Вiнниченко Володимир. Сонячна машина

- Нiчого-нiчого, пане добродiю, невеличка катавасiя. Тижнiв три-чотири
доведеться пролежати й тодi можна вдруге бити А що поганенько вам, нiчого
- струс. Хорому б, пане Кравтвурсте, слiд би давати сонячного хлiба. Це
дуже помага .
Цей чоловiк говорить про сонячний хлiб так, наче вiн його вже рокiв
десять ужива в сво©й медичнiй практицi.
Якийсь хриплуватий, заморожений голос справедливо завважу , що хорий
навряд чи може сам скрутити собi хлiба, а нiхто iнший не може ж зробити
йому.
- Хм, так, рацiя. Шкода, пане добродiю, що наш славетний Рудольф Штор
винайшов цю Машину з таким обмеженням Доведеться вас через те молоком
годувати, на старий режим переводити. Нема ради Пане Кравтвурсте, у вас
тепер iз молока можна купiль дочкам робити. Так ви хорого заливайте ним.
Просто заливайте. Ну, скоро навiдаюсь iще. До побачення! Лежiть, не
рухайтесь i молочко попивайте. Ви сонячний хлiб уже вживали? Ну, до молока
все ж таки легше знов вертатися, нiж до м'яса. Нiчого, все буде добре,
навiть нога вам лишиться.
Доктор Рудольф почува , як на лицi йому виступа дурна, непотрiбна,
чужа посмiшка й чи©сь губи в нього кажуть:
- Спасибi, пане докторе.
- Нiчого, нiчого Лежiть собi! До побачення!
I доктор Рудольф лежить собi й попива молочко, вернувшись до "старого
режиму". От тобi й перелiт! Бiдний, милий майстер Кiн! От тобi i зустрiч,
i Сонячна машина, i обожнювання, i нова ера, i перемога над тою, що там
десь, у лабораторi©, ка ться й жде на нього. Там, може, iде люта боротьба,
там, може, буду ться новий свiт, там, може, справдi, ставлять трiумфальнi
ворота для його в!©зду (через те, може, для бiльшого сюрпризу й не
присилали нi потяга, нi лiтакiв за ним i дивно мовчали). Бiдний, бiдний
майстер Кiн! А вiн тут, у сiльськiй хатi, лежить iз забандажованою ногою,
безсилий, безпорадний, повернений на "старий режим". Що це - глум якихось
та мних сил! Його, Рудольфа Штора, винахiдника Сонячно© машини - на
молоко?! Але краще вже молоко, нiж млосне тремтiння. I доктор Рудольф
слухняно й з огидою п' молоко, яким щедро залива його родина
Кравтвурстiв - батько, дочка Емма й син Отго. Вони з великою охотою це
роблять - однако по ж молоко виливати треба або не до©ти корiв. Але и те
сказати, нащи ©х тепер не то що до©ти, а взагалi тримати! А нащо поле
мати? А кози на якого бiса? Хiба що на шкiру?
Взагалi в Кравтвурстiв маса всяких клопотiв iз лiквiдацi ю "старого
режиму". День у день виника раптом те саме питання: чекай, а навiщо це
тепер? Рудий, iз фiалковими щоками й хитрими очима Кравтвурст збитий iз
пантелику: нi хитрувати, нi викручуватись, нi вiдгризатись од цупких лап
життя вже не треба А що ж треба? I чи це надовго? А он, кажуть, негри з
китаицями будуть Сонячну машину в людей вiднiмати.
Вони охоче заливають хорого не тiльки молоком, але й розмовами,
запитаннями, жалями одне на одного. Часто вони сваряться десь унизу, i
доктор Рудольф чу , як старий Кравтвурст за щось ла Сонячну машину й
Емму. А Емма з незалежним виглядом гупа ногами по дерев'яних сходах,
iдучи до сво © кiмнати, i раптом згори вниз одгриза ться до батька:
- Овва! Овва!
- Оi я тебе оввакну! От я тобi покажу "новi порядки". Щоб ти не смiла
менi й ногою з хати виступитиi Чу ш там!
