Страница:
чому правимося - про те нi пари з уст.
- Хiльбудiй зажада знати.
- Ми не до нього ©хали, не йому й казатимемо, чом ©демо. Вiн всього лиш
намiсник дiоцезу, його повиннiсть - допомогти сольству правитися до
iмператора i тiльки. Все iнше буде порушенням покону, що вiддавна iсну
мiж сусiдами.
Можливо, i все ж князь Волот не поспiшав радiти.
- Аби не повторити свою недалекогляднсть, - сказав Iдаричу, - гадаю, на
побачення з Хiльбудi м слiд iти не всiм.
- Дума ш, зважиться на злочин?
- Так. Побачення почнеться з частування, а роме© - пiдступнi
частувальники, разом iз вином i трутизни можуть дати.
- Не посмiють. У такому разi всiх змушенi будуть нищити: i нас, i тих,
що бiля лодi©.
- А коли посмiють все-таки? Хiба всiх нас разом iз лодi ю не могло
накрити море?
Iдарич змiряв князя пильним оком, проте сказати нiчого не сказав.
Десь опiсля вже Волот надумався й знову пiдсiв до нього.
- За нами, зда ться, не слiдкують?
- Немовби нi. А що?
- Чи потреба сидiти й ждати, коли покличуть? Хочу взяти з собою пару
во©в i пiти по Маркiанополю. На ромейськiй речi розумiюся, гляди,
пiдслухаю щось, а то й побачу.
- А вийдеш непомiчений?
- Сподiваюсь вийти. Сам кажеш, за нами не слiдкують. Якщо Хiльбудiй
покличе на розмову, iдiть без мене.
Не зовсiм певен був, що станеться так, як гада . А все ж сподiванка
зустрiти когось iз сво©х у Маркiанополi не переставала грiти. Цей
ромейський город - один iз тих, що лежать близько до Дунаю, не може бути,
щоб у ньому не жили слов'яни, - коли не цi, щойно полоненi, то тi, що
опинилися у Вiзантi© з iнших причин i за iнших часiв. А в слов'ян,
закинутих лихою долею за обводи рiдно© землi, нема звички та не буде й
потреби розминатися з сво©ми. Певен, не забаряться пiдiйти, пiзнавши по
вдяганцi, й поцiкавитися: з яко© землi i чи давно тут; вже ромейським
пiдданим чи всього лиш гiсть. А вже як пiдiйдуть та заговорять, не сплоху
i не забариться вивiдати, де тi анти, що роме© пригнали нещодавно з-за
Дунаю.
Зумисне йшов вузькою вулицею й голосно говорив iз воями, що
супроводжували його в тих мандрах. "Хтось та почу , - гадав собi, - хтось
та озветься". Аж зирк - дiвча якесь диба назирцi, по ньому видно: i хоче
пiдiйти та заговорити з воями, i не насмiлиться.
Влучив нагоду й сховався за будовою. Коли ж дiвчина наблизилася до не©,
полонена одною думкою: не випустити антiв з виду - смикнув ©© за руку i
заслонив собою у схованцi.
- Йой! - злякалася i крiм отого спустошено тихого
"йой" нiчого не могла сказати з ляку.
- Ти хто? - припер ©© до стiни разючим, мов блискавиця, питанням.
- Миловида...
- З-за Дунаю будеш?
- Атож. Побачила князя i хочу просити, аби визволив iз неволi
ромейсько©.
- Ти зна ш мене?
- Ано. Була тамтого полiття на мiстi пiд Черном, а затим - i на
княжичевих пострижинах у Чернi. Чи князь пригаду ту, що вiтала княжича?
Мало не скрикнув дивуючись: боги, то це i вона, та мила з милих i
красна з красних дiвчина?! То це i вона?!
- Як же ти потрапила сюди, голубонько сиза? - I бiдкався ©© нещасливою
долею, i радiв, що здибав саме ©©. - Коли потрапила?
- Зовсiм недавнечко, княже, - казала й душила в собi непроханi сльози.
- Гуляли ми за городищем, вся молода пагiнь Випалу. Появу Ярила мали
зустрiти, благословенням Лади натiшитись, а роме© налетiли кiнно,
пов'язали нас, мов татi-душогубцi, та й повели за Дунай. Визволи, княже. Я
- продана вже, рабинею сть у господаря. Заплати йому за мене й визволи.
Вiк буду вдячна. Коли не зможу повернути солiди, закупом стану тобi й
вiдроблю ©х.
- Стривай, - поспiшив утримати ©© вiд зайвого й непотрiбного зараз. -
Скажи, де iншi? Скiльки вас тут?
- Йой, княже, господарю наш красний. Коли б могла я полiчити, скiльки.
Силу-силенну гнали нас. Вiд самого Випалу й до пониззя брали дiвок, та
молодцiв, та молодих мужiв. Як до Дунаю прийшли, хмарою збилися. Тепер
тутки всi. Власне, не зовсiм тутки, в Одесi, в забудовах ховають до пори
до часу тих, кого не продали ще. Подейкують, нiби лодiй ждуть, на торжище
мають везти.
Так он воно що! Полоненi тут-таки, пiд рукою в Хiльбудiя! За
ромейськими комесами давно водиться такий грiх: iдуть у чужi землi й
беруть полон аби розбагатiти на ньому. Цей теж не лiпший. Не встиг стати
намiсником, розгледiтися в дiоцезi Фракiя, як уже пiшов у слов'янськi
землi. Дiла-а... Що ж то вiн скаже, коли зустрiнеться з ним, князем
Тиверi?
- Хто твiй господар?
- Ливарник мандрiвний, з наших вiн, iз полян. Кому посуд чинить, кому
обручки, браслети вилива . Вiн добрий, коли попросиш, уступить мене i за
пристойну цiну.
- Веди до нього, - сказав не вагаючись. - I знай: викуплю тебе. Тiльки
ось що: про те, що повiдала менi, нiкому анi слова. Чула? Бо довiдаються
роме©, що зна ш про ©хнi умисли, не випустять тебе з Маркiанополя. Смерть
заподiють, а таки не випустять.
Втовкмачував та й втовкмачував дiвчинi з Тиверi, аби була обережна i не
проговорилася ромеям та й господаревi сво му, якi переслiду намiри,
передаючись пiд руку тиверського князя.
- Аби не запiдозрили нас, - сказав ута мничено i якось аж надто пильно
подивився на Миловиду, - напущу тво му господаревi та й усiм цiкавим
туману: скажу, уподобав тебе яко дiвку i хочу мати за жону. Ти теж кажи те
саме. Можеш паленiти, як паленi ш зараз вiд сорому, а проте й не переч,
коли казатиму так, вдавай, що згодна пiти зi мною.
й справдi неабияк соромно було чути таке вiд князя. Хилила донизу
голову i мовчала. Коли ж зважилася й глянути на нього врештi-решт, не мiг
не примiтити, що й бентеги та щирого благання в очах ©© не браку .
- Достойний, - не сказала, - виспiвала те слово, - гадаю, мусиш знати i
то зараз, що не сама я тутки.
- ще хтось?
- Ано, ладо мiй, Божейко з Сонцепiку. Ми заприсяглися в цiй мученицькiй
путi на довiчну вiрнiсть. Коли ти справдi такий добрий та ласкавий муж,
викупи разом зi мною й ладо мо .
Мабуть, аж надто довго мовчав, почувши те, коли втямив, що його слова
ждуть i ждуть давно, заспiшив i вирiк перше, що спало на думку:
- Ми затим i прийшли сюди, гожа дiвчино, аби визволити не лише Божейка
твого - всiх.
Скiльки йшов, супроводжуваний полонянкою, стiльки й мислив, як ма
повестися з господарем ©©, аби перепродав дiвку й не подивувався, що вона
(хай i вельми лiпотна, все ж рабиня) могла сподобатись князевi, ба так, що
платить за не© он якi солiди. А зустрiвся з ним та сказав, чому прийшов у
парi з його рабинею, сам мусив дивуватися: той, кому належала нинi
Миловида, охоче поступився Миловидою. Побачив, хто перед ним, довiдався,
що розмовля не просто з антом - князем антiв, й не став ховатися вiд
нього анi з давнiшнiми, анi з нинiшнiми сво©ми умислами.
