Мiщенко Д.. Синьоока Тивер

двору.. Та й тодi, як наздогнав та покликав, не виказала себе: йойкнула,
удаючи перелякану, й випучила, дивуючись, очi.
- Божейко!..
- Таки вiн. жджу та й ©жджу, виглядаю та й виглядаю, а Миловидка не
виходить. Чом так?
- Звiдки мала знати, що ©здиш, - мовила тихо та знiчено й вiдчула:
паленi вся. Бо збагнула нараз: це ж вона зiзна ться Божейковi: коли б
знала, що ©здить, вийшла б.
- То знай: не можу без тебе, бачу у снах i наяву, кличу денно й нощно i
хочу, чу ш, Миловидко, хочу, аби пiшла зi мною до злюбу, стала навiк мо ю.
Анi з ким iншим, тiльки з тобою волiю узяти злюб.
- Йой, таке кажеш...
- А чому маю не казати, коли горю вогнем?
- Нiби не видиш: я ще не дозрiла до злюбу.
- Ти так вважа ш?
- Стариня так вважа .
- I всього?
- Стариня каже... - насмiлилася повiдати йому, та одразу ж i стямилася:
чи то ж можна? - Каже, не ранiш Купали.
- Ов! Ну, а ти? Ти що скажеш?
Голiвонько бiдна! Чого вiн хоче вiд не©, цей Божейко? Чи ж то мало
сказала?
- Стариня правдиво мислить: злюб беруть лиш тодi, коли мають на нього
благословення Лади.
- Гада ш, Лада не дасть його? Невже не вiда ш: згорю до Купали.
- Таж стариня... Мамця, правда, обiцяли на Ярила пустити мiж люд, аби
шукала вже собi лада.
- На Ярила?
- Атож.
- Най буде так: викраду тебе i вiзьму з тобою злюб на Ярила. Та до того
виходь. Вийдеш?
- Ба нi, - замахала руками. - Пощо маю робити так, супроти волi
старинi? Нi i нi! - позадкувала, далi обернулася й подалася мерщiй туди,
де жила подруга.
- То я прибуду на Ярила! - благав бодай щось, аби не лишитися без
нiчого.
Проте Миловида не вiдгукнулася, чи то не почула, чи не захотiла, щоб
люд випальський чув, як зголошуватиметься ждати на нього.
Нарештi сталося воно, ©© сподiване. Удень капало безперестану з крiвлi
i вночi капа . Через те й не спиться Миловидi. Лежить горiлиць,
дослуха ться до голосного хлюпання за вiкном й усмiха ться сама собi. Бо
таки радiсно: луснули десь Морозковi вериги. Присяйбiг, луснули й пустили
з далекого Вираю, з острова Буяна теплi вiтри. А вже вiтри здолають i
поженуть у трин-тарари холоднечу, поруйнують зимовi споруди на землi,
позбудеться мучителiв-вериг i забуя квiтом та зелом розкута земля. А то
правдива прикмета передлiття. Найправдивiша!
- Бабцю, - надуму ться Миловида й кличе стару господиню, свою постiйну
бесiдницю, надто пiзнiми вечорами. - Чулись-те, бабцю!
- Чо тобi?
- Навчiть свою внуцю бути господинею.
- Вчись, хто тобi не да .
- Та ви ж, мамця й не да те.
- Схаменися, дiвко. Звiдки взяла таке?
- Бо хова тесь вiд мене з усiм, що вiд звичаю родового.
- Таке скажеш. Чом би ховалися, та ще зi звичаями?
- Хiба я знаю? Коли закладали нову оселю й носили туди щось поночi,
шепталися помiж себе, менi ж, малечi, нi слова. Чом так? Чужi вам?
- Ба нi, не чужi, - малi. А малим не все можна знати.
- Менi вже можна.
Бабця дрiбно i втiшно смi ться з темряви.
- Глядiть на не©, яка прудка. Коли виростеш, тодi й скажуть.
- Нiби не виросла вже. Глядiть. - Бере бабцю за руку, торка ться нею
тугих, випнутих пiд тунiкою персiв. - Хiба не дiвка!
