Страница:
------------------------------------------------------------------------
Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
OCR: Евгений Васильев
Для украинских литер использованы обозначения:
, - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
, © - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
I,i (укр) = I,i (лат)
------------------------------------------------------------------------
Присвячую мо©й сонячнiй Укра©нi
В.В
ЧАСТИНА ПЕРША
Авто м'яко, як уткнувшись у туго напнуту сiтку, зупиня ться. При
воротах у суворiй готовностi застигла палацова варта - будь ласка, ворота
вiдчиненi. Але князь Альбрехт сидить непорушне, похиливши голову й нечутно
посвистуючи безкровними губами.
Так, пiсля трьох днiв рiзних заходiв - смiшних i образливих, потрiбних
i цiлком зайвих - нащадок могутнiх, всевладних монархiв Нiмеччини
добувся-таки до ворiт палацу "короля гумових препаратiв". Тепер його ще
мають обшукати з голови до нiг i тодi вже безборонне й милостиво
пропустять на свiтлi очi бiржово© величностi. А результат?..
Висхла, старомодна, напружено-велична постать, трудно спираючись на
палицю з срiбним гострим наконечником, помалу пiдводиться i сходить iз
авто. Вузькi, старечо-синi уста не перестають безжурно, легковажно
посвистувати. I коли агенти охорони його гумово© величностi ведуть нащадка
нiмецьких iмператорiв у масивнi, монументальнi ворота палацу, i коли вони
його делiкатно, коректно, але пильно й дiловито обшукують, i коли вiн iде
вгору парадною але ю до будинку палацу, уста не перестають забуто,
напружено боляче посвистувати.
Так-от вiн, палац Мертенса! От вiн, новiтнiй. Версаль фiнансового
самодержця.
Вiн сто©ть на горi; на горi, створенiй серед рiвнини мiццю й волею
володаря Нiмеччини, конкурента бога на землi. З кожним кроком на гору, до
трону, все ширше розгорта ться панорама Берлiна. Лежить старий, покiрний
бiля нiг велетенсько© потвори, звано© палацом, i з глухим гуркотом кадить
йому тимiями сво©х фабричних димарiв.
Князь Альбрехт часом зупиня ться, щоб одпочити, i пiдводить голову
догори, до колосально© будiвлi. I тодi на устах його видушу ться тонка
посмiшка людини, що знаходить заслужену сатисфакцiю у сво©й вищостi. Стиль
омне©зму! Розумi ться, омне©зму, все©зму, всього, що тiльки можна зiбрати,
купити; щирий витвiр бiржово©, нажерто© честолюбностi й претензiйно©
нездарностi. О вiки, ви проминули недурно, тут зiбрано - не бiйтеся! -
все, що творив ваш генiй: i шпиляста, напружена в небо, в потойбiчнiсть, у
тайну готика; i округлий, заспоко ний у святiй урочистостi вiзантизм; i
брутальний, але змодернiзований амсриканiзм; величезне депо стилiв i епох,
накопичена страшна кучугура дорогоцiнних речей, понакрадуваних,
понаграбовуваних i зганьблених негiдними руками. Понурi, стiжкуватi башти
- i розлоii, смiхотливi тераси. Аскетичнi шпилi - i череватi банi. Над
дорiйським порталом парадного входу з строгими, чистими колонами - у
виступах, прищах i гримасах неомнiйська башта на дiвочих, незайманих,
святих ногах - тiло череватого, погризеного нечистими хоробами роэпускиого
бiржового махера.
Пишайся, Нiмеччино, ти досягла найвищо© слави! Столiття тво © боротьби,
грiм тво © славетно© збро©, десятилiття тяжких поразок, iспитiв,
ощадностi, збирання сил, твоя вперта невтомнiсть, шляхетна сувора
брутальнiсть, твоя кров, пiт, наука, праця - все кiнець кiнцем утворило
Мертенса!
А нащадок тво©х королiв, пiдпираючись паличкою, смиренно i слухняно йде
пишними мармуровими сходами палацу на поклiн, на сором, на ганьбу до твого
витвореного владики. I слуги владики, обшукавши нащадка тво©х королiв (чи
не ма вiн, iдучи на сором свiй, намiру вбити твого володаря), тепер
проводжають смиренного прохача з закушеними посмiшками погано видресованих
холопських пик.
А от i знамените переддвер'я до святого святих - приймальна зала пана
президента Об' днаного Банку. Тут iз мурашками поштивостi у спинi
дожидаються авдi нцi© мiнiстри "республiки", тут не один уже монарх за
показною величнiстю й награною вибачливiстю ховав тремтiння тривоги.
Храми, будованi колись на честь бога, могли б умiститись у цiй залi разом
iз сво©ми дзвiницями, банями, хрестами.
Так, так, бiржа не любить шкодувати грошей на iмпозантну й доходову
рекламу. Всякий, що входиш сюди, падай ниць! Зщулься, зберись у крихiтну
грудочку, мiзерну, безпорадну перед цi ю величчю, перед височiнню
гранiтних стiн, об' днаних кольоровим склом банi, пообкладуваних мармуром,
пообвiшуваних скарбами мистецтва, позбираних iз усiх вiкiв людськостi,
обляпаних золотом, оздоблених безутримною, кричущою, рекламною творчiстю.
Вiдчуй i проймися свiдомiстю сво © нiкчемностi. Ступай навшпиньках по
дзеркальному мармурi пiдлоги, швиденько, боком просунься помiж колонами, в
яких одбива ться тво напружене, пригнiчене обличчя, пiрни тихенько в
оксамит i шовк глибокого фотеля й сиди нишком, загублений, малесенький.
З гримасою гидливо© погорди на синюватих, расових i хорих устах,
залiзно постукуючи палицею, з гострими лопатками й тонкими синювато-бiлими
пальцями, помалу й байдуже серединою зали проходить князь Альбрехт на
вказане йому мiсце. Попiд стiнами шелестом пробiга шепiт - впiзнали.
Значить, сьогоднi ввечерi екрани газет зроблять цей шелест криком на всю
вропу.
Ну, розумi ться, шляхетна душа гумового фабриканта не випустить тако©
чудесно© нагоди, щоб потiшити свою амбiцiю, - вiн не одну годину потрима
в сво©й приймальнiй залi нащадка нiмецьких монархiв. Як кухлi доброго
пива, вiн прийматиме наперед отих усiх банкiрiв, урядовцiв, модно
поодяганих дам i смакуватиме кожну зайву хвилину чекання свого пониженого,
упокореного ворога.
Вiнтер, секретар Мертенса, високий, тонкий, з пiдiбганим животом i
довгою фiзiономi ю хорта, безшумно й легко то входить, то виходить iз
дверей кабiнету, подiбних до царських церковних врат. I князь по лiнiях
його тiла, по рухах рук i нахилу собачо© голови може судити про ступiнь
значностi того, до кою Вiнтер пiдходить. Це надзвичайно чулий,
удосконалений апарат, що зазначу в собi щонайменшу рiзницю в еманацi©
iстот у фотелях. Вiн, як червак, зда ться, ма здатнiсть то робитись iще
довшим i тоншим од поштивостi, то зщулюватись, утягати самого себе в себе,
ставати товстiшим i меншим од погорди.
От вiн виходить iз царських врат, з побожнiстю причинивши ©х за собою.
Нюхнув управо, нюхнув улiво, перегнув хортяче тiло в поштиву запинку й
безшумно, на собачих лапах, пiдбiга до князя. Пан президент просять його
свiтлiсть до кабiнету. Пан президент благають вибачити, що не могли
прийняти його свiтлiсть моментально.