- Овва! I сьогоднi пiду, i завтра, i коли схочу.
- Ану, спробуй, спробуй!
- Оi i спробую! От злякалась. Ото! Що це вам, старi порядки? Вiзьму
собi свою Машину та й пiду геть од вас. I що ви менi зробите? От дво ,
тро , десятеро собi коханцiв мати му - що я, боюсь когось? Чи хто за мо©х
дiтей журитись буде? Сама пожурюсь. Машину покрутила - i нiкого не
потребую. Ото, тепер не тi порядки, тату Нема чого Сидiть отам, та ©жте з
богом сонячний хлiб, та спiть на здоров'я, коли старi. А я молода i
молодого й хочу. От вам i все!
I, затупавши ногами так, що склянка на столi цока об глечик, Емма
весело мугиче в себе в кiмнатi бiскаю, тупчнться, одяга ться,
прибира ться. На хвилинку вона вбiга до хати до Рудольфа, чогось шукаючи
по всiх шухлядах, i пiд не© дiйсно пашить таким молодим та здоровим, що
доктор Рудольф аж зiтха .
I з сином старий свариться, бо й син майже нiколи дома не бува . Але
Отто тiльки посвисту й навiть не вiдповiда старому. I бiдний Кравствурст
iде до Рудольфа й скаржиться йому на ту прокляту Сонячну машину, що отак-о
батькову владу зводить нанiвець. До цi © Машини були дiти як дiти:
роботящi, слухнянi, без дозволу з обiйстя нiкуди. А тепер - як ранок, так
i повiяли до хлопцiв, дiвчат, до бiса.
- Ну, добре, а що ж ©м, пане Кравствурсте, дома робити!
- Що, що! Як сонячний хлiб, так i роботи вже нiяко© не ма ? Шити,
прати, за худобою дивитись. Що, що! Страху не стало! Пошани не стало! Що
©м тепер батько? Вiзьму, каже, Машину пiд пахву й пiду собi геть. Сказало
б воно менi коли отак? Я б йому показав "не боюсь". Любовникiв! Ну? Так в
очi батьковi й каже. Про чоловiка не дума . Любовникiв Я б отого Рудольфа
Штора, коли б вiн менi попався, добре б випрасував за його Машину!
Розпуста, а не Машина!
Рудольф Штор посмiха ться.
- Ну, добре, а ви ж, пане Кравтвурсте, ©сте сонячний хлiб то© Машини?

Кравтвурст хитро й сердито примружу очi.
- А що ж менi, картоплю ©сти! Чого ж би я не мав його ©сти.
- Так чого ж ви ла те Машину!
- А того лаю, що без пуття зроблено. Не можна всякому писклятi давати в
руки Машину. Треба, щоб на родину давали одну, та й не всякiй же родинi, а
тiй, що заслужить. Треба, щоб народ не розпускався через не©, порядок
держав. А то що ж воно дi ться: начальства нiякого нема, полiцi© нема,
залiзницi нема, свiчок нема, нiчого нема. Розбишацтво, злодiяцтво таке
повелось, якого вже сотнi лiт тут у нас не чувано. Приходять тобi в хату,
наставляють до грудей револьвер i: "Ану, давай бiлизну, давай одежу,
чоботи". Забирають i йдуть. То за це спасибi казати Сонячнiй машинi? Оце
до замку пана Горнфельда з'явилися собi панки з сусiдньою мiстечка,
забрали собi найкращi кiмнати та й живуть, як у себе. Управитель мовчить.
Що йому казати? До кого йому жалiтися? "Це, - кажуть, - тепер спiльне". То
за такi порядки дякувати Сонячнiй машинi? А що хлiб ©© добрий, то добрий,
то таки правда. Що добре, то добре, але що погане, то погане.
А днi плентаються так помалу, одноманiтно, бiль так повiльно менша ,
нетерплячка так дряпа за серце, що хочеться вiдрiзати к бiсу цю ногу,
покинуть ©© тут i ©хати до Берлiна. Що там? Справдi окупацiя чи сiльська
вигадка?
Уже доктор Рудольф i сонячний хлiб ©сть, уже Емма одно© ночi
втекла-таки з батькiвського дому, взявши не тiльки Машину, але й усю свою
одежу та бiлизну; уже доктор Рудольф помаленьку ходить по хатi, спираючись
на палицю, а про Берлiн усе ж таки нiяких звiсток нема . Нiчого й
балакучий кругленький лiкар не зна , хоч i дуже цiкавий би знати.
На його думку, Берлiн окупували не iндокитайцi, а американцi
Американцям хочеться давно встановити свою гегемонiю на весь свiт. От вони
скористалися ослабленням Нiмеччини й пiд виглядом заведення порядку
захопили ©©.
- А чого ж залiзницi не ходять?
- Не добалакались iще до краю. Сторгуються - пустять Терором беруть,
терором.
Дощ невриписто, нудно, безустанку дряпа ться в маленьке заплакане
вiкно, по горах лазять, як безпритульнi пси, шмат ки хмар, Кравтвурст без
потреби довго обгупу черевики на порозi дому, надокучливо, без мотиву
свище в кухнi Отто. А ввечерi нема чим свiтить - нiде нi свiчок, нi нафти
не мож на добутi©, всi крамницi порозтаскувало населення, продати - нiхто
не прода за грошi, чого вони тепер вартi. Мiнятись же на одежу
Краiзтвурст не хоче, шкода - свiчку спалив, та й нема, а одежа служитиме
роки. Та й як ти його за сорочку нафтя купуватимеш - подереш сорочку на
шматки?
I доктор Рудольф лежить од п'ято© години вечора до восьмо© ранку в
темнотi, обмацуючи щохвилини ногу, зiтхаючи й загрiбаючи волосся на
потилицю.
Це зовсiм зовсiм не те, що думалось, що так описував Макс. А що ж iще
там, у Берлiнi, чека на нього в цiй новiй ерi?
***
Лопотить, трiщить, чха й несподiвано стрiля старий Кравтвурстiв
мотоциклет пiд доктором Рудольфом. I що ближче до Берлiна скочу ться з гiр
доктор Рудольф, то все зрозумiлiше, все яснiше ста йому дивне мовчанння
Каесему.
Тепер не диво: не тiльки Каесем, не тiльки Берлiн - вся Нiмеччина
мовчить. Темна, застигла, мовчазна пустеля. Як закляте якоюсь ворожою,
страшною силою, спинилось i закi; м'янiло все, що ранiше грюкало залiзом,
пашiло вогнем, ди хало димом, рухалось мiльйонами живих i мертвих
гвинтикiв. Димарi тисяч фабрик стоять, увiткнувшись у небо помертвiлими
пальцями, i не куряться. Мертвою пусткою вi вiд порожнiх станцiй
залiзниць, вiд застиглих на колiях розчинених вагонiв, вiд роззявлених
дверей величезних депо, де так само моторошно бачити мертвий спокiй, як на
кладовищi веселий, п'яний рух.
Лопотить по вулицях мiст, мiстечок i сiл старовинний мотор Кравтвурста,
i лунко вiдбива ться цокання й лопiт його по завмерлих вулицях. З
посмiшкою цiкавостi проводжають його очi людей iз позакладуваними в кишенi
руками. А коли доктор Рудольф зупиня ться, вони балакають iз ним знехотя,
трошки насмiшкувато й трошки вибачливо, як iз людиною, яка не зна
елементарних, вiдомих усiм речей.
До Берлiна пiдвозить доктора Рудольфа старенька машинка його зовсiм
стомлено - кашляючи, хрипаючи й через кожний кiлометр зупиняючись. От
довезе й також пiде на спокiй, на сплячку, як уся Нiмеччина.
Порох дощу мокро обвива лице, стiкаючи за шию холодними цiвочками.
Небо брудним, сiрим павутинням нависло над Берлiном. Сiрою застиглою тишею
обкутанi передмiстя.
Доктор Рудольф пильно, похмуро зирка по боках вулиць. Та сама картина
страшно© помертвiло© ру©ни.
Але от у шиковному старовинному екiпажi з гербами, запряженому
рiзномастими кiньми, ©де веселе товариство - очевидно, робiтники. Серед
них дiвчата в мокрих, зелених, iз листя сплетених вiнках. Всi вони наче з
весiлля ©дуть - на очах усiх обнiмаються, цiлуються, регочуть i з усi ©
сили поганяють коней.
I на вулицях той самий лiнивий, утихомирений спокiй на всiх обличчях,
так само позакладуванi руки в кишенi, тi самi порожнi, вже злегка
поржавiлi, потьмянiлi рейки трамва©в, по яких не гуркотять колеса вагонiв.
Доктор Рудольф часом переганя людей iз вiзочками. На вiзочках - трава
та листя, прикритi мокрим покривалом; так хазяйновито все, дiловито,
спокiйно й звично, наче вони вi -життя тiльки те й робили, що возили
отак-о вiзочки з травокi собi на ©жу. Поволеньки йдуть собi маленькими
гуртками, мирно розмовляють, перегукуються з другими, на доктора Рудольфа
з цiкавiстю позирають - звiдки взялася тут на машинi людина, коли всi
машини вже давно нiмо й безсило стоять.
Кроки людей лунають дзвiнко, самотньо у височенних колодязях вулиць -
тут пану понура, врочиста тиша. Ще нема , мабуть, третьо© години, а тут,
на днi цих колодязiв, уже вечiр. Колись вони в цей час горiли вогнями
лiхтарiв, вiкон, реклам, вивiсок. Тодi ©м байдуже було - чи день iще там,
угорi, чи нiч, вони собi мали сво свiтло. Тепер, закутанi в моторошну
тишу, вони стоять мовчазнi, суворi, темнi, дивовижнi, покинутi тунелi,
якими колись пливли гуркiтливi потоки людських тiл, екiпажiв, свiтла,
крику, гомону. Тут i возиьiв менше, i перехожих зовсiм мало, тiльки мляво,
безнадiйно риються в купах смiття голоднi здичавiлi собаки. Де-не-де в
понурих вiкнах блима жовтенька крихiтна плямка свiтла - свiчка чи
каганець.
Бiля рiчки знов люднiше: то тут, то там, то гуртками, то поодинцi,
важко ступаючи, поперегинавшись набiк, несуть люди воду у вiдрах, у
великих кухлях, глечиках для вмивання, В бляшаних коритах. I теж вираз
©хнiх постатей i облич дiловитий, серйозний, наче все життя вони носили
воду з рiчки та каналiв.
Лунко, занадто голосно, порушуючи мертву гармонiю абсолютно© тишi,
лопотить старенька машинка доктора Рудольфа. Але кварталiв за два вiд дому
графа Елленберга вона раптом пiдозрiло чха , закашлю ться й ста . Ста
рiшуче й остаточно, не вiдгукуючись нi на якi пiдштурхування й
пiдкручування доктора Рудольфа.
Тодi вiн обнiма ©© за роги стерна, як поранену, i потихснь-ко веде
далi Все ж таки послужила сiаренька - i за те спасибi.
Мур саду такий самий рiдний, теплий, дорогий. Порох дощу обвiва його
мокрi боки, на ребрах лежать купки жовто-червоного листя; вiти дерев
порiдiлими гiллячками спускаються з-за муру на вулицю.
Iржаво, хруско вiдчиня ться хвiртка - давно нiхто не ходив нею. З-пiд
не© з мокрим шелестом туго вiдсува ться вбiк наметена купа осiнннього
листя Фасади лабораторi© й буднику оголенi по-осiнньому, тьмяно дивляться
в сад зачиненими вiкнами.
Доктор Рудольф спира об стiну оранжере© мотор, витi©рас рукавом лице,
по якому розвозяться налиплi бризки болота, i йде до будинку, шкутильгаючи
й застiбуючи щiльнiше комiр коротенького пальта. В саду нiкого; дощик
мирно шелесливо шепотить мiж пожовклим рiдким листям; лежать позгрiбанi
купи листя, дбайливо прикритi брезентом - очевидно, дiдусь Йоганн
хазяйну .
