Страница:
------------------------------------------------------------------------
Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
OCR: Евгений Васильев
Для украинских литер использованы обозначения:
, - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
, © - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
I,i (укр) = I,i (лат)
------------------------------------------------------------------------
Iсторичний роман
Частина ПЕРША. ЗАКОНИ I ПОКОНИ
В четверте_ лiто сво © динодержавно© влади iмператор призначив
Хiльбудiя во начальником Фракi©, поставив його для охорони рiки Iстр,
наказавши стежити, аби варвари, що жили там, не переходили рiки..._
ПРОКОПIЙ. "IСТОРIЯ ВIЙН"
Римляни, неодноразово переходячи пiд проводом Хiльбудiя в землi по той
бiк рiки, вбивали i забирали в рабство варварiв._
ПРОКОПIЙ. "IСТОРIЯ ВIЙН".
...Через три лiта пiсля свого прибуття Хiльбудiй, за звича м, перейшов
рiку з невеликим загоном, слов'яни ж виступили проти нього всi поголовно._
Битва була жорстока, загинуло багато римлян, в тiм числi i ©хнiй
во начальник Хiльбудiй..._
ПРОКОП1Й. "IСТОРIЯ ВIЙН"
Ген за Днiстром, над широкими долами землi Трояново©, знялось i
звеселило всiх щойно викупане в океан-морi сонце. Молоде i яснолике,
здавалось, усмiхалося довкружнiм долам, вижатим нивам по долах,
покликаному в путь чи до рала люду. А то гарна прикмета: коли так весело
усмiха ться вранiшн сонце, бути погожiй днинi. Видно, загулялися десь
пiднебеснi дiви або розлiнувалися в теплi й припiзнилися заварити в сво©х
вертепах пиво. Тому й благодать на землi. Анi туманiв з Днiстра та моря,
анi мокви iз-за бескидiв. Ясно та гоже довкруж, мовби на вселенське свято.
Воно, сказати б, невелике й диво: сто©ть та пора, коли i лiто - не
лiто, i зима - не зима. Та й день, справдi, не якийсь там: завершено
веректу по овинах, по веректi збира ться перший на передзим'© торг пiд
стольним городом Черном. А хто ж iз поселян усидить такого дня вдома?
Одному треба збути витвори рук сво©х, iншому придбати ©х. Тому зараз уже
не обiйтися без берковцiв для зiбраного на нивi жита, а тому - без
поборшнiв для чада, як i без черев'©в для себе, без свити для жони. Iншого
гонить на торг потреба придбати сокиру, бо чека не розчищена в лiсi
лядина; ще iнший нишпоритиме по торжищу й шукатиме таке, що вдовольнить
його i не опустошить калиту, рало.
Багато чого треба поселяниновi, а ще ж усiм, чули, усiм потрiбен
вирощений поселянином хлiб. Тож i людно на путях. Однi правляться на
торжище з полуденних кра©в, iншi - з полуночних, ще iншi -вiд Пруту та
з-за Пруту. Бо Черн - не осiбно тиверське торжище. там сусiднi уличi,
й далекi чи дуже далекi гостi - даки з-за Дунаю, роме© з-за моря. Тим
©хати та й ©хати ще до бовванiючого на овидi Черна, iншi близько вже,
бачать, як виру пiд стiнами прибулий удосвiта чи з ночi торговий люд,
чують, як iржуть нажаханi чи знудженi за волею конi, й переймаються
передчуттям щасливого торгу а чи тривогою за майбутнiй торг.
- Йой, мамцю! - тиснеться до матерi яснолика, мовби те сонце вранiшн ,
дiвчина. - Дивiться, скiльки люду на мiстi, нам i стати вже нiде.
- Посоромся, Миловидко, - заспокою ©© мати. - Мiсто пiд Черном он яке,
тутки всьому тиверському ополченню де стати, не лише покликаному на торг
люду.
- А все ж...
- Чим сушиш голову, дiвко, - оберта ться на мить i знову править кiньми
вiтець ©©. - Про iнше думай i дбай: аби не загубилася в цьому велелюддi.
- Таке скажете, отче.
- А таке. Легковажна-бо сть. Захопишся дивами та й пiдеш собi.
- Вгамуйся, Ярославе, - захища мати. - Чого б це вона легковажила?
Сидiтиме на возi й дивитиметься на торги з воза. Правда, Миловидко?