Стара нiму бентежачись, а Миловидка користу ться тим i сво © править:
- Я маю вже лада, бабцю. Такий втiшний та ладний, такий лiпотний, що й
ну! Казали татуньо, в лiтi, а то й на передлiттi вiзьму з ним злюб.
- За язика вкусися, дiвчино!
- Чом так?
- Малi то солодощi, злюбне життя. Пожий, поки молода та зелена, при
татовi, мамi, пiзнай вiльготнiсть молодечу, а вже як пiзна ш ©©, то й
пiдеш собi. Дiвка ти он яка пишна та гожа, на татовiм подвiр'© не
засидишся.
- А як...
- Що - як?
- Коли ж я не можу без нього. Сниться менi, бабцю, - порива ться до
старо© й мiцно обiйма ©©. -Сниться i видиться. Такий рiдний уже i такий
солоденький менi, що йой!
Стара панi, певно, не зна , що сказати внуцi сво©й. Через те
вiдмовчу ться та гладить ©©, гладить та вiдмовчу ться. "Це Лада в нiй
заговорила, -дума тим часом. -А все ж як рано. Боженьку, як рано!"
- Не давай волi серцю, дитя наше миле. Чу ш, не давай. Лада вподобала
тебе, може, зробила навiть сво ю обраницею за щирiсть серця та лiпоту
тiлесну. А ти не пiддавайся спокусi, стань вище за спокусу. Злюб iз милим
- солодка ягода, та всього лиш на час. Далi пiде клопiт, пiдуть зморнi та
чорнi днi. Нащо вони в такому вiцi? Кажу ж, потiшся розкiшшю, волею при
татовi, мамi, наберись розуму, сили, а тодi вже й обирай собi, кого хочеш.
- Де наберусь розуму, коли ви хова теся вiд мене?
- А ти, боже, як сво © та й сво ©. Скажу вже, коли така цiкава.
Шепталися й ховались, бо йшли закладати нове житло, а те роблять та мно
вiд усiх. В людях, щоб знала, бiльше злого духу, анiж будь-де. Тому й
ховалися вiд них.
Бабця лягла зручнiше i тихо, аби нiхто не чув, заходилася розповiдати
внуцi, що i як.
Рiд мiцний там, де мiцний покон. Бо покон - теж щоб знала - дотримання
чеснот старинi - вiтця, дiда, прадiда. А вони, йдучи вiд нас, хочуть, аби
жили родом i пильнували чесноти роду. Лише чесноти, бiльш нiчого. Того
колись хотiли, того нинi хочуть i прiсно хотiтимуть. Бо предки не йдуть
вiд нас назовсiм, живуть у прадiдiвськiй (а коли споруджують нову, то i в
новiй) оселi й глядять, якi з нас дiти, внуки та правнуки: чеснi чи не
чеснi, поштивi чи не поштивi, стоять на поконах роду чи зраджують ©х. Бо
нема гiршого зла над те зло, що його завда зрада. Ось чому дiди та
прадiди не йдуть з прабатькiвсько© оселi, стають домовими й пильнують
родових поконiв. Того попереджають: не порушуй звичаю, роби так, як велить
звичай, iншого карають за вчинене родовi й звичаям роду зло. Чи пам'ята
Миловидка, як горiла минулого лiта халупа старо© Кобищихи? Дума , так
собi, з доброго дива? Еге, люди чули, як розмовляли передднесько© ночi два
вогнi: один Ковачево© Забави, другий баби Кобищихи. Цей, Кобищишин,
скаржився, подейкують, що господиня його непутяща i скупердяга така, що й
ну. "Спалю, - каже, - ©© оселю, бо терпцю вже нема . Я задихаюся вiд
спраги, мене печiя пече, а вона лiну ться або ж шкоду для мене води й по
цiлiй седмицi не ставить до печi. Спалю - i все". А другий йому: "Роби як
зна ш, одне пам'ятай: на печi в тво © баби сто©ть дiжа мо © господинi.
Гляди, не спали ©©, бо вона в мене таки господиня".