- Достойний, - мовив довiрливо, ба навiть розчулено. - Коли ти прийшов
до мене з добрими намiрами, то знай: я тому й викупив у роме©в це дитя
природи, що пожалiв його. Угледiв, яка гожа дiвка, збагнув, яке безлiття
чека надiлену божественною лiпотою рабиню, i викупив ©©, аби дати згодом
вiльну та й переправити з надiйними людьми у рiдну землю. Сам я, як бачиш,
старий уже, дiвка менi нiдо чого, а добре дiло зробити ще можу, тим паче,
що роблю його людинi з рiдного краю. Полянин я, як можу торгувати
сородичами сво©ми?
Князь не вiрив, певно, тому, що чув. Сидiв, пильно вглядався в старого
й важив його на терезах власного сумлiння.
- Спаси бiг, отче. - Встав i доземно вклонився господаревi. - Прийми
хвалу мою й за те, що не зачерствiв у чужiй землi, мiж чужих людей. Буду
щирим з тобою, коли так: Миловидка просила мене визволити ©© з неволi,
тому я й прийшов купити ©© в тебе. Це дина причина мо © появи тут, всiх
iнших можеш не брати на карб. Та коли вже ми зустрiлися й заговорили ось
так, хочу спитати ще дещо: а як же ти, отче, так i доживатимеш тут вiку?
Старий осмiхнувся болiсно i розвiв руками:
- Пiзно, княже. Пiзно i марно пориватися кудись. Надто давно вирвано
мене з рiдно© землi, боюсь, жодного кореня не лишилося там з роду
Боричевого.
- А де прожива рiд?
- У Надднiпров'©, княже, при Ки вiй горi.
Волот розумiюче похитав головою.
- Корiння, напевно, тут уже пущено?
- А так. I дiти , i могилка дружини тут.
- Могилка?
- Ано. Християнка вона,_ тож i поховав за християнськими поконами.
Розмова урвалася i урвалась несподiвано надовго.
- То як же вдi мо з Миловидкою? - надумавсь нарештi й порушив тишу
князь.
- Та як? Напишу пергамен, яким засвiдчу, що вiльна, та й бери ©© собi.
- Пергамен можеш, господарю ласкавий, дати менi й зараз, аби дiвка
певна була: таки вiльна. I те, що заплатив за не©, теж поверну тобi зараз.
Саму ж ©© заберу завтра або пiслязавтра. За цей час зробите ось що:
вiзьмете у мене солiди та придба те Миловидi отрочий одяг, бажано одяг
тиверського отрока.
Борич розумiюче кивнув головою.
- Це добре було б, одначе де я придбаю його, одяг тиверського отрока?
Таких тут анi шиють, анi продають.
Волот примовк, по ньому видно: не так дошуку ться, як досаду мовчки.
- Гаразд, - надумався-таки. - В такому разi придбайте та одягнiть
Миловидку в пристойний одяг мiзiйсько© дiвчини. В ньому пiде вона до
Одесу, там розшука нашу лодiю i скаже кормчому, аби взяв та приховав ©©
з-помiж лодочних, яко мою челядницю.
- Княже, -Борич йому. -А чи не лiпше буде, коли я сам доправлю дiвчину
до Одесу та передам кормчому iз рук в руки? Я ж мандрiвний ливарник, менi
легко зробити це.
- Лiпшого й придумати годi, - зрадiв князь. - На тому й станемо.
Хiльбудiй таки покликав антiв наступного дня i доволi рано.
- Прошу у слiв з чужо© землi милосердя, - пiшов ©м назустрiч. - Немiч
не дозволила менi прийняти ©х одразу ж i як личить.
Сли вклонилися вiтаючись. Попереду, на певнiй вiдстанi вiд усiх iнших,
стояв Iдарич - той, кому князь Добрит доручив очолити сольство. Вiн i взяв
на себе розмову з намiсником Фракi©.
- Ми теж просимо вибачити за зайвi клопоти, - сказав i ще раз вклонився
ледь помiтним поклоном. - Не мали намiру турбувати господаря Фракi©, а
сталося: знялась на морi буря i змусила пристати до берега.
Хiльбудiй запросив гостей сiсти. Сам теж сiв так, щоб бути у всiх на
виду.
- Що ж покликало вас такого раннього передлiття i в таку дальню путь?
- Ма мо доручення вiд князя Добрита i всiх князiв землi Трояново©
побачитися з iмператором Вiзантi© Юстинiаном й поновити договiр, укладений
свого часу мiж антами та Вiзантi ю.
- Яка ж тому причина?
- Поновленню себто?
- Так.
- Договiр, пiдписаний тамтих лiт, укладався з iмператором Юстином. Нинi
на чолi Вiзантi© сто©ть августiйший Юстинiан. Це i вона, причина.
- Я можу чимось допомогти вам? - Хiльбудiй старався бути прихильним i
вiдтак добрiшим за саму доброту.
- диним: дозволити, коли стихне, правитися далi.
Помислив мить-другу i вже потiм запитав:
- То, може, сухопуттю по©дете? Море небезпечне це© пори, дмуть
перемiннi й доволi сильнi вiтри.
- У нас нема чим правитися сухопуттю.
- Про що рiч! - пожвавився намiсник дiоцезу Фракiя i зробив рух, схожий
на те, що мав намiр пiдвестися й пройтися перед слами, та вчасно передумав
i стримав себе. - Я забезпечу кiньми. I охорону дам.
Iдарич перезира ться з сво©ми, нiби пита ться, як бути, затим
кланя ться чемно i так же чемно каже намiсниковi:
- Спаси бiг за ласку. Ми й морем доберемося до Константинополя.
Прохолода приходить до Хiльбудiя значно довше, анiж збудження.
- Воля ваша, - розводить руками i вста -таки. - Морем то й морем. Прошу
слiв до столу, поснiда мо разом.
За столом бесiда пожвавiшала. Сли певнi були: Хiльбудiй дозволя ©м
пливти по стишенню бурi до Константинополя i розщедрилися на слово,
Хiльбудiй сприйняв ту щедрiсть за правдивий вияв дяки i теж, не
церемонився у виборi слiв. Коли ж настав час прощатися i сли нагадали: ©м
сьогоднi вже треба добратися чимось до Одесу, одмiнився на виду й сказав
iншим, нiж досi казав, голосом:
- Доправимо, як же, тiльки не сьогоднi.
- А коли?
- Як буде на те воля iмператора. Спершу маю запитати його, чи може
прийняти вас.
I нарiкали анти на Хiльбудiя, i погрожували у вiдведенiй для них оселi
Хiльбудiю, настане час, казали, дорого поплатиться за все, а далi погроз
та розмов не йшли. Десь згодом уже, як загледiли, що ромейський привiдця у
Фракi© сiв на поданого йому коня i ви©хав у супроводi кiнно© охорони з
двору, заворушили мiзками й стали дошукуватися, що мають вчинити, аби
порятувати себе i те дiло, заради якого правилися до Константинополя.
Перший надумався й спинив ©х у пошуках князь Волот.
- Я знаю, що ма мо вдiяти, аби не ми - Хiльбудiй опинився в дурнях.
- Кажи, послуха мо.
- У мене тут, у Маркiанополi, надiйна людина. Якщо вона не подалася
цього ранку до Одесу, вiзьму зараз кiлькох вас iз собою, куплю з помiччю
тi © людини коней, i поки Хiльбудiй тiшитиме себе думкою, що одурив антiв,
буду в Константинополi. А доберуся до iмператора - усе викладу йому, як .
- На розмову з iмператором слiд було б iти менi, - вкинув слово Iдарич.
