Страница:
пiдкреслили б перед Союзом Схiдних Держав конечнiсть iнтервенцi©. Особливо
тепер, коли сонце©сти виявляють нахил до яко©сь органiзацi©.
Граф Адольф обережно озира ться по вулицi. Але хто там може слухати -
отара в панiцi летить.
- Вибачте, графе, я не розумiю, що ви хочете сказати, але прошу менi
вияснити спочатку перше. Кого саме вам наказано... забрати?
- Насамперед, як я вже мав честь вам донести, ваша свiтлосте, Рудольфа
Штора. Його свiтлiсть принц Георг цiлком виразно писав менi про це. Хоч як
менi особисто це прикро - товариш мiй, можна сказати, дитячих лiт, але ви
розумi те, ваша свiтлосте, що iнтереси всього нашого нещасного народу
повиннi...
- А ще кого?
- Брата його, всiх колишнiх iнаракiстiв, проводирiв усiх немонархiчних
партiй. Iмен не зазначено, але на мене покладено обов'язок самому намiтити
осiб, яких треба... лiквiдувати. Його свiтлiсть, пишучи про це, ще не знав
про заснування Вiльно© Спiлки. Отже, розумi ться, всю Раду ©©. Мiж ними,
хоч як не прикро менi особисто, доведеться й пана... пана Мертенса. Коли,
звичайно, вiн не прилучиться до здорових елементiв. Отже, ваша свiтлосте,
ви розумi те, що я...
- Так, розумiю. Прошу ©хати якомога швидше!
- Граф Адольф вдячно схиля голову й ошпарю батогом по кiстястiй спинi
коня. Геро©чна дiвчина: перед громадським обов'язком усi особистi
страждання моментально зникають, готова сама бiгти й везти бричку, коли це
потрiбно великiй справi.
- Графе, а без вас нiхто не може цього зробити? В очах навiть тривога.
- Нi, ваша свiтлосте, без мого розпорядження нi один член бойово©
органiзацi© не може виступити. Тому-то я мушу якомога найшвидше поспiшати,
бо там уже десь уся органiзацiя чека на мене. Я тiльки завезу вашу
свiтлiсть додому й зараз же помчу до нашого штабу.
Принцеса Елiза сидить уже рiвно, напружено, суворо стиснувши брови й не
бачачи нi тiкаючо© отари, нi кружляючих у небi хижакiв, нi жахно© тривоги,
що розлива ться по всьому Берлiну. Вона вся заглиблена в свою тривогу.
Дома ще нема нiкого. Дiм сто©ть порожнiй. Навiть Ганса Штора нема .
Граф Адольф хоче зупинити коня перед ворiтьми, але принцеса Елiза
просить його за©хати в двiр i зайти до не©. Вона ма дещо сказати графовi.
Граф Адольф, затиснувши зiтхання, охоченько в'©жджа в двiр.
У себе в хатi принцеса Елiза просить графа Адольфа почекати кiлька
хвилин, iпоки вона переодягнеться й приведе себе до пуття.
- Прошу вибачити, ваша свiтлосте, але...
© свiтлiсть холодно кива й виходить, навiть не вiдповiвши.
Чортзна-що, ©й-богу! Тут кожний мент дорогий, а вона iз сво©ми дурними
переодяганнями. Там вiдбува ться величезна подiя, рiша ться доля людства,
а жiнцi насамперед ©© краса.
Але граф Адольф зовсiм скручу ться всерединi вiд обурення, коли
принцеса верта ться: ма те собi, ця дурна дiвчина просить його почекати,
поки при©де додому графiвна Труда! Так, так, посидiти тут i почекати. Бо
вона, бачите, вiддала Трудi до схову коронку Зiгфрiда й бо©ться, що, як
настануть усi цi подi© i з Трудою щось сiанеться, то пропаде коронка
Зiгфрiда. Проклята, iдiотська коронка, чорт би ©© нарештi взяв! Перш за
все, як може якась розумна людина давати не тiльки коронку, а будь що до
схову такiй iдiотцi й пришелепуватiй особi, як Труда? По-друге, принцеса
може чудесно сама чекати Страховища й визволяти свою коронку, не
затримуючи бозна для чого людину, на яку покладено важкi обов'язки.
Потрет ...
- Прошу великодушно простити мене, ваша свiтлосте, але я уклiнно прохав
би вiдпустити мене. Труда прийде додому, i ви самi зможете...
Принцеса Елiза рiшуче й непохитно суворо крутить головою:
нi, вона настiйно просить графа Адольфа лишитися. Коли графiвна через
пiвгодини не при©де, вони по©дуть удвох шукати ©© по Берлiну. Сама вона
цього зробити не може. Граф, звичайно, розумi , що коронка Зiгфрiда
повинна стояти вище над те, чи годину ранiш, чи пiзнiш буде вбито кiлька
сонце©стiв. Коли б принцовi Георговi довелося стати перед таким питанням,
вiн, розумi ться, нi хвилини не вагався б.
Граф Адольф покiрно схиля голову. Чи вагався б принц Георг, чи нi -
цього не знати, але, коли момент буде пропущений, коли сонце©сти
'поховаються й завдання не буде виконане, вiдповiдати за це буде не принц
Георг, не коронка Зiгфрiда, а граф Елленберг. I обiцяне (виразними
натяками в усiх листах обiцяне!|) канцлерство вислизне з рук графа
Елленберга, як щука з рук дволiтньо© дитини.
А, з другого боку, пiти всупереч волi iстоти, що команду й принцом
Георгом, - також явна помилка, i канцлерство ще менш певне, нiж щука в
руках дволiтньо© дитини.
I граф Елленберг, покiрно вклонившись, бере в руки товстелезний том
"Теорi© омне©зму" й тихенько перегорта сторiнки.
А ©© свiтлiсть у нетерплячцi й тривозi ходить по кiмнатi, шелестячи
шовком переодягнено© сукнi. На червоному розпущеному волоссi збоку
гойда ться, як у павутиннi пiд вiтром роса, краплина води пiсля вмивання.
Червонi плями й здертiсть на щоцi присипанi пудрою, i вони зробилися
блiдо-фiалковими.
Тривога ж росте з кожною хвилиною. Принцеса то стане й напружено слуха
- зда ться, чути кроки в домi! - то знов ходить i весь час погляда то у
вiкно на вулицю, то у вiкно в сад.
Раптом зупиня ться бiля вiкна на вулицю й пильно дивиться. Граф Адольф
уста , швиденько нечутними кроками пiдходить i з-за плеча князiвни визира
теж на вулицю.
Там же всього-но Ганс Штор. Але в досить цiкавому виглядi не величний i
рiвний, як колись, не суворо похнюплений, як останнiми часами, а
збентежено-радiсний, розкудовчений, iз незвично прудкими вимахами рук, iз
блискучими очима. В руках невеличкi знайомi папiрцi. О, так нiхто, мабуть,
щирiше й глибше не радi , як милий чесний Ганс Штор.
От вiн бачить у вiкнi принцесу. Вона його не кличе, а йти без заклику,
без наказу , рочумiьться, порушення Порядку. Але сьогоднi, в такий
надзвичайний момент, таке крихiтне порушення може дозволити собi навiть
Ганс Штор. Та й не сам вiн дозволя - його несе силг"о, дужчою за нього,
до вiкна. I не вiн сам дозволя собi першим заговорити до ©© свiтлостi, а
ця сама сила. Вiн уклiнно просить вибачення, але вiн хоче привiтати ©©
свiтлiсть iз величезним святом, iз переддвiр'ям повернення Великого
Порядку, з кiнцем страхiтних i ганебних часiв.
Принцеса Елiза тихо дяку й чудно, пильно дивиться згори на пiдведене,
осяяне глибоким, невтримним захватом, класично гарне лице в рамцях
посрiблено© чорно-синьо© бороди.
- Тiльки, на жаль, пане Шторе, тяжкими жертвами доведеться оплачувати
це повернення.
Ганс Штор, вклякши у поштивостi, суворо й грiзно трусить головою.
- Для Вiчного Порядку нема , ваша свiтлосте, тяжких жертв! Правда вища
над усе, ваша свiтлосте!
