Страница:
йому густи, а вiн таки гуде, а вiн хвилю ться, а вiн сну химернi
вiзерунки свого розворушеного вiковiчного бажання. I вже частiш та частiш
полiцiя ловить людей iз склами, iз самими навiть Сонячними машинами. На
фабриках та заводах усе частiше з'являються якiсь люди, що роздають
загорнутi в папiрцi круглi, жовто-червонявi, опуклi скла, а на папiрцях
точно й докладно надруковано iнструкцiю, як дома кожному, маючи скло,
треба робити собi Сонячну машину та як ©© вживати.
I вже частiше трапляються люди, якi самi бачили Сонячну машину, якi
самi iли сонячний хлiб. Сонячно© машини в них самих, розумi ться, нема ,
боже борони, але вони з цiкавостi в одного чоловiка спробували зробити
собi хлiба Тiльки з цiкавостi!
I казка росте, гомонить, хвилю , не да покою. Дiловий, практичний,
точний, скептичний Берлiн почина пройматися легковажною мрiйнiстю,
поверховiстю, недбальством, довiрли вiстю. Казка залазить у затхлi, темнi
бюро й спиня задумою руки найретельнiших урядовцiв. Вона влазливо та мно
шелестить шепотом по конторах, майстернях, по всяких установах, де сидять
прикутi люди, навiваючи ©м мрiю про те, як iприйде "вона" й розку ©х.
Вона галасу , кричить, стука склянками об стiл по брудних тавернах i
вимага . Вона навриписто тиснеться в ученi кабiнети й видира увагу з рук
поважних, серйозних, точних наук. Вона турбу , нерву , драту , люгить
урядовi iнституцi©, яким нiколи не доводилось мати дiла з фантастичними
речами.
Вона всюди вносить нелад, заколот, непокiй, незгоду, гризню. Все, чого
вона тiльки торка ться сво©м химерним, таьмним диханням, зараз же почина
шумувати, розкладатись.
Об' днаний Банк - залiзобетонова фортеця ©© не розхитали, не зрушили
нiякi фiнансовi бурi, нiякi полiтичнi завiрюхи, нi землетруси. А дихнула
"вона" - i фортеця дала розколину, невеличку, а все ж таки розколину
незгоду мiж Штiфелем i Мертенсом. Штiфель (голова концерну пресових
трестiв) вважа полiтику уряду щодо цi © iдiотично© Машини за цiлком дурну
й провокацiйну. Навiщо забороняти пресi писати про не©? Для чого робити це
божевiлля тайною, для чого обсновувати ©© серпанком загадковостi, страху?
Заборона - споконвiку найкраща пропаганда забороненого Дати волю говорити,
дати змогу вiльно боротися з цi ю химерою!
Мертенс не згоджу ться. Не всяка воля в добро Воля пор нографп заiин
для юнацтва Сонячна машина порнографiя для недорослого людства. Що? Нi?
Отже, дати волю порнографi©? Га? Дати волю всяким Iнаракам? Що?
Штiфель не зда ться. Дати волю не Iнаракам, не вихвалянню, а волю
роз'яснювання, критики, дати можливiсть боротьби з фантастичними чутками,
легендами, тайними прокламацiями соцiалiстiв, iнаракiстiв, анархiстiв i
всi © тi © гидi, що живиться всякою забороною. Берлiн щодня засипаний
рiзними нелегальними вiдозвами. Iнарак розносить мiкроби по всiх закутках,
хороба захоплю вже й провiнцiю. А уряд не да змоги громадянству боротись
антисептичними засобами, сховав голову в пiсок i дума , що все гаразд. Усi
розумнi люди тiльки плечима знизують.
I диво дивне , вперше управа Об' днаного Банку бiльшiстю голосiв
висловлю ться проти пана президента Фрiдрiха Мертенса. Волю слова в справi
Сонячно© машини дозволя ться, правда, з обмеженням: пропаганда й
вихваляння забороня ться, тiльки критика та роз'яснювання. Пан президент
посмiха ться. Штiфель i пресовий концерн непогано на цьому вийдуть, тираж
газет пiдскочить процентiв на сто.
Пан президент помиля ться: вже в перших днях тираж пiдскаку на тисячу
процентiв. Друкарнi не справляються з вимогами контор, контори не
справляються з вимогами аген тур, агентури - з покупцем. Екстрене
мобiлiзу ться цiла армiя робiтникiв, урядовцiв, агентiв, кiоскiв.
Соцiалiстична й усяка iнша преса, що живиться всякою хо-робою й
розносить мiкроби, розумi ться, гвалту , що ©й забороня ться легально це
робити. О, нехай гвалту !
Але казка й серед соцiалiстiв уносить розлад i незгоду. Не всi й
соцiалiсти хочуть вихваляти Сонячну машину. Бо казка не ма нiчого
спiльного з реальною полiтикою. Бо соцiальний процес пiдляга залiзним
законам розвитку. Бо перестрiй громадянства ма бути результатом
органiчного перетвору його, а не наслiдком появи якогось фантастичного
винаходу. Вiра в це просто дитинство, це - одривання уваги вiд реально©
працi, це - дрiбнобуржуазнi забобони, брак соцiалiстичного думання, зрада
всiх метод пролетарсько© iсторично© боротьби. Пан президент мусить
погодитись воля слова часом бува корисною рiччю.
Та що бiльше навiть Iнарака не минуло непокiйне, розкла дове дихання
казки. Iнарак розколю ться. Iнарак гризеться, Iнарак явно гине. Макс,
Паровоз i Кестенбавм тепер рiшуче, жагуче, безкомпромiсово проти терору
Всi сили, всi засоби, вся увага тiльки Сонячнiй машинi! Годi кровi,
смертi, ненавистi, змов, убивств. Годi ворожнечi з iншими робiтничими
органiзацiями. Треба ввiйти з ними в порозумiння, треба органiзувати дину
спiльну грандiозну акцiю всiх залежних, голодних, ображених,
експлуатованих, невiльних, усiх, усiх, незалежно вiд класу, стану,
переконань, вiку, статi, фаху, партiйностi. Треба пiдняти все диний рух з
одним покликом, з диним гаслом: воля Сонячнiй машинi! К чорту всю
полiтику, закони, парламенти, нехай видають, якi хочуть, закони, нехай
ведуть, яку хочуть, полiтику, нехай навiть вiйну оповiщають, аби гiльки
воля Сонячнiй машинi.
Тiле ж, Клара й Гоферт рiшуче, жагуче й безкомпромiсово проти тако©
легковажно©, емоцiонально©, ентузiастично© тактики. Що значить бути проти
терору? Це значить бути проти самого Iнараку. Iнарак загроза, кара,
страх. Iнарак залiзна дисциплiна. Iнарак революцiйний смолоскип,
авангардний напад, першi блискавки бурi. Значить, знищити бурю? Значить,
дати повну волю Мертенсам? Дати ©м повну волю знищити ту саму Сонячну
машину?
А бiдний маленький Штiiндлер то вiдсува окуляри на наморщене чоло, то
зсува ©х на нiс: дiйсно, стати на один бiк - шкодити Машинi, цього вiн не
може. Стати на другий бiк - знищити Iнарак. I цього вiн не може. I
те-неправильно, i тенеправильно. А що тепер правильне? Все
переплуталось, змiшалось, якась фантастика, п'яний сонячний дзвiн,
несерйознiсть, дурна любовнiсть - дiйсно, якась просто неповажна дитяча
емоцiональнiсть.
А казка тим часом робить свою та мну, незриму роботу. Газети Штiфеля
розкуповують мiльйонами, сотнi редакцiй гатять у жадну пащу торби купи
антисептичних статей, замiток, вiршiв, карикатур, наукових розвiдок; цiлi
резервуари науки, смiху, глуму, загроз виливаються на очманiлу, розпалену
голову юрби.
А вона все ж таки хвилю ться, жде, мрi , шука , нишпорить,
прислуха ться, та мно вчиту ться в нелегальнi вiдозви, вслуха ться в
шепотливi розмови, отарою бiжить на "азiатсько-африканських агентiв",
жадiбно хапаючи з ©хнiх рук чудодiйнi скла, люто захищаючи ©х собою вiд
"агентiв Об' днаного Банку".
