Страница:
деспотизму та новiтньо© фiнансово© монархi©,
2) за пiдступний наступ на працюючi класи в облуднiй формi постанов
Паризького Конгресу,
?) за полiтику зажерливого iмперiалiзму, виявлену на тому самому
Паризькому Конгресi, яка прагне свiтово© фiнансово© монархi© й неминуче
тягне за собою всесвiтню катастрофiчну для всього людства вiйну, - за цi
злочинства
засудити на смертну кару.
Всiм громадянам пропону ться в ©хнiх власних iнтересах уникати
яких-небудь зносин iз цим злочинцем Усякий, хто пустить до свого дому
Фрiдрiха Мертенса або буде поблизу нього, риску смертю.
Ц. Б. IНАРАКу в Нiмеччинi".
Ага, ось спiшить охоронець полiтично© незайманостi вiрно-пiдданих його
гумово© величностi. Розiйдись! Дрр!
Вiтер вирива з рук полiцая одiрванi червонi шматки плаката i,
трiумфуючи, несе ©х вулицею. Але от яка бiда нiякий найспритнiший полiцай
уже не може здерти оповiстки з душi тiiх, що проковтнули ©© очима. Нiякий
шпиг не може заткнути чопом тих питань, що фонтаном б'ють iз одiткано©
обивательсько© бочки.
Сузанно, двiстi бойових патрулiв чату у глибинах вулиць Берлiна.
Законодавець i владар тво © краси, як зацькований кабан, полохливо сидить
у сво му палацi, не смiючи вистромити з нього iклiв сво©х, оточений
людьми, якi не розумiють краси тво ©. Вони не розумiють; зовсiм, бiднi, не
розумiють естетики кожно© хвилини готовi померти без пози, без гарного
жесту, ославленi, як бандити, осмiянi, вненавидженi й нiкому, крiм сво©х,
таких самих бандитiв, невiдомi. За що? Чого ради? Яка краса ©х жене на це,
Сузанно?
Вiтер напира з усiх сил м'якими грудьми у спину, стара ться, пiдпиха
маленький задрипаний репортерський автомобiльчик. Вiн зна , що Максовi
треба об'©хати всi пости й патрулi, вiн, милий, помага як може.
Голова горить, а в усiй iстотi палахкотять без перестанку язики
полум'я, i що не кинь у нього, все моментально згора . Все тепер нiщо, все
тiльки мить, плюск часу, бризка хвильки в величезнiм океанi.
А чи не отак часом почина ться божевiлля? Ха, коли божевiлля горить
таким захватом, коли вiд нього радiсть твоя хоче обняти тих, з якими в
обiймах ти можеш зараз померти, то хай живе божевiлля! Милi полiца©, любий
Мартенсе, дорогий Штiфелю, все тiльки плюск часу в океанi вiчностi
Розумi те? Не хвилюйтеся, не бiйтеся, будьте любовнi й пам'ятайте, чу те,
неодмiнно пам'ятайте, що сьогоднi-завтра ви можете зовсiм перестати
що-небудь пам'ятати.
Ух, яке жовтометалiчне, грiзне небо! Браво, старенький Саваофе, ти,
значить, солiдаризу шся з Iнараком? Чудесно! Жовти ж мiцнiше сво небо,
збирай бурю, готуй сво© громи, сьогоднi зробиш ефектовну декорацiю для
чийого-небудь останнього акту комедi©, що зветься життям.
Шофер - "молодий товариш" - декiлька разiв уже пита , куди ©хати Куди?
Ах, так! До бiржi. Розумi ться, до бiржi. Задрипаний, розхряпаний екiпажик
зупиня ться, сунеться задом, як жучок перед перепоною, i поверта назад, -
назад треба.
Хе! Ось воно, серце Нiмеччини. Величезна темно-сiра буддiйська пагода,
шершава, важка, як велетенська черепаха, що мiцно вперлася на лапи й
роззявила пащу дверi. Круг не©, як стривоженi комахи, шамотяться авто,
при©жджают), сiд!©жд жають, трусяться, пихкають, нетерпеливляться. Люди
пачками вистрибують iз них i прожогом несуться в роззяв.i ну пащу
черепахи. Другi вилiтають iз не©, махають руками, капелюхами, стрибають в
екiпажi, вибиваються з юрби й женуть кудись стрiмголов. Газетчики люто
кричать, вимахують окремими додатками газет, кидаються пiд ноги. Крик,
гуркiт, рявкiт, свист, дзвiн.
Ага, артерi© сьогоднi мають добру роботу?
Макс виплиiу з жучка t, заклавши лiву руку в кишеню, п'яно поблискуючи
очима, не хапаючись, протиска ться в потiк, що влива ться в бiржу. За
дверима контроль вхiдних документiв. О, будь ласка! Кореспондент
"Будучностi". А от ще й "спецiальний документ од детективного вiддiлу
тайно© полiцi©.
Ха, "спецiальний документ" товариша Тiле на цих привратникiв храму
робить раз у раз магiчне враження, - де ж пак: найвiрнiша охорона ©хнiх
святощiв.
О, сьогоднi серце тiпа ться здорово! Це в вестибюлi чути надзвичайний
гуд, неначе там десь у повному ходi працю велетенська машина з тисячами
тонових колiс i рушiйних ременiв. Рiвнин, глухий, безустанний гуркiт
щодалi робиться виразнiший, дужчий, грiзнiший. Бiля кружляних дверей,
через якi одне пасмо людей усоту ться, а друге висоту ться, наче живий
рушiйний ремiнь на незримих гонових колесах, вже людсько© мови розiбрати
не можна. А коли Макс утяга ться в пасмi в залу пагоди, тут уже треба
кричати сво му сусiдовi на вухо, приклавши долонi до рота То реве й
гуркоче багатотисячна юрба. Вона вся, як труп, обсiлий червою, кишить,
руха ться на одному мiсцi, вгриза ться, бореться там помiж собою, i вся
приголомшливо, без перестанку, без пауз, без виразу кричить одноманiтним
страшним гудом, як рев величезного водопаду.
Колосальна двоповерхова зала з круглою банею, з мармуровими колонами,
наче з сiро© замшi, вся залита свiтлом електрики. Сонце тут непотрiбне,
сонце - тут сентиментальнiсть, то свiтить, то хова ться; електрика -
певнiша, дiлова, надiйна сила.
Макс шука очима патруль. Ну, це не легка справа, та ще сьогоднi. О, та
яке ж сьогоднi люте ревище! Який страшний, корчовии рух. Цi голови наче
всi викручуються з-помiж самих себе, роблять скаженi зусилля, але,
зачарованi якоюсь силою, мусять лишатися на мiсцi.
Припертий до стiни, з палаючою головою, очманiлий вiд гуркоту,
миготiння й кишiння голiв, Макс сто©ть бiля стiни, вилiзши на якусь
приступочку. Йому видно всю велетенську живу масу тiл Посеред зали, в
самому центрi кишучо©, найбiльш ревучо© юрби, над булькочучою кашею голiв
понуро й велично чорнiють якiсь таблицi. Що воно таке? Скрижали заповiдiв
бо© а цього храму? Чорнi прапори капiталiзму? Пiд ними, пiднiмаючись над
натовпом головами й плечима, шамотяться жерцi храму, люди в чорних
убраннях. До них простягаються не то з благанням, не то з вимаганням руки
з олiвцями, з книжечками, поскручуванi пальцi, до них напрямленi всi
по-вирячуваиi очi, пороззявлюванi роти, пiтнi червонi лиця. На таблицях
миготять рiзнофарбними вогнями цифри, зникають, мiняються; люди в чорному
гарячкова нахиляються, пишуть, знову випростовуються, слухають ревище,
вдивляються у скрученi, махаючi руки, показують знаки.
Макс глибоко зiтха .