Чудодiйна, страшна рiч - надiя. То вона, а не страх, не покiрнiсть веде
засуджених на смерть на ешафот; то вона найгордiших, найодважнiших утриму
вiд бажання кинутись на катiв i в нерiвнiй, безнадiйнiй, але почеснiй
боротьбi знайти смерть. Опортунiстична, поблажлива, гнучка, улеслива, вона
згодна на всяке пониження, на всяку ганьбу, аби вiдтягти останню хвилину
на мiлiметр далi.
I вона оживлю мертвякiв, ставить на ноги калiк, робить видющими
незрячих, висхлих, безживних, iнертних сповню соками й енергi ю.
"Пан президент благають вибачити". I вже тьохнуло щось у старому,
тоскно млявому тiлi, вже зашугала загусла кров, уже величезна зала стала
неподiбною до бiржово© стайнi. I паличка вже не цока так iзневажливо й
демонстративно по мармурових квадратах пiдлоги.
Мертенс прийма князя стоячи, навiть трохи пiдiйшовши до дверей од
столу. Поважно й серйозно, нахиливши бичачу, цегляного кольору шию, вiн
коротким, поштивим жестом куцо© товсто© руки поводить на дерев'яний жовтий
фотель. Нi iскорки трiумфу.
Пiсля кольорово©, врочисто©, холоднувато© пiтьми приймально© зали очi
мимоволi мружаться вiд жовтого, слiпучого свiтла кабiннету. Сонце -
майове, щедре, реготливе - з розгону б' крiзь розчиненi широченнi вiкна в
дзеркально вигладжений паркет, одбива ться, перелiта в жовтi дерев'янi
стiни, в дерев'яну стелю, гра скрiзь зайчиками вiд металу апаратiв,
лоскоче червоне, м'ясисте вухо Мертенса. I нема йому нiяких перепон. нi
одно© м'яко© меблi, нi порть ри, нi завiски - дерево, книжки, метал, папiр
та солома на плетених сидiннях фотелiв i стiльцiв. Оце такий кабiнет
президента Об' днаного Банку.
На величезному столi, переламаному глаголом, в хаотичному порядку, в
напруженiй, веселiй готовностi блискають телефони й телеграфнi апарати - з
екранами, без екранiв, слуховi, свiтловi, мiдянi, слiпучо-блискучi й
матово тьмянi - рурки, держальця, скло, гвинти. Все це грiзно, бо во
купчиться пiрамiдою перед фотелем пана президента Об' днаного Банку,
днаючи його з Берлiном, Нiмеччиною, всiм свiтом.
Сiдаючи, Мертенс надушу гудзик одного апарата й гукав в матове скло
одривчастим, одвологлим басом:
- Припинити. Давати тiльки свiтло.
I зараз же поверта ться всiм важким, туго збитим тiлом до князя.
Поклавши обидвi короткi цупкi руки з товстими пальцями на поруччя, вiн
злегка нахиля велику голову, неначе збира ться битися лобами з гостем.
Зелено-сiрi, гарнi, на диво молодi та свiжi серед цього iржавого м'яса
обличчя очi спокiйно, твердо й чекальне зупиняються на старому князевi. А
на втиснутих, блiдих, iз зеленкуватими жилками висках нащадка нiмецьких
монархiв виступа рiденька, спiтнiла рожевiсть Вiн спуска очi додолу,
довго мовчить i, нарештi, тихо, рiвно говорить у пiдлогу:
- Вам, мабуть, вiдома цiль мого до вас вiзиту?
Мертенс спочатку ледве помiтно кива головою, потiм з деякою натугою
розчiплю м'ясистi голенi губи й рипить:
- Точно невiдомо. Догадуюсь. Боюсь помилитись.
I знову стулю уста. А над верхньою губою дрiбно-дрiбно, як вогкiсть на
стiнi, мокрi пiт. Мокрi вiн i на бурому чолi, випнутому згори,
ввiгнутому посерединi й випнутому знову на бровах, подiбному до сiдла.
Розхристанi майже до живота за останньою модою (що пiшла трохи не вiд
самого Мертенса) грубi й червонi груди теж мокро блищать од поту.
Князь задумливо ставить палицю мiж сво© гострi колiна, кладе на не©
обидвi сво© руки з видушеними по них фiолетовими жилами, на руки спира
погляд i все тим самим рiвним, тихим, немов байдужим голосом почина
викладати те, що Мертенсовi давно вже добре вiдомо.
Мертенс, пiдiгнувши короткi, товстi ноги пiд фотель так, що колiна
кругло, як у жiнок, випинаються, наставивши наперед лоба, з пильною
цiкавiстю розгляда князя. Часом вiн скоса зирка на екран, на якому, як
на маяку, одноманiтно то з'явля ться, то зника нiжно-синiй круглий знак.
Князь замовка . Руки йому спiтнiли, але вiн не витира ©х, бо зна , що
вони тремтiтимуть.
Мертенс злегка тарабанить пальцями по блискучому поруччю фотеля.
- Так. Так. Гм. Отже, виходить, бiржова наука, князю, нелегка? Що? Га?
Князь не зводить очей iз сво©х мiцно, до болю складених на палицi рук.
- Удача чи невдача може спасти на найбiльш учених, пане президенте.
- Так-то воно так, та... Гм!
I раптом iржаве, обвисле, з квадратовими пiтними щелепами лице
засвiчу ться добродушними, одверто веселими iскорками очей.
- Що, князю, нашою збро ю та проти нас-таки? Га? Мечi не годяться?
Тут князь уже пiдводить тьмянi, вицвiлi, з блiдо-сiрими баньками очi на
гумового короля. Рiденька рожевiсть уже розлилась по худих, запалих щоках.
На екранi часто, настiйно почина стрибати цифра 7.
Мертенс бере олiвець i щось закреслю в товстому блокнотi.
Потiм надушу гудзик i, вертячи олiвець у пальцях, знову сiда , як
сидiв.
- Нi, князю, бiльше вiдтягати виплату неможливо. Абсолютно. Закон цифр.
Могутнiший за закони природи й гуманностi. Неможливо.
Цебто вiн цим каже, що князь Лльбрехт i його син будуть цього тижня
арештованi й посадженi в тюрму, як кузен Дiтрiх.
I князь, сiро посмiхнувшись, корчачи вiд сорому пальцi нiг, трудно
видушу з сво©х хорих, расових уст:
- Ваша влада дужча за всi закони...
- Помиля тесь, князю, помиля тесь. Я теж тiльки цифра. Тiльки цифра.
Жовтий олiвець виприску з пальцiв i з дзвiнким дренькотом котиться пiд
ноги князевi. Князь машинально й швиденько перегина ться донизу, але,
помiтивши чекальну непорушнiсть Мертенса, тiльки дивиться на олiвець i
знову кладе руки на палицю. На м'ясистих устах величностi миготить легкий
усмiх i хова ться.
- Помиля тесь, киязю, помиля тесь.
I Мертенс здiйма руки з поруччя. Вiзит скiнчено. Князь може вставати й
забиратись.
Але князь сидить i з сiрою застиглою посмiшкою дивиться пiд фотель
Мертенса.
- Ми... противники. Це так. Але коли в одного противника вистача
малодушностi прийти до другого й прохати пощади, то так натурально, що в
другого повинно вистачити великодушностi вiдмовитись од таких способiв
боротьби, як... смерть. Бо ви самi зна те, що ваша вiдмова... смерть для
мене й для мого сина.
Мертенс спокiйно накрива очi важкуватими повiками, знову обiйма
пальцями поруччя фотеля i, наче цитуючи напам'ять книгу, рiвно, поважно
говорить:
- Князю! Кiлька десяткiв рокiв тому ваша вельмишановна шляхетська
монархiя штовхнула Нiмеччину в ряд згубних внутрiшнiх i зовнiшнiх вiйн.