Доктор Рудольф на хвилинку зупиня ться перед будинком, щоб перевести
дух - чогось йому тiсно, трудно диха ться. Потiм помалу пiдходить до
закрито© веранди помешкання батькiв. Там колись вiн, iще хлопцем, отако©
само© осiнньо© пори готувався до сво©х лекцiй. Тепер усi вiкна на нiй
щiльно по-зачинюванi.
Якась жiноча, схилена над чимсь, постать. Вона ритмiчно, сильно руха
лiктями й спиною в синiй блузi, неначе пере. Так, дiйсно пере. Бiля не© на
стiльцi лежить купка мокро© викручено© бiлизни. Голова пов'язана бiлою
хусткою, щоб на волосся не ляпало, стан запнутий фартухом. Хто це може
бути? Не мати - стрункiша, молодша постать, хоч теж майже такого самого
росту.
Доктор Рудольф заходить збоку. Праля на рип його крокiв поверта голову
й раптом швидко випростову ться. Просто в лице Рудольфовi злякано, вражено
дивляться зеленi широкi очi принцеси Елiзи. З-пiд бiло© хустки над чолом
видно два червоно-золотих серпа волосся. Лиця зашаренi вiд роботи. Вона
якось чудно, не помiчаючи, випуска з рук на пiдлогу бiлизну, якийсь мент
сто©ть, зацiпенiвши, потiм задом одсува ться до дверей i швидко виходить
ними. На стiльцях сиротливо лишилася купка випрано©, спiральне
повикручувано© бiлизни й маленька ванна з синюватим милинням.
Доктор Рудольф проводить тремтячою мокрою рукою по мокрому лицi, ще
бiльше розмазу бруд i нерiшуче вiдчиня дверi на веранду. На нього пашить
теплом, вогким, миляним духом.
В цей самий мент дверi, якими вийшла принцеса, вихором розпанахуються,
i в них з'явля ться висока, сяюча, палаюча радiстю постать панi Штор. Вона
кида ться до доктора Рудольфа, мовчки обхоплю його голову, мовчки жадно,
сильно вкрива мокре, брудне лице теплим натиском уст, мовчки горне до
себе мокре тiло його, вбира в себе, обмацу руками, знову тисне, знову
цiлу в очi, в щоки, в голову, з яко© звалю ться долу мокрий капелюх.
Говорити вона нiчого не може, тiльки болюче, жадно, щасливо часом стогне й
мугиче. Потiм ратом одпуска сина, вiдверта ться й тихо плаче.
- Мамо! Мамуню! Люба, дорога! Ну чого ж? Чого?
- Од щастя, сину, од щастя!
Вона швидко, енергiйно витира очi й знову поверта ться до доктора
Рудольфа. Вiн, це - вiн. Здоровий, живий, трохи нiби схуд, але тi самi
чистi, яснi, прозоро-щирi очi, та сама прекрасна, трошки винувата
посмiшка, все те саме, брудне, але те саме, безмежно дороге й любе.
Тепер вона може говорити, рухатись, бачити, чути. Вона веде його до
кiмнати, роздяга , умива , витира , як у дитинствi. I розпиту , i
ляка ться, i вимага показати зранену ногу, i знову мовчки хапа голову.
Батька нема - вiн пiшов по харчi. В кiмнатах усе так само, як i було, -
чисто, затишно й трошки занадто все в строгому порядку.
- Ну, а як же тут у вас, мамо? Все добре?
Докторовi Рудольфовi хочеться насамперед щось iнше спитати що значить
оте, що вiн бачив щойно на верандi?
Панi Штор ухильно, не дивлячись у вiчi синовi, злегка знизу плечима.
Чи добре? Як i з якого погляду дивитись на речi. Для одних, може, добре,
для других - гiрше, для третiх, може, i погано. Як раз у раз у життi за
всяких порядкiв Звичайно, змiн багато. От чужi люди, наприклад, оселились
у домi Весь горiшнiй та майже весь долiшнiй поверх позаймали.
- Як?! А принцеса ж де?
