Вiнниченко Володимир. Сонячна машина

чу те?..
Мовчання. Мертва тиша телефон перервано! Значить, вони вже десь тут.
Макс почува , як раптом вiн став увесь надзвичайно легкий. Вiн зовсiм
спокiйний, йому навiть буйно-весело, тiльки от раптом легкiсть якась
надзвичайна. Думки гасають iз швидкiстю гарячки. Рухи точнi, яснi, тiльки
пальцi чогось здригуються, як сприскують iз струни. "Вони" можуть бути
зараз уже тут. Можливо, що всi виходи з помешкання вже зайнятi.
Вiдстрелюватись? О нi - Рудольф, майстерня! "Вони" можуть узяти
Рудольфа! Треба всю ©хню увагу стягти тiльки на себе! Тiльки на себе!
Вiн швидко проходить до панi Гольман. Бiдна старенька, заберуть у не©
Машину. Гай, нi, не заберуть!
- Панi Гольманi Встаньте! Швидко!
Бiдна старенька, ©й не доводилося мати дiло з полiцi ю, та ще вночi, у
свойому помешканнi.
- Панi Гольман! Тiльки тихо, не лякайтеся, спокiйненько. Зараз сюди
прийде полiцiя мене арештувати. Виймайте iз сво © й мо © машини скло й
ховайте, де зна те. Апарати порозбирати й частини порозкидати. Розумi те?
Чекайте, панi Гольман. Коли буде дзвiнок, зразу не вiдчиняйте, а хвилин
через три. Я тодi саме буду спускатися на дах сусiднього будинку. Треба,
щоб полiцiя це бачила, помiтила. Так, так, панi Гольман, власне, це
треба... Треба, щоб вони всi кинулися за мною.
Панi Гольман щораз бiльше й бiльше ляка ться й уже не може вголос
говорити, а хрипко щось шепоче посинiлими губами. Але стекла старенька все
ж таки викручу . Руки ©й тремтять, ходять, як у немовлятка, а проте
викручують. Ноги тремтять, пiдгинаються, а проте похапцем носить
коротеньке, потоптане життям тiло по кiмнатах, вишукуючи мiсце для скла.
Макс витяга шворяну драбину, прив'язу до пiдлокiтника вiкна за
прибитий гак (а таки згодився!), засува в кишеню револьвер, згрiба
жужмом усi папери й листи, що можуть бути цiкавi дорогим гостям, i спуска
©х iз водою туди, звiдки навiть полiцiя не витягне.
На столi лежить забута вiзитiвка Труди з надписаною рукою новою адресою
"Вiдновлена вулиця, N 5". Макс дере ©© на дрiбненькi шматочки й викида у
вiкно.
- Ну, все, зда ться, готове для прийняття.
В коридорчику рiзко, надзвичайно (як нiколи!) голосно диркотить
дзвiнок. "Вони!"
Макс пiдбiга до напiводчинених дверей i виставля голову в коридорчик.
Панi Гольман у пiвтьмi, хапаючись за стiну й хитаючись од хвилювання,
бiжить до дверей.
Дзвiнок знову нетерпляче владно дзвенить. О, нiякого сумнiву вже не
може бути так владно й нахабно нiхто, крiм полiцi©, дзвонити не може
Макс, стрiпнувши назад чубом, загорiвшись усмiхом, легко в кiлькох
скоках пiдбiга до вiкна, перекида ноги за пiдлокiтник, намацу щаблину
драбинки i, вхопившись за бiчнi линви, почина спускатися вниз. У сусiдiв
у вiкнах скрiзь темно.
Це добре.
Глухо згори з його вiкна чути ще раз дзвiнок Молодчина старенька, -
умлiва вiд страху, а не пуска , як сказано.
Гуп! Гуп! Гуп!
Ого, б'ють дверi! Зараз будуть у кiмнатi.
Макс швидко перебира руками, часом не попада ногами в щаблi,
сприску , повиса , знову ловить. Тiльки б устигнути долiзти до даху, поки
вони перерiжуть драбину. Ану! Ану!
Дах уже, зда ться, близько. П'ять, десять метрiв? Скiльки поверхiв уже
пролiз?