***
А тим часом Наделi собi працюють. Цiлий будинок вiд гори до низу повний
розмов про Сонячну машину. Тiльки Наделям вона цiлком байдужа-та и
справдi, нащо ©м сонячний хлiб, коли вони мають i простий, та добрий?
Щовечора сини зносять на авто важкi валiзки й везуть ©х до свого
родича.
Правда, вони везуть не до одного родича, а до багатьох. По всiх
кварталах Берлiна живуть ©хнi родичi, якi потребують виробiв майстернi
Наделiв.
Через те в майстернi Наделя робота нiколи не вгава . Всi за тою
роботою. Навiть Лорхен. ©© функцiя найголовнiша виймати з води прохололi
жовто-червонявi кругленькi скла й подавати ©х Фрiцовi. Правда, це саме
робить i Грета, але Лорхен справля ться далеко краще за Грету. Кривий
добрий дядьо Рудi в бiлому балахонi, як у рiзника Губерта, варить скла в
гарному блискучому-блискучому казанi, варить так, як мама колись зупу.
(Тепер нiяко© ото© нудно© зупи вони вже не ©дять, навiть дорослi!). I,
коли вiн сипле в цей казан якийсь червоний порошок, усi затихають i до
дядя нiяк не можна пiдходити. Потiм можна. Потiм вiн сам бере Лорхен пiд
пахви й високо-високо пiдносить над сво ю головою. I тодi вся кiм ната
робиться така чудна чудна, не своя, чужа. I всiх одразу видно: i тата з
мамою, що рiвнесенькими ковбасками складають скла у валiзки, i Германа, що
краще за всiх умi вишаровувати скла, i Дiтрiха, що так велича ться тим,
що помага дядьковi. I в усiх тодi такi смiшнi обличчя з бiлими зубами,
всi догори до не© поверненi. I мама тепер смi ться; як при©хав дядьо до
них, мама стала така добра-добра.
А в обiд тато, або мама, або Герман, або Грета роблять сонячний хлiб iз
свiженько© запашно© травички. Чудесний, тендiтний, солодкий, кращий навiть
за пирiжечки з кремом. Лорхен сама ще не робить хлiба, вона ще маленька,
от як почне ходити до школи, тодi ©й зроблять гарненьку-гарненьку
соняшничку i вона сама собi й мамi робитиме хлiб. Про це нiкому-нiкому не
можна казати, бо чужi дядi вiдберуть у них i скла, i дядя Рудi, i все-все.
Через те Лорхен навiть надвiр не пускають, але вона й не хоче, бо дома в
майстернi веселiше.
Iнодi увечерi, як Лорхен ведуть уже спати, забiга чорний дядьо Макс.
Вiн також пiдносить ©© догори й так лоскiтно цiлу пiд пiдборiддя у шийку.
Дядьо Макс та вона, тiльки вони обо говорять дядевi Рудi "ти", бiльше
нiхто не смi . I так само тiльки вона та дядьо Макс мають право обнiмати
дядя Рудi. От тiльки з тою рiзницею, що вона може обнiмати за колiна, а
вiн - аж за плечi. Але як вона виросте, то й вона за плечi обнiматиме.
Що ж бува пiсля того, як Лорхен iде до свого лiжечка, того вона вже не
зна , бо в лiжечку вона не працю , а спить.
***
Тiна дуже хвилю ться, вигладжу свою зовсiм простеньку, скромну (тiльки
трошечки кокетливу) суконьку й нетерпляче погляда на Макса. (Боже, як вiн
сьогоднi прибира ться, чепуриться, волосочок до волосочка вклада , наче до
наречено© збира ться!) Вже четверта година. Мама казала, точно о четвертiй
треба бути, тодi в майстернi наста маленька перерва, i тато тодi
найвеселiший бува , бо вчить Лорхен машину крутити. Ну от, а Макс знову за
свою коробку береться, перев'язу другим ременем - той, мовляв, негарний.
Сьогоднi Тiна й зачесана скромно, гладенько, як до школи колись. Губи
без краплиночки фарби, брови, вi© такi, як иам-а родила ©х. Максовi вона
сьогоднi, напевне, зовсiм не подоба ться. I ластовиння дуже видко, i уста
без фарби такi широкi, i очi якiсь лисi.
Але Макс вовтузиться iз сво ю коробкою, як кошеня з клубком, i нiчого
не бачить. I що воно таке в тiй коробцi?
- Ну, а як вас, Тiно, панi Бетман приняла?
Тiна радiсно-злякано скрику й притуля руки до лиця. Ох, вона ж i
забула розказати. (Сьогоднi вона зовсiм, як очманiла, саму себе ще десь
забуде. Iй-богу!) Це ж була iсторiя в Бетманiв! Самого Бетмана не було
дома. Тiльки високошановна панi. Ну, звичайно, i панi Шустер. Ах, Макс не
зна , хто ця панi Шустер? Це - мiнiстр-президент усi © фiрми Бетманiв.
Панi Шустер прийняла ©© страшенно холодно. Ага, скрiзь погано, знов до
Бетманiв! Ну, Тiна нiчого не хотiла ©й казати. Добре, думай собi, що
хочеш. Аби тiльки до дiвчат пустила. Та дурна взяла та й пустила. I от що
тут тiльки почалось, як вона показала скла дiвчатам! Почали видирати одна
в одно©, вищати, кричати, кидатися подушками, танцювати на столах.
Прибiгла Бетман, прибiгла Шустер: "Що таке, що за скандал? Знов ця Тiнка
тут щось учинила? Марш по кiмнатах!" Еге, дiвчата тiльки в регiт та в
свист. "Не хочемо! Одходимо! Всi йдемо на волю! Кiнець! Годi!" Шустер
отетерiла, Бетма-ниха до телефону, до полiцi©: бунт! А дiвчата тим часом
поскладали сво© куфри, та й гайда. Восьмеро того самого вечора ви©хало, а
чотири на ранок утекли. I нi одна не сказала про Сонячну машину! Нi одна!
Тiльки сама Шустер догадалася. Наслала до Тiни полiцiю; але полiцiя
понюхала, понишпорила й пiшла. Що ж вона може знайти? Лють у них на
Сонячну машину така, що панi Бетман аж плаче. Ла ться й плаче. Плаче й
ла ться.
- Але, пане Максе, тепер я потребую багато скла! Нас уже тепер
вiсiмнадцять душ . Як кожнiй на день хоч по два скла роздати, то й то
треба тридцять шiсть. А маленьку Софi полiцiя заарештувала. Бiйка була з
полiцi ю. Одного бендюжника дуже поранено.
Макс востанн пробу пiдняти коробку. О, легка зовсiм. Тепер вона
подiбна до куферка на дамськi капелюшi.
- Ну, гайда, Тiно! Я мушу поспiшати.
Тiна вся затиха , зiщулю ться, забува i про Бетманiв, i про полiцiю.
Вони вдвох iдуть нагору. Макс попереду. Тiна позаду. В сiнях уже чека
на них панi Надель i зараз же вiдводить Тiну в куточок, скинувши з не©
капелюша i нашвидку пригладивши волосся. Нiчого, зовсiм колишня Тiна.
Потiм Макс i панi Надель iдуть до кiмнати, де старий Надель лежить на
канапцi, тримаючи в однiй руцi газету. Вiн швиденько й акуратненько
склада газетку й вiта ться з гостем. Рудi, видно, вже говорив iз ним:
старий не дивиться в очi, хмуриться, на щоках гарячi фiалковi плямки
хвилювання.
- Ну, товаришу Наделю, будемо говорити прямо й одвер-то Добре? Можна
сюди увiйти Тiнi i привiтатися з вами?
Старий Надель пошарпу одним плечем, немов його щось там куса , втягу
носом повiтря й мовчки вiдходить до вiкна. Тодi панi Надель швиденько
виходить до сiней i зараз же верта ться з Тiною, ведучи ©© за руку. Тiна
дрiбненько ступа , спустивши очi долу й уся зашарiвшись так, що й
ластовиння не видно.