- То було б чи не найлiпше. Та хто пiде на розмову з Хiльбудi м, коли
вiн знову захоче зустрiтися з слами? Ти був у нього, Iдаричу, тобi
доведеться й лишитися тут, аби не впало в око, що хтось iз нас зник.
VIII_
Миловида так увiрувала в сво визволення з ромейсько© неволi i так дуже
сподiвалася його, що коли об'явився князь та сказав: "Не варто iти зараз
на лодiю", - ледве стримала себе, аби не розплакатися.
- Дiду Боричу, - спитала, коли ждати не було вже терпцю. - Може,
одправили б таки мене на тиверську лодiю?
- Князь сказав: тут жди. Отож i жди. Сама чула: не одну тебе, усiх
ваших по©хав визволяти.
- Усiх, може, й визволить, а я лишусь. Серцем чую, що лишусь.
Старий гнiва ться.
- Пощо нарiкати та печалитися без потреби? Якщо так станеться, що князь
не зможе повернутися за тобою, без нього переправлю у землю Тиверську.
Тепер знаю, як зробити: посаджу у першу-лiпшу лодiю, що йтиме до Тиверi,
оплачу перевiз - та й будеш дома.
А князю Волоту й справдi не до Миловидки було усi цi днi. Мало того, що
путь його до Константинополя i звивистою, i тернистою виявилася, у
Константинополi подивилися на нього, коли заговорив, нiби на пришельця з
самого Вираю. Слухали i не чули, дивилися спустошеними сум'яттям очима - i
не бачили.. Вiн до одного, вiн до другого - дарма. Нiби й погоджуються,
щедро лепечуть язиками, а пiшли - забули. Знак показував, казав, князь вiн
iз землi Тиверсько©, прибув до iмператора на важливу для обох сторiн
бесiду - i знову нiби до стiни. Учора казали, прийдеш завтра, сьогоднi
кажуть, прийдеш завтра, i завтра, певен, скажуть те саме.
Що робити? До кого вдатися серед цих бовдурiв? Боги свiтлi та яснi! А
кажуть: просвiщений люд, серед свiтла - свiточ. Який же це свiточ, коли
ходиш помiж людей, а почува ш себе у мертвiм царствi. Куди не поткнись - i
все лобом об стiнку. Був у сенатi, сказали, йди в Августiон, прийшов до
Августiона, кiлька днiв уже тирлу ться бiля високих мiдних ворiт, а
пробитися через них не може. Сторожа або мовчить, або перегороджу путь,
вдасться за чи юсь порадою до надiлених придворними сiнекурами -
обминають, нiби прокаженого, i йдуть далi, вислухати навiть не хочуть.
А днi спливають, мов вода в Днiстрi, розмiрене i разом з тим нестримно.
Уже й зневiра закралася в серце, першалiпша невдача - i махне рукою, пiде
туди, звiдки прийшов. I таки пiшов би, мабуть, коли б не нагледiв бiля
преторiю вирлоокого й доволi-таки верткого чоловiка. Учора тирлувалися
бiля нього люди i сьогоднi тирлуються: щось показують, вiдтираючи один
одного, на мигах, а вiн, знай, крутить головою: нi та й нi.
- А розперло б тебе! - почув улицьку рiч i оглянувся. Хто це сказав?
Отой чи отой? Мабуть, отой, бо видом сво©м бiльше на анта, нiж на ромея,
схожий.
- Муже достойний, - торкнувся його руки. - Ти з Уличi?
Обернувся на княже слово рiзко й зацiпенiв дивуючись.
- Або що?
- Я теж звiдтам. Поясни менi, що тут ко©ться.
- Анiчого.
- Як то - нiчого? Люди товпляться та й товпляться, а пробитися, куди
хочуть, не можуть.
- Бiднi, тому й не можуть. Тобi до кого треба?
- До самого iмператора.
- О-о! То це не тут. Це там, - показав на Августiон.
- I там був, i тут, нiде не можу доступитися, бодай порадитись.
Родак не став довго думати.
- При собi щось ма ш? -поцiкавився.
- Знак маю вiд князя Добрита.
- Пусте, - зневажливо махнув рукою. - Знак там, iмператоровi покажеш.
На те, щоб доступитися до iмператора, питаю, ма ш щось?
Волот силився догадатися, що повинен мати вiн для того, щоб доступитися
до ромейського iмператора, i все ж визнав за лiпше перепитати:
- А що треба?
- Те, що звуть тут донатiями - солiди, цiннi подарунки?
- Подарунки маю, якже. Солiди теж.
- Стiй тут, - поклав Волотовi руку на серце й немовби сказав тим: мiж
нами укладено ряд. - Зараз приведу вирлоокого. Вiн усе може, надто коли не
поскупишся солiдами. Подарунки прибережи для тих, що в Августiонi, йому i
сторожi дай солiди. I проведе, i розтлумачить, до кого вдатися, i
домовиться, з ким слiд.
- Вiзьми, - сунув йому Волот перший донатiй, - тiльки домовся, зроби
так, аби провiв.
Вiн не забарився повернутися з тим, на кого покладалися тепер усi
князевi сподiванки. I вирлоокий теж не розпитував довго, кому чого треба.
Почув, що ма провести князя антiв до самого iмператора, та й затамував,
прицiнюючись, вiддих.
- Двiстi солiд, - вирiк, не моргнувши, i показав для певностi два
пальцi, проте одразу ж передумав, видно, i додав: - Та на сторожу сто.
- Побiйся бога свого, достойний, - здивувався князь. - Чи ти один
такий, чи зi мною, гада ш, уся княжа скiтниця?
Видно, i двiстi солiд, на яких зiйшлися вони, був немалий донатiй.
Вирлоокий крутився мов в'юн; то зникав, то знову з'являвся бiля князя
Тиверi, запевняючи, таки вволить його волю, хай ма терпець i жде.
I Волот дiждався побачення з найяснiшнм iмператором, щоправда, десь аж
на п'ятий день.
Iдарнч там ще, в Маркiанополi, розтлумачив Волотовi, як ма тримати
себе з тими, хто прокладатиме путь до iмператора, що казати, коли постане
перед самим iмператором. А проте, коли постав, навiть у нього, бувалого
вже мужа, пiдкосилися ноги i задерев'янiв язик. Палата слiпила очi блиском
золота, лiпленням та рiзьбою, а ще - ликами iмператорiв та святих. Навiть
з долу дивилася на нього ясними очима людська подобизна. I була вона така
проникливо пильна та перестерiгаюча, здавалось, розтулить зараз уста й
спита : "Хто ти? Куди?" А попереду сидiв на сяючому тронi сам Юстинiан i
дивився на приголомшеного сла такими ж пильними, як i в людсько© подобизни
з долу, очима.
- Iмператоровi Вiзантi©, августiйшому Юстинiановi, - почув нарештi
князь Волот свiй голос i дещо пiдбадьорився, - низький уклiн вiд князя
Добрита i осiбно вiд князiв Тиверi, уличiв, полян.
Вiн низько вклонився i тому не бачив, чи кланявся у вiдповiдь iмператор
Юстинiан.
- Князi зичать божественному iмператоровi i його богами посланiй жонi,
iмператрицi Феодорi, доброго здоров'я й передають через мене, довiрену
особу i сла, сво© дари.
Волот знову вклонився, а мужi його поставили тим часом перед троном двi
рiзьбленi з дерева й iнкрустованi дорогим камiнням шкатули: одну
iмператоровi, другу iмператрицi. Поки тi, що клали шкатули, вiдходили, два
iншi мужi вийшли з-за спини свого князя й поклали до нiг iмператора хутра.
Юстинiан ожвавився i, як здавалося Волотовi, подобрiшав навiть.
- Князям збратано© Антi© низький уклiн i дяка. Як поживають повелителi
полуночного краю? Чи вдоволенi нами, сво©ми сусiдами в Подунав'©?
Волот ледве стримав себе, аби не виказати радостi: лiпшого зачину
розмови про татьбу у Подунав'© й вигадати годi. Невже iмператор
анiчогiсiнько не зна про те, що сталося в землях полуденно© Тиверi?