Раптом Макс чу голоси над сво ю головою, потiм почува руками, як
угорi торгають, шарпають драбину, стараючись його струсити. Потiм шарпання
зника , але Макс чу , як його пiдiйма угору. Вони хочуть витягти його
назад! Або ж пiдтягти й потiм кинути, щоб струсити. По очах умить рiзко
змазу свiтло згори вiд рефлекторового лiхтаря. Макс нахиля голову,
скажено перебира руками й ногами, потiм, кинувши це, охоплю в обiйми рук
i нiг усю драбину й просто на руках з'©жджа по линвi.
I раптом вiн чу , що прожогом летить униз, i в той самий мент його зi
страшенною силою всього струшу й збива з драбини. У плече знизу щось
страшно гупа , i вiн розумi , що лежить на даху. По ньому бiга бiле
слiпуче пасмо рефлектора, i згори чути крики.
О нi, вибачайте! Ще не кiнець!
Вiн схоплю ться й бiжить по даху до то© ринви, що не раз iзгори з
iронiчною посмiшкою намiчалась для романтичних випадкiв тiкання.
Вмить iз вiкон iз сухим ляскотом, як iз батога, вибухають пострiли.
Щось бiля Макса звенька об дах. Ого! I живим не хочуть узяти? Здорово!
Ану! Ану!
Максовi назвичайно легко. Руки, груди, колiна горять од шворки, плече
болить, лице пала , ноги сковзають по нахилу даху, а в душi дивна,
кричуща, екстазна радiсть. Ану! Ану!
Вiн ляга грудьми на ринву, змаху ногами вниз i спуска ться на руках.
Iржаво трiщить, гнеться бляха. Невже ввiрветься? Ану!
"Тррак, тррак, тррак!"
Ого, стрiляйте!
Максовi хочеться виставити голову й закричати завзято, дразняче,
викликаюче закричати.
Ринва крекче, хряска , камiння муру здира шкуру, ноги попадають мiж
ринвою та муром i застрягають. Скiльки поверхiв у цiй будi, чорт ©©
забирай? Три чи чотири? Внизу на вулицi ще нема нiкого, ще не встигли
перебiгти. Невже вдасться ранiше за них спуститись! м треба оббiгати
цiлий квартал, це ж друга вулиця. Ану!
Дво перехожих зупиняються i, задравши голови, дивляться вгору, злодiй?
Любовник? Макс уже бачить плями ©хнiх облич.
- Авто! Кличте авто! Нещастя! Швидше!
Плями людей безлюдно кидаються вбiк, гукають, махають руками: авто,
нещастя, швидше авто!
Макс плига на землю й прожогом кида ться в авто на передок до шофера.
- Жени!.. Швидше! Просто!
Вiн не може говорити, задиха ться, ковта повiтря, гаса грудьми. Щось
кричать шоферовi перехожi, радять, вимагають. Вони, зда ться, п'янi.
Авто рвучко шарпа ться й летить. Макс озира ться: ще нема, зараз
вилетять. Авто паршиве, не втече. Яку адресу? Остання адреса, яку вiн
перечитав перед знищенням, вулиця Вiдновлення, N 5, Гертруда фон
Елленберг.
Шофер безперестанку пiдозрiло зирка на нього. Зiгнутий, карлючкуватий
нiс його хмуро прокльову повiтря.
- Куди ж ©хати?
- Вiдновлена вулиця, число... О нi, тiльки не те саме!
- ...число 3!
Шофер скоса понуро озира хакаючу, розпатлану, подерту постать. Макс
озира ться: ззаду далеко в перспективi вулицi летить автомобiль. Шофер
також огляда ться, знову косо зирка на чудного пасажира, щось торка
рукою - i авто виразно припиня бiг.
Тодi Макс, не хапаючись, вийма револьвер, наставля його в бiк
шоферовi й говорить у вухо:
- Найбiльшу швидкiсть! А то мушу вас викинути з авто на той свiт!
Чу те? Ну!
Карлючкуватий нiс злякано вiдверта ться вiд револьвера, рука знову щось
торка - i авто, як стиснутий острогами кiнь, рвучко стриба вперед. У
вухах тоненько i дзвiнко свище вiтер - зi-i-i-i!
Макс, не вiднiмаючи револьвера вiд боку шофера, озира ться Погоня на
тому самому вiддаленнi. Ану!