Мати пiдводить ©© до батька, пуска й одходить набiк до Макса.
Тiна сто©ть iз звислими руками, iз спущеними долу очима, гладенько
зачесана, червона, злякана, чекаюча.
- Ну, що ж... Здорова була. Прийшла, то вже не виганяти.
Тiна раптом рвучко нахиля ться, хапа батькову руку й цiлу .
Тодi Макс широко пiдходить до старенького Наделя, нашвидку тисне йому
лiкоть, кива червонiй Тiнi, весело на бiгу проща ться з панею Надель i
поквапом виходить
Його роль скiнчена, йому треба тепер поспiшати в сво©й справi.
Дома вiн iще раз огляда себе в дзеркалi, бере коробку й сходить iз нею
вниз. Вже за чверть п'ята. А вiн же дав слово Сузаннi рiвно о п'ятiй бути
вже в не©. Тепер не повинно бути нi неточностi, нi обману, нi гри, нi
лицемiрства. Нiчого.
Сьогоднi вiн уже не обiйма величного порть , не говорить чудних слiв.
I йде вiн до палацу цiлком пристойно, поважно, такий весь чисто убраний,
навiть у жабо з мереживом .От тiльки коробка в руках. Коробка - не
коробка, валiзка - не валiзка, нести ©© самому йому незручно, а льока вi
дати нiзащо не хоче.
***
Сузанна чека Макса в зеленому гротi. Це велика печера, обросла зеленим
густим мохом. Старi сiрi скелi випинаються по стiнах незграбними рогами; в
кутку загус жовтий сталактит, подiбний до величезно© обплило© восково©
свiчки; десь дзюркотить струмочок, звiдкись просiва ться жовто-зелене
свiтло. Тихо, журно. Пахне трошки лiсовою цвiллю, трошки глицею. Збоку -
плескуватий величезний камiнь, оброслий мохом.
Коли Макс, мружачи очi, входить до грота, незграбно несучи поперед себе
коробку й стукаючись об не© колiнами, з каменя помалу пiдводиться русалка.
Вона не вста , а тiльки спира ться на лiкоть i жде. Як у всяко© порядно©
русалки, на нiй, крiм легесенького газового зеленого жабуриння, розпущених
кiс i легесеньких зелених черевичкiв, нiчого нема . Максовi гостро виразно
впадають в очi двi пiдковосхожi густi зеленi тiнi пiд тугими оголеними
грудьми, рiденько прикритими газом.
Русалка витягу до нього праву руку.
- Ну, нарештi!
Але тут же здивовано непорозумiло помiча коробку.
- А це що таке?! Для чого сюди цю коробку? Ти кудись ви©жджа ш?
Макс ставить коробку бiля сво©х нiг, поштиво бере руку Сузанни i,
стараючись не дивитись на ©© голi, злегка задрапованi жабуринням клуби,
цiлу .
- Ради бога, Максе, що це за опудало ти принiс сюди? Саме сюди! Побiйся
ж бога, подивись, яка вона тут страшна. Ради всього гарного, викинь ©©
зараз.
- Вибач, Сузанно, але нiяк не можу викинути.
- Ну, зна ш, я справдi повiрила, що ти тепер iнший став. Ти ж обiцяв
прийти з великою якоюсь радiстю до мене. А приходиш iз якоюсь брудною
смiшною коробкою, що примушу навiть цi скелi корчитись од образи. Фе!
Русалка ляга на камiнь i сердито закида руки за голову.
I Макс знову гостро виразно помiча темно-зелену, пухнату тiнь пiд
пахвами.
- Я й прийшов iз "великою радiстю". А ти обiцяла прийняти мене теж
iнакше, а замiсть того ла ш мене. Сузанна швидко пiдводиться й знову
спира ться на лiкоть.
- Ти вважа ш, що я погано тебе приймаю?! Так?
Макс стара ться не бачити нi круглого глянсуватого колiна, випнутого з
пiд жабуриння, нi двох перевернутих округлих чаш, що випинають зеленими
промiннями газ, нi шовковисто© розпущено© бронзи, що спада з плiч на голу
круглу обточену руку. Вiн дивиться тiльки в ©© вогкi, з зеленими
вiдблисками, глибокi очi; в них поза скриком обурення сто©ть iззаду
лукавий Сузаннин вабливий смiшок.
- Нi, ти прийма ш добре. Але сердишся на мене даремно. I побачиш, що я
свого слова дотримав; я прийшов iз великою радiстю. Можна менi сiсти коло
тебе?
Смiшок продира ться наперед i опанову очима, устами й ямочками коло
уст. Справдi, вона сьогоднi iнша, вона не дама, а дiвчина, зовсiм молода,
на диво тонка дiвчина, а розпущенi коси роблять ©© просто невинною. Вона
трошечки вiдсува ноги, злегка випина до нього пiдборiддя й лукавим
нiжним шепотом кида в нього!
- Милий!
- От це iнша мова! Бо я таки милий.
- Ох! Невже?
I дiвоча пухнато-бронзова позеленена голова насмiшкувато схиля ться на
плече, а вогкi чистi очi мружаться ласкою, хвилюванням, смiшком
- Правда! Побачиш сама! Насамперед бачиш, яким чемним хлопчиком я
одягнений сьогоднi?
- Диво дивне ! I головою ще нi разу не шарпнув, як загнузданий кiнь.
I знову лукаво, насмiшкувато витягши до нього пiдборiддя, тихенько,
та мно шепоче:
- Ну, а радiсть же де?
А очi вже знають, ждуть, хвилюються, радiсно соромляться Макс
посмiха ться й показу рукою на коробку.
- Ось.
- Ти хочеш, щоб я знов почала "лаятись"? Будь ласка, постав ©© хоч туди
за камiнь. Що воно таке? Для чого ти гя га ш ©© з собою?
- Бо це радiсть. Як же ©© не "тягати" з собою?
Сузанна раптом догаду ться.
- В нiй щось е? Для мене?!
- Для тебе, для всiх.
- I для всi iх? Це вже забагато. Що ж воно таке? О, господи, невже
рукопис тво © книжки? Ради бога, Максе!
Макс не обража ться, не стрiпу головою, тiльки все так само
посмiха ться.
- Нi, не рукопис. А хочеш знати, що це?
- Як же не хотiти, коли ця мацапура всю нашу увагу вiдбира . Мушу
нарештi знати!
- Це - iндульгенцiя, Сузанно. Iндульгенцiя всьому людству, всiм людям
разом i кожному зокрема, мiж ними i тобi, i менi.
- Хм! Загадково. Але що тобi iндульгенцiя потрiбна, то в цьому нiякого
сумнiву нема .
- Так, тут й менi, всiм мо©м пакостям, нещиростям, слабостi, брудовi,
нiкчемностi. , Сузанно. Але не тiльки менi, а, повторюю, всiм людям, всiм
©хнiм пакостям, злочинствам, жор-стокостям. Цiлковите всепрощення! Забуття
всiх грiхiв. А також i святощiв. Тут, Сузанно, в цiн коробцi лежить смерть
усiх богiв i дияволiв.
- Боже, яка ж це, певне, нудна рiч!
- У цiй коробцi, Сузанно, лежить бомба.
- Iндульгенцi© й бомба. Цiкавий багаж.
- Страшно©, нечувано© сили бомба, Сузанно. Тако© сили, що висадить у
повiтря всю iсторiю людства. Переверне всi вашi "непохитнi" закони краси,
моралi, економiки, науки, полiтики. Поперемiша всi народи на землi дужче
за вавiлонську башту. Поруйну ...
- Господи! Я боюсь, Максе! I мiй грот висадить?
- I твiй грот, i тебе, i мене, i тво©х льока©в, поко©вок, порть ,
робiтникiв на тво©х фабриках - усiх повисаджу , порозносить на шматки й
одродить новими.
Сузанна раптом зручним швидким рухом заносить ноги на край каменя й
стриба на пiдлогу. Груди напругло, туго здригаються, i бронзова хвиля
волосся, пахнувши на Макса духом сiна, закида ться за спину.