- Князi антськi були вдоволенi споко м на полуденних обводах сво©х
земель, слали до iмператора слiв сво©х з найсолодшими намiрами - поновити
чиннiсть укладеного за iмператора Юстина ряду про мир i дружбу мiж антами
та Вiзантi ю.
Юстинiан схвально кивнув головою, та одразу ж змушений був розкаятися
за свою поспiшнiсть.
- На жаль, - говорив тим часом Волот, - сталося непередбачене. Тодi, як
сольство було в дорозi, когорти iмператора вторглися в землi Тиверi й
пройшлися по них мечем i вогнем. Спаленi всi весi i городища мало не до
Черна, забрано люднiсть антську, товар, збiжжя, що належали антам.
- Того не може бути! - i дивувався, i обурювався Юстинiан.
- Вiрю, достойний, тi вiстi до тебе ще не дiйшли, як вiрю й тому, що
вторгнення вчинено супроти тво © волi.
Юстинiан не сидiв уже мумi ю, йорзався на престолi, поглядав то на
одного, то на другого з мужiв сво©х. А Волот користувався нагодою i
виповiдав усе, що хотiв виповiсти.
- У нас докази, хто вчинив напад i з яким намiром чинив його. Мо© во©
настигли при Дуна© манiпули, якими орудував стратег Хiльбудiй, i багатьох
взяли в полон. А крiм того, коли сталося так, що буря прибила до
мiзiйського берега лодiю, на якiй правилися до Константинополя сли
збратано© Антi©, намiсник Хiльбудiй повелiв воям затримати ©х i доправити
в Маркiанополь, де й нинi сидять вони й уповають на твою добру ласку,
iмператоре, та на повелiння звiльнити ©х з ганебного полону. Я, князь
Тиверi, лише один iз тих слiв.
Iмператоровi нiяково було чути таке, i вiн хмурився. Та Волот не зважав
на те.
- Перебуваючи в Маркiанополi, нарочитi мужi довiдалися, достойний, що
розбiй вчинено таки поза тво ю волею i вчинено з метою поживи. Нахапаний у
наших землях люд намiсник дiоцезу Фракiя Хiльбудiй трима в спорудах
поблизу морського пристанища Одес i жде лодiй, що мають вивезти тих
нещасних на продаж у безпечних i недосяжних для твого ока торгах. Ось чому
антське сольство поклало на мене повиннiсть заявити таке: або нахапаний
гвалтом люд наш буде негайно повернутий у отню землю, а вчиненi за Дуна м
спустошення оплаченi солiдами, або мiж антами i Вiзантi ю буде розбрат i
сiча.
Не мiг збагнути, чому так, проте вiдчув явну полегкiсть. Нiби на рiдний
берег вийшов i хапнув свiжого аеру. Ано, нiби вийшов i хапнув. Ьо таки
сказав iмператоровi роме©в, що мав сказати, i сказав так, як, може, й сам
не сподiвався. Тепер лишалося дiждатися, що скаже Юстинiан.
- Iмперiя жорстоко покара того, - почув нарештi Волот його голос, -
жорстоко, кажу, покара того, хто зважився вчинити гвалт, порушити мир мiж
нашими землями, i зробить все, що можна зробити, аби жити з антами в мирi
i благодатi. Про заходи сво© повiдомимо завтра, в цей самий час.
На тому розмова з iмператором i завершилася. Другого дня князя таки
прийняли в Августiонi, та приймали вже iншi. Вибачились за свого
повелителя i сказали: оце едикт василевса на недоторканiсть слiв, це
подарунки слам i князю Добриту. А ще повелiння iмператора видiлити
державних людей, котрi при©дуть до Маркiаиополя i там, на мiсцi, вирiшать
долю гвалтом узятих антiв. На винних за ратне вторгнення, як казалося вже,
чека сувора кара, а про вчиненi вторгненням збитки, про вимiщення
збиткiв, як i про чиннiсть договору мiж землями, вирiшить окреме сольство,
що його не забариться послати до князя Добрита iмператор Юстинiан.
Лiпшого звершення взятого на себе дiла годi було, здавалося, й
сподiватися. Одне, мiг правитися тепер землею ромейською i нiкого не
боятись, а друге, он яку гору бере над Хiльбудi м. Якщо виявить з помiччю
присланих iмператором людей тиверських полонених пiд Одесом i примусить
Хiльбудiя повернути ©х, тим не тiльки поряту люд свiй вiд рабства i
ганьби, нанесе Хiльбудi вi удар, вiд якого вiн не пiдведеться вже. То -
напевно, то - без сумнiву!
Хiльбудiй, з усього видно, не догледiвся, що не всi анти iз затриманого
сольства пiд його рукою. Чи то певен був: куди подiнуться, чи не до слiв
було. Десь зник i не на день, мало не на двi седмицi. Коли ж повернувся i
сказав: тепер можуть правитися до Константинополя, анти самi вiдмовилися
робити те.
Стетерiв тiльки чи й обурився - важко було збагнути. Бiльш за все, що
не йняв вiри.
- Ма мо дозвiл iмператора, - показав йому Iдарич привезений князем
Волотом едикт про недоторканiсть слiв. - Будемо тут, коли дозволя
гостинний господар, i ждатимемо висланих у нашiй справi людей iз
Константинополя.
Не повiрив, мовчки взяв до рук iмператорське повелiння, мовчки й
повернув його.
- Виходить, бачились уже з василевсом?
- Так. Iмператор пообiцяв вислати сюди, до Маркiанополя, сво©х
нарочитих мужiв, з ними й вершитимемо нашу справу до кiнця.
Знову дивився на антського сла i вельми пильно. Та перечити не посмив.
- Воля ваша, - сказав примирливо. - Ждiть.
Вони й ждали. Нi словом, нi дiлом не виказували сво©х намiрiв, як i
свого торжества. А дiждалися нарочитих мужiв iз Константинополя i змушенi
були тетерiти, як тетерiв перед цим намiсник дiоцезу Фракiя. Вiн не такий
простак, як вони думали: доки ©здили до Константинополя, доки ждали
iмператорських людей iз Константинополя, вивiз з Одесу свiдкiв сво ©
татьби, слiду навiть не залишив вiд них для слiдства. Куди - пiди знай
тепер: або сховав у горах, або вивiз лодiями на далекi ромейськi торги.
- У нас його полоненi, - не поступався Iдарич. - Iмператорськi
нарочитi мужi можуть на власнi очi побачити й переконатися, який розбiй
вчинено у Тиверськiй землi.
Та роме© не дослухалися вже до його запевнень так, як дослухалися в
Маркiанополi, як слухали князя Волота в Августiонi. Те й робили, що
показували на порожнi будiвлi при одеськiм пристанищi та вiдпиралися. А ще
обiцяли: до князя Добрита будуть посланi сли, вони вчинять по
справедливостi.
Повертатися до Маркiанополя не було потреби. Усьому, на що сподiвалися,
покладено край тут, у морському пристанищi Одес. Лишалося сiсти в лодiю i
йти в море, до сво © землi. А йти отак, як , не хотiлося. Волот зустрiвся
очима з Хiльбудi м i вiдчув, як злобно торжеству Хiльбудiй. Неприховано
злобно. А то казало: вони вороги вiднинi i до смертного одра,
зчiпатимуться та й зчiпатимуться сусiдячи.
-Де дiвчина? - поцiкавився у кормчого.
-Там, у лодi©. Тремтить, бiдне, бо©ться й на свiт показатися. Не
сказав: поклич, сам пiшов до Миловиди.
- Борич по©хав уже звiдси?
- Казав, буде ще тут.
- Може, пошука ш?
- Я боюся, княже.
- У тебе вiльна, чого боятися? Та й не сама пiдеш, з мо©ми воями.
Бачив: iде й огляда ться. А проте пiшла. Уже як опинилася на сходнях,
що вели з лодi©, обернулась i запитала:
- Хiльбудiй зажада знати.