Перехожi, екiпажi, стовпи, будки, нiчнi полiца©.. - жбурляються якоюсь
страшною силою повз авто. В очi з бокiв рiжуть хвилi вiтру, вихорами
кудовчать волосся. Шипить i хряска асфальт пiд колесами. В душi дикий
захват, буйна, нi з чим незрiвнянна радiсть. Хочеться стати на весь зрiст,
розкрити руки й несамовито гукати, кричати, викликати до бою всi ворожi
сили.
Авто на заворотi трохи не ляга на землю, вищить, харчить i знову люто
скака вперед. Небошкряби, глибочезнi колодязi вже давно лишилися позаду.
Зараз повинна бути Вiдновлена вулиця Шофер поверта лице и кричить:
- Вiдновлена вулиця!
- Початок чи кiнець?
- Початок.
- Стоп! Зупиняйте.
Авто робить перебо©, гуркотить, шипить i зупиня ться. Макс вихоплю з
кишенi всi грошi, що ма , i тика ©х шоферовi.
- дьте моментально далi, не зупиняючись! Чу те?
I, стрибнувши на землю, озираючись по темнiй вулицi, бiжить на тротуар.
Авто помалу руха ться, але, несподiвано шарпнувшись, робить крутий заворiт
i женеться назад.
- Ах, негiдник!
Макс хова револьвер у кишеню й бiжить до хвiртки.
Число сiм! К чорту! Ховаючись у тiнi дерев, вiн перебiга далi, назад,
назустрiч погонi. Вже видно двi напнутi серпанковi смуги свiтла з
автомобiля. Число шiсть! К чорту!
Смуги бiльшають, дужчають, заливають свiтлом обидва боки вулицi. Видно
вже стоячi постатi агентiв полiцi©.
Макс перелiза через залiзнi грати i, нагнувшись, бiжить до вiлли число
п'ять. Темно скрiзь у вiкнах. Стукати чи лишатись тут, у кущах? О нi, тут
лишатись не можна - вони будуть перешукувати весь квартал, усi садки й
будiвлi.
Макс оббiга будинок, задираючи голову й шукаючи вiдчиненого вiкна. Все
позамикано, позачинювано, позакривано шторами Тодi вiн рiшуче дзвонить iз
заднього ходу. В тишi ночi чутно, як на вулицi зупиня ться автомобiль, як
тихо гомонять чоловiчi голоси. Десь голосно гавка собака.
На дзвiнок нiхто не обзива ться. Макс iзнову надушу на гудзика,
нетерпляче, конвульсiйне потискуючи пальцями нiг. Чиясь легка хода за
дверима, зляканий жiночий голос:
- Хто там?
- Одчинiть Нещастя. Треба графiвну фон Елленберг. Негайно!
Тихо. Ах, iдiотка, вага ться!
Потiм клаца ланцюг, ключ, дверi обережно розчиняються. Макс сильно
шарпа ©х до себе, швидко входить, зачиня i замика за собою. Молоденька
рожева дiвчина з заплетеною косою, в напiвзастебнутiй сукнi прилипла до
стiни й повними жаху очима дивиться Максовi в лице, як зачарована. Вiн
посмiха ться й весело б' ©© по плечу.
- Не лякайся, дурненька. Я - не злодiй. Ведiть мене до графiвни. Але
швидко й не гомонiть, не кричiть Ну?
Дiвчина покiрно йде вперед, не гомонить, не кричить Макс не пуска ©©
нi на крок од себе - ще наробить дурне дiвча крику, гвалту.
Перед дверима спальнi Труди вони зупиняються, i Макс сам стука .
Дiвчина з тим самим зацiпенiлим в очах жахом погля да на страшного гостя.
- Хто там?!
- Це я, графiвно, Макс. Дуже треба.
Зацiпенiлiсть поко©вки спада . В лицi з'являються живi розумнi тiнi, в
очах - сполохана цiкавiсть, тривога.
У спальнi чути частi, хапливi, босi, потiм узутi кроки. Дверi прожогом
розчиняються - i на порiг вибiга Труда в жовтому спальному убраннi, з
двома косами, переплетеними на грудях, i широкими темними очима. Побачивши
Макса, вона злякано кида ться до нього, iз страхом оглядаючи його подерту
одежу, закаляну в порох, iржу, його вимазане кров'ю лице, розпатлане
волосся.
- Максе! Що з вами?! Господи!
- Нiчого, нiчого особливого, графiвно. Ви тiльки скажiть тiй молодiй
особi, щоб вона... А проте я хочу з вами на самотi сказати кiлька слiв.
Тiльки ця молода особа нехай нiкуди не йде й почека тут.
Графiвна рiшуче поверта ться до "молодо© особи".
- Ердо, посидьте тут. Нiкуди не виходьте.
Потiм Труда бере за рукав Макса й веде його до спальнi. Там поруч
стоять два лiжка - одне застелене, друге з розки даною бiлизною. На
столику горить нiчна лампочка.
Макс зачиня за собою дверi й почина пошепки швидко говорити, близько
нахиливши лице до широких глибоких у пiтьмi очей Труди. Вона вiд перших же
слiв його хапа його за руку й так увесь час сто©ть, сильно душачи його
пальцi й не помiчаючи того.
- Вони, напевно, прийдуть i сюди. Поко©вка - вiрна людина?
- О, цiлком. Вона ж сонячний хлiб ©сть!
- А, чудесно. Ви скажiть ©й, що полiцiя ловить мене за Сонячну машину.
I щоб нiкому з прислуги нi слова. Але де ж ви мене схова те? Вони будуть
обшукувати скрiзь.
Труда хмуро дума якийсь мент, блукаючи очима по кiмнатi. I вмить
скиду головою:
- Зна те що? Моментально роздягайтесь i лягайте в те лiжко. Але
вимийтеся, ви в кровi. Там рана?
- Нi, не думаю. Мабуть, роздряпав. I одежу мою треба сховати кудись.
- Ерда схова . Швидше!
- Iдея прекрасна. Я, значить, нiби... Тут обо змiшуються.
Але Труда зараз же сердито, рiшуче, з викликом закiнчу :
- Так, ви мiй любовник. От i все. Душнер. Ви - Душнер. Ну,
роздягайтесь. Тут вiзьмете чисту бiлизну, в цiй шафi. Чекайте, хоч витерти
лице.
Вона бiжить у кiмнату й зараз же вбiга з мокрим рушником. Потiм
перебiга до сусiдньо© кiмнати й пошепки да iнструкцi© Ердi. Ерда за
кожним словом гаряче, злякано, рiшуче хита головою. О, вона готова тепер,
коли це он яка людина, в горло вчепитися полiцi©. А то трохи-трохи не
наробила крику.
Коли Труда з Ердою входять до спальнi, Макс умитий, iз приглаженим
волоссям, лежить у лiжку, натягнувши до пiдборiддя вкривало. Все тiло
горить, щемить, але так блаженно почувати його не на даху, не в обiймах iз
ринвою, а в м'якiй, чистiй, спокiйнiй постелi. Напружена легкiсть, буйяе
завзяття носяться вихорами в головi, часто-часто дрижать, як накручений,
наготований до руху мотор, нерви на©женi, як шерсть у зацькованого в куток
вовка. Ану!
Ерда забира всю одежу Макса й виходить навшпиньках, а Труда, мила,
безмежно хороша, смiлива голубка, так мужньо ляга поруч iз ним, так
завзято хмурить брови, так чуйно слуха .
- Треба лампу загасити. Правда, Максе? Я сказала Ердi, щоб нiде нi
одного вогника не було. Правда?
- Чудесно.
Труда гасить лампу, наста густа, тепла, затихла тьма. Збоку обережно
ворушиться Труда, потiм затиха , i чутно тiльки ©© дихання. Як простягти
руку, то можна торкнутися до не©.
Тихо-тихо, але в вухах виразно чути свист вiтру, гуркiт автомобiля,
крикiв, хляпаючих сухих пострiлiв.
Шарудить збоку Трудина подушка, i звiдти чу ться легкий шепiт.
- Максе! Ви не спите?
Максовi хочеться буйно, радiсно зареготати: це ж так зовсiм по
Трудиному задати таке питання. Але ©й треба вiдповiсти так само точно й
серйозно.
- Нi, не сплю. А ви гада те, що можна заснути?
- Але ж ви стомилися, мабуть, страшно. Максе, а коли вони не повiрять i
схочуть вас усе ж таки заарештувати, що тодi?
Чути, як вона руха ться, мабуть, поверта ться в бiк Макса, щоб лучче
чути. I Максовi зда ться, що звiдти тонко заносить запахом конвалi©,
запахом ©© тiла.
- Хм! Що тодi?
Вiн мовчить i дума .
- Максе, тiльки ви не церемоньтеся, коли вам треба вiд-стрелюватись, ви
стрiляйте. В мене теж револьвер, тiльки я не вмiю стрiляти.
Максовi знову хочеться голосно засмiятись, але вiн стриму себе i, не
перестаючи всiм тiлом прислухатися, шепоче:
- Ну, чого ж неодмiнно "треба"?
- Але ж iнаракiсти не повиннi живими даватись у руки полiцi©. Правда ж?
Чи нi?
- Хм! Не абсолютно. Коли вiн зна , що полiцiя ма безсумнiвнi докази,
що вiн iнаракiст, тодi звичайно. Але коли тако© певностi нема , то не
обов'язково треба... доводити до смертi зараз же.
- А у вас така... певнiсть, що вони знають?
- Не знаю... Тш!
За вiкном виразно чути гомiн голосiв. Хтось ходить по садку й бубонить.
Макс спира ться на лiктi й витягу голову до вiкна. Мабуть, перешукують
садок.
- Вони, Максе?
- Не знаю. Зда ться.
Чути рип крокiв за вiкном, бубонiння. Дихання Труди переривчасте, важке
- хвилю ться.
Раптом глухо, але виразно чу ться в домi дзвiнок. Дихання Труди
врива ться. Макс не диха . Серце лунко стука ться бiля самого горла.
- Максе! Ви не повиннi вставати. Ми спимо й нiчого не чу мо, правда? Я
Ердi все сказала.
Макс не вiдповiда . Знову дзвiнок.
Рука Труди хапа його руку поверх лiктя й мiцно трима , наче боячись,
що вже самий цей дзвiнок може його забрати.
- Нiчого, Трудо, нiчого. Тiльки не хвилюватись, а добре сво© ролi
виконати. Тодi все буде добре. Ви ж артистка. Тш!
У iпомешканнi глухi далекi звуки голосiв. Ерда гра свою роль. Макс
другою рукою машинально погладжу руку Труди й трима голову над
подушками, щоб шарудiння ©© об вухо ве перешкоджало ловити кожний звук.
Так, це вони. Наближаються. Трудина рука пригорта ться олижче, стиска
мiцнiше, до болю. Серце настiйно, сильно сту ка ться в горло.
Голоси вже виразнi. Багато крокiв. Голос Ерди. Обурений, сердитий,
смiливий!
- Я вам кажу, вони сплять. Я не можу ©х будити!
- Ми самi збудимо.
Обережний стукiт у дверi. Труда швидко ляга , вся притулившись до
Макса, пересунувшись до нього в лiжко.
Дужчий, частiший стукiт. Макс пiдводить голову й здивова- ! но, сердито
кричить.
- Хто там?! Чого треба?!
Дверi злегка вiдчиняються. Iз сусiдньо© кiмнати врива ться пасмо
свiтла, в якому чорнi контур людини з капелюшем у руцi.
- Вибачайте, будь ласка. Тут - полiцiя. Надзвичайно важний злочинець
сховався в цьому кварталi.
- Злочинець?! Де? Який злочинець? Я нiчого не розумiю.
- Тут, у цьому кварталi, сховався злочинець. Ми ма мо наказ перешукати
всi будинки.
- Чорт би побрав усiх злочинцiв! Наказ! Але до спальнi ви ма те наказ
удиратись? Яке менi дiло до ваших злочинцiв, чорт би ©х узяв! Ну, чого ви
хочете? Шукати? Шукайте й дайте спокiй! Ердо, покажiть цим панам усе, що
вони хочуть, i запишiть прiзвища урядовцiв. Я завтра буду скаржитися на
таку поведiнку. Прошу зачинити дверi!
Агент щось бурмоче, пильно вдивля ться в темноту спальнi, позира на
Труду, що злякано притулилась до Макса, напiвсидячи з ним на лiжку, i
помалу зачиня дверi - навряд, чи така парочка сховала в себе в спальнi
злочинця, вона, напевно, була зайнята чимсь iншим.
Труда, як тiльки причиняються дверi, в мовчазному, бурному,
несамовитому захватi обiйма обома руками за шию Макса й жагуче цiлу
його, куди попало - в щоки, нiс, вуса, вухо. Потiм швидко перелiза до
себе в лiжко й затиха , часто, трудно, щасливо дихаючи, неначе вибiгши на
третiй поверх.
Тепер буботiння голосiв зда ться добродушним i навiть затишним. Правда,
ще можуть вернутись, щось ©х направить на слiд, але навряд. Гомiн потроху
стиха . Зовсiм тихо. Пiшли геть чи ще десь унизу?
Легкi поспiшнi кроки й обережний стукiт у дверi.
Любий, тихий, трiумфальний голос Ерди.
Труда з усього розгону в темнотi схоплю ться з лiжка й бiжить до дверей
Вдира ться ясна, весела, затишна смуга свiтла, ореолом осяявши розпущену
голiвку Труди й тепло поклавши ©й на плечi блискучi лапи.
- Пiшли? Зовсiм? Усi?.. Урра! Максе, пiшли! Лежiть, лежiть, не смiйте
свiтити свiтла. Ердо, пановi треба приготувати найкращу, жовту кiмнату для
гостей. Швидше! Чекайте. В нас яке-небудь чоловiче убрання ? Нема? Завтра
рано-ранесенько ви пiдете й купите убрання на ту мiрку, що старе. Добре? А
тепер iдiть! Максе, ви лежiть, поки вам скажуть. I не смiйте нi свiтити,
нi роздивлятись нiчого. Я причиню дверi. В шафi праворуч ви можете взяти
чоловiчий шлафрок.
Макс знаходить шлафрок i одяга . Дiйсно, комiчно вигляда - шлафрок
короткий, руки вилазять.
- Трудо, хай Ерда принесе менi мо вбрання, я не можу в цьому виглядi
вийти.
- Добре, добре.
У щiлину дверей йому просовують його вбрання. Тут же бiля щiлини
свiтла, не маючи права свiтити, вiн одяга ться, i на-пiводягнений, у
шлафроцi зверху, виходить.
Труди нема. Iз сусiдньо© кiмнати крiзь напiводчиненi дверi висунута
смуглява оголена рука.
- Добранiч, Максе. До завтра!
Макс швидко пiдходить, бере руку й мiцно цiлу довгим поцiлунком. На
нього сильно, тепло пашить духом конвалi©. Рука слабо вирива ться, i з
темноти дверей виходить не то запитний, не то жалiбний шепiт.
- Ну, годi. Га?
Макс, обгорнувшися полами шлафрока, весело йде за Ердою, в яко© тепер
червоно палають щоки й очi лукаво, смiхотливо поблискують.
- Вони казали, будуть шукати до ранку.
- Боже ©м поможи. Правда, Ердо?
- Боже ©м поможи хоробу знайти! Я б ©х, отруйникiв, усiх
поперевiшувала. Знають людей тру©ти сво©ми стеклами, а хто добра бiдним
хоче, за тими ганяються, проклятi душi!
Кiмната чудесна - неначе вся в сонцi, жовто золоте затишне гнiздечко.
Але коли Макс ляга в лiжко, вiн раптом чу страшенну втому. Тiло
опада . Нерви нависають, як одежа на втопленому, нема сили пiдвести руку й
загасити лампу.
А коли вiн розплющу очi, в хатi горить сонце, а на столику
мiзерненьке, крихiтне свiтлечко забуто© лампи. Плече, бiк, права рука
болять так, що не можна рухнути. Болить щось i в лiвiй нозi, i на ши©, все
тiло як пожоване Але веселе, мiцне, обмите сном. Вiн згаду вчорашню нiч,
роздягання iпри Трудi, лежання з нею в лiжку, пригортання, буйнi обiйми й
потiм ту таку загострену соромливiсть. I йому хочеться щасливо засмiятися
це ж так по Трудиному все!
Але тут же згаду ться Рiнкель, арешти. Завзятий, Рудольф. Як крiзь
пiдняту загату, сонячну хатинку залива потоками зупинено© на нiч рiчки
життя. Макс iсхоплюеться з лiжка i здивовано бачить на стiльцi акуратно
складене новеньке вбрання. Ну, що за козачина Ерда!
Труда вже жде його в салонi. Вона вся в бiлому, i через те лице
зда ться броизово-смуглявим. I мила синя сережка-ро-динка бiля вуха, та
сама!
Труда червонi , вiтаючись, i, зараз же, смiливо дивлячись в очi,
заявля :
- Максе! Ви, будь ласка, нiчого такого не думайте з приводу
вчорашнього. Я вас поцiлувала зовсiм не так, а вiд радостi. По дружньому.
Чу те?
Макс смi ться, розгортаючи двi зрошенi половинки верхньо© губи, i
вiдкида головою чуба назад. Ну, розумi ться, вона це неодмiнно повинна
була йому сказати. Насамперед. Нi про що бiльше не думала, а вiд самого
ранку тiльки про це.
- Ну, чого ж ви смi тесь? Ви й тепер так само смi тесь, як... колись?
- Так само, Трудо! Можна менi вас так називати?
Труда сердито морщить брови.
- Я ж вас називаю Максом!
- Ну, спасибi. А з приводу вчорашнього я, ©й-богу, "нiчого такого" не
думав. Так i зрозумiв, як ви пояснили.
Труда пильно дивиться в трохи зблiдле, з мокрими пасмами чорно синього
чуба, з вiястими очима лице. I чи не вiрить, чгi невдоволена, що вiн
"нiчого такого" не подумав, тiльки зараз же вiдверта ться й дзвонить.
На порозi в той самий мент з'явля ться Ерда. Вона вся тепер
причепурена, бiленька, рожева, зачiска зроблена дбайливо, чепурно.
Блиснувши очима на Макса, вона присiда й лукаво потуплю очi.
- Прошу панство до снiданку.
Труда хапа Макса пiд руку i, теж лукаво посмiхаючись, веселим бiгом
веде його до ©дальнi. За ними, покушуючи губи й одночасно заклопотано
оглядаючи Максове вбрання, поспiша Ерда.
Труда врочисто пiдводить Макса до столу, пуска руку й поводить рукою
на стiлець.
- Будь ласка.
дальня мила, сонця багато, стiл великий, аж блищить бiлизною, але...
який же снiданок? Сто©ть карафка з водою, двi тарiлки, ложечки й двi
склянки для води I все.
Раптом Труда й Ерда вибухають радiсним смiхом. Труда хапа здивованого
Макса за руку й веде до вiкна. Там, на стiльцi, склом до сонця сто©ть
Сонячна машина, та сама, що возив до Сузанни й подарував Трудi. Господи,
як же вiн мiг забути?
- Ердо! Прошу менi принести мiй учорашнiй хлiб. А пан Макс зараз собi
зробить.
Ерда веселенько вибiга з ©дальнi.
Тодi Макс раптом обнiма Труду й сильно цiлу , ©© в щоки, в нiс, в
губи. Труда крутить головою, пруча ться й вирива ться з його обiймiв.
- Максе! Ви... Ви... Що ви?!
- Трудо! Ви, ©й-богу, "нiчого такого" не думайте й простiть! Я з
радостi й цiлком по-дружньому. Ви така мила, така надзвичайна, що я
просто, ну, не мiг! й-богу, не мiг!
- А якби Ерда увiйшла й побачила? Що б вона подумала? Я ж учора в
темнотi, нiхто не мiг бачити.
- Ну, вдруге я буду вже в темнотi.
Труда регочеться й бiжить до шафи.
- Нате вам за це! Тiльки но нарвана, свiженька.
На тарiлцi соковитою, зеленою шапкою похиту ться в руках Труди трава.
Макс обережно бере ©© з рук Труди й несе до Сонячно© машини.
Сонце бризками розбива ться об жовто-червоняве скло й гаряче, привiтно
гладить Максовi руки.
***
- Нi, не можу! Спочатку мушу зателефонувати Рудi. Я мушу знати, що з
ним Де ваш телефон, Трудо?
Труда зараз же бере його пiд руку й швидко веде за собою. Макс
нахмурено надушу цифри - напевно заарештований, напевно! Нiжно дзвонить
сполучення. Екран завiшений. Ну, це ще нiчого не значить. Рудольфовi не
можна з одчиненим екраном пiдходити до телефону.
