Страница:
Вiн любить порядок, точнiсть, певнiсть.
Шестеро дiтей у старого Наделя: тро синiв i тро дочок. Рiч,
розумi ться, не в кiлькостi, а, як то пишуть у партiйнiй газетi, в
персональнiй якостi. Персональна ж якiсть якраз i не задовольня старого
Наделя.
Про дво меншеньких, дво дочок, взагалi не варто говорити, - яка з них
там персональна якiсть, коли Гретi всього дев'ять, а Лорхен зовсiм тiльки
п'ять рокiв. Вiчно голоднi, вiчно пороззявлюванi дзюби, та й бiльше
нiчого. Знай, набивай ©х зранку до вечора, щоб не пищали. Третя дочка...
Третьо© дочки... Третьо© дочки, взагалi, нема й не було нiколи.
Сини ж... От вернулися з роботи, на столi вечеря, не пишна, проста,
пролетарська, а проте таки людська вечеря. Спокiйно, пристойно попо©сти б,
погомонiти, почитати газету чи книжку, iпiти. перейтися десь сквериком, де
так чисто, акуратно, рiзнобарвними кружечками ростуть квiти. А почiм
спочину i й, побажавши одне одному на добранiч. Замiсть того, глитнувши
похапцем, жужмом, без ладу, без уваги, все, що стояло на столi, вчепились
один в одного i гризуться до ненавистi, до сласностi. А стара панi Надель
байдуже плете собi панчохи бiля вiкна. Рот ©й трошки перекривлений на
правий бiк, щоки одвисли двома жовто-смуглявими, пом'ятими торбинками;
припухлi синюватi повiки важко й безпричасно налягли на банькатi чорнi
очi. I блакитно рожевий вечiр, i крик синiв, i злякано уважнi оченята
Лорхен, i неспокiйне потирання плеча одiрвано© руки старого - все ©й
байдуже. Час од часу вона прутиком чуха волосся за вухом, чорно-сiре,
масне, неохайне, i знову плете - тупо, мляво, механiчно. А колись же...
Нi, не подоба ться старому. Наделевi сьогоднiшня балачка синiв. Вiн
пiдбира три крихiтки хлiба, кладе на тарiлку, бере газету й iде собi до
другого вiкна. Йде дрiбними, строгими кроками, такий собi сам увесь
строгенький, чистенький, iз гострою жовто-сивою борiдкою; щiчки
рум'яненькi, з фiолетовими жилочками, як на осiннiм червонуватiм листi,
сиве волосся рiвнесеньким ©жачком пiдстрижене. Газетку (тижневик
партiйний) акуратненько кладе на пiдлокiтник розчиненого вiкна, вийма
правою ( диною) рукою окуляри з лiво© боково© кишенi i, помагаючи головою,
зручно наклада ©х на нiс. Але газетка - партiйний тижневик - щось не
чита ться.
Гудуть, лопотять мотори за вiкном; дзвенять, гуркочуть трамва©; ревуть
i хрюкають авто; над будинками, на фояi блакитно-рожевого молодого неба,
прожогом пролiта повiтряний трамвай, лишаючи за собою металiчну шипучу
смугу звукового шумовиння. Небо, як озеро човнами, всiяне аеропланами всiх
систем i розмiрiв - то beau monde. Берлiн вилетiв на вечiрню гулянку.
Рiзнокольоровi балони й аеростати-реклами слабенько, меланхолiчне
погойдуються на дротяних шворках. Тепер вони такi самотнi, жалюгiднi,
безпораднi серед рухливих вiльних аеропланiв. Але ввечерi, вночi, о, тодi
вони пани всього неба, тодi вони бундючно, кричущо горять вогнями, всiма
можливими фарбами, мигками, пiдскоками, електричними фейерверками,
рефлекторами, проголошуючи небовi й землi найкращi в свiтi цигарки,
шоколад, пасту на чоботи, пiдв'язки до шкарпеток.
Раптом десь iзнизу, збоку, несмiло, самотньо бенька нiжне контральто
вечiрнього дзвона. Продираючись крiзь гущу галасу, дзвякоту, гуркоту,
нiжнi контральтовi хвильки, як чистенькi гарненькi дiвчатка у п'яному
натовпi, взявшись за ручки, дивом якимсь прокладають собi дорогу. I
старому Наделевi, з акуратно i строго начепленими окулярами на рожевому
носику, ста тепло й по-iншому сумно. Пашить дитинством, старим, суворим
батьком, строгим соцiалiстом, який щоразу, як ловив Густава бiля церкви,
брав його голову собi мiж колiна и боляче шпарив великим, товстим бiлим
олiвцем. "А не бiгай до попiв! А не бiгай до попiв!"
Було ж колись щастя! Можливе ж воно? Бо чого ж так тепло, так
радiсно-журно, з такою подякою цiлу душу пам'ять тих часiв?
"Де-еннь!.. Бе-еннь!"
Густав Надель заплющу очi. В жовтiй тьмi хвилясте дрижать нiжнi звуки,
рiднi, далекi. Минуло життя. Шостий десяток. Ще рокiв п'ять-десять - i
каюк, смерть. I все? А де ж життя, а де ж те хвилююче, сонячне, та мно
вабливе, що визирало й манило колись iз кожно© травинки, з кожно© посмiшки
дiвочо©, з кожно© зiрки на густо-синьому небi?
Старий, маленький, рожево чистенький Надель розплющу очi й з-за
великих окулярiв дивиться по хатi. Герман, прищуливши праве око, як мати,
коли сердиться, перехиливши чорну патлату голову на праве плече, немовби
страшно уважно, але iронiчно слуха . Вiн заранi нiчому не вiрить, що скаже
Дiтрiх. Але Дiтрiх i не потребу , щоб той йому вiрив. Вiн п'яний, просто
п'яний, це тепер ясно видно. А Фрiц лежить поперек лiжка, паца ногами й
смi ться. В хатi брудно, неохайно, безладно.
I це все? I тридцять рокiв за верстатом, за дротиками лампочок, i
одрiзана рука, i щоденне побивання за писклятами, - все те от за це?
Маргарита, колишня вiрна, смугляво-червона, бистроока товаришка, апатично
плете панчохи, i рот од недавнього паралiчу ©й скривлений набiк, i брудне
посивiле волосся неохайними пасмами звиса на жовту шию, i бiднi спухлi
ноги болять-болять.
"Бе-еннь!.. Бе-еннь!"
Украдено життя! Украдено спокiй, затишок, старечий, передвечiрнiй,
передсмертний спочинок! Украдено родину. Нема родини, нема рiдностi, самi
лютi вороги, якоюсь силою збитi докупи Ач, як клацають зубами одне на
одного!
Густав Надель стомлено пiдводиться, скида окуляри й пiдходить до
столу.
Лорхен, високо пiднявши лiктi, випива з миски рештки супу. А Грета
витрiщила очi на Дiтрiха й нiчого не бачить.
Дiтрiх, високо й здивовано пiднiсши брови, врочисто вийма з кишенi
портсигар, б' по ньому долонею й пiдморгу Германовi. Портсигар зовсiм
новий, шкурятяний, оздоблений золотими защiпочками.
- Бaчив? Отож-то!
Вiн поважно витяга з портсигара жовту елегантну сигару й одкушуе
кiнчик, плюючись i витираючи маснi, спухлi, занадто червонi губи. Вiн
маленький, молочно-рожевий, iз бiлявим, як у батька, волоссям. Вiн весь
викапаний батько, але не хоче бути й подiбним до нього. Вiн ма такий
самий нахил до акуратностi, тихостi, як i батько, але навмисне ходить
неохайно, поводиться галасливо, загонисте, з викликом. Навмисне, бiдне,
дурне хлопчисько!
Герман подiбний до матерi, чорнявий, присадкуватий, запальний,
банькатий, широконосий. Але й вiн не хоче бути подiбним до матерi. Не хоче
i Фрiц бути подiбним до батькiв, справдi нi до кого не подiбний,
золотистий, стрункий сивоокий дурень. Нiхто не хоче.
