Мiщенко Д.. Синьоока Тивер

по-псиному вiрних навiкулярi вi челядникiв? Розiзлив тiльки тi ю бiйкою i
зробив рiшучiшими.
Плакав та й плакав опiсля, жалiвсь та й жалiвся комусь. А виплакав жалi
сво© та змив сльозами рани, уловчився i вислизнув з подвiр'я навiкулярiя.
Скалiченим уже, а таки втiк.
Того разу його зникнення швидко помiтили i умудрилися вивiдати, куди
пiшов. Та взяти уже не взяли. Над самим морем стояв, як настигли. Тож i
побачив, до чого йдеться, а побачивши, не вагався бiльше, кинувся, як
стояв, у вир морський. "Будьте ви проклятi!" - крикнув, випiрнувши, та й
зник пiд хвилями.
Жiнки скрушно хитали головами й журилися вголос. Хтось спiвчував
рабовi, хтось нарiкав на жорстокiсть навiкулярiя Феофiла, ба навiть
згадував недобрим словом його жону, а Миловидка слухала тi
нарiкання-пересуди й чула: ось-ось не втрима ться, вибухне криком-вiдча м.
Може, й вибухнула б, коли б не нагодилася тi © митi думка-сумнiв i
думка-рятiвниця.
-- Чи ти... - благала очима, всiм видом ту, що зважилась повiдати про
сумну з сумних i нещасливу з нещасливих долю анта. - Чи ти можеш показати
менi, де живе той навiкулярiй?
Молодичка, примовкла, видно, щось недобре подумала й не вiда , як ©й
бути.
- Навiщо вiн тобi?
'-_ Маю твердо знати, чи то ж той був ант, котрого шукаю.
- Чом не показати, - зголосилася. - Вiзьму ось риби та й пiдемо,
покажу, де живе навiкулярiй. Ось тiльки чи стане вiн говорити з тобою.
- То вже мiй клопiт.
Ледве дочекалася рибалок iз моря, а пiшла слiдом за молодичкою,
вiдчула: i зовсiм губить пiд ногами твердь. На лихо й Iсидори не було
поруч, за цим разом не супроводжувала ©©, пiшла з покупками до господи. А
без пiдтримки та надiйно© порадницi що мала робити? Iшла й кликала в помiч
сво©х богiв: "Порятуйте мене, - благала. - Чу те, боги, змилуйтесь i
порятуйте! Зробiть так, аби те, що вчинив навiкулярiй, сталося не з
Божейком. Най ми нiколи не зустрiнемося з ним, най житимемо до кiнця днiв
сво©х далеко й вiдчужено, не знатимемо утiхи-милування, бажання-злету,
тiльки зробiть так, аби я впевнилася зараз: те, що повiдала молодичка,
обiйшло Божейка, то був не Божейко".
Застережена сво ю повожатого, не стала кликати навiкулярiя, бiльше
надiй покладала на жону його: вона, з усього видно, була прихильна до
раба, повинна розповiсти усе, що зна про його долю. Через те й сказала
челядниковi, коли вийшов на стук i прочинив воротця:
- Я з роду-племенi того анта-раба, що кинувся з ласки господаря в море.
Прийшла запитати в достойно© господинi, чи той раб часом не менi братом.
Ждала на дозвiл за воротами i ждала терпляче, а дiждалась небагато.
Вийшли й сказали: "Вельможна господиня слабу i прийняти не може".
- Тодi... тодi покличте господаря, навiкулярiя Феофiла.
- Його нема вдома.
Челядник нацiлився було причинити воротця, та Миловидка встигла
притримати ©х.
- То, може... то, може, достойний воротар буде такий добрий та скаже,
як звали того молодця, що кинувся в море?
- Божейком звали, - вiдповiв за воротаря iнший, той, що порався
(Миловидка тепер тiльки помiтила його) в навiкулярi вiм саду.
- А так, Божейком, - ствердив i воротар.
Дiвчина пополотнiла i, змалiвши на силi, впала у просвiт мiж воротами i
воротцями.
