Вiнниченко Володимир. Сонячна машина

зустрiнемо. А Мертенс, Максе, Мертенс! Вiн - герой! Максе, а Елiза?! Я
нiчого не розумiю Абсолютно нiчого! Максе, як це могло?! Якби ти бачив ©©!
А Рудi, Рудi?! Максе! Ти що-небудь розумi ш?!
Макс раптом бурно скида ться, хапа голову Труди, переломлю назад i
надушу довгим поцiлунком - вiн розумi .
Труда вигина ться, вiдштовху ться руками, крутить головою й нарештi
затиха I як затиха , Макс випуска ©© й вiдкида ться назад. А авто жене,
цмока , вищить шинами; вiтер, як кiнським волосом, тягне по лицi; гривасто
витяглось пасмо волосся з голови Елiзи.
- Максе, ви збожеволiли?!
- Може, i збожеволiв. I що тут дивного було б?
- Максе, але що буде? Що буде?
- Чорт його зна !
- Ти дума ш, вони вiзьмуть палац? Я не вiрю. Вони всi такi розхристанi,
ошелешенi I в тi пiдземнi ходи я не вiрю. Максе, треба закопуватися
глибоко в землю, пiд льохи навiть. Тодi свiтло й газ не дiстануть Кита ць
казав. Але куди ж ми за©хали?! Елiзо, Елiзо! Праворуч! Назад!
Елiза злякано зупиня машину и озира ться до Труди.
- Назад! Ми про©хали.
Авто заверта назад, шарпа ться i знову летить. Елiза ж знову
напiвпримружу очi вiд вiтру й од того, що його пальцi обережно
просуваються мiж ©© тiлом i обiймають руку нижче лiктя. Так можна тепер
мчатися всю нiч - i хай буде, що буде.
- Елiзо, налiво! Налiво, Елiзо!
- Ах, налiво? Зараз, зараз!
Пальцi сполохано зсуваються з руки, i ста видно порожню вулицю,
самотнi лiхтарi, поснулi вiкна будинкiв.
- Стоп! Тут!
Макс i Труда iзстрибують i бiжать у дiм. Увесь перший поверх його
жовтою щербиною горить на темнiм безживнiм фасадi.
Тодi пальцi хапливо просуваються мiж тiлом, обнiмають руку, i рука
нiжно притиску ©х разом iз собою до тiла. I тепер так можна сидiти всю
нiч - i хай буде, що буде.
Але Макс i Труда вже бiжать (що вони там - одну секунду були?) i знову
пальцi зсуваються.
I знову скажено летить авто пустельними вулицями, зупиня ться Макс i
Труда вистрибують iз нього, зникають, вертаються. Вони щось говорять,
говорить в i н, говорить i вона, але все, все, що вони всi говорять, таке
нереальне, маленьке, блiде Реальне, велике тiльки те, що говорять пальцi,
та те, що там десь говориться в небi над палацом Мертенса чи пiд ним у
землi Що там? Що за свiтлянi пасма блискавками пролiтають он там у
промiжжi домiв на темному нiчному обрi©?
- Панове! дьмо до палацу Мертенса! Я не можу бiльше!
- дьмо, ©дьмо!
Пальцi сильно здушують руку - ©дьмо!
А пасма свiтла, що ближче до палацу, стають щораз частiшi Вони прожогом
летять, як метеори в темно-сiрiй височинi, зникають за будинками,
вистрибують, стрiмголов падають униз.
- Панове, там уже бiй! Там бiй! Елiзо, ради бога, швидше!
Але авто вже й так гойда ться, як колиска, вiд швидкостi, i вiтер рiже
очi осокою.
Вже виразнiшi й виразнiшi свiтлянi стьожки. Як велетенський серпантин,
вони в'ються в густiй тьмi, гоняться одна за одною, сплiтаються.
Авто вилiта на Алею Вiдродження. Зараз палац.
Раптом десь далеко розляга ться велетенський вибух. Авто здрига ться
пiд рукою Елiзи, робить хисткий вимах убiк i, вирiвнявшись, притишу ходу.
Все небо над парком, над Алеею-Вiдродження свiтиться вiд
рiзнокольорових стьожок. I ззаду ближчих видно темнi овальнi тiла
повiтряних страховищ. Бiльшiсть руха ться дуже помалу, поводячи
велетенськими свiтляними вусами. Другi вище над ними швидко нишпорять,
освiтлюючи одне одного. I тодi видно на мить блискучi металiчнi й склянi
заброньованi тiла ©хнi з розчепiреними крилами.
Елiза пiдводить авто пiд кошлату покрiвлю каштана й зупиня ,- далi
©хати небезпечно Згори ©х не видно, а звiдси видно все.
