Страница:
Коли й той з полонених, до якого послали оце, не скаже, де Божейко,
вертатиметься до морського пристанища й знову шукатиме лодi©, що повезе у
зворотну путь. А що вдi ш? Еге, що, коли так довго правилася в цю землю i
так мало знайшла?
Ледве допиталася, де той вельможа, що придбав у Нiкополi антiв-рабiв, а
допитавшись, не вельми и зрадiла: вельможа видивився на не©, нiби вiвця на
нову загорожу, й сам заходився розпитувати, звiдки зна його раба по iменi
Прядота?
- Я не знаю його, достойний, - пояснила через челядницю-тлумача. -
Анти, з котрими бачилася вже у Веронi, сказали, що Прядота може знати,
куди продали работорговцi мого лада? Тому й прийшла сюди, тому й питаюся
Прядоти.
Не сказав: "Зажди десь там. Повернеться з ергастирi© Прядота, погомониш
про свiй клопiт iз Прядотою". Запросив сiсти, а посадивши, питавсь та й
питався, як це вона зважилася правитися в таку далеку путь, за що i як
довго правилась, хто то - ладо. Миловидка нiчого не приховувала вiд
нього: вельможа видався ©й добрим та спiвчутливим до ©© бiди, однак
бесiдувала через челядницю, а тому бесiда ©хня тривала та й тривала. Коли
ж питати не було вже чого, господар помонявся, чогось дошукуючись думкою,
i сказав:
- Гостя наша, бачу, стомилася в дорозi. Може, вона пiде скупа ться в
рiчцi та перепочине в нашiй оселi? Прядота не скоро буде.
- Спаси бiг, - зашарiлася. - Я потiм уже i купатимусь, i спочиватиму.
- Ну то перекуси чим бог послав.
Не зважилася вдруге перечити чи не встигла заперечити, - вельможа
сприйняв те митт ве мовчання за згоду й повелiв челядницi:
- Поведи цю дiвчину до рiчки, хай скупа ться все-таки. А скупа ться,
нагоду ш. Та дай ©й щось iз взуття домашнього. Бачиш, як збила на нашiм
камiннi ноги.
Чиста й прохолодна вода остудила висмажене та виснажене сонцем тiло,
збадьорила Миловидчин дух а чи добра воля доброго вельможi зцiлила язвлене
недолею серце. I купалася довше, нiж могла, здавалось, дозволити собi
купатися з чужо© волi i в чужiй рiчцi, i, викупавшись, на диво швидко
вiдчула себе не такою вже й чужою в цiм невiдомiм кра©, серед невiдомих
людей.. Iшла по купаннi й почувала силу в ходi, а ще при мнiсть у тiлi i
паче всього - у серцi. Нiби знала вже, певна була: сюди недаремно била
ноги, тут потiшать уже жаданими вiстями i покладуть край ©©
мукам-поневiрянням, страхам у поневiряннi.
Хотiлось говорити з челядницею, та що скаже ©й, чужiй i якiйсь аж надто
похмурiй, схоже, що невдоволенiй. Тодi вже як сiла за стiл та побачила
перед собою ©жу, зважилася i звела на челядницю умиротворенi й потеплiлi з
прихильностi очi.
- Грацiа, - сказала по-тамошньому.
- ж на здоров'я, - вiдповiла жiнка й зiтхнула чомусь.
Недовго ©ла й вiдмовчувалася Миловида. Щось тяжiло над нею й
примушувало зводити на челядницю раз за разом очi.
- Ви з антiв? - поцiкавилася зрештою.
- Нi, дитино, з вiрменiв я. Тут уже, в дворi вельможi, спiзналася з
антом-ергастирiархом i стала йому жоною. Вiд нього й рiч вашу перейняла.
Мабуть, заяснiла видом, чула: теплiнь iде вiд серця й грi -милу
при мним лоскотом. Голодна була, а те й робила, що облишала ©сти, або
питала-допитувалася, де та земля, що iмену ться Вiрменi ю, чи давно вона,
жона ергастирiарха, потрапила до Iталi©, або розповiдала про себе. Не
плакала вже, чи то виплакала за сво безлiття сльози, чи звикати почала до
всього, що звалилося на не© за це лiто. Дивилася щиро та жалiсно на жiнку
й розповiдала часом те саме, що й вельможi, часом iнше: яка бiда спiткала
©© та ©© Божейка в той самий день, як вийшли до Лади та Ярила за
благословенням, чому опинилася саме тут, у далекiй Веронi, яки сподiванки
поклада на побачення з Прядотою та хто порадив ©й звернутись саме до
Прядоти.
- Я знаю Прядоту, - присiла супроти i тихо, схоже, що ута мничено,
сказала Миловидчина бесiдниця. - Вiн працю в тiй же ергастирi©, що й мiй
муж. Коли прийде, поведу тебе до нього. Ба нi, покличу Прядоту до нас, а
ти лишайся тут, у мо©й комiрчинi. Добре?
- Гаразд, матiнко гожа. Спаси бiг за яства i за ласку людську.
Ждала Прядоту дотемна, ждала й тодi, як стемнiло, а дiждалася всього
лиш перестраханого шепоту господинi комiрчини.
- Ходи зi мною, дитино, - вхопила дiвчину за руку i повела,
скрадаючись, надвiр.
- Куди ми, матiнко? - сполошилася Миловида й таки питала, коли побачила
- йдуть не на подвiр'я вельможi, далi вiд подвiр'я.
- Зараз скажу. Отут ма бути лаз, - спинилася й пошала в загорожi. -
Ага, .. Слухай i слухайся мене, винароджене лiпотою, та не винагороджене
щастям-долею дитя людське. Втiкай звiдси i негайно. Ти приглянулась,
дiвчинко, вельможi, а вельможа цей нечистий, щоб знала, на руку. Покликав
увечерi Прядоту... Чу ш, покликав Прядоту й звелiв йому не казати тобi
правди про Божейка. Зна чи не зна Прядота, де Божейко, все одно мусить
робити так, аби ти повiрила, що вiн , i лишилася ждати. А вже як
залишишся, не забариться знеславити тебе i зробити сво ю наложницею. Вiн
це вмi , повiр. Богом входить у душу, та виходить звiдти сатаною. Тож i
кажу: тiкай звiдси i як можна далi. Поки виспляться та кинуться за тобою,
далеко будеш. Iди понад рiчкою, а за оседком звернеш у поле. На биту путь
не виходь, там можлива погоня.
Бiгла куди бачила, й тодi вже, як опинилася поза небезпекою, стала й
засумнiвалася: а чи добре зробила, що втекла назовсiм? Може, слiд було
сховатися десь поблизу, заждати, поки вгомониться той чорнобожий вельможа
та й зустрiтись-таки з Прядотою. Гляди, це i той раб, що зна , де
Божейко.
"А коли Прядота стане, а то й став уже на бiк вельможi? Чи не тому
челядниця злякалася й сказала: "Втiкай i якомога далi", що певна була:
Прядота зголосився прислужитися вельможи?.. - А-а, горенько! Який широкий
свiт i яка тiснява в свiтi. Куди не поткнись, скрiзь чатують на тебе темнi
сили".
Постояла, пожалiлась сама собi i рушила полем у нiч.
Верона лежала при рiчцi на диво барвиста й чепурна, а ще тиха й
упокорена. Коли б не малиновi звуки церковного дзвону, що злiтали над
банею храму й мирно та лагiдно слалися долами, можна було б подумати, що
цей жвавий та гамiрний позавчора город як утихомирився на нiч, так i досi
спить, утихомирений. Анi вiслюкiв та мулiв на вулицях, анi погоничiв при
них. I пристанище дрiма безгомонне. Застигли при березi лодi©, не видно й
рибалок при лодiях. Не iнакше як свято сьогоднi i то велике, мабуть, коли
так надiйно упокорило все i всiх.