Принцеса ще пильнiше й ще чуднiше дивиться на Ганса Штора.
- Боюсь, пане Шторе, що вам особисто доведеться принести тяжкi жертви.
Ганс Штор iще непохитнiше, ще рiшучiше стрiпу головою.
- Для Вiчного Порядку нема тяжких жертв, ваша свiтлосте! Нема нiчого
особистого, коли мова мовиться про вiчнi закони. Тiльки радiсть! Накажете
подати ©сти, ваша свiтлосте?
Принцеса Елiза помалу крутить головою - нi, вона не хоче ©сти. А чи не
бачив пан Штор графiвни Труди?
Пан Штор не бачив i озира ться, немовби збираючись негайно бiгти шукати
©©.
У ту ж мить до ганку пiдкочу авто, i з нього трудно й помалу вилазять
старi Елленберги. Ганс Штор прожогом кида ться помогти висiсти й привiтати
з великим радiсним святом.
Але принцесi Елiзi видно, як старий граф спочатку не розумi , потiм
умить спалаху гнiвом i важко йде в дiм, пiдтримуючи пiд руку графиню. А
Ганс Штор суворо й непохитно йде за ними.
Принцеса Елiза швидко виходить iз кiмнати: старi повиннi знати, де
Труда.
В холi, притиснувши Ганса Штора спиною до величезного камiна,
перегнувши до нього масивне костисте тiло, старий граф грiзно трусить
папiрцем перед самим лицем рiвно витягненого управителя.
- Ви - злочинець, Шторе!
- Чим же я злочинець, пане графе?
- Ви - злочинець, Шторе! Злочинець, я вам кажу!
- Чим же я злочинець, пане графе?
- Ви - жорстокий, безсердечний злочинець, Шторе!
Принцеса Елiза швидко пiдходить i обережно торка ться плеча старого
графа. Вiн поверта до не© стрiхасте, гнiвно посiрiле лице й зараз же
рукою з папiрцем i показу ©й на зацiпенiлого в суворiй упертостi
злочинця.
- Полюбуйтеся! Знаменитий зразок фанатичного релiгiйного бузувiрства.
Та ви - божевiльна людина, Шторе, ви це розумi те чи нi?
- Чим же я божевiльний, пане графе?
- Ха! Чим вiн божевiльний! Його дiтей, його рiдних дiтей убивають, а
вiн трiумфу . Це - не божевiлля? Порядок? Та пiдiть ви за Берлiн, бiдний
ви чоловiче, пiдiть подивiться, який порядок принесли з собою вашi
спасителi. Поле трупами всiяне. Тисячi, мабуть, невинних мирних людей
розтоптано, покалiчено. Спасителi?! Вбiйники! Розбiйники! Чого ©м треба
тут? Хто ©х прохав нас рятувати? Такi божевiльнi, як ви? Га?
Принцеса Елiза нiколи не бачила старого графа в такому станi. Раз у
раз, навiть у найтяжчi моменти катастроф, масивно стриманий,
по-фiлософiчному насмiшкуватий, тепер йому аж голова труситься вiд
обурення.
- Вибачте, графе, я хотiла вас спитати...
- Порядок?! Це такий порядок вони несуть? Смерть, смерть, смерть! За
все смерть. Та яке вони мають право, азiатськi розбiйники, вдиратися на
нашу землю?! Та ганьба вам, Шторе, ганьба вам, старому солдатовi! Та ви
повиннi хапати нiж, сокиру, дубину й бiгти бити, виганяти цих розбiйникiв,
а не трiумфувати, що вони ваших дiтей убиватимуть. Чу те ви?!
Ганс Штор, весь вирiвняний, закам'янiлий, сто©ть непорушно з
блiдо-сiрим, як iз вапна вилiпленим лицем.
Принцеса Елiза знову легенько торка ться кiнчиками пальцiв плеча
старого графа.
- Вибачте, графе, чи не можете ви менi сказати...
- Сонячна машина?! Та хоч би ми тут пекельнi машини вживали, що ©м до
того? Та, може, ця машина в мiльйон разiв краща за весь ©хнiй i ваш
Порядок, Шторе, зна те ви це? Вiд сьогоднiшнього ж дня я вживаю Сонячну
машину. Чу те, Шторе? I нiяких менi комiтетiв у домi! Нехай посмiють
явитися сюди вiднiмати ©© в нас. Сам сво©ми оцими нiкчемними руками буду
боронитися. А ви можете йти до них i газом та смертю робити Порядок.
Можете! Швидше! Бiжiть! Чого ж ви сто©те: це ж непослух! Усi "здоровi
елементи" повиннi "активно помагати". Помагайте ж, карайте мене й сво©х
дiтей смертю. Трiумфуйте, Шторе!
Ганс Штор не трiумфу , але раптом з усi © сили з лютим розмахом скида
руками, впива ться ними собi у волосся i без дозволу графа, розтоптавши
Порядок, швидко виходить iз холу.
Старий граф уражено дивиться вслiд управителевi й трудно, волосяно сопе
настовбурченими вусами.
Тодi принцеса Елiза рiшуче бере старого за руку вище лiктя й сильно
стиска ©©.
- Графе, ви не можете менi сказати, де Труда? Велика притихла постать
од цього невеличкого слiвця зразу мiня ться: жваво поверта ться й швидко
встромля в принцесу вколотi тривогою очi.
- А що таке?! Що сталося?!
- Нiчого, нiчого не сталося. Я тiльки питаю, ви не зна те, де Труда?
- Вона з Максом 'по©хала до сво © Комуни на нараду. А що таке?
Небезпека?
- Нi, нi, нiчого, абсолютно нiчого. Менi треба ©© бачити в однiй
справi. Дякую, графе! Графе Елленбергу, ми зараз ©демо до Комуни!
Граф Адольф сто©ть у кутку холу й уважно розгляда з дитинства знайому
йому до найменшо© рисочки картину - "Зустрiч" Кунца. його нiтрошки не
обходить розмова батька iз Штором, вiн собi чека на принцесу. Можна
©хати? З охотою!
- Але, напевно, ваша свiтлосте, нiчого такого не сталось?
- Нiчого, нiчого, запевняю вас! Будьте здоровi й спокiйнi, графе.
Iстинно з охотою й радiстю ©де тепер граф Адольф по iдiотську коронку.
"На нараду!" Значить, там тепер уся банда зiбрана докупи. Краще й не
треба. Спасибi коронцi, спасибi милому, збитому на старiсть iз пантелику
батеньковi.
А принцеса навiть капелюша нiякого не бере - так iз непокритою червоною
короною волосся й сидить на бричцi, вся нетерпляче витягшись до сво ©
коронки. О, що тепер коронка, коли он тi грiзнi орли в небi тримають у
кiгтях сво©х iншу корону, яку хутко-хутко спустять ©й на голову. Дурненька
дiвчина, вона навiть не дивиться нi на що, не бачить, що дi ться.
- Ваша свiтлосте, я дуже дякую вам за те, що ви наказали менi лишитися
з вами. Тепер i друге завдання, покладене на мене, я, напевно, виконаю.
Голова принцеси живо поверта ться до графа Адольфа. I принцеса Елiза
бачить лукавий, тримкии од стриманого захвату смiшок у сiреньких очах.
© свiтлiсть не розумiють? А нарада? Всiх, значить, одним заходом, як
мишей у пастцi, можна забрати. Знаменито, прекрасно, краще й бажати собi
не можна!
Принцеса Елiза вiдверта ться. Бiдна, дурненька дiвчина, вона нiчого,
крiм сво © тривоги за нещасну коронку, не вiдчува .
- Будь ласка, графе, пiдганяйте коня, вiн надзвичайно помалу бiжить.
- Стомився, ваша свiтлосте, вiд ранку не годований. Но-о, ти! А
дивiться, ваша свiтлосте, яка шамотня серед райських мешканцiв! Ага,
голубчики! Нi, вибачте, не втечете нiкуди. Тiнi Минулого? Хе хе!
- Я вас дуже прошу, графе, пiдганяйте!