А крiм того, тут так темно, що можна притулити його руку до свого тiла,
включити, як ток, його тепло в сво й з пiд затишку близькостi слiдкувати
за тим, що вирiшу там на небi долю тепла - щастя всiх.
Дивний, незрозумiлий рух. Був вiн чи не був? Поразка чи перемога? Нi,
перемога iнакше виглядала б, iнакше вiдчувало б небо ©©.
Знову вибух здалеку. Другий. Третiй. I щоразу велетенськi вiяла сяйва
злiтають угору.
- Що це?! Що воно?!
- Тш! Тихше треба балакать! Очевидно, вибухи газу.
- Дивiться, дивiться, тут якийсь надзвичайний рух Стьожки раптом, як
iскри з паровоза вночi, прожогливою, шугливою згра ю всi кидаються в один
бiк Чого?! А звiдти, з боку вибухiв i сяйв, летить якась сяюча смуга, як
розпалена штаба залiза Може, сонце©стський полк? Умить, як ударена молотом
розпалена штаба, розлiта ться вогневими бризками в обидва боки I вмить
усi, одна за одною гаснуть Що сталось?! Розбито полк? Упав? Але в ту саму
мить гасне й палацова зграя стьожок. Тiльки велетенськi страховища так
само сторожко й помалу соваються над палацом, водячи свiтляними вусами.
Значить, тi погасили вогню. I тепер там, у тьмi, високо над землею, тихо
крадуться, нишпорять, пiдповзають однi пiд одних.
Труда не може сидiти спокiйно. Вона з усi © сили тисне Максову руку,
шепоче, тягнеться всiм тiлом туди, в небо.
Вмить пiд страховищами внизу (очевидно, в палацi) розляга ться чудний
гомiн, потiм щось страшно вибуха раз за разом, блимаючи в небо таким
свiтлом, що всi чотири обличчя за кожним разом вистрибують iз тьми. I
виразно видно поширенi, неприродно блискучi очi.
Серед страховищ ©здiйма ться непокiйний рух, миготiння рiзнокольорових
вогнiв, звуки труб. Вони прожогом летять одне до одного Але тут же, як
налетiлий на яму кiнь, одстрибують убiк, летять угору й гаснуть. Що таке?!
- Дивiться, дивiться синiй промiнь, синiй промiнь! Знизу, з палацу, в
небо вузьким вiялом увiткнулося пасмо синього свiтла Воно помалу, поволi
руха ться то в той бiк, то в другий I це легеньке повiвання синього вiяла
змiта з неба, як пушинки, велетенськi страховища. Але в той самий мент у
чорнявi неба, там, де зникли страховища, бризкають невеличкi iскри.
Бризкають, гаснуть, а через якийсь мент унизу пiд ними громом розкочуються
вибухи.
- Вони вiдстрiлюються! Палац узято! Палац узято!
Синiй вiник жвавiше лiта по небу, кружля , перелiта вiд Iскри до
iскри, гаса , мете. Часом його синю смугу перерiзу стрiмголов летюче,
темне, з блиском i крилами тiло, падаючи вниз,збитий левiафан.
У повiтрi чути якийсь гостросолоний дух. У носi крутить, щипа за очi,
виступа слина.
Доктор Рудольф раптом сильно тисне Елiзу за руку й швидко поверта ться
до Труди й Макса.
- Панове! Газ! Швидше звiдси!
Елiза хапливо нахиля ться до стерна, клаца , авто здрига ться, пнеться
задом, м'яко поверта носом i, ставши як слiд на дорогу, прожогом жене до
мiста.
А вибухи позаду вже переходять у безперестанний дрiботливий гуркiт.
Вiяло гаса по небу. З бокiв з'являються счьожки, зникають, iскряться.
На вулицях повно народу. Розбурханим, розтривоженим комашником бiгають,
перебiгають iз мiсця на мiсце. Летiти вже вулицею не можна Комашня
щохвилини зупиня авто, видряпу ться на нього, засипа питаннями, жахно
скрику , обсипаеться, летить рятувати сво© комашинi подушечки. А замiсть
обсипаних насипаються iншi.
Небо вже почина сiрiти. Контури будинкiв виступають угорi виразнiше,
вогнi вулиць стають блiдiшi.
Там же ста все тихше й тихше й нарештi зовсiм затиха . I нема вже
свiтляних блискавок, стьожок i вiяла. Кiнець.
Але який?! Перемога чи..
Вмить iз того боку вiд палацу вилiта широке пасмо свiтла. Воно помалу
спокiйно сунеться небом низько над землею, як колосальний гребiнь. Зубцi
його часом черкають об шпилi й башти будинкiв, i тодi вони загораються на
мент свiтлом i гаснуть.