- Вже знаю! Стиль вiдозв Iнараку! Господи, та як же я вiдразу не
догадалась? Машина ледарiв, калiк i бездар? Так?
Макс помалу пiдводиться. У вогких очах уже нема хвилювання, смiшка,
нетерплячого чекання. Вони смiються одверто, пiднято, войовничо. Вони
нарештi зустрiлися з ворогом, якого довго чекали.
- А, це цiкаво! Покажи, покажи!
- Хм! Коли ти так заранi ставишся, то чи рацiя навiть показувати.
- О нi, покажи! Як же я ставлюсь? Вона ж iзцiля калiк, слiпих, глухих,
кривих. Нi хiба?
Макс якийсь мент рага ться, потiм помалу розв'язу коробку й вiдкрива
©©. Сузанна з цiкавiстю зазира всередину; там видно тiльки якусь чорну
пiвкруглу пукатiсть Макс обережно просува руки вниз, пiдхоплю з бокiв
апарат, легенько вийма його i ставить на канапу камiнь. Мiдна корба,
комин, скла, шапочки цвяшкiв кричуще випинаються на тлi моху
сi-рувато-зеленявих скель. Сузанна гидливо, насмiшкувато й обережно, щоб
не доторкнутись навiть кiнчиком шовкового жабуриння, пiдходить ближче.
- Так оце та страшна бомба, iндульгенцiя, краса, радiсть, чудо з чудес?
Так? Iмпозантний вигляд. Дiйсно, страшно робиться. Краса надзвичайна. Це
що ж таке в не© за халабудка згори?
Макс iзбоку з цiкавiстю огляда злегка перехилене напiвголе струнке
туге тiло (але воно вже чогось не хвилю i очi не бояться ходити по
опуклостях грудей, по густих зелених тiнях тiла).
- Ти не вважа ш за потрiбне навiть вiдповiсти бiднiй неофiтцi?
- Нi, чого ж. Можу вiдповiсти. Можу навiть показати, як робиться
сонячний хлiб. Можливо, що ти iнакше будеш говорити, коли попробу ш його
i...
- О, ради бога! Цю зелену, мокру, огидну жуйку? О нi. Я, слава боговi,
ще не калiка, не бездара, не ледарка й не божевiльна. Я ще можу жувати
сво©ми зубами людську ©жу и на худобу сходити ще не маю нiякого бажання.
- Невже навiть цiкавостi нема ?
- Мене огиднi речi мало коли цiкавили.
- Так. Хм. Я все ж таки такого прийому не сподiвався. Я думав, що ти
здатна побачити iншу красу. Ну, що ж: рiзне розумiння краси бува .
Макс помалу бере апарат i вклада його в коробку. Сузанна з холодною
насмiшкою слiдку , як один край машини нiяк не хоче входити й як нiжно,
обережно, побожно натискають на нього Максовi пальцi. Зачинивши коробку,
Макс зав'язу ©©, бере в одну руку, а другу простяга русалцi.
- Прощай, Сузанно.
Русалка руки не бере, мовчки, граючи очима, схиливши голову на плече,
дивиться на Макса й посмiха ться.
- Невже бiльше нiчого тобi не треба було, як показати бомбу? Ти зовсiм
хочеш бути подiбний до побiгущого з магазину; принiс, показав, не
вподобалось - i вiн iде собi геть.
- Так, Сузанно, я - побiгущий iз магазину.
- Сумно. А я думала, що ти мiй милий. I я так ждала милого, так,
дурненька, хвилювалась от нарештi кiнець усiй нашiй боротьбi, всiм дурним
нашим сваркам, непорозумiнням. (Чекай). От прийде вiн, мiй вiястий, мiй
палахкий, мiй гарний милий, прийде з великою радiстю, з випущеною на волю
любов'ю, скрикне щастям, схопить вихором - i... Але прийшов побiгущий iз
коробкою. Де ж та радiсть i кпаса, що ти обiцяв? Га?
Макс спуска вi© на коробку.
- Тут, Сузанно. Але, на жаль, ти ще не здатна бачити справжньо© краси.
Сузанна вмить люто, обурено стрiпу головою так, що по плечах
пробiгають дрiбнi шовковi хвилi.
- Нi, це вже... занадто смiливо! Та найди ти менi хоч одну людину з
розвиненим естетичним i фiлософiчним смаком, щоб вона в цiй жалюгiднiй
машинi знайшла якусь красу. Та от: у мене в "храмi краси" в цей мент
сидить душ двадцять мо©х приятелiв. Це - люди естетичного виховання,
артисти, жерцi краси. Ходiм до них, ходiм, покажемо ©м цю... рахубу й
спита мо, що хто бачить у нiй гарного. Не тiльки з погляду ©© зверхностi,
я розумiю тво© посмiшки, розумiю, в чому ти хочеш бачити красу цього
винаходу. Там полiтики. Нехай вони знайдуть у нiй красу, значнiсть,
вартiсть iз погляду полiтики. люди науки, актори, поети, драматурги,
маляри, скульптори. Нехай кожний iз свого погляду скаже. Хочеш? I я тобi
кажу: коли серед них знайдеться хоч один, що знайде красу й буде, як ти,
боронити ©©, я даю тобi обiтницю: на знак мого смутку з приводу такого
явища цiлий тиждень не ©сти м'яса. Хочеш? Чи бо©шся?
Макс iз цiкавiстю розгляда стелю, пiдлогу, стiни! фальшиве, все
фальшиве, декоративне, мертве, трупне.
- Я не боюся думки тво©х приятелiв, але язика ©хнього боюсь. Та й не
тiльки язика. Ти гаранту ш, що хтось iз них не видасть мене полiцi©?
Сузанна гнiвно нахмурю с-во© чудеснi очi.
- Максе! Ти можеш що хочеш думати про мо©х приятелiв, але неестетичних
учинкiв ти ©м закинути не можеш!
- О Сузанно! Ще й скiльки можу. Саме тво©м естетам. Але я все одно до
них не пiду. Менi дiйсно цiкаво б послухати думку "цвiту творчостi", але
рискувати собою в такий момент ради цього я не маю бажання. Прощай,
Сузанно.
- Чекай. Ти все ж таки хочеш послухати? Добре. Ти можеш не йти до них
Ти сидiтимеш, дивитимешся на них, слухатимеш - i нiхто тебе не бачитиме.
Хочеш? А я сама представлю ©м Машину. Хочеш?
- Навiщо це, Сузанно!! Невже ти можеш гадати, що..
- Ну, просто так! Ну, менi хочеться, щоб ти ще не йшов. Я тобi не
цiкава. Так, може, цiкаво подивитись i послухати цiкавих людей Ти ж не
можеш сказати, що вони нецiкавi? Нi?
Макс легенько знизу плечима. Що вона ма думку все ж таки переконати
його через сво©х приятелiв, чи що?
- Добре, коли тобi так хочеться... Але машину я прошу менi повернути.
- О, розумi ться! Будь спокiйний, нiхто не зробить на не© замаху.
Тiльки хвилиночку почекай, я передягнусь.
Вона раптом перехиля ться до нього, витягу уста й шепоче.
- Це ж тiльки для тебе робилася ця сукня, милий! Милий, жорстокий,
дурненький
Коли за русалкою, хилитнувшись, закрива ться завiса з лiан, Макс сiда
на камiнь i спира голову на руки Власне, що дивного в такому вiдношеннi
Сузанни? Хiба вiн не повинен був знати це заранi? Чого ж ©й радiти,
плакати вiд радостi, як плакала панi Надель?
Шелестять, гойдаються лiани З-за них з'явля ться повна рука, потiм
окате, свiже, з малиновими чiткими устами, лице й уся постать I знову
Максовi зда ться, що в одежi вона поважнiша, жiночнiша. Волосся тугим
джгутом обмотане круг голови, як вiнком Бiла сукня коштовно-простенька.
- Ну, ходiм!
У коридорi, злегка повернувши голову назад себе, холодно-ввiчливо, як
говорять тiльки з прислугою, кида :
- Прошу занести до дверей храму й почекати там на мене.