Як вони можуть розумiти один одного? Як у такому пеклi, ревищi,
тiснотi, духотi, в цьому страшенному гонi, миготiннi цифр можна що пебудь
зрозумiти? Це якесь зорганiзоване божевiлля, лборище неиормальних, планово
хорях людей. Ось вихоплю ться декiлька зойкiв, голоснiших окремим крикiв,
хк зойки иогопаючих у водоиадi, i поринають у загальному гуркотi й ревищi.
А скрижалi сгоять твердо, непорушне, залiзно. Жерцi й прислужники
видушують на них рiзнофарбнi, блискавичнi цифри заповiдi. Другi збоку
крейдою виписують, третi нотують у товстелезних книгах.
Тiпа ться, колотиться, реве серце Нiмеччини. А по артерiях од нього
женуть отi цифри по всьому органiзмi, вмент одиих убивають, других раяять,
третiм несуть щастя. Механiчне, жорстоке, бездушне, воно рiвночасно
кипить, усе труситься, повне тако© люто©, несамовито© енергi©, що енергi ю
одного цього ревища можна, як силою водопаду, пустити в рух машини.
Макс притихлими, поширеними очима дивиться на кипучу масу. Страшна
сила, якась чудодiйна, колосальна стияя, якийсь дикий хаос, у якому дiють
страшнi, .невблаганнi, неминучi закони. А з цих же диких, божевiльних
крикiв, iз цього скаженого, безглуздого миготiння цифр складаються
розумнi. твердi, стрункi норми.
А яка чулiсть у цi © стихi©! Всяка подiя, всякий струс в органiзмi
моментально тут одзива ться. Оповiщення Iнараку. Замах на Мертенса.
Загроза мозковi, загроза якiйсь клiтинi мозку. I вже кров'янi тiльця, вже
клiтини й клапанчики серця в пiдвищенiй працi, у тривозi, в гарячцi.
Ха! Банда розбiйникiв? О, вiд банди розбiйникiв серце Капiталу так не
заб' ться.
Гу-гу-гу-гу-гу! Страшний пульс!
Макс раптом посмiха ться. А от досить йому повернути за-щiпочку в тiй
невеличкiй металiчнiй цяцечцi, що лежить у нього в лiвiй кишенi, досить
кинути цю цяцечку в середину юрби - i зразу, в один мент серце скорчиться,
ухне й навiки спиниться.
Хм! Та чи спиниться ж? А чи не буде назавтра ж знову Кров'яних тiлець
на мiсцi забраних трупiв? Буде. I знову буде ревище, тупiт нiг, мигтiння
цифр i новi чорнi скрижалi. I так само на мiсцi Мертенса стане якийсь
новий Мертенс, нова клiтина Бо що значить тут воля цих окремих клiтин, цих
слiпих, покiрних вищiй якiйсь волi виконавцiв? Знайти дiйсне серце,
дiйсний мозок цього органiзму, його розшматувати. цяцечкою й навiки
спинити! Але де вони? В чому? Де взяти то© сили, яка могла б виступити
проти мiстично© сили цi © стихi© та ©© страшних залiзних законiв?
Хтось злегка стиска Макса за колiна. Вiн живо нахиля голову вниз. На
нього з усмiхом дивиться кругле, спiтнiло-червоне, в жовтих вiях лице
товариша Роте. В руках у нього олiвець i записна книжечка, як у всiх тих
кричущих людей.
Макс злiза з приступки. Роте наближу губи до вуха Макса й кричить:
- Помiча те, який ажiотаж?
Макс швидко хита головою.
- Панiка. Акцi© Об' днаного Банку летять униз.
Макс робить здивовано-радiснелице й мовчки пита очима. Товариш Роте
розумi його й з усмiшкою кива головою. Потiм знову наближа уста до вуха
Макса, задравши трохи голову:
- Кажуть, Об' днаний просто в облозi. Забирають вклади. Банк не може...
тити... а... о...
Макс недобре чу й собi кричить:
- Що не може?
- Не може вмiстити народу. Викликано полiцiю.
Макс весело стрiпу чубом! Ха! Здорово. Значить, усе ж таки щось можна
органiзмовi зробити?
I знову крiзь очманiлiсть i чад вiд гуркоту й ревища спалахують
палахкотливi язики, а лiва рука мiцнiше обнiма теплу й вогку вiд поту
металiчну круглу цяцечку.
Роте кива Максовi, запрошуючи пiдставити вухо.
Макс знову нахиля ться. Роте кричить:
- Страшенно хочеться трошки розважитись Пустити чутку, що Мертенс сюди
©де. Можна? Однаково "©х" тут не може бути.
Макс iкоса дивиться на Роте й бачить одне око в жовтiй вi© примружене
лукавим веселим усмiхом. Ця лукавiсть проходить i в Макса, торка ться до
полум'я й спалаху буйною веселiстю. Ану!
Вiн кива головою на згоду й знову вилiза на приступку, з усiх сил
стримуючи смiх, що вже буйно трiпочеться в ньому. Так буйно, що аж трошки
дивно й непри мно. А голова горить, пала , гуде. У вухах - гу-гу-гу-гу!
Роте вiдходить i протиска ться крiзь кричущi тiла. Бестiя Роте: який
тривожний, зляканий вигляд у нього. От вiн при туля вуста до вуха лисого
панка. Панок живо, вколото по верта до нього голову. Хоче, видно,
спитати. Але Роте не ма часу вiдповiдати, йому нема коли, йому страшно,
йому треба швидше тiкати з цього небезпечного мiсця. Панок iз пухнатою
лисиною непокiйно зверта ться до сусiди. Той, зда ться, не розумi . Нi, не
вiрить. Знизу плечима. Але панок iз пухнатою лисиною ще непокiйнiше
зверта ться до низенького, товстенького добродiя й кричить йому в вуха
страшну звiстку.
Бiлява голова Роте з'явля ться то тут, то там. I от уже на периферi©
юрби якесь замiшання, вже нема стрункостi, гармонiйностi хаосу; вже там
якiсь перебо©, зупинки, якийсь iнший рух, якiсь iншi крики на вуха одне
одному.
I потрохи, потрохи замiшання, як вогонь на сухiй травi поля, охоплю
все ширше та ширше коло юрби, перекида ться до центру. Гуркiт виразно
менша , тратить свiй ритм. Серед тiл шамотня, i течiя до дверей ста все
дужча, густiша, трудна. Крики, - отi чужi, iншi, то панiчнi, то сердитi -
починають щораз, то владнiше опановувати залою. Миготiння цифр то слабша ,
то знову збiльшу ться. Макс уже чу круг себе, пiд сво©ми ногами:
- Мертенс!.. Мертенс!.. Сюди, Мертенс!
- Та чого йому сюди?!
- Тихо! Дурнi! Заспокойтесь! Iдiоти!
- Мертенс!.. Мертенс!.. Мертенс!..
I те iм'я, що ще вчора тут викликало б побожний захват, вибух радостi,
сьогоднi пашить на цю юрбу диким жахом i жене ©© звiдси, як публiку з
театру, де знялася пожежа.
I от у залi сто©ть уже зовсiм iнше ревище. Не те могутн , ритмiчне,
жагуче, пройняте серед зверхнього хаосу внутрiшньою доцiльнiстю ревище, а
дике, розiдране в собi, панiчне. Обличчя вже радiусами повернутi до всiх
вихiдних дверей, руки не тягнуться до чорних скрижалей, а люто розривають
тiла сусiдiв, стараючись випхати ©х позад свого тiла. Цифри не миготять.
Люди в чорному бiгають по естрадi, кричать, умовляють, махають кулаками,
плюють у спини, в перейнятi жахом потилицi.
Макс сто©ть на приступцi, припертий потоком пiтно©, насичено© жахом
людсько© отари i, закинувши голову до стiни, з усiх сил кусаючи губи,
страшно, невтримно регоче, йому хочеться стрибнути на цю поверхню ревучих
голiв i, давши собi волю, дико танцювати по них, регочучи й кричачи з
такою самою силою, як оце кричать усi вони.
Вiн стриба вниз, злива ться з душним, паруючим потом, дихаючим страхом
потоком i, палаючи сам зацiпленим реготом, пливе в потоцi до дверей.