- Рудi! Ти?! Ну, слава богу! Трудо, , живий, здоровий!
В телефонi чути любий зрадiлий голос.
- Невже ти, Масi? Ми все вчора бачили й чули! Фрiц трохи не зробив
дурницi, хотiв бiгти на помiч.
Макс радiсно смi ться. Труда сто©ть побiч i жадно ловить iз виразу лиця
Макса слова Рудольфа, мимоволi повторюючи в себе на лицi всi вирази Макса.
- Ну, звичайно, це була б страшенна дурниця. Значить, у нас нiчого не
було?
- Нiчого, Масi. Стекла я вже маю. Вчора принiс Фрiц Всю нiч пiсля...
тебе, як затихло, робив. Дурницi, Масi. Просто отруйнi стекла, ©х треба на
нiч покласти в сулему - i вони будуть невиннi, як усяке звичайне скло.
- Та що ти кажеш?!
Труда не може втриматись i пiдставля вухо близько до вуха Макса. Вiн
iз посмiшкою дiлиться з нею руркою.
- Абсолютна дурниця. Це треба тiльки широко оповiстити - i кiнець.
Потiм неодмiнно треба оповiстити, що в справжньому... ти розумi ш, ну, в
хлiбi, у справжньому повиннi бути зелено червоно фiалковi переливи. Коли
таких переливiв нема, значить - фальшиве. Це неодмiнно треба якнайшвидше й
якнайширше оповiстити.
- Урра, Рудi! Сьогоднi ж буде зроблено! Що б там не було! Ти читав
газети? Що там? Я ще не встиг.
- Повнi арештiв Iнараку. Заарештовано п'ятдесят три чоловiка.
- Всього п'ятдесят три?! Ну, ну, що ще?
- Викрито три майстернi Сонячно© машини, забрано багато гелюнiтового
порошку. Ну, ще зброю.
- А друкарнi?
- Про друкарнi нiчого не пам'ятаю.
- Урра! Рудi, сьогоднi все буде зроблено. Чу ш? Про побачення сповiщу.
Тепер бувай. Мушу поспiшати.
- Бувай. Телефонуй, щоб я знав, що з тобою.
- Неодмiнно. О, зi мною прекрасно! Тепер я вже...
Труда вирива рурку з рук Макса й злегка вiдпиха його.
- Рудi, милий, дорогий, прекрасний Рудi, добридень! Це я, я. Труда!
Страшно, страшно вiд усього серця обнiмаю вас. I дякую безмiрно, Рудi.
Безмiрно! До побачення. Що?.. Ну, розумi ться, швидкого! Бувайте!
Макс пiдхоплю Труду пiд лiкоть i майже несе до ©дальнi.
- Трудо! Негайно менi зараз же купити фарби для волосся. Золотистого
блондина, чорт забирай! Га?
- Ви хочете фарбуватись?
- Ну, розумi ться. Мушу ж я вiльно рухатись. У мене маса справ.
- I невже очi?.. Чи той, i брови, i вi©?
- Хм! Хiба лишить "очi". Очi, мабуть, лишу, а вi© й брови таки
пофарбую.
- Ну, шкода! А блондини iз чорними очима, чи той, бровами й вiями, - це
зовсiм не така рiдкiсть.
- Хм! Ви дума те? Шкода, кажете? Ну, в такому разi нi очей, нi брiв
чiпати не будемо. Згода? Але, Трудо, Ерда повинна за десять хвилин усе
купити. Через пiвгодини я мушу бути готовий. Трудо, ви чули? Все ж
дурниця, всi ©хнi провокацi©. На нiч у сулему - i цiлком невинне скло. I
щоб зелено-червоно-фiалковi переливи були в хлiбi. От i все. О нi,
чекайте, ми ще покажемо тепер!.. П'ятдесят три чоловiка? Ну, ще трошки
лишилось ©м на радiсть! Нехай не трублять так про перемогу. Трудо, ради
бога, швидше Ерду посилайте. Через пiвгодини я мушу вийти з дому. А я тим
часом зроблю тепер хлiба собi. Тепер можна!
Не через пiв, а через пiвтори години з дому Гертруди фон Елленберг