Певно, без пам'ятi була, бо коли хлюпнули водою i вона, здригнувшись,
лупнула очима, побачила перед собою не лише воротаря, а й iншу челядь.
- Що тут ско©лося? - почула суворий i, як здалося ©й, знайомий голос.
Обернулася на нього i вклякла: до не©, до челядi, що поралася коло не©,
йшов той самий навiкулярiй, котрий вiз ©© з Венецi© до Фессалонiки й був
суворим суддею мореходцевi, що порушив закон моря й посягнув на ©©
цiнностi.
Куди ж ©й iти тепер, де i нащо шукати захисту? Той, заради кого жила на
свiтi, кинулась за ним у безвiстi чужого свiту, нiби вiдчайдух у вир
рiчковий, сказав: "Будьте ви проклятi", - та й зник у морi, не захотiв анi
бути для Миловидки, анi знати, де Миловидка, що з Миловидкою. Все ж iнше
змалiло й зчужiло, та й сама вона так змалiла пiсля вiдвiдин навiкулярiя
на силi, на бажаннях, на всьому, що тримало мiж люду й спонукало вiрити
людям, хоч падай отут, на уторованiй путi, й кажи собi: доста. А може, й
справдi доста? Пощо жити, куди iти, коли нема вже Божейка? Чи не лiпше
буде, коли вчинить, як i вiн: одмiря зболеними нiженьками останню свою
стезю, вийде над море, крикне всiм i всьому: "Будьте ви проклятi!" - та й
шубовсне в обiйми хвиль?
Забула, стуманена горем, вельможну господиню, що була така ласкава до
не© й надала притулок, не згадала й щедро© серцем Iсидори. Йшла куди очi
бачили, i, певно, тому лиш, що не могла не йти. Одначе вийшла не на биту
путь, що вела з Фессалонiки, - таки до моря. Здавалось, i не чула вже
свого вижмаканого болями серця, а стала при березi та зглянулася з чистою,
лагiдно-веселою синню, що слалася в безмежжя, й знову вiдчула, як защемiло
воно, як пiдступила до горла й здавила дихання камiнна рука жалю.
- Божейку! Божейку!! - простягла клично-благальнi руки. - Орлику сизий,
орлику милий! Ладо жадане, та не пiзнане! Чи видиш, я прийшла, розшукала
тво© слiдочки, не розшукала лиш тебе. Ано, не розшукала! Бо ти взяв та й
пiшов iз цього лютого, дикозвiриного свiту, обрав замiсть мене веселу
домовину - глибiнь морську. Пощо вчинив так, соколику втiшний?! - заломила
спеченi чужим сонцем рученята i впала на зализаний вiтрами пiсок. - Я ж
визволила б тебе! Потерпiв би трiшки i мав би ©©, воленьку-втiшницю, мене
мав би. Кажу, як i ти казав: най будуть проклятi вони з сво©ми законами та
поконами. Не судилося жити з таким, який був, жила б iз таким, яким став.
Присяйбiг, жила б! А як житиму без тебе i що скажу тво©й мамi, коли
повернуся до нашо© Тиверi?
Плакала-ридала й билася, краяна жалями, об берег, як б' ться викинута з
моря риба. А розради як не було та й не було. I серце то стiкало
кров'ю-силою, то знову повнилося нею. Бо на мiсце знемоги-вiдчаю приходило
й бажання розчерепити всьому ромейському свiтовi голову, спалити його,
пустити за вiтром, та так, щоб слiду не лишилося, щоб була лиш
земля-пустка, та небо над нею, та море пiд небом. Ано, щоб було так, як
хоче, чого заслужили цi звiрi-люди, ця проклята богами земля.
Чи така рiшуча була в намiрах сво©х, у бажаннi-мстi, чи згадала щось
вельми важливе, конче необхiдне, схопилася раптом, стала на колiна й
простягла до неба руки.
- Хорсе всесильний! I ти, Перуне! Скарайте ©х карою лютою. У вогнi
спалiть, мечами-блискавицями вразiть! Чу те, боги! За муки нашi, за горе
наше, за сльози тих, кого взято гвалтом, i тих, у кого взято гвалтом,
спалiть i спопелiть! Усiх i вся! Дотла, до кореня, до того гнiздечка, в
котрiм пророста ©хнiй корiнь!