- Ми не до нього ©хали, не йому й казатимемо, чом ©демо. Вiн всього лиш
намiсник дiоцезу, його повиннiсть - допомогти сольству правитися до
iмператора i тiльки. Все iнше буде порушенням покону, що вiддавна iсну
мiж сусiдами.
Можливо, i все ж князь Волот не поспiшав радiти.
- Аби не повторити свою недалекогляднсть, - сказав Iдаричу, - гадаю, на
побачення з Хiльбудi м слiд iти не всiм.
- Дума ш, зважиться на злочин?
- Так. Побачення почнеться з частування, а роме© - пiдступнi
частувальники, разом iз вином i трутизни можуть дати.
- Не посмiють. У такому разi всiх змушенi будуть нищити: i нас, i тих,
що бiля лодi©.
- А коли посмiють все-таки? Хiба всiх нас разом iз лодi ю не могло
накрити море?
Iдарич змiряв князя пильним оком, проте сказати нiчого не сказав.
Десь опiсля вже Волот надумався й знову пiдсiв до нього.
- За нами, зда ться, не слiдкують?
- Немовби нi. А що?
- Чи потреба сидiти й ждати, коли покличуть? Хочу взяти з собою пару
во©в i пiти по Маркiанополю. На ромейськiй речi розумiюся, гляди,
пiдслухаю щось, а то й побачу.
- А вийдеш непомiчений?
- Сподiваюсь вийти. Сам кажеш, за нами не слiдкують. Якщо Хiльбудiй
покличе на розмову, iдiть без мене.
Не зовсiм певен був, що станеться так, як гада . А все ж сподiванка
зустрiти когось iз сво©х у Маркiанополi не переставала грiти. Цей
ромейський город - один iз тих, що лежать близько до Дунаю, не може бути,
щоб у ньому не жили слов'яни, - коли не цi, щойно полоненi, то тi, що
опинилися у Вiзантi© з iнших причин i за iнших часiв. А в слов'ян,
закинутих лихою долею за обводи рiдно© землi, нема звички та не буде й
потреби розминатися з сво©ми. Певен, не забаряться пiдiйти, пiзнавши по
вдяганцi, й поцiкавитися: з яко© землi i чи давно тут; вже ромейським
пiдданим чи всього лиш гiсть. А вже як пiдiйдуть та заговорять, не сплоху
i не забариться вивiдати, де тi анти, що роме© пригнали нещодавно з-за
Дунаю.
Зумисне йшов вузькою вулицею й голосно говорив iз воями, що
супроводжували його в тих мандрах. "Хтось та почу , - гадав собi, - хтось
та озветься". Аж зирк - дiвча якесь диба назирцi, по ньому видно: i хоче
пiдiйти та заговорити з воями, i не насмiлиться.
Влучив нагоду й сховався за будовою. Коли ж дiвчина наблизилася до не©,
полонена одною думкою: не випустити антiв з виду - смикнув ©© за руку i
заслонив собою у схованцi.
- Йой! - злякалася i крiм отого спустошено тихого
"йой" нiчого не могла сказати з ляку.
- Ти хто? - припер ©© до стiни разючим, мов блискавиця, питанням.
- Миловида...
- З-за Дунаю будеш?
- Атож. Побачила князя i хочу просити, аби визволив iз неволi
ромейсько©.
- Ти зна ш мене?
- Ано. Була тамтого полiття на мiстi пiд Черном, а затим - i на
княжичевих пострижинах у Чернi. Чи князь пригаду ту, що вiтала княжича?
Мало не скрикнув дивуючись: боги, то це i вона, та мила з милих i
красна з красних дiвчина?! То це i вона?!
- Як же ти потрапила сюди, голубонько сиза? - I бiдкався ©© нещасливою
долею, i радiв, що здибав саме ©©. - Коли потрапила?
- Зовсiм недавнечко, княже, - казала й душила в собi непроханi сльози.
- Гуляли ми за городищем, вся молода пагiнь Випалу. Появу Ярила мали
зустрiти, благословенням Лади натiшитись, а роме© налетiли кiнно,
пов'язали нас, мов татi-душогубцi, та й повели за Дунай. Визволи, княже. Я
- продана вже, рабинею сть у господаря. Заплати йому за мене й визволи.
Вiк буду вдячна. Коли не зможу повернути солiди, закупом стану тобi й
вiдроблю ©х.
- Стривай, - поспiшив утримати ©© вiд зайвого й непотрiбного зараз. -
Скажи, де iншi? Скiльки вас тут?
- Йой, княже, господарю наш красний. Коли б могла я полiчити, скiльки.
Силу-силенну гнали нас. Вiд самого Випалу й до пониззя брали дiвок, та
молодцiв, та молодих мужiв. Як до Дунаю прийшли, хмарою збилися. Тепер
тутки всi. Власне, не зовсiм тутки, в Одесi, в забудовах ховають до пори
до часу тих, кого не продали ще. Подейкують, нiби лодiй ждуть, на торжище
мають везти.
Так он воно що! Полоненi тут-таки, пiд рукою в Хiльбудiя! За
ромейськими комесами давно водиться такий грiх: iдуть у чужi землi й
беруть полон аби розбагатiти на ньому. Цей теж не лiпший. Не встиг стати
намiсником, розгледiтися в дiоцезi Фракiя, як уже пiшов у слов'янськi
землi. Дiла-а... Що ж то вiн скаже, коли зустрiнеться з ним, князем
Тиверi?
- Хто твiй господар?
- Ливарник мандрiвний, з наших вiн, iз полян. Кому посуд чинить, кому
обручки, браслети вилива . Вiн добрий, коли попросиш, уступить мене i за
пристойну цiну.
- Веди до нього, - сказав не вагаючись. - I знай: викуплю тебе. Тiльки
ось що: про те, що повiдала менi, нiкому анi слова. Чула? Бо довiдаються
роме©, що зна ш про ©хнi умисли, не випустять тебе з Маркiанополя. Смерть
заподiють, а таки не випустять.
Втовкмачував та й втовкмачував дiвчинi з Тиверi, аби була обережна i не
проговорилася ромеям та й господаревi сво му, якi переслiду намiри,
передаючись пiд руку тиверського князя.
- Аби не запiдозрили нас, - сказав ута мничено i якось аж надто пильно
подивився на Миловиду, - напущу тво му господаревi та й усiм цiкавим
туману: скажу, уподобав тебе яко дiвку i хочу мати за жону. Ти теж кажи те
саме. Можеш паленiти, як паленi ш зараз вiд сорому, а проте й не переч,
коли казатиму так, вдавай, що згодна пiти зi мною.
й справдi неабияк соромно було чути таке вiд князя. Хилила донизу
голову i мовчала. Коли ж зважилася й глянути на нього врештi-решт, не мiг
не примiтити, що й бентеги та щирого благання в очах ©© не браку .
- Достойний, - не сказала, - виспiвала те слово, - гадаю, мусиш знати i
то зараз, що не сама я тутки.
- ще хтось?
- Ано, ладо мiй, Божейко з Сонцепiку. Ми заприсяглися в цiй мученицькiй
путi на довiчну вiрнiсть. Коли ти справдi такий добрий та ласкавий муж,
викупи разом зi мною й ладо мо .
Мабуть, аж надто довго мовчав, почувши те, коли втямив, що його слова
ждуть i ждуть давно, заспiшив i вирiк перше, що спало на думку:
- Ми затим i прийшли сюди, гожа дiвчино, аби визволити не лише Божейка
твого - всiх.
Скiльки йшов, супроводжуваний полонянкою, стiльки й мислив, як ма
повестися з господарем ©©, аби перепродав дiвку й не подивувався, що вона
(хай i вельми лiпотна, все ж рабиня) могла сподобатись князевi, ба так, що
платить за не© он якi солiди. А зустрiвся з ним та сказав, чому прийшов у
парi з його рабинею, сам мусив дивуватися: той, кому належала нинi
Миловида, охоче поступився Миловидою. Побачив, хто перед ним, довiдався,
що розмовля не просто з антом - князем антiв, й не став ховатися вiд
нього анi з давнiшнiми, анi з нинiшнiми сво©ми умислами.
