Вiнниченко Володимир. Сонячна машина

дивиться на Макса.
Макс посмiха ться и сердито чуха за вухом: не вдасться докiнчити.
Тiна ж вийма з торбинки маленьке дзеркальце й дивиться в нього, але,
показавши собi язика, зараз же кида дзеркальце назад i, замiсть нього,
витягу малесеньку рожеву порцелянову ляльку. Зиркнувши на Макса, вона
одним пальцем нiжно гладить ляльку по голiвцi й по тупо-здивованому,
бiло-рожевому личку. Потiм пiдносить ©© до уст, i, спiдлоба дивлячись на
Макса, цiлу .
Гм, це вже щось нове в не©.
- А я й не знав, що ви ще й досi ляльками гра iесь.
Тiна пильним, довгим, п'яним поглядом дивиться на Макса, потiм мовчки
задира суконьку ляльцi й демонстративно поверта ©© голою
цегляно-червоною спинкою до нього. I зараз же, нiжно поправивши суконьку,
кладе ляльку в торбинку.
- Я гуляю. Святкую посаду. Вулицю кинула, в "домi" тепер. Прийдете в
гостi до мене?
Макс усмiха ться.
- А чого ж, з охотою коли-небудь.
Тiна зневажливо випина губу. Ф-фа! Не прийде вiн, бреше. Бо лицемiрний
соцiал-демократ. Але ©й наплювать.
Вона знову витягу ноги в нових панчохах i сердито милу ться ними.
- А правда ж, то брехня, що нiби як гуляща дiвка поспить iз тим, кого
кохас, то i в не© буде дитина? Брехня? Га?
I Тiна пильно дивиться на сво© черевики.
Макс уважно, гостро зирка на не©, нахмурю ться й вийма цигарку. Потiм
серйозно, дуже серйозно вiдповiда .
- Нi, зда ться, це правда, Тiно.
Тiна швидко пiдводить голову й допитливо, неймовiрно вдивля ться в
гарне, хмуро-скупчене, з розкудовченим чубом лице Макса. Але вiн старанно
закурю й не бачить ©© погляду.
У дверi знову стукають. Макс занадто швидко озира ться й кричить
"Увiйдiть!"
На порозi з'явля ться струнка постать, iз модним тоненьким прутиком у
руцi, одягнена в "переливчасту" сукню ново© матерi©, яка гра ,
перелива ться тонами темних фарб, як музика. З пiд прозорого, як крильця
бабки-русалки, i теж "переливчастого" капелюха насмiшкувато-привiтно
дивляться великi, вогкi, темнi очi телицi. За нею в коридорчику
зацiкавлено визира обличчя панi Гольман.
Макс злякано пiдводиться й нерiшуче йде ©й назустрiч.
- Можна? Я не перешкоджаю? Я теж тiльки на хвилинку.
I Сузанна, мило, гумористичне морщачи уста, пiдкреслю "на хвилинку". А
очi вже, як двi ластiвки, прожогом черкають об Тiну й одлiтають убiк.
Тiна, вся зiщулившись, незручно бере свою торбинку не за ремiнець, а в
руку, й пiдводиться. На "переливчасту" даму вона не дивиться, а, проходячи
повз Макса, хита йому головою в убогенькому загонистому капелюшку й
обережно, як повз насвiжопофарбовану стiну, проходить бiля "порядно©
жiнки". Сузанна скоса вколю ©© поглядом i одступа ться трохи вбiк.
Макс майже не бачить, як виходить Тiна. Сузанна в нього, сама, вперше!
У цiй мiзернiй, бруднiй, негарнiй хатинцi, з цими страшними мiхурами рудих
шпалер на стiнах, з обгризеними зубними щiточками на комодi. Така вся
опукло гарна, чужа, наче з iншого свiту, вона тут, у цiй обстановi.
Вiн червонi й од нiяковостi покушу правий бiк нижньо© губи, забувши
навiть попросити сiсти.