Мабуть, аж надто вже уповала на божу кару й ждала-сподiвалася то©
вселенсько© кари. Коли не сталося ©© - i сонце свiтило, як i до
молiння-благань, i вогненнi стрiли не падали з неба, надломилася у вiрi
сво©й i почала гаснути, а згасаючи, зайшлася невтiшним плачем; хилилась та
й хилилась до землi, аж поки не повалилася на той горбочок при березi, що
вiддiляв сушу вiд моря.
Була беззахисне скоцюрблена i геть змалiла. Бо тепер тiльки увiрувала:
бiльше нема на кого й нема на що покладатися - навiть боги вiдвернулися
вiд не©. А коли так, де вже думати про розраду, хто ©© дасть?
- Мамцю моя, - жалiлася а чи й нарiкала. - Ви хотiли бачити мене
лiпотною на вид i найменували Миловидою. Чом же забули згадати про щастя?
Де вона, та дрiбка радостi-втiхи. Що у кожного з людей? Чи видите, -
пiдвела голову й глянула в той бiк, де Тивер, - усе забрали в мене: хижу,
вас, Божейка, саму розчавили й кинули па пустельнiм березi, аби стiкала
сльозами-крiвцею.
Лежала та й лежала при самiм морю, плакала та й плакала, а плачучи,
нарiкала вголос: на того татя Хiльбудiя, що навiв на ©© землю сво© когорти
й понищив житла, посiк чи взяв гвалтом люд, на навiкулярiя Феофiла, котрий
заради безпеки сво © жони i в помсту тiй же жонi так дико i так
бездушно-жорстоко повiвся з Божейком, нарештi на ненаситну жону його, на
зрадливу челядь, котрiй покладений за послуги обол бiльше важить, анiж
чи сь життя, чиясь гiднiсть i честь. Та ба, анi жалi-нарiкання, анi гарячi
сльози, в котрих, здавалося, не лише самiй, iнших можна було втопити, -
нiщо не приносило полегшення, тим паче розради. Бо певна була: до тих, що
могли б розрадити, а розрадивши, утiшити, не докличеться вже, а тi, до
кого може докликатись, не розрадять.
Тож лежала й плакала, обiймалася з берегом i жалiлась берегу, а може,
не так берегу, як морю, що набiгало на берег i ластилось, цiлуючи ©©
безвiльно простягнутi до нього руки. Ано, певно, не так берегу, як морю,
бо он яке воно лагiдне з нею i яке прихильне до не©: вiдступить на мить i
знову зближа ться, та все пестить ©©, та все гомонить, мовби каже тим
гомоном-зiтханням: "Не муч себе, не муч себе!" А як не мучитиметься, коли
он якi болi в серцi i якi жалощi роздирають серце. Иой, терпiння-моцi
нема , не те що плакати, криком кричати хочеться. Така що схопилася б i
шубовснула мiж хвиль, схопилася б i шубовснула, коли б знала, що знайде
там Божейка, що буде з Божейком!
Чула, хтось наближа ться до не© насторожено-несмiливою ходою, а проте
не обернулася в той бiк i не поглянула. Лежала й плакала та сльози ковтала
плачучи.
- Заспокойся, дитино, - почула спiвчутливо-лагiдний жiночий голос, а
вслiд за тим - доторк руки до плеча. - Бог милостивий, ще буде втiха тобi,
ще буде й благодать його.
Мабуть, було щось у тому голосi вiд матерi-порадницi, вiд
бабусi-втiшницi, а може, всього лиш вiд жiнки i людини, - таки не
втрималась i оглянулася, а оглянувшись, побачила: поруч стояла одягнена в
чорне монашка, одна з тих, що, знала вже, зреклися свiту, усiх його зваб i
зреклися не з добро© волi.
- Хто ти? - цiкавилась тим часом монашка. - Звiдки ти? Чому так ревно
плачеш?