- Атож.
Вони не з далекого далека. Оседок ©хнiй всього лиш за сотню поприщ,
нижче по Днiстру, а в Миловиди таке вiдчуття на серцi, нiби на край свiту
вирядилася. Тож i ширить на все очi, надто коли наблизилися до Черна, а в
Чернi - до торгу, ширить та виголошу сво звичне: йой!
Стариня не везе на торг великих скарбiв. У возi анi кузнi, анi вичинки,
анi рукодiлля, саме лиш збiжжя, те, що подарував ©хнiй ратайськiй родинi
бог Сварог та щедра ролейна нива. Тому й шукають на мiстi ратайський
кiнець, стають помiж тих, що торгують збiжжям. Бо вiтцевi не вперше бути
тут, вiн зна , що робить.
Поки розпряга та пора коней, поки розпиту сусiдiв, як iде торг,
Миловида теж норовить засвiдчити свою господарську щирiсть: вклада на
мiсце добутий перед цим берковець iз вiвсом, пора припорошеного за дорогу
воза. Коли ж вiтець сказав обом - i ©й, i матерi: "Глядiть тут, а я
подамся шукати покупця на товар та й корiвки на нове подвiр'я", - стала й
загледiлася на торжище. Леле, яке воно справдi велелюдне! А гомону, а
бесiди, а смiху! Аж серцю лоскiтне вiд тi © бадьоростi людсько©.
Не задовольнилася тим, що побачила з землi, згадала мамину раду й сiла
коло мами. Аякже, з вивершено© хури лiпше й далi видно. А вже як усiлася,
не забарилась засокорити до сво © мами. I дивувалася вголос, i
допитувалась, хто отi люди в байбереках, звiдки тi, що в кептарях, таких
бiлих i таких щедрих на узори вишиванках? З-пiд гiр? Йой, то ж, певно,
здалеку.
- А то що жовтi , мамцю?
- Певно, гончарний посуд.
- Можна, я пiду та гляну?
-- Агiй на тебе! Не чула, що казав вiтець?
- Йой, мамцю, - ластиться й цiлу матiр у щоку. - Солоденька моя! Це ж
поруч. Чи я для того ©хала в далекий свiт, аби просидiти на возi? Може ж,
нагледю щось вельми гарне та й придба мо.
Мати вiднiку ться й стара ться бути твердою, як бува твердий iз ними
вiтець. А проте що далi, то менше твердостi в ©© голосi. Бо що вдi з
сво ю донею, коли та доня, мовби сама знада. Серце вийма улесливiстю,
щирим та ласкавим словом. А ще видом сво©м, добрим та лагiдним, красним та
ясним.
-_ Матиму я клопiт з тобою, Миловидко, ой матиму! - журиться вголос i
так вiддалено дивиться на доню, схоже, щось iнше гада собi. - Iди вже, що
вдiю, коли ти така мила та рiдна серцю мо му. Тiльки ж не гайся, чу ш? Бо
прийде вiтець - пуги нада обом нам, присяйбiг, нада .
Обiцялася бути й була слухняною. Пiшла, погамувала дiвочу цiкавiсть -
та й назад. Зате якою щасливою та осяйною повернулася до мами, як щебетала
розповiдаючи. Чужi люди зглядалися, чуючи тi щебетання. Бо таки голосиста
в Ярослава з Випалу дiвка, та й розповiдати, видимо, що. Ано,_ чули, як
виспiву ! Мовби соловейко в гаю. Окрини всякi бачила i горнята теж бачила,
полумиски лiпi тримала в руках, а тарiлi ще лiпшi, дивно-предивно
розмальованi. в гончарнiм кiнцi поставцi, братницi, опаницi, й
макотери.
- Придбаймо, мамцю, - Миловида вкотре уже бере матiр за руку, яскою
зазира у вiчi. - Такий лiпотний поеуд на торгу; так прикрасить нову нашу
оселю..
- Чи я перечу? В нову господу i те, i друге, i трет потрiбне буде. Та
чи вистачить на все те збiжжя? Най пiзнiше, як придба мо корiвку.