Зруйнувала. Знищила. Кинула у злиднi, в ганьбу.
Сухий, тонкий нiс князя блiдне так, що зда ться старою, вивiтреною,
посiрiлою кiсткою. Але князь мовчить - десь пiдло нашiпту надiя: а може,
задовольниться брутальнiстю й не захоче жорстокостi?
- I ми пiдняли ©©! Ми! Вернули могутнiсть, славу, багатство! Ми!
I Мертенс сильно гупа себе рукою не в груди, а по круглому колiнi.
- Але ви, ви не призна те. Мрi те вернути колишн , неповторне. Iсторiю
лицем назад? Змови проти нас? Що? Га?
Князь скоса зирка в iржаве лице. Ага, бiржова душа не витримала,
розхристалась, да волю собi, тiшиться, губу зако-иилю , громом гримить.
- Та ще приходите до нас просити в нас нашо© збро© для боротьби з
нами-таки? Хе! Великодушнiсть?
- Я прошу не для боротьби, а для врятування честi й життя... мого й
мого сина. Ну, я вас... благаю!
I, чуючи болючий, жахний сором i знаючи, що цього не треба було казати,
i знаючи, що все одно й це не поможе, старий князь робить горлом так, наче
ковта щось трудне, i одверта голову вбiк. На старiй, жовто-сiрiй шкурi
вилиць хоробливо горять червонi плями.
Мертенс раптом погаса . Витяга з-пiд фотеля ноги, сiда рiвнiше i,
пильно та важко дивлячись у князя, з сухою байдужiстю каже:
- Врятування вашо© честi й життя... в руках вашо© дочки. I, не зводячи
твердого погляду з поширених непорозумiнням очей князя, попереджуючи цим
усяку посмiшку, з строгою врочистiстю дода :
- Нiмеччинi потрiбна гiдна ©© слави дружина менi.
Князь якийсь мент ошелешено сидить, широко розплющивши та так i забувши
очi, iз злегка одвислою нижньою губою, а червоними плямами пiдняття на
прозоро-жовтих щоках. Потiм умить, хитнувшись увесь угору, пiдпира тiло
палицею, роззявлю рота, зараз же закрива , наче задихавшись тим, що ма
сказати, знову розкрива й видиха вниз у злегка пiдняте догори м'ясисте,
червоно-буре, лобате лице:
- Нахабний хам!
I, напружено-часто застукавши металiчним наконечником по вiдлозi,
спираючи на палицю ослабле тiло, поверта ться на мiсцi, злегка хита ться
i, випрямившись, дрiбн-о-швидко виходить iз кабiнету.
Мертенс iз кректiнням нахиля ться, пiднiма олiвець i, надушуючи
гудзика крайнього апарата, з посмiшкою гирка про себе:
- Ще й сам ©© приведеш!
* * *
Лагiднi, терплячi очi Софi скоса й несмiло, з острахом побожностi
зиркають на витончений, уже суворо, знайоме, страшно закостенiлий овал
молочно матового лиця принцеси Елiзи. Три днi за постаттю принцеси не
видно бiло©, пухнасто© купи Нептуна з рожевим язиком i розумними,
терплячо-лагiдними собачими очима. Три днi принцеса, льока©, шофери,
камеристка Софi ловлять, благають, грозяться Нептуновi, i з кожним днем
овал принцеси ста гострiший, як тiльки згадують iм'я Нептуна.
Лагiднi, сумирнi очi Софi з побожним нерозумiнням дивляться злегка
вгору на суворо замкнутi уста дивно©, нелюдсько© iстоти в такому людському
тiлi. Батько i брат сьогоднi вибираються в далеку повiтряну дорогу,
апарати вже стоять напоготовi, з Лейпцiга прийшли новi науковi прилади, що
за ними принцеса так тужила, що ©х так довго й нетерпляче вичiкува.iа,
надворi в парку стоять густi завiси весняного дихання, якi треба, як воду,
проривати грудьми, iдучи, вiд яких не тiльки Нептунове серце душно
стиску ться. А дивна iстота ходить по парку, грiзно, зловiсно стягнувши
широкi брови на зеленi очi й поклацуючи пальцем право© руки по долонi
лiво©, - грiзний знак!
Старий князь сьогоднi чогось так сумно, тихо сказав:
- Закон природи, Елiзо, нема ради...
Але дивна iстота тiльки глянула на батька й мовчки вiдiйшла хто з нею,
для того всi закони, крiм ©©, зникають. Нiякi закони бога, природи, людей
не мають нi сили, нi значення перед ©© законом i волею.
В кiнцi але© нарештi з'являються двi постатi; вони ведуть ведмежу купу
шерстi. В не© роззявлена паща i язик мокро, зрдихано звиса на правий бiк.
I льока©, i Софi, i Нептун - усi знають, що в квiтнi, коли сонце гарячими
золотими пальцями розгорта пелюстки квiток, безсоромно оголюючи нiжну
схованiсть ©х; коли вночi в парку сто©ть насичений сонцем, сласний шепiт
трав, дерев, коли в грудях плава тоскна, солодка ту© а, коли навiть
заржавленi цвяхи вилiзають iз старих дощок паркана i зливаються в обiймах,
- тодi не можна мати претензiй до Нептуна за його нехтування обов'язкiв
раба. Тiльки одна принцеса Елiза цього не розумi .
Нептун важко дихас и уперто тягне могутню, жовтяво-бiлу голову назад
вiн показу , що тiльки насилi кориться и нi один крок його не з його
добро© волi.
Його можна вести на мотузку, можна гарапником примуснiй пересувати
ноги, але вся ведмежо собача душа його там, зпiдки так пiдступно, так не©
арно, так чисто по людському вiдiрвали йою цi двое людей.
Принцеса Елiза мовчки, не дивлячись на злочинця, бере мотузок iз рук
льока©в Вона сама поведе його далi. Льока© можуть iти соби геть. Лишиться
тiльки Софi. Чого кров на мордi в Непттуна? Били? Нi? В боротьбi? Якiй
боротьбi? Добре.
Нептун сидить i жде дальшо© насили. Колись, iще так недавно, ще три днi
тому такi покiрнi, вiдданi, перповненi молитовною готовнiстю покласти сво
життя за один мiв папi його очi - тепер тьмянi, невидющi, поверненi
поглядом, усi ю суттю сво ю туди, за парк, до люто©, весело, жадно
пiднесено© кавалькади, в якiй вiн займав пануюче мiсце.
Принцеса не бачить, куди поверненi очi Нептуна, вона не розумi того,
що розумiють навiть старi iржавi цвяхи в парканах.
- Нептуне! Ходiм!
Нептун важко диха й не чу . З пащi густим павутинням звиса слина
через чорний бордюр губи.
- Нептуне!
Нi одного руху хвостом, нi iскорки уваги в тьмяних очах.
- Нептуне!
Сонце жовтими плямами мрiйно гойда ться на бiлiй кошлатiй купi.
Принцеса Елiза раптом повiльно, задумано вийма з торбинки гарненький,
поблискуючий бузково-синюватими хвильками парламутру револьвер, ступа до
Нептуна й якийсь мент дивиться на вiдвернену вбiк байдужу, чужу, вперту
голову. Софi похололими вухами чу , як голос принцеси ста тихий, ледве
чутний,тьмяний:
- Нептуне! Ходiм! Чу ш?.. Ну, Нептуне!
Нептун не чу .
Тодi Софi бачить поширеними, зацiпенiлими очима, як принцеса Елiза
помалу пiдводить руку, перехиля дуло перламутрово© цяцьки до голови
Нептуна, дуло злегка здригу ться, чу ться легеньке шипiння, i бiла голова
з роззявленим ротом i мокрими помережаними губами раптом одкида ться назад
i пада набiк Та сама i олова, яку принцеса несамовито, з жагою цiлувала
ще три днi тому i сама розчiсувала ©© бiлi шовковi патли!