А Сузанна не помiча нi мiхурiв, нi щiточок, нi само© хатинки. Вона
просто сто©ть й мило, насмiшкувато розповiда , як вона про©жджала цi ю
мiсцевiстю й як ©й прийшла думха зробити прощальний перед Гiмалаями вiзит
©© одному доброму приятелевi й завзятому соцiалiстовi пановi Максовi
Шторовi.
У дверi знову стукiт, нерiшучий, нерiвний.
- Ввiйдiть!
Нема нiкого i знову стукiт. Макс нетерпляче, швидко йде до дверей i
одчиня . За ними збоку сто©ть Тiна з похмуро насупленими бровами. Вона
мовчки кива йому головою й одходить задом далi, у куток коридорчика. Макс
озира ться, проха вибачення в Сузаннн, яка занадто охоче й живо просить
його не церемонитись, i виходить за Тiною.
Вона вже трима в руцi тонкий пакетик, загорнутий у газе-товий папiр.
Простягнувши його рвучким жестом Максовi, вона сердито каже:
- Грошi. Передасте мамi? Та тiльки на лiки ©й.
Макс помалу бере пакетик i важно дивиться на Тiну. Потiм затриму ©©
руку з шорсткими, робочими пальцями, дуже потиску ©© з натиском, тихо,
м'яко говорить:
- Я неодмiнно прийду до вас у гостi, Тiно. Чу те? Дайте тiльки вашу
адресу.
Тiна скида на нього догори щасливими, засоромленими очима, робиться
вся нiжною, наче тверезiшою й лагiдною, як маленька дiвчинка, i тихо,
змовницьким шепотом кида :
- Я лишу адресу панi Гольман. Добре?
Вiд не© тепло й гостро тягне алкоголем.
Макс хита головою, ще раз потиску руку ©й, хова грошi в кишеню й
верта ться до себе. йому вже не нiяково й не хочеться кусати губу.
Сузанна так само сто©ть посеред кiмнати й потьохку з тонесеньким
свистом прутиком. I так само не дивиться нi на мiхурi на стiнах, нi на
коротеньку канапку, нi на що; неначе вона давно-давно вже зна цю кiмнату,
©© мiхурi, канапку, обгризену щiточку й нiчого особливого в них не
помiча .
- Хто ця мила дiвчина?
Ну, розумi ться, вона повинна саме так спитати: "мила", не "чудна", не
"смiшна", а "мила". О Сузанно! А сiсти, очевидячки, гиду .
Макс поводить рукою до стiльця й прибiльшено насмiшкувато посмiха ться.
- Може, присядеш "на хвилинку"?
Сузанна геро©чно пiдходить до стiльця, де сидiла Тiна, швидко,
непомiтно окида його оком i з охочим виглядом сiда .
Макс теж сiда на сво мiсце й з недбалим виразом закурю . Ах, Сузанна,
зда ться, запитала, хто ця мила дiвчина? Це-проститутка, дочка одного його
товариша.
I з чекаючою посмiшкою пуска дим убiк, щоб не курити на Сузанну.
Сузанна знов, наче вона й знала, наче так i слiд, щоб у кiмнатi Макса
були проститутки, охоче, з байдужою привiтнiстю хита головою. А очi
вогко, про себе весь час смiються.
- Ця дiвчина колись, як i я, вчинила страшне злочинство: покохала вищу
iстоту, сина фабриканта. За це батько вигнав ©© з дому. Пiсля того ©©
вигнала вища iстота. А коли вона стала тим, хто , ©© вигнало наше
морально-чисте громадянство.
- Ну, проте знаходяться такi, що й приймають? Га?
I Сузанна, смiючись очима й хльоснувши прутиком, легко й гнучко вста ,
- ©й треба вже йти. На Макса солодко й нiжно вi ©© пахощами й духом
волосся, вiд якого хочеться схопити вище лiктя цю точену руку й здушити
так, щоб очi перестали посмiхатись.
Нi про останн побачення, нi про його листа вона навiть не згаду , -
може, навiть i рада, що так вийшло.
Макс теж пiдводиться i теж нi слова про те.
- Коли ж на Гiмала©?
Сузанна безжурно знизу плечима. Невiдомо. Коли збереться все
товариство.