Сидять мати з донею на покритому веретою возi i бiдкаються, i
сподiваються бiдкаючись. А сонце все вище та вище пiдноситься у вись
пiднебесну, не просто грi - припiка вже, i тi, що клопочуться торгом,
змушенi врештi-решт зняти з себе теплу вдяганку й освiдчитись сусiдовi:
"Ото днина, нiби не до зими, до лiта хилиться". А торг iде собi, люд, як i
зрання, виру пiд стiнами, i гомiн того виру товiдступа вiд заклопотаних
старим як свiт клопотом жiнок, то знову накочу ться на них, ста зрештою
звичним, чимось схожим на гомiн бору в негоду.
Та ось i на ту звичнiсть знайшлася у гаморi торжка незвична веремiя:
загули, засвистали вiддалено, зрештою ближче i голосно, певно зближалися
iз ратайським кiнцем, гудцi, заволали, збираючи цiкавий люд, речники,
щедрi на кумеднi витiвки скоморохи. Чулись збадьоренi вигуки, чувся регiт
зiвак, та над усе здiймався над торжищем i над тими, що сiяли гомiн на
торжищi, спiв сопiлок, дзвiн гуслiв, витинали на всi лади рожки та бубни.
- Люди, тиверцi! - прорвався нарештi i взяв гору над гамом людським
голос речника. - Нинi у городi Чернi, у князя Волота, велике свято:
утинання волос отрочатi. Князь i княгиня хочуть подiлити ту радiсть
родинну з усiм людом i просять його до столу на хлiб-сiль. Чули? У городi
велике свято! Князь i княгиня просять на хлiб-сiль!
- А що то , мамцю, - цiкавиться Миловида, - утинання волос?
- А те, доню, що князевому сину виповнилося нинi дванадцять лiт. Вiд
сьогоднi вiн уже не дитина - отроча, пiде в науку до дядька-навчителя. А
це - знаменний день, перший крок на стезю, що веде до княжого столу.
- Отак? Овва, то то ж справдi свято i неабияке.
Гудцi наблизилися тим часом до ©хньо© хури й спинилися,затиснутi
цiкавими, гудуть-витинають на колiнах, пiдбадьорюють скоморохiв. А тим аби
була музика: шпарко вибивають по-молодечому невтомними ногами, кумедно
вихиляються всiм тiлом i ще кумеднiше пiдморгують, кривлять зугарнi на
витiвки пики. Людовi тiльки подай, люд за боки береться з реготу, а
скоморохи стають уже на руки, йдуть по землi колесом.
Смiх, галас, регiт у стовпиську. Миловидi не все видно з воза, i вона
пiдводиться, ста ногами на збiжжя, зазира через людськi голови.
- А погляньте, дiвоньки, - чути звiдтам голос, - i наша Миловидка тут.
Гей, Миловидко, чи чу ш?
Дiвчина огляда ться в той бiк, звiдки кличуть, проте першою завважу
молодцiв, а затим i дiвок iз Випалу мати.
- Йой! - жарту чи диву ться. - Звiдки бiг послав?
- А все звiдти, тiтуню Купаво, з Випалу, - чемно вклоняються молодцi,
познiмавши шапки. - Добридень вам!
- Добридень, добридень. I куди путь трима те?
- А так, на люд глянути, видовиськом потiшитись.
- I стариня дозволила?
- Чом би й нi?
- Вам - нехай. А дiвкам? Чули, Добромиро i ти, Мирославо? Вам теж,
питаю, дозволили?
- Атож. Присяйбiг, тiтуню. Ми ж не самi, з молодцями нашо© вулицi. I
Миловидку пускайте. Чулись-те, у князя свято, велелюдне вiншування княжича
буде.
- Зась! Вам дозволено, то йдiть собi, Миловидка не пiде.
- Мамцю, - мало не плаче дiвчина. - Згляньтесь та пожалiйте, зозулько
моя. То ж так цiкаво, то ж раз на вiку.
- I не проси, i не благай, - сто©ть на сво му мати. - Ось-ось вiтець
повернеться, що я скажу йому? Це ж не в гончарний кiнець, це до Черна.
- То ми заждемо Миловидчиного вiтця, - стали на захист сво © ровесницi
молодцi. - Заждемо й ублага мо, аби дозволив. Миловидка ж не сама, у гуртi
пiде. Чи на нас покластися не можна, тiтуню Купаво? Це ж не кудись - на
свято йдемо. Князь Волот не дозволить, аби у нього на святi ганьбили
когось.