***
I знову дренькоче, перевалю ться з боку на бiк жовтенький жучок,
лiтаючи по глибочезних затiнених коридорах вулиць Високо вгорi над
велетенськими щiлинами небошкрябiв видно смуги брудно-жовтого неба. Тiней
нема , але й свiтла нема, тiльки iржаво-жовта мряка, гаряча, грiзна Ох,
буде люта буря!
Патрулi чатують справно. То газетчики, то вiзники, то продавцi цигарок,
то етарцi, слiпцi й калiки - стоять вони на сво©х мiсцях такi непомiтнi i
з такою силою в кишенях, яка може висадити в повiтря тридцятиповерховий
небошкряб.
Оповiсток уже нiде не видко Тiльки де-не-де червонi подертi слiди на
стiнах. Але Берлiн iще чита ©х, iще тривожно хвилю ться, гомонить.
Легальнi соцiалiсти вже випустили екстренi листки з приводу оповiстки.
"Злочинна провокацiя! Божевiльнi бандитиi Помагачi реакцi©!" Ех, лютують
соцiал льока©!
З ворiт фабрик i заводiв виливаються бурхливi юрби робiтникiв.
Суперечки, крики, сварки, навiть бiйки. Пролетарськi кафе й ресчорани
повнi лайок, дебатiв, вимахiв мозолястих кулакiв, гострих слiвець, од яких
струшуються реготом склян ки на полицях.
Макс не втруча ться в дебати. Яке йому дiло? Вiн собi кореспондент
газети, йому цiкаво знати настрiй робiтничих мас iз приводу цi © кумедно©
оповiстки Iнараку, i вiн робить для газети нотатки. Настрiй зовсiм
хороший: розсудливий, поважний елемент ставиться цiлком негативно до диких
учинкiв купки фанатичних терористiв. Ну, молодь, одчайдушнi голови, тi
вбачають щось геро©чне, чогось чекають, хвилюються, мрiють про загальний
свiтовий страйк, революцiю та всякi iншi подiбнi химери.
На хвилинку Макс i додому за©жджа . Нiчого нового. Тiльки в Наделiв
зчинилася страшенна сварка мiж синами й батьком через оповiстку.
Анархо-натуралiст трохи не побив старого i, забравши сво© речi, покинув
батькiв дiм. Так. Розумi ться.
Пiсля того Макс iде до "штабу", до Тiле. Небо вже буре, низьке, з
синюватими кучугурами хмар Тiле, бiдолаха, цiлий день сидить при телефонi
Ну, певна рiч, що сьогоднi "вони" поховались i нiзащо не вилiзуть iз сво©х
нiр. Дурнi вони, чи що? Чи геро©?
Тiле - заклопотаний. Сокирчастий нiс так смiшно й мило нюха в повiтрi.
Любий Тiле, вiн страшенно нагаду довгоносого, розумного, запального
сетера, йому тепер на все начхати, нiщо не ма нiяко© цiни - тiльки
дичина. Вiн бере Макса за вiдвороти блузи й нiжно, благальне, заклопотано
вдивля ться в лице його.
- Зна те, Шторе, ми ©х тепер мусимо пiймати. Розумi те? Мусимо
оповiстити, голубчику, не можна. За всяку цiну! Ради бога, голубчику!
I так, наче Макс усе ж таки спереча ться з ним, переконано, нiжно й
заклопотано доказу , що без оповiстки ще можна б дозволити собi невдачу,
але тепер - усi шляхи перекопанi.
I раптом Макс одразу розумi , через що Берлiн, бiржа, робiтництво,
обивателi так хвилюються. Адже й ранiше нi для кого не було тайною, що
Iнарак хоче вбити Мертенса, що були навiть замахи. Чого ж не хвилювалися
так тодi? Бо тодi не було присуду, оповiстки. В цих плакатах, у
надрукованому пiдписаному паперi для маси щось офiцiйне, гiпнотизуюче,
переконуюче. Значить, Iнарак ма силу й змогу покарати, коли так про це
сповiща ? Значить, уже от-от це ма статись?
Отже, ясно, що тепер це мусить бути за всяку цiну Макс цiлком розумi
благальний голос Тiле. От тiльки голова страшенно горить i все тiло пала ,
як у гарячцi. А з вiкна так душно тягне спресованою спекою й ще чимсь
неспокiйним, моторошним!
Тiле все ж таки не випуска вiдворотiв блузи Рiч у тiм, що не треба
нехтувати нiякими можливостями. Ради бога, нiчим не гидувати! Моральнi,
полiтичнi, амбiцiйнi, всяьi-всякi мотиви треба, ради бога, на цей мент
закинути й мати тiльки одну цiль на оцi й для не© на всi способи йти, усiм
жертвувати. Наприклад, справа з Рiiiкелем.
Макс стрiпу палаючою головою. Ага. Рiнкель. Це ж правда, Рiнкель теж
iсну на свiтi. Але як це давно-давно щось таке було з ним!
Макс визволя блузу з цупких пальцiв Тiле й ляга в фотель. Так, так.
Ну, що вiн, тон Рiнкель? Де вiн сидить?
Вiн сидить добре, в льоху "лiсово© лабораторi©". Камера добра, нiчого.
Але рiч не в тому. А в тому, що вiн запевня , що був у Елленберга з метою
дiстати через нього можливiсть пройти до Мертенса. I вже той йому обiцяв.
Вiн не хотiв нiчого в Бюро говорити, поки не мав чогось певного в руках.
Страшенно переляканий, пригнiчений, зовсiм убитий i такий жалюгiдний, що
аж дивно. Навiть плакав! Але запевня , присяга ться, що його арешт -
страшне непорозумiння, помилка, що вiн, навпаки, заслугову з боку
органiзацi© на всяке признання за сво© заходи Ну, i от що його з ним
робити?
Макс заплющу очi й здивовано чу , як зразу в вухах почина ться:
гу-гу-гу-гу! Вiн швидко розплющу ©х i гуд зника , але в висках ритмiчно,
швидко, гарячкове гупа кров.
- Ну, що ж ви скажете. Шторе? Га?
- Розумi ться, розстрiляти. Все бреше.
Тiле заклопотано зiтха й сильно тре долонею пiдборiддя. Так,
розстрiляти не трудно, це - не штука А втiм, ану ж не бреше? Як це
перевiрити? А що, як Рiнкель дiйсно в цiй справi був у Елленберга? I ма
хоч два-три шанси пройти до Мертенса? Чи можна цим нехтувати?
- Бреше. Нiчого не ма . Фу, як нестерпно душно.
Ста вже темно. Чи то вiд хмар? Раптом уся темна стiна проти вiкна
злiта кудись угору, i замiсть не© синювате бiлим, слiпучим свiтлом
мерехтить екран i моментально зника . В хатi ста темнiше, а Тiле й усi
предмети огорта сiре павутиння. I вмить над мiстом iз металiчним трiском
розрива ться страшенний гуркiт i довго котиться, пiдстрибуючи по небу
глухими грiзними розкотами.
Макс iзрива ться з фотеля й пiдбiга до вiкна. В очi йому рiже
зеленкувато-бiлий велетенський зигзаг, що перерiзу все небо, i над самою
головою, немов на горiшньому помешканнi, з дзвiнкiтним гуркотом, як
вивернутий на асфальт вагон залiза, прокочу ться грiм. За ним-другий
вагон, третiй. Хтось м'якими гiгантськими ногами бiга по залiзному даху
неба, лама , провалю ться й з реготом кача ться по ньому всiм тiлом.
Макс витягу обидвi руки в вiкно, до неба, широко розкрива очi, i дух
йому забива вiд незрозумiло© дико©, кричущо© радостi.
Голосно, нетерпляче дзвенить телефон. Чути голос Тiле, але вiн зараз же
тоне в гуркотi грому й страшенному, шипучому, як приплюск моря, шумi дощу.
Раптом Макс чу , як Тiле сильно шарпа його за руку. Макс озира ться.