- Ми чека мо ще на одного скульптора. Ну, бувай. Мушу спiшити. Заходь
часом. Я, мабуть, ще тижнiв зо два задержусь
Вона, переливаючись то нiжною ржею, то тьмяним золотом, поправля
капелюха i, насмiшкувато смiючись очима, бадьоро, привiтно простяга йому
руку. Макс увiчливо вклоня ться й проводжа Сузанну до дверей на сходи. На
сходах вона ще раз мило, ласкаво хита йому головою й швиденько сходить
униз, потьохкуючи прутиком.
Але як тiльки грюкають дверi за Максом, вона переста тьохкати
прутиком, переста безжурно посмiхатись i спiшити. Сходить помалу, iнодi
прислухаючись догори й навiть зупиняючись I очi ©й не смiються вогко й
насмiшкувато, - вони стомленi, тоскнi й понурi.
А Макс, навпаки, швидко, бурхливо, розмашисте ходить по кiмнатi й
посмiха ться. Ха! Прийшла показати, що ©й начхати на нього. "Ми чека мо на
скульптора". Хто то "ми"? Ну, i чекай, будь ласка.
В кiмнатi ще сто©ть слiд ©© пахощiв, насмiшкуватих, безжурних, байдуже
привiтних. Погляд Макса пада на зубну щiточку. Вiн люто хапа ©©, шука ,
куди б сховати, й роздратовано кладе в шухляду столу.
Потiм сiда й рiшуче пiдсува до себе рукопис. Але в вухах волосяним
свистом потьохку прутик, i вiд цього в грудях кипить глухе, незрозумiле
роздратування, неспокiй, образа.
Очi його машинально бiгають по рядках, нiчого не бачачи, i раптом за
щось зачiпаються. Макс пригляда ться й чита : "i яка-небудь стара,
обгризена, негодяща зубна щiточка для того, хто пам'ята , що все це е
життя, неповторне й дорогоцiнне, може дати серед певних умов зворушену
радiсть i красу".
Макс хита голвою й кривить губи усмiхом.
А вiн поводиться так, нiби його життя застраховане й цiлком забезпечене
найменше на п'ятдесят рокiв. Очевидно, пам'ятати, вiчно стояти з лiхтарем
пам'ятання проти цих усiх "елементiв" життя не гак легко, як записати на
папiр. I коли з'явля ться "елемент" у переливчастiй сукнi, з прутиком, з
вог ким смiшком, з недавно цiлованими устами, то всi iншi "елементи", а
серед них i пам'ять, i смерть, i зубна щiгочка мусять посгиратися, як
стерлася Тiна.
Чи варто ж писати цiлу книгу при те, з чого кiлька рядкiв вiн так само
викону , як тi соцiалiсти, що пишуть величезнi томи про соцiалiзм?
Сперши голову на руку, Макс похмуро дивиться вгору на вузенький клаптик
вечiрнього неба. Кучерявi хмаринки пороз тягалися, позагострювались,
посiрiли й стали подiбнi до снiгових, шпилястих гiр. А як чудесно було б
лежати отак-о десь у височезних горах i дивитися в небо. Лежати й
дивитись, без думок, без сумнiвiв, без скаженого гону й без вiчно© думки
про те, що завтра ти, може, не бачитимеш бiльше нi гiр, нi неба, нi самого
себе. Лежати, цiлувати землю, небо, хмаринки й почувати, що ти житимеш
вiчно, жадно, безкрайньо, що ти не можеш померти бо ти неподiльна, чиста й
безгрiшна, як вони, частинка ©х.
I що бiльше дума Макс, то дорожчими, любовнiшими стають гостроверхi
хмарини, то бiльше стиха роздратування й хатинка набира тихого затишку
разом iз негарними, милими мiхурами шпалер, якi панi Гольман нiяк не
збереться позалiплювати. Десь iзбоку сумовитим, задумливим контральто
дзвонять у церквi. "Беннь! Беннь!"
Очi Макса падають на рукопис i читають: "...i яка-небудь стара,
обгризена, негодяща зубна щiточка..."