- Я з того роду-племенi, що зазнало велико© кривди вiд людей, а
плачу... плачу вiд обиди, що не маю анi сили, анi змоги покарати сво©х
кривдникiв.
- Утiш себе, вони не залишаться непокараними.
- Гада те? - знову обернулася й пiдозрiло-недовiрливо глянула на свою
втiшницю. - Хто ж покара , коли навiть боги не зважили на мiй ревний
клич-благання, не зiйшли з неба i не покарали?
- Ще покарають. Господь сказав: хто високо пiдносить ворота сво©, той
шука падiння.
- Чому ж тодi упала я? Чи то ж так багато хотiла? Я, матiнко гожа,
всього лицi уподобала молодця, волiла взяти з ним злюб, а вашi роме©
прийшли й спалили нашу землю, спершу тiльки розлучили мене з ладом мо©м, а
це назавжди забрали вiд мене: скалiчили його, внухом госпожi сво ©
зробили, то вiн не витримав i кинувся з горя-розпуки в море. Отут, на цiм
самiм мiсцi! - показала й знову залилася сльозами.
Монашка одразу i все зрозумiла: ця дiвчина - язичниця, поганка. I
роме©в ненавидить всiм серцем. Одначе не одвернулася i не пiшла вiд не©.
Бо побачила в нiй передовсiм сестру i подругу, биту недолею людину i вже
потiм - уражену кривдою чужинку. А хто не здатний вiддiлити зерно вiд
полови, да перевагу гординi й потiша ться нещастям ближнього свого, той
теж не залишиться непокараним.
- Повiр йому, дiвчино, - i вiн заступиться за тебе.
- Кому - йому?
- Боговi нашому.
Не знала Миловидка, що сказати монашцi, а чи не вважала за потрiбне
казати щось. Лежала при березi й схлипувала важко, лежала й схлипувала.




Частина ДРУГА. КУДИ ПРИВЕДУТЬ БОГИ

Оскiльки у них (слов'ян) багато князiв i мiж ними нема згоди, вигiдно
деяких iз них переманювати на свiй бiк - або ж обiцянками, або багатими
дарами, зокрема тих, що сусiдять iз нами.
ПСЕВДО-МАВРИКIИ. СТРАТЕГIКОН,_
Океан-море - всiм морям мати; окинуло те море весь бiлий свiт, обiйшло
те море довкола всi © землi.
IЗ ВIРША ПРО "ГОЛУБИНУ КНИГУ"_
Серед моря-моря сто©ть червона комора.
ЗАГАДКА_
Чи народилась i чи зiгрiва ться сонячним промiнням людина, котра
пiдкорила б собi нашу силу?.. В цьому ми певнi, доки на свiтi вiйна i
мечi.
МЕНАНДР ПРОТИКТОР._
ВIДПОВIДЬ ВОЖДЯ СЛОВ'ЯН АЦАРАМ__

Такого за Малкою нiби й не помiчав. Бiда чи радiсть у родинi - завжди
умiла бути розважливою, часом не по-жiночому мудрою. Сьогоднi ж анi
розважливостi, анi мудростi не бачить у ©© вчинках. Спаленiла, довiдавшись
про намiр мужа знову посилати Богданка в науку володiти мечем та сулицею,
й стала мiж сином i ним, князем Волотом, стiною.
- Не пущу! - вирекла твердо й несподiвано рiшуче. - Вiзьми меча та вбий
мене, коли ма ш намiр робити по-сво му, одначе поки жива, до дядька сина
не пущу!
- Ти при сво©м глуздi? -стетерiв.
- Як бачиш. Та наука мало не звела отрока зi свiту. Тепер знову?
- А ти ж як думала? Вiн прийме в спадок вiд мене землю i стiл. Князi -
мужi всi © землi, роду-племенi, в них iншо© путi нема, мусить усе життя
гострити меч i розум, iнакше згине сам i земля за таким князем згине.
- Най пiдросте, тодi вже й пiде.
- Схаменися, Малко. Отроковi вiсiмнадцяте лiто мина вже. Чи я не
зважав на те, що сталося з ним, чи мало ждав доки забуде усе, що сталося
того передлiття? Коли ж постигатиме ©х, i ратне дiло, i науку княжу? Тодi,
як стане князем?
I переконував, i кричав на жону - дарма, нарiкала на всiх i вся й
плакала, присягалася, що не поступиться, i знову плакала. Мусив зважити на
те й обмежитись пiвзаходом:
оскiльки жона противиться намiрам мужа i князя, так i буде, не
посилатиме поки що Богданка до дядька, вiзьме з собою на полюддя, правеж
правити у поселян. Йдеться до зими, по городищах i сусiднiх з ними весях
завершу ться веректа, наста та пора, коли змовкають цiпи та терницi в
овинах, по скотницях тирлу ться непримiтний лiтньо© пори товар. Поселяни
мiряють нинi берковцями й тримають у тих же берковцях чи зсипають до
пiдклiтей збiжжя, рукомеслий люд - шевцi, гончарi, чинбарi, ткачi -
поспiшають збути витвори рук сво©х на торжищах й покласти до киси
заробленi рiзани, мiдницi, ногати; лучники, сiдельники, ковачi, золотарi
роблять, як i робили, сво дiло - гнуть луки, майструють сiдла, кують чи
позолочують кузнь. Для князя ж i його мужiв наста час подумати про
поповнення княжо© скiницi гривнами, ногатами або ж ромейськими солiдами -
для купiвлi в тих же роме©в кам'яно© потертi, що пiде на злютування стiн у
гридницях та вежах, щитiв та мечiв, пристро©в для оснащення лодiй i для
управлiння лодiями, про поповнення житницi збiжжям, медом, воском, як i
пiдклiтей волокном, хутром - для потреб стольного Черна, дружини лiпшо© i
меншо©, для торгiвлi з тими ж ромеями. Кожен пам'ята : аби земля була
дужою, а життя в нiй надiйним, поселянин ма вiддати князевi те, що з
нього належить, а князь взяти усе, що йому належить: вiд диму - димне, вiд
рала-мiру пшеницi, жита, проса, вiвса, дикушi, вiд бортi, тенет, перевiсищ
- теж десятину, як i вiд зарiбку кожного з людей рукомеслих також
десятину. Всяк зна свою повиннiсть, як зна й мiсце здачi повинностi, а
все ж князь та його мужi мають самi побувати в кожнiй общинi i взяти те,
що належить з общини. Теремковi, старости - люди довiренi, та не завжди
вiрнi, сутяги завзятi, одначе дбають та сутяжать насамперед для себе.
- Конi, хури приготовленi? - поцiкавився в челядника.
- Приготовленi, княже. Похiдна скiтниця - також.
- Скажи во водi Стодорку, най зайде до мене. Вiдтодi, як Вепр зрiкся
високого звання лiпшого мужа i во води в княжiй дружинi, його мiсце посiв
Стодорко, муж не такий одважний, як Вепр, зате тямковитий. Цей не полiзе
на рожен, цей спершу подума , потiм скаже, спершу виважить, потiм зробить.
А все ж було б лiпше, коли б його тямковитiсть та по дналася якось iз
Вепровою одвагою. Був би певнiший, що не сам сто©ть на сторожi Тиверсько©
землi.
- Кликав, княже?
- Так. Вiд'©жджаю на полюддя, Стодорку. У теремi лишаю Малку, а в
городi - тебе. Будь пильним i твердим, анi на п'ядь не вiдступай вiд того,
що ввiв заради супокою я, тим паче в днi торгiв i великих свят.
- Так довго збира шся затриматись на полюддi ?
- Чому довго?
- Ти ж кажеш: i великих свят. А великi свята скоро не передбачаються.
- Всяке може трапитись. Аби не затриматись аж надто довго, ©демо трьома
валками, в усi три кiнцi нашо© землi:
муж Власт - на сi вер, муж Бортник - на полудень, я - на захiд сонця..
На тебе лишаю сусiднi з Черном общини i сам Черн. 3 города не вiдлучайся,
посилай замiсть себе людей довiрених, проте постарайся подбати, аби до
коляди правежi були в скiтницi та житницi. Без цього намiрам нашим не
судитиметься бути здiйсненими.
- Гаразд, княже, зроблю, як велиш. Ось тiльки не розумiю твого
побоювання. Чим стривожений? Чому велиш бути аж надто пильним та
обережним?
Волот мiря його допитливим оком.
- Причин для побоювання, може, й нема , а для тривог , во водо. Не
забувай, Вепр пiшов од нас лютий i кревно ображений, а вiн не забува
образ.
- Гада ш, може прибути сюди з лихим намiром?
- Сам не посмi прийти, а роме©в може привести. Видно було: Стодорко не
зовсiм вiрить тому, що чу .
- Оце так?
- А так, во водо. Розбрат пiшов мiж нас, а там, де розбрат, там усього
можна сподiватися.
- То, може, тобi не слiд би йти на полюддя? Може, я пiшов би замiсть
тебе?
- Нi, пiду сам. Синовi мушу передавати цю науку - як княжити над людом.
Путь слалася коневi пiд ноги туга i бита, проте не мерзла ще. Та й у
аерi не вiдчувалося дихання зими. Була та прохолодна, одначе не холодна ще
пора, коли не лишень на возi, i в сiдлi почува ш себе привiльне та
вiльготно. Он як при мно бадьорить бадьорiсть околiй, коли б не вози та не
потреба триматися возiв, пустив би повiд, припав би до луки та й погнав би
Сiрого вiд долу до пригорка, вiд пригорка до долу. Бо дзвенять вiд
стуку-грюкоту колiс не лише околi©, дзвенить i серце, бо озива ться на
зичне iржання коня не лише упокорена за нiч далина, озива ться молодечим
клекотом ство людське.
- Що, Богданку, - пiзна синовi помисли князь, - не розучився триматися
в сiдлi? Мiг би погнати Сiрого на всю кiнську пору i не впасти пiд копита?
- Мiг би, отче, - осмiхнувся отрок i весело сяйнув очима. - Навiть
хотiв би погнати так. Завважте, який дзвiнкий аер, як уторована для
бiгу-лету путь!
- Буде ще ©х, - вдоволено торкнувся синового плеча, - i бажань, i
нагод, i торовано© та неторовано© путi. Обвикни спершу, вiднови дядькову
науку, а тодi вже й поскачеш. Я дозволю. Це мати твоя бо©ться за тебе, я
не боюсь.
- Не пускали на полюддя?
- Ба нi, на полюддя пустила. До дядька не хоче пускати. Хотiв би
почути, що скажеш ти? Чи дума ш повертатися до ратно© науки?
- А що тут думати? Я дужий нинi, а iншо© науки, окрiм ратно©, для мужiв
нема.
Князь збадьорився, сяяв, як i син, по-молодечому веселими очима.
- Ну, то вважай, що ти повернувсь уже до не©. Либонь, догаду шся, чому
узяв тебе з собою на полюддя?
- Таж сказали: поверта те до ратно© науки.
- Не зовсiм так, сину. Хочу, аби переймав iншу. науку: бути державцем
на Тиверi. Це, щоб знав, теж княжа i не менш важлива, анiж ратна, наука.
Приглядайся, з ким i як вестиме бесiду князь-вiтець, що i яким робом
вимагатиме вiд общини, а що - вiд теремкових. Рано чи пiзно, а настане той
день, коли сядеш замiсть мене на столi. Мусиш зараз уже знати, як правити
людом.
- Нiби це так складно: пiти i взяти, що належить.
- Коли б же було так: прийшов i взяв.
- А як буде?
Князь смi ться з його дитинностi.
- Кажу ж, затим i взяв тебе, щоб бачив. В одному можеш бути певен: за
кожним разом буде по-сво му. Тямиш, що маю на оцi?
- Чом не тямити? З десяти бачених правежiв легше буде вибрати свiй,
анiж тодi, коли не бачив би жодного.
- О! Правдиво кажеш, а ще правдивiше мислиш. Оце, щоб знав, i
найдостовiрнiша суть цi © науки.
Першою общиною, з котро© мали взяти данину, була Приславська, по iменi
городища Прислави, що лежало в пiдгiр'©, оперезане з долiв неширокою, зате
чистою й прозорою через чистоту вод сво©х рiчкою. Угледiли його тодi вже,
як ви©хали з дiброви й опинилися перед доволi-таки широкою галявиною, що
спускалася в дiл. Мужi заговорили навперебiй, однi тiльки показували в той
бiк пугами, iншi милувалися уголос городищем: таке воно мальовничо
вигаптуване було пiд сонцем.
Милувався Приславою й Богданко, кидав то в один, то в другий кiнець
позирки князь.
- Щось бачиш, сину? - поцiкавився зрештою.
- А так, городище бачу, i вельми велике.
- Ото i все?
- А що ж iще мав би бачити?
- Погано дивишся, коли не бачиш. Отам, мiж дерев, - показав канчуком, -
скаче вершник. Видиш?
- Виджу. То й що?
Чого вiн, по-тво му, скаче мiж дерев, а не галявиною, не по торованiй
путi?
Отрок знизу плечем.
- То посланець вiд лiсових осель. Нагледiв нас i хоче попередити
старосту приславського, всiх поселян, аби знали: до них ©де князь i ©де не
на гостину - правеж правити, тож мають бути пильнi i обачнi.
- Отак?
- Отак, сину. А ота стезя, що пiшла в дiброву, щось тобi каже?
- Мабуть, до осель пiшла.
- Правда твоя, до осель. Приславське городище - людне городище, як i
вся приславська верв. його, люду, за загорожею, й поза загорожею.
Що поселяни живуть i за частоколом городища, для Богданка не таке вже й
диво. Скрiзь тепер так: лише давнi роди тримаються городищ, молодшi, надто
тi, що вiдбилися вiд роду, селяться весями, а то й осiбними подвiр'ями в
лiсах. Бiльше дивувався, коли в'©хали до Прислави. Князя зустрiли як i
належить: з хлiбом-сiллю, з медовими речами до хлiба-солi, повели й
розмiстили потому в оселi, що ©© так i йменували тут: княжим теремком. А
вiн хмурився, не виказував обурення, та не виказував i вдоволення. Знай
позирав на тих, що лестили йому, i вiдмовчувався.
"Чому вiтець такий пiдозрiлий? - дивувався отрок. - На подвiр'© он
скiльки будов, у будовах - мед, збiжжя, вiск, волокно. Всюди лад, i люд,
що догляда княже добро, стелиться перед ним, нiби перед самим богом, а
вiн хмуриться, когось зовсiм не помiча , когось винагороджу холодним
позирком i вiдмовчу ться".
Розгадка наклюнулася i показала дзьобика, коли князь залишився
вiч-на-вiч iз теремковим та старостою общини. Поки тi хвалилися йому,
скiльки зiбрали та чого зiбрали, хто з поселян вчасно i справно платить
данину, а з кого треба тягти ©©, нiби дурне теля з болота, ходив по терему
й слухав. Не виказував помiтного невдоволення й тодi, як клали перед ним
палицi й лiчили на зарубках, скiльки взято подимного, скiльки -
порального, медового, хто платив осип ю, хто - волом, хутром, полотном,
скiльки, коли лiчити купно, зiбрано релейного, а скiльки - рукомеслого,
ловчо©ч). Iнакше повiвся князь-аiтець з ролейним старостою, коли довiдався
вiд нього, скiльки не додано та чому не додано, i вже зовсiм iнакше, як
пересвiдчився з вуст того ж старости, що в приславськiй вервi за минуле
лiто число дворiв поселянських зросло всього лиш на два десятки.
- Вони - в городищi? - запитав так собi, нiби мiж iншим, i, почувши, що
таки в городищi, пильно подивився на кожного в пiдзвiтних.
- А весi, що поблизу Прислави, кому платять дань? Ролейний староста
заклiпав подивованими очима й глянув чомусь на теремкового.
- То не весi, княже, - ледве спромiгся той на слово. - То сельбища з
двох-трьох осель. Вони або не мають ще поля, або й не збираються мати.
- I живуть божим промислом?
- Мусять, княже. То здебiльше бiглий люд, тi, що втекли вiд роме©в або
вiд сво©х общин у чому мати породила. Най обживуться, мислимо собi,
зроблять iз роздертей чи з лядин ниву, тодi вже й братимемо з них данину.
- Хто це так мислить?
Князь пождав мить, другу i, нiчого не дiждавшись анi вiд теремкового,
анi вiд релейного старости, швидко, ба рiшуче навiть обернувся до сина.
- Бери, Богданку, п'ять отрокiв i скачи в тi весi, що бачили поблизу
вiд Прислави. Поглянь, чи справдi такi бiднi, скiльки в кожнiй iз них
дворiв, що за люди живуть в оселях i як живуть. Про все довiдайся i скажеш
менi.
- Слухаю князя! - вiдповiв i вклонився, як навчав свого часу дядько.
Чи таким ута мничено важливим видалося Богданковi князеве доручення чи
всього лиш хотiлося почуватися перед отроками тим, що викону аж надто
важливе доручення, не сказав ©м, чому правляться в дiброву. Тодi вже, як
ви©хали на доволi-таки простору галявину при озерi та побачили стадо
корiв, телят ближче до озера, цiлий ряд халуп при лiсi, спинився i виказав
себе.
- Ого! А казали всього лиш двi-три халупи. Отроки переглянулися мiж
собою i, певно, догадалися, чому правились сюди, бо коли пiд'©хали до
осель та покликали мужiв поселянських, старший iз них сказав:
- Перед вами княжич Богданко, син князя Волота. Волi знати, як
iмену ться весь, хто ролейний староста у весi.
- Озерна, достойний, - вiдповiли поселяни. - Весь iмену ться Озерною, а
старости не ма мо, старiйшини родiв.
Я - один iз них, - уклонився княжичевi. - Чим можу прислужитися синовi
володаря землi?
Богданко зчервонiв пiд пильним поглядом, проте недовго вагався.
- Чи давно живете тут, до яко© вервi належите?
- Належимо до Приславсько© вервi, княжичу, а живемо тут всього лиш
шосте лiто, вiдтодi, як спалив нас та вигнав з Придунав'я Хiльбудiй.
- Данину князевi платите?
- А то ж як! I димне, i медове, з сiтей, тенет, перевiсиш, також.
- I цього лiта сплатили вже?
- Сплатили й цього лiта. Ми вельми вдячнi князевi, общинi за пристанище
в лiсi, за все, чим винагородили, зглянувшись на наше безлiття. Тож
платимо справно. Як i старостi релейному. А то ж як! Нападуть роме©, де
знайдемо притулок, лишень у городищi.
Княжич пiдiбрав поводи i змусив Сiрого здати назад.
- То добре. Вельми добре. Ну, а з полем як? Поле ма те?
- Всього лиш роздертi, достойний. Колись, може, буде й поле, зараз
всього лишь роздертi. Можемо показати, коли княжич не вiрить.
- Не треба! Я вiрю, з мене доста. Кинув ще раз позирк на оселi (певно,
лiчив ©х) i, сказавши звичне: "Спаси бiг", - повернув Сiрого в зворотну
путь. За ним рушили й отроки.
- Усе вже чи ще кудись правитимемося?
- Вiдвiда мо весь, що по другий бiк путi, та й повернемо коней до
Прислави..
Знову ©хав попереду i мовчки. Коли ж настав час доповiдати князевi,
покинув, як i належить. Сiрого на iнших i подався чимдуж до верхньо© клiтi
терема.
- Княже! - вигукнув з порога. - Теремковий неправду сказав!
- Як то - неправду?
- Зовсiм-зовсiм неправду. Поселяни живуть весями на два десятки халуп i
щолiта платять тобi данину. дине, що правдою...
- Стривай, стривай. Зараз я покличу обох, i теремкового, i релейного
старосту, скажеш усе те при них. Богданко розгубився.