Одвернувшись i не глянувши бiльше нi разу, принцеса йде але ю назад, до
палацу. Вона не поверта ться й не кличе Софi: вона зна , що два кроки вiд
не© з неминучiстю явища природи йде невеличка, струнка, худенька постать
iз гладенько причесаною попелястою голiвкою й лагiдними покiрними очима.
При виходi з парку небо розгорта широченнi розгонистi блакитнi обiйми.
Принцеса злегка пiдводить золото червону голову: гарне небо, чисте,
прозоре й таке легке, що, зда ться, можна птати в ньому без нiяких
апаратiв Тiлькi на заходi, як дiрчастi волокниста iубка, розвiшена на
просух, рiвною смугою простяглася сиво-жовта хмарина. З землi куряться у
прозору блакить пахощi засоромлено бiлих черешень, нiжно-рожевих яблунь,
молодих кущiв iз дитячими щiчками листочкiв i пiслядощовоi смачно©
вогкостi землi.
А там, позаду, на але©, з судорожно витягненою лапою лежить десь бiла
купа Нептуна.
Подвiр'ям замку принцеса Елiза проходить плавкою, поважною ходою,
строго и легко несучи маленьку голiвку на великому пишному тiлi, щiльно
обтягненому на крутих клубах старомодною амазонкою, - голiвка золотисто©
гадючки на тiлi горного лебедя.
Коли вона входить до кабiнету, ©й на хвилинку зда ться, що батько й
Отто занадто раптово стають веселi. Тiльки веселiсть Отто трошки часом
необгрунтована, напружена, винувата, як у людини напiдпитку. I смiх
вибуха з горла несподiвано для самого його "Ги-и!".
Батько без ладу все то замика , то вiдмика шухляди столу, по кiлька
раз iз неуважною заклопотанiстю обмацу кишенi й занадто пильно погляда
на Отто.
Дивне й прощання: судорожнiсть у мiцних батькових пальцях, пiсля яких
довго хочеться терти мiсця дотикiв. Така сама судорожнiсть у Оттовiй
посмiшцi при влiзаннi до апарата.
I тiльки через двi години i по вiдльотi ста все зрозумiле. Точно через
двi години, як було наказано старому Йоганновi.
Сонце скоса й густо червонить стiну робiтнi, рясно догори
позаставлювану полицями з книжками. Принцеса Елiза болюче морщить широкi
темнi брови, ввесь час перед очима роззявлена, чорна, закинута назад паща
бiлого милого Нептуна. I нема вже кiстяностi в овалi лиця принцеси, вiн
тепер нiжний, чистий, бездоганно правильний, як тiльки що знесене яйце, i
матово рожевиться вiд одблиску сонця на склi.
Хтось тихенько рипить дверима. Принцеса Елiза клаца пальцем право©
руки по долонi лiво©: хто смi порушувати наказ - пiд час працi не входити
до робiтнi?!
Це старий Йоганн. Старий, жовтенький, зморщений, як перестигла, забута
на деревi грушка. На маленькому личку звичайна врочистiсть i тиха
поважнiсть, але в очах щось неспокiйне, тривожне, а на тацi невеличкий
клуночок та велика куверта з печатками ©хня свiтлiсть велiли точно через
двi години передати це принцесi. Строго наказано.
Елiза спочатку пильно вдивля ться в поважне личко Йоганна - Йоганн
завсiди все зна . Але тепер, видно, Йоганн не зна , тiльки бо©ться.
Тодi Елiза швидко бере клуночок i куверту хита головою Йоганновi и
прикладам руку з довгимн пальцями до серця. Бурi печатки з м'ясистими,
видушеними краями, як два ока у круглих окулярах, моторошно, пепорушно
дивляться у стелю.
Старенький Йоганн несмiливо вiдходить за дверi и уперше за всю свою
службу пiдгляда в-за них. I бачить старенький Йоганн, також уперше за всю
свою службу в цьому домi, як принцеса Елiза з першого таки погляду в листа
батька тратить усю свою звичайну напружену величнiсть, заглибленiсть у
себе: вона по баб'ячому, гикавкою скрику , схоплю ться, хапа знову листа,
знову гика , перекрививши рота набiк, i з перекривленим ротом,
перекривленими, непринцесиними очима пробiга повз Йоганна, не помiтивши
його притулено© до стiни, змертвiло©, крихiтно© постатi.
I вперше за все сво життя .старенький Йоганн увiходить без дозволу до
кiмнати панiв i тихенько, злодiйкувато перечиту страшного листа. I так
само, як у принцеси, жахно струшуються в його старечих, поморщених ручках
аркушики патеру й рядки письма стрибають перед очима:
"Дорога моя дитино!
Коли ти будеш читати цього останнього мого листа, нi мене, нi брата
твого не буде вже на свiтi..."
Може, Йоганн також по баб'ячому скрику , може, нi, нiхто того, навiть
сам старенький, не чу .
"Але наша смерть повинна бути для всього свiту тiльки страшним,
нещасливим випадком. Це - дине, що ми можемо зробити, щоб урятувати нашу
i твою честь. Пам'ятай це, дитино моя!.."
Старенький Йоганн, трусячись, озира ться - чи не чита ще хто-небудь iз
ним цього листа, чи не знатиме про рятування честi.
"Ми приносимо себе в жертву нашiй великiй святiй справi. А тобi лиша мо
заповiт боротьба далi й помста за нашу смерть. Ти - сильна духом. Ти -
дина з нашого роду, що зберегла в собi велич нашого духу, геро©чнiсть,
волю i свiдомiсть датского iсторичного завдання. Нам легше помирати,
знаючи це..."
Рядки миготять в очах Иоганна, пливуть слова про якiсь органiзацi©, про
банки, бiржу, розрахунки, а про головне не-а та й нема. Через що ж саме?!
Для чого це страшне?!
"Все наше рухоме й нерухоме майно переходить у власнiсть Об' днаного
Банку. На помiч родичiв не сподiвайся - боягузи, маловiри, его©сти,
нездари. На якийсь час оселись у мого старого друга, графа фон Елленберга.
Вiн старий i збiднiлий, живе на утриманнi свого сина, але вiрно й глибоко
вiдданий менi й нашому дiлу.
Синовi його не довiряйся - зрадник, перекидько, продажний, улазливий.
По скiнченнi жалоби приймай руку принца Георга. Це буде першим ступенем
до здiйснення нашого великого iдеалу. Благаю не вiдпихай його руки,
приборкай свою непомiрну вибагливiсть i гординю. Нiщо зразу не приходить.
Передаю у Тво© руки коронку Зiгфрiда. Хочу вiрити, що, незважаючи на
всю Твою емансипацiю, ти поставишся з вiдповiдною пошаною до старого
вiщування: пропаде коронка Зiгфрiда - загине наш рiд.
Працюй далi над собою, готуй себе бути на височинi науки, досвiду,
знання людей i свого великого народу. Прощай, хай допоможе Тобi
всемогутнiй виконати покладену на Тебе долею велику мiсiю! Твiй нещасливий
батько".
А ще через двi години до замку наспiва телеграфiчне сповiщення:
недалеко вiд Гамбурга в лiсi знайдено розбитий аероплан i пiд ним трупи
батька i брата принцеси Елiзи.
Нещасливий, страшний випадок.
* * *
Старомодний, присадкуватий, двоповерховий дiм графа фон-Елленберга
давненько вже не переживав тако© трiпанини, шарування, вибивання. Три днi
графиня бiга , як iзлякана мишка, що загубила нiрку, з поверху на поверх,
у все загляда , вiд усього жаха ться, всiх драту , всiм перешкоджа .
Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
OCR: Евгений Васильев
Для украинских литер использованы обозначения:
, - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
, © - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
I,i (укр) = I,i (лат)
------------------------------------------------------------------------
Присвячую мо©й сонячнiй Укра©нi
В.В
ЧАСТИНА ПЕРША
Авто м'яко, як уткнувшись у туго напнуту сiтку, зупиня ться. При
воротах у суворiй готовностi застигла палацова варта - будь ласка, ворота
вiдчиненi. Але князь Альбрехт сидить непорушне, похиливши голову й нечутно
посвистуючи безкровними губами.
Так, пiсля трьох днiв рiзних заходiв - смiшних i образливих, потрiбних
i цiлком зайвих - нащадок могутнiх, всевладних монархiв Нiмеччини
добувся-таки до ворiт палацу "короля гумових препаратiв". Тепер його ще
мають обшукати з голови до нiг i тодi вже безборонне й милостиво
пропустять на свiтлi очi бiржово© величностi. А результат?..
Висхла, старомодна, напружено-велична постать, трудно спираючись на
палицю з срiбним гострим наконечником, помалу пiдводиться i сходить iз
авто. Вузькi, старечо-синi уста не перестають безжурно, легковажно
посвистувати. I коли агенти охорони його гумово© величностi ведуть нащадка
нiмецьких iмператорiв у масивнi, монументальнi ворота палацу, i коли вони
його делiкатно, коректно, але пильно й дiловито обшукують, i коли вiн iде
вгору парадною але ю до будинку палацу, уста не перестають забуто,
напружено боляче посвистувати.
Так-от вiн, палац Мертенса! От вiн, новiтнiй. Версаль фiнансового
самодержця.
Вiн сто©ть на горi; на горi, створенiй серед рiвнини мiццю й волею
володаря Нiмеччини, конкурента бога на землi. З кожним кроком на гору, до
трону, все ширше розгорта ться панорама Берлiна. Лежить старий, покiрний
бiля нiг велетенсько© потвори, звано© палацом, i з глухим гуркотом кадить
йому тимiями сво©х фабричних димарiв.
Князь Альбрехт часом зупиня ться, щоб одпочити, i пiдводить голову
догори, до колосально© будiвлi. I тодi на устах його видушу ться тонка
посмiшка людини, що знаходить заслужену сатисфакцiю у сво©й вищостi. Стиль
омне©зму! Розумi ться, омне©зму, все©зму, всього, що тiльки можна зiбрати,
купити; щирий витвiр бiржово©, нажерто© честолюбностi й претензiйно©
нездарностi. О вiки, ви проминули недурно, тут зiбрано - не бiйтеся! -
все, що творив ваш генiй: i шпиляста, напружена в небо, в потойбiчнiсть, у
тайну готика; i округлий, заспоко ний у святiй урочистостi вiзантизм; i
брутальний, але змодернiзований амсриканiзм; величезне депо стилiв i епох,
накопичена страшна кучугура дорогоцiнних речей, понакрадуваних,
понаграбовуваних i зганьблених негiдними руками. Понурi, стiжкуватi башти
- i розлоii, смiхотливi тераси. Аскетичнi шпилi - i череватi банi. Над
дорiйським порталом парадного входу з строгими, чистими колонами - у
виступах, прищах i гримасах неомнiйська башта на дiвочих, незайманих,
святих ногах - тiло череватого, погризеного нечистими хоробами роэпускиого
бiржового махера.
Пишайся, Нiмеччино, ти досягла найвищо© слави! Столiття тво © боротьби,
грiм тво © славетно© збро©, десятилiття тяжких поразок, iспитiв,
ощадностi, збирання сил, твоя вперта невтомнiсть, шляхетна сувора
брутальнiсть, твоя кров, пiт, наука, праця - все кiнець кiнцем утворило
Мертенса!
А нащадок тво©х королiв, пiдпираючись паличкою, смиренно i слухняно йде
пишними мармуровими сходами палацу на поклiн, на сором, на ганьбу до твого
витвореного владики. I слуги владики, обшукавши нащадка тво©х королiв (чи
не ма вiн, iдучи на сором свiй, намiру вбити твого володаря), тепер
проводжають смиренного прохача з закушеними посмiшками погано видресованих
холопських пик.
А от i знамените переддвер'я до святого святих - приймальна зала пана
президента Об' днаного Банку. Тут iз мурашками поштивостi у спинi
дожидаються авдi нцi© мiнiстри "республiки", тут не один уже монарх за
показною величнiстю й награною вибачливiстю ховав тремтiння тривоги.
Храми, будованi колись на честь бога, могли б умiститись у цiй залi разом
iз сво©ми дзвiницями, банями, хрестами.
Так, так, бiржа не любить шкодувати грошей на iмпозантну й доходову
рекламу. Всякий, що входиш сюди, падай ниць! Зщулься, зберись у крихiтну
грудочку, мiзерну, безпорадну перед цi ю величчю, перед височiнню
гранiтних стiн, об' днаних кольоровим склом банi, пообкладуваних мармуром,
пообвiшуваних скарбами мистецтва, позбираних iз усiх вiкiв людськостi,
обляпаних золотом, оздоблених безутримною, кричущою, рекламною творчiстю.
Вiдчуй i проймися свiдомiстю сво © нiкчемностi. Ступай навшпиньках по
дзеркальному мармурi пiдлоги, швиденько, боком просунься помiж колонами, в
яких одбива ться тво напружене, пригнiчене обличчя, пiрни тихенько в
оксамит i шовк глибокого фотеля й сиди нишком, загублений, малесенький.
З гримасою гидливо© погорди на синюватих, расових i хорих устах,
залiзно постукуючи палицею, з гострими лопатками й тонкими синювато-бiлими
пальцями, помалу й байдуже серединою зали проходить князь Альбрехт на
вказане йому мiсце. Попiд стiнами шелестом пробiга шепiт - впiзнали.
Значить, сьогоднi ввечерi екрани газет зроблять цей шелест криком на всю
вропу.
Ну, розумi ться, шляхетна душа гумового фабриканта не випустить тако©
чудесно© нагоди, щоб потiшити свою амбiцiю, - вiн не одну годину потрима
в сво©й приймальнiй залi нащадка нiмецьких монархiв. Як кухлi доброго
пива, вiн прийматиме наперед отих усiх банкiрiв, урядовцiв, модно
поодяганих дам i смакуватиме кожну зайву хвилину чекання свого пониженого,
упокореного ворога.
Вiнтер, секретар Мертенса, високий, тонкий, з пiдiбганим животом i
довгою фiзiономi ю хорта, безшумно й легко то входить, то виходить iз
дверей кабiнету, подiбних до царських церковних врат. I князь по лiнiях
його тiла, по рухах рук i нахилу собачо© голови може судити про ступiнь
значностi того, до кою Вiнтер пiдходить. Це надзвичайно чулий,
удосконалений апарат, що зазначу в собi щонайменшу рiзницю в еманацi©
iстот у фотелях. Вiн, як червак, зда ться, ма здатнiсть то робитись iще
довшим i тоншим од поштивостi, то зщулюватись, утягати самого себе в себе,
ставати товстiшим i меншим од погорди.
От вiн виходить iз царських врат, з побожнiстю причинивши ©х за собою.
Нюхнув управо, нюхнув улiво, перегнув хортяче тiло в поштиву запинку й
безшумно, на собачих лапах, пiдбiга до князя. Пан президент просять його
свiтлiсть до кабiнету. Пан президент благають вибачити, що не могли
прийняти його свiтлiсть моментально.