Макс стрiпу чубом, швидко висува шухляду, вийма зубну щiточку й
односить ©© знову на комод. I зовсiм не "яка не-будь", а чудесна, гарна,
заслужена щiточка! Вiн вибира ©й найпочеснiше мiсце, поруч iз скринькою
бритв (подарунком матерi), й поштиво вклоня ться перед нею.
I вмить його погляд пада на жовтеньку книжечку статуту Iнараку. Наче
наступивши на гострий цвях, вiн iз жахом скида руками, вихоплю
годинника, дивиться, знову змаху руками, жужмом, з люттю засува рукопис
iз усiма його "елементами" в шухляду, бурею вибiга з помешкання i скажено
летить сходами вниз. I всi "елементи", самоцiннi, неповторнi, в панiцi
принишкли по куточках душi, як горобцi перед нале-тiлим шулiкою.
***
- Товаришу Шторе, ви запiзнились на двадцять хвилин. Роблю вам заввагу.
Прошу заняти сво мiсце.
- Отже, бiльшiстю голосiв, товаришi, постановля ться першим розглядати
питання про товариша Рiнкеля. Слово ма товариш Кестенбавм. Увага,
товаришi!
Товариш Штор винувато навшпиньках пiдходить до довгого столу, немов для
вечерi наготовленого, тихесенько сiда поруч iз Шпiндлером i аж тодi
швиденько з полегкiстю витира пiт iз чола, лиця, ши©, рук. I невже тiльки
вiн один запiзнився? Так, зда ться, вiн один: Тiле, Шпiндлер, Клара,
Гоферт, Брави Паровоз, Кестенбавм i Рiнкель. Усi. Ну, добре, що i
принаймнi не спiзнився на справу Рiнкеля.
Товариш Кестенбавм нервово потира пiд пiджаком лiвою рукою правий бiк
грудей. Рiденьке волосся вже прилипло йому до зморшкуватого чола; вже
запалi, вузенькi хоровитi груди дихають нерiвно, з хригом, стомлено. Ех,
бiдолаха! А бiй же ще й не починався!
Товариш же Рiнкель сто©ть по другий бiк столу, спершися влечем об
одвiрок та спокiйно заклавши руку за пазуху й вибачливо, трошки
гумористичне, але з пошани до зiбрання стримано посмiхаючись. Нижня
соковита, червона губа трошки одвисла, i з за не© бiло поблискують рiвнi,
гарнi зуби Гордовитий нiс випина ще з бiльшою, ласкавою гiднiстю свою
горбинку. Розумнi очi поглядають iз спокiйним i веселим чеканням. Це,
власне, буде не бiй, а несподiвана забавка, яку милий товариш Кестенбавм
неодмiнно хоче дати товаришам, милi товаришi мусять прийняти ©©. Ну що ж,
вiн жде перших нападiв, слово за товаришем Кестенбавмом.
Надворi ще видно; ще вгорi на двадцятих поверхах будинкiв
червоно-буряковим вiтряним сонцем палають вiкна. Надворi грюкiт, гуркiт,
дзвякiт.
А тут, у кутках, суворо й поважно стоять, як вартовi, iнара-кiсти,
синьо-сiрi, мовчазнi тiнi; порть ри на вiкнах щiльно, до найменшо© щiлинки
позапинанi, i над столом урочисто та строго не клiпа лампа. Сьогоднi тут
мають бути важнi подi©.
Обличчя також строгi, сухi, позамиканi на ключ цiлковито©
об' ктивностi.
Слово за товаришем Кестенбавмом. Товариш Кестенбавм проводить пальцями
по вусах, прочищаючи дорогу словам, хрипко й безуспiшно викашлю ться,
зручнiше вмощу праву руку на спинцi стiльця, потуплю ться i, нарештi,
скинувши догори малесенькою, стиснутою на висках голiвкою, робить перший
удар.
Вiн уважа за потрiбне одверто й правдиво, як це припису статут
Iнараку, заявити перед товаришами свою думку про товариша Рiнкеля. На його
думку, життя товариша Рiнкеля ь сором i ганьба для Iнараку.