Миловидна невiльно спинилася перед тi ю тихою благодаттю й замислилась:
iти чи не йти зараз у город? Година не така вже й рання, та хто слухатиме
©© там, чужу й сторонню, коли йде вiдправа, коли в усiх на мислi свято? Чи
не лiпше перепочити на тихiй i безлюднiй околi©? Мiсце он яке пригоже. I
вода стiка зi скелi, де умитись, де й напитися. Бо перепочити все
одно треба. Всеньку нiч проблукала безпуттям, перетривожилась он як, а
переболiла ще бiльше. Коли ж до города нема потреби спiшити, так i вдi :
нап' ться води, зми з себе пiт та пилюгу й перепочине.
Вода ледве сочилася зi скелi i тут, у пiднiжжi, натрапивши на виступ,
збiгала цiвкою. Та дарма, пiдставить руки, пожде, доки набiжить у жменю, i
вми ться. Зате холодна яка, аж дрижаки йдуть тiлом.
Хлюпалась та й хлюпалася бiля скелi, i тiльки тодi вже, як освiжила
вид, груди, змила пiт iз рук, порох iз нiг, схилилась над цiвкою й
напилася досхочу.
"Ну ось, - сказала сама собi, - знову прибула сила, як i там, пiсля
купання в рiчцi".
Розглянулась i зачудувалася. Чи це не капище часом? I трава бiля скелi
уходжена, i зрiзи-колони стоять он пiд деревами. Хоча такого не може бути:
тут живуть християни, у них нема капищ.
Подивувавшись i нiчого не втямивши, пiшла мiж дерева, прослала на травi
брачину й прилягла на нiй. А вже як прилягла та склепила повiки, втома
нагадала про себе: наслала сон-дрiмоту й примусила скоритися тiй солодкiй
спокусi.
Чи довго спала, не вiда . В усякiм разi, коли почула гомiн людський, не
сполошилася, як полохаються наляканi, i не одразу збагнула, що то вже не
сон. Коли ж втямила: вона не дома, за нею можлива й погоня, лупнула очима
й схопилася, а схопившись, знов мусила никнути до землi: бiля скелi, там,
де било цiвкою джерело, юрмились жiнки й змочували водою оголенi груди. Тi
з них, що встигли змочити вже, схилялися й набирали в маленькi бесаги
вимиту водою кам'яну потерть. Хрестились та кланялись, обернувшись до
скелi, й уступали мiсце iншим.
- Доброго ранку вам. - Миловида тодi лиш вийшла з зарослiв i нагадала
про себе, як жiнки завершили обмивання й стали погомонiти. - Що то ? -
показала на скелю.
© не розумiли, певно. Обернулися на голос, дивляться вивчаюче.
- Хто ти? - поцiкавилися зрештою.
- Дiвчина з антiв. З-за Дунаю я.
- Анти, анти, - чи то пригадували, де чули це слово, чи пояснювали тим,
хто не чув.
- Що то ? - вдруге показала Миловидка на скелю та на джерело, що
спадало зi скелi.
Не ховалися зi сво ю та©ною, заходились пояснювати, а пояснюючи,
показували вгору. Миловидка приглянулася до верхiв'я скелi й тепер тiльки
помiтила: джерело било з жiночих грудей; кам'яних, одначе примiтне
окреслених у каменi жiночих грудей.
Пересвiдчились певно: дiвчина зрозумiла ©х, i чомусь зрадiли. Зрештою
старша з них пiдiйшла i взяла Миловиду за руку:
- Ходiмо, - запрошувала. - Там, - показала рукою, - анти.
Дiвчина не зважувалась довiрятися пiсля всього, що пережила минуло©
ночi, та й не довiритися теж не могла. Там, куди кличуть, , кажуть, анти.
А коли анти, й сподiванка розшукати нарештi Божейка чи бодай
довiдатися, де ©© Божейко.
ХХV_
Такого велелюддя i такого крику та гаму не бачив i не чув батечко Дунай
з тих давнiх-прадавнiх часiв, як тирлувалися на його берегах, а потiм
правилися через усю широчiнь готи, як тлумилося тут ще велелюднiше i не
менш жадiбне на людську крiвцю асiйське плем'я персiв. Он як потемнiла
рiчкова голубiнь вiд коней, що йдуть уплав з ромейського на слов'янський
берег, вiд людей, що тримаються коням за гриви й правлять ©х туди, де
бiлi пiсок i сподiванка вийти з води, перепочити. А то ж тiльки кiннi
рушили на свiй берег i далеко не всi. Скiльки товару пасеться он на цiм
боцi, скiльки навантажених ромейським добром возiв сто©ть i чека на
плоти, що ©х мають пригнати з слов'янського берега тi, що пiшли вплав
першими. Зором не охопити усе те добро, а правити через таку, як
дунайська, воду доведеться не день i не два.
Князь не вельми турбу ться тим, певен, сво добро мужi не уронять. Не
затим вони брали його мечем та охороняли в путi, щоб потопити в Дуна©. А
проте не поспiша переправлятися на свiй берег. Хоч роме© й вийшли
назустрiч слов'янськiй ратi, коли побачили, що рать та зайшла надто
далеко, хоч вони й сплатили все, чого зажадав князь Волот та його во води,
ба навiть цiлували хрест i присягалися на хрестi, що доки тече мiж
слов'янською i ромейською землями Дунай, а в небi свiтить сонце, свавiлля
привiдцiв ромейських легiонiв у Фракi© не повториться, - на те вони й
роме©, щоб обiцяти i не дотримуватись обiцянок. Адже був iз ними твердим i
незговiрливим у розмовi-перетрактицi©. Сказав: платiть удвiчi бiльше, анiж
мали платити в обiцяне лiто, та й став на тому. I кректали, i лестились,
благаючи поступитися, дарма, чув за собою силу, бачив ромейську безвихiдь
i не поступився. Тепер кусають та й кусають, видно, пальцi, а кусаючи,
можуть i передумати. Чи на те, щоб погромити захоплених переправою во©в,
потрiбна велика рать? Навiть тi ©, що по фортецях Мiзi© й Фракi©,
вистачить, коли вона буде кiнна.
Аби не ризикувати, подiлив добуте в роме©в золото на п'ять кiп: одну -
дулiбам, другу - полянам, третю - уличам, четверту та п'яту тиверцям яко
потерпiлим вiд ромейського нашестя, взяв вiд привiдцiв племiнних ратей
обiтницю дiлити здобич по закону: окремо - на привiдцiв, окремо - на
мужiв, окремо на во©в i тих, що не повертаються з походу, упали мертвими в
сiчах, та й послав усе те з надiйною охороною на свiй, слов'янський берег.
Все iнше може переправляти та й переправляти тепер.
- Княже, - над'©хав у супроводi кiлькох дулiбiв Iдарич. - Слу,
сподiваюсь, робити тут бiльше нiчого вже. Як тiльки буде плiт чи
повернуться лодi©, подамся, мабуть, на свiй берег.
- Вiльному воля, достойний. Не певний, що з ромеями не буде вже
розмови, та коли й буде вона, розмовлятимемо не iнакше як на мечах.
- Не посмiють. Не до того ©м зараз. Казав же: ув'язли у вiйну з
вандалами.
- На те й уповаю. Одначе на тiм березi жди на мене, Iдаричу.
- Ано, ждатиму. Ми ж домовлялися про це.
Путь ©хня з роме©в була неблизька. Доки доправилися до Дунаю (а йшли,
обтяженi товаром, не швидше, нiж iшов товар), усе обдумали й про все
домовилися. Дадуть воям, як завжди давали пiсля щасливого завершення
ратно© виправи, три доби на пир та привiлля, хай обмiняються братницями,
воздадуть хвалу боговi грому i вiйни - Перуновi, згадають тих, що йшли i
не йтимуть уже, та й пiдуть кожен сво ю дорогою: поляни та уличi в сво©
землi, дулiби та тиверцi - в сво©.
Коли б певен був князь Волот, що во© послухаються його, з iншою
речницею звернувся б до них там, на пиру.