Принцеса перейшла вниз, до графинi. Граф, графиня й принцеса мають
тепер усього три кiмнати та ще невеличкий салон iз роялем - салон насилу
випрохали. А решта поко©в зайнята рiзними людьми. У принцесиних кiмнатах
живе швець iз родиною - жiнкою й трьома дiтьми; в покоях графiвни Труди
двi пари молодих людей iз друкарнi Майнерта; у великiй залi живо дво
малярiв, у бiблiотецi - якийсь худенький, милий чоловiчок, який назива
себе вченим, кабiнет графа займа бухгалтер iз якогось банку; у великому
салонi живе технiк iз жiнкою. Народу повно тепер у домi. Прислуга
розiйшлась, але Иоганн лишився. Внизу, в кiмнатах прислуги, нiхто
оселятися не хоче.
- Ну, а як же... годуються принцеса, графи, батько?
- Графиня i я ©мо сонячний хлiб. А принцесi, графовi й батьковi мусимо
готувати iжу. Варимо всi по черзi, навiть принцеса. Вона нiзащо не хоче,
щоб за не© хтось робив, ©© вiрна Софi покинула ©©. З шофером Германом,
разом iз авто мобiлем, ви©хала кудись. I сама тепер усе робить. Аякже,
сама! Оце ж ти бачив: бiлизну свою пере, ©сти варить, кiмнату свою
прибира , хоче сама й воду носити, але батько до цього вже нiяк не може
допустити. Оце носить ©й тепер на прання воду. Все ж спинилось тепер,
Рудi, - нi водопровiд, нi каналiзацiя, нi електрика - нiщо тепер не
функцiону . Живемо, як колись за старих-старих часiв.
I мати так обережно, заспокiйливо погладжу доктора Рудольфа по плечу
Звичайно, це непри мно й трудненько без звички, але якось перетерплять
люди й житимуть i серед таких умов. Воно, розумi ться, все трохи не так
виходить, як сподiвалося, а все ж таки не так уже й страшно, як дехто
дума . Може, дасть бог, якось направиться життя.
- А де ж Макс?
- Макс живе десь разом iз графiвною Трудою. В ©© вiллi.
Побрались?
Панi Штор знову не дивиться в очi Рудольфовi. Бог ©х зна , чи
побрались, чи якi в них вiдносини Макс смi ться й каже, що нi, а хто його
тепер може розiбрати, якi вiдносини мiж молодими людьми. От живуть у цьому
домi двi парочки, а хто вони - нiчого зрозумiти не можна Коханцi, подружжя
чи так собi. Раз у раз сварки, смiхи, то в такiй парi ходять, то в другiй,
то ще якiсь приходять, i дiвчата з тими гуляють. Ну, та що там у чужi
вiдносини заглядати. Аби людям добре було.
I знову, немов заспокоюючи, немов потiшаючи, панi Штор гладить сина по
головi, розправляючи волосся.
В кiмнатах по кутках сто©ть темний присмерк. Хтось гра нагорi.
- Гра наша графиня. Переродилась людина. Гра цiлими днями. Така мила,
така добра стала! Нiчого, сину, якось воно все буде. Де ж ти оселишся,
сину?
Доктор Рудольф обережно зводить материну руку з голови й пiдводиться.
- В лабораторi©, мамо. Вона вiльна? Нiхто не хотiв зайняти?
Панi Штор посмiха ться.
- Та де не хотiли! Стiльки охотникiв находилось. Та ми з принцесою
вiдборонили. Ну, та й тво iм'я помагало "Це лабораторiя Рудольфа Штора".
"А? Рудольфа Штора?" Ну, i вiдставали Дуже хотiлось малярам оселитись там.
Доктор Рудольф одходить i дуже пильно дивиться у вiкно
- А принцесi ж.. що до того.. чого вона вiдбороняла?
- А вона чогось усе ходить до лабораторi©. Працю , каже, там, чита
тво© кяижки.
Панi Штор вийма з шафи свiчку в старовинному срiбному пiдсвiчнику й
запалю ©© принесеною з кухнi запаленою трiсочкою. I знову винувато
дивиться на сина.
- Сiрничкiв уже не можна дiстати. Пiддержу мо вогонь у кухнi та так i
свiтимо.