Перед ним на мить миготять зляканi, жаднi, радiсно-лютi очi Тiле.
- Швидше! Бiжiм!.. Мертенс!
I Тiле прожогом вилiта з кiмнати. Макс, увесь повний грому,
радiсно-лютих очей Тiле, нерозумiння й захвату, зрива ться з мiсця й
бiжить за ним у розчиненi темнi дверi.
***
Над палацом Мертенса нависла жовто-бура важка запона хмар. А в палацi
Мертенса залягла тяжка, понура тиша. Так само бiгають величезними
коридорами урядовцi, так само цокочуть, як величезнi коники, писальнi
машини, так само невтомно працюють усi палацовi апарати. А тиша, проте,
залягла в цьому гомонi - понура, нашорошена.
Граф Елленберг од самого ранку не ви©жджа з територi© палацу. Вiн сам
да накази офiцерам охорони, сам навiть перевiря пости, сам обходить усi
коридори, що прилягають до поко©в пана президента. Але що дi ться в самого
пана президента, вiн не зна - пан президент зовсiм забув про iснування
графа Елленберга, не те що не кличе, а навiть не згаду про нього.
I тiльки через Вiнтера графовi Елленберговi, мiнiстровi охорони,
вiдомо, що пан президент цiлком спокiйно, навiть гумористичне поставились
до iдiотично© оповiстки iнаракiвськоi банди, що працюють, як i щодня, з
невтомною енергi ю, хiба що тiльки дуже гнiваються на "йолопiв" на бiржi
(та на вкладникiв). Навiть хотiли ©хати до Банку, щоб показатися публiцi й
завдати ©й гарненького прочухана за легкодушнiсть. Але Штiфель i
райхсканцлер, спасибi ©м, одрадили й стримали пана президента вiд цього
небезпечного кроку.
Граф Елленберг м'яко, роздумливо, зовсiм нечутно ходить по кабiнету,
нахиливши горбкувату голову. I вмить зупиня ться, пiдводить лице й
широкими здивованими очима дивиться перед себе. Так, вирiшено! Гра - так
гра!
Вiн кличе генерала палацово© охорони й да йому накази. Через
пiвгодини-годину вiн буде назад. Телефоном його можна знайти в домi батька
його, графа фон Елленберга.
Вiтер б' в лице пружинистими крилами. Жовте небо набира димно©,
закурено© густоти. На вулицях незвичний рух. Бiржа в панiцi розбiглась
Банк майже в облозi. Це дуже добре. Це просто знаменито. Страйк,
революцiя, катастрофа. Хе!
Граф Адольф нетерпляче потира сво© м'якi, жiночi колiна. Хто зна , чи
не прислужився!Iнарак пановi президентовi?
Камердинер Фрiц не вiдважу ться зголосити ©© свiтлостi принцесi графа
Елленберга - у принцеси болить голова, i вопи звелiли не турбувати ©х
нiчим. Але граф Елленберг колюче, сухо дивиться поверх лоба в кучеряве
золотисте волосся камердинера Фрiца и наказу негайно зголосити ©©
свiтлостi.
Дiйсно, очi ©© свiтлостi стомленi, млявi й трошки червонуватi, наче вiд
вiтру або вiд слiз. Але хору свою голову вона трима так твердо, рiвно й
неприступно, що нiяка хороба не пiдступиться.
Граф Елленберг зразу ж приступа до сутi. Вiн не-хоче й не смi довго
затримувати ©© свiтлiсть тою справою, яка привела його сюди без
попередження.
Дiйсно, граф Елленберг ма вигляд рiшучий, суворий, урочистий. Вiн не
посмiха ться, не вигина ться, не загляда в очi принцесi.
© свiтлостi, звичайно, вiдомо про нахабний розбишацький виступ
Iнараку? Розумi ться. Все громадянство, не виключаючи соцiалiстiв i
робiтникiв, обурене на цих бандитiв страшенно. Нiчого страшного, звичайно,
не може статись. Але пiд умовою все ж таки повно© розсудливостi.
Наприклад, не пiдставляти навмисно сво© груди пiд револьвер тих бандитiв.
Князiвна Елiза переводить зеленi стомленi очi вiд вiкна, в якому
розкудовчено гойдаються вiти дерев, i пильно зупиня ©х на м'якому носi
графа Елленберга.
Так, цiлком свiдомо, умисно пiдставляються груди. Груди пана
президента. Граф Адольф говорить iз ©© свiтлiстю цiлком одверто, iнтимно,
знаючи, що вся розмова лишиться мiж ними. Отже, хоч це i дивно, i
неймовiрно, але абсолютно ясний факт, що лан президент хоче скiнчити сво
життя самогубством. Намiр цих бандитiв для нього зручний привiд.
Наприклад, йому, графовi Адольфовi, треба було надлюдсько© натуги, щоб
стримати пана президента вiд намiру по©хати на бiржу й виступити з
промовою перед юрбою Намiр цiлком ясний: пiдставити себе пiд бомбу
iнаракiста, загинути самому й загубити з собою сотнi людей.
- Але через що?!
Граф Адольф глибоко зiтха , схиля голову й мовчить. Принцеса вражено
пiдводить i устi широкi брови догори.
- Графе, я сподiваюсь, ви не хочете сво©м мовчанням сказати, що я
причетна до цих настро©в пана Мертенса.
Граф Адольф сумно хита головою. На жаль, вiя по щиростi мусить
сказати, що саме ©© свiтлiсть причетна до цього тяжкого стану пана
президента. На жаль, це так. Можна як хоч пояснити цей стан, але факт той,
що пiсля вiдмови ©© свiтлостi побачитися з паном президентом вiн формально
за-хорiв. Так, захорiв. I хорiсть ця така глибока й серйозна, що нiчого
дивного не буде, коли вона скiнчиться якимсь божевiллям, якимсь вiзитом до
iнаракiстiв. Вiн, граф Адольф, не потребу поясняти ©© свiтлостi, що з
того може вийти, як це вiдiб' ться на Нiмеччинi. Та коли вже яо щиростi
говорити до кiнця, то й на планах само© ii свiтлостi. Iз смертю пана
президента шанси ©© свiтлостi на корону Землi зменшуються дуже значно. I
чи знайдеться вже потiм коронка Зiгфрiда, чи нi, але корона Землi
страчена. Отже...
Граф Адольф одверто, рiшуче дивиться в похмурене лице принцеси й
кiнча :
- Отже, ваша свiтлосте, дина рука на свiтi, яка може стримати пана
президента вiд самогубних вчинкiв i яка може вирятувати його, - це ваша
рука, ваша свiтлосте. Подана йому в цей мент, коли темнi сили громадянства
вибухають i загрожують йому, ця рука навiки стане його владаркою. Бiльше я
нiчого не скажу, ваша свiтлосте.
I граф Адольф iзнову нахиля голову, даючи змогу ©© свiтлостi вдуматися
й оцiнити його знаменнi слова.
© свiтлiсть сидить непорушне. Лице ©й вiд чола до пiдбо рiддя ста
рiвно-бiле, овал витяга ться, загострю ться, брови опуклими темними
смужками застигли над примруженими, немов у далеку далеку далечiнь
напрямленими очима. На устах виступа ледве помiтний усмiх.
Принцеса Елiза заплющу очi й сидить так. Граф Адольф пiдводить голову,
але, глянувши на ©© свiтлiсть, знову швиденько прибира ту саму позу, ще
нижче нахиливши лице.
Раптом принцеса пiдводиться, велично випростову ться й сухо, твердо
випуска з ледве розтиснених уст слово за словом:
- Графе, я прошу подати до вiдома пана Мертенса...
Вона на мить робить паузу, немов ©й забива дух, а граф
Елленберг, швиденько пiдвiвшись за принцесою, весь замертвiлий у
чеканнi, низько схиля голову.
- ...що я зараз буду в його палацi з вiзитом.
