Страница:
витягнену руку й виводить матiр iз дочкою з кiмнати. Чорна тоненька рука
випручу ться, чорна маленька постать опина ться, вигинаючись. Бiла постать
труситься й безвольна хита ться за кожним рухом чорно©. Але кiстястi
величезнi пальцi залiзно, мовчки тягнуть i, зда ться, можуть пiдняти
обидвi постатi в повiтря й викинути ©х крiзь вiкно.
Старий граф замика дверi на ключ, запина порть ри на вiкнах, уважно й
понуро огляда все навкруги й пiдходить до лiжка. Тiльки на столику та на
пiдлозi круг нього молочно-бiлим колом суму свiтло, все ж останн - в
зеленiй, густiй, затихлiй тiнi.
Старий граф сто©ть непорушне бiля лiжка, згорбивши спину, похиливши
голову. На притупленому кiнчику носа Труди скляни блищить зелена смужка.
Пiд заплющеними очима глибокi фiалково-зеленi западини. Темнi уста
напiврозкрились, зашерхли палом, важким диханням. Дрiбно, поспiшно,
легковажно-весело, як коник у травi, стрекотить десь годинничок.
Старий граф озира ться, обережно пiдсува фотель i сiда . Оголенi
плечi, оголена смугляво перламутрова рука (така жiноча, кругла вгорi й
зворушливо-дитяча на кiнцi) iз зеленкуватими тiнями ритмiчно, важко
дихають у мовчазнiй, завзятiй, невиднiй боротьбi.
- Абсолютно несмачно... - раптом байдуже шепоче непорушна голiвка, i
смажнi темнi уста зневажливо кривляться. Старий граф у чеканнi
перехиля ться над лiжком.
- Взагалi, дали б менi спокiй. Ну, для чого стукать, я не розумiю? Ах,
та боляче ж!
Труда круть головою по подушцi, ухиляючись од ударiв, кривить iз
упертим болем лице, зцiплю зуби, мугиче, стогне, але нi за що не просить
милосердя. Пальцi вгреблися в простирадло и закоцюбли в стражданнi.
Старий граф обережно, нiжно гладить долонею по скрученiй, уп'ятiй у
лiжко руцi й шепоче:
- Трудонько!.. Трудонько!..
- I не скажу! I не скажу! Ну, нехай i Макс! I не скажу!
Голос хрипкий, чужий, мертвий. Смугляве, вкрите зеленою тiнню лице,
поламане нестерпним болем, погнуте, як ногами потоптане, пашить вогнем,
шумно, шершаво, трудно диха , задиха ться.
I раптом усе тiло з лютою натугою, з одча м стрiпу ться, скидаючи з
себе страшенну, задушливу вагу. Воно корчиться, вирива ться, викручу ться,
голова вiдкида ться назад, зламаною дугою випнувши горло, шукаючи
манесенькоi щiлинки з повiтрям, а пальцi скажено, iз сухим дряпанням
гребуть по простирадлi.
- Трудо! Трудонько! Дитинко!
Ах, тiло корчиться, вигина ться.
Старий граф розгублено, з болем, з розхристаною нiжнiстю, з випущеною
на волю любов'ю, з тремтячими, старими, одвис-лими вiд одчаю губами
гладить скорченi руки, безпорадно тупчиться, нагнувшись над лiжком, шепоче
старi, не забутi, але глибоко-глибоко захованi слова, вiд яких вi
дитячими, атласово теплими нiжками.
- Тудi!.. Крихiтко дина .. Тудi!.. Ну, що ж це? Тудi Не треба...
Старi, тремтячi, як дерев'янi габлi, руки безпорадно обнiмають
скорчене, молоде, пашуче вогнем, стонуче тiло, захищають усi ю кров'ю
сво ю вiд незримого ворога, торкаються то тут, то там нiжно© гарячо©
шкiри, гладять, голублять.
- Тудi! Тудi, нiжна моя! Тудi!
I потроху закинута назад голiвка вирiвню ться, дуга горла опада , руки
слабнуть, груди дихають важко, трудно, але рiвнiше Старий граф iз нiжною
судоргою обхоплю габлями розпатлану голiвку й жадно, злодiйкувато,
ненаситно цiлу гарячi, випуклi повiки очей, щоки, пукате, вперте, розумне
чоло, хлопчачi, зашерхлi гарячою шкуринкою уста. Вiн хапа ться, тремтить,
мучить затиснену в долонi голiвку й стогне вiд щастя й муки.
- Тудi моя! Тудi, дина дiвчинко! О Тудi!
Вiн хапа в руки смугляву знесилену ручку i зверхнiм боком притуля ©©
до свого незвично розгаряченого, огрiтого рiдким вогнем, одвислого, з
колючими суворими кущиками брiв лиця. Ручка безвольно, байдуже гнеться й
пашить вогнем.
У дверi стукають .Старий граф поспiшно й обережно кладе руку на
простирадло. Потiм насуплю сивi стрiхи на очi, помалу вста й пiдходить
до дверей. Одчинивши, мовчки впуска графиню. Тривожно шукаючi очi матерi
швидко обмацують суворе, жорстоке лице з обвислими внизу, як вим'я корови,
щоками й бачить: воно щось хова в собi, щось задоволене i, значить,
вороже до не© й до то© iстоти, що там, на лiжку.
Не кажучи нi слова, граф важко виходить iз кiмнати на терасу. Вiкна
розчиненi. Пальми, нiколи не кудовченi бурями й дощами, жадно дихають
вогкою свiжiстю бурi. У вiкна здивовано вгорi клiпають дитячi очi зiр. Iз
саду вi духом дитинства, нiжними атласистими нiжками, любими вечорами,
коли не займана бiлiсть крихiтного лiжечка робить жичтя зворушливо важним.
Далеко-далеко оксамитним, добродушним, незлобним буркотiнням
обзива ться грiм.
***
З доктором Рудольфом дi ться щось цiлком непевне. Вiн уже з тиждень
нiчого не ©сть, анi рiсочки, нi вранцi, нi вдень, нi увечерi. Все, що
приносить йому Кетi, вiн систематично вiдсила назад, навiть не
подивившись на страви. Тiльки весело, радiсно смi ться з дивування й
страху добро© дiвчини, любовно обнiма за плечi й говорить ©й чуднi слова,
вiд яких Кетi ста моторошно. А очi доктора Рудольфа блищать, як мокрi
шибки на вiкнах, волосся покручене буйно-веселими вихорами, на тоненьких
волосинках уст невтримно трiпотить сонячною, переливчастою росою посмiшка.
А садiвник Йоганн, старенький дiдусь, що зустрiча разом iз квiтками
сонце, розповiда , як доктор Рудольф рано-ранесенько виходить у сад, як
цiлу траву, листя, як раптом простяга обидвi руки до неба, до сонця,
весь витягнеться, неначе збираючись летiти, i тихенько про себе смi ться.
I так ста чудно, i так жаль од того смiху, що дiдусь Йоганн одверта ться,
щоб не дивитись. Доктор Рудольф, для чогось нарвав ши оберемок трави,
весело верта ться з ним до лабораторi©, наспiвуючи й шкандибаючи.
Панi Штор, мовчазна й поважна, тiсно затиснувши сво© волосинки уст,
щодня ходить до сина. Вона не докуча йому, нi про що не пита , не
припроху ©сти, от собi зайшла мимохiдь до Рудi на хвилинку. Очi, великi,
поважнi, чистi й мовчазнi, допитливо збоку вдивляються в сина, бояться, не
розумiють, вишукують.
А Рудi смi ться, любовно обнiма й мамуню за плечi, радiсно цiлу й
нiтрошки не нагаду хорого. лице свiже, свiжiше, нiж уперед, очi яснi,
чистi, одвертi, тiльки бризкають, вихлюпують переповненою, затримуваною,
лукавою радiстю. Трудно йому стримувати, от-от перелл ться через край i
розкри ться вся тайна. Але нi, мовчить Рудi, регоче, обнiма , пусту ,
фальшиво висвисту губами легковажнi мелодi©, з пiдскоком шкандиба ,
кудовчить волосся й уперто, щасливо мовчить.