"Братi ! - сказав би. -Коли ще зiйдемося так, як зiйшлися нинi? Складаю
вам за те, що йшли за князем i нiде не ослухалися князя, що були воями й
мужами у всеслов'янськiй виправi супроти роме©в, бились яко тури й
верта те до осель сво©х уславленими, - складаю за те щиру дяку i низько
кланяюсь. Водночас же й кажу: розгляньтеся довкруж i зважте: чи надовго
йдете до жон i дiтей сво©х, коли йдете, не довершивши початого в
передлiттi дiла? Роме© не дотримають укладеного з нами ряду, коли
знатимуть: земля наша, як i колись, вiдкрита для них, вежi нашi не стали
достойними стражницями в Подунав'©.. Кладiть, братi , мечi у пiхви, та
берiться за кельму, заступ i сокиру". Та в тiм-то й ба, що не певен вiн у
тiм послуху. Не так вони жадають бути вдома i не так чекають на них оселi,
дiла бортнi та ролейнi, аби погодитися й лишитися в Придунав'© заради веж
та гридниць при вежах. Усе те доведеться вiдкласти до наступного лiта, а
може, й покласти на тих, кому пообiцяв землi у Подунав'©.
Переправлялися в тiм самiм мiсцi, де переправлявся кiлька седмиць тому
й Хiльбудiй. Дунай тут широкий i не такий уже й тихий, зате пiдступи до
нього обжитi й торованi, лiсу для плотiв доста, i лiс зовсiм поруч.
Рубають во© i день, i нiч, а плотiв настачити не можуть. Возiв, вважай,
утричi бiльше, анiж було тодi, як iшли за Дунай. А скiльки тварi всяко©,
рогато© i не рогато©. То - найбiльший клопiт i найбiльший труд при
переправi. А що вдi ш? Товар - ратний набуток во©в, i вiн, князь, не смi
нинi перечити воям, тим паче ставати на перепуттi. Страх, що нагнали
походом цим на роме©в, нагнаний не кимось iншим - ними.
- Скiльки днiв потрiбно на те, щоб переправити усе, що тирлу ться тут?
- над'©хав i поцiкавився в мужiв, котрi клопоталися переправою.
- Не вiда мо, княже. Коли переправимо бодай третину, скажемо.
- А що, потреба поспiшати? - зачув ту розмову й запитав, стишуючи
голос, Вепр.
- Та нi, тако© потреби не бачу.
- То ©дь, княже, на свiй берег. Ми й самi упора мось.
- Рано, во водо, бути спокiйним i йти. Доки не буде там бiльшiсть, мушу
лишатися й пiклуватись долею ратi сво ©. Князь у сiчi ма бути перший, при
вiдходi - останнiй.
Таборище на лiвiм березi Дунаю обирав Стодорко. Далеко погнався вiд
рiки, зате вибрав, зда ться, те, що треба. Конi пастимуться на галявинах
по один бiк табору, худоба - по другий. Мiж табором i пасовиськом - лiс та
й вода поруч: усi три галявини виходять до чистого й прохолодного озера,
такого потрiбного всiм i такого жаданого пiсля походу. Тривав вiн не день
i не два - кiлька седмиць, а ратний труд - нелегкий труд, не раз
примушував втирати i пiт, i кров. Тож хай потiшиться тепер люд прохолодою,
хай вiдчу , що то за принада - дозвiлля та привiлля.
- Княже, -пiдiйшов i нагадав про себе во вода Гудима. - Маю речницю вiд
полян i Ки ва на полянах: за©хати, повертаючись у свою землю, до Тiри й на
власнi очi побачити, що зроблено вже там.
- Добре вдi ш, во водо, коли за©деш та нагада ш будiвничим, най не
моняються там, най поспiшають. Чув, що обiцяли роме©? Будуть вiднинi
добрими сусiдами й вiдкриють для нас усi сво© торги та пристанища. Ма мо
зважити на тi обiцянки й прискорити спорудження свого морського пристанища
i лодiй, здатних ходити по морю.
- А князь не загляне разом зi мною до Тiри?
--Я - потiм. Маю правитися до Черна й дати лад землi Тиверськiй. Одначе
гiнцiв сво©х до будiвничого Рая пошлю. I речницю велю переказати йому: най
буде спритний та вдатний в дiлах будiвничих.
Волот розглянувся i, побачивши Вепрового Боривоя, того завзятого й
кмiтливого отрока, що он як прислужився слов'янськiй ратi в Анхiал© й по
сутi вирiшив сво ю ратною бу стю долю сiчi за Анхiал, звелiв покликати
його до себе.
- По завершеннi пиру, - повелiв, милуючись молодечою статнiстю отрока,
- пiдеш разом iз во водою полянським до Тiри. Повезеш мою речницю
будiвничому Раю, вiд нього ж привезеш його.
- З усi ю сотнею маю йти?
- Та нi. Вiзьмеш десяток iз сотнi, доста буде.
- Слухаю князя.
Чемно вклонився сво му повелителевi й пiшов. Якийсь навдивовижу твердий
i певний був у ходi. А ще до замилування звабливий.
"Тра' буде поговорити з Вепром, - гадав князь, дивлячись услiд молодцю.
- Може, й сьогоднi, за трапезою, маю вибрати нагоду й сказати йому: коли
не поспiша уводити в злюб сина, най зачека на Злату. Видужа Богданко -
по дна мо його Зоринку з Богданком, не видужа , най Боривой бере злюб зi
Златою та й буде тиверським князем по менi. Отрок вiн он який вiдважний та
острий на мислi, з нього гарний буде во вода i князь".
XXVI_
I вдоволена була Миловидка, що натрапила зрештою на лодiю, котра
доправить ©© до сподiваного пристанища, i сум та жаль не могла прогнати з
серця. А настав час прощатися з землею, на яку покладала он якi надi©, i
зовсiм засумнiвалася: чи добре робить, що поспiша прощатися? Адже ©й не
сказали: "Анти, яких тут бачила, всi". А коли серед тих, кого не пощастило
побачити, i ©© Божейко? Що тодi буде? Вертатиметься, не розшукавши його
десь-iнде, назад? На те ж анi солiд, анi само© ©© не стане вже.
Боги всесильнi, боги всеблагi! Пощо кара те ©© так немилосердно? Коли
долала кам'янисту путь вiд Венецi© до Верони, потiм - вiд Верони до
Венецi© та все пiд чужим небом, та все пiд спекотнявим сонцем, гадала, не
стерпить муки, що випала на ©© долю. Як утiкала, перестрахана, вiд
вельможi та бiгла, куди очi дивилися, теж думала, що лусне вiд страху та
розпуки. А що тi страхи i що та мука, коли порiвняти ©х iз мукою, що ма
нинi? Чи то можливо: он скiлькох антiв розшукала в чужiй землi, а Божейка
нi; називала його на ймення, малювала, як умiла та як могла, а всi, у кого
питалася, дивилися на не© порожнiми очима i нiчого не казали. Нiби
одурманено ©х. Навiть цi, останнi, що з ними звела жiнка з Верони, те й
робили, що знизували плечима та розводили руками: не бачили, не зна мо.
Так нiби ©© Божейко - голка в сiнi, нiби такий, що його можна не помiтити.
Усе пригадали: i як налетiли на ©хню весь роме©, як пов'язали та гнали до
Дунаю, потiм переховували в пристанищi Одес, пакували в лодi© та везли за
тридев'ять земель, а чи був серед них Божейко, не знають. Та в ©© Божейка
ж одного на весь бiлий свiт блакитнiшi за небесну блакить очi, осяйнiша,
нiж Хорс у небi, усмiшка. Таж той Божейко такий доброликий i такий
ставний, що другого такого на весь бiлий свiт не знайдеш!
Скiльки дивилася на висмалену сонцем землю, стiльки й жалiла, що так
обiйшлася з нею та земля. Пливла до не© - вiрила й надiялась, вiдплива -
не ма анi того, анi другого. Бо де, справдi, шукатиме Божейка, коли не
знайде i в Фессалонiцi, на яку, як i на Верону, вказували ©й очевидцi
розпродажу тиверцiв у Нiкополi?