Макс енергiйно вiдтрiпуе чуба з чола. Удар досить рiшучий i смiливий.
Браво, Кестенбавмчику!
Розумi ться, товаришевi Гофертовi це не подоба ться. Товариш Гоферт уже
пильно, здивовано, як на диво якесь, витрiщився на Кестенбавмчика.
Так, Кестенбавм одверто заявля , що спосiб життя товариша Рiнкеля - це
спосiб життя не члена Iнараку, а якого-не-будь легального соцiалiста.
Товариш Гоферт цього, вже не витриму . Вiн строго пiдводить рiвну,
суху, як засушена риба, постать i м'яким, глибоким басом рiшуче заявля
головi зборiв свiй протест проти таких образливих порiвнянь. Вiн вимага
доказiв од товариша Кестенбавма. Або зараз же взяти сво© слова назад!
I так само рiвно й строго сiда .
Але товариш Рiнкель зовсiм не почува себе нi ображеним, нi навiть
зачепленим. Господи боже, хiба ж можна ображатись тим, що каже милий, але
хорий i такий собi бiдолашнень-кий товариш Кестенбавм? Товариш Рiнкель
просто спокiйно собi сто©ть, спершися плечем об одвiрок та вибачливо
посмiхаючись. Так сто©ть доросла людина, коли маленьке розсерджене дитинча
сердито б' ©© сво©ми кулачками iпо ногах, не маючи змоги дiстати навiть
до живота.
Товариш Гоферт вимага доказiв. Будь ласка, Кестенбавм зараз ©х подасть
усьому зiбранню. Будь ласка.
I Кестенбавм iз стримано-скупченим виразом почервонiлого на вилицях,
недужого лиця рiшуче й загрозливо лiзе в кишеню. Голос йому хрипкий,
шершавий, з присвистом, з шипучою ноткою, вiд яко© Максовi весь час
хочеться прокашлятись. Кестенбавм витягу якiсь папери й трима ©х у руцi.
Будь ласка. От зразки невинних розваг депутата рейхстагу, офiцiального
члена соцiал-демократично© фракцi© й дiйсного члена Iнараку, пана Рiнкеля.
Перший зразок.
Кестенбавм дрижачими пальцями вибира з купки папiрець.
Пан Рiнкель в окремому кабiнетi ресторану "Бiлий Прапор" у товариствi
вiдомих буржуазних адвокатiв i акцiонерiв славного "Прогресу". Голi жiнки,
вино, цинiчнi розмови про робiтництво, про Iнарак, нарештi, дика,
безсоромно-дика оргiя. Пан Рiнкель трохи не на чолi цього паскудства.
Неправда може?
Товариш Рiнкель стара ться не засмiятись. Силкуючись бути зовсiм
поважним, вiн ласкавим, лагiдним голосом каже:
- Неправда, товаришу Кестенбавме.
Кестенбавм на момент аж тетерi вiд цих слiв, а головне вiд тону й
поведiнки Рiнкеля. Неправда?! Вiн не був у суботу того тижня в ресторанi
"Бiлий Прапор"!
Нi, Рiнкель там був, але оргi©, голi жiнки й тому подiбна нiсенiтниця,
- це просто мiстифiкацiя бiдного товариша Кестенбавма якимсь гумористом.
Голова зборiв Паровоз Бравн просить товариша Кестенбавма не входити в
сепаратнi балачки й провадити свою промову до кiнця. Пiсля того матиме
слово товариш Рiнкель, який дасть разом усi сво© пояснення.
Добре. Товариш Кестенбавм провадить далi свою промову. Вiн вийма
папiрець за папiрцем i виклада зразки життя пана Рiнкеля, депутата
рейхстагу. От пан Рiнкель, як знавець i меценат мистецтва: вiн дару
цирковiй артистцi брильянтовi сережки. От пан Рiнкель заробля в потi чола
свiй хлiб: бере хабар од клi нта противно© сторони. От пан Рiнкель
ухиля ться дати звiдомлення з тих грошей, якi вiн узяв при експропрiацi©
банку в Гамбурзi.