Льокай бере коробку й несе ©© в однi дверi, а Сузанна з Максом позаду
йде в другi За тими дверима, виявля ться, кабiнет Сузанни. В кутку його
вiзерунки свого розворушеного вiковiчного бажання. I вже частiш та частiш
полiцiя ловить людей iз склами, iз самими навiть Сонячними машинами. На
фабриках та заводах усе частiше з'являються якiсь люди, що роздають
загорнутi в папiрцi круглi, жовто-червонявi, опуклi скла, а на папiрцях
точно й докладно надруковано iнструкцiю, як дома кожному, маючи скло,
треба робити собi Сонячну машину та як ©© вживати.
I вже частiше трапляються люди, якi самi бачили Сонячну машину, якi
самi iли сонячний хлiб. Сонячно© машини в них самих, розумi ться, нема ,
боже борони, але вони з цiкавостi в одного чоловiка спробували зробити
собi хлiба Тiльки з цiкавостi!
I казка росте, гомонить, хвилю , не да покою. Дiловий, практичний,
точний, скептичний Берлiн почина пройматися легковажною мрiйнiстю,
поверховiстю, недбальством, довiрли вiстю. Казка залазить у затхлi, темнi
бюро й спиня задумою руки найретельнiших урядовцiв. Вона влазливо та мно
шелестить шепотом по конторах, майстернях, по всяких установах, де сидять
прикутi люди, навiваючи ©м мрiю про те, як iприйде "вона" й розку ©х.
Вона галасу , кричить, стука склянками об стiл по брудних тавернах i
вимага . Вона навриписто тиснеться в ученi кабiнети й видира увагу з рук
поважних, серйозних, точних наук. Вона турбу , нерву , драту , люгить
урядовi iнституцi©, яким нiколи не доводилось мати дiла з фантастичними
речами.
Вона всюди вносить нелад, заколот, непокiй, незгоду, гризню. Все, чого
вона тiльки торка ться сво©м химерним, таьмним диханням, зараз же почина
шумувати, розкладатись.
Об' днаний Банк - залiзобетонова фортеця ©© не розхитали, не зрушили
нiякi фiнансовi бурi, нiякi полiтичнi завiрюхи, нi землетруси. А дихнула
"вона" - i фортеця дала розколину, невеличку, а все ж таки розколину
незгоду мiж Штiфелем i Мертенсом. Штiфель (голова концерну пресових
трестiв) вважа полiтику уряду щодо цi © iдiотично© Машини за цiлком дурну
й провокацiйну. Навiщо забороняти пресi писати про не©? Для чого робити це
божевiлля тайною, для чого обсновувати ©© серпанком загадковостi, страху?
Заборона - споконвiку найкраща пропаганда забороненого Дати волю говорити,
дати змогу вiльно боротися з цi ю химерою!
Мертенс не згоджу ться. Не всяка воля в добро Воля пор нографп заiин
для юнацтва Сонячна машина порнографiя для недорослого людства. Що? Нi?
Отже, дати волю порнографi©? Га? Дати волю всяким Iнаракам? Що?
Штiфель не зда ться. Дати волю не Iнаракам, не вихвалянню, а волю
роз'яснювання, критики, дати можливiсть боротьби з фантастичними чутками,
легендами, тайними прокламацiями соцiалiстiв, iнаракiстiв, анархiстiв i
всi © тi © гидi, що живиться всякою забороною. Берлiн щодня засипаний
рiзними нелегальними вiдозвами. Iнарак розносить мiкроби по всiх закутках,
хороба захоплю вже й провiнцiю. А уряд не да змоги громадянству боротись
антисептичними засобами, сховав голову в пiсок i дума , що все гаразд. Усi
розумнi люди тiльки плечима знизують.
I диво дивне , вперше управа Об' днаного Банку бiльшiстю голосiв
висловлю ться проти пана президента Фрiдрiха Мертенса. Волю слова в справi
Сонячно© машини дозволя ться, правда, з обмеженням: пропаганда й
вихваляння забороня ться, тiльки критика та роз'яснювання. Пан президент
посмiха ться. Штiфель i пресовий концерн непогано на цьому вийдуть, тираж
газет пiдскочить процентiв на сто.
Пан президент помиля ться: вже в перших днях тираж пiдскаку на тисячу
процентiв. Друкарнi не справляються з вимогами контор, контори не
справляються з вимогами аген тур, агентури - з покупцем. Екстрене
мобiлiзу ться цiла армiя робiтникiв, урядовцiв, агентiв, кiоскiв.
Соцiалiстична й усяка iнша преса, що живиться всякою хо-робою й
розносить мiкроби, розумi ться, гвалту , що ©й забороня ться легально це
робити. О, нехай гвалту !
Але казка й серед соцiалiстiв уносить розлад i незгоду. Не всi й
соцiалiсти хочуть вихваляти Сонячну машину. Бо казка не ма нiчого
спiльного з реальною полiтикою. Бо соцiальний процес пiдляга залiзним
законам розвитку. Бо перестрiй громадянства ма бути результатом
органiчного перетвору його, а не наслiдком появи якогось фантастичного
винаходу. Вiра в це просто дитинство, це - одривання уваги вiд реально©
працi, це - дрiбнобуржуазнi забобони, брак соцiалiстичного думання, зрада
всiх метод пролетарсько© iсторично© боротьби. Пан президент мусить
погодитись воля слова часом бува корисною рiччю.
Та що бiльше навiть Iнарака не минуло непокiйне, розкла дове дихання
казки. Iнарак розколю ться. Iнарак гризеться, Iнарак явно гине. Макс,
Паровоз i Кестенбавм тепер рiшуче, жагуче, безкомпромiсово проти терору
Всi сили, всi засоби, вся увага тiльки Сонячнiй машинi! Годi кровi,
смертi, ненавистi, змов, убивств. Годi ворожнечi з iншими робiтничими
органiзацiями. Треба ввiйти з ними в порозумiння, треба органiзувати дину
спiльну грандiозну акцiю всiх залежних, голодних, ображених,
експлуатованих, невiльних, усiх, усiх, незалежно вiд класу, стану,
переконань, вiку, статi, фаху, партiйностi. Треба пiдняти все диний рух з
одним покликом, з диним гаслом: воля Сонячнiй машинi! К чорту всю
полiтику, закони, парламенти, нехай видають, якi хочуть, закони, нехай
ведуть, яку хочуть, полiтику, нехай навiть вiйну оповiщають, аби гiльки
воля Сонячнiй машинi.
Тiле ж, Клара й Гоферт рiшуче, жагуче й безкомпромiсово проти тако©
легковажно©, емоцiонально©, ентузiастично© тактики. Що значить бути проти
терору? Це значить бути проти самого Iнараку. Iнарак загроза, кара,
страх. Iнарак залiзна дисциплiна. Iнарак революцiйний смолоскип,
авангардний напад, першi блискавки бурi. Значить, знищити бурю? Значить,
дати повну волю Мертенсам? Дати ©м повну волю знищити ту саму Сонячну
машину?
А бiдний маленький Штiiндлер то вiдсува окуляри на наморщене чоло, то
зсува ©х на нiс: дiйсно, стати на один бiк - шкодити Машинi, цього вiн не
може. Стати на другий бiк - знищити Iнарак. I цього вiн не може. I
те-неправильно, i тенеправильно. А що тепер правильне? Все
переплуталось, змiшалось, якась фантастика, п'яний сонячний дзвiн,
несерйознiсть, дурна любовнiсть - дiйсно, якась просто неповажна дитяча
емоцiональнiсть.
А казка тим часом робить свою та мну, незриму роботу. Газети Штiфеля
розкуповують мiльйонами, сотнi редакцiй гатять у жадну пащу торби купи
антисептичних статей, замiток, вiршiв, карикатур, наукових розвiдок; цiлi
резервуари науки, смiху, глуму, загроз виливаються на очманiлу, розпалену
голову юрби.
А вона все ж таки хвилю ться, жде, мрi , шука , нишпорить,
прислуха ться, та мно вчиту ться в нелегальнi вiдозви, вслуха ться в
шепотливi розмови, отарою бiжить на "азiатсько-африканських агентiв",
жадiбно хапаючи з ©хнiх рук чудодiйнi скла, люто захищаючи ©х собою вiд
"агентiв Об' днаного Банку".
***
А тим часом Наделi собi працюють. Цiлий будинок вiд гори до низу повний
розмов про Сонячну машину. Тiльки Наделям вона цiлком байдужа-та и
справдi, нащо ©м сонячний хлiб, коли вони мають i простий, та добрий?
Щовечора сини зносять на авто важкi валiзки й везуть ©х до свого
родича.
Правда, вони везуть не до одного родича, а до багатьох. По всiх
кварталах Берлiна живуть ©хнi родичi, якi потребують виробiв майстернi
Наделiв.
Через те в майстернi Наделя робота нiколи не вгава . Всi за тою
роботою. Навiть Лорхен. ©© функцiя найголовнiша виймати з води прохололi
жовто-червонявi кругленькi скла й подавати ©х Фрiцовi. Правда, це саме
робить i Грета, але Лорхен справля ться далеко краще за Грету. Кривий
добрий дядьо Рудi в бiлому балахонi, як у рiзника Губерта, варить скла в
гарному блискучому-блискучому казанi, варить так, як мама колись зупу.
(Тепер нiяко© ото© нудно© зупи вони вже не ©дять, навiть дорослi!). I,
коли вiн сипле в цей казан якийсь червоний порошок, усi затихають i до
дядя нiяк не можна пiдходити. Потiм можна. Потiм вiн сам бере Лорхен пiд
пахви й високо-високо пiдносить над сво ю головою. I тодi вся кiм ната
робиться така чудна чудна, не своя, чужа. I всiх одразу видно: i тата з
мамою, що рiвнесенькими ковбасками складають скла у валiзки, i Германа, що
краще за всiх умi вишаровувати скла, i Дiтрiха, що так велича ться тим,
що помага дядьковi. I в усiх тодi такi смiшнi обличчя з бiлими зубами,
всi догори до не© поверненi. I мама тепер смi ться; як при©хав дядьо до
них, мама стала така добра-добра.
А в обiд тато, або мама, або Герман, або Грета роблять сонячний хлiб iз
свiженько© запашно© травички. Чудесний, тендiтний, солодкий, кращий навiть
за пирiжечки з кремом. Лорхен сама ще не робить хлiба, вона ще маленька,
от як почне ходити до школи, тодi ©й зроблять гарненьку-гарненьку
соняшничку i вона сама собi й мамi робитиме хлiб. Про це нiкому-нiкому не
можна казати, бо чужi дядi вiдберуть у них i скла, i дядя Рудi, i все-все.
Через те Лорхен навiть надвiр не пускають, але вона й не хоче, бо дома в
майстернi веселiше.
Iнодi увечерi, як Лорхен ведуть уже спати, забiга чорний дядьо Макс.
Вiн також пiдносить ©© догори й так лоскiтно цiлу пiд пiдборiддя у шийку.
Дядьо Макс та вона, тiльки вони обо говорять дядевi Рудi "ти", бiльше
нiхто не смi . I так само тiльки вона та дядьо Макс мають право обнiмати
дядя Рудi. От тiльки з тою рiзницею, що вона може обнiмати за колiна, а
вiн - аж за плечi. Але як вона виросте, то й вона за плечi обнiматиме.
Що ж бува пiсля того, як Лорхен iде до свого лiжечка, того вона вже не
зна , бо в лiжечку вона не працю , а спить.
***
Тiна дуже хвилю ться, вигладжу свою зовсiм простеньку, скромну (тiльки
трошечки кокетливу) суконьку й нетерпляче погляда на Макса. (Боже, як вiн
сьогоднi прибира ться, чепуриться, волосочок до волосочка вклада , наче до
наречено© збира ться!) Вже четверта година. Мама казала, точно о четвертiй
треба бути, тодi в майстернi наста маленька перерва, i тато тодi
найвеселiший бува , бо вчить Лорхен машину крутити. Ну от, а Макс знову за
свою коробку береться, перев'язу другим ременем - той, мовляв, негарний.
Сьогоднi Тiна й зачесана скромно, гладенько, як до школи колись. Губи
без краплиночки фарби, брови, вi© такi, як иам-а родила ©х. Максовi вона
сьогоднi, напевне, зовсiм не подоба ться. I ластовиння дуже видко, i уста
без фарби такi широкi, i очi якiсь лисi.
Але Макс вовтузиться iз сво ю коробкою, як кошеня з клубком, i нiчого
не бачить. I що воно таке в тiй коробцi?
- Ну, а як вас, Тiно, панi Бетман приняла?
Тiна радiсно-злякано скрику й притуля руки до лиця. Ох, вона ж i
забула розказати. (Сьогоднi вона зовсiм, як очманiла, саму себе ще десь
забуде. Iй-богу!) Це ж була iсторiя в Бетманiв! Самого Бетмана не було
дома. Тiльки високошановна панi. Ну, звичайно, i панi Шустер. Ах, Макс не
зна , хто ця панi Шустер? Це - мiнiстр-президент усi © фiрми Бетманiв.
Панi Шустер прийняла ©© страшенно холодно. Ага, скрiзь погано, знов до
Бетманiв! Ну, Тiна нiчого не хотiла ©й казати. Добре, думай собi, що
хочеш. Аби тiльки до дiвчат пустила. Та дурна взяла та й пустила. I от що
тут тiльки почалось, як вона показала скла дiвчатам! Почали видирати одна
в одно©, вищати, кричати, кидатися подушками, танцювати на столах.
Прибiгла Бетман, прибiгла Шустер: "Що таке, що за скандал? Знов ця Тiнка
тут щось учинила? Марш по кiмнатах!" Еге, дiвчата тiльки в регiт та в
свист. "Не хочемо! Одходимо! Всi йдемо на волю! Кiнець! Годi!" Шустер
отетерiла, Бетма-ниха до телефону, до полiцi©: бунт! А дiвчата тим часом
поскладали сво© куфри, та й гайда. Восьмеро того самого вечора ви©хало, а
чотири на ранок утекли. I нi одна не сказала про Сонячну машину! Нi одна!
Тiльки сама Шустер догадалася. Наслала до Тiни полiцiю; але полiцiя
понюхала, понишпорила й пiшла. Що ж вона може знайти? Лють у них на
Сонячну машину така, що панi Бетман аж плаче. Ла ться й плаче. Плаче й
ла ться.
- Але, пане Максе, тепер я потребую багато скла! Нас уже тепер
вiсiмнадцять душ . Як кожнiй на день хоч по два скла роздати, то й то
треба тридцять шiсть. А маленьку Софi полiцiя заарештувала. Бiйка була з
полiцi ю. Одного бендюжника дуже поранено.
Макс востанн пробу пiдняти коробку. О, легка зовсiм. Тепер вона
подiбна до куферка на дамськi капелюшi.
- Ну, гайда, Тiно! Я мушу поспiшати.
Тiна вся затиха , зiщулю ться, забува i про Бетманiв, i про полiцiю.
Вони вдвох iдуть нагору. Макс попереду. Тiна позаду. В сiнях уже чека
на них панi Надель i зараз же вiдводить Тiну в куточок, скинувши з не©
капелюша i нашвидку пригладивши волосся. Нiчого, зовсiм колишня Тiна.
Потiм Макс i панi Надель iдуть до кiмнати, де старий Надель лежить на
канапцi, тримаючи в однiй руцi газету. Вiн швиденько й акуратненько
склада газетку й вiта ться з гостем. Рудi, видно, вже говорив iз ним:
старий не дивиться в очi, хмуриться, на щоках гарячi фiалковi плямки
хвилювання.
- Ну, товаришу Наделю, будемо говорити прямо й одвер-то Добре? Можна
сюди увiйти Тiнi i привiтатися з вами?
Старий Надель пошарпу одним плечем, немов його щось там куса , втягу
носом повiтря й мовчки вiдходить до вiкна. Тодi панi Надель швиденько
виходить до сiней i зараз же верта ться з Тiною, ведучи ©© за руку. Тiна
дрiбненько ступа , спустивши очi долу й уся зашарiвшись так, що й
ластовиння не видно.
Мати пiдводить ©© до батька, пуска й одходить набiк до Макса.