I що ж ти дума ш? Наступно© ночi згорiла бабина оселя, а Забавина дiжа
як була цiла, так i лишилася. Гада ш, тiльки за скупiсть та лiньки
покарана Кобищиха? Ба нi, насилала на людей мор, вiдьомством займалася -
ото й була покарана сво©ми ж пенатами. Бо вони нiчого не прощають. Зате он
як сприяють добробуту в родi, коли родаки шанують звича© i щиро
дотримуються звичаю. В таких i конi стоять у стайнi годнi та дужi, не лише
вичищенi, нiби вилизанi домовим, з розчесаними гривами, i вiвцi котяться
справно, кожна по двiйко, i корiвки розтелюються без падежу, i дiтки
ростуть, мов iз води йдуть. А так, покон старинi мусить бути поконом i
дiтей, внукiв, бо вiн - мудрiсть i добрiсть ©хня, достойнiсть i краса.
- Кажеш, внуцю, ма ш уже лада, хочеш брати з ним злюб. Що ж, горличко
моя, то святе i непорочне дiло. Рано чи пiзно вiзьмеш його. Тiльки ж...
тiльки ж для того мало хотiти, для того справдi багато -треба й знати. Ти
пiдеш у чужий рiд i станеш родоначальницею ново© родини. Чи вiда ш, що
ма ш по днати там звича© роду лада i роду вiтця свого, що мусиш коритися
тим i не забувати цих?
- Хiба вони рiзнi?
- Не вельми, проте й рiзнi. Там сво огнисько i свiй домовий. Коли
понесеш родовi лада добро, вiн не зречеться тебе, вiзьме пiд свою охорону.
А зла i не помишляй нести, не приймуть тебе iз злом. Перед тим, як ввести
до оселi, ладо тричi обведе тебе довкола свого вогнища. Тямиш, навiщо? Аби
не принесла в його домiвку, туди, де панують звича© його роду, чогось
лихого. Отож як i до тебе прийдуть питати, чи згодна взяти iз ©хнiм князем
злюб, ти теж бiжи мерщiй до печi, залазь на не© або стань i колупай пiч,
проси огнисько-пената вiтцевого роду, аби взяв тебе пiд охорону, оберiг
вiд злих намiрiв чужого роду. Коли вони добрi, тi намiри, вогонь, що пала
в печi, пiдкаже тво му серцю: iди за князя, коли лихi, утрима .
- У Божейковiм родi добрi, бабцю.
- Звiдки зна ш?
- Бо Божейко добрий.
- Най i так. Чи бажаю тобi злого, внуцю? А проте не забувай: родина -
боже повелiння i божа благодать. Тож i роби ©© такою, щоб була благодаттю
для тебе, лада твого, дiтей тво©х, а ще - утiхою для кревних. Станеться
так, що пiдеш до Божейка, не ставай ступнею на порiг i найпаче бережи
вогнище, шануй вогонь. Вiн - совiсть кревних, охоронець злюбних i родинних
вуз. А ще - житла вашого, щастя-долi пiд крiвлею житла. Питала, чого
шепталися тато з мамою, як закладали нову оселю. Скажу. Коли вже йде до
"того, що збира шся бути господинею, най буде так, скажу.
Десь поруч, схоже, що на крiвлi, зненацька голосно й надривно закричав
зловiщий. Миловида здригнулася й щiльно пригорнулась до бабцi.
- На свою голову, клятий, - пiдвелася стара й тричi плюнула в той бiк,
звiдки донiсся крик зловiщого.
Певний час наслухала ще, товчеться вiн на крiвлi чи полетiв. Аж потiм,
як впевнилася, що нема , заговорила:
- ...Оселя - не лишень мiсце, де живе пiд захистом вогню-пената рiд,
вона й жертовник, той хором, з якого голос поселянина, благання про
порятунок а чи помiч у бiдi може пiднестися через димохiд у захмарнi
висоти й стати набутком вищих богiв - Сварога, Лади, Перуна, Хорса, тих
добрих i свiтлих богiв, пiд якими живе на землi, на ласку яких упова люд.
Зла сила, усякi там вiдьми та вiдьмаки, упирi, як i проводир
©хнiй-Чорнобог, так i зирять, так i норовлять пiдгледiти, коли i де
народжу ться нове огнисько, аби першими прибути туди, засiсти там,
шкодити, коли заклада ться оселя, шкодити й потiм. Тому-то мiсце пiд оселю
обира ться та мно, глупо© ночi, коли пропiють першi пiвнi й принишкне,
схова ться по кри©вках темна сила. Беруть господарi то© пори пiвня
найлiпшого та найголоснiшого, йдуть на мiсце ново© господи, рубають
пiвневi голову й закопують ©© на тому мiсцi, де буде красний куток -
покуть. То - жертва вогню-пенату, благання, аби туди, на мiсце ново©
оселi, перейшов ©© охоронець - домовий i став на захист житла, достатку в
житлi, добробуту та щастя в родинi. Туди ж кладуть пiзнiше, як закладають
оселю, й зернята, аби родило на нивi й водилося в оселi, збiжжя, рiзани чи
ногати, аби була багатою родина i ©© оселя. Коли ж поселяються...
- Ну, що роблять, коли поселяються, те й сама побачиш, - веселiше, нiж
досi, сказала стара. - А про те, чого можеш i не побачити, скажу. Не
скупись на жертви вогню, охоронцевi свого роду. Вони завсiгди мають бути
щедрi, та найщедрiшi -_ в день повороту сонця на лiто. То день народження
бога Сварога, а в день народження Сварог, як i сини Сварожi, найщедрiшi.
Посуд, в якому приноситимеш жертву, розбий, аби ним не скористався хтось
iнший, бо замiсть добра матимеш зло. Заслабне хтось - лiкуй бiля печi чи
на печi, ближче до вогню. А щоб вогонь i зовсiм поборов мор, усяку
нечисть, що засiла в тiлi, кинь у воду вугiлля з огниська i дай напитися
то© водицi слабому, усю i всяку хворiсть знiме. Коли ж нi, звернись до
вищого божества - сонця, мiсяця, зiрок. А ще знай: порiг - межа, по один
бiк вiд не© дi божество, по другий - нi. Отож не подавай, чу ш, анiкому
не подавай руки через порiг. За ним пенат-домовий не ма вже сили, i хто
зна , доброму чи злому пода ш ти руку, лихо чи благодать ведеш до оселi. А
ще й таке ма ш знати: в хижi тво©й, одразу за порогом, всякий, будь вiн
навiть тать, ста пiд захист пената-домового, його нiхто не смi чiпати.
Пролити в оселi кров - найбiльший злочин, як i пiти з оселi, стати iзго м
роду - теж.
Миловида лежала тиха й безгомiнна, здавалось, i не дихала.
- Ти спиш, внуцю?
- Ой нi, думаю.
- Так багато наказала тобi?
- А таки багато. Йой, бабцю, чи зна те, як багато!.. А ви, - заговорила
по митт вiй тишi, - ви з дiдунем теж пiдете на нове подвiр'я?
- Нi, дитино. Ми в сво©й халупi доживатимемо вiку. Коли й пiдемо, то
тiльки для того, щоб допомогти новому родовi Ярослава перенести до господи
©© охоронця - домового.
- Ходiть назовсiм, бабцю.
- Коли помремо, прийдемо.
- Йой!
- Чого - йой! Так завжди було, так i буде. Дiдуньо прийде на мiсце
прадiда-домового, я - при дiдунi. Оберiгатимемо оселю нашу, дбатимемо про
добробут у родi та в оселi.
Казала и не зраджувала себе анi голосом, анi неминучим, здавалося б,
зiтханням. Так нiби усе те мало статися не з нею i не з дiдунем, а з
кимось стороннiм, нiби взагалi нiчого не мало статися. Аж моторошно
робилося дiвчинi. Не мовчати, питати ще? Однак про що? Та чи й личить таке
питати?
Пливе у безвiсть невблаганна нiч, пливе й Миловида разом iз нiччю,
дiдуневою хижею, лементом крапель, що падають та и падають iз крiвлi.
Горнеться в дрiмоту й нiжиться в дрiмотi, а нiжачись, чу , як солодко ©й
вiд тих трелей, що витина розбуджена раннiм передлiттям крапавиця. Це вже
вона кличе ©© на лiси та доли. Одначе ж рано як? Най би станув снiг,
стекла вода у Днiстер, а тодi вже. Чи Миловидка не пiде? Чи ©й не хочеться
всього того - i тепла, i простору, i зiллячка-клечаннячка на польових та
лугових просторах? Ба хочеться. Бо дiвка уже, бо чу , як шумить i гра в
нiй великий шум, той, що окрилю думку i спою солодощами серце.
"Лада говорить це в менi, -дума , долаючи дрiмоту, - чи Божейковi
зваби? Йой, те i друге, далебi. А що ж буде, коли здибаюся з обома там, на
святi Ярила? Ано, що тодi буде? Таки дотримаю слова i лишусь вiрною тому,
що казала татовi, чи спокушусь Божейковими звабами й пiддамся iншому
велiнню - великому шуму?
Боги свiтлi та боги яснi! I солодко думати про це, i страшно. Як же то
можна пiддатися чи мусь велiнню й пiти? А мамця, а тато? А нова оселя? Так
i полишить ©х, не звiдавши нi радощiв воседля, нi втiхи вiд буття в новiй
оселi?"



V_

Мамця завжди будили лагiдно. Та сьогоднi чи не найлагiднiш. I сум, i
жаль почула в ©хнiм голосi-благаннячку.
- Вставай, дитино.
- Уже час?
- Так, уже час. Дiвоньки ось-ось зайдуть за тобою.
Не одразу розплющила очi й прочунялась. Тодi вже, як хлюпнула водою на
себе, йойкнула з несподiванки i затремтiла вся. Яка вона студена, ця
водиця, i яка живодайна. Геть усi жилки збудила, а серце тим паче.
- Я просила брата твого в других, Мстивоя, аби зайшов за тобою й берiг
тебе там, на святi Ярила, - кажуть мамця, зливаючи. - Тож гляди, слухайся
його i нi на крок од гурту, чула?
- Чула, мамцю. Чом не чути?
Вона зi всiма ладна погоджуватись сьогоднi i на все згодна. А з мамцею
i поготiв. Бо вони тiльки застерiгають та наказують строго, насправдi ж он
якi мудрi та солоденькi. Не злякалися тата, коли гримнули на ©хн
сокорiння: "До Купали - зась!" I день, i два, i седмицю мовчали, аж поки
не вишукалася слушна година, а в тiй годинi - татова добрiсть. Тодi й
заговорили. Не наполягали i не сварилися, як то бува в iнших, тихо та
лагiдно казали: "Пощо впира шся, Ярославе? Миловидка не нанизала ще собi
стiльки лiт, скiльки ма пальцiв на руках та ногах, одначе сам бачив:
зустрiла i вподобала молодця, а молодець - ©©. Засiли одне одному в тiм'©,
запали в серце, то чом мають страждати нарiзно, не бути певними, народженi
для злюбу чи нi, будуть жити, мов голубiв пара, чи розлетяться й не
стануть ладом одне одному".
"Рано, Купаво, -опиралися тато. - Кажу тобi: вельми рано, най i думати
про це не смi ".
"Чи я наполягаю, аби брала з ним злюб? Кажу ж, най тiльки пiде та
наречеться ладою. Молодець он який лепський та славний, чи вiн схожий на
обавника?"
"Ходила вже до нього, сам посилав".
"Посилав, щоб спровадила. Вона й спровадила його, а тепер воском
береться вiд каяття, а ще вiд присухи. Де те лiто? Чи тобi не жаль сво ©
дитини?"
Сокорили та й сокорили, такi зугарнi були, обстоюючи доню, що тато як
не крутили, а таки згодилися: "Най буде так, як хочете з сво ю донею.
Проте й глядiть менi: коли дiйде до передчасного злюбу, шкури обом
поспускаю".
Йой, таке скажуть. Чи Миловидка може дозволити собi не слухатись тата,
примусити страждати через себе маму?
Поглядала на зшитi при нозi чадиги, на барвисту полохту, ткану маминими
руками i на мамин смак, бачила, яка вона гiнка та ладна в тунiцi бiлiй,
пiдперезана червленим чересом, i крутилась-вертiлась перед мамою.
- Чи гожа я, мамцю, чи красна?
- Як бджiлка золота, сонцем освiтлена.
По голосу чула, по лику маминому бачила: правду кажуть. Та й сама
видiла: он яка гожа, он яка красна! Такою, далебi, й не бачила ще себе.
Якщо Божейко там, у Чернi, вподобав ©©, то тут, на святi Ярила, голову
стратить побачивши. Ано, буде, як каже, присяйбiг буде!
I все ж то-потiм, увечерi чи в надвечiр'я, коли зберуться на полi
зустрiчати Ярила. А нинi Миловидка пiде з подругами в поле, на узлiсся
шукати ряст. Голубий ряст - знамення початку передлiття. Коли вiн
пробива ться до свiтла, тодi у Випалi та й довкола Випалу святкують прихiд
Ярила. Так вiддавна було, так, казали мамця, й ма бути.
Добромира не сама зайшла забрати Миловиду на пошуки рясту, з нею був
уже добрий гурт дiвок. А поки вийшли за городище, назбиралося ©х, як маку
на подвiрницi. Та й цвiли, яко мак. Одна - червленим та бiлим, друга -
синiм та бiлим, третя - рожевим чи тiльки бiлим. Перемовляються голосно, а
смiються ще голоснiше. Там тiшаться чи©мсь вбранням, там глузують iз
когось i так дзвiнко та весело, аж серцю лоскiтне вiд тих веселощiв. Не
була б Миловидка наймолодшою серед них, теж смiялася б та видзвонювала
смiхом. А наймолодшiй не гоже. Тож усмiха ться тiльки очима теплими,
виповненими щирiстю, нiби море сонцем, та свiтиться личком рожевим, та
одповiда , коли питають щось, устами солодкими.
Коли вийшли за городище та спинилися пiд лiсом, старша подiлила дiвок
на ватаги, визначила чiльних у ватагах i заходилася радити-повелiвати, де
кому йти, який знак подати, коли знайдуть ряст. А рушили на пошуки, одразу
й заспiвали:
Ой Весно, Весно да Весняночко, Де твоя дочка да паняночка? Десь у
садочку ши сорочку, Шовком да бiллю да вишива , Сво му ладоньку
пересила ...
Людоньки! Якi ви втiшнi та гожi нинi! Якi любi Миловидцi! Мала б рану -
до рани клала б, мала б радiсть - геть усю подiлила б iз вами. Ано, таких
не можна цуратися, з такими вiк-вiчний хочеться жити. А мусить же пiти
колись. Чу серцем: забере ©© Божейко. Прийде отак, скаже: "Ходiм", - i
пiде, не зважить i не убо©ться, що там - чужi люди i чужа родина... Йой
боженьки! Що це за сила така, що нурту та й нурту в нiй, анi на хвильку
не да забутись?
Посмутнiла замислившись, а посмутнiвши, не одразу почула, коли i чому
вмовкла пiсня. Тодi лиш облишила пошуки i розглянулась, як хтось iз подруг
крикнув: "А гляньте, немовби знайшли вже ряст".
Нiхто не спонукав ©х: "Побiгли!" Самi збудилися радiсною хвилею й
подалися чимдуж через поле. Бiгли прудко i довго, так довго, що пiд кiнець
дух усiм сперло. Одначе коли прибiгли та побачили ряст, матiнко рiдна,
який вереск зняли, яку радiсть пустили гуляти свiтом! Бо таки було чого.
Це ж мати Лада певний iз певних знак подала: настало передлiття, час
щедрот, благодатi велико© - для землi, для люду, для худоби. Вiд сьогоднi
зазеленi у лузi трава, пробудиться засiяна рата м нива, овечки, корiвки
знайдуть для себе поживу, дадуть приплiд, гарний набiл. А люди... Для
людей Лада розщедриться найбiльше: посприя визрiванню дорiдного збiжжя на
нивах, засi в серцях бажання радостi i злюбу, злагоди-миру в родинах,
помiж родами й землями.
Видзвонювали та й видзвонювали радiстю-смiхом, зрешгою взялися за руки
й стали водити довкола рясту танок.
Благослови, мати, Весну закликати, Ой Ладо, мати Ладо!..
- Усi бачили цю голубу квiтку? - пита старша.
- Усi!
- I зна те, що це ряст?
- Атож!
- Пiдтвердите те ?
- Пiдтвердимо!
- А тепер топчiмо ряст!
Дiвки кинулися на те мiсце, де була квiтка, старалися стати на не©
ногою й приказували ставши: "Топчу, топчу ряст. Дай боже потоптати i
другого лiта дiждати!"
Що ближче до ночi, то невiдступнiшим ставав народжений з якогось дива
сумнiв, а з сумнiвом i побоювання: чи буде ж на святi Ярила Божейко? Хоча
б був.. Бо що ж то за свято буде, коли вiзьме i не об'явиться з якогось
дива. Та вона ж, Миловидка, лусне з жалю, а ще вiд того, що знатиме: не
прибув на Ярила - нiколи вже не прибуде. Нащо втекла тодi, коли казав:
"Викраду тебе на Ярила", нащо крикнула: "Ба нi!"?
Иой боженьки... Чого ж така тривожна ледениця на серцi? Чи це не
передчуття лихого? Може, не доста сидiти й ждати, може, не слiд ждати? ,
кажуть, там, за лiсовим узвишшям, старий-престарий дубище. Пiд ним росте
корiнь стародуба, а з-пiд того кореня б' громова вода. Коли пустити з
кореня сiк та зробити заклинання, боги надоумлять молодця прийти й
напитися громово© води, сiк кореня, що потрапить у воду, збудить молодечу
кров, запалить бажання злюбу, а вже тi бажання приведуть молодця до тi ©,
що робила заклинання. А проте дуб он як далеко, туди боязко правитися
лiсом. Та й потрiбних заклинань не навчилася ще Миловидка. Хiба пiти на
узлiсся та уклякнути перед першим-лiпшим деревом, виблагати у богiв
захисту? Кожне дерево - оселя божа, а дуплисте - i поготiв. Коли попросити
щиро, боги змилуються, а змилувавшись, стануть на помiч, зроблять так, як
хоче.
Надумалась i пiшла тихцем. А опинилася в лiсi, набралася смiливостi та
й подалася далi - шукати видимо схожого на божу оселю дерева.
Лiс знадливо пахнув уже корою, а найбiльше - пробудженою передлiттям
бростю. Позатамто© ночi гримiло в небi, а коли гримить, та ще тако© пори,
не iнакше, як бог громовик ганя ться в океан-морi за дощоносною дiвою -
нiмфою. Молоко повногрудо© нiмфи скроплю тодi дольний свiт i будить до
життя усе, що живого на землi, - дерева, трави, люд. Тому так весело у
лiсi, вiд того й пах такий, що забива дух. I груди виповнюються млостю,
тi ю радiстю-втiхою, котра гонить iз серця тугу, засiва всю плоть i хiть
чарами зваб, а ще певнiстю, що не все утрачено. Чи ж той Божейко за горами
й долами? Чи вiн такий глухий i нечулий, аби не почути клич всеблаго©
Лади, оцей великий i величний, що й помираючому дасть дужу силу життя?
Пiдiйшла до дерева, що видалося ©й схожим на божу оселю, i вклякла
перед ним, а вклякнувши, простягла благальнi руки:
- Мати природо. Ладо всесильна i всеблага! Одмiнiть, коли вони ,
Божейковi злiснi хотiння. Влийте у серце йому горiння горючого, жадання
кипучого, то© сили, що будить до життя брость, гонить iз землi парость,
да серцю бу сть молодечу, а мислi - бажання-крила. Най пiднесуть його у
ту високу високость, з котро© одкрива ться далеч безмежна, де зроджуються
краснi бажаннячка: бути нинi там, де Миловидка, милуватися тим, чим
милуватиметься й Миловидка. Уповаю на тебе, богине Ладо: най станеться
так, як я хочу!
Постояла, доглядаючись пильно до дупла-оселi, й обернулася, щоб iти
вже. Таки й пiшла була, та згадала нараз про громову воду, що б' з-пiд
кореня стародуба, i знов спинилася, глянула в той бiк, де узвишшя.
- I тебе прошу, водице бистра, водице чиста, водице громова. Ти
бiжиш-поспiва ш туди, де огнисько лада мого. Не обмини тi © стезi-слiду,
на який ступить його нiженька, упаде зiр, що полонить мир. Понеси до
нього, божа водице, мою печаль-муку, ту звабу-присуху, що нi на мить не
полиша , гнiтить i кличе, а нiчого не зиче. Та не губи ©© i не зупиняйся.
Бо згубиш - людський мир погубиш, а зупинишся - сама згориш. Неси, водице,
мою присуху до молодця Божейка, омий його тiло, внеси мо© жадання у кров i
в плоть. Як ти, водице, кипиш-закипа ш на камiннi бiлому, так i серце
Божейкове най кипить-закипа , мо ю присухою перейма ться-пала , полум'ям
горить i всьому свiту явить: така вона , моя мука-бажання. Жду його,
дожидаю, серцем бажаю. Най при©де та вгомонить.
- Я тут, Миловидко!
Не повiрила, певно, що то людський голос заговорив до не©, й оглянулася
хутко, ба, позадкувала навiть. А нагледiвши мiж дерев Божейка, стала мов
кам'яна i довго вiдмовчувалася.
- Ти?!
- Я, ладо мо . Прибув, як обiцяв.
- Боги!.. Боги!.. - простогнала дiвчина i, змалiвши на силi, тихо та
звiльна стала опускатися на землю.
На пригорку, пiд лiсом, тирлувався мало не весь молодший та наймолодший
люд городища. Були тут мужi та молодицi, принаймнi тi з них, котрi не
встигли забути, що вони не так давно ходили в молодцях та дiвках, а все ж
бiльше було молодцiв та дiвок, того пишного випальського квiту, котрий
знав: це насамперед його свято. Нинi зiйшла з пiднебесся покровителька
злюбу - богиня Лада, завтра вийде з океан-моря й засi землю ярим свiтлом
житт дайний Ярило. Вiд того свiтла-тепла, вiд пролитого днями плодоносного
сiм'я дощу пробудиться мати-природа, забуя зелень i квiт, а в серцi
людськiм - надiя-сподiванка. Тому так весело тут, на пригорку пiд лiсом,
вiд того такий вереск i смiх. Молодцi винесли й поставили на видному мiсцi
Мару - солом'яне знамення зими, зодягнуте в картату полохту, старий
байберек, на головi - зимова хустка, пов'язана спереду й нацiлена доверху
гострими рiжками. Певно, через них i смiх у гуртi.
- Погляньте, на бабу Кобищиху схожа.
- На оту вiдьму?
- Ано.
- Га-га, а й правда схожа!
Снiгу не було вже, тож брали груддя й кидали у Мару.
- Прiч вiд нас, злюща! Прiч!
Коли груддя летить мимо, молодцiв бере осмута, коли вцiля , тим паче в
голову, - злiта до неба смiх. Такий гучний i такий розкотистий, який
можуть видати тiльки молодi й дужi груди.
Та ось вгомонилися потроху, принаймнi старшi. Тодi Мстивой, якому
випало правити тут, на святi, бере вiд вогнища головню й запалю Мару.
Дим, сморiд стеляться долом, помiж людей, та люди не зважають на те.
Веселi, гомiнкi, кидають у вогонь палiччям i ще веселiше горланять, коли
стовпом злiтають до неба iскри.
Дiвчата стають тим часом у коло, ведуть танок i наспiвують:
Ой ми зиму зимували, не спiвали, Весни дiждали - заспiвали.
Гомiн уступа мiсце пiснi, а пiсня - знову пiснi.
- Ой Весна, Весна, ти у нас красна, Що ж ти нам, Весно, принесла?
- Принесла я вам лiтечко, Ще й рожевую квiточку. Та вроди, боже,
житечко, Житечко, ще й пшеницю I всяку пашницю.
Молодцi ще там, у городищi, вибрали помiж дорослих дiвок найлiпшу, ту,
що i личком красна та ясна, i станом гiнка, мов смерiчка, жiнки нарядили
©© в бiле святошне вбрання, надiли на вимитi любистком та розпущенi по
плечах коси вiнок iз купав, посадили на бiлого коня, дали в руки сито з
випеченими й золоченими медом жайворонками й сказали: "Нинi ти, Добромиро,
Ярилова наречена - Весна. дь у поле й обдаруй усiх сво©ми дарунками".