесь державний, полiтичний, економiчний, правовий i культа рiши
устрiй, зруйнийгiний епiдемi ю, вiдновлю ться.
Тому всiм громадянам пропону ться негайно верну©ися до виконання сво©х
громадських обов'язкiв, перерваних нещастям. Урядовi iнституцi© мусять
негайно приступити до функцiонування, всi урядовцi вiд завтрашнього дня
верiакпься на сво© посади.
Власники промислових, торговельних, фiнансових пiдпри мств займають
сво© покинутi мiсця.
Службовцi, прикажчики, робiтники негайно приступають до сво © працi.
Всi ушкодження вiд ру©ни повиннi бути надолуженi в якнайкоротшому часi.
Поки не буде вiдновлене нормальне годування, вживання Сонячно© машини
допуска ться з таким обмеженням: один апарат Сонячно© машини на десятеро
людей. Кожний будинок повинен вибрати комiтет, що ма доглядати за точним
виконанням цього розпорядку. Решта скла мусить бути знесена до участкових
полiцiйних установ i передана представникам влади.
Всяке ухиляння вiд виконання потягне за собою тяжкi наслiдки. Коли
через два днi населення не знесе дев'ять десятих скла, що на територi©
берлiнсько© округи, все мiсто буде вимертвлене газом, за винятком тих, що
принесуть стекла й матимуть на те посвiдки.
Всяку агiтацiю й пропаганду Сонячно© машини серед солдатiв експедицi©
на мiсцi каратиметься смертю.
Так само пiд страхом негайного на мiсцi розстрiлу забороня ться
прилюдне вживання Сонячно© машини й сонячного хлiба.
Всi здоровi елементи краю закликаються до помочi й активно© боротьби з
нещастям.
Головний комендант експедицi© Союзу Схiдних Держав у Нiмеччинi
Сукурамi"
Граф Адольф обережно склада вiдозву вчетверо, хова в кишеню й
нетерпляче зирка на принцесу Елiзу. Ах, господи, вона ще не отямилась i
досi вiд цього кошмарного бiгу дикого гурту - так повiльно й так
непричетне чита . Наче не вiсть про визволення, про вiдновлення життя, а
якийсь манiфест сонце©стiв чита .
Ну, нарештi скiнчила. Можна рушати далi.
- Дозвольте, ваша свiтлосте, ©хати?
Принцеса Елiза байдуже хита головою й заплющу очi.
- Тiльки будь ласка, помалу. Ступою. Граф Адольф уже був пiдняв батiг,
але тут же тихенько опуска його: "помалу". В такий момент ©хати ступою,
коли треба гнати iз швидкiстю радiю, коли вiд нього, графа Адольфа,
залежить, може, успiх усi © кампанi©!
Граф Адольф зирка на мертвечо-блiде, в моторошно червоних плямах лице
принцеси з заплющеними очима, вага ться, знову зирка .
- Ваша свiтлосте! Дуже прошу менi вибачити. Я розумiю ваш стан. Але
дозвольте менi вияснити вам ситуацiю.
© свiтлiсть слабо розплющу очi й мляво скоса дивиться на графа
Адольфа.
- Рiч у тому, ваша свiтлосте, що його свiтлiсть принц Георг на мене
поклав надзвичайно важне завдання. Оскiльки ви пригаду те собi, я вже мав
честь докладати вам, розпорядження його свiтлостi було, щоб у день
прибуття армi© Союзу Схiдних Держав усi ватажки й проводирi сонце©стiв
були позбавленi можливостi шкодити всiй дезинфекцiйнiй операцi©.
Пригаду те собi, ваша свiтлосте?
Пригаду , слава богу - лице вмить ожива , аж неначе здригу ться все, аж
сiда рiвнiше.
- Так, пригадую. Ну?
- Отже, я мушу поспiшати до виконання сво©х обов'язкiв. Крiм того, ваша
свiтлосте, ми, берлiнська органiзацiя, мусимо взяти участь у всiй акцi©.
Мусимо органiзувати зараз же деякi акти, якi... якi, так би мовити,
сiдластим чолом. Але посерединi в самому центрi мiсце порожн .
Раптом над ворухливим рiзнобарвним морем iз усiх трибун, у всiх
напрямах, ляпаючи об хмари, об голови, об шпилi, летять вiщувальнi,
закликаючi, попереджаючi металiчнi крики труб.
"Та-та-та-тi-i! Тi i-та-та-та-а!"
Море гойднулось, зарябiло поспiшним безладним рухом, вирiвнялось
головами, устромилося сотнями тисяч очей у зелену, квiтчану золотим
колосом гору. I вже шелест шикання, втихо мирючапня, як вiтер очеретом,
хвилями жене од краю до краю.
На трибунах зручнiше наставляються роззявленi горла рупорiв. Затихають.
I вмить над полем з усiх горлiв в один мент, одним суцiльним i ромовим
голосом, та мно роздiленим на десятки шматкiв, гримить:
"Браття! Розкутi, вiльнi, воскреслi браття! Ми вступа мо в обiцяну
землю тисячолiтнiх мрiй наших предкiв. Ми чу мо вже хвилюючi радiснi
подуви ново©, та мно© епохи. Але ноги нашi ще пораненi тисячолiтньою
дорогою страждання й шукання, в душах наших ще не заросли травою забуття
слiди кайданiв i звалюваних кумирiв, тiнi минулих страхiть iще тягнуться
за нами, дихаючи в нас непоко м.
Браття! В цей день свята, свята волi, розкуття, озирнiмося назад
Гляньмо в очi темним тiням, покропiмо ©х нашим вiльним смiхом,
перехрестiмо духом сонця - i хай на вiки вiчнi згинуть!"
Голос змовка . Над затихлим людським морем сто©ть тиша. Сонце пекучо
благословляючими пальцями водить по невкритих головах.
I знову металiчний, трубний, вiщуючий, закликаючий крик розляга ться
вiд краю до краю. Голови тих, що на горi, чогось повертаються в бiк
ангарiв. Голови в долинi цiкаво, жадно пнуться, стараючись також туди
зазирнути.
Трубний крик змовка . I зараз же громовий голос заступа його мiсце.
"Браття! Зараз перед нами пройдуть образи минулого. Духом хороб,
дурощiв, злочинств i нещасть повi на нас".
З-пiд гори помалу почина висуватись велетенська чудна група, рухаючись
щораз вище й вище круг гори спiраллю дороги, пiдставляючи себе то спереду,
то з бокiв, то ззаду напружено вп'ятим мiльйонам очей. Руха ться вона на
п' десталi, вкритому чорною, жалiбною похоронною запоною.
На самiй серединi п' десталу на чорному хрестi висить розп'яте тiло
жiнки Але зросле двома половинами, двоголове, чотиригруде, чотирируке I
одна половина його перегодована, набухла - трупно бiле тiло з пикатою
круглою головкою.
Друга половина - виснажене, напнуте на кiстки буре, стра-хiтно худе
тiло э вимученою черепосхожою головою. Воно звиса з хреста висхлим бурим
стручком, звiсивши неохайнi коси на сухi зморщенi торбини грудей.
Пiд розп'яттям двi групи постатей. На боцi набухло© трупно-бiло©
половини - такi самi групно бiлi, набухлi, перегодованi. Однi, роззявивши
рота, закинувши голови, задихаються. Другi боляче роздирають роти тоскним
позiханням, третi жадно жменями пхають у себе страву, четвертi, хижо
вискалившi© зуби, скорчившись над скринькою, люю озираются. А мiж ними
другою половиною стоять па варгi г?кi самi набух.ii постатi з мечами в
руках.
На боцi буро©, виснажено© половини - такi самi виснаженi, бурi,
обтягненi шкiрою кiстяки. Однi лючо тчi нiться скоцюрбленими пальцями до
перто© половини, друн смокчуть сьо© пальцi, третi кладуть голови в петлi,
корчаться, прок чигають, ридають, покiрно хилягь голови.
Рупорний громовин голос, стаючи аж до фiалково© мряки пiд лiсом, як
голос iз неба, гримiть:
"Ось - Розп'яття Нерiвностi. Тисячi лiт висiла на ньому людськiсть,
ссiмогубiю розп'яiа на двi рiзнi часiини, але неподiльно, нерозривно
зросла вiд вiку вищим законом. Тисячi лiт одна половина задихалась од
перегодовання, загибала вiд нудьги, бездiяльноси, гнила вiд хороб
надмiрностi, сушила себе жорстокiстю. Тисячi лiт вони насильством, кров'ю
й мечем обороняли сво© хороби, сво© отруинi розкошi, вважаючи ©х за
вiчний, незмiнний закон i за сво© неодбиральнi привiле©.
I тисячi лiт друга частина людськостi задихалась од недогодовання,
загибала вiд голоду й холоду, гнила вiд хороб, винищення, роз'©дала себе
заздрiстю, сушила себе ненавистю и тисячi лiт покiрно хилила голову,
вважаючи це за лютий непоборний закон".
Мiльйони напнутих ниток-очей напружено тягнуться на гору. Раптом з обох
бокiв башти повiльно, певно висуваються наперед двi велетенськi золотi
руки. Вони спускаються до Розп'яття Нерiвностi, обнiмаються, прилипають до
чорно© запони й Розп'яття, злегка хитнувшись убiк, починають помалу
здiйматися вгору, до башти. От двоголове розп'яте тiло вже до-сягло зубцiв
комина Сонячно© машини, от воно висува ться над комином, от на тлi неба
чiтко, хмарно й моторошно висить поламане стражданнями колосальне страшне
тiло.
Зацiпенiла, вросла в землю, зата©ла дух людська мiльйоно-голова маса,
розлита по велетенськiй долинi Чутн далеке-далеке срiбне дзеленчання
жайворонка.
I вмить, знову ледве схитнувшись наперед, мов уклонившись людству,
Розп'яття здригу ться, золотi руки пiдносять його ще вище до неба,
показуючи сонцю, i сильно сягають у роззявлену пащу Сонячно© машини. I як
тiльки в коминi зника кiнчик хреста, так зразу ж звiдти вибуха
чорно-сивий дим, iскри, i над зубцями золото© башти випинаються величезнi,
жовто-червонi, ра©©сно-жаднi язики полум'я.
Зацiпенiла маса рапгом сколиху ться, ухка й розрива ться таким громом
оплескiв, що двi галки, мирно лiтаючи над полем, iз жахом шугають угору,
одурiло, розгублено кидаються то в один бiк, то в другий i з усi © сили
вимахують крилами, стрiлою женучи до лiсу. А внизу пiд ними лопотить
мiльйонами коротеньких крилець колосальна птиця, кричить радiсно-диким
криком i не може зiрватися з мiсця.
- Слава! Слава Сонячнiй машинi! Слава!
Тiльки на затертiй людською лопiтливою ревучою кригою скелi двi постатi
сидять непорушними, закам'янiлими чужинцями.
Граф Адольф косо водить очима по бурхливiй витягненiй у радiснiй
нестямi догори масi й нахиля ться головою близько до голови принцеси
Елiзи.
- Ми зверта мо на себе увагу. Мусимо теж плескати. Дика юрба може
впасти в сказ.
Але блiде, з гострим схудлим овалом i зеленими велично примруженими
очима лице ледве схиту ться зневажливим, холодно-гордим усмiхом.
- Я буду плескати, ваша свiтлосте. Рискувати вашим життям у цiй гидкiй
комедi© я не хочу.
Принцеса Елiза не вiдповiда , все мружить очi на золоту башту, над якою
розта чорно-сива хмарина диму.
I от на тлi густо© зеленавостi нечутно висува ться вже нова Тiнь
Минулого. Це велетенська брудно-сiра в буро-червоних плямах щетиниста
потвора з тiлом iхтiозавра, з лупатими, косо закоченими, криваво-чорними
очима, з роззявленою пащею, з яко© замiсть зубiв визирають дула гарма! Вся
спина втикана щетиною з багнегiв, щабель, списiв Боки блискають лускою з
черепiв. У лапах роздертий труп людини, i сама потвора по черево загрузла
в купi трупiв.
"Ось страховище вiйни. Тисячi лiт на всiх кiнцях земно© кулi воно
пожирало молодi життя. Iз трупiв, принесених у жертву цьому страховищу,
можна б iзшити саван на всю пла-негу земну, обгорнувши йою круг не© багато
разiв".
Страховище повзе спiраллю вгору, а за ним iз пiд гори вже висiваються й
сунуть однi за одними страхiтнi, огиднi, смiшнi, i рiзнi образи минулого.
"Ось класова борогьба, от злиднi - влюбленi дiти Нерiвностi. Ось
Злочинства, незаконнi, але неминучi брати злиднiв - Грабiж, Крадiж,
Убивства. Ось Влада! Дивпься, як пишно, як урочi©сю важно летить ця
утриманка Нерiвностi.
Ось рабство працi. Якими браслетами й намистами окутий пасинок
Нерiвностi!
От цiла родина - матусенька з донечками й синками, - мораль трупо©дiв i
©© дiти: Лицемiрство, Брехни, Обман, Пiдкупство, Прислужливiсть, Забобони.
От Розпуста.
От Самогубство.
От Насила".
Калiкуватi, хижi, принижено-злiснi, нахабно наврипистi, повзаючi,
плазуючi сунуть нiмi велетенськi потвори одна за одною вгору спiраллю
зелено© гори. I гуд гнiву, i гуркiт смiху, i крики огиди хилитають,
бурлять морем голiв.
От вони всi вже непорушно стоять суцiльним обмотаним круг верхiв'я гори
ланцюгом. Моторошно випинаються на тлi неба обриси постатей.
Та-та-та-тi-i! Тi-та-та-та а!
"Браття! От та банда, що з пелюшок людськостi краде, грабу ©© щастя.
От тi вiчнi сили, що стоять на воротях раю, на межi обiцяно© землi.
Хмарним законом жили вони в наших душах, умовляючи в нас вiру в ©хню
незламнiсть, неминучiсть, вiчнiсть, непоборнiсть, ламаючи нашу волю,
викохуючи зневiр'я, розкладаючи нас i пануючи над нами.
Але, браття! Дивiться на гору! Дивiться на зелену сонячну гору,
браття".
А золотi руки помалу з грiзним споко м обiймають дикий хаос сплетених
закривавлених тiл - здiймають угору, показують сонцю, хмарам, лопочучiй,
ревучiй масi внизу й жбурляють в огонь Сонячно© машини. I знову хмара диму
и полум'я шуга вгору, знову бурею радостi шепотить людське море внизу.
I одна за одною ковта золота соячна башта потвори пiд гуркiт i
безустанний плескiт мiльйонiв рук.
I це так грандiозно, це сповню таким захватом, що Труда бiльше не
може- вона мусить зараз же бачити Макса. Мусить за всяку цiну, хоч би там
усi сторожi ангару стали ©й на дорозi, хоч би ©й довелося просвердлити
сво©м тiлом утро товстiшу й густiшу масу тiл.
Кучерi розтрiпалися, лице пашить, у вухах ляскiт крикiв, оплескiв,
вигукiв.
- Ради бога, пропустiть! Менi дуже треба! Трiпочуча гуща тiл неохоче,
неуважно розсува ться Труда щораз ближче й ближче просува ться до ангару,
до величезних кулiс, з яких випущено недавнiх акторiв, вiд яких сто©ть
димок над горою й грiзний, страшний, надприродний гул i гуркiт людського
моря. Але височеннi ворота щiльно, глухо замкненi, i при воротях - молода,
напiвгола жилава постать сторожа.
- Ради бога, громадянине, менi треба на хвилинку Макса Штора. Макса
Штора менi iреба.
- Макс Шюр .зайнятий. Не можна.
- Голубчику, я ж сама ще вчора тут працювала. Я - жiнка Макса Штора Ну,
на хвилиночку, голубчику. На крихiтну, крихiтну. Я зараз же вийду.
Iй-богу, вийду. Ну, господи, як це нудно!
Але ворота злегка вiдчиняються - i, господи, яке щастя, сам Макс, наче
вчувши ©© голос, заклопотано виходить.
- А, Труда? Ти як? Чого?
Трудина рука обплiта ться круг руки Макса, прилипа , стягу тiло до
тiла.
- Масi! Масi! Як прекрасно! Ну, бачиш, бачиш?
Але Масi заклопотано поспiша далi, задира голову догори, сердито
хмурить брови. I раптом вибуха :
- Ну йолопи, йолопи й бiльш нiчого! Що з ними робити!
- Що таке, Максе?! Що?!
- Скiльки ж разiв на репетицiях казав: не розтягати фiгури таким
ланцюгом. Не затягати темпу. Раз, два, три! I кiнець! Ну коли, ну коли
вони ©х постягують?
- Ну, Масi, дурниця! Все так знаменито, чудово проходить, що...
- Ах, чудово! Випустили Мораль, а рупор смалить: "От Самогубство". В
Лицемiрства рука вiдiрвалась. Казав Зандеровi, що невiдмiнно вiдiрветься.
Ну, а так загалом гарно? Справдi?
- Чудово, Максе! Грандiозно!
- Робить враження!
- Колосальне. Зна ш, Максе оi навiть я сьогоднi якось страшно виразно
почула себе вiльною. Ми вiльнi, Максе! Ми, дiйсно, вiльнi! Максе, я вся
дрижу. По менi проходить такий мороз, що хочеться страшно, дико закричати.
Весь, увесь Берлiн тут! Ти дивись, там далеко-далеко на дахах люди. Всi
вулицi позапруджуванi народом I нашi ж тут, Максе, - я привезла. Мама,
мама Штор, батько. Тiльки тато Штор не по©хав. Нiзащо. Навiть принцеса з
графом Адольфом при©хали. Вiн же - нiзащо. Сидить сам на весь дiм i чита
Бiблiю.
Але Макс раптом iз жахом вирива руку, поверта ться й летить назад.
- Максе! Що таке?!
- Телеграму! Телеграму! Вони забудуть, переплутають! Труда заплуту ться
серед тiл, одста й зупиня ться. Тепер уже безнадiйно шукати. На гору до
Рудi пробратись нема можливостi, до сво©х, до авто - i думати нема чого.
Iрма, Шпiндлери, Душнер десь потонули в гущi. А плескiт, а крик здiймають
бажання теж кричати, теж простягати руки понад плечима переднiх i бити
ними одна об одну до дольок
- Слава© Слава! Слава Сонячнiй машинi! Слава!
В лопотiння крил, у гуд, у велетенський крик устромляються пронизуватi
металiчнi ляпаючi стьожки трубних крикiв Як од велетенських хвиль, що
обсувають пiсок i камiння з берега в море, полем просува ться шипiння:
"Тш! Тш-ш!"
Труда задира голову. Ага, тепер ма бути Благословення Землi.
Останнi клаптики диму розтали над зубцями Сонячно© машини Чиста
зеленава синявiсть неба широко розгорнулась, розсунулась.
I от помалу, велично з за трону золотого пiдводигься й росте в блакить
жiноча голова, погiм плечi, груди, все тiло, колосальне, обвите гiрляндами
квiтiв i зеленi. Насичене благосною силою, осяяне усмiхом мудро©
вибачливостi, прорiзане зморшками вiчностi лице злегка нахилене донизу, до
застиглого ряботiння голiв. Руки простягненi вперед таким теплим
утихомирюючим рухом, що, зда ться, хмари стануть на колiна й схилять
кудлатi сиво-золотистi голови.
I серед тишi в хмари, в стiни лiсу, в сотнi тисяч блискаючих очей
луна :
"Браття, Дух Матерi-Землi благословля нас на путь у землю обiцяну!"
Але Труда раптом iз жахом хапа себе за голову: переплутали,
переплутали. Вперед же телеграму! Господи, телеграму ж уперед! Чи нi? Чи
вперед Благословення? Так, дiйсно, переплутали.
"Браття! З другого кiнця Матерi-Землi вчора прилетiв до нас вiсник
вiдродження. Париж нам шле привiтання. Париж склика всесвiтнiй Конгрес
Творчо© Працi".
Труда не чу вже бурi оплескiв: ах, боже мiй, це ж Макс там,
бiдненький, корчиться вiд одчаю - споганили, зiм'яли, знiвечили такий
момент, як Благословення Землi. Ну, що тепер робити з цим Благословенням?
За ним мав бути гiмн, хори, оркестр. I раптом - Париж, Конгрес.
Але тут iз-над обрiю густими пiдземними гудами насувають уже першi
хвилi гiмну. Важкий тупiт тисячi дружних нiг. Iз гуду, з тупоту ростуть,
здiймаються вгору, займають усе поле, небо, хмари, переливаються через
тини лiсiв могутнi, переможнi, трiумфальнi голоси.
Труда блiдне так само, як усi лиця навкруги, встромля очi в
просторiнь, з усi © сили тисне одною рукою другу, щоб не тремтiли, i чу ,
як моторошний солодкорiжучий мороз проходить по сяйнi, по руках, пiд
волоссям на головi i рве груди, розсува криком, риданням, молитовним
зойком.
А гiмн росте, густiша , оркестр, хори злилися, втягли голоси тисяч
грудей, розсунених морозом, розiдраних екстазом. Жах надзвичайного, захват
самознищення, згублення себе, перелиття в дине, страшне, могутн . Впасти
на колiна, рiзати себе, виривати серце й кидати його туди в дине,
всевладне, дихаюче моторошно блаженним морозом.
Принцеса Елiза одною рукою хапа ться за бiк екiпажа, другою - за графа
Адольфа. Смертельна блiдiсть посинила нiс i лягла жахною печаттю на
фiалковi опуклi повiки.
- Ваша свiтлосте! Ради бога! Вам недобре?
Голова помалу крутиться з боку на бiк, а рука нестямно божевiльне
впива ться з колючим болем у лiкоть графа Адольфа.
Але потроху стиха ы наста тиша. Але в очах ще екстазний спiв, i
молитовний зойк, i жах, i незнайденiсть себе. Ще не вичерпано до дна щастя
вiддати себе, розплистися, злитися. I вмить десь у куточку дзвiнко,
тоненько, ледве чутно на крихiтному клаптику моря стриба на голови:
- Слава Рудольфовi Шторовi!
Кинено iскру Майновими шнурами летить вона далi, росте у вибухи, вибухи
зливаються в грюкiт.
- Слава Рудольфовi Шторовi! Слава Рудольфовi Шторовi!
Велетенська ряба птиця знову люто лопотить безлiччю крил, розрива
хмари бурею крику. Буря перелiта на гору, гаса вихорами тiл, жене ©х
угору до пiднiжжя Сонячно© машини, до нiг Матерi Землi. Вихори зливаються,
бурно колишуться. I от знову прожогом сунуть униз, трiумфуючи, i на руках
сво©х, на плечах, на головах несуть свого iдола.
Принцеса Елiза бере з рук графа Адольфа бiнокль i приставля до очей
Бiнокль дрiбно-дрiбно труситься, ходить у рiзнi боки Все в склi стриба ,
злива ться в хаотичну, розхлюпану жовто зелену пляму. Але що сталося? Що
за дивний, iнший рух серед голiв? Чого плями облич задираються вгору?
Принцеса Е вiза чу , як граф Адольф робить усiм тiлом такий рух, неначе
хоче зiрватися з екiпажа.
- Ваша свiтлосте!
Принцеса Елiза швидко вiдiйма бiнокль вiд очей i поверта ться ди
графсi Еллснберга. I насамперед бачить, що йому якось чудно побiлiли очi,
широко розплющенi, напруженi, за гостренi. Вони всгромленi в небо на край
обрiю, туди, за Берлiн, навiть на момент не звертаються до ©© свiтлостi.
Голова принцеси Елiзи круто поверта ться в той бiк, i принцеса почува ,
як ©© власнi очi стають теж напруженi, гострi й напевно побiлiли. Iз-за
обрiю в небо сунеться чудна хмара; вона одного рiвного темного кольору, з
правильно обточеними лiнiями, це - велетенський широкий конус шпилем
уперед. Конус сунеться з помiтною швидкiстю, закриваючи собою хмарини,
займаючи щораз бiльшу та бiльшу частину неба. Безшумний, непорушне
застиглий, вiн пливе одною масою, тiльки часом кiнчик конуса, як хобот
страховища, немов нанюхуючи, помаленьку руха ться то вправо, то влiво. I
що ближче, то передня частина його ста яснiша вiд задньо©, рiдша, ряба.
Вже видно, що страховище немовби вкрите лускою, що кожна лусочка окреме
довгасте тiло.
- Що це, графе?!
Граф Адольф на момент скручу вниз до лиця принцеси бiлi дикi очi.
- Армiя Союзу Схiдних Держав!
I знову в екстазi молитовностi впива ться в страшну хмару.
Вона ж дивним чином розгорта ться одною частиною щораз ширше та ширше,
як вiяло. Велетенське вiяло, що перо за пером, сектор за сектором
розпуска ться в конус, потiм у пiвколо, потiм у цiле коло.
На полi свята вiдразу вщуха всякий рух. Нова точка святочно© програми?
Але нi, не з програми свята це явище. Це дуже мовчазне, моторошне
страховище не ма святочного вигляду. I непокiй, тривога, страх, жах уже
хвилями здiймають море голiв. А тiнь од страшно© хмари вже темним, рiвно
обрiзаним серпанком укрива голови, вже видно масу крил i тулубiв
апаратiв, спереду менших, далi бiльших, а ще далi величезних левiафанiв.
Глухий рiвний шум, як од дощу, сиплеться згори на голови.
- Азiатська армiя!
- Негри!
- Окупацiя!
- Жовто-чорне вiйсько!
- Рятуймося!
- Спокiй, громадяни! Ради бога, спокiй! Тут дiти, жiнки!
Але де може бути мова про спокiй серед листя лiсу, на який налетiла
буря - воно трiпочеться, рветься, гойда ться скаженими вимахами, не маючи
сили вирватись, прикуте сво ю масою до одного мiсця.
Аж ось гримить громовий голос рупорiв од краю до краю поля!
- Громадяни! Заховуйте порядок! Розходьтеся без панiки! Найвища Ра©а
Вiльно© Спiлки сьогоднi сповiстить вас екранами про все. Порядок,
громадяни!
Металiчний велетенський голос сво ю силою втишу хвилювання листя.
Звернувши очi вгору на мовчазно шипучу хмару, напружено чогось ждучи вiд
не©, усi ю стихi ю прагнучи вирватися з-пiд не© пiд захист будiвель, збита
маса голiв помалу сунеться, видушу ться потоками у вулицi.
I вмить iзгори з-пiд хобота страховища вибуха страшенний гуркiт
вистрiлу.
Море голiв здрига ться, як од пiдземного вдару, жаху, i за ним
здiйма ться такий ураган панiки, що принцеса Елiза iнстинктивно втягу
голову в плечi й згина ться. Але в той самий мент якась сила пiдхоплю ©©,
графа Адольфа, екiпаж, коня й морем несе кудись. Iззаду, з бокiв на екiпаж
натискають тiла, налягають на плечi, на голову, ступають ногами на колiна.
Принцесу Елiзу зсунуто з сидiння на дно екiпажу скрючену, поламану,
завалену тiлами. Чийсь чобiт наступив на шию й душить до землi, топчеться,
лама шию. Екiпаж гойда ться, часом на©жджа на щось м'яке, пiдгецу ,
хилита ться, от-от перекинеться. В жахно-розгорнених очах принцеси крiзь
ноги часом мигне картина потопаючих покрючених пальцiв, божевiльних очей,
хижо вискалених зубiв, закривавлених шматкю облич. I весь час дикий,
звiрячий, несамовитий гуд крикiв, стогонiв, зойкiв, благань, прокльонiв,
гарчання.
I знову вибух iзгори. I новий вибух урагану жаху. Екiпаж, як по
поламаному м'якому мосту, скаче по тiлах, перехиляючись то в один, то в
другий бiк. Нога з ши© зрива ться на груди Елiзи, сова ться, топче, на
голову наляга колiно й при гина додолу. Дихати нема чим. Усе зника .
Коли принцеса розплющу очi, на нiй уже нема тiл. Граф Адольф обома
руками тягне ©© догори, взявши ©© пiд пахви. Принцеса, трудно пiдвiвшись,
сiда на сво мiсце. На плечi сукня розiдрана й оголено бiло-злотисте
тiло. Од виска по щоцi йде кривава смуга - зiдрана шкiра. Кiнчик носа
синювато-блiдий. Граф Адольф витира рукою пiт iз чола й знову дивиться
вздовж вулицi. Вулицею жене скажений потiк тiл, ули ваючись у дверi
будинкiв. А в перспективi вулицi далеко да леко видно край святочного
поля. I якраз шматок горн з крихiтними фiгурками трону Сонячно© машини.
То© само© Сонячно© машини, що так гордо палила тiнi минулого. А в небi не
тiнь Минулого, а грiзна, велична реальнiсть Дiйсностi.
***
Розметеним ураганом листям несуться вулицями учасники великого свята.
Голови ©хнi час од часу задираються до неба, затримуючи задиханий бiг, i
шукають: над Берлiном, як велетенськi орли-падло©ди над трупом, кружля
зграя лiтакiв. Од них, як пiр'я розшматовано© здобичi, безперестану
сиплються на землю папiрцi, зигзагами, кокетливо спадаючи в колодязi'
вулиць. Однi тiкають од них, другi пiдхоплюють i жадно читають.
Граф Адольф зупиня коня й зiстрибу , ловить два папiрцi й пода один
iз них принцесi Елiзi, а сам чита другий.
Принцеса Елiза, притримуючи лiвою рукою роздерту на правому плечi
сукню, мляво бере папiрець i водить по ньому важкими, немов знеможеними
очима.
"Громадяни Берлiна!
Братнi народи Сходу з чуттям глибокого жалю й болю довiдалися про
нещастя, що спало на половину спiльно© всiм нам землi, про ту хоробу, яку
принесла з собою всiм народам Заходу так звана Сонячна машина. Поспiшаючи
на помiч захiдним братам, Союз Держав Сходу вислав до вропи й Америки
експедицi© для врятування населення вiд загибелi.
Виконуючи волю мого уряду, я, головний комендант експедицi© до
Нiмеччини, оповiщаю громадянам Берлiна:
Боротьба з епiдемi ю Сонячно© машини, що несе з собою божевiлля,
хороби, ру©ну цивiлiзацi© й вимирання людства, шовинна провадитися рiшуче,
швидко й радикально.
В iнтересах цi © боротьби всю Нiмеччину, а надто округи Берлiна
оголошу ться на станi вiйськово© окупацi©.
Округа Берлiна радiусом на двадцять кiлометрiв оточу ться свiтляним
кордоном. Нi одна людина не смi й не може вийти за цеп кордон, усяка
спроба потягне за собою неминучу смерть неслухняного, як тiльки вiн увiйде
в смугу смертоносного свiтла.
В Берлiнi встановлю ться Тимчасовий Уряд, призначений мною.
Всi громадяни повиннi слухатися й пiдлягати його розпорядкам
безоглядно. Найменший непослух каратиметься смертю.
Увесь державний, полiтичний, економiчний, правовий i культа рiши
устрiй, зруйнийгiний епiдемi ю, вiдновлю ться.
Тому всiм громадянам пропону ться негайно верну©ися до виконання сво©х
громадських обов'язкiв, перерваних нещастям. Урядовi iнституцi© мусять
негайно приступити до функцiонування, всi урядовцi вiд завтрашнього дня
верiакпься на сво© посади.
Власники промислових, торговельних, фiнансових пiдпри мств займають
сво© покинутi мiсця.
Службовцi, прикажчики, робiтники негайно приступають до сво © працi.
Всi ушкодження вiд ру©ни повиннi бути надолуженi в якнайкоротшому часi.
Поки не буде вiдновлене нормальне годування, вживання Сонячно© машини
допуска ться з таким обмеженням: один апарат Сонячно© машини на десятеро
людей. Кожний будинок повинен вибрати комiтет, що ма доглядати за точним
виконанням цього розпорядку. Решта скла мусить бути знесена до участкових
полiцiйних установ i передана представникам влади.
Всяке ухиляння вiд виконання потягне за собою тяжкi наслiдки. Коли
через два днi населення не знесе дев'ять десятих скла, що на територi©
берлiнсько© округи, все мiсто буде вимертвлене газом, за винятком тих, що
принесуть стекла й матимуть на те посвiдки.
Всяку агiтацiю й пропаганду Сонячно© машини серед солдатiв експедицi©
на мiсцi каратиметься смертю.
Так само пiд страхом негайного на мiсцi розстрiлу забороня ться
прилюдне вживання Сонячно© машини й сонячного хлiба.
Всi здоровi елементи краю закликаються до помочi й активно© боротьби з
нещастям.
Головний комендант експедицi© Союзу Схiдних Держав у Нiмеччинi
Сукурамi"
Граф Адольф обережно склада вiдозву вчетверо, хова в кишеню й
нетерпляче зирка на принцесу Елiзу. Ах, господи, вона ще не отямилась i
досi вiд цього кошмарного бiгу дикого гурту - так повiльно й так
непричетне чита . Наче не вiсть про визволення, про вiдновлення життя, а
якийсь манiфест сонце©стiв чита .
Ну, нарештi скiнчила. Можна рушати далi.
- Дозвольте, ваша свiтлосте, ©хати?
Принцеса Елiза байдуже хита головою й заплющу очi.
- Тiльки будь ласка, помалу. Ступою. Граф Адольф уже був пiдняв батiг,
але тут же тихенько опуска його: "помалу". В такий момент ©хати ступою,
коли треба гнати iз швидкiстю радiю, коли вiд нього, графа Адольфа,
залежить, може, успiх усi © кампанi©!
Граф Адольф зирка на мертвечо-блiде, в моторошно червоних плямах лице
принцеси з заплющеними очима, вага ться, знову зирка .
- Ваша свiтлосте! Дуже прошу менi вибачити. Я розумiю ваш стан. Але
дозвольте менi вияснити вам ситуацiю.
© свiтлiсть слабо розплющу очi й мляво скоса дивиться на графа
Адольфа.
- Рiч у тому, ваша свiтлосте, що його свiтлiсть принц Георг на мене
поклав надзвичайно важне завдання. Оскiльки ви пригаду те собi, я вже мав
честь докладати вам, розпорядження його свiтлостi було, щоб у день
прибуття армi© Союзу Схiдних Держав усi ватажки й проводирi сонце©стiв
були позбавленi можливостi шкодити всiй дезинфекцiйнiй операцi©.
Пригаду те собi, ваша свiтлосте?
Пригаду , слава богу - лице вмить ожива , аж неначе здригу ться все, аж
сiда рiвнiше.
- Так, пригадую. Ну?
- Отже, я мушу поспiшати до виконання сво©х обов'язкiв. Крiм того, ваша
свiтлосте, ми, берлiнська органiзацiя, мусимо взяти участь у всiй акцi©.
Мусимо органiзувати зараз же деякi акти, якi... якi, так би мовити,