Чудодiйна, страшна рiч - надiя. То вона, а не страх, не покiрнiсть веде
засуджених на смерть на ешафот; то вона найгордiших, найодважнiших утриму
вiд бажання кинутись на катiв i в нерiвнiй, безнадiйнiй, але почеснiй
боротьбi знайти смерть. Опортунiстична, поблажлива, гнучка, улеслива, вона
згодна на всяке пониження, на всяку ганьбу, аби вiдтягти останню хвилину
на мiлiметр далi.
I вона оживлю мертвякiв, ставить на ноги калiк, робить видющими
незрячих, висхлих, безживних, iнертних сповню соками й енергi ю.
"Пан президент благають вибачити". I вже тьохнуло щось у старому,
тоскно млявому тiлi, вже зашугала загусла кров, уже величезна зала стала
неподiбною до бiржово© стайнi. I паличка вже не цока так iзневажливо й
демонстративно по мармурових квадратах пiдлоги.
Мертенс прийма князя стоячи, навiть трохи пiдiйшовши до дверей од
столу. Поважно й серйозно, нахиливши бичачу, цегляного кольору шию, вiн
коротким, поштивим жестом куцо© товсто© руки поводить на дерев'яний жовтий
фотель. Нi iскорки трiумфу.
Пiсля кольорово©, врочисто©, холоднувато© пiтьми приймально© зали очi
мимоволi мружаться вiд жовтого, слiпучого свiтла кабiннету. Сонце -
майове, щедре, реготливе - з розгону б' крiзь розчиненi широченнi вiкна в
дзеркально вигладжений паркет, одбива ться, перелiта в жовтi дерев'янi
стiни, в дерев'яну стелю, гра скрiзь зайчиками вiд металу апаратiв,
лоскоче червоне, м'ясисте вухо Мертенса. I нема йому нiяких перепон. нi
одно© м'яко© меблi, нi порть ри, нi завiски - дерево, книжки, метал, папiр
та солома на плетених сидiннях фотелiв i стiльцiв. Оце такий кабiнет
президента Об' днаного Банку.
На величезному столi, переламаному глаголом, в хаотичному порядку, в
напруженiй, веселiй готовностi блискають телефони й телеграфнi апарати - з
екранами, без екранiв, слуховi, свiтловi, мiдянi, слiпучо-блискучi й
матово тьмянi - рурки, держальця, скло, гвинти. Все це грiзно, бо во
купчиться пiрамiдою перед фотелем пана президента Об' днаного Банку,
днаючи його з Берлiном, Нiмеччиною, всiм свiтом.
Сiдаючи, Мертенс надушу гудзик одного апарата й гукав в матове скло
одривчастим, одвологлим басом:
- Припинити. Давати тiльки свiтло.
I зараз же поверта ться всiм важким, туго збитим тiлом до князя.
Поклавши обидвi короткi цупкi руки з товстими пальцями на поруччя, вiн
злегка нахиля велику голову, неначе збира ться битися лобами з гостем.
Зелено-сiрi, гарнi, на диво молодi та свiжi серед цього iржавого м'яса
обличчя очi спокiйно, твердо й чекальне зупиняються на старому князевi. А
на втиснутих, блiдих, iз зеленкуватими жилками висках нащадка нiмецьких
монархiв виступа рiденька, спiтнiла рожевiсть Вiн спуска очi додолу,
довго мовчить i, нарештi, тихо, рiвно говорить у пiдлогу:
- Вам, мабуть, вiдома цiль мого до вас вiзиту?
Мертенс спочатку ледве помiтно кива головою, потiм з деякою натугою
розчiплю м'ясистi голенi губи й рипить:
- Точно невiдомо. Догадуюсь. Боюсь помилитись.
I знову стулю уста. А над верхньою губою дрiбно-дрiбно, як вогкiсть на
стiнi, мокрi пiт. Мокрi вiн i на бурому чолi, випнутому згори,
ввiгнутому посерединi й випнутому знову на бровах, подiбному до сiдла.
Розхристанi майже до живота за останньою модою (що пiшла трохи не вiд
самого Мертенса) грубi й червонi груди теж мокро блищать од поту.
Князь задумливо ставить палицю мiж сво© гострi колiна, кладе на не©
обидвi сво© руки з видушеними по них фiолетовими жилами, на руки спира
погляд i все тим самим рiвним, тихим, немов байдужим голосом почина
викладати те, що Мертенсовi давно вже добре вiдомо.
Мертенс, пiдiгнувши короткi, товстi ноги пiд фотель так, що колiна
кругло, як у жiнок, випинаються, наставивши наперед лоба, з пильною
цiкавiстю розгляда князя. Часом вiн скоса зирка на екран, на якому, як
на маяку, одноманiтно то з'явля ться, то зника нiжно-синiй круглий знак.
Князь замовка . Руки йому спiтнiли, але вiн не витира ©х, бо зна , що
вони тремтiтимуть.
Мертенс злегка тарабанить пальцями по блискучому поруччю фотеля.
- Так. Так. Гм. Отже, виходить, бiржова наука, князю, нелегка? Що? Га?
Князь не зводить очей iз сво©х мiцно, до болю складених на палицi рук.
- Удача чи невдача може спасти на найбiльш учених, пане президенте.
- Так-то воно так, та... Гм!
I раптом iржаве, обвисле, з квадратовими пiтними щелепами лице
засвiчу ться добродушними, одверто веселими iскорками очей.
- Що, князю, нашою збро ю та проти нас-таки? Га? Мечi не годяться?
Тут князь уже пiдводить тьмянi, вицвiлi, з блiдо-сiрими баньками очi на
гумового короля. Рiденька рожевiсть уже розлилась по худих, запалих щоках.
На екранi часто, настiйно почина стрибати цифра 7.
Мертенс бере олiвець i щось закреслю в товстому блокнотi.
Потiм надушу гудзик i, вертячи олiвець у пальцях, знову сiда , як
сидiв.
- Нi, князю, бiльше вiдтягати виплату неможливо. Абсолютно. Закон цифр.
Могутнiший за закони природи й гуманностi. Неможливо.
Цебто вiн цим каже, що князь Лльбрехт i його син будуть цього тижня
арештованi й посадженi в тюрму, як кузен Дiтрiх.
I князь, сiро посмiхнувшись, корчачи вiд сорому пальцi нiг, трудно
видушу з сво©х хорих, расових уст:
- Ваша влада дужча за всi закони...
- Помиля тесь, князю, помиля тесь. Я теж тiльки цифра. Тiльки цифра.
Жовтий олiвець виприску з пальцiв i з дзвiнким дренькотом котиться пiд
ноги князевi. Князь машинально й швиденько перегина ться донизу, але,
помiтивши чекальну непорушнiсть Мертенса, тiльки дивиться на олiвець i
знову кладе руки на палицю. На м'ясистих устах величностi миготить легкий
усмiх i хова ться.
- Помиля тесь, киязю, помиля тесь.
I Мертенс здiйма руки з поруччя. Вiзит скiнчено. Князь може вставати й
забиратись.
Але князь сидить i з сiрою застиглою посмiшкою дивиться пiд фотель
Мертенса.
- Ми... противники. Це так. Але коли в одного противника вистача
малодушностi прийти до другого й прохати пощади, то так натурально, що в
другого повинно вистачити великодушностi вiдмовитись од таких способiв
боротьби, як... смерть. Бо ви самi зна те, що ваша вiдмова... смерть для
мене й для мого сина.
Мертенс спокiйно накрива очi важкуватими повiками, знову обiйма
пальцями поруччя фотеля i, наче цитуючи напам'ять книгу, рiвно, поважно
говорить:
- Князю! Кiлька десяткiв рокiв тому ваша вельмишановна шляхетська
монархiя штовхнула Нiмеччину в ряд згубних внутрiшнiх i зовнiшнiх вiйн.
Зруйнувала. Знищила. Кинула у злиднi, в ганьбу.