Граф Адольф скида вгору головою, весь спалаху рум'янцем радостi, хоче
щось сказати, але замiсть того пада на колiна й простяга руки до руки
2) за пiдступний наступ на працюючi класи в облуднiй формi постанов
Паризького Конгресу,
?) за полiтику зажерливого iмперiалiзму, виявлену на тому самому
Паризькому Конгресi, яка прагне свiтово© фiнансово© монархi© й неминуче
тягне за собою всесвiтню катастрофiчну для всього людства вiйну, - за цi
злочинства
засудити на смертну кару.
Всiм громадянам пропону ться в ©хнiх власних iнтересах уникати
яких-небудь зносин iз цим злочинцем Усякий, хто пустить до свого дому
Фрiдрiха Мертенса або буде поблизу нього, риску смертю.
Ц. Б. IНАРАКу в Нiмеччинi".
Ага, ось спiшить охоронець полiтично© незайманостi вiрно-пiдданих його
гумово© величностi. Розiйдись! Дрр!
Вiтер вирива з рук полiцая одiрванi червонi шматки плаката i,
трiумфуючи, несе ©х вулицею. Але от яка бiда нiякий найспритнiший полiцай
уже не може здерти оповiстки з душi тiiх, що проковтнули ©© очима. Нiякий
шпиг не може заткнути чопом тих питань, що фонтаном б'ють iз одiткано©
обивательсько© бочки.
Сузанно, двiстi бойових патрулiв чату у глибинах вулиць Берлiна.
Законодавець i владар тво © краси, як зацькований кабан, полохливо сидить
у сво му палацi, не смiючи вистромити з нього iклiв сво©х, оточений
людьми, якi не розумiють краси тво ©. Вони не розумiють; зовсiм, бiднi, не
розумiють естетики кожно© хвилини готовi померти без пози, без гарного
жесту, ославленi, як бандити, осмiянi, вненавидженi й нiкому, крiм сво©х,
таких самих бандитiв, невiдомi. За що? Чого ради? Яка краса ©х жене на це,
Сузанно?
Вiтер напира з усiх сил м'якими грудьми у спину, стара ться, пiдпиха
маленький задрипаний репортерський автомобiльчик. Вiн зна , що Максовi
треба об'©хати всi пости й патрулi, вiн, милий, помага як може.
Голова горить, а в усiй iстотi палахкотять без перестанку язики
полум'я, i що не кинь у нього, все моментально згора . Все тепер нiщо, все
тiльки мить, плюск часу, бризка хвильки в величезнiм океанi.
А чи не отак часом почина ться божевiлля? Ха, коли божевiлля горить
таким захватом, коли вiд нього радiсть твоя хоче обняти тих, з якими в
обiймах ти можеш зараз померти, то хай живе божевiлля! Милi полiца©, любий
Мартенсе, дорогий Штiфелю, все тiльки плюск часу в океанi вiчностi
Розумi те? Не хвилюйтеся, не бiйтеся, будьте любовнi й пам'ятайте, чу те,
неодмiнно пам'ятайте, що сьогоднi-завтра ви можете зовсiм перестати
що-небудь пам'ятати.
Ух, яке жовтометалiчне, грiзне небо! Браво, старенький Саваофе, ти,
значить, солiдаризу шся з Iнараком? Чудесно! Жовти ж мiцнiше сво небо,
збирай бурю, готуй сво© громи, сьогоднi зробиш ефектовну декорацiю для
чийого-небудь останнього акту комедi©, що зветься життям.
Шофер - "молодий товариш" - декiлька разiв уже пита , куди ©хати Куди?
Ах, так! До бiржi. Розумi ться, до бiржi. Задрипаний, розхряпаний екiпажик
зупиня ться, сунеться задом, як жучок перед перепоною, i поверта назад, -
назад треба.
Хе! Ось воно, серце Нiмеччини. Величезна темно-сiра буддiйська пагода,
шершава, важка, як велетенська черепаха, що мiцно вперлася на лапи й
роззявила пащу дверi. Круг не©, як стривоженi комахи, шамотяться авто,
при©жджают), сiд!©жд жають, трусяться, пихкають, нетерпеливляться. Люди
пачками вистрибують iз них i прожогом несуться в роззяв.i ну пащу
черепахи. Другi вилiтають iз не©, махають руками, капелюхами, стрибають в
екiпажi, вибиваються з юрби й женуть кудись стрiмголов. Газетчики люто
кричать, вимахують окремими додатками газет, кидаються пiд ноги. Крик,
гуркiт, рявкiт, свист, дзвiн.
Ага, артерi© сьогоднi мають добру роботу?
Макс виплиiу з жучка t, заклавши лiву руку в кишеню, п'яно поблискуючи
очима, не хапаючись, протиска ться в потiк, що влива ться в бiржу. За
дверима контроль вхiдних документiв. О, будь ласка! Кореспондент
"Будучностi". А от ще й "спецiальний документ од детективного вiддiлу
тайно© полiцi©.
Ха, "спецiальний документ" товариша Тiле на цих привратникiв храму
робить раз у раз магiчне враження, - де ж пак: найвiрнiша охорона ©хнiх
святощiв.
О, сьогоднi серце тiпа ться здорово! Це в вестибюлi чути надзвичайний
гуд, неначе там десь у повному ходi працю велетенська машина з тисячами
тонових колiс i рушiйних ременiв. Рiвнин, глухий, безустанний гуркiт
щодалi робиться виразнiший, дужчий, грiзнiший. Бiля кружляних дверей,
через якi одне пасмо людей усоту ться, а друге висоту ться, наче живий
рушiйний ремiнь на незримих гонових колесах, вже людсько© мови розiбрати
не можна. А коли Макс утяга ться в пасмi в залу пагоди, тут уже треба
кричати сво му сусiдовi на вухо, приклавши долонi до рота То реве й
гуркоче багатотисячна юрба. Вона вся, як труп, обсiлий червою, кишить,
руха ться на одному мiсцi, вгриза ться, бореться там помiж собою, i вся
приголомшливо, без перестанку, без пауз, без виразу кричить одноманiтним
страшним гудом, як рев величезного водопаду.
Колосальна двоповерхова зала з круглою банею, з мармуровими колонами,
наче з сiро© замшi, вся залита свiтлом електрики. Сонце тут непотрiбне,
сонце - тут сентиментальнiсть, то свiтить, то хова ться; електрика -
певнiша, дiлова, надiйна сила.
Макс шука очима патруль. Ну, це не легка справа, та ще сьогоднi. О, та
яке ж сьогоднi люте ревище! Який страшний, корчовии рух. Цi голови наче
всi викручуються з-помiж самих себе, роблять скаженi зусилля, але,
зачарованi якоюсь силою, мусять лишатися на мiсцi.
Припертий до стiни, з палаючою головою, очманiлий вiд гуркоту,
миготiння й кишiння голiв, Макс сто©ть бiля стiни, вилiзши на якусь
приступочку. Йому видно всю велетенську живу масу тiл Посеред зали, в
самому центрi кишучо©, найбiльш ревучо© юрби, над булькочучою кашею голiв
понуро й велично чорнiють якiсь таблицi. Що воно таке? Скрижали заповiдiв
бо© а цього храму? Чорнi прапори капiталiзму? Пiд ними, пiднiмаючись над
натовпом головами й плечима, шамотяться жерцi храму, люди в чорних
убраннях. До них простягаються не то з благанням, не то з вимаганням руки
з олiвцями, з книжечками, поскручуванi пальцi, до них напрямленi всi
по-вирячуваиi очi, пороззявлюванi роти, пiтнi червонi лиця. На таблицях
миготять рiзнофарбними вогнями цифри, зникають, мiняються; люди в чорному
гарячкова нахиляються, пишуть, знову випростовуються, слухають ревище,
вдивляються у скрученi, махаючi руки, показують знаки.
Макс глибоко зiтха .
Як вони можуть розумiти один одного? Як у такому пеклi, ревищi,
тiснотi, духотi, в цьому страшенному гонi, миготiннi цифр можна що пебудь
зрозумiти? Це якесь зорганiзоване божевiлля, лборище неиормальних, планово
хорях людей. Ось вихоплю ться декiлька зойкiв, голоснiших окремим крикiв,
хк зойки иогопаючих у водоиадi, i поринають у загальному гуркотi й ревищi.
А скрижалi сгоять твердо, непорушне, залiзно. Жерцi й прислужники
видушують на них рiзнофарбнi, блискавичнi цифри заповiдi. Другi збоку
крейдою виписують, третi нотують у товстелезних книгах.
Тiпа ться, колотиться, реве серце Нiмеччини. А по артерiях од нього
женуть отi цифри по всьому органiзмi, вмент одиих убивають, других раяять,
третiм несуть щастя. Механiчне, жорстоке, бездушне, воно рiвночасно
кипить, усе труситься, повне тако© люто©, несамовито© енергi©, що енергi ю
одного цього ревища можна, як силою водопаду, пустити в рух машини.
Макс притихлими, поширеними очима дивиться на кипучу масу. Страшна
сила, якась чудодiйна, колосальна стияя, якийсь дикий хаос, у якому дiють
страшнi, .невблаганнi, неминучi закони. А з цих же диких, божевiльних
крикiв, iз цього скаженого, безглуздого миготiння цифр складаються
розумнi. твердi, стрункi норми.
А яка чулiсть у цi © стихi©! Всяка подiя, всякий струс в органiзмi
моментально тут одзива ться. Оповiщення Iнараку. Замах на Мертенса.
Загроза мозковi, загроза якiйсь клiтинi мозку. I вже кров'янi тiльця, вже
клiтини й клапанчики серця в пiдвищенiй працi, у тривозi, в гарячцi.
Ха! Банда розбiйникiв? О, вiд банди розбiйникiв серце Капiталу так не
заб' ться.
Гу-гу-гу-гу-гу! Страшний пульс!
Макс раптом посмiха ться. А от досить йому повернути за-щiпочку в тiй
невеличкiй металiчнiй цяцечцi, що лежить у нього в лiвiй кишенi, досить
кинути цю цяцечку в середину юрби - i зразу, в один мент серце скорчиться,
ухне й навiки спиниться.
Хм! Та чи спиниться ж? А чи не буде назавтра ж знову Кров'яних тiлець
на мiсцi забраних трупiв? Буде. I знову буде ревище, тупiт нiг, мигтiння
цифр i новi чорнi скрижалi. I так само на мiсцi Мертенса стане якийсь
новий Мертенс, нова клiтина Бо що значить тут воля цих окремих клiтин, цих
слiпих, покiрних вищiй якiйсь волi виконавцiв? Знайти дiйсне серце,
дiйсний мозок цього органiзму, його розшматувати. цяцечкою й навiки
спинити! Але де вони? В чому? Де взяти то© сили, яка могла б виступити
проти мiстично© сили цi © стихi© та ©© страшних залiзних законiв?
Хтось злегка стиска Макса за колiна. Вiн живо нахиля голову вниз. На
нього з усмiхом дивиться кругле, спiтнiло-червоне, в жовтих вiях лице
товариша Роте. В руках у нього олiвець i записна книжечка, як у всiх тих
кричущих людей.
Макс злiза з приступки. Роте наближу губи до вуха Макса й кричить:
- Помiча те, який ажiотаж?
Макс швидко хита головою.
- Панiка. Акцi© Об' днаного Банку летять униз.
Макс робить здивовано-радiснелице й мовчки пита очима. Товариш Роте
розумi його й з усмiшкою кива головою. Потiм знову наближа уста до вуха
Макса, задравши трохи голову:
- Кажуть, Об' днаний просто в облозi. Забирають вклади. Банк не може...
тити... а... о...
Макс недобре чу й собi кричить:
- Що не може?
- Не може вмiстити народу. Викликано полiцiю.
Макс весело стрiпу чубом! Ха! Здорово. Значить, усе ж таки щось можна
органiзмовi зробити?
I знову крiзь очманiлiсть i чад вiд гуркоту й ревища спалахують
палахкотливi язики, а лiва рука мiцнiше обнiма теплу й вогку вiд поту
металiчну круглу цяцечку.
Роте кива Максовi, запрошуючи пiдставити вухо.
Макс знову нахиля ться. Роте кричить:
- Страшенно хочеться трошки розважитись Пустити чутку, що Мертенс сюди
©де. Можна? Однаково "©х" тут не може бути.
Макс iкоса дивиться на Роте й бачить одне око в жовтiй вi© примружене
лукавим веселим усмiхом. Ця лукавiсть проходить i в Макса, торка ться до
полум'я й спалаху буйною веселiстю. Ану!
Вiн кива головою на згоду й знову вилiза на приступку, з усiх сил
стримуючи смiх, що вже буйно трiпочеться в ньому. Так буйно, що аж трошки
дивно й непри мно. А голова горить, пала , гуде. У вухах - гу-гу-гу-гу!
Роте вiдходить i протиска ться крiзь кричущi тiла. Бестiя Роте: який
тривожний, зляканий вигляд у нього. От вiн при туля вуста до вуха лисого
панка. Панок живо, вколото по верта до нього голову. Хоче, видно,
спитати. Але Роте не ма часу вiдповiдати, йому нема коли, йому страшно,
йому треба швидше тiкати з цього небезпечного мiсця. Панок iз пухнатою
лисиною непокiйно зверта ться до сусiди. Той, зда ться, не розумi . Нi, не
вiрить. Знизу плечима. Але панок iз пухнатою лисиною ще непокiйнiше
зверта ться до низенького, товстенького добродiя й кричить йому в вуха
страшну звiстку.
Бiлява голова Роте з'явля ться то тут, то там. I от уже на периферi©
юрби якесь замiшання, вже нема стрункостi, гармонiйностi хаосу; вже там
якiсь перебо©, зупинки, якийсь iнший рух, якiсь iншi крики на вуха одне
одному.
I потрохи, потрохи замiшання, як вогонь на сухiй травi поля, охоплю
все ширше та ширше коло юрби, перекида ться до центру. Гуркiт виразно
менша , тратить свiй ритм. Серед тiл шамотня, i течiя до дверей ста все
дужча, густiша, трудна. Крики, - отi чужi, iншi, то панiчнi, то сердитi -
починають щораз, то владнiше опановувати залою. Миготiння цифр то слабша ,
то знову збiльшу ться. Макс уже чу круг себе, пiд сво©ми ногами:
- Мертенс!.. Мертенс!.. Сюди, Мертенс!
- Та чого йому сюди?!
- Тихо! Дурнi! Заспокойтесь! Iдiоти!
- Мертенс!.. Мертенс!.. Мертенс!..
I те iм'я, що ще вчора тут викликало б побожний захват, вибух радостi,
сьогоднi пашить на цю юрбу диким жахом i жене ©© звiдси, як публiку з
театру, де знялася пожежа.
I от у залi сто©ть уже зовсiм iнше ревище. Не те могутн , ритмiчне,
жагуче, пройняте серед зверхнього хаосу внутрiшньою доцiльнiстю ревище, а
дике, розiдране в собi, панiчне. Обличчя вже радiусами повернутi до всiх
вихiдних дверей, руки не тягнуться до чорних скрижалей, а люто розривають
тiла сусiдiв, стараючись випхати ©х позад свого тiла. Цифри не миготять.
Люди в чорному бiгають по естрадi, кричать, умовляють, махають кулаками,
плюють у спини, в перейнятi жахом потилицi.
Макс сто©ть на приступцi, припертий потоком пiтно©, насичено© жахом
людсько© отари i, закинувши голову до стiни, з усiх сил кусаючи губи,
страшно, невтримно регоче, йому хочеться стрибнути на цю поверхню ревучих
голiв i, давши собi волю, дико танцювати по них, регочучи й кричачи з
такою самою силою, як оце кричать усi вони.
Вiн стриба вниз, злива ться з душним, паруючим потом, дихаючим страхом
потоком i, палаючи сам зацiпленим реготом, пливе в потоцi до дверей.
***
I знову дренькоче, перевалю ться з боку на бiк жовтенький жучок,
лiтаючи по глибочезних затiнених коридорах вулиць Високо вгорi над
велетенськими щiлинами небошкрябiв видно смуги брудно-жовтого неба. Тiней
нема , але й свiтла нема, тiльки iржаво-жовта мряка, гаряча, грiзна Ох,
буде люта буря!
Патрулi чатують справно. То газетчики, то вiзники, то продавцi цигарок,
то етарцi, слiпцi й калiки - стоять вони на сво©х мiсцях такi непомiтнi i
з такою силою в кишенях, яка може висадити в повiтря тридцятиповерховий
небошкряб.
Оповiсток уже нiде не видко Тiльки де-не-де червонi подертi слiди на
стiнах. Але Берлiн iще чита ©х, iще тривожно хвилю ться, гомонить.
Легальнi соцiалiсти вже випустили екстренi листки з приводу оповiстки.
"Злочинна провокацiя! Божевiльнi бандитиi Помагачi реакцi©!" Ех, лютують
соцiал льока©!
З ворiт фабрик i заводiв виливаються бурхливi юрби робiтникiв.
Суперечки, крики, сварки, навiть бiйки. Пролетарськi кафе й ресчорани
повнi лайок, дебатiв, вимахiв мозолястих кулакiв, гострих слiвець, од яких
струшуються реготом склян ки на полицях.
Макс не втруча ться в дебати. Яке йому дiло? Вiн собi кореспондент
газети, йому цiкаво знати настрiй робiтничих мас iз приводу цi © кумедно©
оповiстки Iнараку, i вiн робить для газети нотатки. Настрiй зовсiм
хороший: розсудливий, поважний елемент ставиться цiлком негативно до диких
учинкiв купки фанатичних терористiв. Ну, молодь, одчайдушнi голови, тi
вбачають щось геро©чне, чогось чекають, хвилюються, мрiють про загальний
свiтовий страйк, революцiю та всякi iншi подiбнi химери.
На хвилинку Макс i додому за©жджа . Нiчого нового. Тiльки в Наделiв
зчинилася страшенна сварка мiж синами й батьком через оповiстку.
Анархо-натуралiст трохи не побив старого i, забравши сво© речi, покинув
батькiв дiм. Так. Розумi ться.
Пiсля того Макс iде до "штабу", до Тiле. Небо вже буре, низьке, з
синюватими кучугурами хмар Тiле, бiдолаха, цiлий день сидить при телефонi
Ну, певна рiч, що сьогоднi "вони" поховались i нiзащо не вилiзуть iз сво©х
нiр. Дурнi вони, чи що? Чи геро©?
Тiле - заклопотаний. Сокирчастий нiс так смiшно й мило нюха в повiтрi.
Любий Тiле, вiн страшенно нагаду довгоносого, розумного, запального
сетера, йому тепер на все начхати, нiщо не ма нiяко© цiни - тiльки
дичина. Вiн бере Макса за вiдвороти блузи й нiжно, благальне, заклопотано
вдивля ться в лице його.
- Зна те, Шторе, ми ©х тепер мусимо пiймати. Розумi те? Мусимо
оповiстити, голубчику, не можна. За всяку цiну! Ради бога, голубчику!
I так, наче Макс усе ж таки спереча ться з ним, переконано, нiжно й
заклопотано доказу , що без оповiстки ще можна б дозволити собi невдачу,
але тепер - усi шляхи перекопанi.
I раптом Макс одразу розумi , через що Берлiн, бiржа, робiтництво,
обивателi так хвилюються. Адже й ранiше нi для кого не було тайною, що
Iнарак хоче вбити Мертенса, що були навiть замахи. Чого ж не хвилювалися
так тодi? Бо тодi не було присуду, оповiстки. В цих плакатах, у
надрукованому пiдписаному паперi для маси щось офiцiйне, гiпнотизуюче,
переконуюче. Значить, Iнарак ма силу й змогу покарати, коли так про це
сповiща ? Значить, уже от-от це ма статись?
Отже, ясно, що тепер це мусить бути за всяку цiну Макс цiлком розумi
благальний голос Тiле. От тiльки голова страшенно горить i все тiло пала ,
як у гарячцi. А з вiкна так душно тягне спресованою спекою й ще чимсь
неспокiйним, моторошним!
Тiле все ж таки не випуска вiдворотiв блузи Рiч у тiм, що не треба
нехтувати нiякими можливостями. Ради бога, нiчим не гидувати! Моральнi,
полiтичнi, амбiцiйнi, всяьi-всякi мотиви треба, ради бога, на цей мент
закинути й мати тiльки одну цiль на оцi й для не© на всi способи йти, усiм
жертвувати. Наприклад, справа з Рiiiкелем.
Макс стрiпу палаючою головою. Ага. Рiнкель. Це ж правда, Рiнкель теж
iсну на свiтi. Але як це давно-давно щось таке було з ним!
Макс визволя блузу з цупких пальцiв Тiле й ляга в фотель. Так, так.
Ну, що вiн, тон Рiнкель? Де вiн сидить?
Вiн сидить добре, в льоху "лiсово© лабораторi©". Камера добра, нiчого.
Але рiч не в тому. А в тому, що вiн запевня , що був у Елленберга з метою
дiстати через нього можливiсть пройти до Мертенса. I вже той йому обiцяв.
Вiн не хотiв нiчого в Бюро говорити, поки не мав чогось певного в руках.
Страшенно переляканий, пригнiчений, зовсiм убитий i такий жалюгiдний, що
аж дивно. Навiть плакав! Але запевня , присяга ться, що його арешт -
страшне непорозумiння, помилка, що вiн, навпаки, заслугову з боку
органiзацi© на всяке признання за сво© заходи Ну, i от що його з ним
робити?
Макс заплющу очi й здивовано чу , як зразу в вухах почина ться:
гу-гу-гу-гу! Вiн швидко розплющу ©х i гуд зника , але в висках ритмiчно,
швидко, гарячкове гупа кров.
- Ну, що ж ви скажете. Шторе? Га?
- Розумi ться, розстрiляти. Все бреше.
Тiле заклопотано зiтха й сильно тре долонею пiдборiддя. Так,
розстрiляти не трудно, це - не штука А втiм, ану ж не бреше? Як це
перевiрити? А що, як Рiнкель дiйсно в цiй справi був у Елленберга? I ма
хоч два-три шанси пройти до Мертенса? Чи можна цим нехтувати?
- Бреше. Нiчого не ма . Фу, як нестерпно душно.
Ста вже темно. Чи то вiд хмар? Раптом уся темна стiна проти вiкна
злiта кудись угору, i замiсть не© синювате бiлим, слiпучим свiтлом
мерехтить екран i моментально зника . В хатi ста темнiше, а Тiле й усi
предмети огорта сiре павутиння. I вмить над мiстом iз металiчним трiском
розрива ться страшенний гуркiт i довго котиться, пiдстрибуючи по небу
глухими грiзними розкотами.
Макс iзрива ться з фотеля й пiдбiга до вiкна. В очi йому рiже
зеленкувато-бiлий велетенський зигзаг, що перерiзу все небо, i над самою
головою, немов на горiшньому помешканнi, з дзвiнкiтним гуркотом, як
вивернутий на асфальт вагон залiза, прокочу ться грiм. За ним-другий
вагон, третiй. Хтось м'якими гiгантськими ногами бiга по залiзному даху
неба, лама , провалю ться й з реготом кача ться по ньому всiм тiлом.
Макс витягу обидвi руки в вiкно, до неба, широко розкрива очi, i дух
йому забива вiд незрозумiло© дико©, кричущо© радостi.
Голосно, нетерпляче дзвенить телефон. Чути голос Тiле, але вiн зараз же
тоне в гуркотi грому й страшенному, шипучому, як приплюск моря, шумi дощу.
Раптом Макс чу , як Тiле сильно шарпа його за руку. Макс озира ться.