- А де ж ти взяв цей портсигар? - кричить Фрiц iз лiжка i старанно
нiгтями щипа кучерявий крихiтний вус.
- Заробив, розумi ться. Хе! А ти, детективе, вже поживу собi вбача ш?
Молоко на губах iще... Тьфу!
Вiн випльову крихту тютюну i знову пiдморгу Германовi. Що? Ловкi
сигари люди заробляють? Ого, вiн страшенно поважа працю. Праця, партiя й
парламент. Це три святинi, будь вони тричi й чотири рази проклятi.
Батько це може пiдтвердити, вiн старий соцiал-демократ, вiн уже от-от за
кiнчик хвоста соцiалiзм трима . На жаль, йому праця одну руку вiдрiзала, а
то б уже давно було щастя небесне на землi. Ге? Нi? Браво. Батько
сердиться. Вiн тридцять лiт пробув у тюрмi, на легких каторжних роботах, а
все-таки сердиться. Брраво! А щодо нього, то вiн од завтрашнього дня працю
кида к чортовiй матерi. Годi.
Старий Надель пильно дивиться на сина, строго, часто клiпаючи
маленькими, трошки недорiзаними очима. Дiтрiх важко смокче сигару й пуска
клубки диму вгору. Герман теж пильно й пiдозрiло огляда брата.
- Що ж ти робитимеш? До Iнараку ступа ш? Дiтрiх грайливо покиву одним
плечем. Навiщо до Iнараку? Iнарак так само качоргу шану , як i
соцiал-демократiя.
- Та ще й як! - раптом дзвiнко кричить iз лiжка Фрiц. - Моментально
такого, як ти, розстрiляли б там.
- А тебе б повiсили? Чи вони просто душать детективiв? Га?
Старий Надель червонi , знову вста й iде до вiкна. Детектив. До цього
вiн нiяк не може звикнути. Нерозумно, нелогiчно, - теж праця, служба, а от
не може та й не може втоптати це у сво©й старiй, стiльки вже топтанiи
головi. Детектив! А ще рiк тому Фрiц був надi ю батька, вiрним товаришем i
вихованцем. Гордiстю був старого Наделя перед партiйними товаришами. I
раптом у детективи, в сором, у глум. I дiйсно, колись задушать iнаракiсти.
"Бе-еннь! Бе-еннь!"
Лопотять мотори, гуркотить залiзно-кам'яний Берлiн, гримить, спiшить,
кричить. Усi спiшать, усi женуться кудись кидають одне, хапають друге,
перестрибують один через одного, плюють на те, що вчора цiлували.
Нетерплячка, гарячка, невитриманiсть. Усе зразу, все моментально, все
цiлком. Зруйнувати всi фабрики, зiрвати всю землю, запалити всi мiста! А
на другий день сигара в зуби з нового портсигара або в детективи.
I знову верта ться до столу старий Надель. Ага, в анархо-натуралiсти
Дiтрiх запису ться. Ну, це iнша рiч. Волi, повно©, необмежено©, звiрячо©
волi вiн хоче. Вiн не хоче мати вiдiрваних рук, краще вiн одгризатиме
iншим, коли вони спробують його запрягти в ярмо.
Герман ущипливе iпосмiха ться. Так, розумi шся, це нормальний наслiдок
соцiл-демократичного болота. Довго сидiти в ньому небезпечно для здорово©
людини. Розумi ться, пiсля соцiл-демократi© лиша ться або в
анархо-натуралiсти, або в шпики-детективи кидатись, - цiлком зрозумiла
реакцiя.
Тут старий Надель не може вже витримати. Е, це вже занадто. Патяка
шмаркач чорт батька зна що й дума , що розв'язав усi питання. Очевидно,
коли б цi дурнi були в нсокому-нiстичнiй сектi, то зразу стали б святими?
Ще дурнiшими стали б. Приклад живий перед очима - мудрий Герман.
Дiтрiх весело, бурно регоче, пада на стiлець, паца ногами i хляска в
долонi.
- Брраво, батьку! Браво, бiс! Так його!
Герман червонi , i очi, пукатi, чорнi, материнi очi, починають скоса
дивитись - поганий знак. Вiн бурхливо схоплю ться i, по-ораторськи витягши
до батька руку, почина одвер-то, щиро, раз у життi говорити йому нарешгi
всю правду. Старий Надель нiчого не ма проти цього, о, будь ласка, проти
правди вiн нiколи нiчого не мав. Вiн готовий слухати навiть неокомунiстiв,
коли вони здатнi на правду, будь ласка, вiн готовий.
Але дедалi, то готовнiсть його ста щораз менша та менша. Бо правда
неокомунiста - просто нахабна, хлопчача брехня, перекручування фактiв,
наклепи! Вiн не може спокiйно слухати цi дурницi, вiн повинен заткнути
рота шмаркачевi.
Але ба: шмаркач не да собi заткнути рота, а затика його батьковi. Вiн
просто не да слова вставити. Вiн пiниться, стука стiльцем об пiдлогу.
Широкий нiс роздувся, очi косо й люто блискають жовтими iскрами.
Старому Наделевi аж виски почервонiли. Вiн знизу плечима,
посмiха ться, пробу говорити, але де там!
Дiтрiх регоче й п'яно пiддрочу оратора. Розумi ться, батько винен.
Авжеж! Хто ж би iнший?
- Лорхен! - раптом кричить iз лiжка Фрiц. - Та будь же ти за голову
мiтингу! Лiзь на стiлець! Що це таке, неокомунiзм не да слова
соцiал-демократi©. Та позабирай зi столу виделки, а то вони повиколюють
очi один одному.
Але тут Герман, як прокинувшись, помалу поверта ться до Фрiца i
здивовано обводить його косими важкими очима з золотисто© голови до
пацаючих нiг
- А ти чого?? Детектив! Шпiцель! Буржуйський собака. Тобi чого тут
треба? Лежи отам i мовчи. А гавкати можеш там, де начальство скаже.
Буржуйський собака, поширивши очi, неиорушно лежить, i видно, як пiд
золотистим пушком хлопчачого дитячого лиця густо, гаряче виступа кров.
Вiд цього вiн нiчого не може сказати й тiльки широко, мовчки, переставши
падати ногами, дивиться на брата.
Раптом у сiнях дзвiнко дирчить дзвiнок. Грета схоплю ться й вибiга .
Тодi старий Надель понуро схиля голову й потира iправою рукою лiве
плече. Коли нерви роздратуються, воно по-щiмлю й чути одiрвану руку з
пальцями, якi теж пощiмлюють.
Дверi розчиняються, влiта Грета. Чорнi оченята круглi, напруженi.
- Фрiце! Тебе! Якийсь рудий-рудий пан!
Фрiц швидко пiдкида горiшню частину тiла, впира ться обома руками в
край лiжка й гучно ста на ноги.
Дiйсно, якийсь рудий-рудий добродiй. Посмiха ться й простяга руку. В
сiнях темнувато, лиця добре не видно. Чийсь дуже знайомий сокирчастий нiс
i променистi, нiжнi очi.
- Ах, господи! Товариш Тiле!
- Менi з вами треба трошки, але поважно поговорити. Ма те час?
- О, що за питання?! Сюди? Нi, сюди. Нi, краще сюди.
Вiд несподiванки, замiшання й хвилювання Фрiц веде гостя до кухнi Сiсти
в нiй нема на чому, i Фрiц червонi . Але Тiле зовсiм не потребу сiдати, -
справа двох хвилин. Зовсiм коротенька справа.
I товариш Тiле, дивлячись згори в рожево золотисте з червоною пiднятою
губою лице, нiжно й пошепки розповiда коротесеньку справу Очi його
дивлягься так уважно, ласкаво i просто, що вся справа зда ться теж простою
й незначною. От тiльки рудi вуса й иеружа перешкоджають, щось у них трошки
моторошне та смiшне .
Розумi ться, Фрiц готовий. Зараз ©хати? Добре. Моментально Речей нiяких
не треба? Завтра все доставлять? Добре. Моментально.
- Але майте на увазi, товаришу, ви повиннi бути готовi й на смерть.
Чу те?
Фрiц червонi , пушок ста помiтно жовтий на щоках, у голосi напружена
поважнiсть.
- Я, товаришу Тiле, статут Iнараку знаю.
- Як так, то...
I товарищ Тiле простяга в жовтiй, рудiшiй, нiж вуса, рукавицi руку.
Фрiц перебiльшено серйозно потиску ©© й ще бiльше червонi . (Ах, господи,
коли ж вiн уже вiдвикне вiд цi © дурно©, соромно© звички червонiти, як
iдiот!)
Коли вони виходять уже сходами, - Тiле попереду, а Фрiц позаду, - Фрiц
почина йти щораз повiльнiше та повiльнiше. I раптом згаду , що забув у
кiмнатi одну дуже важну, конспiративну рiч, яку конче треба знищити, бо .
Конче треба! Одна хвилина!
I вiн, перестрибуючи через схiдцi, бiжить нагору.
В хатi, де була сварка, вже трошки iнша картина. На стiльцi сто©ть
Лорхен i строго вимаху маленьким жовтеньким олiвцем. Вона - голова
мiтингу. Поважно-розумненькi, сумирнi, блакитнi оченята строго обводять
ораторiв. Слово належиться со... соц... сосаль...
Голова мiтингу не може вимовити трудного слова. Тодi з одного боку
неокомунiзм, а з другого стара соцiал демократiя обнiмають маленьке, тепле
тiльце й ретельно пiдказують трудне слово. I очi в Дiтрiха так само мокро
й тепло свiтяться, як у батька, i розрiз ©х такий самий недокiнчений, i
сам вiн тепер увесь страшенно подiбний до старого Наделя, невеличкий,
акуратненький, рожевенький, тiльки без гостренько© борiдки й вусикiв.
Фрiц ааклопотаио пiдходить до батька й простяга руку. Вiн негайно ©де
з Берлiна - службова подорож. Потiм так само заклопотано потиску руку
Германовi й Дiтрiховi. Вiн не ма часу, вiн дуже поспiша . Але раптом
обнiма Германа, цiлуь i, почервонiвши, вiдрива ться вiд нього. I знов так
само обнiма всiх по черзi, а батьковi й матерi цiлу руки. Це вже зовсiм
несподiвано й дивно. А насамкiнець вийма всi грошi з кишенi й кладе ©х на
стiл перед Лорхен. I поспiшно, заклопотано, з червоними вухами вибiга з
кiмнати.
У старого Наделя щемить плече й ворушаться шальцi одрiзано© руки ввесь
вечiр. Але вiн живою рукою натира терпен-тиною хорi ноги сво © старо© и
довго сидить коло не© в темнiй кiмнатi, поки рука Маргарити сонно не
слабне в його руцi. I очi йому теплi, нiяковi й щасливi, коли вiн виходить
до сусiдньо© кiмнати.
Анархо натуралiст спить на постелi детектива, а неокомунiст учить
недавнього голову мiтингу складати з вирiзаних iз газети лiтер слова. I на
столi лежать уже два слова: "хай живе.."; для третього пiдбираються
вiдповiднi лiтери. Вже три лiтери "нео" готовi, але очi старого Наделя вiд
них не стають менше теплими Коли такий "нео", як сьогоднi, то хай живе вiн
на вiки вiчнi!
***
М'яко й гнучко похиту ться авто, нахиляючи то Фрiца на Тiле, то Тiле на
Фрiца. Дрiбненькими волосяними зморщечками смi ться сокирчастий нiс над
рудими вусами, очi нiжно, сердечно-влазливо припадають до очей Фрiца. Фрiц
уважно слуха iнструкцi©, а холодок легесенько торк та торк за серце. Вiн
зовсiм не хвилю ться, - iнаракiст увесь повинен бути з загартовано© крицi,
до всього готовий, на все здатний. Але йому дуже цiкаво, як то воно все
буде. його хвилю , що Тiле, сам Тiле при©хав до нього й так сердечно,
просто, як iз зовсiм-зовсiм рiвним говорить iз ним. I вiн чу до Тiле таку
нiжнiсть, як до батька, коли прощався з ним. Колись вiн, може, теж буде
одягати рiзнi перуки й органiзовувати "вiдповiдальнi акти". (Коли,
розумi ться, з цi © справи вийде живий. А не вийде, - ну, що ж, у кожному
разi за вiдiрвану батькову руку, за "легкi каторжнi роботи" буде вiдплата
як слiд!)
Авто зупиня ться iперед двоповерховим, поважним, строгим i старовинним
будинком. У великому темнуватому холi, подiбному до каплицi, зустрiча ©х
поставний, гарний, урочистий добродiй iз точеним носом i густими бровами.
Ганс Штор, управитель дому Елленбергiв. (Батько Макса Штора!) Ганс Штор
строго огляда Фрiца, не подоба ться йому постать Фрiца - льокай,
порядний, справжнiй льокай повинен бути як механiзм. у ньому не повинно
бути простоти, цiкавостi, пушку на щоках, золотистих вусикiв, вiльних
рухiв.
Тiле нiжно, добродушно заспокою старого Штора. Все буде добре,
чудесно, якнайкраще.
Потiм Штор доклада графовi Адольфовi Елленберговi, а Тiле й Фрiц
дожидаються в холi, поглядаючи один на одного уважно й непомiтно.
Граф Адольф Елленберг веде Тiле вгору до поко©в князiвни й на терасу,
де сталося злочинство, а Фрiца Ганс Штор одво-дить униз, до маленько©
напiвтемно© кiмнатки в сутеренах - тут вiн житиме.
Тiле уважно огляда кожний закуток у спальнi й на терасi, щоразу
поштиво й нiжно питаючи дозволу в принцеси. Граф Адольф теж щоразу поштиво
й мовчки схиля ться до принцеси й уважно слiдку за кожним рухом Тiле.
Принцеса ж байдуже щурить очi й зовсiм не цiкавиться нi Тiле, нi графом
Адольфом, нi коронкою.
Нарештi, Тiле пита дозволу пiти геть. Огляд його цiлком задовольнив.
- Насмiлюсь доповiсти вашiй свiтлостi, що випадок надзвичайно
загадковий. Але деякi данi дають менi смiливiсть мати певнiсть, що
украдений символ шляхетно© королiвсько© влади буде знайдений. Я й моя
могутня органiзацiя, що до не© маю честь належати, прикладемо всiх сил до
цього.
I очi його нiжно, певно й улазливо-просто припадають до очей князiвни.
I князiвнi зда ться, що дiйсно коронка буде знайдена i що це справа зовсiм
не така вже трудна та загадкова. Вона милостиво хита головою й дяку , а
Тiле низько схиля ться й поштиво задом виходить iз кiмнати. (А пiд рудими
вусами його морщиться смiхотлива посмiшечка).
Внизу, в холi, в куточку бiля величезного, як ворота, камiна, Тiле
востанн да iнструкцi© Фрiцовi. Фрiц уже в лiвре©, що трошки вузька на
нього в плечах, i стара ться триматись так, як тiльки що строго вчив його
Ганс Штор. У цей час на сходах з'явля ться висока жiноча постать у чорному
шовку вiд ши© до нiг, з молочно-бiлим лицем i червоним дивним волоссям
Тiле раптом одходить набiк i тягне за собою Фрiца, рiвночасно поштиво й
низько кланяючись постатi. Обидва мовчки, витягшись, стоять, коли вона
рiвно, строго й велично несучи голову, з легким скляним шелестом шовку
проходить повз них. I Фрiц уже зна , що це вона, це та, ради яко© вiн тут.
I коли вiн лиша ться сам i дума про чорноблискучу постать iз високими,
широкими клубами, спадистими плечима й короною червоного волосся, йому
ста сумно й дивно хто тон, що ма смiливiсть i щастя цiлувати це лице? I
що можна даiи за те, щоб мати право на це?
***
Так, так, трошки бiльше, нiж два тижнi, пробув Рудольф Штор у горах,
ревiзуючи землетрус. Але, очевидно, наслiдки ревiзi© надзвичайно добрi.
Садiвник Иоганн, який помагав пановi докторовi пiднести валiзку з вiзника
до лабораторi©, цiлком виразно бачить, що пан доктор увесь якийсь дивний,
а з лиця його неначе сяйво йде. А ще дивнiша його мова. На ввiчливе
звичайне запитання старенького Иоганна, чи вдатно подорожувалося, пан
доктор раптом зупиня ться, бере Иоганна за плечi i, сяючи йому в лице
очима, каже:
- Зна те що, пане Грубмахере, тако© удачi, мабуть, ще нiколи весь свiт
не бачив. Коли я не помиляюсь, пане Грубмахере, то все людство хутко буде
задволене з мо © удачi. Запевняю вас!
Отаке каже пан доктор, щасти йому, боже. А що вже валiзка тяжка, то хай
же ©й усячина! - ледве-ледве вдвох дотараба-нили до лабораторi©. Залiзо
там чи золото - цього Иоганн iз певнiстю не сказав би, але що важка, то
важка!
Мiцi теж дуже здивована поведiнкою пана доктора. Надзвичайно чудна
поведiнка! Це вже хоч би з того помiтно, що коли Мiцi, прочувши вiд
Иоганна про при©зд доктора Рудольфа, на хвилинку забiга до лабораторi©,
то пан доктор ставиться до цього так, нiби до нього прийшла якась стара
бабуня. Привiтно, ласкаво, але...
Мiцi просто змушена вжити деяких iз давнiх-давен вироблених жiночим
родом заходiв, щоб вивести пана доктора з цього ненормального стану.
Нема що, заходи не йдуть намарне. Але й тут виявля ться чуднiсть пана
доктора: раптом хапа ©©, змина всю i при розчинених дверях почина
скажено цiлувати. При розчинених дверях! Хiба це нормальний стан?!
Розумi ться, Мiцi й тут мусить звернутись до вiками випробуваних
засобiв жiноцтва злякано прошепотiвши "од, хтось iде!", швиденько
користу ться звичайною в таких випадках вi ковою чоловiчою довiрливiстю й
вирива ться. Потiм, загородившися стiльцем, ста бiля самих дверей. Таким
тiльки чином i вда ться привести пана доктора до бiльш менш нормального
стану.
Власне, до "бiльш менш". Бо що то за нормальний стан, коли людинi
розповiда ться про надзвичайно цiкавi трагiчнi но вини, а вона з блаженною
посмiшкою або ходить по хатi, як граблями, розчiсуючи волосся пальцями,
або сiда бiля валiзки й неначе п'яними, блискучими, посоловiлими очима
любовно длуба ться в якихось камiнцях.
А новини ж такi, що в усякого iншого очi на лоба з цiкавостi вилiзли б.
Наприклад, пропад коронки. Всi газети про це криком кричать, усi екрани
про це миготять, на всiх аеростатах увечерi про це реклами висвiтлюють. А
пан доктор тiльки засмiявся на все це та пробурмотiв собi пiд нiс:
- Та ну? Отака lcтopiя?
I знов за камiнцi.
А коронка ж, можна сказати, iстинно якась чарiвна. Це Мiцi мусить таки
сама признати. Вона, розумi ться, в бога не вiрить, релiгiя, попи - все
це, звичайно, забобони, вона безрелiгiйна вже три роки, але тут вона
мусить визнати, що в коронцi дiйсно сидять якiсь старi чари. Чортячi чи
божi, але сидять. Факт!
Пан доктор не вiрять? Добре. Але пановi докторовi, розумi ться, вiдомо,
що принцеса ма вiд свого роду заповiт перевчити всi книжки на свiтi, i
коли не зостанеться нi одно© не перевчено© нею, тодi ота коронка, що
пропала, стане справжньою коронкою, i в Нiмеччинi знову повернеться
колишня монархiя. Вiдомо це пановi докторовi? Добре. Що ж це за знак, що
як пропала коронка, так iпринцеса звелiла всi книжки геть iз ©© кабiнету
повиносити? Га? А подивитись тiльки на не©, яка стала. То така пишна,
повiльна, така горда була, така тиха та нечутна. А тепер уся як на
струнах, хвилини на мiсцi не всидить, то верхи гаса , то на аеропланi над
усiм Берлiном шуга , то пiднiме в себе таку музику на роялi, що старий
граф тiльки покректу . Що це все значить? Га?
Пан доктор, приставивши до ока побiльшене скло й розглядаючи камiнчик,
мусить згодитись, що це таки надзвичайно цiкаво.
Так, розумi ться, цiкаво, але що чари в нiй , то це теж таки факт
Мiцi, звичайно, пi в якi вiдьми, наговори й тому подiбнi забобони не
вiрить, але що ця коронка не проста й що дiйсно, як кажуть люди, скрiзь
несе з собою нещастя, то це ж видко не тiльки на принцесi. Весь дiм, уся
родина графська як пере мiнилася пiсля пропаду коронки. Старий граф,
наприклад, -господи, аж моюрошно часом ста ! - тiльки те й робить, що
ходить по парадних покоях, заклавши одну руку за спину й весь час
перебираючи пальцями, а другою почуху пiдборiддя. Iнодi стане, сто©ть,
щось про себе бурмоче, знизу плечима, по-смiха ться. Стара графиня
притихла, навiть до кухнi не втруча ться, нi до чого не загляда . А що з
графiвною Трудою сталось, так це теж хiба не доказ? й би то, сказати, що
до коронки? А як пропала, так графiвну як пiдмiнили. То, бувало, останнiми
часами тiльки до церкви виходила (щось було таке напало на не©!|) - така
собi сумирна була, а то теж раптом як скинула з себе всю релiгiю й
загуляла так, що аж курить. Додому до ночi не верта ться, i часом винцем
од не© таки добренько попаху . Старий граф уже разiв зо два з нею строгу
балачку мали, але то ©й цiлком байдуже, тiльки комiчно так посвисту собi.
Та навiть на прислузi вiдбилась та коронка, чого вже бiльше! Фрiдрiха
заарештували (хоч усi готовi заприсягти, що вiн анi сном, анi духом не
винен). Ернста вiдправили. А замiсть ©х узяли якогось молоденького
кучерявого хлопця, що вмi тiльки червонiти, а в сво му дiлi анiчогiсiнько
не тямить. А приставлено його, - подумать тiльки! - до само© принцеси.
Ма те собi. Ото нiби якась вiдома графовi Адольфовi й дуже вiрна людина.
I от тут пан доктор раптом вiзьми та й запитай.
- Так, так. Ну, а як принцеса ся ма ? Нiчого?
Мiцi на це тiльки поширю очi, потiм заплющу ©х i глибоко зiтха .
й-богу, це могло вже навiть стару бабусю зачепити. Мiцi, розумi ться,
цього так залишити не може. ©©, мабуть, уже давно там кликали, але вона
мусить перевiрити, що з бiдним паном доктором сталось.
Маючи таку невинну мету, вона виходить iз-за свого стiльця й
наближа ться до пана доктора.
Вiн зирка на не©, як на муху, i знову нахиля ться до валiзки.
Якiсь паршивi, сiренькi, з зеленими жилками камiнцi цiкавiшi йому за
молоду дiвчину!
- У, якi гарнесенькi камiнчики! Можна менi подивитись?
Господи, як вiн iзлякався! Аж руку ©© вiдхилив набiк. Подумайте, добро
яке!
Але Мiцi зате ловить його руку й уже не випуска доти, доки не
перевiря , чи дiйсно ж таки - що вона, що стара бабуся - то все одно для
нього.
Та, на бiду, занадто вже переперевiрила. Знову його ненормальний стан
кида ться в другий бiк. Дверi, правда, вже зачиненi, але не замкненi.
Iстинно, не замкненi! Хтось може кожно© хвилини ввiйти. Але яан доктор на
цей раз уже й правдi не вiрить. Хапа Мiцi на руки, пiднiма , як оберемок
трави, i несе до лiжка. Цiлком божевiльний чоловiк!
Мiцi мусить тричi дати слово, що ввечерi по десятiй годинi
Шестеро дiтей у старого Наделя: тро синiв i тро дочок. Рiч,
розумi ться, не в кiлькостi, а, як то пишуть у партiйнiй газетi, в
персональнiй якостi. Персональна ж якiсть якраз i не задовольня старого
Наделя.
Про дво меншеньких, дво дочок, взагалi не варто говорити, - яка з них
там персональна якiсть, коли Гретi всього дев'ять, а Лорхен зовсiм тiльки
п'ять рокiв. Вiчно голоднi, вiчно пороззявлюванi дзюби, та й бiльше
нiчого. Знай, набивай ©х зранку до вечора, щоб не пищали. Третя дочка...
Третьо© дочки... Третьо© дочки, взагалi, нема й не було нiколи.
Сини ж... От вернулися з роботи, на столi вечеря, не пишна, проста,
пролетарська, а проте таки людська вечеря. Спокiйно, пристойно попо©сти б,
погомонiти, почитати газету чи книжку, iпiти. перейтися десь сквериком, де
так чисто, акуратно, рiзнобарвними кружечками ростуть квiти. А почiм
спочину i й, побажавши одне одному на добранiч. Замiсть того, глитнувши
похапцем, жужмом, без ладу, без уваги, все, що стояло на столi, вчепились
один в одного i гризуться до ненавистi, до сласностi. А стара панi Надель
байдуже плете собi панчохи бiля вiкна. Рот ©й трошки перекривлений на
правий бiк, щоки одвисли двома жовто-смуглявими, пом'ятими торбинками;
припухлi синюватi повiки важко й безпричасно налягли на банькатi чорнi
очi. I блакитно рожевий вечiр, i крик синiв, i злякано уважнi оченята
Лорхен, i неспокiйне потирання плеча одiрвано© руки старого - все ©й
байдуже. Час од часу вона прутиком чуха волосся за вухом, чорно-сiре,
масне, неохайне, i знову плете - тупо, мляво, механiчно. А колись же...
Нi, не подоба ться старому. Наделевi сьогоднiшня балачка синiв. Вiн
пiдбира три крихiтки хлiба, кладе на тарiлку, бере газету й iде собi до
другого вiкна. Йде дрiбними, строгими кроками, такий собi сам увесь
строгенький, чистенький, iз гострою жовто-сивою борiдкою; щiчки
рум'яненькi, з фiолетовими жилочками, як на осiннiм червонуватiм листi,
сиве волосся рiвнесеньким ©жачком пiдстрижене. Газетку (тижневик
партiйний) акуратненько кладе на пiдлокiтник розчиненого вiкна, вийма
правою ( диною) рукою окуляри з лiво© боково© кишенi i, помагаючи головою,
зручно наклада ©х на нiс. Але газетка - партiйний тижневик - щось не
чита ться.
Гудуть, лопотять мотори за вiкном; дзвенять, гуркочуть трамва©; ревуть
i хрюкають авто; над будинками, на фояi блакитно-рожевого молодого неба,
прожогом пролiта повiтряний трамвай, лишаючи за собою металiчну шипучу
смугу звукового шумовиння. Небо, як озеро човнами, всiяне аеропланами всiх
систем i розмiрiв - то beau monde. Берлiн вилетiв на вечiрню гулянку.
Рiзнокольоровi балони й аеростати-реклами слабенько, меланхолiчне
погойдуються на дротяних шворках. Тепер вони такi самотнi, жалюгiднi,
безпораднi серед рухливих вiльних аеропланiв. Але ввечерi, вночi, о, тодi
вони пани всього неба, тодi вони бундючно, кричущо горять вогнями, всiма
можливими фарбами, мигками, пiдскоками, електричними фейерверками,
рефлекторами, проголошуючи небовi й землi найкращi в свiтi цигарки,
шоколад, пасту на чоботи, пiдв'язки до шкарпеток.
Раптом десь iзнизу, збоку, несмiло, самотньо бенька нiжне контральто
вечiрнього дзвона. Продираючись крiзь гущу галасу, дзвякоту, гуркоту,
нiжнi контральтовi хвильки, як чистенькi гарненькi дiвчатка у п'яному
натовпi, взявшись за ручки, дивом якимсь прокладають собi дорогу. I
старому Наделевi, з акуратно i строго начепленими окулярами на рожевому
носику, ста тепло й по-iншому сумно. Пашить дитинством, старим, суворим
батьком, строгим соцiалiстом, який щоразу, як ловив Густава бiля церкви,
брав його голову собi мiж колiна и боляче шпарив великим, товстим бiлим
олiвцем. "А не бiгай до попiв! А не бiгай до попiв!"
Було ж колись щастя! Можливе ж воно? Бо чого ж так тепло, так
радiсно-журно, з такою подякою цiлу душу пам'ять тих часiв?
"Де-еннь!.. Бе-еннь!"
Густав Надель заплющу очi. В жовтiй тьмi хвилясте дрижать нiжнi звуки,
рiднi, далекi. Минуло життя. Шостий десяток. Ще рокiв п'ять-десять - i
каюк, смерть. I все? А де ж життя, а де ж те хвилююче, сонячне, та мно
вабливе, що визирало й манило колись iз кожно© травинки, з кожно© посмiшки
дiвочо©, з кожно© зiрки на густо-синьому небi?
Старий, маленький, рожево чистенький Надель розплющу очi й з-за
великих окулярiв дивиться по хатi. Герман, прищуливши праве око, як мати,
коли сердиться, перехиливши чорну патлату голову на праве плече, немовби
страшно уважно, але iронiчно слуха . Вiн заранi нiчому не вiрить, що скаже
Дiтрiх. Але Дiтрiх i не потребу , щоб той йому вiрив. Вiн п'яний, просто
п'яний, це тепер ясно видно. А Фрiц лежить поперек лiжка, паца ногами й
смi ться. В хатi брудно, неохайно, безладно.
I це все? I тридцять рокiв за верстатом, за дротиками лампочок, i
одрiзана рука, i щоденне побивання за писклятами, - все те от за це?
Маргарита, колишня вiрна, смугляво-червона, бистроока товаришка, апатично
плете панчохи, i рот од недавнього паралiчу ©й скривлений набiк, i брудне
посивiле волосся неохайними пасмами звиса на жовту шию, i бiднi спухлi
ноги болять-болять.
"Бе-еннь!.. Бе-еннь!"
Украдено життя! Украдено спокiй, затишок, старечий, передвечiрнiй,
передсмертний спочинок! Украдено родину. Нема родини, нема рiдностi, самi
лютi вороги, якоюсь силою збитi докупи Ач, як клацають зубами одне на
одного!
Густав Надель стомлено пiдводиться, скида окуляри й пiдходить до
столу.
Лорхен, високо пiднявши лiктi, випива з миски рештки супу. А Грета
витрiщила очi на Дiтрiха й нiчого не бачить.
Дiтрiх, високо й здивовано пiднiсши брови, врочисто вийма з кишенi
портсигар, б' по ньому долонею й пiдморгу Германовi. Портсигар зовсiм
новий, шкурятяний, оздоблений золотими защiпочками.
- Бaчив? Отож-то!
Вiн поважно витяга з портсигара жовту елегантну сигару й одкушуе
кiнчик, плюючись i витираючи маснi, спухлi, занадто червонi губи. Вiн
маленький, молочно-рожевий, iз бiлявим, як у батька, волоссям. Вiн весь
викапаний батько, але не хоче бути й подiбним до нього. Вiн ма такий
самий нахил до акуратностi, тихостi, як i батько, але навмисне ходить
неохайно, поводиться галасливо, загонисте, з викликом. Навмисне, бiдне,
дурне хлопчисько!
Герман подiбний до матерi, чорнявий, присадкуватий, запальний,
банькатий, широконосий. Але й вiн не хоче бути подiбним до матерi. Не хоче
i Фрiц бути подiбним до батькiв, справдi нi до кого не подiбний,
золотистий, стрункий сивоокий дурень. Нiхто не хоче.
- А де ж ти взяв цей портсигар? - кричить Фрiц iз лiжка i старанно
нiгтями щипа кучерявий крихiтний вус.
- Заробив, розумi ться. Хе! А ти, детективе, вже поживу собi вбача ш?
Молоко на губах iще... Тьфу!
Вiн випльову крихту тютюну i знову пiдморгу Германовi. Що? Ловкi
сигари люди заробляють? Ого, вiн страшенно поважа працю. Праця, партiя й
парламент. Це три святинi, будь вони тричi й чотири рази проклятi.
Батько це може пiдтвердити, вiн старий соцiал-демократ, вiн уже от-от за
кiнчик хвоста соцiалiзм трима . На жаль, йому праця одну руку вiдрiзала, а
то б уже давно було щастя небесне на землi. Ге? Нi? Браво. Батько
сердиться. Вiн тридцять лiт пробув у тюрмi, на легких каторжних роботах, а
все-таки сердиться. Брраво! А щодо нього, то вiн од завтрашнього дня працю
кида к чортовiй матерi. Годi.
Старий Надель пильно дивиться на сина, строго, часто клiпаючи
маленькими, трошки недорiзаними очима. Дiтрiх важко смокче сигару й пуска
клубки диму вгору. Герман теж пильно й пiдозрiло огляда брата.
- Що ж ти робитимеш? До Iнараку ступа ш? Дiтрiх грайливо покиву одним
плечем. Навiщо до Iнараку? Iнарак так само качоргу шану , як i
соцiал-демократiя.
- Та ще й як! - раптом дзвiнко кричить iз лiжка Фрiц. - Моментально
такого, як ти, розстрiляли б там.
- А тебе б повiсили? Чи вони просто душать детективiв? Га?
Старий Надель червонi , знову вста й iде до вiкна. Детектив. До цього
вiн нiяк не може звикнути. Нерозумно, нелогiчно, - теж праця, служба, а от
не може та й не може втоптати це у сво©й старiй, стiльки вже топтанiи
головi. Детектив! А ще рiк тому Фрiц був надi ю батька, вiрним товаришем i
вихованцем. Гордiстю був старого Наделя перед партiйними товаришами. I
раптом у детективи, в сором, у глум. I дiйсно, колись задушать iнаракiсти.
"Бе-еннь! Бе-еннь!"
Лопотять мотори, гуркотить залiзно-кам'яний Берлiн, гримить, спiшить,
кричить. Усi спiшать, усi женуться кудись кидають одне, хапають друге,
перестрибують один через одного, плюють на те, що вчора цiлували.
Нетерплячка, гарячка, невитриманiсть. Усе зразу, все моментально, все
цiлком. Зруйнувати всi фабрики, зiрвати всю землю, запалити всi мiста! А
на другий день сигара в зуби з нового портсигара або в детективи.
I знову верта ться до столу старий Надель. Ага, в анархо-натуралiсти
Дiтрiх запису ться. Ну, це iнша рiч. Волi, повно©, необмежено©, звiрячо©
волi вiн хоче. Вiн не хоче мати вiдiрваних рук, краще вiн одгризатиме
iншим, коли вони спробують його запрягти в ярмо.
Герман ущипливе iпосмiха ться. Так, розумi шся, це нормальний наслiдок
соцiл-демократичного болота. Довго сидiти в ньому небезпечно для здорово©
людини. Розумi ться, пiсля соцiл-демократi© лиша ться або в
анархо-натуралiсти, або в шпики-детективи кидатись, - цiлком зрозумiла
реакцiя.
Тут старий Надель не може вже витримати. Е, це вже занадто. Патяка
шмаркач чорт батька зна що й дума , що розв'язав усi питання. Очевидно,
коли б цi дурнi були в нсокому-нiстичнiй сектi, то зразу стали б святими?
Ще дурнiшими стали б. Приклад живий перед очима - мудрий Герман.
Дiтрiх весело, бурно регоче, пада на стiлець, паца ногами i хляска в
долонi.
- Брраво, батьку! Браво, бiс! Так його!
Герман червонi , i очi, пукатi, чорнi, материнi очi, починають скоса
дивитись - поганий знак. Вiн бурхливо схоплю ться i, по-ораторськи витягши
до батька руку, почина одвер-то, щиро, раз у життi говорити йому нарешгi
всю правду. Старий Надель нiчого не ма проти цього, о, будь ласка, проти
правди вiн нiколи нiчого не мав. Вiн готовий слухати навiть неокомунiстiв,
коли вони здатнi на правду, будь ласка, вiн готовий.
Але дедалi, то готовнiсть його ста щораз менша та менша. Бо правда
неокомунiста - просто нахабна, хлопчача брехня, перекручування фактiв,
наклепи! Вiн не може спокiйно слухати цi дурницi, вiн повинен заткнути
рота шмаркачевi.
Але ба: шмаркач не да собi заткнути рота, а затика його батьковi. Вiн
просто не да слова вставити. Вiн пiниться, стука стiльцем об пiдлогу.
Широкий нiс роздувся, очi косо й люто блискають жовтими iскрами.
Старому Наделевi аж виски почервонiли. Вiн знизу плечима,
посмiха ться, пробу говорити, але де там!
Дiтрiх регоче й п'яно пiддрочу оратора. Розумi ться, батько винен.
Авжеж! Хто ж би iнший?
- Лорхен! - раптом кричить iз лiжка Фрiц. - Та будь же ти за голову
мiтингу! Лiзь на стiлець! Що це таке, неокомунiзм не да слова
соцiал-демократi©. Та позабирай зi столу виделки, а то вони повиколюють
очi один одному.
Але тут Герман, як прокинувшись, помалу поверта ться до Фрiца i
здивовано обводить його косими важкими очима з золотисто© голови до
пацаючих нiг
- А ти чого?? Детектив! Шпiцель! Буржуйський собака. Тобi чого тут
треба? Лежи отам i мовчи. А гавкати можеш там, де начальство скаже.
Буржуйський собака, поширивши очi, неиорушно лежить, i видно, як пiд
золотистим пушком хлопчачого дитячого лиця густо, гаряче виступа кров.
Вiд цього вiн нiчого не може сказати й тiльки широко, мовчки, переставши
падати ногами, дивиться на брата.
Раптом у сiнях дзвiнко дирчить дзвiнок. Грета схоплю ться й вибiга .
Тодi старий Надель понуро схиля голову й потира iправою рукою лiве
плече. Коли нерви роздратуються, воно по-щiмлю й чути одiрвану руку з
пальцями, якi теж пощiмлюють.
Дверi розчиняються, влiта Грета. Чорнi оченята круглi, напруженi.
- Фрiце! Тебе! Якийсь рудий-рудий пан!
Фрiц швидко пiдкида горiшню частину тiла, впира ться обома руками в
край лiжка й гучно ста на ноги.
Дiйсно, якийсь рудий-рудий добродiй. Посмiха ться й простяга руку. В
сiнях темнувато, лиця добре не видно. Чийсь дуже знайомий сокирчастий нiс
i променистi, нiжнi очi.
- Ах, господи! Товариш Тiле!
- Менi з вами треба трошки, але поважно поговорити. Ма те час?
- О, що за питання?! Сюди? Нi, сюди. Нi, краще сюди.
Вiд несподiванки, замiшання й хвилювання Фрiц веде гостя до кухнi Сiсти
в нiй нема на чому, i Фрiц червонi . Але Тiле зовсiм не потребу сiдати, -
справа двох хвилин. Зовсiм коротенька справа.
I товариш Тiле, дивлячись згори в рожево золотисте з червоною пiднятою
губою лице, нiжно й пошепки розповiда коротесеньку справу Очi його
дивлягься так уважно, ласкаво i просто, що вся справа зда ться теж простою
й незначною. От тiльки рудi вуса й иеружа перешкоджають, щось у них трошки
моторошне та смiшне .
Розумi ться, Фрiц готовий. Зараз ©хати? Добре. Моментально Речей нiяких
не треба? Завтра все доставлять? Добре. Моментально.
- Але майте на увазi, товаришу, ви повиннi бути готовi й на смерть.
Чу те?
Фрiц червонi , пушок ста помiтно жовтий на щоках, у голосi напружена
поважнiсть.
- Я, товаришу Тiле, статут Iнараку знаю.
- Як так, то...
I товарищ Тiле простяга в жовтiй, рудiшiй, нiж вуса, рукавицi руку.
Фрiц перебiльшено серйозно потиску ©© й ще бiльше червонi . (Ах, господи,
коли ж вiн уже вiдвикне вiд цi © дурно©, соромно© звички червонiти, як
iдiот!)
Коли вони виходять уже сходами, - Тiле попереду, а Фрiц позаду, - Фрiц
почина йти щораз повiльнiше та повiльнiше. I раптом згаду , що забув у
кiмнатi одну дуже важну, конспiративну рiч, яку конче треба знищити, бо .
Конче треба! Одна хвилина!
I вiн, перестрибуючи через схiдцi, бiжить нагору.
В хатi, де була сварка, вже трошки iнша картина. На стiльцi сто©ть
Лорхен i строго вимаху маленьким жовтеньким олiвцем. Вона - голова
мiтингу. Поважно-розумненькi, сумирнi, блакитнi оченята строго обводять
ораторiв. Слово належиться со... соц... сосаль...
Голова мiтингу не може вимовити трудного слова. Тодi з одного боку
неокомунiзм, а з другого стара соцiал демократiя обнiмають маленьке, тепле
тiльце й ретельно пiдказують трудне слово. I очi в Дiтрiха так само мокро
й тепло свiтяться, як у батька, i розрiз ©х такий самий недокiнчений, i
сам вiн тепер увесь страшенно подiбний до старого Наделя, невеличкий,
акуратненький, рожевенький, тiльки без гостренько© борiдки й вусикiв.
Фрiц ааклопотаио пiдходить до батька й простяга руку. Вiн негайно ©де
з Берлiна - службова подорож. Потiм так само заклопотано потиску руку
Германовi й Дiтрiховi. Вiн не ма часу, вiн дуже поспiша . Але раптом
обнiма Германа, цiлуь i, почервонiвши, вiдрива ться вiд нього. I знов так
само обнiма всiх по черзi, а батьковi й матерi цiлу руки. Це вже зовсiм
несподiвано й дивно. А насамкiнець вийма всi грошi з кишенi й кладе ©х на
стiл перед Лорхен. I поспiшно, заклопотано, з червоними вухами вибiга з
кiмнати.
У старого Наделя щемить плече й ворушаться шальцi одрiзано© руки ввесь
вечiр. Але вiн живою рукою натира терпен-тиною хорi ноги сво © старо© и
довго сидить коло не© в темнiй кiмнатi, поки рука Маргарити сонно не
слабне в його руцi. I очi йому теплi, нiяковi й щасливi, коли вiн виходить
до сусiдньо© кiмнати.
Анархо натуралiст спить на постелi детектива, а неокомунiст учить
недавнього голову мiтингу складати з вирiзаних iз газети лiтер слова. I на
столi лежать уже два слова: "хай живе.."; для третього пiдбираються
вiдповiднi лiтери. Вже три лiтери "нео" готовi, але очi старого Наделя вiд
них не стають менше теплими Коли такий "нео", як сьогоднi, то хай живе вiн
на вiки вiчнi!
***
М'яко й гнучко похиту ться авто, нахиляючи то Фрiца на Тiле, то Тiле на
Фрiца. Дрiбненькими волосяними зморщечками смi ться сокирчастий нiс над
рудими вусами, очi нiжно, сердечно-влазливо припадають до очей Фрiца. Фрiц
уважно слуха iнструкцi©, а холодок легесенько торк та торк за серце. Вiн
зовсiм не хвилю ться, - iнаракiст увесь повинен бути з загартовано© крицi,
до всього готовий, на все здатний. Але йому дуже цiкаво, як то воно все
буде. його хвилю , що Тiле, сам Тiле при©хав до нього й так сердечно,
просто, як iз зовсiм-зовсiм рiвним говорить iз ним. I вiн чу до Тiле таку
нiжнiсть, як до батька, коли прощався з ним. Колись вiн, може, теж буде
одягати рiзнi перуки й органiзовувати "вiдповiдальнi акти". (Коли,
розумi ться, з цi © справи вийде живий. А не вийде, - ну, що ж, у кожному
разi за вiдiрвану батькову руку, за "легкi каторжнi роботи" буде вiдплата
як слiд!)
Авто зупиня ться iперед двоповерховим, поважним, строгим i старовинним
будинком. У великому темнуватому холi, подiбному до каплицi, зустрiча ©х
поставний, гарний, урочистий добродiй iз точеним носом i густими бровами.
Ганс Штор, управитель дому Елленбергiв. (Батько Макса Штора!) Ганс Штор
строго огляда Фрiца, не подоба ться йому постать Фрiца - льокай,
порядний, справжнiй льокай повинен бути як механiзм. у ньому не повинно
бути простоти, цiкавостi, пушку на щоках, золотистих вусикiв, вiльних
рухiв.
Тiле нiжно, добродушно заспокою старого Штора. Все буде добре,
чудесно, якнайкраще.
Потiм Штор доклада графовi Адольфовi Елленберговi, а Тiле й Фрiц
дожидаються в холi, поглядаючи один на одного уважно й непомiтно.
Граф Адольф Елленберг веде Тiле вгору до поко©в князiвни й на терасу,
де сталося злочинство, а Фрiца Ганс Штор одво-дить униз, до маленько©
напiвтемно© кiмнатки в сутеренах - тут вiн житиме.
Тiле уважно огляда кожний закуток у спальнi й на терасi, щоразу
поштиво й нiжно питаючи дозволу в принцеси. Граф Адольф теж щоразу поштиво
й мовчки схиля ться до принцеси й уважно слiдку за кожним рухом Тiле.
Принцеса ж байдуже щурить очi й зовсiм не цiкавиться нi Тiле, нi графом
Адольфом, нi коронкою.
Нарештi, Тiле пита дозволу пiти геть. Огляд його цiлком задовольнив.
- Насмiлюсь доповiсти вашiй свiтлостi, що випадок надзвичайно
загадковий. Але деякi данi дають менi смiливiсть мати певнiсть, що
украдений символ шляхетно© королiвсько© влади буде знайдений. Я й моя
могутня органiзацiя, що до не© маю честь належати, прикладемо всiх сил до
цього.
I очi його нiжно, певно й улазливо-просто припадають до очей князiвни.
I князiвнi зда ться, що дiйсно коронка буде знайдена i що це справа зовсiм
не така вже трудна та загадкова. Вона милостиво хита головою й дяку , а
Тiле низько схиля ться й поштиво задом виходить iз кiмнати. (А пiд рудими
вусами його морщиться смiхотлива посмiшечка).
Внизу, в холi, в куточку бiля величезного, як ворота, камiна, Тiле
востанн да iнструкцi© Фрiцовi. Фрiц уже в лiвре©, що трошки вузька на
нього в плечах, i стара ться триматись так, як тiльки що строго вчив його
Ганс Штор. У цей час на сходах з'явля ться висока жiноча постать у чорному
шовку вiд ши© до нiг, з молочно-бiлим лицем i червоним дивним волоссям
Тiле раптом одходить набiк i тягне за собою Фрiца, рiвночасно поштиво й
низько кланяючись постатi. Обидва мовчки, витягшись, стоять, коли вона
рiвно, строго й велично несучи голову, з легким скляним шелестом шовку
проходить повз них. I Фрiц уже зна , що це вона, це та, ради яко© вiн тут.
I коли вiн лиша ться сам i дума про чорноблискучу постать iз високими,
широкими клубами, спадистими плечима й короною червоного волосся, йому
ста сумно й дивно хто тон, що ма смiливiсть i щастя цiлувати це лице? I
що можна даiи за те, щоб мати право на це?
***
Так, так, трошки бiльше, нiж два тижнi, пробув Рудольф Штор у горах,
ревiзуючи землетрус. Але, очевидно, наслiдки ревiзi© надзвичайно добрi.
Садiвник Иоганн, який помагав пановi докторовi пiднести валiзку з вiзника
до лабораторi©, цiлком виразно бачить, що пан доктор увесь якийсь дивний,
а з лиця його неначе сяйво йде. А ще дивнiша його мова. На ввiчливе
звичайне запитання старенького Иоганна, чи вдатно подорожувалося, пан
доктор раптом зупиня ться, бере Иоганна за плечi i, сяючи йому в лице
очима, каже:
- Зна те що, пане Грубмахере, тако© удачi, мабуть, ще нiколи весь свiт
не бачив. Коли я не помиляюсь, пане Грубмахере, то все людство хутко буде
задволене з мо © удачi. Запевняю вас!
Отаке каже пан доктор, щасти йому, боже. А що вже валiзка тяжка, то хай
же ©й усячина! - ледве-ледве вдвох дотараба-нили до лабораторi©. Залiзо
там чи золото - цього Иоганн iз певнiстю не сказав би, але що важка, то
важка!
Мiцi теж дуже здивована поведiнкою пана доктора. Надзвичайно чудна
поведiнка! Це вже хоч би з того помiтно, що коли Мiцi, прочувши вiд
Иоганна про при©зд доктора Рудольфа, на хвилинку забiга до лабораторi©,
то пан доктор ставиться до цього так, нiби до нього прийшла якась стара
бабуня. Привiтно, ласкаво, але...
Мiцi просто змушена вжити деяких iз давнiх-давен вироблених жiночим
родом заходiв, щоб вивести пана доктора з цього ненормального стану.
Нема що, заходи не йдуть намарне. Але й тут виявля ться чуднiсть пана
доктора: раптом хапа ©©, змина всю i при розчинених дверях почина
скажено цiлувати. При розчинених дверях! Хiба це нормальний стан?!
Розумi ться, Мiцi й тут мусить звернутись до вiками випробуваних
засобiв жiноцтва злякано прошепотiвши "од, хтось iде!", швиденько
користу ться звичайною в таких випадках вi ковою чоловiчою довiрливiстю й
вирива ться. Потiм, загородившися стiльцем, ста бiля самих дверей. Таким
тiльки чином i вда ться привести пана доктора до бiльш менш нормального
стану.
Власне, до "бiльш менш". Бо що то за нормальний стан, коли людинi
розповiда ться про надзвичайно цiкавi трагiчнi но вини, а вона з блаженною
посмiшкою або ходить по хатi, як граблями, розчiсуючи волосся пальцями,
або сiда бiля валiзки й неначе п'яними, блискучими, посоловiлими очима
любовно длуба ться в якихось камiнцях.
А новини ж такi, що в усякого iншого очi на лоба з цiкавостi вилiзли б.
Наприклад, пропад коронки. Всi газети про це криком кричать, усi екрани
про це миготять, на всiх аеростатах увечерi про це реклами висвiтлюють. А
пан доктор тiльки засмiявся на все це та пробурмотiв собi пiд нiс:
- Та ну? Отака lcтopiя?
I знов за камiнцi.
А коронка ж, можна сказати, iстинно якась чарiвна. Це Мiцi мусить таки
сама признати. Вона, розумi ться, в бога не вiрить, релiгiя, попи - все
це, звичайно, забобони, вона безрелiгiйна вже три роки, але тут вона
мусить визнати, що в коронцi дiйсно сидять якiсь старi чари. Чортячi чи
божi, але сидять. Факт!
Пан доктор не вiрять? Добре. Але пановi докторовi, розумi ться, вiдомо,
що принцеса ма вiд свого роду заповiт перевчити всi книжки на свiтi, i
коли не зостанеться нi одно© не перевчено© нею, тодi ота коронка, що
пропала, стане справжньою коронкою, i в Нiмеччинi знову повернеться
колишня монархiя. Вiдомо це пановi докторовi? Добре. Що ж це за знак, що
як пропала коронка, так iпринцеса звелiла всi книжки геть iз ©© кабiнету
повиносити? Га? А подивитись тiльки на не©, яка стала. То така пишна,
повiльна, така горда була, така тиха та нечутна. А тепер уся як на
струнах, хвилини на мiсцi не всидить, то верхи гаса , то на аеропланi над
усiм Берлiном шуга , то пiднiме в себе таку музику на роялi, що старий
граф тiльки покректу . Що це все значить? Га?
Пан доктор, приставивши до ока побiльшене скло й розглядаючи камiнчик,
мусить згодитись, що це таки надзвичайно цiкаво.
Так, розумi ться, цiкаво, але що чари в нiй , то це теж таки факт
Мiцi, звичайно, пi в якi вiдьми, наговори й тому подiбнi забобони не
вiрить, але що ця коронка не проста й що дiйсно, як кажуть люди, скрiзь
несе з собою нещастя, то це ж видко не тiльки на принцесi. Весь дiм, уся
родина графська як пере мiнилася пiсля пропаду коронки. Старий граф,
наприклад, -господи, аж моюрошно часом ста ! - тiльки те й робить, що
ходить по парадних покоях, заклавши одну руку за спину й весь час
перебираючи пальцями, а другою почуху пiдборiддя. Iнодi стане, сто©ть,
щось про себе бурмоче, знизу плечима, по-смiха ться. Стара графиня
притихла, навiть до кухнi не втруча ться, нi до чого не загляда . А що з
графiвною Трудою сталось, так це теж хiба не доказ? й би то, сказати, що
до коронки? А як пропала, так графiвну як пiдмiнили. То, бувало, останнiми
часами тiльки до церкви виходила (щось було таке напало на не©!|) - така
собi сумирна була, а то теж раптом як скинула з себе всю релiгiю й
загуляла так, що аж курить. Додому до ночi не верта ться, i часом винцем
од не© таки добренько попаху . Старий граф уже разiв зо два з нею строгу
балачку мали, але то ©й цiлком байдуже, тiльки комiчно так посвисту собi.
Та навiть на прислузi вiдбилась та коронка, чого вже бiльше! Фрiдрiха
заарештували (хоч усi готовi заприсягти, що вiн анi сном, анi духом не
винен). Ернста вiдправили. А замiсть ©х узяли якогось молоденького
кучерявого хлопця, що вмi тiльки червонiти, а в сво му дiлi анiчогiсiнько
не тямить. А приставлено його, - подумать тiльки! - до само© принцеси.
Ма те собi. Ото нiби якась вiдома графовi Адольфовi й дуже вiрна людина.
I от тут пан доктор раптом вiзьми та й запитай.
- Так, так. Ну, а як принцеса ся ма ? Нiчого?
Мiцi на це тiльки поширю очi, потiм заплющу ©х i глибоко зiтха .
й-богу, це могло вже навiть стару бабусю зачепити. Мiцi, розумi ться,
цього так залишити не може. ©©, мабуть, уже давно там кликали, але вона
мусить перевiрити, що з бiдним паном доктором сталось.
Маючи таку невинну мету, вона виходить iз-за свого стiльця й
наближа ться до пана доктора.
Вiн зирка на не©, як на муху, i знову нахиля ться до валiзки.
Якiсь паршивi, сiренькi, з зеленими жилками камiнцi цiкавiшi йому за
молоду дiвчину!
- У, якi гарнесенькi камiнчики! Можна менi подивитись?
Господи, як вiн iзлякався! Аж руку ©© вiдхилив набiк. Подумайте, добро
яке!
Але Мiцi зате ловить його руку й уже не випуска доти, доки не
перевiря , чи дiйсно ж таки - що вона, що стара бабуся - то все одно для
нього.
Та, на бiду, занадто вже переперевiрила. Знову його ненормальний стан
кида ться в другий бiк. Дверi, правда, вже зачиненi, але не замкненi.
Iстинно, не замкненi! Хтось може кожно© хвилини ввiйти. Але яан доктор на
цей раз уже й правдi не вiрить. Хапа Мiцi на руки, пiднiма , як оберемок
трави, i несе до лiжка. Цiлком божевiльний чоловiк!
Мiцi мусить тричi дати слово, що ввечерi по десятiй годинi