Доки бачила обриси землi, доти й трималася думкою за не©. А згубила ©х
за овидом - i зовсiм не знала, що ©й робити. Кругом море. Що воно дасть,
якою поживою винагородить ©© спустошене серце, коли саме пустельне з
пустельних? Зiтхнула й пiшла на визначене ©й у лодi© мiсце. А вмостилася
та прилягла на бесагу, одразу ж вiдчула, як дола ©© втома. Не
противилася. Та й чого мала б противитись? Тепер ©й тiльки й вiдради буде,
що сон.
Натомленi завжди сплять мiцно, а натомленi горем - i поготiв. Тож
Миловида як втратила ниточку, що днала ©© зi свiтом, одразу й розтанула в
тому свiтi. Не чула вже нi гомону моря, нi голосу кормчего, нi прохолоди,
що огорнула з настанням ночi лодiю, усiх, хто був на лодi©. Була й не
стало ©©, i хто зна , як довго не було б ще, коли б не об'явилася бабуся.
Стояла на порозi ново© оселi, тi © само©, що мали поселитися в нiй аж
тамтого передлiття, й кликала до себе. Голосу ©© не чула, та по тому, як
махала, неважко було догадатися, таки каже: "Ходи сюди, внучко!" Не
тямить, чому не хотiла коритися старiй, однак не корилася. Лежала на
узлiссi серед буйнотрав'я й усмiхалася. Тодi бабуся сама пiшла до не©. Не
гнiвалася, була, як завжди, добра i милостива, та, наблизившись, спитала
все-таки: "Ти чом не слуха шся?"
"Я тут буду, - сказала ©й. - Тут так лепсько".
"Гада ш?"
"А чом би й нi?"
"Поглянь", - кивнула головою.
Миловида подивилася в той бiк, куди показувала бабуся, й занiмiла: до
не© плазував гад. Великий i жовтобрюхий, а очi... очi мов двi жарини,
горiли бажанням, ба не так бажанням, як жадобою.
I хотiла пiдвестися та втекти, поки не пiзно, i не могла: гад мовби
прикував ©© жаринами-очима до землi.
"Бабусю! - крикнула не сво©м голосом i прокинулася вiд ляку а чи вiд
холодного доторку гадючого тiла. Лежала й дивилася перед себе, мабуть, не
вiрила, що не спить уже: до не© справдi скрадався хтось, лiз до пазухи, де
лежали солiди, золото, i шкiрив, потiшаючись, зуби.
- Мамцю! - крикнула не сво©м голосом та й пхнула вiд себе татя,
кинулася до лазу, де - бачила - сiрiло в отворi свiтанкове небо.
На ©© крик збiглися тi, що пильнували за вiтрилами, були за кормчих чи
допомагали кормчим. Не забарився об'явитися й навiкулярiй.
- Що сталося?
- Дiвку налякав хтось?
- Хто?
- Зараз довiда мося.
Вони спустилися вниз i поставили перед навiкулярi м татя.
- Умгу, - сво щось ствердив навiкулярiй. - Зновувзявся за сво ,
Хрисантiю? Ти ж присягався, христа цiлував.
Винуватий тупив донизу очi й мовчав.
- Надiти вериги й тримати до ранку пiд наглядом.
Суд був на диво короткий i невелемовний. Не питали татя, чого вiн лiз
до дiвки, не питали й дiвки, чо го хотiв вiд не© тать. Те, мабуть, i без
допитiв знали. Зате спитали i не раз, як посмiв вiн, Хрисантiй, порушити
закон моря: всякому, кого команда бере на лодiю, гарантована безпека i
недоторканiсть з боку кожного члена команди, як i порятунок на випадок
якогось нещастя.
Та вiдповiдi не почули.
- Повторюю, - хмурився навiкулярiй. - Ти знав цей закон?
- Знав.
- Чому ж порушив його? Чому зганьбив мореходiв i стяг, пiд яким
плава ш?
Звинувачений хилив донизу голову й мовчав.
- Який буде присуд? - запитав навiкулярiй у команди. Тепер нiмувала
команда.
- Хрисантiй вдруге пiшов супроти свята святих у побутi мореходiв. Який
буде присуд?
- Та який, - вийшов наперед один iз найстарiших у командi, - вiддати на
суд моря.
- Необжито© землi у морi чи таки моря?
- На суд моря, - пiдтримала старого й команда.
Миловидка не розумiла, що то за присуд, одначе по засудженому бачила:
вiн не з тих, що можуть бути при мними.
- Може... - похопилася й простягла до суддi руку. - Може, не треба так?
Вiн же не обiкрав мене, тiльки хотiв обiкрасти.
Для всiх то була, мабуть, новина i неабияка.
- Отак навiть? - перший стямився й запитав навiкулярiй. -Тодi й мови не
може бути. За борт!
З татя зняли вериги й дали можливiсть помолитися. Та замiсть того, щоб
звертатися до бога, Хрисантiй обернувся до навiкулярiя.
- Хотiв би знати, як далеко до берега i де найближчий берег?
- Отам, - показав навiкулярiй. - А про вiдстань лiпше б тобi не питати.
- Та нi, скажи.
- Не менше сотнi стадi©в.
Тодi вже, як став край борту, перехрестився Хрисантiй i стрибнув у
воду.
Вiдстань мiж ним i лодi ю помiтно зростала, а Миловидка все дивилась та
й дивилася в той бiк. I що довше дивилася, то бiльше страхалася. Бо це ж
таки через не© все ско©лося. Хай нiчим не завинила перед тим Хрисантi м, а
не було б тут ©©, не було б i суду над ним, не сталося б того, що сталося.
Йой, боженьки, який жорстокий свiт i якi люди на свiтi! Таж там, у
Випалi, за такi провини спускають всього лиш ногавицi, дають кiльканадцять
пуг, найгiрше - букiв та й кажуть: "Жий i надалi будь розумнiший".
XXVII_
Давно вiдгримiли бубни, вiдгули перегудницi, вiдспiвали пипели та
сопелi; не чути в княжiм теремi й гуку та гаму гостей - тих, з якими
пирував там, у Подунав'©, пив-гуляв i тут, у Чернi. Тиша настала незвична
й водночас бажана, така бажана, що навiть прохмелившись та добряче
виспавшись, не мав бажання полишати ложа. "Заждуть, - сказав сам собi i
лiг ниць. - Чи мало поту утер сього лiта заради люду i князiвства, най
заждуть тепер, бодай седмицю, коли не двi".
Так i поклав собi: спочиватиме кiлька днiв тут, у Чернi, потiм забере
Малку, дiтей i подасться з ними до Соколино© Вежi, потiшить усiх
батькiвською присутнiстю i себе потiшить ©хньою - дiтей, жони, матерi. Бо
таки стомився в походi i таки скучив за всiма. Ано, таке вiдчуття, нiби
цiлу вiчнiсть не бачив.
Лежав ниць - думав, перевернувся горiлиць - знову тiшився, присутнiстю
здорового духу в здоровому тiлi i думав, аж поки не спинив той
утихомирений потiк його думок раптовий скрип дверей. Обернувсь на нього й
осмiхнувся вдоволено.
- Ти, Миланко?
- Я. Чи до татуня можна ввiйти?
- Заходь, дитинко. Заходь та розказуй, як ся мала тут, чи здорова була?
Пролопотiла нiжками й миттю опинилася в ложi, поруч iз татом. I
горнулася до нього по-дитячому щиро, i обiймала, як може обiймати тiльки
щедра серцем дитина.
- Скучала за татом?
- Вельми скучала. Так вельми, що йой!
Розказувала та й розказувала, як довго не було його, як вона
ждала-виглядала та вболiвала, що пiшов i нема , а князь слухав тi щирi
словечка i тим часом думав: вiд кого вiн чув оте "так вельми, що йой"?
Таки вiд Миланки? Ба нi, i вiд Миловидки теж. Заприсягтися може: його
Миланка i лiпотою тiлесною, i серцем-вдачею, мов двi краплi води, схожа на
вертатиметься до морського пристанища й знову шукатиме лодi©, що повезе у
зворотну путь. А що вдi ш? Еге, що, коли так довго правилася в цю землю i
так мало знайшла?
Ледве допиталася, де той вельможа, що придбав у Нiкополi антiв-рабiв, а
допитавшись, не вельми и зрадiла: вельможа видивився на не©, нiби вiвця на
нову загорожу, й сам заходився розпитувати, звiдки зна його раба по iменi
Прядота?
- Я не знаю його, достойний, - пояснила через челядницю-тлумача. -
Анти, з котрими бачилася вже у Веронi, сказали, що Прядота може знати,
куди продали работорговцi мого лада? Тому й прийшла сюди, тому й питаюся
Прядоти.
Не сказав: "Зажди десь там. Повернеться з ергастирi© Прядота, погомониш
про свiй клопiт iз Прядотою". Запросив сiсти, а посадивши, питавсь та й
питався, як це вона зважилася правитися в таку далеку путь, за що i як
довго правилась, хто то - ладо. Миловидка нiчого не приховувала вiд
нього: вельможа видався ©й добрим та спiвчутливим до ©© бiди, однак
бесiдувала через челядницю, а тому бесiда ©хня тривала та й тривала. Коли
ж питати не було вже чого, господар помонявся, чогось дошукуючись думкою,
i сказав:
- Гостя наша, бачу, стомилася в дорозi. Може, вона пiде скупа ться в
рiчцi та перепочине в нашiй оселi? Прядота не скоро буде.
- Спаси бiг, - зашарiлася. - Я потiм уже i купатимусь, i спочиватиму.
- Ну то перекуси чим бог послав.
Не зважилася вдруге перечити чи не встигла заперечити, - вельможа
сприйняв те митт ве мовчання за згоду й повелiв челядницi:
- Поведи цю дiвчину до рiчки, хай скупа ться все-таки. А скупа ться,
нагоду ш. Та дай ©й щось iз взуття домашнього. Бачиш, як збила на нашiм
камiннi ноги.
Чиста й прохолодна вода остудила висмажене та виснажене сонцем тiло,
збадьорила Миловидчин дух а чи добра воля доброго вельможi зцiлила язвлене
недолею серце. I купалася довше, нiж могла, здавалось, дозволити собi
купатися з чужо© волi i в чужiй рiчцi, i, викупавшись, на диво швидко
вiдчула себе не такою вже й чужою в цiм невiдомiм кра©, серед невiдомих
людей.. Iшла по купаннi й почувала силу в ходi, а ще при мнiсть у тiлi i
паче всього - у серцi. Нiби знала вже, певна була: сюди недаремно била
ноги, тут потiшать уже жаданими вiстями i покладуть край ©©
мукам-поневiрянням, страхам у поневiряннi.
Хотiлось говорити з челядницею, та що скаже ©й, чужiй i якiйсь аж надто
похмурiй, схоже, що невдоволенiй. Тодi вже як сiла за стiл та побачила
перед собою ©жу, зважилася i звела на челядницю умиротворенi й потеплiлi з
прихильностi очi.
- Грацiа, - сказала по-тамошньому.
- ж на здоров'я, - вiдповiла жiнка й зiтхнула чомусь.
Недовго ©ла й вiдмовчувалася Миловида. Щось тяжiло над нею й
примушувало зводити на челядницю раз за разом очi.
- Ви з антiв? - поцiкавилася зрештою.
- Нi, дитино, з вiрменiв я. Тут уже, в дворi вельможi, спiзналася з
антом-ергастирiархом i стала йому жоною. Вiд нього й рiч вашу перейняла.
Мабуть, заяснiла видом, чула: теплiнь iде вiд серця й грi -милу
при мним лоскотом. Голодна була, а те й робила, що облишала ©сти, або
питала-допитувалася, де та земля, що iмену ться Вiрменi ю, чи давно вона,
жона ергастирiарха, потрапила до Iталi©, або розповiдала про себе. Не
плакала вже, чи то виплакала за сво безлiття сльози, чи звикати почала до
всього, що звалилося на не© за це лiто. Дивилася щиро та жалiсно на жiнку
й розповiдала часом те саме, що й вельможi, часом iнше: яка бiда спiткала
©© та ©© Божейка в той самий день, як вийшли до Лади та Ярила за
благословенням, чому опинилася саме тут, у далекiй Веронi, яки сподiванки
поклада на побачення з Прядотою та хто порадив ©й звернутись саме до
Прядоти.
- Я знаю Прядоту, - присiла супроти i тихо, схоже, що ута мничено,
сказала Миловидчина бесiдниця. - Вiн працю в тiй же ергастирi©, що й мiй
муж. Коли прийде, поведу тебе до нього. Ба нi, покличу Прядоту до нас, а
ти лишайся тут, у мо©й комiрчинi. Добре?
- Гаразд, матiнко гожа. Спаси бiг за яства i за ласку людську.
Ждала Прядоту дотемна, ждала й тодi, як стемнiло, а дiждалася всього
лиш перестраханого шепоту господинi комiрчини.
- Ходи зi мною, дитино, - вхопила дiвчину за руку i повела,
скрадаючись, надвiр.
- Куди ми, матiнко? - сполошилася Миловида й таки питала, коли побачила
- йдуть не на подвiр'я вельможi, далi вiд подвiр'я.
- Зараз скажу. Отут ма бути лаз, - спинилася й пошала в загорожi. -
Ага, .. Слухай i слухайся мене, винароджене лiпотою, та не винагороджене
щастям-долею дитя людське. Втiкай звiдси i негайно. Ти приглянулась,
дiвчинко, вельможi, а вельможа цей нечистий, щоб знала, на руку. Покликав
увечерi Прядоту... Чу ш, покликав Прядоту й звелiв йому не казати тобi
правди про Божейка. Зна чи не зна Прядота, де Божейко, все одно мусить
робити так, аби ти повiрила, що вiн , i лишилася ждати. А вже як
залишишся, не забариться знеславити тебе i зробити сво ю наложницею. Вiн
це вмi , повiр. Богом входить у душу, та виходить звiдти сатаною. Тож i
кажу: тiкай звiдси i як можна далi. Поки виспляться та кинуться за тобою,
далеко будеш. Iди понад рiчкою, а за оседком звернеш у поле. На биту путь
не виходь, там можлива погоня.
Бiгла куди бачила, й тодi вже, як опинилася поза небезпекою, стала й
засумнiвалася: а чи добре зробила, що втекла назовсiм? Може, слiд було
сховатися десь поблизу, заждати, поки вгомониться той чорнобожий вельможа
та й зустрiтись-таки з Прядотою. Гляди, це i той раб, що зна , де
Божейко.
"А коли Прядота стане, а то й став уже на бiк вельможi? Чи не тому
челядниця злякалася й сказала: "Втiкай i якомога далi", що певна була:
Прядота зголосився прислужитися вельможи?.. - А-а, горенько! Який широкий
свiт i яка тiснява в свiтi. Куди не поткнись, скрiзь чатують на тебе темнi
сили".
Постояла, пожалiлась сама собi i рушила полем у нiч.
Верона лежала при рiчцi на диво барвиста й чепурна, а ще тиха й
упокорена. Коли б не малиновi звуки церковного дзвону, що злiтали над
банею храму й мирно та лагiдно слалися долами, можна було б подумати, що
цей жвавий та гамiрний позавчора город як утихомирився на нiч, так i досi
спить, утихомирений. Анi вiслюкiв та мулiв на вулицях, анi погоничiв при
них. I пристанище дрiма безгомонне. Застигли при березi лодi©, не видно й
рибалок при лодiях. Не iнакше як свято сьогоднi i то велике, мабуть, коли
так надiйно упокорило все i всiх.
Миловидна невiльно спинилася перед тi ю тихою благодаттю й замислилась:
iти чи не йти зараз у город? Година не така вже й рання, та хто слухатиме
©© там, чужу й сторонню, коли йде вiдправа, коли в усiх на мислi свято? Чи
не лiпше перепочити на тихiй i безлюднiй околi©? Мiсце он яке пригоже. I
вода стiка зi скелi, де умитись, де й напитися. Бо перепочити все
одно треба. Всеньку нiч проблукала безпуттям, перетривожилась он як, а
переболiла ще бiльше. Коли ж до города нема потреби спiшити, так i вдi :
нап' ться води, зми з себе пiт та пилюгу й перепочине.
Вода ледве сочилася зi скелi i тут, у пiднiжжi, натрапивши на виступ,
збiгала цiвкою. Та дарма, пiдставить руки, пожде, доки набiжить у жменю, i
вми ться. Зате холодна яка, аж дрижаки йдуть тiлом.
Хлюпалась та й хлюпалася бiля скелi, i тiльки тодi вже, як освiжила
вид, груди, змила пiт iз рук, порох iз нiг, схилилась над цiвкою й
напилася досхочу.
"Ну ось, - сказала сама собi, - знову прибула сила, як i там, пiсля
купання в рiчцi".
Розглянулась i зачудувалася. Чи це не капище часом? I трава бiля скелi
уходжена, i зрiзи-колони стоять он пiд деревами. Хоча такого не може бути:
тут живуть християни, у них нема капищ.
Подивувавшись i нiчого не втямивши, пiшла мiж дерева, прослала на травi
брачину й прилягла на нiй. А вже як прилягла та склепила повiки, втома
нагадала про себе: наслала сон-дрiмоту й примусила скоритися тiй солодкiй
спокусi.
Чи довго спала, не вiда . В усякiм разi, коли почула гомiн людський, не
сполошилася, як полохаються наляканi, i не одразу збагнула, що то вже не
сон. Коли ж втямила: вона не дома, за нею можлива й погоня, лупнула очима
й схопилася, а схопившись, знов мусила никнути до землi: бiля скелi, там,
де било цiвкою джерело, юрмились жiнки й змочували водою оголенi груди. Тi
з них, що встигли змочити вже, схилялися й набирали в маленькi бесаги
вимиту водою кам'яну потерть. Хрестились та кланялись, обернувшись до
скелi, й уступали мiсце iншим.
- Доброго ранку вам. - Миловида тодi лиш вийшла з зарослiв i нагадала
про себе, як жiнки завершили обмивання й стали погомонiти. - Що то ? -
показала на скелю.
© не розумiли, певно. Обернулися на голос, дивляться вивчаюче.
- Хто ти? - поцiкавилися зрештою.
- Дiвчина з антiв. З-за Дунаю я.
- Анти, анти, - чи то пригадували, де чули це слово, чи пояснювали тим,
хто не чув.
- Що то ? - вдруге показала Миловидка на скелю та на джерело, що
спадало зi скелi.
Не ховалися зi сво ю та©ною, заходились пояснювати, а пояснюючи,
показували вгору. Миловидка приглянулася до верхiв'я скелi й тепер тiльки
помiтила: джерело било з жiночих грудей; кам'яних, одначе примiтне
окреслених у каменi жiночих грудей.
Пересвiдчились певно: дiвчина зрозумiла ©х, i чомусь зрадiли. Зрештою
старша з них пiдiйшла i взяла Миловиду за руку:
- Ходiмо, - запрошувала. - Там, - показала рукою, - анти.
Дiвчина не зважувалась довiрятися пiсля всього, що пережила минуло©
ночi, та й не довiритися теж не могла. Там, куди кличуть, , кажуть, анти.
А коли анти, й сподiванка розшукати нарештi Божейка чи бодай
довiдатися, де ©© Божейко.
ХХV_
Такого велелюддя i такого крику та гаму не бачив i не чув батечко Дунай
з тих давнiх-прадавнiх часiв, як тирлувалися на його берегах, а потiм
правилися через усю широчiнь готи, як тлумилося тут ще велелюднiше i не
менш жадiбне на людську крiвцю асiйське плем'я персiв. Он як потемнiла
рiчкова голубiнь вiд коней, що йдуть уплав з ромейського на слов'янський
берег, вiд людей, що тримаються коням за гриви й правлять ©х туди, де
бiлi пiсок i сподiванка вийти з води, перепочити. А то ж тiльки кiннi
рушили на свiй берег i далеко не всi. Скiльки товару пасеться он на цiм
боцi, скiльки навантажених ромейським добром возiв сто©ть i чека на
плоти, що ©х мають пригнати з слов'янського берега тi, що пiшли вплав
першими. Зором не охопити усе те добро, а правити через таку, як
дунайська, воду доведеться не день i не два.
Князь не вельми турбу ться тим, певен, сво добро мужi не уронять. Не
затим вони брали його мечем та охороняли в путi, щоб потопити в Дуна©. А
проте не поспiша переправлятися на свiй берег. Хоч роме© й вийшли
назустрiч слов'янськiй ратi, коли побачили, що рать та зайшла надто
далеко, хоч вони й сплатили все, чого зажадав князь Волот та його во води,
ба навiть цiлували хрест i присягалися на хрестi, що доки тече мiж
слов'янською i ромейською землями Дунай, а в небi свiтить сонце, свавiлля
привiдцiв ромейських легiонiв у Фракi© не повториться, - на те вони й
роме©, щоб обiцяти i не дотримуватись обiцянок. Адже був iз ними твердим i
незговiрливим у розмовi-перетрактицi©. Сказав: платiть удвiчi бiльше, анiж
мали платити в обiцяне лiто, та й став на тому. I кректали, i лестились,
благаючи поступитися, дарма, чув за собою силу, бачив ромейську безвихiдь
i не поступився. Тепер кусають та й кусають, видно, пальцi, а кусаючи,
можуть i передумати. Чи на те, щоб погромити захоплених переправою во©в,
потрiбна велика рать? Навiть тi ©, що по фортецях Мiзi© й Фракi©,
вистачить, коли вона буде кiнна.
Аби не ризикувати, подiлив добуте в роме©в золото на п'ять кiп: одну -
дулiбам, другу - полянам, третю - уличам, четверту та п'яту тиверцям яко
потерпiлим вiд ромейського нашестя, взяв вiд привiдцiв племiнних ратей
обiтницю дiлити здобич по закону: окремо - на привiдцiв, окремо - на
мужiв, окремо на во©в i тих, що не повертаються з походу, упали мертвими в
сiчах, та й послав усе те з надiйною охороною на свiй, слов'янський берег.
Все iнше може переправляти та й переправляти тепер.
- Княже, - над'©хав у супроводi кiлькох дулiбiв Iдарич. - Слу,
сподiваюсь, робити тут бiльше нiчого вже. Як тiльки буде плiт чи
повернуться лодi©, подамся, мабуть, на свiй берег.
- Вiльному воля, достойний. Не певний, що з ромеями не буде вже
розмови, та коли й буде вона, розмовлятимемо не iнакше як на мечах.
- Не посмiють. Не до того ©м зараз. Казав же: ув'язли у вiйну з
вандалами.
- На те й уповаю. Одначе на тiм березi жди на мене, Iдаричу.
- Ано, ждатиму. Ми ж домовлялися про це.
Путь ©хня з роме©в була неблизька. Доки доправилися до Дунаю (а йшли,
обтяженi товаром, не швидше, нiж iшов товар), усе обдумали й про все
домовилися. Дадуть воям, як завжди давали пiсля щасливого завершення
ратно© виправи, три доби на пир та привiлля, хай обмiняються братницями,
воздадуть хвалу боговi грому i вiйни - Перуновi, згадають тих, що йшли i
не йтимуть уже, та й пiдуть кожен сво ю дорогою: поляни та уличi в сво©
землi, дулiби та тиверцi - в сво©.
Коли б певен був князь Волот, що во© послухаються його, з iншою
речницею звернувся б до них там, на пиру.
"Братi ! - сказав би. -Коли ще зiйдемося так, як зiйшлися нинi? Складаю
вам за те, що йшли за князем i нiде не ослухалися князя, що були воями й
мужами у всеслов'янськiй виправi супроти роме©в, бились яко тури й
верта те до осель сво©х уславленими, - складаю за те щиру дяку i низько
кланяюсь. Водночас же й кажу: розгляньтеся довкруж i зважте: чи надовго
йдете до жон i дiтей сво©х, коли йдете, не довершивши початого в
передлiттi дiла? Роме© не дотримають укладеного з нами ряду, коли
знатимуть: земля наша, як i колись, вiдкрита для них, вежi нашi не стали
достойними стражницями в Подунав'©.. Кладiть, братi , мечi у пiхви, та
берiться за кельму, заступ i сокиру". Та в тiм-то й ба, що не певен вiн у
тiм послуху. Не так вони жадають бути вдома i не так чекають на них оселi,
дiла бортнi та ролейнi, аби погодитися й лишитися в Придунав'© заради веж
та гридниць при вежах. Усе те доведеться вiдкласти до наступного лiта, а
може, й покласти на тих, кому пообiцяв землi у Подунав'©.
Переправлялися в тiм самiм мiсцi, де переправлявся кiлька седмиць тому
й Хiльбудiй. Дунай тут широкий i не такий уже й тихий, зате пiдступи до
нього обжитi й торованi, лiсу для плотiв доста, i лiс зовсiм поруч.
Рубають во© i день, i нiч, а плотiв настачити не можуть. Возiв, вважай,
утричi бiльше, анiж було тодi, як iшли за Дунай. А скiльки тварi всяко©,
рогато© i не рогато©. То - найбiльший клопiт i найбiльший труд при
переправi. А що вдi ш? Товар - ратний набуток во©в, i вiн, князь, не смi
нинi перечити воям, тим паче ставати на перепуттi. Страх, що нагнали
походом цим на роме©в, нагнаний не кимось iншим - ними.
- Скiльки днiв потрiбно на те, щоб переправити усе, що тирлу ться тут?
- над'©хав i поцiкавився в мужiв, котрi клопоталися переправою.
- Не вiда мо, княже. Коли переправимо бодай третину, скажемо.
- А що, потреба поспiшати? - зачув ту розмову й запитав, стишуючи
голос, Вепр.
- Та нi, тако© потреби не бачу.
- То ©дь, княже, на свiй берег. Ми й самi упора мось.
- Рано, во водо, бути спокiйним i йти. Доки не буде там бiльшiсть, мушу
лишатися й пiклуватись долею ратi сво ©. Князь у сiчi ма бути перший, при
вiдходi - останнiй.
Таборище на лiвiм березi Дунаю обирав Стодорко. Далеко погнався вiд
рiки, зате вибрав, зда ться, те, що треба. Конi пастимуться на галявинах
по один бiк табору, худоба - по другий. Мiж табором i пасовиськом - лiс та
й вода поруч: усi три галявини виходять до чистого й прохолодного озера,
такого потрiбного всiм i такого жаданого пiсля походу. Тривав вiн не день
i не два - кiлька седмиць, а ратний труд - нелегкий труд, не раз
примушував втирати i пiт, i кров. Тож хай потiшиться тепер люд прохолодою,
хай вiдчу , що то за принада - дозвiлля та привiлля.
- Княже, -пiдiйшов i нагадав про себе во вода Гудима. - Маю речницю вiд
полян i Ки ва на полянах: за©хати, повертаючись у свою землю, до Тiри й на
власнi очi побачити, що зроблено вже там.
- Добре вдi ш, во водо, коли за©деш та нагада ш будiвничим, най не
моняються там, най поспiшають. Чув, що обiцяли роме©? Будуть вiднинi
добрими сусiдами й вiдкриють для нас усi сво© торги та пристанища. Ма мо
зважити на тi обiцянки й прискорити спорудження свого морського пристанища
i лодiй, здатних ходити по морю.
- А князь не загляне разом зi мною до Тiри?
--Я - потiм. Маю правитися до Черна й дати лад землi Тиверськiй. Одначе
гiнцiв сво©х до будiвничого Рая пошлю. I речницю велю переказати йому: най
буде спритний та вдатний в дiлах будiвничих.
Волот розглянувся i, побачивши Вепрового Боривоя, того завзятого й
кмiтливого отрока, що он як прислужився слов'янськiй ратi в Анхiал© й по
сутi вирiшив сво ю ратною бу стю долю сiчi за Анхiал, звелiв покликати
його до себе.
- По завершеннi пиру, - повелiв, милуючись молодечою статнiстю отрока,
- пiдеш разом iз во водою полянським до Тiри. Повезеш мою речницю
будiвничому Раю, вiд нього ж привезеш його.
- З усi ю сотнею маю йти?
- Та нi. Вiзьмеш десяток iз сотнi, доста буде.
- Слухаю князя.
Чемно вклонився сво му повелителевi й пiшов. Якийсь навдивовижу твердий
i певний був у ходi. А ще до замилування звабливий.
"Тра' буде поговорити з Вепром, - гадав князь, дивлячись услiд молодцю.
- Може, й сьогоднi, за трапезою, маю вибрати нагоду й сказати йому: коли
не поспiша уводити в злюб сина, най зачека на Злату. Видужа Богданко -
по дна мо його Зоринку з Богданком, не видужа , най Боривой бере злюб зi
Златою та й буде тиверським князем по менi. Отрок вiн он який вiдважний та
острий на мислi, з нього гарний буде во вода i князь".
XXVI_
I вдоволена була Миловидка, що натрапила зрештою на лодiю, котра
доправить ©© до сподiваного пристанища, i сум та жаль не могла прогнати з
серця. А настав час прощатися з землею, на яку покладала он якi надi©, i
зовсiм засумнiвалася: чи добре робить, що поспiша прощатися? Адже ©й не
сказали: "Анти, яких тут бачила, всi". А коли серед тих, кого не пощастило
побачити, i ©© Божейко? Що тодi буде? Вертатиметься, не розшукавши його
десь-iнде, назад? На те ж анi солiд, анi само© ©© не стане вже.
Боги всесильнi, боги всеблагi! Пощо кара те ©© так немилосердно? Коли
долала кам'янисту путь вiд Венецi© до Верони, потiм - вiд Верони до
Венецi© та все пiд чужим небом, та все пiд спекотнявим сонцем, гадала, не
стерпить муки, що випала на ©© долю. Як утiкала, перестрахана, вiд
вельможi та бiгла, куди очi дивилися, теж думала, що лусне вiд страху та
розпуки. А що тi страхи i що та мука, коли порiвняти ©х iз мукою, що ма
нинi? Чи то можливо: он скiлькох антiв розшукала в чужiй землi, а Божейка
нi; називала його на ймення, малювала, як умiла та як могла, а всi, у кого
питалася, дивилися на не© порожнiми очима i нiчого не казали. Нiби
одурманено ©х. Навiть цi, останнi, що з ними звела жiнка з Верони, те й
робили, що знизували плечима та розводили руками: не бачили, не зна мо.
Так нiби ©© Божейко - голка в сiнi, нiби такий, що його можна не помiтити.
Усе пригадали: i як налетiли на ©хню весь роме©, як пов'язали та гнали до
Дунаю, потiм переховували в пристанищi Одес, пакували в лодi© та везли за
тридев'ять земель, а чи був серед них Божейко, не знають. Та в ©© Божейка
ж одного на весь бiлий свiт блакитнiшi за небесну блакить очi, осяйнiша,
нiж Хорс у небi, усмiшка. Таж той Божейко такий доброликий i такий
ставний, що другого такого на весь бiлий свiт не знайдеш!
Скiльки дивилася на висмалену сонцем землю, стiльки й жалiла, що так
обiйшлася з нею та земля. Пливла до не© - вiрила й надiялась, вiдплива -
не ма анi того, анi другого. Бо де, справдi, шукатиме Божейка, коли не
знайде i в Фессалонiцi, на яку, як i на Верону, вказували ©й очевидцi
розпродажу тиверцiв у Нiкополi?
Доки бачила обриси землi, доти й трималася думкою за не©. А згубила ©х
за овидом - i зовсiм не знала, що ©й робити. Кругом море. Що воно дасть,
якою поживою винагородить ©© спустошене серце, коли саме пустельне з
пустельних? Зiтхнула й пiшла на визначене ©й у лодi© мiсце. А вмостилася
та прилягла на бесагу, одразу ж вiдчула, як дола ©© втома. Не
противилася. Та й чого мала б противитись? Тепер ©й тiльки й вiдради буде,
що сон.
Натомленi завжди сплять мiцно, а натомленi горем - i поготiв. Тож
Миловида як втратила ниточку, що днала ©© зi свiтом, одразу й розтанула в
тому свiтi. Не чула вже нi гомону моря, нi голосу кормчего, нi прохолоди,
що огорнула з настанням ночi лодiю, усiх, хто був на лодi©. Була й не
стало ©©, i хто зна , як довго не було б ще, коли б не об'явилася бабуся.
Стояла на порозi ново© оселi, тi © само©, що мали поселитися в нiй аж
тамтого передлiття, й кликала до себе. Голосу ©© не чула, та по тому, як
махала, неважко було догадатися, таки каже: "Ходи сюди, внучко!" Не
тямить, чому не хотiла коритися старiй, однак не корилася. Лежала на
узлiссi серед буйнотрав'я й усмiхалася. Тодi бабуся сама пiшла до не©. Не
гнiвалася, була, як завжди, добра i милостива, та, наблизившись, спитала
все-таки: "Ти чом не слуха шся?"
"Я тут буду, - сказала ©й. - Тут так лепсько".
"Гада ш?"
"А чом би й нi?"
"Поглянь", - кивнула головою.
Миловида подивилася в той бiк, куди показувала бабуся, й занiмiла: до
не© плазував гад. Великий i жовтобрюхий, а очi... очi мов двi жарини,
горiли бажанням, ба не так бажанням, як жадобою.
I хотiла пiдвестися та втекти, поки не пiзно, i не могла: гад мовби
прикував ©© жаринами-очима до землi.
"Бабусю! - крикнула не сво©м голосом i прокинулася вiд ляку а чи вiд
холодного доторку гадючого тiла. Лежала й дивилася перед себе, мабуть, не
вiрила, що не спить уже: до не© справдi скрадався хтось, лiз до пазухи, де
лежали солiди, золото, i шкiрив, потiшаючись, зуби.
- Мамцю! - крикнула не сво©м голосом та й пхнула вiд себе татя,
кинулася до лазу, де - бачила - сiрiло в отворi свiтанкове небо.
На ©© крик збiглися тi, що пильнували за вiтрилами, були за кормчих чи
допомагали кормчим. Не забарився об'явитися й навiкулярiй.
- Що сталося?
- Дiвку налякав хтось?
- Хто?
- Зараз довiда мося.
Вони спустилися вниз i поставили перед навiкулярi м татя.
- Умгу, - сво щось ствердив навiкулярiй. - Зновувзявся за сво ,
Хрисантiю? Ти ж присягався, христа цiлував.
Винуватий тупив донизу очi й мовчав.
- Надiти вериги й тримати до ранку пiд наглядом.
Суд був на диво короткий i невелемовний. Не питали татя, чого вiн лiз
до дiвки, не питали й дiвки, чо го хотiв вiд не© тать. Те, мабуть, i без
допитiв знали. Зате спитали i не раз, як посмiв вiн, Хрисантiй, порушити
закон моря: всякому, кого команда бере на лодiю, гарантована безпека i
недоторканiсть з боку кожного члена команди, як i порятунок на випадок
якогось нещастя.
Та вiдповiдi не почули.
- Повторюю, - хмурився навiкулярiй. - Ти знав цей закон?
- Знав.
- Чому ж порушив його? Чому зганьбив мореходiв i стяг, пiд яким
плава ш?
Звинувачений хилив донизу голову й мовчав.
- Який буде присуд? - запитав навiкулярiй у команди. Тепер нiмувала
команда.
- Хрисантiй вдруге пiшов супроти свята святих у побутi мореходiв. Який
буде присуд?
- Та який, - вийшов наперед один iз найстарiших у командi, - вiддати на
суд моря.
- Необжито© землi у морi чи таки моря?
- На суд моря, - пiдтримала старого й команда.
Миловидка не розумiла, що то за присуд, одначе по засудженому бачила:
вiн не з тих, що можуть бути при мними.
- Може... - похопилася й простягла до суддi руку. - Може, не треба так?
Вiн же не обiкрав мене, тiльки хотiв обiкрасти.
Для всiх то була, мабуть, новина i неабияка.
- Отак навiть? - перший стямився й запитав навiкулярiй. -Тодi й мови не
може бути. За борт!
З татя зняли вериги й дали можливiсть помолитися. Та замiсть того, щоб
звертатися до бога, Хрисантiй обернувся до навiкулярiя.
- Хотiв би знати, як далеко до берега i де найближчий берег?
- Отам, - показав навiкулярiй. - А про вiдстань лiпше б тобi не питати.
- Та нi, скажи.
- Не менше сотнi стадi©в.
Тодi вже, як став край борту, перехрестився Хрисантiй i стрибнув у
воду.
Вiдстань мiж ним i лодi ю помiтно зростала, а Миловидка все дивилась та
й дивилася в той бiк. I що довше дивилася, то бiльше страхалася. Бо це ж
таки через не© все ско©лося. Хай нiчим не завинила перед тим Хрисантi м, а
не було б тут ©©, не було б i суду над ним, не сталося б того, що сталося.
Йой, боженьки, який жорстокий свiт i якi люди на свiтi! Таж там, у
Випалi, за такi провини спускають всього лиш ногавицi, дають кiльканадцять
пуг, найгiрше - букiв та й кажуть: "Жий i надалi будь розумнiший".
XXVII_
Давно вiдгримiли бубни, вiдгули перегудницi, вiдспiвали пипели та
сопелi; не чути в княжiм теремi й гуку та гаму гостей - тих, з якими
пирував там, у Подунав'©, пив-гуляв i тут, у Чернi. Тиша настала незвична
й водночас бажана, така бажана, що навiть прохмелившись та добряче
виспавшись, не мав бажання полишати ложа. "Заждуть, - сказав сам собi i
лiг ниць. - Чи мало поту утер сього лiта заради люду i князiвства, най
заждуть тепер, бодай седмицю, коли не двi".
Так i поклав собi: спочиватиме кiлька днiв тут, у Чернi, потiм забере
Малку, дiтей i подасться з ними до Соколино© Вежi, потiшить усiх
батькiвською присутнiстю i себе потiшить ©хньою - дiтей, жони, матерi. Бо
таки стомився в походi i таки скучив за всiма. Ано, таке вiдчуття, нiби
цiлу вiчнiсть не бачив.
Лежав ниць - думав, перевернувся горiлиць - знову тiшився, присутнiстю
здорового духу в здоровому тiлi i думав, аж поки не спинив той
утихомирений потiк його думок раптовий скрип дверей. Обернувсь на нього й
осмiхнувся вдоволено.
- Ти, Миланко?
- Я. Чи до татуня можна ввiйти?
- Заходь, дитинко. Заходь та розказуй, як ся мала тут, чи здорова була?
Пролопотiла нiжками й миттю опинилася в ложi, поруч iз татом. I
горнулася до нього по-дитячому щиро, i обiймала, як може обiймати тiльки
щедра серцем дитина.
- Скучала за татом?
- Вельми скучала. Так вельми, що йой!
Розказувала та й розказувала, як довго не було його, як вона
ждала-виглядала та вболiвала, що пiшов i нема , а князь слухав тi щирi
словечка i тим часом думав: вiд кого вiн чув оте "так вельми, що йой"?
Таки вiд Миланки? Ба нi, i вiд Миловидки теж. Заприсягтися може: його
Миланка i лiпотою тiлесною, i серцем-вдачею, мов двi краплi води, схожа на