Тiна сто©ть iз звислими руками, iз спущеними долу очима, гладенько
зачесана, червона, злякана, чекаюча.
- Ну, що ж... Здорова була. Прийшла, то вже не виганяти.
Тiна раптом рвучко нахиля ться, хапа батькову руку й цiлу .
Тодi Макс широко пiдходить до старенького Наделя, нашвидку тисне йому
лiкоть, кива червонiй Тiнi, весело на бiгу проща ться з панею Надель i
поквапом виходить
Його роль скiнчена, йому треба тепер поспiшати в сво©й справi.
Дома вiн iще раз огляда себе в дзеркалi, бере коробку й сходить iз нею
вниз. Вже за чверть п'ята. А вiн же дав слово Сузаннi рiвно о п'ятiй бути
вже в не©. Тепер не повинно бути нi неточностi, нi обману, нi гри, нi
лицемiрства. Нiчого.
Сьогоднi вiн уже не обiйма величного порть , не говорить чудних слiв.
I йде вiн до палацу цiлком пристойно, поважно, такий весь чисто убраний,
навiть у жабо з мереживом .От тiльки коробка в руках. Коробка - не
коробка, валiзка - не валiзка, нести ©© самому йому незручно, а льока вi
дати нiзащо не хоче.
***
Сузанна чека Макса в зеленому гротi. Це велика печера, обросла зеленим
густим мохом. Старi сiрi скелi випинаються по стiнах незграбними рогами; в
кутку загус жовтий сталактит, подiбний до величезно© обплило© восково©
свiчки; десь дзюркотить струмочок, звiдкись просiва ться жовто-зелене
свiтло. Тихо, журно. Пахне трошки лiсовою цвiллю, трошки глицею. Збоку -
плескуватий величезний камiнь, оброслий мохом.
Коли Макс, мружачи очi, входить до грота, незграбно несучи поперед себе
коробку й стукаючись об не© колiнами, з каменя помалу пiдводиться русалка.
Вона не вста , а тiльки спира ться на лiкоть i жде. Як у всяко© порядно©
русалки, на нiй, крiм легесенького газового зеленого жабуриння, розпущених
кiс i легесеньких зелених черевичкiв, нiчого нема . Максовi гостро виразно
впадають в очi двi пiдковосхожi густi зеленi тiнi пiд тугими оголеними
грудьми, рiденько прикритими газом.
Русалка витягу до нього праву руку.
- Ну, нарештi!
Але тут же здивовано непорозумiло помiча коробку.
- А це що таке?! Для чого сюди цю коробку? Ти кудись ви©жджа ш?
Макс ставить коробку бiля сво©х нiг, поштиво бере руку Сузанни i,
стараючись не дивитись на ©© голi, злегка задрапованi жабуринням клуби,
цiлу .
- Ради бога, Максе, що це за опудало ти принiс сюди? Саме сюди! Побiйся
ж бога, подивись, яка вона тут страшна. Ради всього гарного, викинь ©©
зараз.
- Вибач, Сузанно, але нiяк не можу викинути.
- Ну, зна ш, я справдi повiрила, що ти тепер iнший став. Ти ж обiцяв
прийти з великою якоюсь радiстю до мене. А приходиш iз якоюсь брудною
смiшною коробкою, що примушу навiть цi скелi корчитись од образи. Фе!
Русалка ляга на камiнь i сердито закида руки за голову.
I Макс знову гостро виразно помiча темно-зелену, пухнату тiнь пiд
пахвами.
- Я й прийшов iз "великою радiстю". А ти обiцяла прийняти мене теж
iнакше, а замiсть того ла ш мене. Сузанна швидко пiдводиться й знову
спира ться на лiкоть.
- Ти вважа ш, що я погано тебе приймаю?! Так?
Макс стара ться не бачити нi круглого глянсуватого колiна, випнутого з
пiд жабуриння, нi двох перевернутих округлих чаш, що випинають зеленими
промiннями газ, нi шовковисто© розпущено© бронзи, що спада з плiч на голу
круглу обточену руку. Вiн дивиться тiльки в ©© вогкi, з зеленими
вiдблисками, глибокi очi; в них поза скриком обурення сто©ть iззаду
лукавий Сузаннин вабливий смiшок.
- Нi, ти прийма ш добре. Але сердишся на мене даремно. I побачиш, що я
свого слова дотримав; я прийшов iз великою радiстю. Можна менi сiсти коло
тебе?
Смiшок продира ться наперед i опанову очима, устами й ямочками коло
уст. Справдi, вона сьогоднi iнша, вона не дама, а дiвчина, зовсiм молода,
на диво тонка дiвчина, а розпущенi коси роблять ©© просто невинною. Вона
трошечки вiдсува ноги, злегка випина до нього пiдборiддя й лукавим
нiжним шепотом кида в нього!
- Милий!
- От це iнша мова! Бо я таки милий.
- Ох! Невже?
I дiвоча пухнато-бронзова позеленена голова насмiшкувато схиля ться на
плече, а вогкi чистi очi мружаться ласкою, хвилюванням, смiшком
- Правда! Побачиш сама! Насамперед бачиш, яким чемним хлопчиком я
одягнений сьогоднi?
- Диво дивне ! I головою ще нi разу не шарпнув, як загнузданий кiнь.
I знову лукаво, насмiшкувато витягши до нього пiдборiддя, тихенько,
та мно шепоче:
- Ну, а радiсть же де?
А очi вже знають, ждуть, хвилюються, радiсно соромляться Макс
посмiха ться й показу рукою на коробку.
- Ось.
- Ти хочеш, щоб я знов почала "лаятись"? Будь ласка, постав ©© хоч туди
за камiнь. Що воно таке? Для чого ти гя га ш ©© з собою?
- Бо це радiсть. Як же ©© не "тягати" з собою?
Сузанна раптом догаду ться.
- В нiй щось е? Для мене?!
- Для тебе, для всiх.
- I для всi iх? Це вже забагато. Що ж воно таке? О, господи, невже
рукопис тво © книжки? Ради бога, Максе!
Макс не обража ться, не стрiпу головою, тiльки все так само
посмiха ться.
- Нi, не рукопис. А хочеш знати, що це?
- Як же не хотiти, коли ця мацапура всю нашу увагу вiдбира . Мушу
нарештi знати!
- Це - iндульгенцiя, Сузанно. Iндульгенцiя всьому людству, всiм людям
разом i кожному зокрема, мiж ними i тобi, i менi.
- Хм! Загадково. Але що тобi iндульгенцiя потрiбна, то в цьому нiякого
сумнiву нема .
- Так, тут й менi, всiм мо©м пакостям, нещиростям, слабостi, брудовi,
нiкчемностi. , Сузанно. Але не тiльки менi, а, повторюю, всiм людям, всiм
©хнiм пакостям, злочинствам, жор-стокостям. Цiлковите всепрощення! Забуття
всiх грiхiв. А також i святощiв. Тут, Сузанно, в цiн коробцi лежить смерть
усiх богiв i дияволiв.
- Боже, яка ж це, певне, нудна рiч!
- У цiй коробцi, Сузанно, лежить бомба.
- Iндульгенцi© й бомба. Цiкавий багаж.
- Страшно©, нечувано© сили бомба, Сузанно. Тако© сили, що висадить у
повiтря всю iсторiю людства. Переверне всi вашi "непохитнi" закони краси,
моралi, економiки, науки, полiтики. Поперемiша всi народи на землi дужче
за вавiлонську башту. Поруйну ...
- Господи! Я боюсь, Максе! I мiй грот висадить?
- I твiй грот, i тебе, i мене, i тво©х льока©в, поко©вок, порть ,
робiтникiв на тво©х фабриках - усiх повисаджу , порозносить на шматки й
одродить новими.
Сузанна раптом зручним швидким рухом заносить ноги на край каменя й
стриба на пiдлогу. Груди напругло, туго здригаються, i бронзова хвиля
волосся, пахнувши на Макса духом сiна, закида ться за спину.
- Вже знаю! Стиль вiдозв Iнараку! Господи, та як же я вiдразу не
догадалась? Машина ледарiв, калiк i бездар? Так?
Макс помалу пiдводиться. У вогких очах уже нема хвилювання, смiшка,
нетерплячого чекання. Вони смiються одверто, пiднято, войовничо. Вони
нарештi зустрiлися з ворогом, якого довго чекали.
- А, це цiкаво! Покажи, покажи!
- Хм! Коли ти так заранi ставишся, то чи рацiя навiть показувати.
- О нi, покажи! Як же я ставлюсь? Вона ж iзцiля калiк, слiпих, глухих,
кривих. Нi хiба?
Макс якийсь мент рага ться, потiм помалу розв'язу коробку й вiдкрива
©©. Сузанна з цiкавiстю зазира всередину; там видно тiльки якусь чорну
пiвкруглу пукатiсть Макс обережно просува руки вниз, пiдхоплю з бокiв
апарат, легенько вийма його i ставить на канапу камiнь. Мiдна корба,
комин, скла, шапочки цвяшкiв кричуще випинаються на тлi моху
сi-рувато-зеленявих скель. Сузанна гидливо, насмiшкувато й обережно, щоб
не доторкнутись навiть кiнчиком шовкового жабуриння, пiдходить ближче.
- Так оце та страшна бомба, iндульгенцiя, краса, радiсть, чудо з чудес?
Так? Iмпозантний вигляд. Дiйсно, страшно робиться. Краса надзвичайна. Це
що ж таке в не© за халабудка згори?
Макс iзбоку з цiкавiстю огляда злегка перехилене напiвголе струнке
туге тiло (але воно вже чогось не хвилю i очi не бояться ходити по
опуклостях грудей, по густих зелених тiнях тiла).
- Ти не вважа ш за потрiбне навiть вiдповiсти бiднiй неофiтцi?
- Нi, чого ж. Можу вiдповiсти. Можу навiть показати, як робиться
сонячний хлiб. Можливо, що ти iнакше будеш говорити, коли попробу ш його
i...
- О, ради бога! Цю зелену, мокру, огидну жуйку? О нi. Я, слава боговi,
ще не калiка, не бездара, не ледарка й не божевiльна. Я ще можу жувати
сво©ми зубами людську ©жу и на худобу сходити ще не маю нiякого бажання.
- Невже навiть цiкавостi нема ?
- Мене огиднi речi мало коли цiкавили.
- Так. Хм. Я все ж таки такого прийому не сподiвався. Я думав, що ти
здатна побачити iншу красу. Ну, що ж: рiзне розумiння краси бува .
Макс помалу бере апарат i вклада його в коробку. Сузанна з холодною
насмiшкою слiдку , як один край машини нiяк не хоче входити й як нiжно,
обережно, побожно натискають на нього Максовi пальцi. Зачинивши коробку,
Макс зав'язу ©©, бере в одну руку, а другу простяга русалцi.
- Прощай, Сузанно.
Русалка руки не бере, мовчки, граючи очима, схиливши голову на плече,
дивиться на Макса й посмiха ться.
- Невже бiльше нiчого тобi не треба було, як показати бомбу? Ти зовсiм
хочеш бути подiбний до побiгущого з магазину; принiс, показав, не
вподобалось - i вiн iде собi геть.
- Так, Сузанно, я - побiгущий iз магазину.
- Сумно. А я думала, що ти мiй милий. I я так ждала милого, так,
дурненька, хвилювалась от нарештi кiнець усiй нашiй боротьбi, всiм дурним
нашим сваркам, непорозумiнням. (Чекай). От прийде вiн, мiй вiястий, мiй
палахкий, мiй гарний милий, прийде з великою радiстю, з випущеною на волю
любов'ю, скрикне щастям, схопить вихором - i... Але прийшов побiгущий iз
коробкою. Де ж та радiсть i кпаса, що ти обiцяв? Га?
Макс спуска вi© на коробку.
- Тут, Сузанно. Але, на жаль, ти ще не здатна бачити справжньо© краси.
Сузанна вмить люто, обурено стрiпу головою так, що по плечах
пробiгають дрiбнi шовковi хвилi.
- Нi, це вже... занадто смiливо! Та найди ти менi хоч одну людину з
розвиненим естетичним i фiлософiчним смаком, щоб вона в цiй жалюгiднiй
машинi знайшла якусь красу. Та от: у мене в "храмi краси" в цей мент
сидить душ двадцять мо©х приятелiв. Це - люди естетичного виховання,
артисти, жерцi краси. Ходiм до них, ходiм, покажемо ©м цю... рахубу й
спита мо, що хто бачить у нiй гарного. Не тiльки з погляду ©© зверхностi,
я розумiю тво© посмiшки, розумiю, в чому ти хочеш бачити красу цього
винаходу. Там полiтики. Нехай вони знайдуть у нiй красу, значнiсть,
вартiсть iз погляду полiтики. люди науки, актори, поети, драматурги,
маляри, скульптори. Нехай кожний iз свого погляду скаже. Хочеш? I я тобi
кажу: коли серед них знайдеться хоч один, що знайде красу й буде, як ти,
боронити ©©, я даю тобi обiтницю: на знак мого смутку з приводу такого
явища цiлий тиждень не ©сти м'яса. Хочеш? Чи бо©шся?
Макс iз цiкавiстю розгляда стелю, пiдлогу, стiни! фальшиве, все
фальшиве, декоративне, мертве, трупне.
- Я не боюся думки тво©х приятелiв, але язика ©хнього боюсь. Та й не
тiльки язика. Ти гаранту ш, що хтось iз них не видасть мене полiцi©?
Сузанна гнiвно нахмурю с-во© чудеснi очi.
- Максе! Ти можеш що хочеш думати про мо©х приятелiв, але неестетичних
учинкiв ти ©м закинути не можеш!
- О Сузанно! Ще й скiльки можу. Саме тво©м естетам. Але я все одно до
них не пiду. Менi дiйсно цiкаво б послухати думку "цвiту творчостi", але
рискувати собою в такий момент ради цього я не маю бажання. Прощай,
Сузанно.
- Чекай. Ти все ж таки хочеш послухати? Добре. Ти можеш не йти до них
Ти сидiтимеш, дивитимешся на них, слухатимеш - i нiхто тебе не бачитиме.
Хочеш? А я сама представлю ©м Машину. Хочеш?
- Навiщо це, Сузанно!! Невже ти можеш гадати, що..
- Ну, просто так! Ну, менi хочеться, щоб ти ще не йшов. Я тобi не
цiкава. Так, може, цiкаво подивитись i послухати цiкавих людей Ти ж не
можеш сказати, що вони нецiкавi? Нi?
Макс легенько знизу плечима. Що вона ма думку все ж таки переконати
його через сво©х приятелiв, чи що?
- Добре, коли тобi так хочеться... Але машину я прошу менi повернути.
- О, розумi ться! Будь спокiйний, нiхто не зробить на не© замаху.
Тiльки хвилиночку почекай, я передягнусь.
Вона раптом перехиля ться до нього, витягу уста й шепоче.
- Це ж тiльки для тебе робилася ця сукня, милий! Милий, жорстокий,
дурненький
Коли за русалкою, хилитнувшись, закрива ться завiса з лiан, Макс сiда
на камiнь i спира голову на руки Власне, що дивного в такому вiдношеннi
Сузанни? Хiба вiн не повинен був знати це заранi? Чого ж ©й радiти,
плакати вiд радостi, як плакала панi Надель?
Шелестять, гойдаються лiани З-за них з'явля ться повна рука, потiм
окате, свiже, з малиновими чiткими устами, лице й уся постать I знову
Максовi зда ться, що в одежi вона поважнiша, жiночнiша. Волосся тугим
джгутом обмотане круг голови, як вiнком Бiла сукня коштовно-простенька.
- Ну, ходiм!
У коридорi, злегка повернувши голову назад себе, холодно-ввiчливо, як
говорять тiльки з прислугою, кида :
- Прошу занести до дверей храму й почекати там на мене.
Льокай бере коробку й несе ©© в однi дверi, а Сузанна з Максом позаду
йде в другi За тими дверима, виявля ться, кабiнет Сузанни. В кутку його