Сухий, тонкий нiс князя блiдне так, що зда ться старою, вивiтреною,
посiрiлою кiсткою. Але князь мовчить - десь пiдло нашiпту надiя: а може,
задовольниться брутальнiстю й не захоче жорстокостi?
- I ми пiдняли ©©! Ми! Вернули могутнiсть, славу, багатство! Ми!
I Мертенс сильно гупа себе рукою не в груди, а по круглому колiнi.
- Але ви, ви не призна те. Мрi те вернути колишн , неповторне. Iсторiю
лицем назад? Змови проти нас? Що? Га?
Князь скоса зирка в iржаве лице. Ага, бiржова душа не витримала,
розхристалась, да волю собi, тiшиться, губу зако-иилю , громом гримить.
- Та ще приходите до нас просити в нас нашо© збро© для боротьби з
нами-таки? Хе! Великодушнiсть?
- Я прошу не для боротьби, а для врятування честi й життя... мого й
мого сина. Ну, я вас... благаю!
I, чуючи болючий, жахний сором i знаючи, що цього не треба було казати,
i знаючи, що все одно й це не поможе, старий князь робить горлом так, наче
ковта щось трудне, i одверта голову вбiк. На старiй, жовто-сiрiй шкурi
вилиць хоробливо горять червонi плями.
Мертенс раптом погаса . Витяга з-пiд фотеля ноги, сiда рiвнiше i,
пильно та важко дивлячись у князя, з сухою байдужiстю каже:
- Врятування вашо© честi й життя... в руках вашо© дочки. I, не зводячи
твердого погляду з поширених непорозумiнням очей князя, попереджуючи цим
усяку посмiшку, з строгою врочистiстю дода :
- Нiмеччинi потрiбна гiдна ©© слави дружина менi.
Князь якийсь мент ошелешено сидить, широко розплющивши та так i забувши
очi, iз злегка одвислою нижньою губою, а червоними плямами пiдняття на
прозоро-жовтих щоках. Потiм умить, хитнувшись увесь угору, пiдпира тiло
палицею, роззявлю рота, зараз же закрива , наче задихавшись тим, що ма
сказати, знову розкрива й видиха вниз у злегка пiдняте догори м'ясисте,
червоно-буре, лобате лице:
- Нахабний хам!
I, напружено-часто застукавши металiчним наконечником по вiдлозi,
спираючи на палицю ослабле тiло, поверта ться на мiсцi, злегка хита ться
i, випрямившись, дрiбн-о-швидко виходить iз кабiнету.
Мертенс iз кректiнням нахиля ться, пiднiма олiвець i, надушуючи
гудзика крайнього апарата, з посмiшкою гирка про себе:
- Ще й сам ©© приведеш!
* * *
Лагiднi, терплячi очi Софi скоса й несмiло, з острахом побожностi
зиркають на витончений, уже суворо, знайоме, страшно закостенiлий овал
молочно матового лиця принцеси Елiзи. Три днi за постаттю принцеси не
видно бiло©, пухнасто© купи Нептуна з рожевим язиком i розумними,
терплячо-лагiдними собачими очима. Три днi принцеса, льока©, шофери,
камеристка Софi ловлять, благають, грозяться Нептуновi, i з кожним днем
овал принцеси ста гострiший, як тiльки згадують iм'я Нептуна.
Лагiднi, сумирнi очi Софi з побожним нерозумiнням дивляться злегка
вгору на суворо замкнутi уста дивно©, нелюдсько© iстоти в такому людському
тiлi. Батько i брат сьогоднi вибираються в далеку повiтряну дорогу,
апарати вже стоять напоготовi, з Лейпцiга прийшли новi науковi прилади, що
за ними принцеса так тужила, що ©х так довго й нетерпляче вичiкува.iа,
надворi в парку стоять густi завiси весняного дихання, якi треба, як воду,
проривати грудьми, iдучи, вiд яких не тiльки Нептунове серце душно
стиску ться. А дивна iстота ходить по парку, грiзно, зловiсно стягнувши
широкi брови на зеленi очi й поклацуючи пальцем право© руки по долонi
лiво©, - грiзний знак!
Старий князь сьогоднi чогось так сумно, тихо сказав:
- Закон природи, Елiзо, нема ради...
Але дивна iстота тiльки глянула на батька й мовчки вiдiйшла хто з нею,
для того всi закони, крiм ©©, зникають. Нiякi закони бога, природи, людей
не мають нi сили, нi значення перед ©© законом i волею.
В кiнцi але© нарештi з'являються двi постатi; вони ведуть ведмежу купу
шерстi. В не© роззявлена паща i язик мокро, зрдихано звиса на правий бiк.
I льока©, i Софi, i Нептун - усi знають, що в квiтнi, коли сонце гарячими
золотими пальцями розгорта пелюстки квiток, безсоромно оголюючи нiжну
схованiсть ©х; коли вночi в парку сто©ть насичений сонцем, сласний шепiт
трав, дерев, коли в грудях плава тоскна, солодка ту© а, коли навiть
заржавленi цвяхи вилiзають iз старих дощок паркана i зливаються в обiймах,
- тодi не можна мати претензiй до Нептуна за його нехтування обов'язкiв
раба. Тiльки одна принцеса Елiза цього не розумi .
Нептун важко дихас и уперто тягне могутню, жовтяво-бiлу голову назад
вiн показу , що тiльки насилi кориться и нi один крок його не з його
добро© волi.
Його можна вести на мотузку, можна гарапником примуснiй пересувати
ноги, але вся ведмежо собача душа його там, зпiдки так пiдступно, так не©
арно, так чисто по людському вiдiрвали йою цi двое людей.
Принцеса Елiза мовчки, не дивлячись на злочинця, бере мотузок iз рук
льока©в Вона сама поведе його далi. Льока© можуть iти соби геть. Лишиться
тiльки Софi. Чого кров на мордi в Непттуна? Били? Нi? В боротьбi? Якiй
боротьбi? Добре.
Нептун сидить i жде дальшо© насили. Колись, iще так недавно, ще три днi
тому такi покiрнi, вiдданi, перповненi молитовною готовнiстю покласти сво
життя за один мiв папi його очi - тепер тьмянi, невидющi, поверненi
поглядом, усi ю суттю сво ю туди, за парк, до люто©, весело, жадно
пiднесено© кавалькади, в якiй вiн займав пануюче мiсце.
Принцеса не бачить, куди поверненi очi Нептуна, вона не розумi того,
що розумiють навiть старi iржавi цвяхи в парканах.
- Нептуне! Ходiм!
Нептун важко диха й не чу . З пащi густим павутинням звиса слина
через чорний бордюр губи.
- Нептуне!
Нi одного руху хвостом, нi iскорки уваги в тьмяних очах.
- Нептуне!
Сонце жовтими плямами мрiйно гойда ться на бiлiй кошлатiй купi.
Принцеса Елiза раптом повiльно, задумано вийма з торбинки гарненький,
поблискуючий бузково-синюватими хвильками парламутру револьвер, ступа до
Нептуна й якийсь мент дивиться на вiдвернену вбiк байдужу, чужу, вперту
голову. Софi похололими вухами чу , як голос принцеси ста тихий, ледве
чутний,тьмяний:
- Нептуне! Ходiм! Чу ш?.. Ну, Нептуне!
Нептун не чу .
Тодi Софi бачить поширеними, зацiпенiлими очима, як принцеса Елiза
помалу пiдводить руку, перехиля дуло перламутрово© цяцьки до голови
Нептуна, дуло злегка здригу ться, чу ться легеньке шипiння, i бiла голова
з роззявленим ротом i мокрими помережаними губами раптом одкида ться назад
i пада набiк Та сама i олова, яку принцеса несамовито, з жагою цiлувала
ще три днi тому i сама розчiсувала ©© бiлi шовковi патли!