- Летять палити Берлiн!! А а-а1!
Кишуща маса комашнi ураганом панiки розмiта ться з вулицi на тротуари,
впиха ться виючими грудками в дверi, у вiкна, в найменшi щiлини. Рудольф,
Макс, Труда кричать, заспокоюють, але ©хнiй крик губиться серед зойку й
лементу, як писк комарiв серед шуму прорвано© загати.
А страшний гребiнь щораз ближче та ближче. Вже блима вiдблиск його
вогню на шибках вiкон, уже жовтiють стiни будинкiв угорi. От уже майже над
головами, вже один бiк вулицi освiтлений, як од пожежi, другий - у косих
тiнях.
Але що то?! На свiтляних велетенських зубцях гребеня величезнi рамцi, а
в тих рамцях якiсь чорнi лiтери. Так, дiйсно, лiтери! Нiмецькi! Читайте,
читайте!
"Сонце©сти! Вiта мо з перемогою! Вороги Сонячно© машини в Нiмеччинi
знищенi. Армiя з нами й вами! У французькiй експедицiйнiй армi© повстання.
Перемога Сонячно© машини на всiй планетi. Слава Сонячнiй машинi!
Каесем Експедицiйно© Армi© Союзу Схiдних Держав у Нiмеччинi"
Благовiсний, палаючий щастям, мовчки гримлячий гребiнь просува ться
далi. Тiнi пересуваються, загораються новi шибки, гаснуть, жовтiють стiни,
рухаються, сiрiють.
А мiж стiнами, топчучи рухливi тiнi вiд гребеня, задравши голови в
жарiюче небо ранку, реве, лопотить, ся очима висипана знову iз щiлин
комашня.
- Слава!! Слава!! Слава Каесемовi! Ура! О-о! А-а!
Юрба кишить, кипить, галасу захватом.
Труда задиха ться вiд щастя. Воно таке велике, що вона не може
рухатись, не може навiть за руку взяти Макса, не може крикнути.
Елiза, обома руками обнявши руку Рудольфа, ще дивиться вгору, i пальцi
©© судорожно, з гострим болем уп'ялися в тiло Рудольфа. А доктор Рудольф
чу , як усе тiло його чудно опада , слабне, звиса на кiстках. Крик,
плескiт, вигуки чудно кудись одсуваються чи прикриваються ватою, навiть
бiль у руцi вiд пальцiв Елiзи ста далекий. Як iз-пiд води вiн чу
безугавнi крики, чу , як Макс i Труда теж щось кричать, як обнiмають його,
вiн бачить перед собою великi, прекраснi, такi страшно знайомi йому зеленi
очi, почува на овойому лицi ослаблену посмiшку, чу свiй далекий
слабенький голос. Авто руха ться, якiсь обличчя то вистрибують перед ним
iз-пiд авто, кричать, махають руками, то зникають Хочеться заплющити очi,
лягти й блаженно спуститися на саме дно, тепле, тихе, без найменшого
звуку.
Але, замiсть того, вода над ним потроху розсува ться, звуки стають
виразнiшi, предмети роздягають каламутний серпанок, видно вже вгорi над
вулицями фiалкову червонiсть на згустках хмар i латки густо-синього неба.
Авто руха ться вже швидко посеред вулицi. По тротуарах тi самi обличчя,
що стрибали на авто, вони iз спiвами, з криками, з дикими пiдскоками
безладно товчуться. Вони вже забули всi крики й пiдскоки жаху, вони вже
почувають сво© ноги на порозi землi обiцяно©, з дитячою щирiстю вiрячи в
той мент, що на шляху до цi © вiчно прагнено© землi не буде вже перешкод i
пiдскакуючi ноги ©хнi не спотикатимуться вже об них.
Рудольф поверта голову направо й зразу натика ться на пильнi, трошки
тривожнi зеленi очi. Вони не сахаються його очей, не вiдстрибують, як
увесь час, а питають знепоко нi, любовнi. I такi зворушливо стомленi!
Доктор Рудольф у вiдповiдь ©м обiйма пальцями руку й сильно притиска
©© до свого тiла. I тодi тривога й непокiй, як чорнi мухи, спурхують iз
зелених очей, очi скрикують щастям, авто вiд того крику стриба вперед,
рявка рiжком, розкида грудками на тротуари злякану комашню.
I вмить упира ться в юрбу й зупиня ться. Площа. Рухлива поверхня голiв,
потилиць, вимахуючих рук. Крики попереплiтанi з гуком бубнiв, свистом
флейт, бреньканням струн. З одного кiнця раптом трiскотить крик i
лопотiння оплескiв. Над головами, кумедно коливаючись, миготить щось
бiло-жовте.
- Уррра-а! Урра-аi Слава Армi©! Слава! Ага, то на руках носять
солдатiв. Злiва зовсiм близько теж вибуха той самий крик i лопiт. На
головах, на руках юрби,смiшно подригуючи ногами i якось спiднизу блискаючи
широким ротом, повним двох бiлих гребiнц©в зубiв, регочеться кучерява
чорна голова негра
- Слава! Слава!!
Про©хати неможливо нi в той бiк, нi в другий, нi вперед, нi назад. Авто
загрузло, як човен у ледяках, у морi голiв.
У глибинi палацу сто©ть величезна бронзова постать Бiсмарка. В руку ©й
знову встромлено зелено-золотий прапор, i Бiсмарк залiзно, велично
благословля ним сво©х нащадкiв.
Юрба нетерпеливиться й задира голови до неба - хутко зiйде сонце.
Зараз жовто-чорнi визвольники будуть частуватися сонячним хлiбом.
Прилюдно, вiльно, урочисто.
Труда в захватi ста на авто й задира голову до неба: зараз, зараз
буде! Макс же радить стати навшпиньки - тодi вона зможе зазирнути через
будинки до обрiю.
Але Труда не може, ну не може так непорушне чекати. В не© темнi синцi
iпiд очима, губи пошерхли, очi тьмяно й п'яно блищать бронзою.
- Елiзо! Я не можу!.. Я вся горю вiд цi © ночi, вiд усього цього Я ж
нiчого й досi не розумiю. Елiзо! Ну, повернiться зовсiм сюди! Повернiться,
я хочу бачити ваше лице!
Елiза тихо поверта лице i вгору дивиться на Труду тихо сяючими,
мовчазними й трошки засоромленими очима. (А лице - дитяче-дитяче!!)
- Рудi! Повернiться й ви. Повернiться до Елiзи. Ну, Рудi! Рудi поверта
теж голову й з усмiхом пiдводить також очi до Страховища Воно ж пильно,
схилившись, розгляда ©х.
- Елiзо! Я все ж таки не розумiю. Нiчого не розумiю. I не вiрю.
Поцiлуйте Рудi!
Обидва обличчя одночасно швидко вiдхиляються - здурiло Страховище.
- Ну, Елiзо! Ну, чудесна, прекрасна! Ну, ради сьогоднiшнього ранку. Ви
ж дивiться, яке свято! Зараз сонце зiйде. Елiзо! Ну, тут, прилюдно,
одверто, з усi © сили. Поцiлуйте. Дайте доказ усiм1 Ви дивiться - на вас i
на Рудi всi вже дивляться Ану!
Доктор Рудольф знову поверта ться до Страховища, почервонiлий, смiшний,
засоромлений, сердитий i милий.
- Трудо, я вас дуже прошу... Не треба.
Але тут раптом червона, палаюча розтрiпаними пасмами голова Елiзи
швидко поверта ться, скида чудними серйозними очима вгору на Труду,
перестрибу ними на зверненi до них голови цiкавих, нахиля ться, двi руки
©© беруть руку Рудольфа й пiдносять до ©© уст. Рука Рудольфа злякано,
замiшано шарпа ться, але уста Елiзинi притиснулись до не© довгим
поцiлунком i тримають. Потiм червона голова пiдводиться й знову дивиться
на юрбу й на затихле, не то вражене, не то пройняте поштивiстю лице Труди.
А яо юрбi спочатку шарудить шепiт: "Рудольф Штор... Рудольф Штор,
Рудольф Штор!", потiм переходить у гомiн, лиця повертаються до авто,
наставляючи в одну точку бiноклi очей, не вiдриваються, тягнуться. I коли
червона голова перед ними схиля ться до руки й застига в поцiлунку, очi
юрби застигають так само, як Трудиш. А коли червона голова пiдводиться й
обводить лиця серйозним i сяючим поглядом, вони здригаються одним рухом i
вибухають.
- Слава Рудольфовi Шторовi! Слава Рудольфовi Шторовi© Слава! А-а! А-а!)
Крик помалу, зигзагами, як по запаленому шнурку, перебiга всi ю
площею, запалю всi голови, здiймаь величезний вибух оплескiв, вигукiв,
натовпу.
Рудольф Штор уже сто©ть на ногах i кива головою на всi боки. А
всерединi прикушу посмiшку: iдола спiймано! Потiк тiл пiдхоплю iдола
разом з авто i везе його трiумфальним походом.
Iз-за будинкiв на сиво-молочнi хмарини, на пухкi кучерi землi тепло
лягають рожево-золотi благословляючi пальцi Велико© Матерi.

Берлiн - 1922. Равен - 1924.