Свiтло свiчечки скупеньке, мерехтливе, тiнi гойдаються вiд нього
посмиканими смугами.
Грюкають дверi в другiй кiмнатi. Чи©сь важкi, повiльнi кроки.
- Мабуть, батько. Ти вже, сину, будь iз ним трошки...
Дверi розчиняються, i в кiмнату спочатку всува ться мiшок, набитий
чимсь круглим, потiм батькова голова в профiль, далi вся постать його.
Одною рукою вона трима на спинi мiшок, у другiй - велике вiдро з водою.
Голова поверта ться, зустрiча ться з очима доктора Рудольфа й на якийсь
мент застига . Нi особливого здивовання, нi радостi не помiтно в суворих
гарних рисах зарослого бородою лиця.
Ганс Штор помалу ставить вiдро на пiдлогу, потiм спуска мiшок, скида
капелюш, пальто, вiдносить ©х у кухню - чути, як старанно струшу з них
воду з дощу. Мати поспiхом хапа вiдро з водою й виносить на веранду.
Вернувшись, загляда в мiшок - там головки капусти, картопля, редька, ще
якась городина й хвiст курки.
Рудольф хоче помогти матерi, але з'явля ться Ганс Штор, мовчки бере в
них iз рук мiшок i виносить до кухнi.
Рудольф знову сiда в куток канапи й похиля голову.
Мати мовчки, тихо гладить його по волоссi.
Ганс Штор увiходить, понуро розгладжу долонями залички й зирка на
сина.
- Ну що, задоволений?
Рудольф пiдводить голову й мовчки стомлено дивиться на батька.
- Ощасливив людство? Га? Бачив уже плоди сво © "велико©" працi?
Подоба ться?
Панi Штор помалу пiдходить до батька, вичища чимсь забруднене плече
його й спокiйно-стримано каже:
- З Рудi нещастя, батьку, було. Упав iз аероплана й зломив знову ногу
Весь цей час пролежав у селянина у хатi. Ганс Штор байдуже-понуро дивиться
вбiк.
- Шкода. Пропустив найцiкавiше. Не бачив, як його славетна Машина
переверта людей на звiрiв. Шкода. Ну, та ще й тепер не пiзно
намилуватись. Матиме досить часу.
Вiн важко сiда бiля столу й стомлено простягу по ньому руки з
червоними, згрубiлими вiд роботи пальцями. На гарних виписаних устах його
видушу ться саркастичний усмiх.
- "Трiумфальна зустрiч". "Спаситель свiту". "Новий Христос". "Рай
земний". Так, так: рай, чудесний рай. Мурло, хамло, злодi©, злочинцi,
всяка шваль, наволоч позабирались у палаци, повдягались у шовки, оксамити
i... сплять. Сплять i розпутничають з жiнками. Варто, варто було
трiумфальну зустрiч зробити тобi! Та навiть на це не вистачило сили. Не
дотяг-ли, порозлазилися, як черва, що насмокталася трупа. А крику, а
гвалту скiльки було! Макс уже на iншi планети з сонячним хлiбом летiти
збирався, туди свiй рай нести. Навiснi, навiснi!
Ганс Штор безнадiйно, гiрко й стомлено хита головою. Свiчка блима ,
трiщить, гонить по стелi й кутках димнi тiнi, карлючить лице старого Штора
гримасами.
Панi Штор зiтха й обережно каже:
- Нiчого. Почнуть люди щось робити, i все пiде iнакше...
Батько скиду ться, спалаху :
- Робити?! Хто?! Ця худоба?! Та через що? Навiщо? Хто, що, якi сили
можуть примусити ©х узятись до роботи? Ану, попробуйте ©х примусити! Ану,
забалакайте тiльки з ними про це! Не говорили хiба вашi "спасителi"? Що ж
вони на це: "Iдiть к чортовiй матерi з вашою роботою, з вашою культурою, з
вашими радiями, електриками, водопроводами, аеропланами. Нам нiчого не
треба, нам i так добре, наплювать нам на вашу культуру". Що, не так вони
говорять? Поговорити з нашим шевцем, iз друкарями, з технiками - та з ким
хочеш. "А на якого дiдька менi ваша електрика? Я буду працювати, вугiль
возити, а ви будете електрикою грiтись?" Сором? Грiх? Потреба людського?
