Страница:
ним його володар.
Не таким уже й невдалим було перше Богданкове подолання Днiстра, а все
ж не зовсiм i вдалим. Засмикав вiн Сiрого i так занадто, що той не
второпав, чого хоче вiд нього вершник, i мало не з середини рiки повернув
назад. Он яких зусиль коштувало тодi, аби вгомонити себе, вгомонити й
коня. Таки розвернув Сiрого i, заспоко©вши, повелiв пливти слiдом за тими,
що пiшли першими.. З нього не кепкували, нiхто й словом не обмовився про
княжичеву невправнiсть, одначе бачив: кидають позирки i торжествують, що
невправним виявився саме вiн, княжий син. Через те й не всидiв при гуртi,
пiдвiвся i звiльна посунув до берега.
Не загледiв, коли наблизився дядько. Тодi вже помiтив його й озирнувся,
як був за один-два кроки.
- Чим невдоволений, княжичу? - запитав сiдаючи.
- Усiм.
- Так уже й усiм? А коли б не сьогоднiшня прикрiсть, коли б був нинi не
тутки, а десь пiд Черном чи по дорозi на Соколину Вежу, теж сумував би та
карався, як кара шся зараз?
Примовк княжич. I погоджуватись, видимо, не хочеться йому з дядьком, i
перечити не випада . Тож i мовчить, дивиться на бистрину рiчкову й шука
чогось у бистринi.
Перед тим, як мали вкладатися на спочинок, дядько знову покликав
княжича до себе. Там був уже й Жалiйко.
- Даю кожному з вас по шiсть отрокiв i призначаю привiдцями чат. Ти,
Жалiйко, пантруватимеш iз сво©ми отроками за нашим стiйбищем та кiньми,
ти, княжичу, - за лодiями при березi та за пiдступами до лодiй.
Жалiйко сприйняв той наказ як належне. Завжди так було: де стали, там i
охорона на нiч. Богданко ж не мiг не здивуватися тому, що мав робити це©
ночi, через те не втримався, перепитав:
- А нащо нам тi лодi©? Чому ма мо стояти там на чатах?
- Лодi© нi до чого. Тi, що полишили ©х, потрiбнi. Дуже можливо, що то
татi i що повернуться вони з тим, за чим помандрували, поночi. Будь
пильний, княжичу, татьба всяка бува i татi теж всякi. Тому й доручаю тобi
це дiло, що знаю: окрiм тебе, нинi нема кому доручити його.
- Маю затримати ©х?
- Коли зможеш, затримай. Якщо ж чинитимуть опiр, дiй, як i належить
дiяти мужам: i спритно, i нещадно.
- Гаразд.
Такий збентежений був тим, що почув вiд старого, чи такий потiшений, i
отрокiв пiдбирав до чати, - хвилювався, i вiдiбрав - не заспоко©вся.
Не менше хвилювалися, дiзнавшись, куди та чого йдуть, i його чатовi.
Обирали засiдку, гадали, де лiпше засiсти, i обрали - знову гадали, що то
за татi, куди пiшли, з чим i коли повернуться.
- Хто прийде до лодiй, довiда мось тодi, як прийдуть, коли не
прогавимо, звичайно, - надумався й сказав сво слово Богданко. - А ось щоб
не прогавити i впоратись, коли доведеться полонити, не досить бути в
засiдцi.
- Вважа ш, ©х багато прийде?
- А певно. Лодiй двi, в кожнiй може бути по чотири весла. Отож i мiзкуй
собi: татей буде не менше восьми, коли не бiльше.
- Як же ми упора мося з ними, коли справдi бiльше?
- Якось треба упоратись.
- Сказав би дядько завидна ще, забрали б весла, та й по всьому. Десь же
вони приховали ©х. Може, пошукати все-таки?
- Поночi? Ну, нi. х удень не так просто буде знайти. Зробимо ось як,
братове.. Ходiмте зараз i переженемо лодi© в iнше мiсце. Татi знають, де
лишали ©х, вийдуть саме сюди, до поникло© над водою верби.
- А що те дасть? Пiдуть на пошуки i знайдуть.
- Отож i добре буде. Коли пiдуть на пошуки, розiб'ються на двi, а то й
на три групи. А нам того й треба. Насядемо й приберемо до рук тих, що
залишаться з ношею, потiм - тих, що шукали лодi©.
- Правда твоя! - радiють отроки й жваво стають пiд руку
княжича-привiдцi. - Так ми здола мо ©х. Бiгме, здола мо!
Найпростiше було вiдiпхнути лодi© вiд берега i най пливуть собi. Та ба,
може статися, що ©х знову приб' до берега i зовсiм недалеко. До всього ж,
татi пiдуть шукати свою пропажу насамперед за водою. А то негоже. Так вони
швидко можуть повернутися до верби i зашкодити намiрам поставлених на
чати.
- В'яжiть линви ближче до уключин, - тихо повелiв Богданко. - Поженемо
лодi© супроти бистрини.
- Ано, так i мислимо собi. Чи вперше переганяти, не зна мо.
Було вже за пiвнiч, як переховали лодi© й повернулися на мiсце сво ©
засiдки. Про сон нiхто й не думав, усi тривожились передчуттям подiй, що
назрiвали, через те й гнали вiд себе сон, перемовлялися. Та ось стишена
бесiда отрокiв почала згасати i дедалi вiдчутнiше. Бачив, деяким i зовсiм
уже не до бесiди.
- Спiть, - повелiв княжич, - а ми з Бортником попильну мо. Якщо татi
прийдуть сьогоднi, прийдуть не iнакше як на свiтаннi.
I таки пильнували. Звiдки ©м, молодим та довiрливим, було знати, що тi,
на кого чекають, - вигадка старого навчителя. Почув, як казали: "Людських
осель нема поблизу", й осмiхнувся серцем: "Кепсько шукали ви ©х,
отрочата. А коли так, пiдкину вам на нiч турбот. Навчайтеся бути дозорцями
ратними й дружинниками метикованими. Ано, виспитесь вдень, наука не йде
без бука".
Знав, нiчого не станеться там, бiля човнiв, тому й спав сном
праведника. А Богданко пильнував та й пильнував упарi з Бортником. Уже й
Вiз похилив донизу дишло сво , вже й вiд Днiстра почало тягти прохолодою,
лiс обiзвався, стурбований вiтром, а княжич позирав поперед себе й гомонiв
iз содругом сво©м, позирав i гомонiв.
- Може, iншi хай попильнують, - нагадав Бортник, позiхаючи, - а ми
здрiмнемо.
- Так хочеш спати?
- Таки хочу. Глянь, незабаром свiтатиме вже.
- А коли тi, кого розбудимо, прогавлять спросоння?
- Ну, чом же.
- Гаразд, - поступився княжич, - буди першого-лiпшого, най ста на тво
мiсце. Я посиджу до ранку.
Тiльки-но сказав те й одразу ж змовк: там, попереду, почувся пiдозрiлий
шелест, а вслiд за тим - чиясь хода.
- Татi! Буди всiх i хутчiй!
х теж було шестеро. Два йшли попереду, розглядалися та приглядались до
околiй, чотири iнших несли щось на ношах. У темрявi важко було пiзнати, що
саме, та й не те цiкавило отрокiв: як поведуть себе татi, що робитимуть,
не виявивши лодiй на тому мiсцi, де полишили.
Богданко дав отрокам знак: анiруш. Бачив, татi здивованi. Спинилися i
занiмiли. Далi почали розглядатись та перемовлятися, зрештою
засперечались.
"Уличi, - визначив, чуючи суперечку, Богданко. - Чого ж це вони прийшли
на наш бiк, що мають на ношах?"
Як передбачав, так i сталося. Дво татей подалися на пошуки лодiй за
бистриною, дво - в супротивний бiк. Усi iншi лишилися пильнувати ношу. А
оскiльки тих iнших було всього лиш дво , дозiрцi вiдчули в собi бу сть
ратну i не забарилися нагадати про те княжичевi.
- Сидiть тихо, - приструнчив ©х Богданко й подав виразний знак -
анiруш. - Заждемо, доки вiдiйдуть далi.
Знав, татi пiшли на пошуки лодiй, тож iтимуть та й iтимуть,
сподiватимуться та й сподiватимуться знайти ©х. В такiй оказi© все можна
думати: хтось скористався вiдсутнiстю господарiв i погнав лодi© до свого
пристанища; могло статися, що збилися, повертаючись назад, iз путi. А
втiм, хай що хочуть, те й думають, аби лише iшли та й iшли, аби опинилися
далi вiд сво © ношi та вiд тих, що залишилися з ношею.
- Ну, зда ться, пора.
Богданко дав знак Бортниковi i, коли той наблизився, шепнув стишено:
- Бери трьох отрокiв i заходь звiдти, - показав рукою, - я з усiма
iншими зайду з протилежного боку. Пильнуй за татями, та приглядайся й до
нас. Ма мо зблизитися i впасти на тих, що залишилися бiля ношi, разом.
Обходили тихо, скрадалися ще тихiше. Коли вже мали пiдвестися i
обступити сво©х супостатiв, там, пiд вербою, зачувся стогiн, чи, може, й
задавлений крик. Тi, що пильнували ношу, обернулися на нього й сказали
потiшаючись:
- Чого тобi, дiвко? Кличеш на помiч? Дарма, тут нiхто вже не почу
тебе. Не почу й не прийде, аби допомогти. Мало-мало терпiння - i будеш
там, де належить тобi бути.
Тиверцi одразу i все зрозумiли. Вихопилися зненацька - однi злiва.
Другi справа - й наставили на татей мечi.
- Анi з мiсця!
Тi уклякли з ляку i втратили на якусь мить тяму, а поки отямлювались,
позбулись мечiв.
- Хто тут? - показав на ношу Богданко.
Татi тупо дивилися собi пiд ноги й мовчали.
Не став бiльше допитуватись, схилився й вивiльнив полонянку з корзно...
затим i вiд ганчiр'я, яким забили ©й рота.
- Богданку! - почув болiсне i злякане. Почув i не повiрив вухам сво©м.
- Зоринко, ти?!
Де розв'язував, а де й рвав на нiй пута. Так поспiшав, нiби передчував:
коли не вивiльнить зараз, за мить-другу може бути пiзно, нагодяться тi, що
пiшли за лодiями, - i вiн знову втратить сво ладо, ту, що була i йому
найбiльшим з усiх жадань.
- Бортнику! - повелiв тому з отрокiв, що був, на його думку, найбiльш
достойний довiри. - Лишайся тут i пильнуй за рештою татей. Я подамся з
дiвчиною i з цими, - показав на полонених, - до нашого стiйбища. Одразу ж
i повернусь, тiльки з бiльшим числом дружинникiв.
Узяв свою Зоринку за руку й пiшов попереду всiх, а йдучи, питав ©©, як
же це сталося, де i чому потрапила вона, Вепрова донька, до рук татей
iз-за Днiстра.
Дiвчина усе ще не могла позбутися страху, що ©й нагнали його
гвалтiвники з чужкраю. Оповiдала й схлипувала, ковтала, тримаючись за
Богданка, сльози й знову оповiдала. Вона й сама не вiда , як сталося, що
довiрилась незнайомiй людинi, та що сталося, те сталося. Постукався в ©хнi
ворота хтось стороннiй. Челядина вийшла запитати, чом стука i хто стука .
Той, що стояв за воротами, сказав: "Гiсть iз далеких земель. Поклич когось
iз вогнищан, лепський товар маю для них".
Вислухавши челядину, мати Людомила повелiла, аби гiсть зайшов iз
товаром до двору. Сама вийшла туди i ©©, Зоринку, покликала. Гiсть
кланявся та й кланявся ©м, затим показував, що ма . Коли ж мати облюбувала
паволоку, iншi товари й пiшла до терема за солiдами, розглянувся й до не©,
Зоринки: "Ти i Зоринка Вепрова?" - запитав ута мничено. "Ано", -
пiдтвердила. "Вийди опiсля до лiсу, молодець чека на тебе".
Не перепитувала, хто вiн, той молодець. Одне, нагодилася мати, а друге,
таки ж виглядала свого Богданка i дуже. Йой, коли б знав, як дуже! Тому й
не завагалася. Пождала, поки пiде гiсть, завважила, як тiшиться купленим
мати, та й подалася з двору. Спершу iшла спроквола, мовби прогулюючись,
коли ж впевнилась: нiхто не пантру за нею, пiшла швидше, далi й зовсiм
побiгла. Тодi лиш, як надбiгла до галявини, де й ранiш бачились, спинилася
й зачудувалась: Богданка не було там. I доглядалась, i розглядалася - таки
не бачить.
"Йой, - подумала собi, - так кепсько жарту чи, може..."
Знов розглянулася й поспiшила назад: до не© виходили з лiсу, одначе
виходили чужi.
- Не спромоглася й закричати, - казала Богданковi й так дивилася у
вiчi, мовби усе ще благала: захисти. - Заткнули рота ганчiр'ям, спеленали
по руках та ногах i понесли не знати куди. I день несли, i нiч несли.
Потiм перепочивали в якiйсь халупi i знову несли. Хто вони, Богданку, чого
©м треба?
- Уличi це, Зоринко, а чого треба, довiда мось опiсля.
Дядько швидко пробудився, зачувши Богданкiв клич, а що торочить княжич,
нiяк не второпа .
- Якi татi? Звiдки ©м взятися?
- Взялися, навчителю.
- Напали на стiйбище?
- Ба нi, прийшли до лодiй iз полоненою дiвчиною. Ми взяли лише двох iз
них, решта подалася на пошуки лодiй. Лишаю цих вам, за тими пiду ще. Аби
узяв живими i напевно, дозвольте прихопити з собою ще кiлькох отрокiв.
- Ба нi, - старий гонить нарештi вiд себе сон i вилазить з намету. - З
цими, полоненими вже, татями лишайся ти. За рештою я пiду з отроками. А
боженьку! - журився уголос. - Скажи, яке лихо. Хто мiг подумати, що таке
станеться?
/X
Вдень Миловидцi не було коли думати. Обитель хоча й свята, одначе жити
святим духом не може. Потрiбне ©дло, потрiбне питво, потрiбен мед для
чревоугодiя i тим паче потрiбен одяг для сестер. А сестер в обителi, наче
комашнi на осоннi. Коли задзвонять, скликаючи молитися, надто у святковий
день, не злiчити ©хнiх темних постатей. Тому мати-iгуменя й турбу ться,
аби обитель мала сво© угiддя, а на тих угiддях було коло чого ходити
послушницям. Зате поночi або тодi, як надiйде велике свято, Миловидка
лиша ться сама з собою й да волю думцi, а думка - серцю. Згаду Випал,
Божейкове подвiр'я в Сонцепiкськiй весi i стариню того дня i тi © години,
коли вiддавала ©й, Миловидi, все, що мала, а замiсть того, що мала,
прохала розшукати й викупити сина. Як же вона повернеться тепер на те
подвiр'я i що скаже, повернувшись без Божейка? Ано, що скаже?!
Чи то за звичкою, чи виправдовуючись, знову ступала на мiрянi вже у
ромейськiй землi путi i йшла ними. А йдучи, силилася збагнути, де вона
схибила. Тодi як сидiла у Випалi, затим - у Сонцепiку й не знала, як ©й
бути, чим допомогти Божейковi, чи пiзнiше, коли покладалася на Борича й
знову сидiла, коли правилася морем у Нiкополь i збилася з путi у Нiкополi?
Йой, якби ж то знала була, що мандри до Верони - даремна трата часу. Якби
ж знала, гляди, й застала б ще Божейка живого та здорового, а заставши,
викупила б.
Де тiльки не блукала усамiтненою думкою, а траплялася нагода вийти за
обводи обителi, простувала в один бiк - до останнього Божейкового
пристанища - Фассалонiки. Там його путi й розпуття, там вiн думав про не©,
прагнув та кликав ©©, кликав та прагнув, аж поки не нажив через тi
прагнення бiди.
Найбiльше вабило море. Коли надходило християнське свято, а надто
велике, повитi чорними мантiями сестри поспiшали до храму, молитися Iсусу
Христу; Миловидка ж вiдпрошувалася такого свята i йшла до моря. Бо чула в
собi потребу бачитися з ним, бо такий бiль i така знада виповнювала серце,
коли зближалася з берегом i чула гомiн хвиль у прибережжi, нiби море й
було тим храмом, що належав найвищому, дино можливому i дино гiдному
довiри божеству. А вже як спинялася перед тим храмом та промовляла до
нього, сама- дина на все узбережжя, - не просто жалiлась - сповiдалася
хвилям. Бо вони таки найрiднiшi ©й, бо не мовчать - промовляють до не©,
коли й не потiшають, то стараються потiшити.
Висповiдавшись морю, а заодно й Божейковi, та наплакавшись досхочу,
згадала якось: це ж вона так i не побувала в навiкулярiя, не побачилась i
не погомонiла з тi ю, що доконала Божейка в ромеях. А ма ж побувати, на
власнi очi побачити, хто вона, якими очима дивитиметься, коли довiда ться,
що перед нею i та антка, яку Божейко не захотiв мiняти анi на якi знади.
Може бути, що розгнiва ться i вижене, не захоче бачити, як не захотiла вже
раз, а може, й нi. Сьогоднi найбiльше християнське свято - великдень. А на
великоднi усi христосаються i стають добрими. Ано, i багатi i бiднi - усi
христосаються, усi - брати та сестри.
Надумалась i пiшла в город. Вже й у ту вулицю, де живе навiкулярiй,
звернула, та до двору не дiйшла. "Добре, коли навiкулярiй у морi зараз, -
подумала, - а коли вдома? Великдень - он яке свято, саме на великдень вiн
може бути вдома. А коли так, не побачиться i не поговорить вона з
навiкулярi вою, Феофiл не допустить.
Постояла й знову спрямувала стопи сво© туди, звiдки прийшла, - до
християнсько© обителi.
Думала-гадала, як пiдступити до тi © вельможно© згубницi, i таки
надумала: коли не злукавить, нiчого в не© не вийде. Мати-iгуменя або сама,
або через сестер сво©х нерiдко зверта ться до багатих вельмож за помiччю,
просить пiдтримати заради Iсуса Христа убогу жiночу обитель. Отож
Миловидка й видасть себе за одну з таких сестер-попрошайок. Пiдiйде до
двору й скаже челядинi: "Я з свято© обителi. Мати-iгуменя прислали до
господинi. Скажiть, най буде така ласкава та вислуха ".
Доглядалась та й доглядалася до повадок сестер, що ходили на мир,
ухитрилася пiти заради цього з однi ю, ухитрилась пiти i з другою. А вже
як пiшла, все бачила: i як зодягаються посланцi матерi-iгуменi, i що
кажуть, коли стукаються в ворота, розмовляють iз челядиною, заходять до
осель вельможних i постають перед вельможними. Тож i тодi, як
зважилась-таки й постукалась у ворота навiкулярiя, не схибила. Одне, знала
вiд сусiдiв: господаря нема вдома, вiн - у далекому плаваннi, а друге,
була з одними аж надто улесливою та богобоязливою, з iншими не по-жiночому
вдатною. Лише тодi, як стала перед до блиску пещеною i не набагато старшою
за себе вельможною господинею, забула, що вона з речницею вiд iгуменi.
Дивилася, на нiжну i лiпотну собою навiкулярi ву й нiмувала, нiмувала й
чула, як всю ©©, а надто вид, залива гаряча хвиля.
- Сестра, сказали менi, з жiночо© обителi? - почула тихий, чи то тiльки
спiвчутливий, чи й потривожений з'явою невiдомо© послушницi голос.
- Ано.
- Мати-iгуменя - моя далека родачка, - освiдчилась господиня. - Правда,
так сталося, що ми... що вона як зреклася су тностi мирського життя та
вiддала себе процвiтанню вiри Христово©, то ми вiдтодi, вважай, i не
бачилися.
- Мати-iгуменя велiли кланятись вам, достойна.
- Спаси бiг.
Вона була така скорботна i така добролика, нiби матiр божа. й- й, i
сум так само посвiчу з очей, i на лицях-ланiтах печать непотамовано©
муки. Схоже, нiби ця жiнка тiльки зовнi пещена та пишна, серце давно
потоптане кимось. Ано, он як благально-довiрливо i як скорботно дивиться
на Миловидку, а ще скорботнiше промовля до Миловидки. Не промовля -
скаржиться, i чу ться в тiй скарзi велика туга за кимось чи за чимось,
таке вiдчуття, нiби i хоче, i не може вже плакати за тим, що давно i не
раз оплакала.
"Може, скорбота ©© i жалi за Божейком? - да волю сво©м пiдозрам
Миловидка. - Така могла спокуситися на нього. Ано, така могла! Навiкулярiй
- бридкий i жорстокий, до всього ж набагато старший i, видимо, нелюбий ©й.
Божейко i орлик, i либiдь, i сокiл супроти нього".
- Мати-iгуменя ще щось велiла переказати менi?
- Нi, - швидко i тому немовби аж рiзко перечить дiвчина й зважу ться
пильнiше, нiж досi, приглянутись до навiкулярi во©. "Що ж менi робити з
тобою? - питали ©© очi. - Таки сказати те, що хочу сказати, чи встати i
пiти? Одначе ж я так давно жадаю бачити тебе, так дуже волiю знати, як усе
те сталося, що сталося з Божейком?"
- То чим завдячую...
- Я з-за Дунай-рiки, - не дала ©й висловитись Миловидка. - Мала
побратися й бути жоною рабовi вашому, Божейку. Та не стала нею. Роме©
схопили його й повезли на край свiту. Мусила iти в тi свiти та
розшукувати. Хотiла або викупити його з рабства, або бути при ньому й
спiзнилася. Тому в монастирi тепер, тому й до вас прийшла, достойна. Хочу
знати, за що його покарано так i чому покарано?
Дивно, не гнiв i не ненависть, - бiль i жаль промовляли ©© устами. А ще
благання. Не те, що рветься зi щойно ураженого й схильного на все, аж до
холопсько© догiдливостi серця. В цьому ©© благаннi була й певнiсть: я -
раба то© хвилi, що зродилася на путi з Черна у Випал, одначе не твоя раба.
Чу ш, всевладна господине, не твоя! Тож i не дивись на мене, яко на рабу
свою. Забудь бодай на час, що ми нерiвня, що тобi досить покликати
челядина - i я опинюся за воротами. Будь доброзичлива цi © хвилi й одне
лиш знай: ми - битi горем люди, i, яко битi, мусимо пам'ятати: нiщо не
вище i не владне над людським. Чу ш, нiщо!
Мабуть, недвозначно висловлювала те, що казало серце, чим клопоталася
думка, бачила: навiкулярi ва не глуха до ©© казань. Не хмуриться i не
вiдверта ться, як могла б, дивиться та й дивиться на не©, дiвчину з
далеко© антсько© землi, а тим часом вкрива ться червiнню. Не вельми
густою, одначе такою промовисто нiяковою, що й самiй Миловидцi ста
нiяково за сво© домагання..
- Божейко... - пригаду господиня. - Як же, я знала Божейка. Такий
синьоокий та бiлотiлий... такий пригожий собою, що йому й не личило б бути
рабом.
- То за що ж, питаю, його покарано? - не терпиться Миловидцi. - Чи не
за те, що вельми пригожий?
Навiкулярi ва i зовсiм паленi вже, i хоче сказати щось, i не
спроможеться:
- Коли вже Божейкова наречена прийшла до нас, - заговорила зрештою, -
то, певно ж, зна , що сталося i чому сталося.
- Що сталося - знаю, а чому - не вiзьму до тями. Та й чи можна про те
знати все, тим паче з чужих уст? Люди всякого накажуть.
Довiра не забарилася зродити довiру, i навiкулярi ва на диво швидко й
примiтно погасила в собi пересторогу. Ба навiть намiрилася було звестися,
пiдiйти до Божейково© наречено©, та в останню мить стримала себе й
обмежилася лиш тим, що простягла до не© руки.
- Вiр, дiвчино, - мовила тепло та щиро, - вини мо © в тiм нема . Анi
найменшо©. Я добра йому бажала, тво му Божейковi. Бачила, як мучився в
залiзi, й хотiла полегшити його долю - зробити келiйним служкою в оселi, а
той мучитель мiй, навiкулярiй, завважив у тiм добродiйствi лихi намiри й
згубив молодця. Так наглумився над ним, надi мною, що коли б не вiра та не
певнiсть, що буду покарана за самогубство на тiм свiтi, пiшла б за
Божейком i кинулася б у море, як i Божейко. То ж не просто собi пiдозра i
не якась там породжена пiдозрою недовiра - то ганьба менi перед всi ю
Фессалонiкою, на весь християнський люд ганьба!
Була така страдницьке зболена i така довiрлива, що годi було й думати,
нiби каже неправду. I все ж Миловидка не пiддалася тим хвилям, що
зроджувала сповiдь навiкулярi во©. "Цього тiльки й бракувало, - мислила
собi, - ано, цього тiльки й бракувало, аби ти пiшла за Божейком i в воду.
Глядiть, що вигадала!"
- Я не затим прийшла, - намагалась бути стриманою, - не затим, кажу,
прийшла, щоб попрiкати достойнiй господинi за те, що сталося, хоча й
певна: було б лiпше, коли б вона лишалася байдужою до долi Божейка й не
заступалася за нього. Вериги залiзнi, неволю та муку, зроджену неволею,
Божейко стерпiв би, а безчестя не мiг. Ми, достойна господине, - люди
iншо© кровi i покону iншого.
- Як же це я могла не заступитися, коли сама ходжу у веригах раби?
- Йой, пощо так кажеш, господине? Чи тво© вериги - рiвня Божейковим?
Iнше повiдай менi, коли справдi добра та ласкава: що вiн казав, Божейко,
коли мав iз тобою бесiду? Яким було його найбiльше бажання?
- Казати нiчого не казав, а з того, як мучився та поривався покласти
край сво©м мукам, бачила: щось вельми звабне кликало його у рiдну землю, i
так дуже, що й на смерть пiшов заради то© зваби.
- Дякую красно, - пiдвелася Миловидка i тим сказала: iтиме вже. - Це i
те, що виправдову Божейка перед землею нашою i перед людом нашо© землi.
Коли поталанить бути в нiй, так i скажу всiм: вiн був i лишився внуком
Трояна.
х
У Чернi, перед гуртом суддiв та дружинникiв, татi не довго опиралися.
Та й чого мали б опиратися? Спiймали ©х iз викраденою в Тиверськiй землi
дiвкою, знають, чия то дiвка, як знають i те, з яко© землi прийшли по не©.
Лишалося зiзнатися, чому прийшли саме по Вепрову дiвку. Зiзнаватися, ясна
рiч, не хочеться, за таке по голiвцi не гладять, одначе ж i не зiзнатися
не випада якось. Тиверцi так собi не вiдпустять, i першiй-лiпшiй
байцi-вигадцi не повiрять. Однiй, щоправда, могли б повiрити: не тiльки
уличi, усi ходять i умикають дiвок, коли наста час брати з ними злюб. Та
ба, дiвка не ствердить, що брали з ©© згоди. То ж чii не лiпше буде, коли
не вертiтимуть, наче мiзi ць сонцем, а чистосердечно зiзнаються: що повело
©х у Тиверську землю i чому саме до Вепра?
- Це я брав, iншi нi до чого тут, - виступив наперед наймолодший.
- А ти знав, що ходити в нашу землю, та ще на татьбу, зась?
- Знав.
- Чому ж пiшов?
- Вельми лiпотна дiвка, тому й пiшов, на те й брав.
- I вiдав, що за це суворо карають?
- Коли б не спiймався, не покарали б.
- Умгу. Чий же ти такий спритний?
Примовк, одначе ненадовго.
- Старiйшини Забрала.
У всiх, хто стояв поблизу i чув те зухвале зiзнання, очi стали рогом.
Он воно що! То це молодший син того самого Забрала, що так лютував i
домiгся смертно© кари Бориво вi? Ну й ну! Тi © кровi, виходить, мало було,
захотiли бiльшо©.
- За брата прийшов помститися?
- За брата помстилися вже, сестра лишилася невiдомщеною.
На нього дивилися, мовби на приречене вже, та все ще ошкiрене звiря.
- Ось що, молодче, судити тебе будемо, тож не вельми вдавай iз себе
хороброго. Кровi ти, на щастя, не пролив, а за гвалт вiдповiси i за всi ю
суворiстю нашого закону.
Богданко менш за все цiкавився судом i тим, що присудить вiн спiйманим
на татьбi уличам. У нього радiсть - гостю в Чернi Зоринка, вiн там, де
гостя, та мати-княгиня, та сестри-затiйницi. Такi потiшенi всi тим, що
зчинилося минуло© ночi, надто малi. Питають-допитуються в Зоринки, потiм -
у Богданка, як було та що було з ними на пониззi. Або слухають,
затамувавши подих, або верещать на радощах, та хвалять княжича, та
радiють, що вiн он який муж у них. Ну, а з дiтьми радi й княгиня. Бо то
не якась там, то достойна з достойних радiсть.
- Веселiться ж собi, - каже зрештою старшим, Богданковi та Зоринцi, - а
я пiду до князя, запитаю, чи послав уже до Веселого Долу людей сво©х.
Посестра Людомила та й усi iншi мають знати i по можливостi борше, що
Зоринка в нас, що з нею усе гаразд.
Сказала й подалася надвiр, а в дворi не забарилася розшукати мужа.
- Волоте, - вiдкликала осторонь. - Ти, сподiваюсь, вволив уже волю
дiвчини?
- Коли, княгине?
- Як на мене, давно час. Мислю собi, як бiдка ться, не вiдаючи, де
дiвчина, що з дiвчиною, мати ©©, Вепрова Людомила.
Князевi явно не подобалось ©© надокучання.
- Я вже чув це. Яка потреба нагадувати вдруге? Сказав: пошлю, то й
пошлю.
- Потреба , Волоте. Хочу, аби послав когось тямущого, такого, що мiг
би не лише повiдомити Вепрам цю радiсть, а й запросити ©х до нас на
гостину.
- А ось просити й поготiв не слiд. Досить, просили вже.
- То колись. Нинi в нашiм теремi перебува порятована сином ©хня
донька, а в руках тиверських суддiв - син старiйшини Забрала.
Княгиня вклонилася мужевi, мовляв, речниця моя вичерпала себе, й пiшла.
Бо певна була: радить добре дiло. Не везти ж ©м дiвку й не леститися до
Вепрiв iз дiвкою. Хай самi ©дуть, та беруть, та подумають, як ©м бути,
коли братимуть: дякувати та вибачатись за те, що ско©лося мiж двома
найзнатнiшими в Тиверськiй землi родами, чи й далi дивитися на княжий рiд,
як досi дивилися, - вовком.
Запевняла Зоринку й зорiла перед Зоринкою: хай буде певна, сьогоднi
кревнi ©© знатимуть уже, де вона, що з нею, а завтра будуть тут як тут. А
то ж як! Щоб Вепрова Людомила пiсля таких тривог, пiсля страхiть, що
пережила вiд то© митi, коли не стало Зоринки, та не повелiла запрягати
коней, гнати ©х, не гаючись, на Черн? Бути того не може. Вона - мати, а
матерi глибоко болить за дiтей.
Не сказала: "Як i менi за сво©х". Бо сьогоднi не думала про тривоги,
сьогоднi, як нiколи, певна була: нарештi уляжуться вони. Он як пломенi ,
потiшений тим, що порозумiвся нарештi з Зоринкою, Богданко i он як Зоринка
Не таким уже й невдалим було перше Богданкове подолання Днiстра, а все
ж не зовсiм i вдалим. Засмикав вiн Сiрого i так занадто, що той не
второпав, чого хоче вiд нього вершник, i мало не з середини рiки повернув
назад. Он яких зусиль коштувало тодi, аби вгомонити себе, вгомонити й
коня. Таки розвернув Сiрого i, заспоко©вши, повелiв пливти слiдом за тими,
що пiшли першими.. З нього не кепкували, нiхто й словом не обмовився про
княжичеву невправнiсть, одначе бачив: кидають позирки i торжествують, що
невправним виявився саме вiн, княжий син. Через те й не всидiв при гуртi,
пiдвiвся i звiльна посунув до берега.
Не загледiв, коли наблизився дядько. Тодi вже помiтив його й озирнувся,
як був за один-два кроки.
- Чим невдоволений, княжичу? - запитав сiдаючи.
- Усiм.
- Так уже й усiм? А коли б не сьогоднiшня прикрiсть, коли б був нинi не
тутки, а десь пiд Черном чи по дорозi на Соколину Вежу, теж сумував би та
карався, як кара шся зараз?
Примовк княжич. I погоджуватись, видимо, не хочеться йому з дядьком, i
перечити не випада . Тож i мовчить, дивиться на бистрину рiчкову й шука
чогось у бистринi.
Перед тим, як мали вкладатися на спочинок, дядько знову покликав
княжича до себе. Там був уже й Жалiйко.
- Даю кожному з вас по шiсть отрокiв i призначаю привiдцями чат. Ти,
Жалiйко, пантруватимеш iз сво©ми отроками за нашим стiйбищем та кiньми,
ти, княжичу, - за лодiями при березi та за пiдступами до лодiй.
Жалiйко сприйняв той наказ як належне. Завжди так було: де стали, там i
охорона на нiч. Богданко ж не мiг не здивуватися тому, що мав робити це©
ночi, через те не втримався, перепитав:
- А нащо нам тi лодi©? Чому ма мо стояти там на чатах?
- Лодi© нi до чого. Тi, що полишили ©х, потрiбнi. Дуже можливо, що то
татi i що повернуться вони з тим, за чим помандрували, поночi. Будь
пильний, княжичу, татьба всяка бува i татi теж всякi. Тому й доручаю тобi
це дiло, що знаю: окрiм тебе, нинi нема кому доручити його.
- Маю затримати ©х?
- Коли зможеш, затримай. Якщо ж чинитимуть опiр, дiй, як i належить
дiяти мужам: i спритно, i нещадно.
- Гаразд.
Такий збентежений був тим, що почув вiд старого, чи такий потiшений, i
отрокiв пiдбирав до чати, - хвилювався, i вiдiбрав - не заспоко©вся.
Не менше хвилювалися, дiзнавшись, куди та чого йдуть, i його чатовi.
Обирали засiдку, гадали, де лiпше засiсти, i обрали - знову гадали, що то
за татi, куди пiшли, з чим i коли повернуться.
- Хто прийде до лодiй, довiда мось тодi, як прийдуть, коли не
прогавимо, звичайно, - надумався й сказав сво слово Богданко. - А ось щоб
не прогавити i впоратись, коли доведеться полонити, не досить бути в
засiдцi.
- Вважа ш, ©х багато прийде?
- А певно. Лодiй двi, в кожнiй може бути по чотири весла. Отож i мiзкуй
собi: татей буде не менше восьми, коли не бiльше.
- Як же ми упора мося з ними, коли справдi бiльше?
- Якось треба упоратись.
- Сказав би дядько завидна ще, забрали б весла, та й по всьому. Десь же
вони приховали ©х. Може, пошукати все-таки?
- Поночi? Ну, нi. х удень не так просто буде знайти. Зробимо ось як,
братове.. Ходiмте зараз i переженемо лодi© в iнше мiсце. Татi знають, де
лишали ©х, вийдуть саме сюди, до поникло© над водою верби.
- А що те дасть? Пiдуть на пошуки i знайдуть.
- Отож i добре буде. Коли пiдуть на пошуки, розiб'ються на двi, а то й
на три групи. А нам того й треба. Насядемо й приберемо до рук тих, що
залишаться з ношею, потiм - тих, що шукали лодi©.
- Правда твоя! - радiють отроки й жваво стають пiд руку
княжича-привiдцi. - Так ми здола мо ©х. Бiгме, здола мо!
Найпростiше було вiдiпхнути лодi© вiд берега i най пливуть собi. Та ба,
може статися, що ©х знову приб' до берега i зовсiм недалеко. До всього ж,
татi пiдуть шукати свою пропажу насамперед за водою. А то негоже. Так вони
швидко можуть повернутися до верби i зашкодити намiрам поставлених на
чати.
- В'яжiть линви ближче до уключин, - тихо повелiв Богданко. - Поженемо
лодi© супроти бистрини.
- Ано, так i мислимо собi. Чи вперше переганяти, не зна мо.
Було вже за пiвнiч, як переховали лодi© й повернулися на мiсце сво ©
засiдки. Про сон нiхто й не думав, усi тривожились передчуттям подiй, що
назрiвали, через те й гнали вiд себе сон, перемовлялися. Та ось стишена
бесiда отрокiв почала згасати i дедалi вiдчутнiше. Бачив, деяким i зовсiм
уже не до бесiди.
- Спiть, - повелiв княжич, - а ми з Бортником попильну мо. Якщо татi
прийдуть сьогоднi, прийдуть не iнакше як на свiтаннi.
I таки пильнували. Звiдки ©м, молодим та довiрливим, було знати, що тi,
на кого чекають, - вигадка старого навчителя. Почув, як казали: "Людських
осель нема поблизу", й осмiхнувся серцем: "Кепсько шукали ви ©х,
отрочата. А коли так, пiдкину вам на нiч турбот. Навчайтеся бути дозорцями
ратними й дружинниками метикованими. Ано, виспитесь вдень, наука не йде
без бука".
Знав, нiчого не станеться там, бiля човнiв, тому й спав сном
праведника. А Богданко пильнував та й пильнував упарi з Бортником. Уже й
Вiз похилив донизу дишло сво , вже й вiд Днiстра почало тягти прохолодою,
лiс обiзвався, стурбований вiтром, а княжич позирав поперед себе й гомонiв
iз содругом сво©м, позирав i гомонiв.
- Може, iншi хай попильнують, - нагадав Бортник, позiхаючи, - а ми
здрiмнемо.
- Так хочеш спати?
- Таки хочу. Глянь, незабаром свiтатиме вже.
- А коли тi, кого розбудимо, прогавлять спросоння?
- Ну, чом же.
- Гаразд, - поступився княжич, - буди першого-лiпшого, най ста на тво
мiсце. Я посиджу до ранку.
Тiльки-но сказав те й одразу ж змовк: там, попереду, почувся пiдозрiлий
шелест, а вслiд за тим - чиясь хода.
- Татi! Буди всiх i хутчiй!
х теж було шестеро. Два йшли попереду, розглядалися та приглядались до
околiй, чотири iнших несли щось на ношах. У темрявi важко було пiзнати, що
саме, та й не те цiкавило отрокiв: як поведуть себе татi, що робитимуть,
не виявивши лодiй на тому мiсцi, де полишили.
Богданко дав отрокам знак: анiруш. Бачив, татi здивованi. Спинилися i
занiмiли. Далi почали розглядатись та перемовлятися, зрештою
засперечались.
"Уличi, - визначив, чуючи суперечку, Богданко. - Чого ж це вони прийшли
на наш бiк, що мають на ношах?"
Як передбачав, так i сталося. Дво татей подалися на пошуки лодiй за
бистриною, дво - в супротивний бiк. Усi iншi лишилися пильнувати ношу. А
оскiльки тих iнших було всього лиш дво , дозiрцi вiдчули в собi бу сть
ратну i не забарилися нагадати про те княжичевi.
- Сидiть тихо, - приструнчив ©х Богданко й подав виразний знак -
анiруш. - Заждемо, доки вiдiйдуть далi.
Знав, татi пiшли на пошуки лодiй, тож iтимуть та й iтимуть,
сподiватимуться та й сподiватимуться знайти ©х. В такiй оказi© все можна
думати: хтось скористався вiдсутнiстю господарiв i погнав лодi© до свого
пристанища; могло статися, що збилися, повертаючись назад, iз путi. А
втiм, хай що хочуть, те й думають, аби лише iшли та й iшли, аби опинилися
далi вiд сво © ношi та вiд тих, що залишилися з ношею.
- Ну, зда ться, пора.
Богданко дав знак Бортниковi i, коли той наблизився, шепнув стишено:
- Бери трьох отрокiв i заходь звiдти, - показав рукою, - я з усiма
iншими зайду з протилежного боку. Пильнуй за татями, та приглядайся й до
нас. Ма мо зблизитися i впасти на тих, що залишилися бiля ношi, разом.
Обходили тихо, скрадалися ще тихiше. Коли вже мали пiдвестися i
обступити сво©х супостатiв, там, пiд вербою, зачувся стогiн, чи, може, й
задавлений крик. Тi, що пильнували ношу, обернулися на нього й сказали
потiшаючись:
- Чого тобi, дiвко? Кличеш на помiч? Дарма, тут нiхто вже не почу
тебе. Не почу й не прийде, аби допомогти. Мало-мало терпiння - i будеш
там, де належить тобi бути.
Тиверцi одразу i все зрозумiли. Вихопилися зненацька - однi злiва.
Другi справа - й наставили на татей мечi.
- Анi з мiсця!
Тi уклякли з ляку i втратили на якусь мить тяму, а поки отямлювались,
позбулись мечiв.
- Хто тут? - показав на ношу Богданко.
Татi тупо дивилися собi пiд ноги й мовчали.
Не став бiльше допитуватись, схилився й вивiльнив полонянку з корзно...
затим i вiд ганчiр'я, яким забили ©й рота.
- Богданку! - почув болiсне i злякане. Почув i не повiрив вухам сво©м.
- Зоринко, ти?!
Де розв'язував, а де й рвав на нiй пута. Так поспiшав, нiби передчував:
коли не вивiльнить зараз, за мить-другу може бути пiзно, нагодяться тi, що
пiшли за лодiями, - i вiн знову втратить сво ладо, ту, що була i йому
найбiльшим з усiх жадань.
- Бортнику! - повелiв тому з отрокiв, що був, на його думку, найбiльш
достойний довiри. - Лишайся тут i пильнуй за рештою татей. Я подамся з
дiвчиною i з цими, - показав на полонених, - до нашого стiйбища. Одразу ж
i повернусь, тiльки з бiльшим числом дружинникiв.
Узяв свою Зоринку за руку й пiшов попереду всiх, а йдучи, питав ©©, як
же це сталося, де i чому потрапила вона, Вепрова донька, до рук татей
iз-за Днiстра.
Дiвчина усе ще не могла позбутися страху, що ©й нагнали його
гвалтiвники з чужкраю. Оповiдала й схлипувала, ковтала, тримаючись за
Богданка, сльози й знову оповiдала. Вона й сама не вiда , як сталося, що
довiрилась незнайомiй людинi, та що сталося, те сталося. Постукався в ©хнi
ворота хтось стороннiй. Челядина вийшла запитати, чом стука i хто стука .
Той, що стояв за воротами, сказав: "Гiсть iз далеких земель. Поклич когось
iз вогнищан, лепський товар маю для них".
Вислухавши челядину, мати Людомила повелiла, аби гiсть зайшов iз
товаром до двору. Сама вийшла туди i ©©, Зоринку, покликала. Гiсть
кланявся та й кланявся ©м, затим показував, що ма . Коли ж мати облюбувала
паволоку, iншi товари й пiшла до терема за солiдами, розглянувся й до не©,
Зоринки: "Ти i Зоринка Вепрова?" - запитав ута мничено. "Ано", -
пiдтвердила. "Вийди опiсля до лiсу, молодець чека на тебе".
Не перепитувала, хто вiн, той молодець. Одне, нагодилася мати, а друге,
таки ж виглядала свого Богданка i дуже. Йой, коли б знав, як дуже! Тому й
не завагалася. Пождала, поки пiде гiсть, завважила, як тiшиться купленим
мати, та й подалася з двору. Спершу iшла спроквола, мовби прогулюючись,
коли ж впевнилась: нiхто не пантру за нею, пiшла швидше, далi й зовсiм
побiгла. Тодi лиш, як надбiгла до галявини, де й ранiш бачились, спинилася
й зачудувалась: Богданка не було там. I доглядалась, i розглядалася - таки
не бачить.
"Йой, - подумала собi, - так кепсько жарту чи, може..."
Знов розглянулася й поспiшила назад: до не© виходили з лiсу, одначе
виходили чужi.
- Не спромоглася й закричати, - казала Богданковi й так дивилася у
вiчi, мовби усе ще благала: захисти. - Заткнули рота ганчiр'ям, спеленали
по руках та ногах i понесли не знати куди. I день несли, i нiч несли.
Потiм перепочивали в якiйсь халупi i знову несли. Хто вони, Богданку, чого
©м треба?
- Уличi це, Зоринко, а чого треба, довiда мось опiсля.
Дядько швидко пробудився, зачувши Богданкiв клич, а що торочить княжич,
нiяк не второпа .
- Якi татi? Звiдки ©м взятися?
- Взялися, навчителю.
- Напали на стiйбище?
- Ба нi, прийшли до лодiй iз полоненою дiвчиною. Ми взяли лише двох iз
них, решта подалася на пошуки лодiй. Лишаю цих вам, за тими пiду ще. Аби
узяв живими i напевно, дозвольте прихопити з собою ще кiлькох отрокiв.
- Ба нi, - старий гонить нарештi вiд себе сон i вилазить з намету. - З
цими, полоненими вже, татями лишайся ти. За рештою я пiду з отроками. А
боженьку! - журився уголос. - Скажи, яке лихо. Хто мiг подумати, що таке
станеться?
/X
Вдень Миловидцi не було коли думати. Обитель хоча й свята, одначе жити
святим духом не може. Потрiбне ©дло, потрiбне питво, потрiбен мед для
чревоугодiя i тим паче потрiбен одяг для сестер. А сестер в обителi, наче
комашнi на осоннi. Коли задзвонять, скликаючи молитися, надто у святковий
день, не злiчити ©хнiх темних постатей. Тому мати-iгуменя й турбу ться,
аби обитель мала сво© угiддя, а на тих угiддях було коло чого ходити
послушницям. Зате поночi або тодi, як надiйде велике свято, Миловидка
лиша ться сама з собою й да волю думцi, а думка - серцю. Згаду Випал,
Божейкове подвiр'я в Сонцепiкськiй весi i стариню того дня i тi © години,
коли вiддавала ©й, Миловидi, все, що мала, а замiсть того, що мала,
прохала розшукати й викупити сина. Як же вона повернеться тепер на те
подвiр'я i що скаже, повернувшись без Божейка? Ано, що скаже?!
Чи то за звичкою, чи виправдовуючись, знову ступала на мiрянi вже у
ромейськiй землi путi i йшла ними. А йдучи, силилася збагнути, де вона
схибила. Тодi як сидiла у Випалi, затим - у Сонцепiку й не знала, як ©й
бути, чим допомогти Божейковi, чи пiзнiше, коли покладалася на Борича й
знову сидiла, коли правилася морем у Нiкополь i збилася з путi у Нiкополi?
Йой, якби ж то знала була, що мандри до Верони - даремна трата часу. Якби
ж знала, гляди, й застала б ще Божейка живого та здорового, а заставши,
викупила б.
Де тiльки не блукала усамiтненою думкою, а траплялася нагода вийти за
обводи обителi, простувала в один бiк - до останнього Божейкового
пристанища - Фассалонiки. Там його путi й розпуття, там вiн думав про не©,
прагнув та кликав ©©, кликав та прагнув, аж поки не нажив через тi
прагнення бiди.
Найбiльше вабило море. Коли надходило християнське свято, а надто
велике, повитi чорними мантiями сестри поспiшали до храму, молитися Iсусу
Христу; Миловидка ж вiдпрошувалася такого свята i йшла до моря. Бо чула в
собi потребу бачитися з ним, бо такий бiль i така знада виповнювала серце,
коли зближалася з берегом i чула гомiн хвиль у прибережжi, нiби море й
було тим храмом, що належав найвищому, дино можливому i дино гiдному
довiри божеству. А вже як спинялася перед тим храмом та промовляла до
нього, сама- дина на все узбережжя, - не просто жалiлась - сповiдалася
хвилям. Бо вони таки найрiднiшi ©й, бо не мовчать - промовляють до не©,
коли й не потiшають, то стараються потiшити.
Висповiдавшись морю, а заодно й Божейковi, та наплакавшись досхочу,
згадала якось: це ж вона так i не побувала в навiкулярiя, не побачилась i
не погомонiла з тi ю, що доконала Божейка в ромеях. А ма ж побувати, на
власнi очi побачити, хто вона, якими очима дивитиметься, коли довiда ться,
що перед нею i та антка, яку Божейко не захотiв мiняти анi на якi знади.
Може бути, що розгнiва ться i вижене, не захоче бачити, як не захотiла вже
раз, а може, й нi. Сьогоднi найбiльше християнське свято - великдень. А на
великоднi усi христосаються i стають добрими. Ано, i багатi i бiднi - усi
христосаються, усi - брати та сестри.
Надумалась i пiшла в город. Вже й у ту вулицю, де живе навiкулярiй,
звернула, та до двору не дiйшла. "Добре, коли навiкулярiй у морi зараз, -
подумала, - а коли вдома? Великдень - он яке свято, саме на великдень вiн
може бути вдома. А коли так, не побачиться i не поговорить вона з
навiкулярi вою, Феофiл не допустить.
Постояла й знову спрямувала стопи сво© туди, звiдки прийшла, - до
християнсько© обителi.
Думала-гадала, як пiдступити до тi © вельможно© згубницi, i таки
надумала: коли не злукавить, нiчого в не© не вийде. Мати-iгуменя або сама,
або через сестер сво©х нерiдко зверта ться до багатих вельмож за помiччю,
просить пiдтримати заради Iсуса Христа убогу жiночу обитель. Отож
Миловидка й видасть себе за одну з таких сестер-попрошайок. Пiдiйде до
двору й скаже челядинi: "Я з свято© обителi. Мати-iгуменя прислали до
господинi. Скажiть, най буде така ласкава та вислуха ".
Доглядалась та й доглядалася до повадок сестер, що ходили на мир,
ухитрилася пiти заради цього з однi ю, ухитрилась пiти i з другою. А вже
як пiшла, все бачила: i як зодягаються посланцi матерi-iгуменi, i що
кажуть, коли стукаються в ворота, розмовляють iз челядиною, заходять до
осель вельможних i постають перед вельможними. Тож i тодi, як
зважилась-таки й постукалась у ворота навiкулярiя, не схибила. Одне, знала
вiд сусiдiв: господаря нема вдома, вiн - у далекому плаваннi, а друге,
була з одними аж надто улесливою та богобоязливою, з iншими не по-жiночому
вдатною. Лише тодi, як стала перед до блиску пещеною i не набагато старшою
за себе вельможною господинею, забула, що вона з речницею вiд iгуменi.
Дивилася, на нiжну i лiпотну собою навiкулярi ву й нiмувала, нiмувала й
чула, як всю ©©, а надто вид, залива гаряча хвиля.
- Сестра, сказали менi, з жiночо© обителi? - почула тихий, чи то тiльки
спiвчутливий, чи й потривожений з'явою невiдомо© послушницi голос.
- Ано.
- Мати-iгуменя - моя далека родачка, - освiдчилась господиня. - Правда,
так сталося, що ми... що вона як зреклася су тностi мирського життя та
вiддала себе процвiтанню вiри Христово©, то ми вiдтодi, вважай, i не
бачилися.
- Мати-iгуменя велiли кланятись вам, достойна.
- Спаси бiг.
Вона була така скорботна i така добролика, нiби матiр божа. й- й, i
сум так само посвiчу з очей, i на лицях-ланiтах печать непотамовано©
муки. Схоже, нiби ця жiнка тiльки зовнi пещена та пишна, серце давно
потоптане кимось. Ано, он як благально-довiрливо i як скорботно дивиться
на Миловидку, а ще скорботнiше промовля до Миловидки. Не промовля -
скаржиться, i чу ться в тiй скарзi велика туга за кимось чи за чимось,
таке вiдчуття, нiби i хоче, i не може вже плакати за тим, що давно i не
раз оплакала.
"Може, скорбота ©© i жалi за Божейком? - да волю сво©м пiдозрам
Миловидка. - Така могла спокуситися на нього. Ано, така могла! Навiкулярiй
- бридкий i жорстокий, до всього ж набагато старший i, видимо, нелюбий ©й.
Божейко i орлик, i либiдь, i сокiл супроти нього".
- Мати-iгуменя ще щось велiла переказати менi?
- Нi, - швидко i тому немовби аж рiзко перечить дiвчина й зважу ться
пильнiше, нiж досi, приглянутись до навiкулярi во©. "Що ж менi робити з
тобою? - питали ©© очi. - Таки сказати те, що хочу сказати, чи встати i
пiти? Одначе ж я так давно жадаю бачити тебе, так дуже волiю знати, як усе
те сталося, що сталося з Божейком?"
- То чим завдячую...
- Я з-за Дунай-рiки, - не дала ©й висловитись Миловидка. - Мала
побратися й бути жоною рабовi вашому, Божейку. Та не стала нею. Роме©
схопили його й повезли на край свiту. Мусила iти в тi свiти та
розшукувати. Хотiла або викупити його з рабства, або бути при ньому й
спiзнилася. Тому в монастирi тепер, тому й до вас прийшла, достойна. Хочу
знати, за що його покарано так i чому покарано?
Дивно, не гнiв i не ненависть, - бiль i жаль промовляли ©© устами. А ще
благання. Не те, що рветься зi щойно ураженого й схильного на все, аж до
холопсько© догiдливостi серця. В цьому ©© благаннi була й певнiсть: я -
раба то© хвилi, що зродилася на путi з Черна у Випал, одначе не твоя раба.
Чу ш, всевладна господине, не твоя! Тож i не дивись на мене, яко на рабу
свою. Забудь бодай на час, що ми нерiвня, що тобi досить покликати
челядина - i я опинюся за воротами. Будь доброзичлива цi © хвилi й одне
лиш знай: ми - битi горем люди, i, яко битi, мусимо пам'ятати: нiщо не
вище i не владне над людським. Чу ш, нiщо!
Мабуть, недвозначно висловлювала те, що казало серце, чим клопоталася
думка, бачила: навiкулярi ва не глуха до ©© казань. Не хмуриться i не
вiдверта ться, як могла б, дивиться та й дивиться на не©, дiвчину з
далеко© антсько© землi, а тим часом вкрива ться червiнню. Не вельми
густою, одначе такою промовисто нiяковою, що й самiй Миловидцi ста
нiяково за сво© домагання..
- Божейко... - пригаду господиня. - Як же, я знала Божейка. Такий
синьоокий та бiлотiлий... такий пригожий собою, що йому й не личило б бути
рабом.
- То за що ж, питаю, його покарано? - не терпиться Миловидцi. - Чи не
за те, що вельми пригожий?
Навiкулярi ва i зовсiм паленi вже, i хоче сказати щось, i не
спроможеться:
- Коли вже Божейкова наречена прийшла до нас, - заговорила зрештою, -
то, певно ж, зна , що сталося i чому сталося.
- Що сталося - знаю, а чому - не вiзьму до тями. Та й чи можна про те
знати все, тим паче з чужих уст? Люди всякого накажуть.
Довiра не забарилася зродити довiру, i навiкулярi ва на диво швидко й
примiтно погасила в собi пересторогу. Ба навiть намiрилася було звестися,
пiдiйти до Божейково© наречено©, та в останню мить стримала себе й
обмежилася лиш тим, що простягла до не© руки.
- Вiр, дiвчино, - мовила тепло та щиро, - вини мо © в тiм нема . Анi
найменшо©. Я добра йому бажала, тво му Божейковi. Бачила, як мучився в
залiзi, й хотiла полегшити його долю - зробити келiйним служкою в оселi, а
той мучитель мiй, навiкулярiй, завважив у тiм добродiйствi лихi намiри й
згубив молодця. Так наглумився над ним, надi мною, що коли б не вiра та не
певнiсть, що буду покарана за самогубство на тiм свiтi, пiшла б за
Божейком i кинулася б у море, як i Божейко. То ж не просто собi пiдозра i
не якась там породжена пiдозрою недовiра - то ганьба менi перед всi ю
Фессалонiкою, на весь християнський люд ганьба!
Була така страдницьке зболена i така довiрлива, що годi було й думати,
нiби каже неправду. I все ж Миловидка не пiддалася тим хвилям, що
зроджувала сповiдь навiкулярi во©. "Цього тiльки й бракувало, - мислила
собi, - ано, цього тiльки й бракувало, аби ти пiшла за Божейком i в воду.
Глядiть, що вигадала!"
- Я не затим прийшла, - намагалась бути стриманою, - не затим, кажу,
прийшла, щоб попрiкати достойнiй господинi за те, що сталося, хоча й
певна: було б лiпше, коли б вона лишалася байдужою до долi Божейка й не
заступалася за нього. Вериги залiзнi, неволю та муку, зроджену неволею,
Божейко стерпiв би, а безчестя не мiг. Ми, достойна господине, - люди
iншо© кровi i покону iншого.
- Як же це я могла не заступитися, коли сама ходжу у веригах раби?
- Йой, пощо так кажеш, господине? Чи тво© вериги - рiвня Божейковим?
Iнше повiдай менi, коли справдi добра та ласкава: що вiн казав, Божейко,
коли мав iз тобою бесiду? Яким було його найбiльше бажання?
- Казати нiчого не казав, а з того, як мучився та поривався покласти
край сво©м мукам, бачила: щось вельми звабне кликало його у рiдну землю, i
так дуже, що й на смерть пiшов заради то© зваби.
- Дякую красно, - пiдвелася Миловидка i тим сказала: iтиме вже. - Це i
те, що виправдову Божейка перед землею нашою i перед людом нашо© землi.
Коли поталанить бути в нiй, так i скажу всiм: вiн був i лишився внуком
Трояна.
х
У Чернi, перед гуртом суддiв та дружинникiв, татi не довго опиралися.
Та й чого мали б опиратися? Спiймали ©х iз викраденою в Тиверськiй землi
дiвкою, знають, чия то дiвка, як знають i те, з яко© землi прийшли по не©.
Лишалося зiзнатися, чому прийшли саме по Вепрову дiвку. Зiзнаватися, ясна
рiч, не хочеться, за таке по голiвцi не гладять, одначе ж i не зiзнатися
не випада якось. Тиверцi так собi не вiдпустять, i першiй-лiпшiй
байцi-вигадцi не повiрять. Однiй, щоправда, могли б повiрити: не тiльки
уличi, усi ходять i умикають дiвок, коли наста час брати з ними злюб. Та
ба, дiвка не ствердить, що брали з ©© згоди. То ж чii не лiпше буде, коли
не вертiтимуть, наче мiзi ць сонцем, а чистосердечно зiзнаються: що повело
©х у Тиверську землю i чому саме до Вепра?
- Це я брав, iншi нi до чого тут, - виступив наперед наймолодший.
- А ти знав, що ходити в нашу землю, та ще на татьбу, зась?
- Знав.
- Чому ж пiшов?
- Вельми лiпотна дiвка, тому й пiшов, на те й брав.
- I вiдав, що за це суворо карають?
- Коли б не спiймався, не покарали б.
- Умгу. Чий же ти такий спритний?
Примовк, одначе ненадовго.
- Старiйшини Забрала.
У всiх, хто стояв поблизу i чув те зухвале зiзнання, очi стали рогом.
Он воно що! То це молодший син того самого Забрала, що так лютував i
домiгся смертно© кари Бориво вi? Ну й ну! Тi © кровi, виходить, мало було,
захотiли бiльшо©.
- За брата прийшов помститися?
- За брата помстилися вже, сестра лишилася невiдомщеною.
На нього дивилися, мовби на приречене вже, та все ще ошкiрене звiря.
- Ось що, молодче, судити тебе будемо, тож не вельми вдавай iз себе
хороброго. Кровi ти, на щастя, не пролив, а за гвалт вiдповiси i за всi ю
суворiстю нашого закону.
Богданко менш за все цiкавився судом i тим, що присудить вiн спiйманим
на татьбi уличам. У нього радiсть - гостю в Чернi Зоринка, вiн там, де
гостя, та мати-княгиня, та сестри-затiйницi. Такi потiшенi всi тим, що
зчинилося минуло© ночi, надто малi. Питають-допитуються в Зоринки, потiм -
у Богданка, як було та що було з ними на пониззi. Або слухають,
затамувавши подих, або верещать на радощах, та хвалять княжича, та
радiють, що вiн он який муж у них. Ну, а з дiтьми радi й княгиня. Бо то
не якась там, то достойна з достойних радiсть.
- Веселiться ж собi, - каже зрештою старшим, Богданковi та Зоринцi, - а
я пiду до князя, запитаю, чи послав уже до Веселого Долу людей сво©х.
Посестра Людомила та й усi iншi мають знати i по можливостi борше, що
Зоринка в нас, що з нею усе гаразд.
Сказала й подалася надвiр, а в дворi не забарилася розшукати мужа.
- Волоте, - вiдкликала осторонь. - Ти, сподiваюсь, вволив уже волю
дiвчини?
- Коли, княгине?
- Як на мене, давно час. Мислю собi, як бiдка ться, не вiдаючи, де
дiвчина, що з дiвчиною, мати ©©, Вепрова Людомила.
Князевi явно не подобалось ©© надокучання.
- Я вже чув це. Яка потреба нагадувати вдруге? Сказав: пошлю, то й
пошлю.
- Потреба , Волоте. Хочу, аби послав когось тямущого, такого, що мiг
би не лише повiдомити Вепрам цю радiсть, а й запросити ©х до нас на
гостину.
- А ось просити й поготiв не слiд. Досить, просили вже.
- То колись. Нинi в нашiм теремi перебува порятована сином ©хня
донька, а в руках тиверських суддiв - син старiйшини Забрала.
Княгиня вклонилася мужевi, мовляв, речниця моя вичерпала себе, й пiшла.
Бо певна була: радить добре дiло. Не везти ж ©м дiвку й не леститися до
Вепрiв iз дiвкою. Хай самi ©дуть, та беруть, та подумають, як ©м бути,
коли братимуть: дякувати та вибачатись за те, що ско©лося мiж двома
найзнатнiшими в Тиверськiй землi родами, чи й далi дивитися на княжий рiд,
як досi дивилися, - вовком.
Запевняла Зоринку й зорiла перед Зоринкою: хай буде певна, сьогоднi
кревнi ©© знатимуть уже, де вона, що з нею, а завтра будуть тут як тут. А
то ж як! Щоб Вепрова Людомила пiсля таких тривог, пiсля страхiть, що
пережила вiд то© митi, коли не стало Зоринки, та не повелiла запрягати
коней, гнати ©х, не гаючись, на Черн? Бути того не може. Вона - мати, а
матерi глибоко болить за дiтей.
Не сказала: "Як i менi за сво©х". Бо сьогоднi не думала про тривоги,
сьогоднi, як нiколи, певна була: нарештi уляжуться вони. Он як пломенi ,
потiшений тим, що порозумiвся нарештi з Зоринкою, Богданко i он як Зоринка