- Достойний, - мовив довiрливо, ба навiть розчулено. - Коли ти прийшов
до мене з добрими намiрами, то знай: я тому й викупив у роме©в це дитя
природи, що пожалiв його. Угледiв, яка гожа дiвка, збагнув, яке безлiття
чека надiлену божественною лiпотою рабиню, i викупив ©©, аби дати згодом
вiльну та й переправити з надiйними людьми у рiдну землю. Сам я, як бачиш,
старий уже, дiвка менi нiдо чого, а добре дiло зробити ще можу, тим паче,
що роблю його людинi з рiдного краю. Полянин я, як можу торгувати
сородичами сво©ми?
Князь не вiрив, певно, тому, що чув. Сидiв, пильно вглядався в старого
й важив його на терезах власного сумлiння.
- Спаси бiг, отче. - Встав i доземно вклонився господаревi. - Прийми
хвалу мою й за те, що не зачерствiв у чужiй землi, мiж чужих людей. Буду
щирим з тобою, коли так: Миловидка просила мене визволити ©© з неволi,
тому я й прийшов купити ©© в тебе. Це дина причина мо © появи тут, всiх
iнших можеш не брати на карб. Та коли вже ми зустрiлися й заговорили ось
так, хочу спитати ще дещо: а як же ти, отче, так i доживатимеш тут вiку?
Старий осмiхнувся болiсно i розвiв руками:
- Пiзно, княже. Пiзно i марно пориватися кудись. Надто давно вирвано
мене з рiдно© землi, боюсь, жодного кореня не лишилося там з роду
Боричевого.
- А де прожива рiд?
- У Надднiпров'©, княже, при Ки вiй горi.
Волот розумiюче похитав головою.
- Корiння, напевно, тут уже пущено?
- А так. I дiти , i могилка дружини тут.
- Могилка?
- Ано. Християнка вона,_ тож i поховав за християнськими поконами.
Розмова урвалася i урвалась несподiвано надовго.
- То як же вдi мо з Миловидкою? - надумавсь нарештi й порушив тишу
князь.
- Та як? Напишу пергамен, яким засвiдчу, що вiльна, та й бери ©© собi.
- Пергамен можеш, господарю ласкавий, дати менi й зараз, аби дiвка
певна була: таки вiльна. I те, що заплатив за не©, теж поверну тобi зараз.
Саму ж ©© заберу завтра або пiслязавтра. За цей час зробите ось що:
вiзьмете у мене солiди та придба те Миловидi отрочий одяг, бажано одяг
тиверського отрока.
Борич розумiюче кивнув головою.
- Це добре було б, одначе де я придбаю його, одяг тиверського отрока?
Таких тут анi шиють, анi продають.
Волот примовк, по ньому видно: не так дошуку ться, як досаду мовчки.
- Гаразд, - надумався-таки. - В такому разi придбайте та одягнiть
Миловидку в пристойний одяг мiзiйсько© дiвчини. В ньому пiде вона до
Одесу, там розшука нашу лодiю i скаже кормчому, аби взяв та приховав ©©
з-помiж лодочних, яко мою челядницю.
- Княже, -Борич йому. -А чи не лiпше буде, коли я сам доправлю дiвчину
до Одесу та передам кормчому iз рук в руки? Я ж мандрiвний ливарник, менi
легко зробити це.
- Лiпшого й придумати годi, - зрадiв князь. - На тому й станемо.
Хiльбудiй таки покликав антiв наступного дня i доволi рано.
- Прошу у слiв з чужо© землi милосердя, - пiшов ©м назустрiч. - Немiч
не дозволила менi прийняти ©х одразу ж i як личить.
Сли вклонилися вiтаючись. Попереду, на певнiй вiдстанi вiд усiх iнших,
стояв Iдарич - той, кому князь Добрит доручив очолити сольство. Вiн i взяв
на себе розмову з намiсником Фракi©.
- Ми теж просимо вибачити за зайвi клопоти, - сказав i ще раз вклонився
ледь помiтним поклоном. - Не мали намiру турбувати господаря Фракi©, а
сталося: знялась на морi буря i змусила пристати до берега.
Хiльбудiй запросив гостей сiсти. Сам теж сiв так, щоб бути у всiх на
виду.
- Що ж покликало вас такого раннього передлiття i в таку дальню путь?
- Ма мо доручення вiд князя Добрита i всiх князiв землi Трояново©
побачитися з iмператором Вiзантi© Юстинiаном й поновити договiр, укладений
свого часу мiж антами та Вiзантi ю.
- Яка ж тому причина?
- Поновленню себто?
- Так.
- Договiр, пiдписаний тамтих лiт, укладався з iмператором Юстином. Нинi
на чолi Вiзантi© сто©ть августiйший Юстинiан. Це i вона, причина.
- Я можу чимось допомогти вам? - Хiльбудiй старався бути прихильним i
вiдтак добрiшим за саму доброту.
- диним: дозволити, коли стихне, правитися далi.
Помислив мить-другу i вже потiм запитав:
- То, може, сухопуттю по©дете? Море небезпечне це© пори, дмуть
перемiннi й доволi сильнi вiтри.
- У нас нема чим правитися сухопуттю.
- Про що рiч! - пожвавився намiсник дiоцезу Фракiя i зробив рух, схожий
на те, що мав намiр пiдвестися й пройтися перед слами, та вчасно передумав
i стримав себе. - Я забезпечу кiньми. I охорону дам.
Iдарич перезира ться з сво©ми, нiби пита ться, як бути, затим
кланя ться чемно i так же чемно каже намiсниковi:
- Спаси бiг за ласку. Ми й морем доберемося до Константинополя.
Прохолода приходить до Хiльбудiя значно довше, анiж збудження.
- Воля ваша, - розводить руками i вста -таки. - Морем то й морем. Прошу
слiв до столу, поснiда мо разом.
За столом бесiда пожвавiшала. Сли певнi були: Хiльбудiй дозволя ©м
пливти по стишенню бурi до Константинополя i розщедрилися на слово,
Хiльбудiй сприйняв ту щедрiсть за правдивий вияв дяки i теж, не
церемонився у виборi слiв. Коли ж настав час прощатися i сли нагадали: ©м
сьогоднi вже треба добратися чимось до Одесу, одмiнився на виду й сказав
iншим, нiж досi казав, голосом:
- Доправимо, як же, тiльки не сьогоднi.
- А коли?
- Як буде на те воля iмператора. Спершу маю запитати його, чи може
прийняти вас.
I нарiкали анти на Хiльбудiя, i погрожували у вiдведенiй для них оселi
Хiльбудiю, настане час, казали, дорого поплатиться за все, а далi погроз
та розмов не йшли. Десь згодом уже, як загледiли, що ромейський привiдця у
Фракi© сiв на поданого йому коня i ви©хав у супроводi кiнно© охорони з
двору, заворушили мiзками й стали дошукуватися, що мають вчинити, аби
порятувати себе i те дiло, заради якого правилися до Константинополя.
Перший надумався й спинив ©х у пошуках князь Волот.
- Я знаю, що ма мо вдiяти, аби не ми - Хiльбудiй опинився в дурнях.
- Кажи, послуха мо.
- У мене тут, у Маркiанополi, надiйна людина. Якщо вона не подалася
цього ранку до Одесу, вiзьму зараз кiлькох вас iз собою, куплю з помiччю
тi © людини коней, i поки Хiльбудiй тiшитиме себе думкою, що одурив антiв,
буду в Константинополi. А доберуся до iмператора - усе викладу йому, як .
- На розмову з iмператором слiд було б iти менi, - вкинув слово Iдарич.