I папiрець за папiрцем витягають дрижачi пальцi з купки паперiв, зразок
за зразком виклада хрипкий iз присвистом голос, удар за ударом пада на
противника. Замкненiсть облич уже розмика ться, вони стають похмурi,
уважливi, настороженi. Погляди все частiш i частiш пильно й непомiтно
свердлять товариша Рiнкеля. Навiть Гоферт уже не збира здивовано обурених
густих зморщок над бровами, уже й вiн погляда то на одного, то на другого
допитливо, трошки злякано.
У Кестенбавма пальцi вже не трусяться так неупевнено й нетерпляче, i
голос уже не такий рвучкий, i дивиться вiн уже не з таким напруженим
задерикуватим завзяттям. О, вiн б' вже певною, злiсною, накипiлою й
вiрною рукою.
I, розумi ться, перемога була б цiлком на його боцi, коли б противник
вiдчував тi удари. Але то диво, що той сто©ть собi все так само невинно,
незаймане, спокiйненько й з таким виглядом, наче товариш Кестенбавм
розповiда не про його цi всi речi, за якими сто©ть смертна кара, а
невдало комiчнi анекдоти про когось iншого. Йому й трошки смiшно, i трошки
соромно за товариша Кестенбавма, i трошки вже нудно вiд занадто довгого
розповiдання. Його вже навiть трошки сердить наврiписте, зле дитинча, яке
дряпа , щипа його за ноги. Вiн мiг би одним рухом просто вiдкинути його
вiд себе й скiнчити всю "боротьбу", але... нехай уже докiнчить сво
щипання до краю. I вiн iз розумiючим, вибачливим усмiхом погляда на
товаришiв, часто злегка знизуючи плечима.
I товаришi вiд цього ще бiльше хмуряться та ще уважнiше подивляються й
на нього, i на товариша Кестенбавма: хто ж iз них, власне, божевiльний -
Кестенбавм чи Рiнкель? Хто з них так смiливо гра сво ю головою? Хто смi
так жартувати з Центральним Бюро Iнараку Нiмеччини?! Бо тiльки божевiлля
може дозволити собi або так обвинувачувати невинного товариша, або, будучи
винним, так цинiчно, так нахабно не винно поводитись.
Макс, понуро насупивши брови, неодступно, вперто вдивля ться в гарне,
здорове, з гордим носом i таке спокiйне, вибачливе, повне внутрiшньо©
гiдностi й поважностi лице Рiнкеля. Невже все це неправда, що так жагуче,
так переконано, так певно викрику Кестенбавмчик? Кестенбавм не бреше и не
може брехати. Але не бреше й це спокiйне, вибачливе, глибоко певне в собi
лице. Не можна так брехати! Можиа брехати словами, але цим спокiйним,
трошки жалiючим, лрощаючим i лагiдним блиском очей брехати не можна. Що ж
це таке? Якесь непорозумiння?!
Але коли правда все, що каже Кестенбавм? Коли дiйсно Рiнкель i оргi©
справля , i хабарi бере, i органiзацiйнi грошi краде, i тайний акцiонер
"Прогресу"? То що ж це тодi таке? Це ж глум з Кестенбавма, з Макса, з
Шпiндлера, з усiх тих, хто взяв хрест i пiшов на розп'яття?! Кестенбавм,
який де пфенiга вiддав усi грошi, взятi Iнараком пiд його кермою з
банкiрського дому Фогта, який ее хоте за органiзацiйнi гро©гi по©хати на
пару мiсяцiв полiкуватись, який помира над своего друкарською машиною, що
ж повинен почувати цей сами© Кестенбавм, вiрячи, що все це правда? А що
решта новиина почувати?
I Макс обводить поглядом лонуро-слухаючi, нахиленi до столу голови. От
кучерявий, величезний Бравн з димно-чорними кудлатими кучерями, подiбними
до клубiв диму паровова. Голова професiйного союзу металiстiв Нiмеччини,
особа, яка може мати кияжi палаци, яка до само© смертi може пишатись
легальною, "законною" пошаною панiв банкiрiв. Вiй член Iнараку, вiн живе
як маленький урядовець, вiн одрiкся батька, матерi, парт©i, самого себе i
щодня готовий на смерть.