Мати Купава гнiва ться, i так, i сяк вiдмага ться. Та що вона вдi ,
коли напосiлися всi: i сусiдськi дiвки та молодцi, i власна дитина? дине,
на чому стала i стала твердо, - ждатиме мужа Ярослава. Як вiн скаже, так i
буде. Ано. Вiн батько родини, його слово над усе в родинi.
II_
Вiд княжого терема до соборного наместя в дитинцi мало не третина
поприща, а величальникiв i просто цiкавих до урочистих подiй у родинi
князя Волота не браку . По один бiк вистелено© витворами ткаль стезi
стоять юрми люду градського i по другий теж. Та чи не найбiльше ©х, людей,
як i охоронцiв ладу на пострижинах, на самiм намiстi, ближче до мiсця
торжества.
Чи то достеменно знали, чи передчували: ось-ось почнеться свято,
принишкли всi, i гостi, i горожани, зирять у той бiк, звiдки ма вийти
отроча. Дверi у терем розчиненi настiж, величальницi бiля порога вже, а то
певна ознака: поява княжича ось-ось станеться. I передчуття не обманули
тиверцiв. Першими вийшли на люди князь Волот i княгиня Малка, за ними йшов
княжич Богданко у парi з сво ю нареченою Зориною Вепровою, за княжичем i
Вепровою правились, побравшись за руки, сестри Богданковi, княжни Злата та
Миланка. Усi такi гожi i такi святковi, що незвичному до розкошi
поселяниновi, тим паче з околiй, нiчого не лишалося, як сказати про себе
"йой" i затамувати подих. Князь i княжич були зодягненi в свiтло-синi,
щедро вишитi на полах i по подолу каботи, озутi в червленi чадиги,
княгиня, як i наречена Богданкова, - в бiлi, з заморсько© тканини тунiки,
поверх тунiк - барвистi, кольору розпукло© троянди корзна. Княжни Злата та
Миланка, значно молодшi за Богданка i дрiбнiшi одна одно©, мали таке ж
розкiшне, проте iншого кольору вбрання. Голову кожно© з жiнок покривала
дибаджева шапочка з хутряним околишем. Князь i княжич простували пiд
сонцем простоволосi. Воно й не диво: князь-вiтець мав здiйснити
посвячення, син-княжич - стати перед присутнiм на посвяченнi людом таким,
як знали його усi дванадцять лiт - з непокритими й незайманими до сьогоднi
кучериками. Вони ж... Боже Свароже! Вони такi шовково м'якi, та буйнi, та
золотавi цi © погожо© днини, що шкода й торкатися ©х.
Як вийшли з терема, так i рушили на намiстя - пара за парою. Нiби
засвiдчували тим свою кревну днiсть.
Величальиицi не забарилися привiтати княжу родину i найперше - княгиню,
яко матiр, пiснею.
Слава тобi, слава, пречистая мати Дала князю сина, нам - надiю злату.
Нам надiю злату, потiшницю свiта, Будь здорова, жоно, премногi© лiта.
Вони при дналися до княжо© родини й пiшли слiдом за родиною на намiстя
- туди, де чекали на княжича тиверцi, а мiж тиверцями - обрядовий стiл,
вiнки-величання, засiдланий кiнь. При конi був уже й дядько, середнiй на
зрiст, та мiцний у раменах муж, при бронi i обладунку ратному. Довкола
столу просторо i вiльно. Навiть тодi, як спинилася там i зайняла сво
мiсце княжа родина, вилаштувалися величальницi, не вiдчувалося анi
незручностi, анi тiсняви.
Князь оберта ться тим часом до княгинi i каже ©й, вклоняючись.
- Позволь, мати, дитя вiд тебе взяти.
Усi ждуть, яким буде повелiння княгинi Малки, а вона хилить до землi
голову i мовчить.
- Твоя воля, княже, - мовить зрештою й непомiтно зiтха . - Дозволяю й
речу: в добру путь, в щасливу годину, синку.
По тих словах пiдiйшли до Богданка два отроки, взяли його пiд руки й
легко, геть не натужуючись, посадили на стiл.
I знов заспiвали величальницi, тiльки тепер уже не голосно, як перше,
стримано i ута мничено сумно:
Чи знала ти, мати, Що життя давати - Серце паювати:
На буйнi© вiтри, На зимнi© стужi, На власнi зароки, На людськi уроки;
На те, що нинi,
Що буде потому, На всi дорiженьки, Що ляжуть дитинi Вiд отчого дому.