Граф Адольф незграбно стьоба по кiстках коня, шарпа вiжками й
тру©ться захватом, не перестаючи бiгати очима ио вулицi й по небу. Вулицею
ж вiд дому до дому бiгають люди, висовуються з вiкон, перегукуються,
безладно, безпорадно готуються до чогось ©м невiдомого й страшного.
А в небi владно, мовчки, безшумно кружляють орли, зiрко стережучи
здобич.
Аж ось нарештi Трудина вiлла. Ну, розумi ться, тут нарада. Екiпажi,
двоколеса, авто. Розполохана райська комашня облiпила ганок i навiть усю
вулицю перед будинком. Хе-хе, свято скiнчилося трошки несподiваним
номером?
Граф Адольф зупиня коня й поштиво переда вiжки ©© свiтлостi.
- Тiльки прошу вас, графе, нi слова не кажiть Трудi, в якiй саме справi
я хочу ©© бачити. Будь ласка!
- Слухаю, ваша свiтлосте.
Граф Адольф iзлiза з брички й м'якими, влазливими кроками просува ться
в юрбу.
Принцеса Елiза сидить iз вiжками в руках, рiвно, високо, тримаючи
голову й заплющивши очi. Круг не© сто©ть тривожний, збентежений гомiн
голосiв, безперестанний нервовий рух тiл, суперечки, вигуки. На не©
здивовано поглядають, навiть зачiпають ©© похнюпленого смiшного коня. А
вона сидить, не рухаючись, не цiкавлячись нiчим, тiльки час од часу
розплющу очi, пошуку ними по юрбi й знову заплющу .
- Елiзо! Що сталося?! В чому рiч?
Принцеса Елiза швидко розплющу очi- до не© знизу дивиться стривоженими
бронзово-карими очима в золотих iскрах смугляве хлопчаче личко. Воно все
горить темним рум'янцем
пiдняття, уста темно-червонi, аж фiалковi, як перестигла вишня.
Принцеса Елiза просить графа Адольфа вiдiйти набiк - вона хоче
поговорити з графiвною без свiдкiв.
- Ви можете, Трудо, на хвилинку сiсти поруч зi мною?
Ну звичайно, Труда може!
Раз, два! Крякiт брички, трiск ресор - i чекаючi бронзовi очi .вже
нетерпляче шарпають уста принцеси.
- Ну, Елiзо? Що?
Принцеса Елiза на мить спуска погляд на вiжки, потiм обводить ним
спiднизу круг брички (граф Адольф скромно сто©ть бiля купки й
прислуха ться до запально© суперечки) i переводить його просто не чекаючi,
незвично серйознi очi Страховища.
- Насамперед, Трудо, ви повиннi менi дати слово, що нi одна душа не
знатиме, що я вам сказала те, що зараз скажу Так?
Труда здивовано хита головою - ну, хай так.
- Ну, да те слово?
- Ну, добре, даю, коли це вам хочеться. Тiльки..
- А тепер iдiть зараз же до ваших i скажiть, щоб усi негайно зникли й
поховалися Не пiзнiш, як через двi години, всi будуть арештованi...
Особливо повинен берегтися... доктор Рудольф. Особливо. Iдiть. Але
пам'ятайте: хто сказав вам це - нi одна душа не повинна знати. Чу те,
Трудо?
Труда вражено, мовчки розгляда лице принцеси в червоних плямах i з
здертою смугою на вилицi, з яко© зсипалася пудра.
- Звiдки вам це вiдомо?
- Звiдки - це не ма значення. З найповнiших джерел.
- Чекайте, Елiзо, я не розумiю: ви ж iз ними? Ви ж напевне з ними?
Правда?
Принцеса Елiза нудно й гидливо морщиться.
- Трудо, це питання не ма нiякого вiдношення.
- Але я ж не розумiю: для чого ж ви нас попереджа те? Як же не ма
вiдношення?!
- Ви менi не вiрите?
I на зашерхлих, зблiдлих устах принцеси викривлю ться неохочий,
стомлений усмiх.
- Ой Елiзо! Але ж я пс розумiю!
- Не завсiгди ми розумi мо вое, що дi ться в нас самих, не те що в
других, Трудо. Може, колись зрозумi те, а може, i нi. А тепер iдiть,
Трудо, i пам'ятайте ваше слово.
Принцеса Елiза простяга руку, i той самий неохочий, стомлений i нiби
насмiшкуватий усмiх сто©ть ©й i в очах.
Труда рвучко, сильно хапа руку, стиска до болю у власних пучках i
мовчки швидко злiза з екiпажа. Але, ставши на землю, -поверта ться й
пiдводить до принцеси нахмуренi очi.
- Елiзо! Я - поганка! Це ви можете собi запам'ятати. А ви - дуже
хороша. Прощайте!
Але, зробивши два кроки, раптом знову поверта ться.
- Елiзо! Я слова не можу додержати. Чесно заявляю. Я скажу Рудi. Рудi я
не можу не сказати. I, коли давала слово, брехала, бо знала, що Рудi
скажу. Нiкому, навiть Максовi не скажу, а Рудi скажу. Можете мене лаяти.
Будь ласка. Це - пiдлiсть, але факт.
Дивна рiч: якою дитячою гарячою рожевiстю зашарилося змарнiле лице,
затопивши навiть чуднi червонi плям?.. Так наче не Труда призналася в
пiдлостi, а спiймала принцесу на нiй.
- О Трудо, я вас прошу саме докторовi Рудольфовi...
- Та Рудi нiкому не скаже ж, Елiзо! Даю вам слово! От тут найчеснiше
слово даю, Елiзо! Можна? Можна? Рудi повинен усе знати! Як ви цього не
розумi те?
Елiза прикушу губу й якийсь мент хмарно мовчить.
- Я нiколи не думала, що ви можете так легковажно ставитись до свого
слова. Звичайно, я не маю сили вас примусити. Але...
- Я ж вам сказала, що я - поганка.
- Ах, Трудо! Ну, все одно. Iдiть швидше! Чекайте одну хвилинку! Як же
тепер буде з помешканнями?
Доктор Рудольф не може ж тепер iз сво ю жiнкою пере©хати додому.
Труда непорозумiло ширить очi.
- З якою жiнкою?!
- Ну, з тою панною Iрмою... чи як ©©?
- Ах, Iрмою? Вона йому зовсiм не жiнка. I взагалi... Ах якi там тепер
Iрми!
Труда маха рукою i швидко йде в юрбу.
Коли граф Адольф пiдходить до брички, вiн, не питаючись, уже бачить, що
коронка Зiгфрiда врятована. Замiсть напружено© скупченостi, неуважностi,
чудного байдужжя в усiй постатi ©© свiтлостi чу ться полегкiсть. На лицi
тихе рожеве сяйво.
- Улаштовано, ваше свiтлосте?
- О, цiлком. Тепер хай буде, що буде! Тепер можна ©хати.
Граф Адольф поштиво перебира вiжки з рук принцеси й нетерпляче
поверта коня.
О, тепер i вiн може ©хати: вся найвища Рада тут, усi найактивнiшi члени
Вiльно© Спiлки, всi цi iнаракiсти, анархiсти, комунiсти, Мертенси,
Геферти, вся банда честолюбцiв, що на нещастi нацi© примостилася творити
собi славу. Нараду щойно розпочато. Тягтиметься, розумi ться, в цих
балакунiв не менше як двi-три години. Кожному ж треба погарцювати на
свойому кониковi перед iсторi ю.
Слава i подяка милiй славетнiй коронцi Зiгфрiда!
***
У вухах iще гуде мiльйонове ревище зойку, в душi ще тупотять копита
жаху, все тiло ще горить од слiпих обiймiв оскаженiлого гурту, а доктор
Рудольф сидить за столом i суворо голову . Всi можуть плигати сторч
головою в одчай, у сказ, усi можуть вигукувати щонайхимернiшi заклики,
пропонувати найбiльш полегшуючi ©м душу виходи - один доктор Рудольф не
смi мати нi одчаю, нi лютi, нi фантастичних пропозицiй. Бо вiн той, на
якого з дикунським довiр'ям дивляться очi всi © зали, навiть очi тих, якi
знають же найкраще, що вiн - не iдол.
"Тiнi Минулого!", "Одною ногою на землi обiцянiй". Милий, бiдний Масi!
Калiкуватi, видно, ноги в людства для землi обiцяно©. Ще не досить
забруковано шлях до не© черепами. Ще не принесено всiх жертв Тiням
Минулого.
Слова просить професор Кранц. Ну, що ж, слово ма професор Кранц.
Доктор Рудольф ясними, вiдважними, сталевими очима обводить набиту
обличчями, як насiнням огiрок, залу й просить бути тихше.
Професор Кранц проти збройно© боротьби. Збройна боротьба з таким
противником без нiяко© органiзацi©...
- Органiзацiя в нас ! Сьогоднiшн свято!
- От якраз сьогоднiшн свято найбiльш показало брак органiзацi© духу.
Отже, без органiзацi©, без дисциплiни, без армi©, без збро©, замкненим у
страшному крузi .збройне боротися - явний абсурд.
- Так що ж? Так що ж? Скоритися?
- Прошу тихо, панове!
- Ну, не скоритися. А от що...
Ну, так - професор Кранц, одне слово, пропону "тихий опiр", саботаж.
А там, поза Берлiном, чорно-жовтi "визвольники" вже проводять
смертоноснi кордони, вже займають усi склади збро©, розставляють варти.
I вiд завтрашнього дня "Тiнi Минулого" батогом почнуть гнати отари вiд
землi обiцяно©, устилаючи путь черепами. I, боже мiй, скiльки знайдеться
погоничiв iз тих самих, що тепер так палко скрегочуть зубами!
А Мертенс слова не забира . Мовчить, тарабанить пальцями однi © руки по
другiй. Мовчить генiальний розум Нiмеччини. Хто зна , що вiн буду в цю
хвилину - може, i новий трон для колишньо© наречено©. Прийме! Всякий трон
прийме - можна смiливо мовчати.
Хтось тягне за руку поверх лiктя. Трудина голiвка швидко нахиля ться,
робить круг його вуха з долонь рупор i задихано швидко шепоче в його
незрозумiлi, дивнi, стукаючi по серцю слова.
Труда сiда на сво мiсце й почина перешiптуватися з Максом. А милий,
смiшний чудачина Кранц усе говорить про свiй "тихий опiр". Який тепер
тихий опiр, коли вирвалася людина з тунелю, коли так ясно, легко, просторо
над нею й круг не©, коли кожна частина мозку може рухатися з блискавичною,
сонячною радiсною швидкiстю. Подумати ж собi: вона, вона сама при©хала,
слово вiдiбрала, про Iрму нi до чого запитала. Нi до чого ж, абсолютно нi
до чого було те запитання, цiлковиту рацiю ма чудесна Труда. Значить?..
- Пане голово!.. Пане голово!
Доктор Рудольф швидко пiдводить не сонне, а якесь чудне, осяяне лице й
обводить очима зал.
- Ви скiнчили, пане професоре?
Пан професор, власне, ще не скiнчив, але в такому гаморi хiба можна...
Доктор Рудольф пiдводиться й обома руками сильно загрiба волосся на
потилицю.
- Панове! Увага!
I гамiр через пару моментiв iз шипiнням, як вогонь, залитий водою,
ущуха .
Доктор Рудольф, як i щоразу перед промовою, прикушу всерединi
посмiшку: тш, iдол ма говорити. I тут же холодок - iдол повинен промовити
так, щоб усi iншi промови впали перед ним навколiшки (всезнайство iдола!).
А головне - повiдомити, що вся Найвища Рада Вiльно© Спiлки, принаймнi
видатнiшi члени ©©, сьогоднi будуть арештованi. Поверхню облич, як
застоялу воду озерця, ряботить i збовту налетiла хвиля. Здивовання,
гривога, шарять очi, мимоволi повертають голови до дверей, сповнюють
хапливим шелестом i дзижчанням зали. Доктор Рудольф не да розгулятися
хвилi й робить спокiйний втишливий рух рукою.
Спокiй i увага. Арешт ранiше, як через годину, не може статися.
Хвилюватися надмiрно не треба. Переносити ж засiдання на друге мiсце
небезпечно. Та й нема нi рацi©, нi часу: питання повинне бути вирiшене за
пiвгодини й вирiшення оголошене населенню.
Отже, доктор Рудольф забира сам слово. Становище грiзне. Але виходу з
нього треба шукати не в станi людини, що придушена до стiни потягом у
тунелi. Жах i одчай - порадники поганi. Треба ясним, точним, тверезим
розумом проаналiзувати всю ситуацiю. (Розум i аналiз - це двi руки iдола,
якi маси з якнайбiльшою побожнiстю цiлують). Може бути двi можливостi.
Перша: Союз Схiдних Держав зовсiм не поiнформований про дiйсний стан
речей. За це говорить тон i змiст вiдозви, йому, наприклад, нiчого
невiдомо про вiдновлення громадського життя. Через це у вiдозвi е
розпорядження, якi вдираються в одчиненi дверi. Отже, можливо, що все
тiльки непорозумiння. Тодi нiяких нi тихих, нi збройних опорiв не треба, а
треба тiльки роз'яснення.
Можливо ж, що тут не непорозумiння, а певна вмиснiсть i незнання тiльки
деяких фактiв. Тодi знову таки нi тихих, нi збройних опорiв не треба. А
тим паче нiякого гнiву, лютi, ненавистi й ворожнечi. Збро© нема ,
органiзацi©, дисциплiни, армi©, пiдготовлення - нiчого цього нема , все
правда. Рiшучiсть, безмилосерднiсть, озбро нiсть, необхiднiсть
самоврятування в противника . Це також правда. Нiяких компромiсiв, нiяких
примирень не може бути. Боротьба до повно© перемоги. Все правда. Але
неправда те, що боротися можна тiльки ненавистю, ворожнечею, газом,
смертним промiнням.
Тут доктор Рудольф робить коротеньку паузу, щоб дати затихлим очам
напружити тишу свою до найбiльшо© вразливостi.
- У нас, панове, iнша зброя, у нас найдужча за всi газовi й
промiннi артилерi© гармата - Сонячна машина, набита приязною веселiстю
духу й любов'ю до наших бiдних ворогiв. Щирою любов'ю, щирою ласкою й
веселiстю, мо© панове! Нiякого опору, нiякого саботажу, виконувати всi
розпорядження, слухатись усяких безглуздих i жорстоких наказiв Зносити
село? Будь ласка! Вертатися до порожнiх магазинiв? З охотою! Нiякiсiнького
приводу до найменшого непорозумiння, сварки, сутички. Нiяких насмiшок,
глуму, потайно© зловтiхи, зяхвано© злостi. Щиро, ясно, весело й любовно
доайбру тальнiших заходiв противника. Панове, це найстрашнiша зброя для
цих людей iз смертоносними газами. Ви вчитайтесь у вiдозву вони так само,
як нашого збройного i всякого iншого опору, бояться Сонячно© машини. За
саме вживаний ©© перед ©хнiми солдатами - смерть. Добре, ми не будемо
вживати перед солдатами Сонячно© машини. Але солдати ж знають, чим ми
живемо. Вони бачитимуть, що ми не почува мо в них ворогiв, що ми ©х
жалi мо, любимо, що ми - веселi, радiснi, щасливi. Хто ж да нам цю
любовнiсть, веселiсть, радiсть i щастя? Ота сама Сонячна машина, яку
повиннi в нас нищити? Панове, скажiть самi. яку чужу радiсть ми хочемо
зруйнувати, коли вона любовна до нас? Ми заздримо, ми прагнемо й собi мати
©© Солдати Союзу Схiдних Держав - не тiльки негри, iндiйцi, жовтi, чорнi,
а ще й люди. I туга за щастям, за землею обiцяною в них живе так само, як
i на Заходi, як на всiх куточках простору й часу нашо© планети. I скiльки
не топили цю тугу в кровi, насильствах, обманах, наркотиках, вона й у
чорнiй африканськiй душi плаче так само, як у найбiлiшiй вропейськiй .Мо©
тепер, коли сонце©сти виявляють нахил до яко©сь органiзацi©.
Граф Адольф обережно озира ться по вулицi. Але хто там може слухати -
отара в панiцi летить.
- Вибачте, графе, я не розумiю, що ви хочете сказати, але прошу менi
вияснити спочатку перше. Кого саме вам наказано... забрати?
- Насамперед, як я вже мав честь вам донести, ваша свiтлосте, Рудольфа
Штора. Його свiтлiсть принц Георг цiлком виразно писав менi про це. Хоч як
менi особисто це прикро - товариш мiй, можна сказати, дитячих лiт, але ви
розумi те, ваша свiтлосте, що iнтереси всього нашого нещасного народу
повиннi...
- А ще кого?
- Брата його, всiх колишнiх iнаракiстiв, проводирiв усiх немонархiчних
партiй. Iмен не зазначено, але на мене покладено обов'язок самому намiтити
осiб, яких треба... лiквiдувати. Його свiтлiсть, пишучи про це, ще не знав
про заснування Вiльно© Спiлки. Отже, розумi ться, всю Раду ©©. Мiж ними,
хоч як не прикро менi особисто, доведеться й пана... пана Мертенса. Коли,
звичайно, вiн не прилучиться до здорових елементiв. Отже, ваша свiтлосте,
ви розумi те, що я...
- Так, розумiю. Прошу ©хати якомога швидше!
- Граф Адольф вдячно схиля голову й ошпарю батогом по кiстястiй спинi
коня. Геро©чна дiвчина: перед громадським обов'язком усi особистi
страждання моментально зникають, готова сама бiгти й везти бричку, коли це
потрiбно великiй справi.
- Графе, а без вас нiхто не може цього зробити? В очах навiть тривога.
- Нi, ваша свiтлосте, без мого розпорядження нi один член бойово©
органiзацi© не може виступити. Тому-то я мушу якомога найшвидше поспiшати,
бо там уже десь уся органiзацiя чека на мене. Я тiльки завезу вашу
свiтлiсть додому й зараз же помчу до нашого штабу.
Принцеса Елiза сидить уже рiвно, напружено, суворо стиснувши брови й не
бачачи нi тiкаючо© отари, нi кружляючих у небi хижакiв, нi жахно© тривоги,
що розлива ться по всьому Берлiну. Вона вся заглиблена в свою тривогу.
Дома ще нема нiкого. Дiм сто©ть порожнiй. Навiть Ганса Штора нема .
Граф Адольф хоче зупинити коня перед ворiтьми, але принцеса Елiза
просить його за©хати в двiр i зайти до не©. Вона ма дещо сказати графовi.
Граф Адольф, затиснувши зiтхання, охоченько в'©жджа в двiр.
У себе в хатi принцеса Елiза просить графа Адольфа почекати кiлька
хвилин, iпоки вона переодягнеться й приведе себе до пуття.
- Прошу вибачити, ваша свiтлосте, але...
© свiтлiсть холодно кива й виходить, навiть не вiдповiвши.
Чортзна-що, ©й-богу! Тут кожний мент дорогий, а вона iз сво©ми дурними
переодяганнями. Там вiдбува ться величезна подiя, рiша ться доля людства,
а жiнцi насамперед ©© краса.
Але граф Адольф зовсiм скручу ться всерединi вiд обурення, коли
принцеса верта ться: ма те собi, ця дурна дiвчина просить його почекати,
поки при©де додому графiвна Труда! Так, так, посидiти тут i почекати. Бо
вона, бачите, вiддала Трудi до схову коронку Зiгфрiда й бо©ться, що, як
настануть усi цi подi© i з Трудою щось сiанеться, то пропаде коронка
Зiгфрiда. Проклята, iдiотська коронка, чорт би ©© нарештi взяв! Перш за
все, як може якась розумна людина давати не тiльки коронку, а будь що до
схову такiй iдiотцi й пришелепуватiй особi, як Труда? По-друге, принцеса
може чудесно сама чекати Страховища й визволяти свою коронку, не
затримуючи бозна для чого людину, на яку покладено важкi обов'язки.
Потрет ...
- Прошу великодушно простити мене, ваша свiтлосте, але я уклiнно прохав
би вiдпустити мене. Труда прийде додому, i ви самi зможете...
Принцеса Елiза рiшуче й непохитно суворо крутить головою:
нi, вона настiйно просить графа Адольфа лишитися. Коли графiвна через
пiвгодини не при©де, вони по©дуть удвох шукати ©© по Берлiну. Сама вона
цього зробити не може. Граф, звичайно, розумi , що коронка Зiгфрiда
повинна стояти вище над те, чи годину ранiш, чи пiзнiш буде вбито кiлька
сонце©стiв. Коли б принцовi Георговi довелося стати перед таким питанням,
вiн, розумi ться, нi хвилини не вагався б.
Граф Адольф покiрно схиля голову. Чи вагався б принц Георг, чи нi -
цього не знати, але, коли момент буде пропущений, коли сонце©сти
'поховаються й завдання не буде виконане, вiдповiдати за це буде не принц
Георг, не коронка Зiгфрiда, а граф Елленберг. I обiцяне (виразними
натяками в усiх листах обiцяне!|) канцлерство вислизне з рук графа
Елленберга, як щука з рук дволiтньо© дитини.
А, з другого боку, пiти всупереч волi iстоти, що команду й принцом
Георгом, - також явна помилка, i канцлерство ще менш певне, нiж щука в
руках дволiтньо© дитини.
I граф Елленберг, покiрно вклонившись, бере в руки товстелезний том
"Теорi© омне©зму" й тихенько перегорта сторiнки.
А ©© свiтлiсть у нетерплячцi й тривозi ходить по кiмнатi, шелестячи
шовком переодягнено© сукнi. На червоному розпущеному волоссi збоку
гойда ться, як у павутиннi пiд вiтром роса, краплина води пiсля вмивання.
Червонi плями й здертiсть на щоцi присипанi пудрою, i вони зробилися
блiдо-фiалковими.
Тривога ж росте з кожною хвилиною. Принцеса то стане й напружено слуха
- зда ться, чути кроки в домi! - то знов ходить i весь час погляда то у
вiкно на вулицю, то у вiкно в сад.
Раптом зупиня ться бiля вiкна на вулицю й пильно дивиться. Граф Адольф
уста , швиденько нечутними кроками пiдходить i з-за плеча князiвни визира
теж на вулицю.
Там же всього-но Ганс Штор. Але в досить цiкавому виглядi не величний i
рiвний, як колись, не суворо похнюплений, як останнiми часами, а
збентежено-радiсний, розкудовчений, iз незвично прудкими вимахами рук, iз
блискучими очима. В руках невеличкi знайомi папiрцi. О, так нiхто, мабуть,
щирiше й глибше не радi , як милий чесний Ганс Штор.
От вiн бачить у вiкнi принцесу. Вона його не кличе, а йти без заклику,
без наказу , рочумiьться, порушення Порядку. Але сьогоднi, в такий
надзвичайний момент, таке крихiтне порушення може дозволити собi навiть
Ганс Штор. Та й не сам вiн дозволя - його несе силг"о, дужчою за нього,
до вiкна. I не вiн сам дозволя собi першим заговорити до ©© свiтлостi, а
ця сама сила. Вiн уклiнно просить вибачення, але вiн хоче привiтати ©©
свiтлiсть iз величезним святом, iз переддвiр'ям повернення Великого
Порядку, з кiнцем страхiтних i ганебних часiв.
Принцеса Елiза тихо дяку й чудно, пильно дивиться згори на пiдведене,
осяяне глибоким, невтримним захватом, класично гарне лице в рамцях
посрiблено© чорно-синьо© бороди.
- Тiльки, на жаль, пане Шторе, тяжкими жертвами доведеться оплачувати
це повернення.
Ганс Штор, вклякши у поштивостi, суворо й грiзно трусить головою.
- Для Вiчного Порядку нема , ваша свiтлосте, тяжких жертв! Правда вища
над усе, ваша свiтлосте!
Принцеса ще пильнiше й ще чуднiше дивиться на Ганса Штора.
- Боюсь, пане Шторе, що вам особисто доведеться принести тяжкi жертви.
Ганс Штор iще непохитнiше, ще рiшучiше стрiпу головою.
- Для Вiчного Порядку нема тяжких жертв, ваша свiтлосте! Нема нiчого
особистого, коли мова мовиться про вiчнi закони. Тiльки радiсть! Накажете
подати ©сти, ваша свiтлосте?
Принцеса Елiза помалу крутить головою - нi, вона не хоче ©сти. А чи не
бачив пан Штор графiвни Труди?
Пан Штор не бачив i озира ться, немовби збираючись негайно бiгти шукати
©©.
У ту ж мить до ганку пiдкочу авто, i з нього трудно й помалу вилазять
старi Елленберги. Ганс Штор прожогом кида ться помогти висiсти й привiтати
з великим радiсним святом.
Але принцесi Елiзi видно, як старий граф спочатку не розумi , потiм
умить спалаху гнiвом i важко йде в дiм, пiдтримуючи пiд руку графиню. А
Ганс Штор суворо й непохитно йде за ними.
Принцеса Елiза швидко виходить iз кiмнати: старi повиннi знати, де
Труда.
В холi, притиснувши Ганса Штора спиною до величезного камiна,
перегнувши до нього масивне костисте тiло, старий граф грiзно трусить
папiрцем перед самим лицем рiвно витягненого управителя.
- Ви - злочинець, Шторе!
- Чим же я злочинець, пане графе?
- Ви - злочинець, Шторе! Злочинець, я вам кажу!
- Чим же я злочинець, пане графе?
- Ви - жорстокий, безсердечний злочинець, Шторе!
Принцеса Елiза швидко пiдходить i обережно торка ться плеча старого
графа. Вiн поверта до не© стрiхасте, гнiвно посiрiле лице й зараз же
рукою з папiрцем i показу ©й на зацiпенiлого в суворiй упертостi
злочинця.
- Полюбуйтеся! Знаменитий зразок фанатичного релiгiйного бузувiрства.
Та ви - божевiльна людина, Шторе, ви це розумi те чи нi?
- Чим же я божевiльний, пане графе?
- Ха! Чим вiн божевiльний! Його дiтей, його рiдних дiтей убивають, а
вiн трiумфу . Це - не божевiлля? Порядок? Та пiдiть ви за Берлiн, бiдний
ви чоловiче, пiдiть подивiться, який порядок принесли з собою вашi
спасителi. Поле трупами всiяне. Тисячi, мабуть, невинних мирних людей
розтоптано, покалiчено. Спасителi?! Вбiйники! Розбiйники! Чого ©м треба
тут? Хто ©х прохав нас рятувати? Такi божевiльнi, як ви? Га?
Принцеса Елiза нiколи не бачила старого графа в такому станi. Раз у
раз, навiть у найтяжчi моменти катастроф, масивно стриманий,
по-фiлософiчному насмiшкуватий, тепер йому аж голова труситься вiд
обурення.
- Вибачте, графе, я хотiла вас спитати...
- Порядок?! Це такий порядок вони несуть? Смерть, смерть, смерть! За
все смерть. Та яке вони мають право, азiатськi розбiйники, вдиратися на
нашу землю?! Та ганьба вам, Шторе, ганьба вам, старому солдатовi! Та ви
повиннi хапати нiж, сокиру, дубину й бiгти бити, виганяти цих розбiйникiв,
а не трiумфувати, що вони ваших дiтей убиватимуть. Чу те ви?!
Ганс Штор, весь вирiвняний, закам'янiлий, сто©ть непорушно з
блiдо-сiрим, як iз вапна вилiпленим лицем.
Принцеса Елiза знову легенько торка ться кiнчиками пальцiв плеча
старого графа.
- Вибачте, графе, чи не можете ви менi сказати...
- Сонячна машина?! Та хоч би ми тут пекельнi машини вживали, що ©м до
того? Та, може, ця машина в мiльйон разiв краща за весь ©хнiй i ваш
Порядок, Шторе, зна те ви це? Вiд сьогоднiшнього ж дня я вживаю Сонячну
машину. Чу те, Шторе? I нiяких менi комiтетiв у домi! Нехай посмiють
явитися сюди вiднiмати ©© в нас. Сам сво©ми оцими нiкчемними руками буду
боронитися. А ви можете йти до них i газом та смертю робити Порядок.
Можете! Швидше! Бiжiть! Чого ж ви сто©те: це ж непослух! Усi "здоровi
елементи" повиннi "активно помагати". Помагайте ж, карайте мене й сво©х
дiтей смертю. Трiумфуйте, Шторе!
Ганс Штор не трiумфу , але раптом з усi © сили з лютим розмахом скида
руками, впива ться ними собi у волосся i без дозволу графа, розтоптавши
Порядок, швидко виходить iз холу.
Старий граф уражено дивиться вслiд управителевi й трудно, волосяно сопе
настовбурченими вусами.
Тодi принцеса Елiза рiшуче бере старого за руку вище лiктя й сильно
стиска ©©.
- Графе, ви не можете менi сказати, де Труда? Велика притихла постать
од цього невеличкого слiвця зразу мiня ться: жваво поверта ться й швидко
встромля в принцесу вколотi тривогою очi.
- А що таке?! Що сталося?!
- Нiчого, нiчого не сталося. Я тiльки питаю, ви не зна те, де Труда?
- Вона з Максом 'по©хала до сво © Комуни на нараду. А що таке?
Небезпека?
- Нi, нi, нiчого, абсолютно нiчого. Менi треба ©© бачити в однiй
справi. Дякую, графе! Графе Елленбергу, ми зараз ©демо до Комуни!
Граф Адольф сто©ть у кутку холу й уважно розгляда з дитинства знайому
йому до найменшо© рисочки картину - "Зустрiч" Кунца. його нiтрошки не
обходить розмова батька iз Штором, вiн собi чека на принцесу. Можна
©хати? З охотою!
- Але, напевно, ваша свiтлосте, нiчого такого не сталось?
- Нiчого, нiчого, запевняю вас! Будьте здоровi й спокiйнi, графе.
Iстинно з охотою й радiстю ©де тепер граф Адольф по iдiотську коронку.
"На нараду!" Значить, там тепер уся банда зiбрана докупи. Краще й не
треба. Спасибi коронцi, спасибi милому, збитому на старiсть iз пантелику
батеньковi.
А принцеса навiть капелюша нiякого не бере - так iз непокритою червоною
короною волосся й сидить на бричцi, вся нетерпляче витягшись до сво ©
коронки. О, що тепер коронка, коли он тi грiзнi орли в небi тримають у
кiгтях сво©х iншу корону, яку хутко-хутко спустять ©й на голову. Дурненька
дiвчина, вона навiть не дивиться нi на що, не бачить, що дi ться.
- Ваша свiтлосте, я дуже дякую вам за те, що ви наказали менi лишитися
з вами. Тепер i друге завдання, покладене на мене, я, напевно, виконаю.
Голова принцеси живо поверта ться до графа Адольфа. I принцеса Елiза
бачить лукавий, тримкии од стриманого захвату смiшок у сiреньких очах.
© свiтлiсть не розумiють? А нарада? Всiх, значить, одним заходом, як
мишей у пастцi, можна забрати. Знаменито, прекрасно, краще й бажати собi
не можна!
Принцеса Елiза вiдверта ться. Бiдна, дурненька дiвчина, вона нiчого,
крiм сво © тривоги за нещасну коронку, не вiдчува .
- Будь ласка, графе, пiдганяйте коня, вiн надзвичайно помалу бiжить.
- Стомився, ваша свiтлосте, вiд ранку не годований. Но-о, ти! А
дивiться, ваша свiтлосте, яка шамотня серед райських мешканцiв! Ага,
голубчики! Нi, вибачте, не втечете нiкуди. Тiнi Минулого? Хе хе!
- Я вас дуже прошу, графе, пiдганяйте!
Граф Адольф незграбно стьоба по кiстках коня, шарпа вiжками й
тру©ться захватом, не перестаючи бiгати очима ио вулицi й по небу. Вулицею
ж вiд дому до дому бiгають люди, висовуються з вiкон, перегукуються,
безладно, безпорадно готуються до чогось ©м невiдомого й страшного.
А в небi владно, мовчки, безшумно кружляють орли, зiрко стережучи
здобич.
Аж ось нарештi Трудина вiлла. Ну, розумi ться, тут нарада. Екiпажi,
двоколеса, авто. Розполохана райська комашня облiпила ганок i навiть усю
вулицю перед будинком. Хе-хе, свято скiнчилося трошки несподiваним
номером?
Граф Адольф зупиня коня й поштиво переда вiжки ©© свiтлостi.
- Тiльки прошу вас, графе, нi слова не кажiть Трудi, в якiй саме справi
я хочу ©© бачити. Будь ласка!
- Слухаю, ваша свiтлосте.
Граф Адольф iзлiза з брички й м'якими, влазливими кроками просува ться
в юрбу.
Принцеса Елiза сидить iз вiжками в руках, рiвно, високо, тримаючи
голову й заплющивши очi. Круг не© сто©ть тривожний, збентежений гомiн
голосiв, безперестанний нервовий рух тiл, суперечки, вигуки. На не©
здивовано поглядають, навiть зачiпають ©© похнюпленого смiшного коня. А
вона сидить, не рухаючись, не цiкавлячись нiчим, тiльки час од часу
розплющу очi, пошуку ними по юрбi й знову заплющу .
- Елiзо! Що сталося?! В чому рiч?
Принцеса Елiза швидко розплющу очi- до не© знизу дивиться стривоженими
бронзово-карими очима в золотих iскрах смугляве хлопчаче личко. Воно все
горить темним рум'янцем
пiдняття, уста темно-червонi, аж фiалковi, як перестигла вишня.
Принцеса Елiза просить графа Адольфа вiдiйти набiк - вона хоче
поговорити з графiвною без свiдкiв.
- Ви можете, Трудо, на хвилинку сiсти поруч зi мною?
Ну звичайно, Труда може!
Раз, два! Крякiт брички, трiск ресор - i чекаючi бронзовi очi .вже
нетерпляче шарпають уста принцеси.
- Ну, Елiзо? Що?
Принцеса Елiза на мить спуска погляд на вiжки, потiм обводить ним
спiднизу круг брички (граф Адольф скромно сто©ть бiля купки й
прислуха ться до запально© суперечки) i переводить його просто не чекаючi,
незвично серйознi очi Страховища.
- Насамперед, Трудо, ви повиннi менi дати слово, що нi одна душа не
знатиме, що я вам сказала те, що зараз скажу Так?
Труда здивовано хита головою - ну, хай так.
- Ну, да те слово?
- Ну, добре, даю, коли це вам хочеться. Тiльки..
- А тепер iдiть зараз же до ваших i скажiть, щоб усi негайно зникли й
поховалися Не пiзнiш, як через двi години, всi будуть арештованi...
Особливо повинен берегтися... доктор Рудольф. Особливо. Iдiть. Але
пам'ятайте: хто сказав вам це - нi одна душа не повинна знати. Чу те,
Трудо?
Труда вражено, мовчки розгляда лице принцеси в червоних плямах i з
здертою смугою на вилицi, з яко© зсипалася пудра.
- Звiдки вам це вiдомо?
- Звiдки - це не ма значення. З найповнiших джерел.
- Чекайте, Елiзо, я не розумiю: ви ж iз ними? Ви ж напевне з ними?
Правда?
Принцеса Елiза нудно й гидливо морщиться.
- Трудо, це питання не ма нiякого вiдношення.
- Але я ж не розумiю: для чого ж ви нас попереджа те? Як же не ма
вiдношення?!
- Ви менi не вiрите?
I на зашерхлих, зблiдлих устах принцеси викривлю ться неохочий,
стомлений усмiх.
- Ой Елiзо! Але ж я пс розумiю!
- Не завсiгди ми розумi мо вое, що дi ться в нас самих, не те що в
других, Трудо. Може, колись зрозумi те, а може, i нi. А тепер iдiть,
Трудо, i пам'ятайте ваше слово.
Принцеса Елiза простяга руку, i той самий неохочий, стомлений i нiби
насмiшкуватий усмiх сто©ть ©й i в очах.
Труда рвучко, сильно хапа руку, стиска до болю у власних пучках i
мовчки швидко злiза з екiпажа. Але, ставши на землю, -поверта ться й
пiдводить до принцеси нахмуренi очi.
- Елiзо! Я - поганка! Це ви можете собi запам'ятати. А ви - дуже
хороша. Прощайте!
Але, зробивши два кроки, раптом знову поверта ться.
- Елiзо! Я слова не можу додержати. Чесно заявляю. Я скажу Рудi. Рудi я
не можу не сказати. I, коли давала слово, брехала, бо знала, що Рудi
скажу. Нiкому, навiть Максовi не скажу, а Рудi скажу. Можете мене лаяти.
Будь ласка. Це - пiдлiсть, але факт.
Дивна рiч: якою дитячою гарячою рожевiстю зашарилося змарнiле лице,
затопивши навiть чуднi червонi плям?.. Так наче не Труда призналася в
пiдлостi, а спiймала принцесу на нiй.
- О Трудо, я вас прошу саме докторовi Рудольфовi...
- Та Рудi нiкому не скаже ж, Елiзо! Даю вам слово! От тут найчеснiше
слово даю, Елiзо! Можна? Можна? Рудi повинен усе знати! Як ви цього не
розумi те?
Елiза прикушу губу й якийсь мент хмарно мовчить.
- Я нiколи не думала, що ви можете так легковажно ставитись до свого
слова. Звичайно, я не маю сили вас примусити. Але...
- Я ж вам сказала, що я - поганка.
- Ах, Трудо! Ну, все одно. Iдiть швидше! Чекайте одну хвилинку! Як же
тепер буде з помешканнями?
Доктор Рудольф не може ж тепер iз сво ю жiнкою пере©хати додому.
Труда непорозумiло ширить очi.
- З якою жiнкою?!
- Ну, з тою панною Iрмою... чи як ©©?
- Ах, Iрмою? Вона йому зовсiм не жiнка. I взагалi... Ах якi там тепер
Iрми!
Труда маха рукою i швидко йде в юрбу.
Коли граф Адольф пiдходить до брички, вiн, не питаючись, уже бачить, що
коронка Зiгфрiда врятована. Замiсть напружено© скупченостi, неуважностi,
чудного байдужжя в усiй постатi ©© свiтлостi чу ться полегкiсть. На лицi
тихе рожеве сяйво.
- Улаштовано, ваше свiтлосте?
- О, цiлком. Тепер хай буде, що буде! Тепер можна ©хати.
Граф Адольф поштиво перебира вiжки з рук принцеси й нетерпляче
поверта коня.
О, тепер i вiн може ©хати: вся найвища Рада тут, усi найактивнiшi члени
Вiльно© Спiлки, всi цi iнаракiсти, анархiсти, комунiсти, Мертенси,
Геферти, вся банда честолюбцiв, що на нещастi нацi© примостилася творити
собi славу. Нараду щойно розпочато. Тягтиметься, розумi ться, в цих
балакунiв не менше як двi-три години. Кожному ж треба погарцювати на
свойому кониковi перед iсторi ю.
Слава i подяка милiй славетнiй коронцi Зiгфрiда!
***
У вухах iще гуде мiльйонове ревище зойку, в душi ще тупотять копита
жаху, все тiло ще горить од слiпих обiймiв оскаженiлого гурту, а доктор
Рудольф сидить за столом i суворо голову . Всi можуть плигати сторч
головою в одчай, у сказ, усi можуть вигукувати щонайхимернiшi заклики,
пропонувати найбiльш полегшуючi ©м душу виходи - один доктор Рудольф не
смi мати нi одчаю, нi лютi, нi фантастичних пропозицiй. Бо вiн той, на
якого з дикунським довiр'ям дивляться очi всi © зали, навiть очi тих, якi
знають же найкраще, що вiн - не iдол.