Одвернувшись i не глянувши бiльше нi разу, принцеса йде але ю назад, до
палацу. Вона не поверта ться й не кличе Софi: вона зна , що два кроки вiд
не© з неминучiстю явища природи йде невеличка, струнка, худенька постать
iз гладенько причесаною попелястою голiвкою й лагiдними покiрними очима.
При виходi з парку небо розгорта широченнi розгонистi блакитнi обiйми.
Принцеса злегка пiдводить золото червону голову: гарне небо, чисте,
прозоре й таке легке, що, зда ться, можна птати в ньому без нiяких
апаратiв Тiлькi на заходi, як дiрчастi волокниста iубка, розвiшена на
просух, рiвною смугою простяглася сиво-жовта хмарина. З землi куряться у
прозору блакить пахощi засоромлено бiлих черешень, нiжно-рожевих яблунь,
молодих кущiв iз дитячими щiчками листочкiв i пiслядощовоi смачно©
вогкостi землi.
А там, позаду, на але©, з судорожно витягненою лапою лежить десь бiла
купа Нептуна.
Подвiр'ям замку принцеса Елiза проходить плавкою, поважною ходою,
строго и легко несучи маленьку голiвку на великому пишному тiлi, щiльно
обтягненому на крутих клубах старомодною амазонкою, - голiвка золотисто©
гадючки на тiлi горного лебедя.
Коли вона входить до кабiнету, ©й на хвилинку зда ться, що батько й
Отто занадто раптово стають веселi. Тiльки веселiсть Отто трошки часом
необгрунтована, напружена, винувата, як у людини напiдпитку. I смiх
вибуха з горла несподiвано для самого його "Ги-и!".
Батько без ладу все то замика , то вiдмика шухляди столу, по кiлька
раз iз неуважною заклопотанiстю обмацу кишенi й занадто пильно погляда
на Отто.
Дивне й прощання: судорожнiсть у мiцних батькових пальцях, пiсля яких
довго хочеться терти мiсця дотикiв. Така сама судорожнiсть у Оттовiй
посмiшцi при влiзаннi до апарата.
I тiльки через двi години i по вiдльотi ста все зрозумiле. Точно через
двi години, як було наказано старому Йоганновi.
Сонце скоса й густо червонить стiну робiтнi, рясно догори
позаставлювану полицями з книжками. Принцеса Елiза болюче морщить широкi
темнi брови, ввесь час перед очима роззявлена, чорна, закинута назад паща
бiлого милого Нептуна. I нема вже кiстяностi в овалi лиця принцеси, вiн
тепер нiжний, чистий, бездоганно правильний, як тiльки що знесене яйце, i
матово рожевиться вiд одблиску сонця на склi.
Хтось тихенько рипить дверима. Принцеса Елiза клаца пальцем право©
руки по долонi лiво©: хто смi порушувати наказ - пiд час працi не входити
до робiтнi?!
Це старий Йоганн. Старий, жовтенький, зморщений, як перестигла, забута
на деревi грушка. На маленькому личку звичайна врочистiсть i тиха
поважнiсть, але в очах щось неспокiйне, тривожне, а на тацi невеличкий
клуночок та велика куверта з печатками ©хня свiтлiсть велiли точно через
двi години передати це принцесi. Строго наказано.
Елiза спочатку пильно вдивля ться в поважне личко Йоганна - Йоганн
завсiди все зна . Але тепер, видно, Йоганн не зна , тiльки бо©ться.
Тодi Елiза швидко бере клуночок i куверту хита головою Йоганновi и
прикладам руку з довгимн пальцями до серця. Бурi печатки з м'ясистими,
видушеними краями, як два ока у круглих окулярах, моторошно, пепорушно
дивляться у стелю.
Старенький Йоганн несмiливо вiдходить за дверi и уперше за всю свою
службу пiдгляда в-за них. I бачить старенький Йоганн, також уперше за всю
свою службу в цьому домi, як принцеса Елiза з першого таки погляду в листа
батька тратить усю свою звичайну напружену величнiсть, заглибленiсть у
себе: вона по баб'ячому, гикавкою скрику , схоплю ться, хапа знову листа,
знову гика , перекрививши рота набiк, i з перекривленим ротом,
перекривленими, непринцесиними очима пробiга повз Йоганна, не помiтивши
його притулено© до стiни, змертвiло©, крихiтно© постатi.
I вперше за все сво життя .старенький Йоганн увiходить без дозволу до
кiмнати панiв i тихенько, злодiйкувато перечиту страшного листа. I так
само, як у принцеси, жахно струшуються в його старечих, поморщених ручках
аркушики патеру й рядки письма стрибають перед очима:
"Дорога моя дитино!
Коли ти будеш читати цього останнього мого листа, нi мене, нi брата
твого не буде вже на свiтi..."
Може, Йоганн також по баб'ячому скрику , може, нi, нiхто того, навiть
сам старенький, не чу .
"Але наша смерть повинна бути для всього свiту тiльки страшним,
нещасливим випадком. Це - дине, що ми можемо зробити, щоб урятувати нашу
i твою честь. Пам'ятай це, дитино моя!.."
Старенький Йоганн, трусячись, озира ться - чи не чита ще хто-небудь iз
ним цього листа, чи не знатиме про рятування честi.
"Ми приносимо себе в жертву нашiй великiй святiй справi. А тобi лиша мо
заповiт боротьба далi й помста за нашу смерть. Ти - сильна духом. Ти -
дина з нашого роду, що зберегла в собi велич нашого духу, геро©чнiсть,
волю i свiдомiсть датского iсторичного завдання. Нам легше помирати,
знаючи це..."
Рядки миготять в очах Иоганна, пливуть слова про якiсь органiзацi©, про
банки, бiржу, розрахунки, а про головне не-а та й нема. Через що ж саме?!
Для чого це страшне?!
"Все наше рухоме й нерухоме майно переходить у власнiсть Об' днаного
Банку. На помiч родичiв не сподiвайся - боягузи, маловiри, его©сти,
нездари. На якийсь час оселись у мого старого друга, графа фон Елленберга.
Вiн старий i збiднiлий, живе на утриманнi свого сина, але вiрно й глибоко
вiдданий менi й нашому дiлу.
Синовi його не довiряйся - зрадник, перекидько, продажний, улазливий.
По скiнченнi жалоби приймай руку принца Георга. Це буде першим ступенем
до здiйснення нашого великого iдеалу. Благаю не вiдпихай його руки,
приборкай свою непомiрну вибагливiсть i гординю. Нiщо зразу не приходить.
Передаю у Тво© руки коронку Зiгфрiда. Хочу вiрити, що, незважаючи на
всю Твою емансипацiю, ти поставишся з вiдповiдною пошаною до старого
вiщування: пропаде коронка Зiгфрiда - загине наш рiд.
Працюй далi над собою, готуй себе бути на височинi науки, досвiду,
знання людей i свого великого народу. Прощай, хай допоможе Тобi
всемогутнiй виконати покладену на Тебе долею велику мiсiю! Твiй нещасливий
батько".
А ще через двi години до замку наспiва телеграфiчне сповiщення:
недалеко вiд Гамбурга в лiсi знайдено розбитий аероплан i пiд ним трупи
батька i брата принцеси Елiзи.
Нещасливий, страшний випадок.
* * *
Старомодний, присадкуватий, двоповерховий дiм графа фон-Елленберга
давненько вже не переживав тако© трiпанини, шарування, вибивання. Три днi
графиня бiга , як iзлякана мишка, що загубила нiрку, з поверху на поверх,
у все загляда , вiд усього жаха ться, всiх драту , всiм перешкоджа .