- То було б чи не найлiпше. Та хто пiде на розмову з Хiльбудi м, коли
вiн знову захоче зустрiтися з слами? Ти був у нього, Iдаричу, тобi
доведеться й лишитися тут, аби не впало в око, що хтось iз нас зник.
VIII_
Миловида так увiрувала в сво визволення з ромейсько© неволi i так дуже
сподiвалася його, що коли об'явився князь та сказав: "Не варто iти зараз
на лодiю", - ледве стримала себе, аби не розплакатися.
- Дiду Боричу, - спитала, коли ждати не було вже терпцю. - Може,
одправили б таки мене на тиверську лодiю?
- Князь сказав: тут жди. Отож i жди. Сама чула: не одну тебе, усiх
ваших по©хав визволяти.
- Усiх, може, й визволить, а я лишусь. Серцем чую, що лишусь.
Старий гнiва ться.
- Пощо нарiкати та печалитися без потреби? Якщо так станеться, що князь
не зможе повернутися за тобою, без нього переправлю у землю Тиверську.
Тепер знаю, як зробити: посаджу у першу-лiпшу лодiю, що йтиме до Тиверi,
оплачу перевiз - та й будеш дома.
А князю Волоту й справдi не до Миловидки було усi цi днi. Мало того, що
путь його до Константинополя i звивистою, i тернистою виявилася, у
Константинополi подивилися на нього, коли заговорив, нiби на пришельця з
самого Вираю. Слухали i не чули, дивилися спустошеними сум'яттям очима - i
не бачили.. Вiн до одного, вiн до другого - дарма. Нiби й погоджуються,
щедро лепечуть язиками, а пiшли - забули. Знак показував, казав, князь вiн
iз землi Тиверсько©, прибув до iмператора на важливу для обох сторiн
бесiду - i знову нiби до стiни. Учора казали, прийдеш завтра, сьогоднi
кажуть, прийдеш завтра, i завтра, певен, скажуть те саме.
Що робити? До кого вдатися серед цих бовдурiв? Боги свiтлi та яснi! А
кажуть: просвiщений люд, серед свiтла - свiточ. Який же це свiточ, коли
ходиш помiж людей, а почува ш себе у мертвiм царствi. Куди не поткнись - i
все лобом об стiнку. Був у сенатi, сказали, йди в Августiон, прийшов до
Августiона, кiлька днiв уже тирлу ться бiля високих мiдних ворiт, а
пробитися через них не може. Сторожа або мовчить, або перегороджу путь,
вдасться за чи юсь порадою до надiлених придворними сiнекурами -
обминають, нiби прокаженого, i йдуть далi, вислухати навiть не хочуть.
А днi спливають, мов вода в Днiстрi, розмiрене i разом з тим нестримно.
Уже й зневiра закралася в серце, першалiпша невдача - i махне рукою, пiде
туди, звiдки прийшов. I таки пiшов би, мабуть, коли б не нагледiв бiля
преторiю вирлоокого й доволi-таки верткого чоловiка. Учора тирлувалися
бiля нього люди i сьогоднi тирлуються: щось показують, вiдтираючи один
одного, на мигах, а вiн, знай, крутить головою: нi та й нi.
- А розперло б тебе! - почув улицьку рiч i оглянувся. Хто це сказав?
Отой чи отой? Мабуть, отой, бо видом сво©м бiльше на анта, нiж на ромея,
схожий.
- Муже достойний, - торкнувся його руки. - Ти з Уличi?
Обернувся на княже слово рiзко й зацiпенiв дивуючись.
- Або що?
- Я теж звiдтам. Поясни менi, що тут ко©ться.
- Анiчого.
- Як то - нiчого? Люди товпляться та й товпляться, а пробитися, куди
хочуть, не можуть.
- Бiднi, тому й не можуть. Тобi до кого треба?
- До самого iмператора.
- О-о! То це не тут. Це там, - показав на Августiон.
- I там був, i тут, нiде не можу доступитися, бодай порадитись.
Родак не став довго думати.
- При собi щось ма ш? -поцiкавився.
- Знак маю вiд князя Добрита.
- Пусте, - зневажливо махнув рукою. - Знак там, iмператоровi покажеш.
На те, щоб доступитися до iмператора, питаю, ма ш щось?
Волот силився догадатися, що повинен мати вiн для того, щоб доступитися
до ромейського iмператора, i все ж визнав за лiпше перепитати:
- А що треба?
- Те, що звуть тут донатiями - солiди, цiннi подарунки?
- Подарунки маю, якже. Солiди теж.
- Стiй тут, - поклав Волотовi руку на серце й немовби сказав тим: мiж
нами укладено ряд. - Зараз приведу вирлоокого. Вiн усе може, надто коли не
поскупишся солiдами. Подарунки прибережи для тих, що в Августiонi, йому i
сторожi дай солiди. I проведе, i розтлумачить, до кого вдатися, i
домовиться, з ким слiд.
- Вiзьми, - сунув йому Волот перший донатiй, - тiльки домовся, зроби
так, аби провiв.
Вiн не забарився повернутися з тим, на кого покладалися тепер усi
князевi сподiванки. I вирлоокий теж не розпитував довго, кому чого треба.
Почув, що ма провести князя антiв до самого iмператора, та й затамував,
прицiнюючись, вiддих.
- Двiстi солiд, - вирiк, не моргнувши, i показав для певностi два
пальцi, проте одразу ж передумав, видно, i додав: - Та на сторожу сто.
- Побiйся бога свого, достойний, - здивувався князь. - Чи ти один
такий, чи зi мною, гада ш, уся княжа скiтниця?
Видно, i двiстi солiд, на яких зiйшлися вони, був немалий донатiй.
Вирлоокий крутився мов в'юн; то зникав, то знову з'являвся бiля князя
Тиверi, запевняючи, таки вволить його волю, хай ма терпець i жде.
I Волот дiждався побачення з найяснiшнм iмператором, щоправда, десь аж
на п'ятий день.
Iдарнч там ще, в Маркiанополi, розтлумачив Волотовi, як ма тримати
себе з тими, хто прокладатиме путь до iмператора, що казати, коли постане
перед самим iмператором. А проте, коли постав, навiть у нього, бувалого
вже мужа, пiдкосилися ноги i задерев'янiв язик. Палата слiпила очi блиском
золота, лiпленням та рiзьбою, а ще - ликами iмператорiв та святих. Навiть
з долу дивилася на нього ясними очима людська подобизна. I була вона така
проникливо пильна та перестерiгаюча, здавалось, розтулить зараз уста й
спита : "Хто ти? Куди?" А попереду сидiв на сяючому тронi сам Юстинiан i
дивився на приголомшеного сла такими ж пильними, як i в людсько© подобизни
з долу, очима.
- Iмператоровi Вiзантi©, августiйшому Юстинiановi, - почув нарештi
князь Волот свiй голос i дещо пiдбадьорився, - низький уклiн вiд князя
Добрита i осiбно вiд князiв Тиверi, уличiв, полян.
Вiн низько вклонився i тому не бачив, чи кланявся у вiдповiдь iмператор
Юстинiан.
- Князi зичать божественному iмператоровi i його богами посланiй жонi,
iмператрицi Феодорi, доброго здоров'я й передають через мене, довiрену
особу i сла, сво© дари.
Волот знову вклонився, а мужi його поставили тим часом перед троном двi
рiзьбленi з дерева й iнкрустованi дорогим камiнням шкатули: одну
iмператоровi, другу iмператрицi. Поки тi, що клали шкатули, вiдходили, два
iншi мужi вийшли з-за спини свого князя й поклали до нiг iмператора хутра.
Юстинiан ожвавився i, як здавалося Волотовi, подобрiшав навiть.
- Князям збратано© Антi© низький уклiн i дяка. Як поживають повелителi
полуночного краю? Чи вдоволенi нами, сво©ми сусiдами в Подунав'©?
Волот ледве стримав себе, аби не виказати радостi: лiпшого зачину
розмови про татьбу у Подунав'© й вигадати годi. Невже iмператор
анiчогiсiнько не зна про те, що сталося в землях полуденно© Тиверi?