"Тiнi Минулого!", "Одною ногою на землi обiцянiй". Милий, бiдний Масi!
Калiкуватi, видно, ноги в людства для землi обiцяно©. Ще не досить
забруковано шлях до не© черепами. Ще не принесено всiх жертв Тiням
Минулого.
Слова просить професор Кранц. Ну, що ж, слово ма професор Кранц.
Доктор Рудольф ясними, вiдважними, сталевими очима обводить набиту
обличчями, як насiнням огiрок, залу й просить бути тихше.
Професор Кранц проти збройно© боротьби. Збройна боротьба з таким
противником без нiяко© органiзацi©...
- Органiзацiя в нас ! Сьогоднiшн свято!
- От якраз сьогоднiшн свято найбiльш показало брак органiзацi© духу.
Отже, без органiзацi©, без дисциплiни, без армi©, без збро©, замкненим у
страшному крузi .збройне боротися - явний абсурд.
- Так що ж? Так що ж? Скоритися?
- Прошу тихо, панове!
- Ну, не скоритися. А от що...
Ну, так - професор Кранц, одне слово, пропону "тихий опiр", саботаж.
А там, поза Берлiном, чорно-жовтi "визвольники" вже проводять
смертоноснi кордони, вже займають усi склади збро©, розставляють варти.
I вiд завтрашнього дня "Тiнi Минулого" батогом почнуть гнати отари вiд
землi обiцяно©, устилаючи путь черепами. I, боже мiй, скiльки знайдеться
погоничiв iз тих самих, що тепер так палко скрегочуть зубами!
А Мертенс слова не забира . Мовчить, тарабанить пальцями однi © руки по
другiй. Мовчить генiальний розум Нiмеччини. Хто зна , що вiн буду в цю
хвилину - може, i новий трон для колишньо© наречено©. Прийме! Всякий трон
прийме - можна смiливо мовчати.
Хтось тягне за руку поверх лiктя. Трудина голiвка швидко нахиля ться,
робить круг його вуха з долонь рупор i задихано швидко шепоче в його
незрозумiлi, дивнi, стукаючi по серцю слова.
Труда сiда на сво мiсце й почина перешiптуватися з Максом. А милий,
смiшний чудачина Кранц усе говорить про свiй "тихий опiр". Який тепер
тихий опiр, коли вирвалася людина з тунелю, коли так ясно, легко, просторо
над нею й круг не©, коли кожна частина мозку може рухатися з блискавичною,
сонячною радiсною швидкiстю. Подумати ж собi: вона, вона сама при©хала,
слово вiдiбрала, про Iрму нi до чого запитала. Нi до чого ж, абсолютно нi
до чого було те запитання, цiлковиту рацiю ма чудесна Труда. Значить?..
- Пане голово!.. Пане голово!
Доктор Рудольф швидко пiдводить не сонне, а якесь чудне, осяяне лице й
обводить очима зал.
- Ви скiнчили, пане професоре?
Пан професор, власне, ще не скiнчив, але в такому гаморi хiба можна...
Доктор Рудольф пiдводиться й обома руками сильно загрiба волосся на
потилицю.
- Панове! Увага!
I гамiр через пару моментiв iз шипiнням, як вогонь, залитий водою,
ущуха .
Доктор Рудольф, як i щоразу перед промовою, прикушу всерединi
посмiшку: тш, iдол ма говорити. I тут же холодок - iдол повинен промовити
так, щоб усi iншi промови впали перед ним навколiшки (всезнайство iдола!).
А головне - повiдомити, що вся Найвища Рада Вiльно© Спiлки, принаймнi
видатнiшi члени ©©, сьогоднi будуть арештованi. Поверхню облич, як
застоялу воду озерця, ряботить i збовту налетiла хвиля. Здивовання,
гривога, шарять очi, мимоволi повертають голови до дверей, сповнюють
хапливим шелестом i дзижчанням зали. Доктор Рудольф не да розгулятися
хвилi й робить спокiйний втишливий рух рукою.
Спокiй i увага. Арешт ранiше, як через годину, не може статися.
Хвилюватися надмiрно не треба. Переносити ж засiдання на друге мiсце
небезпечно. Та й нема нi рацi©, нi часу: питання повинне бути вирiшене за
пiвгодини й вирiшення оголошене населенню.
Отже, доктор Рудольф забира сам слово. Становище грiзне. Але виходу з
нього треба шукати не в станi людини, що придушена до стiни потягом у
тунелi. Жах i одчай - порадники поганi. Треба ясним, точним, тверезим
розумом проаналiзувати всю ситуацiю. (Розум i аналiз - це двi руки iдола,
якi маси з якнайбiльшою побожнiстю цiлують). Може бути двi можливостi.
Перша: Союз Схiдних Держав зовсiм не поiнформований про дiйсний стан
речей. За це говорить тон i змiст вiдозви, йому, наприклад, нiчого
невiдомо про вiдновлення громадського життя. Через це у вiдозвi е
розпорядження, якi вдираються в одчиненi дверi. Отже, можливо, що все
тiльки непорозумiння. Тодi нiяких нi тихих, нi збройних опорiв не треба, а
треба тiльки роз'яснення.
Можливо ж, що тут не непорозумiння, а певна вмиснiсть i незнання тiльки
деяких фактiв. Тодi знову таки нi тихих, нi збройних опорiв не треба. А
тим паче нiякого гнiву, лютi, ненавистi й ворожнечi. Збро© нема ,
органiзацi©, дисциплiни, армi©, пiдготовлення - нiчого цього нема , все
правда. Рiшучiсть, безмилосерднiсть, озбро нiсть, необхiднiсть
самоврятування в противника . Це також правда. Нiяких компромiсiв, нiяких
примирень не може бути. Боротьба до повно© перемоги. Все правда. Але
неправда те, що боротися можна тiльки ненавистю, ворожнечею, газом,
смертним промiнням.
Тут доктор Рудольф робить коротеньку паузу, щоб дати затихлим очам
напружити тишу свою до найбiльшо© вразливостi.
- У нас, панове, iнша зброя, у нас найдужча за всi газовi й
промiннi артилерi© гармата - Сонячна машина, набита приязною веселiстю
духу й любов'ю до наших бiдних ворогiв. Щирою любов'ю, щирою ласкою й
веселiстю, мо© панове! Нiякого опору, нiякого саботажу, виконувати всi
розпорядження, слухатись усяких безглуздих i жорстоких наказiв Зносити
село? Будь ласка! Вертатися до порожнiх магазинiв? З охотою! Нiякiсiнького
приводу до найменшого непорозумiння, сварки, сутички. Нiяких насмiшок,
глуму, потайно© зловтiхи, зяхвано© злостi. Щиро, ясно, весело й любовно
доайбру тальнiших заходiв противника. Панове, це найстрашнiша зброя для
цих людей iз смертоносними газами. Ви вчитайтесь у вiдозву вони так само,
як нашого збройного i всякого iншого опору, бояться Сонячно© машини. За
саме вживаний ©© перед ©хнiми солдатами - смерть. Добре, ми не будемо
вживати перед солдатами Сонячно© машини. Але солдати ж знають, чим ми
живемо. Вони бачитимуть, що ми не почува мо в них ворогiв, що ми ©х
жалi мо, любимо, що ми - веселi, радiснi, щасливi. Хто ж да нам цю
любовнiсть, веселiсть, радiсть i щастя? Ота сама Сонячна машина, яку
повиннi в нас нищити? Панове, скажiть самi. яку чужу радiсть ми хочемо
зруйнувати, коли вона любовна до нас? Ми заздримо, ми прагнемо й собi мати
©© Солдати Союзу Схiдних Держав - не тiльки негри, iндiйцi, жовтi, чорнi,
а ще й люди. I туга за щастям, за землею обiцяною в них живе так само, як
i на Заходi, як на всiх куточках простору й часу нашо© планети. I скiльки
не топили цю тугу в кровi, насильствах, обманах, наркотиках, вона й у
чорнiй африканськiй душi плаче так само, як у найбiлiшiй вропейськiй .Мо©