Закони бога, ладу? Все це цим скотам не потрiбне. От вам рiвнiсть! Бачите
тепер, синки мо©? Бачите ©© тепер на власнi очi, коли вони вам iще не
повилазили? Свобода? Геть насильство? Ну? Що ж тепер - при повнiй свободi
й без насильства? Що - пустеля, яма, смерть? Та вас усiх тепер собаки
позагризають. Розплодяться хмарами й позагризають. Побачите! Ви ж нi до
чого тепер не здатнi, без насильства ви ж не рухнете пальцем для власного
добра. Та чого краще? Каналiзацi©, як тобi, синку, вiдомо, в твойому раю
вже нема . Смiття, бруд, нечистоти нема куди спускати. Треба копати
смiтники, помийнi ями, ватерклозети. Бо позасмерджу мось i погни мо всi в
раю. Ну, i що ж ти собi дума ш? Всi вашi "експлуатованi", всi цi
"пролетарi" анi пальцем не хотiли рушити! Довелось ©х соромити, лаяти,
виясняти для них самих загрозу життю - аж тодi милостиво згодились копати
ями. А робили як? Будьте ви тричi проклятi, мо© синки, з вашим ра м! Оце я
вам кажу, батько ваш. Лучче б ти, сину, був зогнив у божевiльнi, куди тебе
засадили розумнi люди, що передбачали все це страхiття. Так, так, сину!
Доктор Рудольф мовчки дивиться на стрибливе вiд тiней каганця лице
батька, але мати обурено, гнiвно пiдводиться й поверта ться всiм тiлом до
чоловiка.
- Батьку! Що ти кажеш?!
- А що ж менi казати йому, цьому "спасителевi" нашому? Га? В ноги йому
поклонитися? Трiумфальну зустрiч йому вчинити? Так? Йому говорилося, його
попереджалося, його благалося Слави захотiв? На установи бога повстав?
Порядок змiнити запотiв?
Батько теж пiдводиться i, весь уже горячи нестримним палом кровi,
грiзно, хижо перехиля ться до сина.
- Слави тобi? Зустрiчi? Пам'ятника? От тобi пам'ятник ма ш: розбiй,
грабiж, насильство, ледарство, бруд, тьма, розпуста, звiряче життя. От
твоя слава! Радiй?
Ганс Штор поверта ться й виходить до кухнi, сильно грюкнувши дверима.
Доктор Рудольф знову похиля голову й сидить непорушне.
Нагорi гра графиня. Звуки старого свiту: дивнi, чаруючо-грацюзнi, такi
неймовiрнi серед темного мовчання.
Мати пiдходить до доктора Рудольфа, сiда поруч, бере його руки в сво©,
гладить ©х, голубить, щось говорить, щось старе, потiшаюче, вiчне,
материнське, яке говоритиме мати й тодi, як лишиться на замерзлiй
зморщенiй планетi хоч один син i одна мати.
А доктор Рудольф уже не слуха нi ©©, нi батькового бурмотiння в кухнi,
нi звукiв рояля нагорi - невже ж вона не примде прати далi? Невже не
загляне хоч на хвилинку? Не кивне хоч головою? Невже це можливо?
Можливо. Чому нi? А як гляне з огидою, з ненавистю, з прокляттям?
Доктор Рудольф цiлу матерi руку й пiдводиться. Вiн утомився й пiде вже
до себе.
Мати не затриму його. Вона тiльки налива в тарiлочку топленого сала,
встромля гнотик i запалю каганець.
- Оце, Рудi, неси тихенько пiд пальтом, щоб не погасла. Нi свiчки, нi
сiрникiв не можу тобi дати - нема.
Рудi бере каганець, прикрива його полою, хова ключ од лабораторi© в
кишеню й помалу виходить надвiр.
Вiтру нема . Густа, чорна, як сажа, тьма шелестить дощиком по кущах.
Ноги ступають невпевнено, намацуючи жорству але© Небо, земля, сад - усе