- Князi антськi були вдоволенi споко м на полуденних обводах сво©х
земель, слали до iмператора слiв сво©х з найсолодшими намiрами - поновити
чиннiсть укладеного за iмператора Юстина ряду про мир i дружбу мiж антами
та Вiзантi ю.
Юстинiан схвально кивнув головою, та одразу ж змушений був розкаятися
за свою поспiшнiсть.
- На жаль, - говорив тим часом Волот, - сталося непередбачене. Тодi, як
сольство було в дорозi, когорти iмператора вторглися в землi Тиверi й
пройшлися по них мечем i вогнем. Спаленi всi весi i городища мало не до
Черна, забрано люднiсть антську, товар, збiжжя, що належали антам.
- Того не може бути! - i дивувався, i обурювався Юстинiан.
- Вiрю, достойний, тi вiстi до тебе ще не дiйшли, як вiрю й тому, що
вторгнення вчинено супроти тво © волi.
Юстинiан не сидiв уже мумi ю, йорзався на престолi, поглядав то на
одного, то на другого з мужiв сво©х. А Волот користувався нагодою i
виповiдав усе, що хотiв виповiсти.
- У нас докази, хто вчинив напад i з яким намiром чинив його. Мо© во©
настигли при Дуна© манiпули, якими орудував стратег Хiльбудiй, i багатьох
взяли в полон. А крiм того, коли сталося так, що буря прибила до
мiзiйського берега лодiю, на якiй правилися до Константинополя сли
збратано© Антi©, намiсник Хiльбудiй повелiв воям затримати ©х i доправити
в Маркiанополь, де й нинi сидять вони й уповають на твою добру ласку,
iмператоре, та на повелiння звiльнити ©х з ганебного полону. Я, князь
Тиверi, лише один iз тих слiв.
Iмператоровi нiяково було чути таке, i вiн хмурився. Та Волот не зважав
на те.
- Перебуваючи в Маркiанополi, нарочитi мужi довiдалися, достойний, що
розбiй вчинено таки поза тво ю волею i вчинено з метою поживи. Нахапаний у
наших землях люд намiсник дiоцезу Фракiя Хiльбудiй трима в спорудах
поблизу морського пристанища Одес i жде лодiй, що мають вивезти тих
нещасних на продаж у безпечних i недосяжних для твого ока торгах. Ось чому
антське сольство поклало на мене повиннiсть заявити таке: або нахапаний
гвалтом люд наш буде негайно повернутий у отню землю, а вчиненi за Дуна м
спустошення оплаченi солiдами, або мiж антами i Вiзантi ю буде розбрат i
сiча.
Не мiг збагнути, чому так, проте вiдчув явну полегкiсть. Нiби на рiдний
берег вийшов i хапнув свiжого аеру. Ано, нiби вийшов i хапнув. Ьо таки
сказав iмператоровi роме©в, що мав сказати, i сказав так, як, може, й сам
не сподiвався. Тепер лишалося дiждатися, що скаже Юстинiан.
- Iмперiя жорстоко покара того, - почув нарештi Волот його голос, -
жорстоко, кажу, покара того, хто зважився вчинити гвалт, порушити мир мiж
нашими землями, i зробить все, що можна зробити, аби жити з антами в мирi
i благодатi. Про заходи сво© повiдомимо завтра, в цей самий час.
На тому розмова з iмператором i завершилася. Другого дня князя таки
прийняли в Августiонi, та приймали вже iншi. Вибачились за свого
повелителя i сказали: оце едикт василевса на недоторканiсть слiв, це
подарунки слам i князю Добриту. А ще повелiння iмператора видiлити
державних людей, котрi при©дуть до Маркiаиополя i там, на мiсцi, вирiшать
долю гвалтом узятих антiв. На винних за ратне вторгнення, як казалося вже,
чека сувора кара, а про вчиненi вторгненням збитки, про вимiщення
збиткiв, як i про чиннiсть договору мiж землями, вирiшить окреме сольство,
що його не забариться послати до князя Добрита iмператор Юстинiан.
Лiпшого звершення взятого на себе дiла годi було, здавалося, й
сподiватися. Одне, мiг правитися тепер землею ромейською i нiкого не
боятись, а друге, он яку гору бере над Хiльбудi м. Якщо виявить з помiччю
присланих iмператором людей тиверських полонених пiд Одесом i примусить
Хiльбудiя повернути ©х, тим не тiльки поряту люд свiй вiд рабства i
ганьби, нанесе Хiльбудi вi удар, вiд якого вiн не пiдведеться вже. То -
напевно, то - без сумнiву!
Хiльбудiй, з усього видно, не догледiвся, що не всi анти iз затриманого
сольства пiд його рукою. Чи то певен був: куди подiнуться, чи не до слiв
було. Десь зник i не на день, мало не на двi седмицi. Коли ж повернувся i
сказав: тепер можуть правитися до Константинополя, анти самi вiдмовилися
робити те.
Стетерiв тiльки чи й обурився - важко було збагнути. Бiльш за все, що
не йняв вiри.
- Ма мо дозвiл iмператора, - показав йому Iдарич привезений князем
Волотом едикт про недоторканiсть слiв. - Будемо тут, коли дозволя
гостинний господар, i ждатимемо висланих у нашiй справi людей iз
Константинополя.
Не повiрив, мовчки взяв до рук iмператорське повелiння, мовчки й
повернув його.
- Виходить, бачились уже з василевсом?
- Так. Iмператор пообiцяв вислати сюди, до Маркiанополя, сво©х
нарочитих мужiв, з ними й вершитимемо нашу справу до кiнця.
Знову дивився на антського сла i вельми пильно. Та перечити не посмив.
- Воля ваша, - сказав примирливо. - Ждiть.
Вони й ждали. Нi словом, нi дiлом не виказували сво©х намiрiв, як i
свого торжества. А дiждалися нарочитих мужiв iз Константинополя i змушенi
були тетерiти, як тетерiв перед цим намiсник дiоцезу Фракiя. Вiн не такий
простак, як вони думали: доки ©здили до Константинополя, доки ждали
iмператорських людей iз Константинополя, вивiз з Одесу свiдкiв сво ©
татьби, слiду навiть не залишив вiд них для слiдства. Куди - пiди знай
тепер: або сховав у горах, або вивiз лодiями на далекi ромейськi торги.
- У нас його полоненi, - не поступався Iдарич. - Iмператорськi
нарочитi мужi можуть на власнi очi побачити й переконатися, який розбiй
вчинено у Тиверськiй землi.
Та роме© не дослухалися вже до його запевнень так, як дослухалися в
Маркiанополi, як слухали князя Волота в Августiонi. Те й робили, що
показували на порожнi будiвлi при одеськiм пристанищi та вiдпиралися. А ще
обiцяли: до князя Добрита будуть посланi сли, вони вчинять по
справедливостi.
Повертатися до Маркiанополя не було потреби. Усьому, на що сподiвалися,
покладено край тут, у морському пристанищi Одес. Лишалося сiсти в лодiю i
йти в море, до сво © землi. А йти отак, як , не хотiлося. Волот зустрiвся
очима з Хiльбудi м i вiдчув, як злобно торжеству Хiльбудiй. Неприховано
злобно. А то казало: вони вороги вiднинi i до смертного одра,
зчiпатимуться та й зчiпатимуться сусiдячи.
-Де дiвчина? - поцiкавився у кормчого.
-Там, у лодi©. Тремтить, бiдне, бо©ться й на свiт показатися. Не
сказав: поклич, сам пiшов до Миловиди.
- Борич по©хав уже звiдси?
- Казав, буде ще тут.
- Може, пошука ш?
- Я боюся, княже.
- У тебе вiльна, чого боятися? Та й не сама пiдеш, з мо©ми воями.
Бачив: iде й огляда ться. А проте пiшла. Уже як опинилася на сходнях,
що вели з лодi©, обернулась i запитала: