Страница:
- А як же Божейко?
- Потiм, коли повернешся, скажу. - Не захотiв тривожити завчасно.
Знайшли вони Борича й сказали, що його хоче бачити князь, чи той сам
нагледiв: роме© по©хали на Маркiанополь, а анти збираються в дорогу, -
над'©хав i став неподалiк, роздмухав горно, розклав сво ливарське
причандалля. Князь примiтив те i поспiшив до його стойбища.
- Боричу, - сказав ута мничено. - Ми поверта мося нi з чим. Роме©
перехитрили нас, вивезли полонених з Одесу, i куди - нiхто, сподiваюсь,
уже не скаже. Настала черга нам спробувати перехитрити ©х. Вовк не
перестане навiдуватися до кошари, доки не дiстане по хребту. Скажи, ти
лишився вiрний сво©й землi, люду слов'янському?
- Так, достойний.
- I можеш послужити ©м?
- Як?
- Кажи, чи хочеш, я скажу, як.
- Якщо зможу, послужу.
- Казав, що бачив i завчасу ромейськi приготування до походу. Зможеш
попередити мене у Чернi, коли помiтиш такi приготування i вдруге, i
втрет ?
- Старий я, княже, куди менi. Повiдомляти найзручнiше морем, а який iз
мене кормчий i плавець?
- У тебе знайомi, нашi родаки. Переконай ©х: це конче треба, вiд
цього залежатиме благодать чи, навпаки, безлiття слов'янського люду. Ось
солiди, - подав капшук. - Поговори хоча б iз тими, що продавали нам коней.
Скажи, у п'ять разiв бiльше матимуть, коли повiдомлять.
- Це iнша розмова, княже. Тим молодцям i пiд силу, i доречно буде
податися морем у свою землю.
- На цьому й станемо. Клянусь Перуном.
- Клянусь i я.
/X
Скiльки плив морем, стiльки i гризла князя Волота досада: чому так
сталося, де допустився похибок? Тодi, як наполiг правитися морем, чи
пiзнiше, коли щиросердничав з iмператором i виказав йому, де хова
Хiльбудiй полонених? Чи то ж вигiдно було Юстинiановi спiймати Хiльбудiя
за руку й сказати: ти - тать, а твоя служба в iмператора Вiзантi© -
татьба? Адже тим самим вiн ганьбив би себе, свою iмперiю, стiл, на якому
так високо вознiсся. Отож i могло так статися: не Хiльбудiй догадався, що
татьба його пахне недобрим, i вивiз полонених далi вiд Фракi©, iмператор
прислав кораблi i забрав свiдкiв Хiльбудi во© ганьби. Та як можна було
йому, Волотовi, вчинити iнакше? Не казати, що зна , де полоненi? А чи тим
допомiг би полоненим? Коли б не сказав цього, нарочитi мужi iмператора
взагалi не ви©хали б до Маркiанополя.
Нiби на зло, i небо не обiцяло ясно© днини. Хмурилось i тиснулося до
води, звужувало овиди. А з небом хмурилося й море.
- Знову на бурю збира ться? - обернувся до кормчого.
- Швидше на дощ або на бурю з дощем.
-_ То ще гiрше.
- Така буря i такий дощ не тривають довго. Зате крутить тодi, нiби
дiдько колесом.
Поки що вiтер був несильний i дув iз захiд сонця. Це не вельми
пiдганяло лодiю i прискорювало побачення слiв iз рiдним берегом. Одначе
кормчий не поспiшав казати лодочним: "На весла!" Хто зна , що буде
попереду, можливо, весла стануть диною надi ю на плавання чи й порятунок.
Якщо вiтер крутитиме чи рватиме, мов несамовитий, вiтрила доведеться
опустити, iти на веслах i ждати, поки перемежениться. А перемежениться,
настане повна тиша - знову доведеться гребтись тiльки веслами.
Розглядаючись, Волот примiтив у лодi© Миловиду й затримав на нiй очi.
Сидiла осторонь вiд усiх, куталася в надiлену ©й лодочними верету й
сумувала або всього лиш думала нелегку дiвочу думу.
Пiдiйти й розважити? А чим розважить? Того, Божейка, не везе назад, та
й Випал пущено за димом, у Випалi теж не вельми веселi днi чекають на не©.
Яка примхлива i незбагненна вона, доля людська. Чи мiг подумати тодi,
як бачив це дiвча в Богданка на пострижинах, що здиба його он де, в
далекiй i чужiй Мiзi©? Чув вiд усiх, хто стояв поблизу сина: "Леле, яка
красна на вроду дiвчина! Отаку б княжичу i в жони, а не лишень у
величальницi". I тiшився, що велича така. Чув, як Малка, втративши те
поселянча з виду, бiдкалась та казала: "Яка дiвчина, Волоте. Коби й щастя
нашому княжичу було таке свiтле та ясне, як вона". Знову тiшився, менш за
все думаючи, чи то дiвча, здиба ться вiн десь iз ним чи не здиба ться?
Сказав би хтось, що станеться таке, причинним назвав би або злим
овгуром-вiщуном.
Бiднятко. I лада свого втратило, вважай, безповоротно, i дома, у
Випалi, знайде, напевно, мертву стариню. Казати чи не казати про те, що
сталося з Випалом? А коли поспiшить? Деякi з випальцiв залишились живi. Що
коли серед тих деяких i ©© стариня? Пливе он i, певно ж, сподiва ться
побачити ©©, вiрить, що поверта ться до мами, а з мамою - до щастя.
"А може, сказати все-таки, що сталося з Випалом? Пiде - i кане мiж
люду. Куди подiнеться, де прихилить голову, коли у городищi анi родакiв,
анi оселi? Най би приходила й була при Малцi челядницею".
Аж кинувся вiд тi © думки: йому тiльки шкода Миловидки чи хоче, аби не
йшла вiд нього? Вiдколи угледiв там, у бiдi, не переста думати i дбати
про не©.
"Одначе не тiльки ж я, - виправдову ться. - Борич теж дбав i без
усякого умислу. Так i сказав: "Не для того брав ©© серед знедолених, аби
зробити знедоленою. Збагнув, яке безлiття чека надiлену божественною
лiпотою рабиню i викупив". Жiнка створена богами на те, щоб множити рiд
людський. А така множитиме лише красних серцем i плоттю. То чому й не
подбати про таку? Чи таких, як вона, багато на свiтi?"
Не втримався, знов скосив оком на Миловиду й помiтив нараз, що вона теж
дивиться на князя. Не допитливими, нi, сумними й болiсно-благальними
очима.
- Щось хочеш запитати, дiвчино? - ступив крок i сiв поруч.
- Все те ж, княже: невже нема й не буде нiякого порятунку для тих, що
лишилися в роме©в?
Помовчав, бо знову гадав: казати - чи не казати?
- Ромейський iмператор обiцяв прислати до нас сво©х слiв. Будемо
домагатися, аби повернули. Вiн не хоче вiйни з антами, отож змушений буде
прислухатися.
Нiч застала в морi i надто далеко вiд сво © землi. Та й темна, з усього
видно, буде. А в темрявi морем далеко не пiдеш.
- Попереду ромейське пристанище Томи, - нагадав кормчий.. -
Добиратимемося до нього чи заночу мо на пустельному березi?
- Ми вже ночували раз. Було б лiпше, коли б зовсiм не ви©здити на
берег.
- Можна й не ви©здити. Пiдiйдемо ближче до берега, станемо на корчагу
та й заночу мо. А пливти наослiп небезпечно.
- Отак i зробимо.
Зворотна путь видалася важкою i тривалою. Тi ©, першо©, ночi таки
застукав у морi й мочив до ранку, а потiм мало не до полудня дощ, по дощi
настала цiлковита тиша. Отож лодочнi греблись та греблись, а знову змушенi
були стати на ночiвлю в морi. У гирло Днiстра зайшли десь аж на третю добу
i то над самий вечiр. Були стомленi, i змученi, i вимоклi до нитки. Тому
не стали добиратися до Тiри, вибрали зручне мiсце й спинилися на нiч
табором. Для слiв, князя i окремо - для Миловиди напнули намети, лодочнi
назбирали сухих дров i розклали багаття, аби обсохнути до ночi та й уночi
грiтися, пильнуючи табiр.
Почувалися всi вiльно i примiтно полегшено. Хоча до тиверських весей
неблизько (межа осiдлостi йшла вище, тут - незайманщина), а все ж це була
вже своя земля, на нiй ступалося i вiльнiше, i певнiше. До всього й лiс не
скрiзь пiдходив до берега. Зеленiли понад лиманом галявини, полискували
чистими плесами прiснi озерця, така первинна краса та свiжiсть напливали
звiдусiль, яку можна подибати тiльки раннього передлiття i саме там, де не
ступала людська нога. Чи Волот такий зворушений був тим видивом окружним,
чи захотiв розiм'ятися пiсля кiлькаденного плавання, - полишив
заклопотаних сво©ми клопотами дулiбiв та й пiшов знiчев'я берегом - спершу
до зелено© галявини, далi загледiв, що то - мокрий луг, i взяв ближче до
лiсу. Йшов, споглядав лiпоту довкружну, тiшився, буянням зеленi,
торжеством життя на землi i нi про що, здавалось, не думав. А втiм, нi.
Раз тiшився, виходить, думав. Лiпо йому тут, серце кличе. Куди й пощо - до
пуття не зна , а кличе. Хочеться привiлля чи все ще точить, нiби шашiль
дерево, невдача, те, що по©хав до роме©в i опростоволосився в ромеях? А чи
так уже й опростоволосився? Ну, не повернув люду тиверського, обскакали
його роме© з людом. Однак i роме©в припер до муру. Вибачались за
вторгнення, сказали, пришлють слiв i покриють вчинену розбо м шкоду,
складуть ряд про мир i злагоду мiж землями-сусiдами. Бо не хочуть розбрату
i сiчi з антами, бо знають, хто такi анти.
Зачув, як хлюпнуло щось за зарослями, i спинився. Перше, що впало у
вiчi, - синiло плесо мiж гiллям. Розглянувся - i затамував вiддих: в
озерi, за зарослями, купалася дiвчина. Смiялась вiд холоду чи при много
вдоволення i викидала поперед себе руки, одгрiбала ними воду, вигинала
бiле на синiй гладiнi тiло, - таке бiле i таке пружне та знадливе
непорочно накресленими лiнiями, що князь як став, застигнутий, так i
стояв, не зважуючись поворухнутися.
А дiвчина не помiчала, що не сама тут. Коли б помiтила, не почувала б
себе так вольготно i безборонно привiльно; лягла горiлиць, розкинула на
водi руки, дивиться в небо i милу ться небом.
"Миловида!" - Князь розгледiв нарештi вид ©© й пiзнав. Якусь мить не
мiг втямити, що йому вдiяти. Стояти й дивитись не випада - не молодець
уже, а до того ж князь, привiдця й совiсть усього люду, - i йти боязко.
Примiтить, що був тут, бачив ©© нагу - до стiйбища не прийде, втече,
палена соромом.
Дiждався, поки перевернулася ниць та занурилася в воду, i пiшов прiч,
удаючи, що нiкого не бачив тут, нiчого не зна .
А настала нiч - мiсця собi не мiг нагрiти в просторому княжому наметi.
Лягав спати - не спалося, те й робив, що перекидався з боку на бiк, сiдав
- не сидiлося. Мов дивне видиво, ставала перед очi й будила уяву ота
русалка бiлотiла, дiвчина з божественними лiнiями жiночих зваб. А
найбiльше те, мабуть, перевертало його й колобродило в ньому, що вона була
поруч, через один намет, може, спала, а може, й нi. Нiч не пiзня ще, а
думати про що. Ано, ©й теж про що думати.
"Не для того брав ©© серед знедолених, - вкотре пригадував Борича i
його мудрiсть, - аби зробити знедоленою. Збагнув, яке безлiття чека
надiлену божественною лiпотою рабиню, i пошкодував ©©". А вiн, князь
Волот, чи пошкоду тим, що не скаже правди i про Випал, i про Божейка?
Вивезти з роме©в вивiз, а куди i для кого привiз? Випал спалено, стариню,
гляди, порубано, а ровесникiв ©© сплутано й загнано в чужi землi. На таку
знайдеться хтось? А хто вiн буде, той хтось? I чому князь Волот мав везти
цю божественно© лiпоти дiвчину для когось? Казав уже i ще раз скаже: такi,
як Миловида, створенi богами на те, щоб множити рiд людський, народжувати
красних серцем i видом молодцiв. Чи йому, князевi, заборонить хтось мати
другу жону? Чи його осудять цiкавi, коли пояснить цiкавим: "Я хочу, аби в
Тиверi було кому сiсти на княжий стiл, аби в мене були сини-соколи, тi, що
боронитимуть землю вiд татей iз чужкраю. Ця - та, що народить ©х, що
примножить рiд Волотiв i славу Волотiв..." Супротивитиметься Малка? А хто
питатиме Малку, коли вона не здатна вже народжувати ©х? Як вiн, князь,
зволить, так i буде. Та й мати Доброгнiва благословить на це. Вона зна ,
як було Волотам, коли загинув муж ©©, князь Ярош, а згодом - i старший
син. Уся надiя була потому на нього, Волота, як нинi - на Богданка. То чи
варто вагатися, коли так? Дiвка зрiла вже, ма розумiти, чого хоче вiд не©
i що дасть ©й князь; не поселянкою - володаркою землi Тиверсько© стане,
матиме в особi мужа князя-повелителя, сво вогнище i сво© розкошi в Чернi
чи поза Черном.
Схопився, вжалений тi ю вiрою i тими злюбними намiрами, ба вотолу
накинув уже на плечi, а далi намету не пiшов.
"Що ж я скажу ©й? - спинив себе. - 3 чого почну розмову? З безвиходi, в
якiй опинилася, з правди, що ©© рано чи пiзно маю сказати? То ж он яка
правда, вона уб' дiвчину. Чи пiсля того можу говорити про злюб i про сво©
бажання зробити ©© щасливою? А говорити мушу зараз. Там, у Чернi, гляди,
не до Миловиди буде, оглянутись можу не встигнути, як по нiй i слiд
прохолоне".
I хотiв, i не зважувався пiдiйти до намету вивезено© з роме©в
полонянки. То правда, нiч не така вже й пiзня, однак дiвчина он скiльки не
доспала ©х, як перестрахалася за тi тривожнi днi, за недоспанi ночi. Не
даремно ж так полоскалася в озерi, так старанно змивала з себе i пiт, i
бруд, i страх ромейський, користуючись тим, що поруч анi лялечки.
Аби не туманiти на самотi, пiшов до сторожi.
- Хто? - запитали зненацька i не там, де сподiвався.
- Князь. Пильну ш?
- Ано. Нiч, мовби вороняче крило, за п'ядь нiчого не видно. Мусимо
дивитись, i в оба.
- Пильнуйте. Земля ця хоча й наша, все ж незайманщина. I татi, i роме©
можуть об'явитися.
- Затим i вогнища загасили, княже. Аби не привабили когось.
Помовчав, i вже тодi, як надумав iти, сказав сторожовому.
- Таки знову дощ, мабуть, буде. Геть замоложило небо.
Бiля Миловидиного намету зупинився й прислухався. Таки спить, мабуть,
анi звуку, анi пiвзвуку з ©© похiдно© оселi.
"Хiба покликати? Чи я не волен робити так, як хочу?"
Ступив крок, другий i одхилив запону.
- Миловидко! Гей, Миловидко, чу ш?
Мовчання. Прислухався - i вловив неголосне, одначе й не стримуване
пересторогою дихання.
Спить. Уявив собi, яка вона там, за пеленою темряви, за якийсь крок чи,
може, пiвтора вiд нього, й задихнувся, мiцнiше, нiж досi, стиснув запону в
руцi. Проте не шарпнув ©© й не вiдкинув як недолугу, нiчого не варту
заваду.
"Я не обавник якийсь", - осмикнув себе i, щоб чогось не сталося раптом,
одвернувся й посунув до свого намету.
Кинув осторонь вотолу i так, як ходив, упав на постiль. Чи довго лежав,
тамуючи бажання-муку, не зна . Певно, довго, бо коли засинав, не
сумнiвався уже: не сьогоднi, то завтра, а буде так, як хоче. Коли ж
заснув, спав, видимо, мiцно, бо не одразу почув, як налетiла звiдтам,
iз-за гiр, буря й шарпнула наметом. Тодi аж кинувся й завважив неабияку
колотнечу в небi, як плеснула синiм свiтлом блискавиця й торохнув дужий,
iз трiском та вилясками грiм. А вслiд за тим полосонув по намету густий i
буряний дощ.
Не встиг пiдвестися i втямити, де вiн, що дi ться довкола нього, знову
креснула, освiтивши лиман, лодiю в лиманi блискавиця, сколихнув землю
сильний (таке вiдчуття, що зовсiм поруч) грiм.
- Ой боженьку! - заволав хтось жiночим голосом, i князевi не треба було
догадуватися, хто кричить, - з жiнок вона одна тут, крiм Миловиди, бiльше
нема кому кричати.
Схопився, кинувся до влазу, та одразу ж i подався назад, шукав, мацаючи
руками, вотолу. А блискавки, здавалось, i не згасали, креслили за
нещiльною стiною намету небо - то вздовж, то впоперек, i кожен ©хнiй
спалах супроводжувався ударом грому, часом вiддаленим, а бiльше близьким i
несхибно разючим.
Вихопився назовнi й одразу ж наразився на густий та буряний дощ, а
вслiд за тим - на ще вiдчайдушнiший, нiж перше, дiвочий крик.
- Миловидо! - шарпнув запону й опинився поруч iз зiщуленою, волаючою
про помiч дiвчиною. - Що з тобою, Миловидо?
Немов налякана коршуном голубка, кинулась до князя, обхопила руками
мiцну його шию, тиснеться i плаче, а плачучи, позойку . Була гаряча ще зi
сну i разом з тим трепетно довiрлива, така прихильна й довiрлива, що вiн
сам вiдчув у собi змалiння сили й затремтiв знеможеним солодощами тiлом.
- Заспокойся! - угомоняв ©©. - Скажи, хто тут, чом так перелякалася ?
- Я боюся, княже. Кари бога-громовика боюся! - казала й тремтiла, мов
лист на вiтрi. - Чу ш, як грюка ? Довкола намета б' , все поцiля .
- Ну що-бо ти! - зiтхнув полегшено й сам, здавалось, заспоко©вся по
тому зiтханню. - То тiльки зда ться, що все по тобi й по тобi. Далеко б' .
Бачиш, менi нiчого. I тобi нiчого вже не буде. Заспокойся.
Пригортав i пе тив ©©, мов дитя. Зрештою вiдчув: заважа змокла, поки
бiг, вотола, й скинув ©© одним махом плеча. Сiв зручнiш i Миловиду вмостив
зручнiше.
"Боже Свароже! - казав сам собi i захлинався тим казанням. - Вона
осьдечки, на руках у мене. Липне, нiби мокрий лист, i шука захисту".
Чи такий радий був i не тямив на радощах, що робить, чи, навпаки, тямив
i користався нагодою, - однi ю рукою горнув до себе Миловиду, другою
гладив-заспокоював, а гладячи, звiрявся: то ж не мана була, еге? У це©
дiвчини такi ж дивовижно непорочнi лiнi©, як i в тi ©, що купалася в
озерi, вона уся така, як видавалася там.
Що певнiший був у сво©х звiряннях, то вiдчутнiше п'янiв i втрачав над
собою владу. Спершу тiльки аж надто щиро горнув до себе дiвчину й купався
обличчям у ©© розпущених на нiч косах, а далi й зовсiм пустився берега:
вiдчув на собi гаряче дiвоче дихання й припав до вiдкритих з ляку чи з
надмiрно© довiрливостi уст.
З усього, що було потiм, пам'ята одне: з покiрно© щойно дiвчини
Миловида зробилася раптом кицькою.
- Кня... Княже?! -шарпнулася пiд ним, пориваючись випручатися, та,
безсила зробити те, уперлася руками в обличчя й запустила, куди бачила,
пазурi сво©. Волот змушений був вiдвернутися, а проте не послабив обiймiв.
Пiдцьвохнутий злюбним жаданням, ще вiдчайдушнiше прагнув жаданого. Щось
обiцяв явно не схильнiй до злюбу дiвчинi, в чомусь присягався i певен був,
вона не лишиться глухою до його княжого слова: обiця ж не якусь там
абищицю - золотi гори. А замiсть послуху i згоди отримав рiзкий i болiсний
удар у плече.
Тодi аж, як сахнувся вiд не© й затиснув уражене мiсце рукою, збагнув,
що сталося. Боронячись, Миловида натрапила рукою на приторочений у нього
до пояса стилет, вихопила його i вразила прикрите всього лиш сорочкою
тiло. Болю, принаймнi такого, як спершу, не вiдчував уже, зате явно
вiдчував, як розплива ться пiд рукою липка й гаряча кров.
У спалахах, що ©х не переставали викрешувати блискавицi, побачив, як
тиснулася в кутку перелякана тим, що сталося, дiвчина й тримала перед себе
нацiлений на нього стилет.
Хiть одразу ж згасла, замiсть не© злоба пiдступила до серця i стала
помiтно закипати в серцi.
- Як же ти посмiла?
- А князь як посмiв?
Аж пересмикнуло Волота. Нацiлився було сказати те, що спливло тi © митi
на думку, та опам'ятався i стримав себе.
- Я ж не тать i не обавник. Кажу: вподобав тебе, хочу, щоб стала менi
жоною. Чи, дума ш, так собi йшов до Борича, правдами i неправдами визволяв
з неволi?
- То й я ж уразила не так, щоб дуже, я - аби угамувати лишень хiть.
- Добре менi не дуже. Кров цебенить, мов iз вепра. Накинь вотолу та
пiди в мiй намет, принеси кису шкiряну. Там полотно, добудеш i
перев'яжеш рану.
Послухалася i не зволiкала. I грози, здавалось, не боялася вже - вона
помiтно вiдкотилася за лиман, лише блискавицi кресали раз у раз й
освiтлювали ©й путь до намету, пошуки киси в наметi.
- Знiми, княже, сорочку, - звелiла, коли приготувала полотно.
- Знiмай сама. Уразила так, що й рукою не годен поворухнути.
Мовчки погодилася, мовчки й знiмала. Взялася за край рукава на здоровiй
руцi й звелiла, аби князь допомагав ©й звiльнитися вiд сво © вдяганки.
Потiм пiдвелася, стала над Волотом i обережно скинула сорочку через
голову. Ту, уражену, руку звiльнила вiд не© останньою.
Наклала на рану шмат згорнутого в кiлька полотна i знову попросила
Волота потримати, аби не впало. Далi вже пеленала руку, а з рукою й плече
сама й пеленала старанно, як здалося князевi, не без спiвчуття.
- Що скажу завтра лодочним, нарочитим мужам iз Волина? - питався у не©,
i важко було добрати, усе ще попрiка чи просто журиться. - Рану нанесла,
твар подовбала. Це за те, що порятував вiд ганьби, вивiз iз неволi
ромейсько©?
- Чи князь на те вивозив, щоб порятувати з одно©, а завдати iншо©
ганьби?
- Кажу ж, уподобав тебе, хочу, щоб стала менi жоною.
- У князя жона, я бачила i знаю.
Умовк на мить, дума -гада , як ©й пояснити, такiй зеленiй i такiй
чистiй.
- Ти не все зна ш про княгиню Малку. Коли довiда шся, iнакше
мислитимеш.
- Iнакше не можна, княже.
- Можна, Миловидко. I варто, - зважився сказати бiльше, анiж хотiв би
зараз. - То правда, я горю бажанням злюбу, ти така жадана, так до серця
менi, як нiхто досi не був i не буде. А проте не лише тому хочу взяти тебе
за жону. Малка не здатна бiльше народжувати дiтей. Пiдвередила себе, коли
народжувала найменшу, i не може тепер бути непраздною. А ти он яка лiпотна
дiвка. Ти народиш менi синiв-красенiв i станеш наймилiшою з усiх жон, що
на свiтi.
- Князь говорить неподобнi речi.
- Чом неподобнi? Нiби не вiда ш, зрiла вже, не сьогоднi, то завтра
горiтимеш бажанням злюбу. То ж i стань мо ю. Богами нашими присягаюся:
будеш першою жоною в Чернi.
- У мене ладо.
- Той, Божейко?
- Ано. Ми заприсяглися бути у парi з ним. Там, у бiдi, присягалися,
князю.
- А Лада? Невже Миловидка не збагнула: богиня Лада пiшла супроти вашого
бажання. То з ©© волi об'явилися у Випалi роме©, то вона вчинила так, аби
вас роз' днали i в ромеях. Ти зараз на сво©й землi, на вольнiй волi, а
Божейка повезли з Одесу на край свiту, туди, звiдки не буде вже вороття.
- Як це - повезли? Адже князь казав, роме© не схочуть за©датися з
антами, роме© повернуть полонених.
- Тодi казав, аби заспоко©ти тебе, зараз кажу правду.
Хилилася пiд вагою видимого горя, й не знала, що ©й дiяти. Перечити?
Кричати, що то лжа, князь хоче всього лиш обаяти? А звiдки зна , звiдки
може знати тепер, де правда, а де лжа?
Затулила вид свiй руками, хилилась та й хилилась на вимощене лодочними
ложе. I плакала схиляючись. Тихо i жалiсно, подитячому надривно.
Якийсь час Волот не зважувався наполягати на сво му. I заспокоювати не
заспокоював.
- Я тому й прийшов до Миловидки, - заговорив, коли стишилася трохи, -
тому, кажу, й прийшов, що вiрю: вона достойна бути щасливою, бо ма вiд
мами-природи все, щоб робити щасливими iнших.
- Де те щастя, князю?
- Вдумайся, дiвчинко гожа, i збагнеш: воно поруч. Не Божейковi - менi
судилася ти. Це богиня Лада повернула тебе до мене. То ж i кажу: приходь i
будь княгинею Тиверi. Я - муж при силi i здоров'©, я зможу дати тобi все,
чого захочеш. Дай менi одне - прихильнiсть серця свого, взамiн матимеш
усе.
Помовчала i вже потiм вирекла з освiтлено© блискавицею ночi:
- Ти не зна ш, княже, Божейка, не вiда ш, яке велике у нас iз ним
бажання злюбу. Що ти i що тво© обiцянки супроти того, що дали б менi
позирки Божейкових очей, Божейковi пестощi та злюбнi втiхи! - мало не
крикнула у вiдча©.
То було занадто, надмiру занадто. Та князь не вiдповiв на ту
надмiрнiсть гнiвом, у нього вистачило мудростi не прийняти образу за
образу.
- й iншi, дiвчино, принади у мужiв, окрiм очей та пестощiв. То
похвально, що ти вiриш, що умi ш вiрити. Та зважай i на те, що я кажу:
Божейко твiй, коли б вiн був не просто собi отроком чи .мужем - богом, i
тодi не зможе повернутися звiдтам, куди запроторить його Хiльбудiй. Чи
Миловидка не чула: усiх наших поселян вивезено на далекi чужинськi торги,
туди, де продають на каторги, у рабство! А з рабства вороття нема. Божейка
завдадуть у вериги, прикують до галери, примусять гребти стiльки, скiльки
суджено йому жити.
- Тодi... тодi й менi не буде життя.
х
Такий пильний був во вода Вепр пiсля всього, що сталося у Тиверськiй
землi, чи сторожа випадково нагледiла княжу лодiю й застерегла його, - тi,
що правилися з-над моря, ще й Стрибожого каменя не поминули, а до
пристанища на Днiстрi поспiшала вже виряджена во водою челядь, поспiшав i
сам во вода в оточеннi отрокiв.
- Князь Волот, нарочитi мужi повертаються з роме©в, - казали тим, хто
питався, що сталося, i не знати, чого було бiльше у тих
казаннях-роз'ясненнях: сподiвано© радостi а чи передчуття тривожних
несподiванок. здили ж не в гостi до ромейського iмператора, он яке лихо
погнало за море i князя, i нарочитих мужiв волинських. А що ви©здили? Еге,
чи то ж ви©здили щось?
Вiтрила майнали вже, лодiя iшла на веслах, отож посувалася супроти
бистрини, мовби рак по дну - на диво звiльна.
- Чи серед мужiв князь? - питали старшi молодших. - Бачите князя?
- Нiби .
Тиверцi пожвавлюються й помiтно яснiють лицями.
- З добром прибувши, князю! З добром вас, мужi нарочитi, усi, хто
поверта ться до рiдно© землi. Як плавалось?
- Хвала богам, вернулися здоровi. А що земля? Що чувати в землi
Тиверськiй?
- Окрiм давнiх, посiяних ромейськими татями скорбот нiякого iншого лиха
чи урону землi Тиверськiй не завдано. Покора й спокiй, княже.
- Спаси бiг за добрi вiстi.
Ратнi люди дають князю й мужам коней, челядь iде до лодi© й порядку
разом iз воями, що були з князем, бiля речей княжих.
- Тобi теж велено iти з нами, - кажуть Миловидi.
Дiвчина не перечить, мовчки сходить на берег, мовчки й просту слiдом
за челяддю. Хода лишень не та, що в них. Анi радостi, анi бадьоростi не
почувалося в нiй. Такою печаллю свiтився вид, промовляла постава, нiби не
©© це визволили з полону й привезли в рiдну землю, - вона стала полонянкою
тиверського князя, а вiдтак i тиверцiв.
Стриманим був i князь Волот. Вепр помiтив те й уловчився стати ближче
до свого побратима й повелителя.
- Не вельми багато ви©здили, бачу.
- Окрiм обiцянки прислати слiв i домовитися про вiдшкодування збиткiв,
про добросусiдство, нiчого втiшного не веземо з роме©в.
- Вiд роме©в чогось iншого годi було й сподiватися. - Вепр помовчав i
вже потiм додав: - А я теж не дуже втiшу тебе, княже.
- Як то?
- В землi, у Чернi справдi усе гаразд, а вогнище тво не обiйшла обида.
- Щось сталося з Малкою?
- Та нi, Малка жива й здорова. З Богданком прилучилася бiда.
Волот натягнув поводи й зупинив Вороного.
- Як то - з Богданком? Що могло статися з Богданком? Упав з коня,
скалiчився?
- Того, хвала богам, не сталося. З очима негаразд.
Дивився пильно i ждав.
- I дуже негаразд?
- Достеменно не знаю. Золотавиця нiбито уразила ©х.
Бачив, во вода не все каже, та й самому не випадало допитуватися при
людях. Тож торкнув коня i рушив. А серце, чув, занiмiло i не вiдходить
уже. Чи то ж жарти: Богданко, диний син, дина надiя, заслаб на очi! Що ж
буде, коли слабiсть страшна, коли пересторога ця - натяк бути мужнiм?
Такий, що приострожив би коня й погнав би вихором у город - до жони i
сина. Та ба, не випада князевi уподiбнюватись поселяниновi, тому, у кого
чадо - вершина клопотiв, всьому початок i всьому кiнець. I терпiв, поки
до©хав до вогнища, i при©хав, найперше подбав, аби гостям було привiтно й
затишно у його вогнищi. Тодi аж, як позбувся тих турбот i зняв iз себе всi
вериги, постав перед Малкою й запитав тривожними очима Малку: "Що сталося
i як сталося?"
Така знесилена була турботами його жона чи така перестрахана хворобою
- Потiм, коли повернешся, скажу. - Не захотiв тривожити завчасно.
Знайшли вони Борича й сказали, що його хоче бачити князь, чи той сам
нагледiв: роме© по©хали на Маркiанополь, а анти збираються в дорогу, -
над'©хав i став неподалiк, роздмухав горно, розклав сво ливарське
причандалля. Князь примiтив те i поспiшив до його стойбища.
- Боричу, - сказав ута мничено. - Ми поверта мося нi з чим. Роме©
перехитрили нас, вивезли полонених з Одесу, i куди - нiхто, сподiваюсь,
уже не скаже. Настала черга нам спробувати перехитрити ©х. Вовк не
перестане навiдуватися до кошари, доки не дiстане по хребту. Скажи, ти
лишився вiрний сво©й землi, люду слов'янському?
- Так, достойний.
- I можеш послужити ©м?
- Як?
- Кажи, чи хочеш, я скажу, як.
- Якщо зможу, послужу.
- Казав, що бачив i завчасу ромейськi приготування до походу. Зможеш
попередити мене у Чернi, коли помiтиш такi приготування i вдруге, i
втрет ?
- Старий я, княже, куди менi. Повiдомляти найзручнiше морем, а який iз
мене кормчий i плавець?
- У тебе знайомi, нашi родаки. Переконай ©х: це конче треба, вiд
цього залежатиме благодать чи, навпаки, безлiття слов'янського люду. Ось
солiди, - подав капшук. - Поговори хоча б iз тими, що продавали нам коней.
Скажи, у п'ять разiв бiльше матимуть, коли повiдомлять.
- Це iнша розмова, княже. Тим молодцям i пiд силу, i доречно буде
податися морем у свою землю.
- На цьому й станемо. Клянусь Перуном.
- Клянусь i я.
/X
Скiльки плив морем, стiльки i гризла князя Волота досада: чому так
сталося, де допустився похибок? Тодi, як наполiг правитися морем, чи
пiзнiше, коли щиросердничав з iмператором i виказав йому, де хова
Хiльбудiй полонених? Чи то ж вигiдно було Юстинiановi спiймати Хiльбудiя
за руку й сказати: ти - тать, а твоя служба в iмператора Вiзантi© -
татьба? Адже тим самим вiн ганьбив би себе, свою iмперiю, стiл, на якому
так високо вознiсся. Отож i могло так статися: не Хiльбудiй догадався, що
татьба його пахне недобрим, i вивiз полонених далi вiд Фракi©, iмператор
прислав кораблi i забрав свiдкiв Хiльбудi во© ганьби. Та як можна було
йому, Волотовi, вчинити iнакше? Не казати, що зна , де полоненi? А чи тим
допомiг би полоненим? Коли б не сказав цього, нарочитi мужi iмператора
взагалi не ви©хали б до Маркiанополя.
Нiби на зло, i небо не обiцяло ясно© днини. Хмурилось i тиснулося до
води, звужувало овиди. А з небом хмурилося й море.
- Знову на бурю збира ться? - обернувся до кормчого.
- Швидше на дощ або на бурю з дощем.
-_ То ще гiрше.
- Така буря i такий дощ не тривають довго. Зате крутить тодi, нiби
дiдько колесом.
Поки що вiтер був несильний i дув iз захiд сонця. Це не вельми
пiдганяло лодiю i прискорювало побачення слiв iз рiдним берегом. Одначе
кормчий не поспiшав казати лодочним: "На весла!" Хто зна , що буде
попереду, можливо, весла стануть диною надi ю на плавання чи й порятунок.
Якщо вiтер крутитиме чи рватиме, мов несамовитий, вiтрила доведеться
опустити, iти на веслах i ждати, поки перемежениться. А перемежениться,
настане повна тиша - знову доведеться гребтись тiльки веслами.
Розглядаючись, Волот примiтив у лодi© Миловиду й затримав на нiй очi.
Сидiла осторонь вiд усiх, куталася в надiлену ©й лодочними верету й
сумувала або всього лиш думала нелегку дiвочу думу.
Пiдiйти й розважити? А чим розважить? Того, Божейка, не везе назад, та
й Випал пущено за димом, у Випалi теж не вельми веселi днi чекають на не©.
Яка примхлива i незбагненна вона, доля людська. Чи мiг подумати тодi,
як бачив це дiвча в Богданка на пострижинах, що здиба його он де, в
далекiй i чужiй Мiзi©? Чув вiд усiх, хто стояв поблизу сина: "Леле, яка
красна на вроду дiвчина! Отаку б княжичу i в жони, а не лишень у
величальницi". I тiшився, що велича така. Чув, як Малка, втративши те
поселянча з виду, бiдкалась та казала: "Яка дiвчина, Волоте. Коби й щастя
нашому княжичу було таке свiтле та ясне, як вона". Знову тiшився, менш за
все думаючи, чи то дiвча, здиба ться вiн десь iз ним чи не здиба ться?
Сказав би хтось, що станеться таке, причинним назвав би або злим
овгуром-вiщуном.
Бiднятко. I лада свого втратило, вважай, безповоротно, i дома, у
Випалi, знайде, напевно, мертву стариню. Казати чи не казати про те, що
сталося з Випалом? А коли поспiшить? Деякi з випальцiв залишились живi. Що
коли серед тих деяких i ©© стариня? Пливе он i, певно ж, сподiва ться
побачити ©©, вiрить, що поверта ться до мами, а з мамою - до щастя.
"А може, сказати все-таки, що сталося з Випалом? Пiде - i кане мiж
люду. Куди подiнеться, де прихилить голову, коли у городищi анi родакiв,
анi оселi? Най би приходила й була при Малцi челядницею".
Аж кинувся вiд тi © думки: йому тiльки шкода Миловидки чи хоче, аби не
йшла вiд нього? Вiдколи угледiв там, у бiдi, не переста думати i дбати
про не©.
"Одначе не тiльки ж я, - виправдову ться. - Борич теж дбав i без
усякого умислу. Так i сказав: "Не для того брав ©© серед знедолених, аби
зробити знедоленою. Збагнув, яке безлiття чека надiлену божественною
лiпотою рабиню i викупив". Жiнка створена богами на те, щоб множити рiд
людський. А така множитиме лише красних серцем i плоттю. То чому й не
подбати про таку? Чи таких, як вона, багато на свiтi?"
Не втримався, знов скосив оком на Миловиду й помiтив нараз, що вона теж
дивиться на князя. Не допитливими, нi, сумними й болiсно-благальними
очима.
- Щось хочеш запитати, дiвчино? - ступив крок i сiв поруч.
- Все те ж, княже: невже нема й не буде нiякого порятунку для тих, що
лишилися в роме©в?
Помовчав, бо знову гадав: казати - чи не казати?
- Ромейський iмператор обiцяв прислати до нас сво©х слiв. Будемо
домагатися, аби повернули. Вiн не хоче вiйни з антами, отож змушений буде
прислухатися.
Нiч застала в морi i надто далеко вiд сво © землi. Та й темна, з усього
видно, буде. А в темрявi морем далеко не пiдеш.
- Попереду ромейське пристанище Томи, - нагадав кормчий.. -
Добиратимемося до нього чи заночу мо на пустельному березi?
- Ми вже ночували раз. Було б лiпше, коли б зовсiм не ви©здити на
берег.
- Можна й не ви©здити. Пiдiйдемо ближче до берега, станемо на корчагу
та й заночу мо. А пливти наослiп небезпечно.
- Отак i зробимо.
Зворотна путь видалася важкою i тривалою. Тi ©, першо©, ночi таки
застукав у морi й мочив до ранку, а потiм мало не до полудня дощ, по дощi
настала цiлковита тиша. Отож лодочнi греблись та греблись, а знову змушенi
були стати на ночiвлю в морi. У гирло Днiстра зайшли десь аж на третю добу
i то над самий вечiр. Були стомленi, i змученi, i вимоклi до нитки. Тому
не стали добиратися до Тiри, вибрали зручне мiсце й спинилися на нiч
табором. Для слiв, князя i окремо - для Миловиди напнули намети, лодочнi
назбирали сухих дров i розклали багаття, аби обсохнути до ночi та й уночi
грiтися, пильнуючи табiр.
Почувалися всi вiльно i примiтно полегшено. Хоча до тиверських весей
неблизько (межа осiдлостi йшла вище, тут - незайманщина), а все ж це була
вже своя земля, на нiй ступалося i вiльнiше, i певнiше. До всього й лiс не
скрiзь пiдходив до берега. Зеленiли понад лиманом галявини, полискували
чистими плесами прiснi озерця, така первинна краса та свiжiсть напливали
звiдусiль, яку можна подибати тiльки раннього передлiття i саме там, де не
ступала людська нога. Чи Волот такий зворушений був тим видивом окружним,
чи захотiв розiм'ятися пiсля кiлькаденного плавання, - полишив
заклопотаних сво©ми клопотами дулiбiв та й пiшов знiчев'я берегом - спершу
до зелено© галявини, далi загледiв, що то - мокрий луг, i взяв ближче до
лiсу. Йшов, споглядав лiпоту довкружну, тiшився, буянням зеленi,
торжеством життя на землi i нi про що, здавалось, не думав. А втiм, нi.
Раз тiшився, виходить, думав. Лiпо йому тут, серце кличе. Куди й пощо - до
пуття не зна , а кличе. Хочеться привiлля чи все ще точить, нiби шашiль
дерево, невдача, те, що по©хав до роме©в i опростоволосився в ромеях? А чи
так уже й опростоволосився? Ну, не повернув люду тиверського, обскакали
його роме© з людом. Однак i роме©в припер до муру. Вибачались за
вторгнення, сказали, пришлють слiв i покриють вчинену розбо м шкоду,
складуть ряд про мир i злагоду мiж землями-сусiдами. Бо не хочуть розбрату
i сiчi з антами, бо знають, хто такi анти.
Зачув, як хлюпнуло щось за зарослями, i спинився. Перше, що впало у
вiчi, - синiло плесо мiж гiллям. Розглянувся - i затамував вiддих: в
озерi, за зарослями, купалася дiвчина. Смiялась вiд холоду чи при много
вдоволення i викидала поперед себе руки, одгрiбала ними воду, вигинала
бiле на синiй гладiнi тiло, - таке бiле i таке пружне та знадливе
непорочно накресленими лiнiями, що князь як став, застигнутий, так i
стояв, не зважуючись поворухнутися.
А дiвчина не помiчала, що не сама тут. Коли б помiтила, не почувала б
себе так вольготно i безборонно привiльно; лягла горiлиць, розкинула на
водi руки, дивиться в небо i милу ться небом.
"Миловида!" - Князь розгледiв нарештi вид ©© й пiзнав. Якусь мить не
мiг втямити, що йому вдiяти. Стояти й дивитись не випада - не молодець
уже, а до того ж князь, привiдця й совiсть усього люду, - i йти боязко.
Примiтить, що був тут, бачив ©© нагу - до стiйбища не прийде, втече,
палена соромом.
Дiждався, поки перевернулася ниць та занурилася в воду, i пiшов прiч,
удаючи, що нiкого не бачив тут, нiчого не зна .
А настала нiч - мiсця собi не мiг нагрiти в просторому княжому наметi.
Лягав спати - не спалося, те й робив, що перекидався з боку на бiк, сiдав
- не сидiлося. Мов дивне видиво, ставала перед очi й будила уяву ота
русалка бiлотiла, дiвчина з божественними лiнiями жiночих зваб. А
найбiльше те, мабуть, перевертало його й колобродило в ньому, що вона була
поруч, через один намет, може, спала, а може, й нi. Нiч не пiзня ще, а
думати про що. Ано, ©й теж про що думати.
"Не для того брав ©© серед знедолених, - вкотре пригадував Борича i
його мудрiсть, - аби зробити знедоленою. Збагнув, яке безлiття чека
надiлену божественною лiпотою рабиню, i пошкодував ©©". А вiн, князь
Волот, чи пошкоду тим, що не скаже правди i про Випал, i про Божейка?
Вивезти з роме©в вивiз, а куди i для кого привiз? Випал спалено, стариню,
гляди, порубано, а ровесникiв ©© сплутано й загнано в чужi землi. На таку
знайдеться хтось? А хто вiн буде, той хтось? I чому князь Волот мав везти
цю божественно© лiпоти дiвчину для когось? Казав уже i ще раз скаже: такi,
як Миловида, створенi богами на те, щоб множити рiд людський, народжувати
красних серцем i видом молодцiв. Чи йому, князевi, заборонить хтось мати
другу жону? Чи його осудять цiкавi, коли пояснить цiкавим: "Я хочу, аби в
Тиверi було кому сiсти на княжий стiл, аби в мене були сини-соколи, тi, що
боронитимуть землю вiд татей iз чужкраю. Ця - та, що народить ©х, що
примножить рiд Волотiв i славу Волотiв..." Супротивитиметься Малка? А хто
питатиме Малку, коли вона не здатна вже народжувати ©х? Як вiн, князь,
зволить, так i буде. Та й мати Доброгнiва благословить на це. Вона зна ,
як було Волотам, коли загинув муж ©©, князь Ярош, а згодом - i старший
син. Уся надiя була потому на нього, Волота, як нинi - на Богданка. То чи
варто вагатися, коли так? Дiвка зрiла вже, ма розумiти, чого хоче вiд не©
i що дасть ©й князь; не поселянкою - володаркою землi Тиверсько© стане,
матиме в особi мужа князя-повелителя, сво вогнище i сво© розкошi в Чернi
чи поза Черном.
Схопився, вжалений тi ю вiрою i тими злюбними намiрами, ба вотолу
накинув уже на плечi, а далi намету не пiшов.
"Що ж я скажу ©й? - спинив себе. - 3 чого почну розмову? З безвиходi, в
якiй опинилася, з правди, що ©© рано чи пiзно маю сказати? То ж он яка
правда, вона уб' дiвчину. Чи пiсля того можу говорити про злюб i про сво©
бажання зробити ©© щасливою? А говорити мушу зараз. Там, у Чернi, гляди,
не до Миловиди буде, оглянутись можу не встигнути, як по нiй i слiд
прохолоне".
I хотiв, i не зважувався пiдiйти до намету вивезено© з роме©в
полонянки. То правда, нiч не така вже й пiзня, однак дiвчина он скiльки не
доспала ©х, як перестрахалася за тi тривожнi днi, за недоспанi ночi. Не
даремно ж так полоскалася в озерi, так старанно змивала з себе i пiт, i
бруд, i страх ромейський, користуючись тим, що поруч анi лялечки.
Аби не туманiти на самотi, пiшов до сторожi.
- Хто? - запитали зненацька i не там, де сподiвався.
- Князь. Пильну ш?
- Ано. Нiч, мовби вороняче крило, за п'ядь нiчого не видно. Мусимо
дивитись, i в оба.
- Пильнуйте. Земля ця хоча й наша, все ж незайманщина. I татi, i роме©
можуть об'явитися.
- Затим i вогнища загасили, княже. Аби не привабили когось.
Помовчав, i вже тодi, як надумав iти, сказав сторожовому.
- Таки знову дощ, мабуть, буде. Геть замоложило небо.
Бiля Миловидиного намету зупинився й прислухався. Таки спить, мабуть,
анi звуку, анi пiвзвуку з ©© похiдно© оселi.
"Хiба покликати? Чи я не волен робити так, як хочу?"
Ступив крок, другий i одхилив запону.
- Миловидко! Гей, Миловидко, чу ш?
Мовчання. Прислухався - i вловив неголосне, одначе й не стримуване
пересторогою дихання.
Спить. Уявив собi, яка вона там, за пеленою темряви, за якийсь крок чи,
може, пiвтора вiд нього, й задихнувся, мiцнiше, нiж досi, стиснув запону в
руцi. Проте не шарпнув ©© й не вiдкинув як недолугу, нiчого не варту
заваду.
"Я не обавник якийсь", - осмикнув себе i, щоб чогось не сталося раптом,
одвернувся й посунув до свого намету.
Кинув осторонь вотолу i так, як ходив, упав на постiль. Чи довго лежав,
тамуючи бажання-муку, не зна . Певно, довго, бо коли засинав, не
сумнiвався уже: не сьогоднi, то завтра, а буде так, як хоче. Коли ж
заснув, спав, видимо, мiцно, бо не одразу почув, як налетiла звiдтам,
iз-за гiр, буря й шарпнула наметом. Тодi аж кинувся й завважив неабияку
колотнечу в небi, як плеснула синiм свiтлом блискавиця й торохнув дужий,
iз трiском та вилясками грiм. А вслiд за тим полосонув по намету густий i
буряний дощ.
Не встиг пiдвестися i втямити, де вiн, що дi ться довкола нього, знову
креснула, освiтивши лиман, лодiю в лиманi блискавиця, сколихнув землю
сильний (таке вiдчуття, що зовсiм поруч) грiм.
- Ой боженьку! - заволав хтось жiночим голосом, i князевi не треба було
догадуватися, хто кричить, - з жiнок вона одна тут, крiм Миловиди, бiльше
нема кому кричати.
Схопився, кинувся до влазу, та одразу ж i подався назад, шукав, мацаючи
руками, вотолу. А блискавки, здавалось, i не згасали, креслили за
нещiльною стiною намету небо - то вздовж, то впоперек, i кожен ©хнiй
спалах супроводжувався ударом грому, часом вiддаленим, а бiльше близьким i
несхибно разючим.
Вихопився назовнi й одразу ж наразився на густий та буряний дощ, а
вслiд за тим - на ще вiдчайдушнiший, нiж перше, дiвочий крик.
- Миловидо! - шарпнув запону й опинився поруч iз зiщуленою, волаючою
про помiч дiвчиною. - Що з тобою, Миловидо?
Немов налякана коршуном голубка, кинулась до князя, обхопила руками
мiцну його шию, тиснеться i плаче, а плачучи, позойку . Була гаряча ще зi
сну i разом з тим трепетно довiрлива, така прихильна й довiрлива, що вiн
сам вiдчув у собi змалiння сили й затремтiв знеможеним солодощами тiлом.
- Заспокойся! - угомоняв ©©. - Скажи, хто тут, чом так перелякалася ?
- Я боюся, княже. Кари бога-громовика боюся! - казала й тремтiла, мов
лист на вiтрi. - Чу ш, як грюка ? Довкола намета б' , все поцiля .
- Ну що-бо ти! - зiтхнув полегшено й сам, здавалось, заспоко©вся по
тому зiтханню. - То тiльки зда ться, що все по тобi й по тобi. Далеко б' .
Бачиш, менi нiчого. I тобi нiчого вже не буде. Заспокойся.
Пригортав i пе тив ©©, мов дитя. Зрештою вiдчув: заважа змокла, поки
бiг, вотола, й скинув ©© одним махом плеча. Сiв зручнiш i Миловиду вмостив
зручнiше.
"Боже Свароже! - казав сам собi i захлинався тим казанням. - Вона
осьдечки, на руках у мене. Липне, нiби мокрий лист, i шука захисту".
Чи такий радий був i не тямив на радощах, що робить, чи, навпаки, тямив
i користався нагодою, - однi ю рукою горнув до себе Миловиду, другою
гладив-заспокоював, а гладячи, звiрявся: то ж не мана була, еге? У це©
дiвчини такi ж дивовижно непорочнi лiнi©, як i в тi ©, що купалася в
озерi, вона уся така, як видавалася там.
Що певнiший був у сво©х звiряннях, то вiдчутнiше п'янiв i втрачав над
собою владу. Спершу тiльки аж надто щиро горнув до себе дiвчину й купався
обличчям у ©© розпущених на нiч косах, а далi й зовсiм пустився берега:
вiдчув на собi гаряче дiвоче дихання й припав до вiдкритих з ляку чи з
надмiрно© довiрливостi уст.
З усього, що було потiм, пам'ята одне: з покiрно© щойно дiвчини
Миловида зробилася раптом кицькою.
- Кня... Княже?! -шарпнулася пiд ним, пориваючись випручатися, та,
безсила зробити те, уперлася руками в обличчя й запустила, куди бачила,
пазурi сво©. Волот змушений був вiдвернутися, а проте не послабив обiймiв.
Пiдцьвохнутий злюбним жаданням, ще вiдчайдушнiше прагнув жаданого. Щось
обiцяв явно не схильнiй до злюбу дiвчинi, в чомусь присягався i певен був,
вона не лишиться глухою до його княжого слова: обiця ж не якусь там
абищицю - золотi гори. А замiсть послуху i згоди отримав рiзкий i болiсний
удар у плече.
Тодi аж, як сахнувся вiд не© й затиснув уражене мiсце рукою, збагнув,
що сталося. Боронячись, Миловида натрапила рукою на приторочений у нього
до пояса стилет, вихопила його i вразила прикрите всього лиш сорочкою
тiло. Болю, принаймнi такого, як спершу, не вiдчував уже, зате явно
вiдчував, як розплива ться пiд рукою липка й гаряча кров.
У спалахах, що ©х не переставали викрешувати блискавицi, побачив, як
тиснулася в кутку перелякана тим, що сталося, дiвчина й тримала перед себе
нацiлений на нього стилет.
Хiть одразу ж згасла, замiсть не© злоба пiдступила до серця i стала
помiтно закипати в серцi.
- Як же ти посмiла?
- А князь як посмiв?
Аж пересмикнуло Волота. Нацiлився було сказати те, що спливло тi © митi
на думку, та опам'ятався i стримав себе.
- Я ж не тать i не обавник. Кажу: вподобав тебе, хочу, щоб стала менi
жоною. Чи, дума ш, так собi йшов до Борича, правдами i неправдами визволяв
з неволi?
- То й я ж уразила не так, щоб дуже, я - аби угамувати лишень хiть.
- Добре менi не дуже. Кров цебенить, мов iз вепра. Накинь вотолу та
пiди в мiй намет, принеси кису шкiряну. Там полотно, добудеш i
перев'яжеш рану.
Послухалася i не зволiкала. I грози, здавалось, не боялася вже - вона
помiтно вiдкотилася за лиман, лише блискавицi кресали раз у раз й
освiтлювали ©й путь до намету, пошуки киси в наметi.
- Знiми, княже, сорочку, - звелiла, коли приготувала полотно.
- Знiмай сама. Уразила так, що й рукою не годен поворухнути.
Мовчки погодилася, мовчки й знiмала. Взялася за край рукава на здоровiй
руцi й звелiла, аби князь допомагав ©й звiльнитися вiд сво © вдяганки.
Потiм пiдвелася, стала над Волотом i обережно скинула сорочку через
голову. Ту, уражену, руку звiльнила вiд не© останньою.
Наклала на рану шмат згорнутого в кiлька полотна i знову попросила
Волота потримати, аби не впало. Далi вже пеленала руку, а з рукою й плече
сама й пеленала старанно, як здалося князевi, не без спiвчуття.
- Що скажу завтра лодочним, нарочитим мужам iз Волина? - питався у не©,
i важко було добрати, усе ще попрiка чи просто журиться. - Рану нанесла,
твар подовбала. Це за те, що порятував вiд ганьби, вивiз iз неволi
ромейсько©?
- Чи князь на те вивозив, щоб порятувати з одно©, а завдати iншо©
ганьби?
- Кажу ж, уподобав тебе, хочу, щоб стала менi жоною.
- У князя жона, я бачила i знаю.
Умовк на мить, дума -гада , як ©й пояснити, такiй зеленiй i такiй
чистiй.
- Ти не все зна ш про княгиню Малку. Коли довiда шся, iнакше
мислитимеш.
- Iнакше не можна, княже.
- Можна, Миловидко. I варто, - зважився сказати бiльше, анiж хотiв би
зараз. - То правда, я горю бажанням злюбу, ти така жадана, так до серця
менi, як нiхто досi не був i не буде. А проте не лише тому хочу взяти тебе
за жону. Малка не здатна бiльше народжувати дiтей. Пiдвередила себе, коли
народжувала найменшу, i не може тепер бути непраздною. А ти он яка лiпотна
дiвка. Ти народиш менi синiв-красенiв i станеш наймилiшою з усiх жон, що
на свiтi.
- Князь говорить неподобнi речi.
- Чом неподобнi? Нiби не вiда ш, зрiла вже, не сьогоднi, то завтра
горiтимеш бажанням злюбу. То ж i стань мо ю. Богами нашими присягаюся:
будеш першою жоною в Чернi.
- У мене ладо.
- Той, Божейко?
- Ано. Ми заприсяглися бути у парi з ним. Там, у бiдi, присягалися,
князю.
- А Лада? Невже Миловидка не збагнула: богиня Лада пiшла супроти вашого
бажання. То з ©© волi об'явилися у Випалi роме©, то вона вчинила так, аби
вас роз' днали i в ромеях. Ти зараз на сво©й землi, на вольнiй волi, а
Божейка повезли з Одесу на край свiту, туди, звiдки не буде вже вороття.
- Як це - повезли? Адже князь казав, роме© не схочуть за©датися з
антами, роме© повернуть полонених.
- Тодi казав, аби заспоко©ти тебе, зараз кажу правду.
Хилилася пiд вагою видимого горя, й не знала, що ©й дiяти. Перечити?
Кричати, що то лжа, князь хоче всього лиш обаяти? А звiдки зна , звiдки
може знати тепер, де правда, а де лжа?
Затулила вид свiй руками, хилилась та й хилилась на вимощене лодочними
ложе. I плакала схиляючись. Тихо i жалiсно, подитячому надривно.
Якийсь час Волот не зважувався наполягати на сво му. I заспокоювати не
заспокоював.
- Я тому й прийшов до Миловидки, - заговорив, коли стишилася трохи, -
тому, кажу, й прийшов, що вiрю: вона достойна бути щасливою, бо ма вiд
мами-природи все, щоб робити щасливими iнших.
- Де те щастя, князю?
- Вдумайся, дiвчинко гожа, i збагнеш: воно поруч. Не Божейковi - менi
судилася ти. Це богиня Лада повернула тебе до мене. То ж i кажу: приходь i
будь княгинею Тиверi. Я - муж при силi i здоров'©, я зможу дати тобi все,
чого захочеш. Дай менi одне - прихильнiсть серця свого, взамiн матимеш
усе.
Помовчала i вже потiм вирекла з освiтлено© блискавицею ночi:
- Ти не зна ш, княже, Божейка, не вiда ш, яке велике у нас iз ним
бажання злюбу. Що ти i що тво© обiцянки супроти того, що дали б менi
позирки Божейкових очей, Божейковi пестощi та злюбнi втiхи! - мало не
крикнула у вiдча©.
То було занадто, надмiру занадто. Та князь не вiдповiв на ту
надмiрнiсть гнiвом, у нього вистачило мудростi не прийняти образу за
образу.
- й iншi, дiвчино, принади у мужiв, окрiм очей та пестощiв. То
похвально, що ти вiриш, що умi ш вiрити. Та зважай i на те, що я кажу:
Божейко твiй, коли б вiн був не просто собi отроком чи .мужем - богом, i
тодi не зможе повернутися звiдтам, куди запроторить його Хiльбудiй. Чи
Миловидка не чула: усiх наших поселян вивезено на далекi чужинськi торги,
туди, де продають на каторги, у рабство! А з рабства вороття нема. Божейка
завдадуть у вериги, прикують до галери, примусять гребти стiльки, скiльки
суджено йому жити.
- Тодi... тодi й менi не буде життя.
х
Такий пильний був во вода Вепр пiсля всього, що сталося у Тиверськiй
землi, чи сторожа випадково нагледiла княжу лодiю й застерегла його, - тi,
що правилися з-над моря, ще й Стрибожого каменя не поминули, а до
пристанища на Днiстрi поспiшала вже виряджена во водою челядь, поспiшав i
сам во вода в оточеннi отрокiв.
- Князь Волот, нарочитi мужi повертаються з роме©в, - казали тим, хто
питався, що сталося, i не знати, чого було бiльше у тих
казаннях-роз'ясненнях: сподiвано© радостi а чи передчуття тривожних
несподiванок. здили ж не в гостi до ромейського iмператора, он яке лихо
погнало за море i князя, i нарочитих мужiв волинських. А що ви©здили? Еге,
чи то ж ви©здили щось?
Вiтрила майнали вже, лодiя iшла на веслах, отож посувалася супроти
бистрини, мовби рак по дну - на диво звiльна.
- Чи серед мужiв князь? - питали старшi молодших. - Бачите князя?
- Нiби .
Тиверцi пожвавлюються й помiтно яснiють лицями.
- З добром прибувши, князю! З добром вас, мужi нарочитi, усi, хто
поверта ться до рiдно© землi. Як плавалось?
- Хвала богам, вернулися здоровi. А що земля? Що чувати в землi
Тиверськiй?
- Окрiм давнiх, посiяних ромейськими татями скорбот нiякого iншого лиха
чи урону землi Тиверськiй не завдано. Покора й спокiй, княже.
- Спаси бiг за добрi вiстi.
Ратнi люди дають князю й мужам коней, челядь iде до лодi© й порядку
разом iз воями, що були з князем, бiля речей княжих.
- Тобi теж велено iти з нами, - кажуть Миловидi.
Дiвчина не перечить, мовчки сходить на берег, мовчки й просту слiдом
за челяддю. Хода лишень не та, що в них. Анi радостi, анi бадьоростi не
почувалося в нiй. Такою печаллю свiтився вид, промовляла постава, нiби не
©© це визволили з полону й привезли в рiдну землю, - вона стала полонянкою
тиверського князя, а вiдтак i тиверцiв.
Стриманим був i князь Волот. Вепр помiтив те й уловчився стати ближче
до свого побратима й повелителя.
- Не вельми багато ви©здили, бачу.
- Окрiм обiцянки прислати слiв i домовитися про вiдшкодування збиткiв,
про добросусiдство, нiчого втiшного не веземо з роме©в.
- Вiд роме©в чогось iншого годi було й сподiватися. - Вепр помовчав i
вже потiм додав: - А я теж не дуже втiшу тебе, княже.
- Як то?
- В землi, у Чернi справдi усе гаразд, а вогнище тво не обiйшла обида.
- Щось сталося з Малкою?
- Та нi, Малка жива й здорова. З Богданком прилучилася бiда.
Волот натягнув поводи й зупинив Вороного.
- Як то - з Богданком? Що могло статися з Богданком? Упав з коня,
скалiчився?
- Того, хвала богам, не сталося. З очима негаразд.
Дивився пильно i ждав.
- I дуже негаразд?
- Достеменно не знаю. Золотавиця нiбито уразила ©х.
Бачив, во вода не все каже, та й самому не випадало допитуватися при
людях. Тож торкнув коня i рушив. А серце, чув, занiмiло i не вiдходить
уже. Чи то ж жарти: Богданко, диний син, дина надiя, заслаб на очi! Що ж
буде, коли слабiсть страшна, коли пересторога ця - натяк бути мужнiм?
Такий, що приострожив би коня й погнав би вихором у город - до жони i
сина. Та ба, не випада князевi уподiбнюватись поселяниновi, тому, у кого
чадо - вершина клопотiв, всьому початок i всьому кiнець. I терпiв, поки
до©хав до вогнища, i при©хав, найперше подбав, аби гостям було привiтно й
затишно у його вогнищi. Тодi аж, як позбувся тих турбот i зняв iз себе всi
вериги, постав перед Малкою й запитав тривожними очима Малку: "Що сталося
i як сталося?"
Така знесилена була турботами його жона чи така перестрахана хворобою