Нiщо його не зачiпа , не тривожить, нiщо не може пригасити дивне
палахкотiння цi © радостi.
На столi в нього купа газет. I газети, i радiо, i екран - усi криком
кричать про грiзнi, величезнi подi©, що назрiвають у надрах людськостi.
Блискавки великих бур синiми загравами прорiзують густу, пересичену
атмосферу земно© планети. Пiв-землi на пiвземлi Схiд на Захiд, розколоте
людство наставило груди на груди. В повiтрi за хвилину пролiта круг землi
тисячi радiокрикiв, зойкiв, наказiв, алярмiв. Тисячi велетенських
лабораторiй гарячкове, наввипередки виробляють газ "маюн", страшну новiтню
зброю, яка може за кiлька хвилин покласти смертним потоком тисячi живих
iстот. Величезнi повiтрянi флоти озбро нi "маюном", готовi щохвилини
хмарами майнути в небо, сповнити його мертвячою трутою й разом iз ворогом
попадати на землю мертвими купами. Мiтла смертi занесена над людством.
А доктор Рудольф ся голими одвертими очима, подiбними до мокрих шибок
на вiкнах, i смi ться собi трiпотливими куточками уст.
Союз Схiдних Азiатсько-Африканських Держав одкинув постанови Паризького
Конгресу. Одкинув iз таким брутальним викликом, який не допуска без
пониження гiдностi захiдних держав нових переговорiв. Азiя, Африка й
Австралiя нахабно заявили претензiю на гегемонiю над землею. вропа й
Америка цей пантеон вищо© людсько© цивiлiзацi©, повиннi пiдпасти пiд
залежнiсть од одстало©, напiвварварсько© частини земно© кулi. Людство
сто©ть перед загрозою одкиду на цiлi столiття назад. Жовто-чорна раса
простяга свою дикунську руку до горла бiло© раси. Старий великий. Захiд
повинен iще раз стати на оборону людськостi, скувати злочинну жовто-чорну
руку в кайдани iстини, права й культури. Захiд повинен покласти край
розбратовi серед людства i встромити на вiки вiчнi в груди землi прапор
дностi й вiчного миру. Перемога Сходу е перемога смертi.
А доктор Рудольф безжурно перегорта кричущi аркушi газет i фальшиво
видмуху крiзь верхню губу грайливий мотив маленько© бiска©.
Захiд хвилю ться, колотиться в серединi себе. Людськi хвилi набiгають
одна на одну, з ревом i люттю стикаються, пiняться, знову розбiгаються.
Робiтничi маси порозколювалися ва ворожi табори. Мiльйоновi демонстрацi©
за вiйну, проти вiйни, конгреси, конференцi©, манiфести, вiдозви, бiйки.
Державнi апарати в скаженiй напрузi тримають рамцi велетенських
механiзмiв, де страшним темпом гуркочуть розiгнанi сили ©хнi. Одного дня
не видержать - i на друзки, на черепки, на порох розлетиться культурний
свiт, загинувши пiд ру©нами й залившися власною кров'ю.
А доктор Рудольф весело-радiсно чучверить i загрiба пiдпалене
каштанове волосся розчепiреними пальцями й мокро ся внутрiшнiм лукавим
захватом очей.
I тiльки раз переста посмiхатись i сяяти. Болюче зморщивши брови, вiн
мовчки чита нову сенсацiю.
Iнаракiсти висадили в повiтря лондонську бiржу. Загинуло тисячi мирних
людей. Вибух був тако© страшно© сили, що на кiлька кiлометрiв навкруги
повисипалися з вiкон шибки. У вiкно одного помешкання (пiвкiлометра вiд
мiсця вибуху) влетiла в кiмнату вiдiрвана голова жiнки, вбивши дiвчинку.
Доктор Рудольф схоплю ться й швидко ходить по хатi, обхопивши голову
обома руками i з стражданням прицмокуючи язиком:
- Тьа! Тьа!.
Але радiсть помалу проступа знову, розгладжу покривленi уста,
наморщене болючими горбиками чоло, знову вогко промiниться з очей. I
доктор Рудольф знову ходить по саду, оiлядаючи небо, хмари, аероплани,
дерева, будинки хазяйським, задоволеним, радiсним поглядом, то лежить десь
на травi, примруживши до сонця очi й завмерши в тонкiй, волосянiй
посмiшцi.
Часом тут находить його Труда. Вона ходить непевно, помалу, без
колишньо© недбалостi. Вона схудла, на щоках западини, темнiють пiд очима
рудi круги, а в очах до тако© мiри виразно нема колишньо© iронi© до
всього, що поряднi люди шанують, що хочеться ©© нiжно нiжно пожалiти.
Лл доктор Рудольф не жалi . Тiльки любовно, так само, як хмари,
аероплани й дерева, обводить очима змарнiле смугляве личко з синьою
родинкою коло вуха й з тихим смiхом одмов-чу ться на запитання Труди - чи
правда, що вiн дав зарiк постити сорок день i сорок ночей. На думку Труди,
всякi подiбнi примiтивнi способи самогубства не рацiональнi. Коли вiн
гада так знищити себе, то вона йому радить не затягати часу й вибрати
доцiльнiший спосiб.
I Труда злегка червонi . Але доктор Рудi смi ться, дяку за пораду й
весело шкандиба собi додому.
Iнодi вiн зустрiча й принцесу Елiзу. Вона тепер чогось часто гуля по
саду, заходячи iнодi навiть до оранжере©. Але тепер доктор Рудольф не
щулиться, не стиску ться винуватим соромом, а ясно, радiсно, одверто
дивиться на матово-бiле, погордливо-величне, обрамлене червоними крилами
лице й любовно, радiсно посмiха ться так само, як до Иоганна, матерi,
Труди. Вiн поштиво, низько вклоня ться принцесi, але не хапа ться пробiгти
повз не©.
I Фрiц iнодi з за кущiв бачить, як принцеса Елiза озира ться на
шкандибаючу постать iз непокритою, розкудовченою головою, i в похмурених
очах ©© проходить не то здивування, не то гнiв, не то тривога.
***
В небi - сонячна пожежа, на землi - пекуча з роззявленим ротом, iз
млосною застиглiстю спека. Сад знеможено куня . Пiсок на дорiжках, лави,
шибки на вiкнах, схiдцi на терасу - все гаряче. До металiчних ручок дверей
не можна торкнутись.
Доктор Рудольф, молитовно, щасливо пiдвiвши лице до сонця, розхриставши
до нього спiтнiлi груди, мружачись i блаженно посмiхаючись, шкандиба
вулицею. Прохожi з легким здивуванням проводжають очима чудну постать iз
непокритою, розкудовченою головою й не зовсiм звичайним усмiхом. Полiца©
лiниво виймають адресову книжку й шукають адресу найближчо© лiкарнi для
душевнохорих.
Доктор Рудольф нiкуди не поспiша . Коли вiн увiходить у центр мiста,
сонце заступають будинки, вiн переста мружитись i огляда свiт iз
цiлковитим задоволенням власника, який щойно вигiдно закупив його.
Розумi ться, багато в ма тку негодящого, смiшного, шкiдливого, але загалом
усе досить добре. I небо, i спека, i трамва©, i пiтнi, заклопотанi,
потомленi люди. З уст його не сходить вибачлива, любовно-iронiчна,
волосяна посмiшечка, очi з прощаючою насмiшкою поглядають навкруги.
От доктор Рудольф зупиня ться бiля величезного, на всю стiну скла
гастрономiчного магазину. З покiрним, тупим жахом висять униз головами
темно-золотистi великi трупи риб iз пороззявлюваними ротами. В тоненьких
прозорих кишках лежить набите м'ясо трупiв рiзних тварин: свиней, волiв,
коней, а часом i собак. Мертве тваринне м'ясо, червоне, з салом,
виставлене великими купами просто так, не в кишках. I в людей, що
зупиняються перед цим вiкном, горлом проходить спазматичний рух ковтання.
Страшенно ©м смакують цi шматки тваринних трупiв!
Доктор Рудольф скоса погляда на сусiдiв - i жалiючий, вибачливий усмiх
розгорта його закрученi куточки уст.
- А правда, не можна й уявити собi, що коли-небудь люди перестануть
©сти трупи тварин? Е?
Сусiд здивовано дивиться на вибачливо-iронiчне лице чудного чоловiка,
але в тiй iронi© така певнiсть, така ясна любов-нiсть, що сусiд теж
посмiха ться:
- Може, колись i перестануть.
Доктор Рудольф кладе раптом руки на плечi сусiдовi, присува до нього
почервонiле вiд сонця й духоти лице й притишеним лукавим голосом каже:
- I не колись, а дуже швидко. Можете бути спокiйнi.
I вiдходить iз тою самою певнiстю, прощаючою насмiшкою й нехапливим
виглядом хазя©на, що вийшов на огляд свого ма тку. Вражений сусiд довго
дивиться вслiд йому й пiдозрiло, з сумом похиту головою.
По кафе й ресторанах, внизу глибочезних вулиць, у вогких затiнках барiв
паряться пiтнi, гарячi купи людських тiл. Нагрiте згори двадцятьох
поверхiв залiзо й бетон безупинно пашать теплом i випарами людей. Спалений
бензин, тютюн, гас густою атмосферою сто©ть, як вода в озерi, в берегах
кам'яного мiста. Небо бозна-де, десь далеко далеко над височенними
прорiзами велетнiв-будинкiв. Сонце кипить десь там, над ними, пала ,
клекотить, i тiльки часом дивом якимсь просковзне вниз, перестрибуючи з
металу на скло, така блiденька, жовтенька, недокровна смужечка. В руках
розпарених, знеможе-них живих iстот довгi шматки паперу, з яких вони
висмоктують у себе хвилювання, тривогу, роздратування. Iз склянок же вони
всмоктують у себе повiльними ковтками маленькi рiзнокольоровi дози отрути
й щохвилини витирають iз набухлих облич лоскiтливий пiт.
Доктор Рудольф цю частину свого ма тку огляда з жалем i досадою.
Чекайте, чекайте, ви, нещаснi самогубцi!
Перед магазином Крумпеля, як звичайно, величезна юрба. Вся вiтрина
миготить переливчастим голчастим блиском брильянтiв. Коль , перснi,
шпильки, голе камiння, справжн , фальшиве, кругле, довгасте, воно то
крутиться на спецiальних кружалах, то дрiбно труситься на мiсцi, то важно,
велично лежить непорушне на оксамитних подушечках i все випромiню
блискаючi кольори, легкi, прозорi, грайливi. З очей публiки випромiнюються
заздрiсть, жаднiсть, тупа задума, нелукаве милування, нiмий захват.
Доктор Рудольф зупиня ться й з веселою цiкавiстю вдивля ться в обличчя.
В очах у нього блискають нестримнi смiхотливi iскри, як у людини, якiй
жагуче хочеться розповiсти смiшний анекдот.
- А, правда, неможливо собi уявити, що колись оцими цяцьками будуть
гратись дiти на вулицях?
Дама в прозорому, як крильця бджоли, капелюшку здивовано озира ться й
бачить такi одвертi, чистi, любовно-насмiшкуватi очi, що не зна , що
сказати.
- Правда, неможливо? А уявiть собi, що настане час, коли вся вартiсть
цих камiнчикiв буде рiвнятися вартостi всякого iншого камiнчика. Трудно
собi уявити? Правда? Га?
I дама, i вся юрба настромлюють на сво© очi чудного чоловiка, i по
©хнiх обличчях, з яких ще не зiйшли чари вiтрини, почина грати непевна
посмiшка: божевiльний чи п'яненький?
Доктора Рудольфа страшенно смiшить цей усмiх. Ах ви, бiдолахи, ах ви,
замацапуренi малесенькi дикуни, що з виглядом вищостi смiються з людини,
яка не вiрить у колосальну, мiстичну вартiсть металевого гудзика вiд
штанiв солдата.
- Панове! Я вас дуже прошу запам'ятати собi: незабаром кожний iз вас
зможе мати собi скiльки схоче оцих "дорогоцiнностей". Чу те? Але
попереджаю: вартiсть ©х буде така сама, як отого скла з вiкна, розбитого
на шматочки. Будьте здоровi, мо© панове, i хай вам буде добре без
камiнчикiв i гудзикiв од штанiв!
Весело й мило похитавши головою, доктор Рудольф, не хапаючись, iде
далi, а юрба регоче й проводжа його криками, в яких чу ться порада не
заходити дуже часто в шиночки - в таку спеку це рiч небезпечна.
Доктор Рудольф слуха ться поради й сiда на трамвай. Трамвай,
безумовно, рiч хороша й корисна в його господарствi. Де ж його перейти
пiшки такi величезнi вiддалення, на яких порозлазились кам'янi нарости
мiста. Нехай бiднi комахи хоч на пару хвилин дадуть спочивок ногам.
Вiн увiчливо й привiтно уступа мiсце старенькому чоловiковi, вiн може
й постояти. Кондукторовi да за бiлет першу золоту монету, що попада ться
йому пiд руку, а коли милий смiшний чоловiк хоче вiдрахувати йому решту,
доктор Рудольф, розумi ться, спиня його.
- Решти менi не треба Вiзьмiть собi, пане кондукторе. I кондуктор, i
пасажири вражено зиркають на щедряка, який, одначе, виглядом сво©м не
робить враження мiльярдера.
- Хутко, пане кондукторе, нi плати, нi решти взагалi нiкому не буде
треба Запевняю вас. Не вiрите?! Га?
Ну, ясно - ненормальний. Кондуктор, звичайно, користуватись цим не може
й з уважним, спiвчутливим виглядом пода "багачевi" решту. Доктор Рудольф
весело смi ться: йому не потрiбнi грошi, пан кондуктор смiливо може лишити
цi круглячки в себе А, зрештою, розумi ться, коли кондуктор не хоче, можна
забрати ©х.
Милi, бiднi дикуни пильно поглядають на чудного чоловiка. Подумайте
собi: вiн сумнiва ться в мiстичнiй вартостi солдатського гудзика. Ну,
поглядайте, поглядайте, це так натурально й необхiдно для вас.
- Що, пане кондукторе, трудна ваша праця? Особливо в таку спеку?
Пан кондуктор обережно й ввiчливо згоджу ться з чудним пасажиром.
- Ви, розумi ться, пане кондукторе, не з при мностi вiдривати цi
папiрцi працю те. Правда?
Пан кондуктор неохоче посмiха ться: вiн хотiв би знайти на свiтi такого
чоловiка, який iз при мностi захотiв би роками щодня з ранку до вечора
тiльки те робити, що вiдривати папiрцi й роздавати ©х людям.
- I не знайдете, дорогий пане кондукторе, не знайдете. Адже, наприклад,
далеко при мнiше оце взяти та по©хати в лiс, лягти на травi лицем до неба
й мружитись на сонце. Га?
Кондуктор знову посмiха ться - добре тому лежати, у кого ©сти що.
Доктор Рудольф раптом iз надзвичайною увагою й зацiкавленням
вслуха ться в слова пана кондуктора, немов у бозна-що нове й мудре.
- Стоп, стоп! Як ви сказали, голубчику? Як?! Коли б чоловiк мав що
©сти, то хто ж би мiг його вдержати на цiй каторзi? Так?
Пасажири теж посмiхаються, швиденько перезирнувшись мiж собою
Кондуктор, як дитинi, якiй роз'ясняють, що дощик пада вiд того, що
набiгла хмара, ще рач пiдтверджу , що всi люди мусять працювати, щоб ©сти.
Кумедний чоловiк несподiвано в захватi зачiсу обома розчепiреними
руками волосся й ясно, одверто озира весь вагон. Йому, видно, хочеться
сказати всiм щось надзвичайно радiсне, важне, те саме, що п'янить його
очi, але вiн стриму себе, швидко пiдводиться й виходить iз вагона. Але
раптом верта ться й сильно б' по плечу кондуктора:
- Пане кондукторе, незабаром ви матимете що ©сти. Чу те? Незабаром
кiнчиться каторга Бувайте здоровенькi, голубчику!
Кондуктор i пасажири з жалем i посмiшкою проводжають очима бiдного
калiкуватого чоловiка.
А бiдний калiка, шкандибаючий, пiтно вогкий, п'яно блискаючий
безупинним, трiпотливим, кричущим захватом, не може знайти собi мiсця в
свойому ма тку. З вулицi у вулицю, з юрби в юрбу, то лiфтом летить на
башту повiтряно© дороги й несеться в металiчно-шипучому вагонi над морем
палаючих спекою дахiв, укритих, як бородавками, димарями: то прожогом
пiрна в пiдземнi вогкi тунелi i з залiзним ляскотом та гуркотом жене пiд
Берлiном; то знову вилива ться краплиною юрби в затiненi, важкi, задушливi
канали вулиць. Але скрiзь, де вiн , бiднi дикуни ставляться до нього
однаково: з посмiшкою вищостi, з здивуванням, жалем i смiхом. I скрiзь, де
вiн , вiн ставиться до бiдних дикунiв iз жалем, з любовною iронi ю й
лукавим, стримано обiцяючим захватом.
За мiстом, де кiнчаються небошкряби й починаються квартали вiлл, сонце
знову прийма його в сво© обiйми, знову палко цiлу в розхристанi груди, в
напiвзаплющенi нiжнi повiки очей.
Кондуктор сказав: минуло© недiлi пiдгороднi залiзницi та повiтрянi
товариства видали бiльше, нiж вiсiм мiльйонiв бiлетiв за мiсто. Вiсiм
мiльйонiв бiдних дикунiв-каторжан вирвалося iз сво © каторги на побачення
з найближчими родичами: деревами, птицями, комахами. I сонце-мати всiх ©х
разом цiлувало: i благосно-мудрих зелених стоянiв, i рухливих, вiльних
лiтунiв, i бiдних заморених ходунiв iз залiзобетонових печер. I бiднi,
заморенi, отру нi ходуни з виразом вищостi, вибачливостi приймали
поцiлунки сво © матерi.
За вiллами поле й лiс. Жита мудро шелестять сивими колючими вусами,
женуть золотистi хвилi з краю до краю, безупинно схиляючись перед сонцем,
любовно й побожно приймаючи його пекучу животворну ласку.
Лiс розклав пiд ногами зелений килим, прикрив килим узорами тiней, а на
тiнях порозкладав купки людських тiл. Повно ©х там, кишить ними старий
лiс, дзвенить голосами, смiхом, радiстю втiкачiв залiзобетонових печер.
Все, що можна, поскидали вони з себе, порозвiшувавши на кущах i гiлляках
сво© на©внi ганчiрочки, несвiдомо тягнучись стати ближче до забутих
родичiв. Бiлi, червонi, рожево-жовтi, тiлеснi плями перисто, крикливо
миготять серед спокiйно©, мовчазно© зеленi.
Тут доктор Рудольф цiлком задоволений сво©м ма тком. У зубах травинка,
в очах п'яна радiсть, у ходi певнiсть хазя©на.
На галявинцi бiля само© стежки в густiй буиностебловiй травi iз
шовковистою мiтлицею лежить парочка, сплiвшись голими руками Коли б вона
так розляглася на вулицi залiзобетонових казарм, ©© моментально арештували
б i вiдвели б у полiцiю або в лiкарню для божевiльних. Але тут цiлком iншi
закони й звича©, нiж там. I парочка просто, ясно, рожево вiд поцiлункiв,
сонця й духу трави дивиться на доктора Рудольфа. I не помiча в його
постатi нiчого чудного, як помiтили б неодмiнно там, i не посмiха ться з
його п'яно© посмiшки, з роз-чучвереного волосся, i не диву ться, коли
шкандибаюча розхристана постать iз травинкою в зубах зупиня ться проти не©
й любовно, просто, як з давно давно знаними любими приятелями, забалаку :
- Знаменита погода. Що?
- Надзвичайна!!
- А лiс? Га?
- Чудовий!!
Парочка смi ться, i гола рожево-зелена вiд тiней жiноча рука пустотливо
обнiма чоловiчу розкудовчену голову й кладе на траву, накривши ©© сво©ми
грудьми.
А доктор Рудольф радiсно шкандиба далi: молодцi каторжани - все ж таки
вони не зовсiм загубили там, у печерах, родиннi почуття.
Лiс, наспiвуючи про себе свою, йому тiльки чутну, мелодiю, в такт ©й
похиту головою. Плями сонця поприлипали до стовбурiв i солодко мружаться.
Кора сосон, як риб'яча золота луска, млосно випуска медовi краплинки
живицi; жовтогаряча, червона кора, як волосся одно© прекрасно© дикунки, що
молиться на солдатськi гудзики. О, ця зовсiм забула сво©х родичiв, ця не
обнiме голою рукою й не покладе на зелене лоно землi голову коханого, не
повiсить на кущах сво© людськi ганчiрочки, поскидавши з себе
залiзобетоновi приписи та закони.
Доктор Рудольф ляга в траву на саме сонце й заплющуь очi. Дзвенять
мухи, дзвенить сум i нiжнiсть, граь невтримна, буйним фонтаном, iскриста
радiсть, цiлу пекучо, благосно Велика Мати.
***
Золотисто-кучерявий, розпарений духотою, з дитячо-червоними устами
сто©ть Фрiц пiд дверима червоного салону. У високому, врочисто-строгому
коридорi затишно, тихо й темнувато вiд позатягуваних зеленими густими
шторами вiкон.
За дверима чути тиху балачку. Один голос низько-контральтовий,
спокiйно-владний; звуки ного викликають уяву гордо©, нiжно-бiло© ши©, вiд
погляду на яку ста солодко-тужно. Другий - непокiйний, влазливий,
притишений. Чого такий притишений? Чого так притьмом треба було бачити
князiвну.
Фрiц тихенько надушу на дверi. Заранi й постiйно наготованi до цього,
вони безшумно трошки вiдчиняються. У щiлину видно жiночу, круглу, поштиво
зiгнуту спину графа Адольфа й плескувату потилицю з рудявим чубом. За нею
непорушну, рiвно застиглу червону пляму волосся.
- ...ваша свiтлосте... дуже треба... загроза... бу-бу-бу... пан
президент... ваша свiтлосте...
Червоно-золота пухнаста пляма трошки ворушиться, i з за не© металiчним
контральто виразно чути:
- А це конче потрiбно?
- Шув-шув-шув... пан президент... ваша свiтлосте... Союз Схiдних
Держав...
- Нарада ма бути в Лондонi?
Потилиця швиденько кива й знову та мничо бубонить, шелестить, воркоче,
схиля ться то праворуч, то лiворуч.
- Значить, ви певнi, що дiйде таки до вiйни?
Потилиця рiшуче кива й жде. Чорт би ©© взяв, закрива все лице
князiвни. Вмить червоне волосся пiдводиться догори, з за потилицi сходить,
як iз-за скелi мiсяць, рiвно-бiле, строге, з великими зеленими очима лице.
Але потилиця моментально схоплю ться й знову закрива його собою.
- В такому разi, графе, я згоджуюсь прийняти пана Мертенса. Але пiд
випручу ться, чорна маленька постать опина ться, вигинаючись. Бiла постать
труситься й безвольна хита ться за кожним рухом чорно©. Але кiстястi
величезнi пальцi залiзно, мовчки тягнуть i, зда ться, можуть пiдняти
обидвi постатi в повiтря й викинути ©х крiзь вiкно.
Старий граф замика дверi на ключ, запина порть ри на вiкнах, уважно й
понуро огляда все навкруги й пiдходить до лiжка. Тiльки на столику та на
пiдлозi круг нього молочно-бiлим колом суму свiтло, все ж останн - в
зеленiй, густiй, затихлiй тiнi.
Старий граф сто©ть непорушне бiля лiжка, згорбивши спину, похиливши
голову. На притупленому кiнчику носа Труди скляни блищить зелена смужка.
Пiд заплющеними очима глибокi фiалково-зеленi западини. Темнi уста
напiврозкрились, зашерхли палом, важким диханням. Дрiбно, поспiшно,
легковажно-весело, як коник у травi, стрекотить десь годинничок.
Старий граф озира ться, обережно пiдсува фотель i сiда . Оголенi
плечi, оголена смугляво перламутрова рука (така жiноча, кругла вгорi й
зворушливо-дитяча на кiнцi) iз зеленкуватими тiнями ритмiчно, важко
дихають у мовчазнiй, завзятiй, невиднiй боротьбi.
- Абсолютно несмачно... - раптом байдуже шепоче непорушна голiвка, i
смажнi темнi уста зневажливо кривляться. Старий граф у чеканнi
перехиля ться над лiжком.
- Взагалi, дали б менi спокiй. Ну, для чого стукать, я не розумiю? Ах,
та боляче ж!
Труда круть головою по подушцi, ухиляючись од ударiв, кривить iз
упертим болем лице, зцiплю зуби, мугиче, стогне, але нi за що не просить
милосердя. Пальцi вгреблися в простирадло и закоцюбли в стражданнi.
Старий граф обережно, нiжно гладить долонею по скрученiй, уп'ятiй у
лiжко руцi й шепоче:
- Трудонько!.. Трудонько!..
- I не скажу! I не скажу! Ну, нехай i Макс! I не скажу!
Голос хрипкий, чужий, мертвий. Смугляве, вкрите зеленою тiнню лице,
поламане нестерпним болем, погнуте, як ногами потоптане, пашить вогнем,
шумно, шершаво, трудно диха , задиха ться.
I раптом усе тiло з лютою натугою, з одча м стрiпу ться, скидаючи з
себе страшенну, задушливу вагу. Воно корчиться, вирива ться, викручу ться,
голова вiдкида ться назад, зламаною дугою випнувши горло, шукаючи
манесенькоi щiлинки з повiтрям, а пальцi скажено, iз сухим дряпанням
гребуть по простирадлi.
- Трудо! Трудонько! Дитинко!
Ах, тiло корчиться, вигина ться.
Старий граф розгублено, з болем, з розхристаною нiжнiстю, з випущеною
на волю любов'ю, з тремтячими, старими, одвис-лими вiд одчаю губами
гладить скорченi руки, безпорадно тупчиться, нагнувшись над лiжком, шепоче
старi, не забутi, але глибоко-глибоко захованi слова, вiд яких вi
дитячими, атласово теплими нiжками.
- Тудi!.. Крихiтко дина .. Тудi!.. Ну, що ж це? Тудi Не треба...
Старi, тремтячi, як дерев'янi габлi, руки безпорадно обнiмають
скорчене, молоде, пашуче вогнем, стонуче тiло, захищають усi ю кров'ю
сво ю вiд незримого ворога, торкаються то тут, то там нiжно© гарячо©
шкiри, гладять, голублять.
- Тудi! Тудi, нiжна моя! Тудi!
I потроху закинута назад голiвка вирiвню ться, дуга горла опада , руки
слабнуть, груди дихають важко, трудно, але рiвнiше Старий граф iз нiжною
судоргою обхоплю габлями розпатлану голiвку й жадно, злодiйкувато,
ненаситно цiлу гарячi, випуклi повiки очей, щоки, пукате, вперте, розумне
чоло, хлопчачi, зашерхлi гарячою шкуринкою уста. Вiн хапа ться, тремтить,
мучить затиснену в долонi голiвку й стогне вiд щастя й муки.
- Тудi моя! Тудi, дина дiвчинко! О Тудi!
Вiн хапа в руки смугляву знесилену ручку i зверхнiм боком притуля ©©
до свого незвично розгаряченого, огрiтого рiдким вогнем, одвислого, з
колючими суворими кущиками брiв лиця. Ручка безвольно, байдуже гнеться й
пашить вогнем.
У дверi стукають .Старий граф поспiшно й обережно кладе руку на
простирадло. Потiм насуплю сивi стрiхи на очi, помалу вста й пiдходить
до дверей. Одчинивши, мовчки впуска графиню. Тривожно шукаючi очi матерi
швидко обмацують суворе, жорстоке лице з обвислими внизу, як вим'я корови,
щоками й бачить: воно щось хова в собi, щось задоволене i, значить,
вороже до не© й до то© iстоти, що там, на лiжку.
Не кажучи нi слова, граф важко виходить iз кiмнати на терасу. Вiкна
розчиненi. Пальми, нiколи не кудовченi бурями й дощами, жадно дихають
вогкою свiжiстю бурi. У вiкна здивовано вгорi клiпають дитячi очi зiр. Iз
саду вi духом дитинства, нiжними атласистими нiжками, любими вечорами,
коли не займана бiлiсть крихiтного лiжечка робить жичтя зворушливо важним.
Далеко-далеко оксамитним, добродушним, незлобним буркотiнням
обзива ться грiм.
***
З доктором Рудольфом дi ться щось цiлком непевне. Вiн уже з тиждень
нiчого не ©сть, анi рiсочки, нi вранцi, нi вдень, нi увечерi. Все, що
приносить йому Кетi, вiн систематично вiдсила назад, навiть не
подивившись на страви. Тiльки весело, радiсно смi ться з дивування й
страху добро© дiвчини, любовно обнiма за плечi й говорить ©й чуднi слова,
вiд яких Кетi ста моторошно. А очi доктора Рудольфа блищать, як мокрi
шибки на вiкнах, волосся покручене буйно-веселими вихорами, на тоненьких
волосинках уст невтримно трiпотить сонячною, переливчастою росою посмiшка.
А садiвник Йоганн, старенький дiдусь, що зустрiча разом iз квiтками
сонце, розповiда , як доктор Рудольф рано-ранесенько виходить у сад, як
цiлу траву, листя, як раптом простяга обидвi руки до неба, до сонця,
весь витягнеться, неначе збираючись летiти, i тихенько про себе смi ться.
I так ста чудно, i так жаль од того смiху, що дiдусь Йоганн одверта ться,
щоб не дивитись. Доктор Рудольф, для чогось нарвав ши оберемок трави,
весело верта ться з ним до лабораторi©, наспiвуючи й шкандибаючи.
Панi Штор, мовчазна й поважна, тiсно затиснувши сво© волосинки уст,
щодня ходить до сина. Вона не докуча йому, нi про що не пита , не
припроху ©сти, от собi зайшла мимохiдь до Рудi на хвилинку. Очi, великi,
поважнi, чистi й мовчазнi, допитливо збоку вдивляються в сина, бояться, не
розумiють, вишукують.
А Рудi смi ться, любовно обнiма й мамуню за плечi, радiсно цiлу й
нiтрошки не нагаду хорого. лице свiже, свiжiше, нiж уперед, очi яснi,
чистi, одвертi, тiльки бризкають, вихлюпують переповненою, затримуваною,
лукавою радiстю. Трудно йому стримувати, от-от перелл ться через край i
розкри ться вся тайна. Але нi, мовчить Рудi, регоче, обнiма , пусту ,
фальшиво висвисту губами легковажнi мелодi©, з пiдскоком шкандиба ,
кудовчить волосся й уперто, щасливо мовчить.