От Гоферг. Милий, висхлий хухедний Гоферт. Вiн - професор математики,
вiн - поважний бюргер, вiн - кандидат на славу знаменитостi. I вiн-член
Iнараку, вiн так само, як Кестенбавм. як Тiле, як усякий член Центрального
Бюро, викону найнебезпечиiшi доручення органiзацi©. I вiн живе, як аскет,
дозволяючи собi тiльки дину розкiш: чисте, строге убрання.
От Клара, та сама Клара, яка обцiлувала всiх, iдучи на виконаний
смертного присуду над райхсканцлером Зайделея, яка сама собi поцiлувала
руку иа прощання з собою.
Що ж вони повиннi почувати, прииускаюта, що Кестенбавм каже правду?!
I Макс чу , як у яьому зиову ворушиться чудес бажання, що виника в
ньому завсiгди, як вiй бачить Рiнкеля: пiдiйти до нього, схопити ззаду за
комiр, сильно струснути и подивитись, чи не струситься з нього ця така
iмпозантна, авторитетна гiднiсть i чи не пролупиться крiзь не© щось iнше,
i чи не буде те iнше - справжн . Тiльки тепер це бажання зле, непокiйне,
сласне.
А бiдний, маленький, з запалими грудьми й висками Кестенбавмчик, зовсiм
захрипнувши, уже вiдiпхнувши стiльця, - на якого чорта йому стiльцi! - вже
не витираючи поту, вже не вважаючи на постукування олiвцем Паровоза,
жагуче тягнеться весь до Рiнкеля. Губи його трусяться, покривлюються, в
кутках негарно збилась бiлою пiною слина, слова рвуться пошарпаними
шматками, - вiн от-от або кинеться скрюченими руками в чисте, випещене,
поважне лице Рiнкеля, або вдариться головою об спинку стiльця й ввскливо з
рясними слiзьми зарида . Бо Рiнкель же був його учителем. Рiнкель же був
його проводирем у соцiалiзмi, Рiнкеля ж вiн сам увiв до Iнараку, за
Рiнкеля вiй готовий був ручитися сво ю бiдною головою з запалими висками.
- Та я вас питаю, товаришi, я нас питаю, який же може бути той
соцiалiзм, який робитиметься отакими руками?! Та яке ж довiр'я може бути в
мас, коли ©м стане вiдомо, що цей пан - член Iнараку? Та як ми смi мо
судити й карати дру гих, коли ми самi такi?! Ми - банда розбiйникiв! Чу те
ви мд - банда розбiйникiв!
- Товаришу, я вам забороняю...
- Нiчого ви менi не можете заборонити! Начхав я на вашi заборони Ми -
банда! Ми - грабiжники! Ми - вбiйники!
- Товаришу, я позбавляю вас слова!
- Можете! Можете навiть убити мене. Будь ласка. Нате!
Кесгенбавм iз розмахом розхристу груди й випина ©х до Паровоза, але
тут же раптом пiдскаку вiд раптового вибуху кашлю, обнiма сво© зразу ж
утягненi назад груди обома руками й одбiга до стiни. Там, припавши до не©
головою, вiн болюче, довго, з надсади кашля . Перехопивши паузу мiж при
ступами кашлю, вiн сипить:
- Я скiнчив.
I знову кашля . Але Паровоз слова не да нiкому, i нiхто до слова не
зголошу ться, всi сидять i дивляться в аркушi паперу перед собою або
понуро малюють на них фiгурки.
Кестенбавм затиха , витира ться й iде до свого стiльця. Сiвши до столу,
вiн схиля голову на руку й заплющу очi. Груди ходять йому трудно й
часто, з пiсковим пiдсiзистом.
- Слово ма товариш Рiнкель.
Товариш Рiнкель вийма руку з за борта пiджака, одлiплюь илете вiд
одвiрка й обережно прокашлю ться. Вiн уже не посмiха ться, не знизу
плечима, на лицi ного сум i жаль до Кестенбавма. Соковитий, оксамитний,
воркiтний баритон його наче пiд сурдинкою. Йому дуже прикро, що вiн
повинен одповiдати товаришевi Кестенбавмовi тодi, коли його здоров'я...
- Я вам не товариш, i прошу мо здоров'я лишити в спокою! Чу те, ви?!
- Товаришу Кестенбавме, прошу не перебивати товариша Рiнкеля.
Кестенбавм криво посмiха ться, саркастично шипить "товариш!" i знову
заплющу очi.
Товаришевi Рiнкелевi дуже прикро, що йому треба вiдповiдати на всi
закиди серед таких несприятливих обставин. Вiн постара ться не хвилювати
товариша Кестенбавма сво ю вiдповiддю й якомога коротше та швидше
роз'яснити непорозумiння, жертвою якого став дорогий товариш Кестенбавм.
Всi обличчя повертаються до поважно©, з строгою й сумною гiднiстю
випростувано© постатi. На лицi нi тiнi усмiху не час для жартiв.
Отже, справа сто©ть так. Бiльшiсть зiбраних товаришем Ке-стенбавмом
iнформацiй ма деяку реальну пiдставу. Дiйсно, вiн був i в "Бiлому
Прапорi", i в цирку, i в гардеробнiй артистки, i навiть подарував ©й
(правда, не брильянтовi, а простенькi) сережки. Але все це робиться з
iншою метою, нiж дума товариш Кестенбавм.
Товариш Кестенбавм розплющу очi й, чекаючи, дивиться на Рiнкеля.
З метою, яка повинна бути i раз у раз у кожного члена Iнараку: пройти
в табiр противника й вивiдати в ньому слабi мiсця для нападу. Розумi ться,
психологiчно товариша Кестенбавма легко зрозумiти. Розумi ться, страшно
собi уявити, що член Iнараку може вести таке життя ради цього самого
життя. Але так само страшно собi уявити, що тi смертнi кари, якi викону
Iнарак над соцiальними злочинцями, вiн робить для простого вбивства. I
товариш Кестенбавм ма цiлковиту рацiю: коли вбивства й експропрiацi©
Iнарак робить для особистого iнтересу його членiв, коли експропрiйованi
грошi повертаються на особистi втiхи експропрiаторiв, для розкошiв i
розпусти, то Iнарак не що iнше, як банда розбiйникiв i грабiжникiв. Тут
крик болю й одчаю дорогого товариша Кестенбавма цiлком оправданий i
зрозумiлий.
Але, на щастя, як усiм вiдомо, як доказали всi члени Iнараку та вся
його чиста й славна дiяльнiсть, мета Iнараку в нiша, мета його не особистi
втiхи, а щастя всього великого активу, що зветься людством. У жертву цьому
колективовi ожна й треба принести окремi одиницi. Всякий акт, що розбиться
в iнтересах цi © грандiозно© мети, акт святий. I з цi ю метою Iнарак -
не банда розбiйникiв, а геро©чний авангард : борцiв за щастя всi ©
людськостi. Отже, так само участь в оргi© ворогiв пролетарiату для сво ©
власно© втiхи члена Iнараку розпуста й злочин. Одначе участь його там
для мети Iнараку тяжкий, але необхiдний обов'язок. Дарування сережок
цирковiй артистцi ради особистих еротичних цiлей , дiйсно, вчинок, гiдний
якого-небудь буржуа. Але цей самий вчинок iз тою метою, яку ставить
Iнарак, просто тактичний маневр. Моралi абсолютно© нема й не може бути.
Свiт комплекс вiдносних, мiнливих цiнностей. Одна й та сама рiч може
бути i свята, i злочинна, з якого погляду ©© розглядати. I цiлком
справедливо сказано у знаменитiй передмовi до нового видання статуту
Iнараку, що завдання Iнараку помогти дiалектичному процесовi перетвору
морального свiту людства з комплексу вiдносностей у комплекс абсолютiв.
Професор Гоферт, автор передмови до нового видання статуту, згiдно й