Перед ним на мить миготять зляканi, жаднi, радiсно-лютi очi Тiле.
- Швидше! Бiжiм!.. Мертенс!
I Тiле прожогом вилiта з кiмнати. Макс, увесь повний грому,
радiсно-лютих очей Тiле, нерозумiння й захвату, зрива ться з мiсця й
бiжить за ним у розчиненi темнi дверi.
***
Над палацом Мертенса нависла жовто-бура важка запона хмар. А в палацi
Мертенса залягла тяжка, понура тиша. Так само бiгають величезними
коридорами урядовцi, так само цокочуть, як величезнi коники, писальнi
машини, так само невтомно працюють усi палацовi апарати. А тиша, проте,
залягла в цьому гомонi - понура, нашорошена.
Граф Елленберг од самого ранку не ви©жджа з територi© палацу. Вiн сам
да накази офiцерам охорони, сам навiть перевiря пости, сам обходить усi
коридори, що прилягають до поко©в пана президента. Але що дi ться в самого
пана президента, вiн не зна - пан президент зовсiм забув про iснування
графа Елленберга, не те що не кличе, а навiть не згаду про нього.
I тiльки через Вiнтера графовi Елленберговi, мiнiстровi охорони,
вiдомо, що пан президент цiлком спокiйно, навiть гумористичне поставились
до iдiотично© оповiстки iнаракiвськоi банди, що працюють, як i щодня, з
невтомною енергi ю, хiба що тiльки дуже гнiваються на "йолопiв" на бiржi
(та на вкладникiв). Навiть хотiли ©хати до Банку, щоб показатися публiцi й
завдати ©й гарненького прочухана за легкодушнiсть. Але Штiфель i
райхсканцлер, спасибi ©м, одрадили й стримали пана президента вiд цього
небезпечного кроку.
Граф Елленберг м'яко, роздумливо, зовсiм нечутно ходить по кабiнету,
нахиливши горбкувату голову. I вмить зупиня ться, пiдводить лице й
широкими здивованими очима дивиться перед себе. Так, вирiшено! Гра - так
гра!
Вiн кличе генерала палацово© охорони й да йому накази. Через
пiвгодини-годину вiн буде назад. Телефоном його можна знайти в домi батька
його, графа фон Елленберга.
Вiтер б' в лице пружинистими крилами. Жовте небо набира димно©,
закурено© густоти. На вулицях незвичний рух. Бiржа в панiцi розбiглась
Банк майже в облозi. Це дуже добре. Це просто знаменито. Страйк,
революцiя, катастрофа. Хе!
Граф Адольф нетерпляче потира сво© м'якi, жiночi колiна. Хто зна , чи
не прислужився!Iнарак пановi президентовi?
Камердинер Фрiц не вiдважу ться зголосити ©© свiтлостi принцесi графа
Елленберга - у принцеси болить голова, i вопи звелiли не турбувати ©х
нiчим. Але граф Елленберг колюче, сухо дивиться поверх лоба в кучеряве
золотисте волосся камердинера Фрiца и наказу негайно зголосити ©©
свiтлостi.
Дiйсно, очi ©© свiтлостi стомленi, млявi й трошки червонуватi, наче вiд
вiтру або вiд слiз. Але хору свою голову вона трима так твердо, рiвно й
неприступно, що нiяка хороба не пiдступиться.
Граф Елленберг зразу ж приступа до сутi. Вiн не-хоче й не смi довго
затримувати ©© свiтлiсть тою справою, яка привела його сюди без
попередження.
Дiйсно, граф Елленберг ма вигляд рiшучий, суворий, урочистий. Вiн не
посмiха ться, не вигина ться, не загляда в очi принцесi.
© свiтлостi, звичайно, вiдомо про нахабний розбишацький виступ
Iнараку? Розумi ться. Все громадянство, не виключаючи соцiалiстiв i
робiтникiв, обурене на цих бандитiв страшенно. Нiчого страшного, звичайно,
не може статись. Але пiд умовою все ж таки повно© розсудливостi.
Наприклад, не пiдставляти навмисно сво© груди пiд револьвер тих бандитiв.
Князiвна Елiза переводить зеленi стомленi очi вiд вiкна, в якому
розкудовчено гойдаються вiти дерев, i пильно зупиня ©х на м'якому носi
графа Елленберга.
Так, цiлком свiдомо, умисно пiдставляються груди. Груди пана
президента. Граф Адольф говорить iз ©© свiтлiстю цiлком одверто, iнтимно,
знаючи, що вся розмова лишиться мiж ними. Отже, хоч це i дивно, i
неймовiрно, але абсолютно ясний факт, що лан президент хоче скiнчити сво
життя самогубством. Намiр цих бандитiв для нього зручний привiд.
Наприклад, йому, графовi Адольфовi, треба було надлюдсько© натуги, щоб
стримати пана президента вiд намiру по©хати на бiржу й виступити з
промовою перед юрбою Намiр цiлком ясний: пiдставити себе пiд бомбу
iнаракiста, загинути самому й загубити з собою сотнi людей.
- Але через що?!
Граф Адольф глибоко зiтха , схиля голову й мовчить. Принцеса вражено
пiдводить i устi широкi брови догори.
- Графе, я сподiваюсь, ви не хочете сво©м мовчанням сказати, що я
причетна до цих настро©в пана Мертенса.
Граф Адольф сумно хита головою. На жаль, вiя по щиростi мусить
сказати, що саме ©© свiтлiсть причетна до цього тяжкого стану пана
президента. На жаль, це так. Можна як хоч пояснити цей стан, але факт той,
що пiсля вiдмови ©© свiтлостi побачитися з паном президентом вiн формально
за-хорiв. Так, захорiв. I хорiсть ця така глибока й серйозна, що нiчого
дивного не буде, коли вона скiнчиться якимсь божевiллям, якимсь вiзитом до
iнаракiстiв. Вiн, граф Адольф, не потребу поясняти ©© свiтлостi, що з
того може вийти, як це вiдiб' ться на Нiмеччинi. Та коли вже яо щиростi
говорити до кiнця, то й на планах само© ii свiтлостi. Iз смертю пана
президента шанси ©© свiтлостi на корону Землi зменшуються дуже значно. I
чи знайдеться вже потiм коронка Зiгфрiда, чи нi, але корона Землi
страчена. Отже...
Граф Адольф одверто, рiшуче дивиться в похмурене лице принцеси й
кiнча :
- Отже, ваша свiтлосте, дина рука на свiтi, яка може стримати пана
президента вiд самогубних вчинкiв i яка може вирятувати його, - це ваша
рука, ваша свiтлосте. Подана йому в цей мент, коли темнi сили громадянства
вибухають i загрожують йому, ця рука навiки стане його владаркою. Бiльше я
нiчого не скажу, ваша свiтлосте.
I граф Адольф iзнову нахиля голову, даючи змогу ©© свiтлостi вдуматися
й оцiнити його знаменнi слова.
© свiтлiсть сидить непорушне. Лице ©й вiд чола до пiдбо рiддя ста
рiвно-бiле, овал витяга ться, загострю ться, брови опуклими темними
смужками застигли над примруженими, немов у далеку далеку далечiнь
напрямленими очима. На устах виступа ледве помiтний усмiх.
Принцеса Елiза заплющу очi й сидить так. Граф Адольф пiдводить голову,
але, глянувши на ©© свiтлiсть, знову швиденько прибира ту саму позу, ще
нижче нахиливши лице.
Раптом принцеса пiдводиться, велично випростову ться й сухо, твердо
випуска з ледве розтиснених уст слово за словом:
- Графе, я прошу подати до вiдома пана Мертенса...
Вона на мить робить паузу, немов ©й забива дух, а граф
Елленберг, швиденько пiдвiвшись за принцесою, весь замертвiлий у
чеканнi, низько схиля голову.
- ...що я зараз буду в його палацi з вiзитом.
Граф Адольф скида вгору головою, весь спалаху рум'янцем радостi, хоче
щось сказати, але замiсть того пада на колiна й простяга руки до руки