Нiщо його не зачiпа , не тривожить, нiщо не може пригасити дивне
палахкотiння цi © радостi.
На столi в нього купа газет. I газети, i радiо, i екран - усi криком
кричать про грiзнi, величезнi подi©, що назрiвають у надрах людськостi.
Блискавки великих бур синiми загравами прорiзують густу, пересичену
атмосферу земно© планети. Пiв-землi на пiвземлi Схiд на Захiд, розколоте
людство наставило груди на груди. В повiтрi за хвилину пролiта круг землi
тисячi радiокрикiв, зойкiв, наказiв, алярмiв. Тисячi велетенських
лабораторiй гарячкове, наввипередки виробляють газ "маюн", страшну новiтню
зброю, яка може за кiлька хвилин покласти смертним потоком тисячi живих
iстот. Величезнi повiтрянi флоти озбро нi "маюном", готовi щохвилини
хмарами майнути в небо, сповнити його мертвячою трутою й разом iз ворогом
попадати на землю мертвими купами. Мiтла смертi занесена над людством.
А доктор Рудольф ся голими одвертими очима, подiбними до мокрих шибок
на вiкнах, i смi ться собi трiпотливими куточками уст.
Союз Схiдних Азiатсько-Африканських Держав одкинув постанови Паризького
Конгресу. Одкинув iз таким брутальним викликом, який не допуска без
пониження гiдностi захiдних держав нових переговорiв. Азiя, Африка й
Австралiя нахабно заявили претензiю на гегемонiю над землею. вропа й
Америка цей пантеон вищо© людсько© цивiлiзацi©, повиннi пiдпасти пiд
залежнiсть од одстало©, напiвварварсько© частини земно© кулi. Людство
сто©ть перед загрозою одкиду на цiлi столiття назад. Жовто-чорна раса
простяга свою дикунську руку до горла бiло© раси. Старий великий. Захiд
повинен iще раз стати на оборону людськостi, скувати злочинну жовто-чорну
руку в кайдани iстини, права й культури. Захiд повинен покласти край
розбратовi серед людства i встромити на вiки вiчнi в груди землi прапор
дностi й вiчного миру. Перемога Сходу е перемога смертi.
А доктор Рудольф безжурно перегорта кричущi аркушi газет i фальшиво
видмуху крiзь верхню губу грайливий мотив маленько© бiска©.
Захiд хвилю ться, колотиться в серединi себе. Людськi хвилi набiгають
одна на одну, з ревом i люттю стикаються, пiняться, знову розбiгаються.
Робiтничi маси порозколювалися ва ворожi табори. Мiльйоновi демонстрацi©
за вiйну, проти вiйни, конгреси, конференцi©, манiфести, вiдозви, бiйки.
Державнi апарати в скаженiй напрузi тримають рамцi велетенських
механiзмiв, де страшним темпом гуркочуть розiгнанi сили ©хнi. Одного дня
не видержать - i на друзки, на черепки, на порох розлетиться культурний
свiт, загинувши пiд ру©нами й залившися власною кров'ю.
А доктор Рудольф весело-радiсно чучверить i загрiба пiдпалене
каштанове волосся розчепiреними пальцями й мокро ся внутрiшнiм лукавим
захватом очей.
I тiльки раз переста посмiхатись i сяяти. Болюче зморщивши брови, вiн
мовчки чита нову сенсацiю.
Iнаракiсти висадили в повiтря лондонську бiржу. Загинуло тисячi мирних
людей. Вибух був тако© страшно© сили, що на кiлька кiлометрiв навкруги
повисипалися з вiкон шибки. У вiкно одного помешкання (пiвкiлометра вiд
мiсця вибуху) влетiла в кiмнату вiдiрвана голова жiнки, вбивши дiвчинку.
Доктор Рудольф схоплю ться й швидко ходить по хатi, обхопивши голову
обома руками i з стражданням прицмокуючи язиком:
- Тьа! Тьа!.
Але радiсть помалу проступа знову, розгладжу покривленi уста,
наморщене болючими горбиками чоло, знову вогко промiниться з очей. I
доктор Рудольф знову ходить по саду, оiлядаючи небо, хмари, аероплани,
дерева, будинки хазяйським, задоволеним, радiсним поглядом, то лежить десь
на травi, примруживши до сонця очi й завмерши в тонкiй, волосянiй
посмiшцi.
Часом тут находить його Труда. Вона ходить непевно, помалу, без
колишньо© недбалостi. Вона схудла, на щоках западини, темнiють пiд очима
рудi круги, а в очах до тако© мiри виразно нема колишньо© iронi© до
всього, що поряднi люди шанують, що хочеться ©© нiжно нiжно пожалiти.
Лл доктор Рудольф не жалi . Тiльки любовно, так само, як хмари,
аероплани й дерева, обводить очима змарнiле смугляве личко з синьою
родинкою коло вуха й з тихим смiхом одмов-чу ться на запитання Труди - чи
правда, що вiн дав зарiк постити сорок день i сорок ночей. На думку Труди,
всякi подiбнi примiтивнi способи самогубства не рацiональнi. Коли вiн
гада так знищити себе, то вона йому радить не затягати часу й вибрати
доцiльнiший спосiб.
I Труда злегка червонi . Але доктор Рудi смi ться, дяку за пораду й
весело шкандиба собi додому.
Iнодi вiн зустрiча й принцесу Елiзу. Вона тепер чогось часто гуля по
саду, заходячи iнодi навiть до оранжере©. Але тепер доктор Рудольф не
щулиться, не стиску ться винуватим соромом, а ясно, радiсно, одверто
дивиться на матово-бiле, погордливо-величне, обрамлене червоними крилами
лице й любовно, радiсно посмiха ться так само, як до Иоганна, матерi,
Труди. Вiн поштиво, низько вклоня ться принцесi, але не хапа ться пробiгти
повз не©.
I Фрiц iнодi з за кущiв бачить, як принцеса Елiза озира ться на
шкандибаючу постать iз непокритою, розкудовченою головою, i в похмурених
очах ©© проходить не то здивування, не то гнiв, не то тривога.
***
В небi - сонячна пожежа, на землi - пекуча з роззявленим ротом, iз
млосною застиглiстю спека. Сад знеможено куня . Пiсок на дорiжках, лави,
шибки на вiкнах, схiдцi на терасу - все гаряче. До металiчних ручок дверей
не можна торкнутись.
Доктор Рудольф, молитовно, щасливо пiдвiвши лице до сонця, розхриставши
до нього спiтнiлi груди, мружачись i блаженно посмiхаючись, шкандиба
вулицею. Прохожi з легким здивуванням проводжають очима чудну постать iз
непокритою, розкудовченою головою й не зовсiм звичайним усмiхом. Полiца©
лiниво виймають адресову книжку й шукають адресу найближчо© лiкарнi для
душевнохорих.
Доктор Рудольф нiкуди не поспiша . Коли вiн увiходить у центр мiста,
сонце заступають будинки, вiн переста мружитись i огляда свiт iз
цiлковитим задоволенням власника, який щойно вигiдно закупив його.
Розумi ться, багато в ма тку негодящого, смiшного, шкiдливого, але загалом
усе досить добре. I небо, i спека, i трамва©, i пiтнi, заклопотанi,
потомленi люди. З уст його не сходить вибачлива, любовно-iронiчна,
волосяна посмiшечка, очi з прощаючою насмiшкою поглядають навкруги.
От доктор Рудольф зупиня ться бiля величезного, на всю стiну скла
гастрономiчного магазину. З покiрним, тупим жахом висять униз головами
темно-золотистi великi трупи риб iз пороззявлюваними ротами. В тоненьких
прозорих кишках лежить набите м'ясо трупiв рiзних тварин: свиней, волiв,
коней, а часом i собак. Мертве тваринне м'ясо, червоне, з салом,
виставлене великими купами просто так, не в кишках. I в людей, що
зупиняються перед цим вiкном, горлом проходить спазматичний рух ковтання.
Страшенно ©м смакують цi шматки тваринних трупiв!
Доктор Рудольф скоса погляда на сусiдiв - i жалiючий, вибачливий усмiх
розгорта його закрученi куточки уст.
- А правда, не можна й уявити собi, що коли-небудь люди перестануть
©сти трупи тварин? Е?
Сусiд здивовано дивиться на вибачливо-iронiчне лице чудного чоловiка,
але в тiй iронi© така певнiсть, така ясна любов-нiсть, що сусiд теж
посмiха ться:
- Може, колись i перестануть.
Доктор Рудольф кладе раптом руки на плечi сусiдовi, присува до нього
почервонiле вiд сонця й духоти лице й притишеним лукавим голосом каже:
- I не колись, а дуже швидко. Можете бути спокiйнi.
I вiдходить iз тою самою певнiстю, прощаючою насмiшкою й нехапливим
виглядом хазя©на, що вийшов на огляд свого ма тку. Вражений сусiд довго
дивиться вслiд йому й пiдозрiло, з сумом похиту головою.
По кафе й ресторанах, внизу глибочезних вулиць, у вогких затiнках барiв
паряться пiтнi, гарячi купи людських тiл. Нагрiте згори двадцятьох
поверхiв залiзо й бетон безупинно пашать теплом i випарами людей. Спалений
бензин, тютюн, гас густою атмосферою сто©ть, як вода в озерi, в берегах
кам'яного мiста. Небо бозна-де, десь далеко далеко над височенними
прорiзами велетнiв-будинкiв. Сонце кипить десь там, над ними, пала ,
клекотить, i тiльки часом дивом якимсь просковзне вниз, перестрибуючи з
металу на скло, така блiденька, жовтенька, недокровна смужечка. В руках
розпарених, знеможе-них живих iстот довгi шматки паперу, з яких вони
висмоктують у себе хвилювання, тривогу, роздратування. Iз склянок же вони
всмоктують у себе повiльними ковтками маленькi рiзнокольоровi дози отрути
й щохвилини витирають iз набухлих облич лоскiтливий пiт.
Доктор Рудольф цю частину свого ма тку огляда з жалем i досадою.
Чекайте, чекайте, ви, нещаснi самогубцi!
Перед магазином Крумпеля, як звичайно, величезна юрба. Вся вiтрина
миготить переливчастим голчастим блиском брильянтiв. Коль , перснi,
шпильки, голе камiння, справжн , фальшиве, кругле, довгасте, воно то
крутиться на спецiальних кружалах, то дрiбно труситься на мiсцi, то важно,
велично лежить непорушне на оксамитних подушечках i все випромiню
блискаючi кольори, легкi, прозорi, грайливi. З очей публiки випромiнюються
заздрiсть, жаднiсть, тупа задума, нелукаве милування, нiмий захват.
Доктор Рудольф зупиня ться й з веселою цiкавiстю вдивля ться в обличчя.
В очах у нього блискають нестримнi смiхотливi iскри, як у людини, якiй
жагуче хочеться розповiсти смiшний анекдот.
- А, правда, неможливо собi уявити, що колись оцими цяцьками будуть
гратись дiти на вулицях?
Дама в прозорому, як крильця бджоли, капелюшку здивовано озира ться й
бачить такi одвертi, чистi, любовно-насмiшкуватi очi, що не зна , що
сказати.
- Правда, неможливо? А уявiть собi, що настане час, коли вся вартiсть
цих камiнчикiв буде рiвнятися вартостi всякого iншого камiнчика. Трудно
собi уявити? Правда? Га?
I дама, i вся юрба настромлюють на сво© очi чудного чоловiка, i по
©хнiх обличчях, з яких ще не зiйшли чари вiтрини, почина грати непевна
посмiшка: божевiльний чи п'яненький?
Доктора Рудольфа страшенно смiшить цей усмiх. Ах ви, бiдолахи, ах ви,
замацапуренi малесенькi дикуни, що з виглядом вищостi смiються з людини,
яка не вiрить у колосальну, мiстичну вартiсть металевого гудзика вiд
штанiв солдата.
- Панове! Я вас дуже прошу запам'ятати собi: незабаром кожний iз вас
зможе мати собi скiльки схоче оцих "дорогоцiнностей". Чу те? Але
попереджаю: вартiсть ©х буде така сама, як отого скла з вiкна, розбитого
на шматочки. Будьте здоровi, мо© панове, i хай вам буде добре без
камiнчикiв i гудзикiв од штанiв!
Весело й мило похитавши головою, доктор Рудольф, не хапаючись, iде
далi, а юрба регоче й проводжа його криками, в яких чу ться порада не
заходити дуже часто в шиночки - в таку спеку це рiч небезпечна.
Доктор Рудольф слуха ться поради й сiда на трамвай. Трамвай,
безумовно, рiч хороша й корисна в його господарствi. Де ж його перейти
пiшки такi величезнi вiддалення, на яких порозлазились кам'янi нарости
мiста. Нехай бiднi комахи хоч на пару хвилин дадуть спочивок ногам.
Вiн увiчливо й привiтно уступа мiсце старенькому чоловiковi, вiн може
й постояти. Кондукторовi да за бiлет першу золоту монету, що попада ться
йому пiд руку, а коли милий смiшний чоловiк хоче вiдрахувати йому решту,
доктор Рудольф, розумi ться, спиня його.
- Решти менi не треба Вiзьмiть собi, пане кондукторе. I кондуктор, i
пасажири вражено зиркають на щедряка, який, одначе, виглядом сво©м не
робить враження мiльярдера.
- Хутко, пане кондукторе, нi плати, нi решти взагалi нiкому не буде
треба Запевняю вас. Не вiрите?! Га?
Ну, ясно - ненормальний. Кондуктор, звичайно, користуватись цим не може
й з уважним, спiвчутливим виглядом пода "багачевi" решту. Доктор Рудольф
весело смi ться: йому не потрiбнi грошi, пан кондуктор смiливо може лишити
цi круглячки в себе А, зрештою, розумi ться, коли кондуктор не хоче, можна
забрати ©х.
Милi, бiднi дикуни пильно поглядають на чудного чоловiка. Подумайте
собi: вiн сумнiва ться в мiстичнiй вартостi солдатського гудзика. Ну,
поглядайте, поглядайте, це так натурально й необхiдно для вас.
- Що, пане кондукторе, трудна ваша праця? Особливо в таку спеку?
Пан кондуктор обережно й ввiчливо згоджу ться з чудним пасажиром.
- Ви, розумi ться, пане кондукторе, не з при мностi вiдривати цi
папiрцi працю те. Правда?
Пан кондуктор неохоче посмiха ться: вiн хотiв би знайти на свiтi такого
чоловiка, який iз при мностi захотiв би роками щодня з ранку до вечора
тiльки те робити, що вiдривати папiрцi й роздавати ©х людям.
- I не знайдете, дорогий пане кондукторе, не знайдете. Адже, наприклад,
далеко при мнiше оце взяти та по©хати в лiс, лягти на травi лицем до неба
й мружитись на сонце. Га?
Кондуктор знову посмiха ться - добре тому лежати, у кого ©сти що.
Доктор Рудольф раптом iз надзвичайною увагою й зацiкавленням
вслуха ться в слова пана кондуктора, немов у бозна-що нове й мудре.
- Стоп, стоп! Як ви сказали, голубчику? Як?! Коли б чоловiк мав що
©сти, то хто ж би мiг його вдержати на цiй каторзi? Так?
Пасажири теж посмiхаються, швиденько перезирнувшись мiж собою
Кондуктор, як дитинi, якiй роз'ясняють, що дощик пада вiд того, що
набiгла хмара, ще рач пiдтверджу , що всi люди мусять працювати, щоб ©сти.
Кумедний чоловiк несподiвано в захватi зачiсу обома розчепiреними
руками волосся й ясно, одверто озира весь вагон. Йому, видно, хочеться
сказати всiм щось надзвичайно радiсне, важне, те саме, що п'янить його
очi, але вiн стриму себе, швидко пiдводиться й виходить iз вагона. Але
раптом верта ться й сильно б' по плечу кондуктора:
- Пане кондукторе, незабаром ви матимете що ©сти. Чу те? Незабаром
кiнчиться каторга Бувайте здоровенькi, голубчику!
Кондуктор i пасажири з жалем i посмiшкою проводжають очима бiдного
калiкуватого чоловiка.
А бiдний калiка, шкандибаючий, пiтно вогкий, п'яно блискаючий
безупинним, трiпотливим, кричущим захватом, не може знайти собi мiсця в
свойому ма тку. З вулицi у вулицю, з юрби в юрбу, то лiфтом летить на
башту повiтряно© дороги й несеться в металiчно-шипучому вагонi над морем
палаючих спекою дахiв, укритих, як бородавками, димарями: то прожогом
пiрна в пiдземнi вогкi тунелi i з залiзним ляскотом та гуркотом жене пiд
Берлiном; то знову вилива ться краплиною юрби в затiненi, важкi, задушливi
канали вулиць. Але скрiзь, де вiн , бiднi дикуни ставляться до нього
однаково: з посмiшкою вищостi, з здивуванням, жалем i смiхом. I скрiзь, де
вiн , вiн ставиться до бiдних дикунiв iз жалем, з любовною iронi ю й
лукавим, стримано обiцяючим захватом.
За мiстом, де кiнчаються небошкряби й починаються квартали вiлл, сонце
знову прийма його в сво© обiйми, знову палко цiлу в розхристанi груди, в
напiвзаплющенi нiжнi повiки очей.
Кондуктор сказав: минуло© недiлi пiдгороднi залiзницi та повiтрянi
товариства видали бiльше, нiж вiсiм мiльйонiв бiлетiв за мiсто. Вiсiм
мiльйонiв бiдних дикунiв-каторжан вирвалося iз сво © каторги на побачення
з найближчими родичами: деревами, птицями, комахами. I сонце-мати всiх ©х
разом цiлувало: i благосно-мудрих зелених стоянiв, i рухливих, вiльних
лiтунiв, i бiдних заморених ходунiв iз залiзобетонових печер. I бiднi,
заморенi, отру нi ходуни з виразом вищостi, вибачливостi приймали
поцiлунки сво © матерi.
За вiллами поле й лiс. Жита мудро шелестять сивими колючими вусами,
женуть золотистi хвилi з краю до краю, безупинно схиляючись перед сонцем,
любовно й побожно приймаючи його пекучу животворну ласку.
Лiс розклав пiд ногами зелений килим, прикрив килим узорами тiней, а на
тiнях порозкладав купки людських тiл. Повно ©х там, кишить ними старий
лiс, дзвенить голосами, смiхом, радiстю втiкачiв залiзобетонових печер.
Все, що можна, поскидали вони з себе, порозвiшувавши на кущах i гiлляках
сво© на©внi ганчiрочки, несвiдомо тягнучись стати ближче до забутих
родичiв. Бiлi, червонi, рожево-жовтi, тiлеснi плями перисто, крикливо
миготять серед спокiйно©, мовчазно© зеленi.
Тут доктор Рудольф цiлком задоволений сво©м ма тком. У зубах травинка,
в очах п'яна радiсть, у ходi певнiсть хазя©на.
На галявинцi бiля само© стежки в густiй буиностебловiй травi iз
шовковистою мiтлицею лежить парочка, сплiвшись голими руками Коли б вона
так розляглася на вулицi залiзобетонових казарм, ©© моментально арештували
б i вiдвели б у полiцiю або в лiкарню для божевiльних. Але тут цiлком iншi
закони й звича©, нiж там. I парочка просто, ясно, рожево вiд поцiлункiв,
сонця й духу трави дивиться на доктора Рудольфа. I не помiча в його
постатi нiчого чудного, як помiтили б неодмiнно там, i не посмiха ться з
його п'яно© посмiшки, з роз-чучвереного волосся, i не диву ться, коли
шкандибаюча розхристана постать iз травинкою в зубах зупиня ться проти не©
й любовно, просто, як з давно давно знаними любими приятелями, забалаку :
- Знаменита погода. Що?
- Надзвичайна!!
- А лiс? Га?
- Чудовий!!
Парочка смi ться, i гола рожево-зелена вiд тiней жiноча рука пустотливо
обнiма чоловiчу розкудовчену голову й кладе на траву, накривши ©© сво©ми
грудьми.
А доктор Рудольф радiсно шкандиба далi: молодцi каторжани - все ж таки
вони не зовсiм загубили там, у печерах, родиннi почуття.
Лiс, наспiвуючи про себе свою, йому тiльки чутну, мелодiю, в такт ©й
похиту головою. Плями сонця поприлипали до стовбурiв i солодко мружаться.
Кора сосон, як риб'яча золота луска, млосно випуска медовi краплинки
живицi; жовтогаряча, червона кора, як волосся одно© прекрасно© дикунки, що
молиться на солдатськi гудзики. О, ця зовсiм забула сво©х родичiв, ця не
обнiме голою рукою й не покладе на зелене лоно землi голову коханого, не
повiсить на кущах сво© людськi ганчiрочки, поскидавши з себе
залiзобетоновi приписи та закони.
Доктор Рудольф ляга в траву на саме сонце й заплющуь очi. Дзвенять
мухи, дзвенить сум i нiжнiсть, граь невтримна, буйним фонтаном, iскриста
радiсть, цiлу пекучо, благосно Велика Мати.
***
Золотисто-кучерявий, розпарений духотою, з дитячо-червоними устами
сто©ть Фрiц пiд дверима червоного салону. У високому, врочисто-строгому
коридорi затишно, тихо й темнувато вiд позатягуваних зеленими густими
шторами вiкон.
За дверима чути тиху балачку. Один голос низько-контральтовий,
спокiйно-владний; звуки ного викликають уяву гордо©, нiжно-бiло© ши©, вiд
погляду на яку ста солодко-тужно. Другий - непокiйний, влазливий,
притишений. Чого такий притишений? Чого так притьмом треба було бачити
князiвну.
Фрiц тихенько надушу на дверi. Заранi й постiйно наготованi до цього,
вони безшумно трошки вiдчиняються. У щiлину видно жiночу, круглу, поштиво
зiгнуту спину графа Адольфа й плескувату потилицю з рудявим чубом. За нею
непорушну, рiвно застиглу червону пляму волосся.
- ...ваша свiтлосте... дуже треба... загроза... бу-бу-бу... пан
президент... ваша свiтлосте...
Червоно-золота пухнаста пляма трошки ворушиться, i з за не© металiчним
контральто виразно чути:
- А це конче потрiбно?
- Шув-шув-шув... пан президент... ваша свiтлосте... Союз Схiдних
Держав...
- Нарада ма бути в Лондонi?
Потилиця швиденько кива й знову та мничо бубонить, шелестить, воркоче,
схиля ться то праворуч, то лiворуч.
- Значить, ви певнi, що дiйде таки до вiйни?
Потилиця рiшуче кива й жде. Чорт би ©© взяв, закрива все лице
князiвни. Вмить червоне волосся пiдводиться догори, з за потилицi сходить,
як iз-за скелi мiсяць, рiвно-бiле, строге, з великими зеленими очима лице.
Але потилиця моментально схоплю ться й знову закрива його собою.
- В такому разi, графе, я згоджуюсь прийняти пана Мертенса. Але пiд