Княгиня тепер аж не стрималася й дала волю сльозам сво©м. Та князь не
зважав на них. Узяв до рук ножицi, примiрявся й утяв кiлька локонiв. Потiм
ще i ще. Був такий твердий та непохитний у намiрах, нiби не вiдав, що
пострига власного, до того ж одного-единого сина, нiби байдуже йому, що
той син пiде вiд сьогоднi на чужi руки, не знатиме, що таке маминi
пестощi, надiя на кревних i захист вiд кревних. Ано, так, певно, й було:
князь радiв, що забира вже вiд матерi сина, посила його в достойну науку
- гострити розум i серце на святе дiло, бути мужем ратним i думаючим, а
вiдтак опорою землi i люду. Тому й твердий, тому й не зважа на материнi
сльози. Коли б князi зважали на них, хто берiг би землю i люд тиверський
вiд чужкраю-супостата? Присяйбiг, у чужинському ярмi ходили б.
Розумi те княгиня Малка чи мусить розумiти: утерла врештi-решт останнi
сльози й наблизилася до Богданково© наречено©.
- Як тiльки князь завершить пострижини, пiдiйдеш, дитино, вiзьмеш вiнок
отой i увiнча ш ним княжича. Зна ш, що слiд казати вiнчаючи?
- Ано.
- То й добре. Щит i меч пiднесе йому iнша - дiвчина з люду.
- А де та дiвчина?
- А й справдi, де? - оберта ться княгиня до челядникiв.
- Пiшли по не©, зараз ма бути, достойна.
Челядникам давно сказано: вiдшукати серед присутнього на пострижинах
люду лiпшу з лiпших дiвицю i втлумачити ©й: ма передати княжичу броню i
тим благословити iменем люду тиверського на ратнi подвиги. Та то тiльки
сказати легко: вiдшукати лiпшу з лiпших. А де знайдеш таку? З нiг збилися,
а ©© нема та й нема. Тi ховаються, вивiдавшись, кого шукають княжi биричi,
тi жартують i випихають наперед нiчим не примiтних дiвиць, а то й таких,
що ©м вiдьом та упирiв тiльки й здоровити. Дiвки упираються, ясна рiч, а
то й кричать пробi, i челядники, розгледiвшись, змушенi махати на них
рукою.
А проте знайшлися й такi, що вказали на найлiпшу. То була Миловидка з
Випалу.
Дiвчина не повiрила спершу, що вказують на не©, а пересвiдчившись, таки
©© мають на оцi, поспiшила сховатися за молодцiв свого городища.
- Не лякайся, красна дiвице, - заспокоювали ©© княжi биричi. - Ти пiд
охороною володаря землi Тиверсько©, тобi нiхто не вчинить кривди. Вручиш
княжичу iменем люду нашого броню на пострижинах та й пiдеш собi.
Молодцi з Випалу змушенi були стати на захист дiвчини.
- Вiтець ©© не велiв ©й вiдлучатися вiд нас, та й ми обiцялися не
спускати ока з Миловиди, бути в одвiтi за Миловиду.
- Ото яке лихо. То ходiть i ви. Посто©те неподалiк, пождете, доки
вчинить волю князя i люду, та й заберете собi. Бо лiпшо© за не© в усьому
Чернi не знайдемо.
Миловида холонула серцем i опиралася як могла. Та ©© не слухали. Взяли
пiд руки й повели туди, де здiйснювались пострижини.
Молодцi випальськi, а з ними й дiвки таки не зреклися подруги, йшли
поруч i запевняли ©©: "Будь певна, нiкому не вiддамо; треба буде -
торговий люд покличемо". Та чи могли заспоко©ти дiвчину ©хнi запевнення? I
страхалась, i нiяковiла, да так, що люди самi по собi, без чи ©сь спонуки
оберталися в ©© бiк i яснiли видом: леле, яка добролика дiвчина! Та
гляньте ж бо, людове, яка дiвчина iде поздоровляти княжича!
Запримiтила те дiвча й княгиня.
- Привiтай, вродливице, - пiдiйшла й торкнулася Миловидино© руки, -
привiтай, кажу, княжича з отрочим вiком, броню вручи йому iменем люду
тиверського. Най буде слово-побажання тво красним та щедрим на добро, як
i сама .
Зорина Вепрова стояла вже бiля вiнка й ждала на не©, дiвчину з люду, ба
навiть пiдказала, як рушали: "Я перша здоровитиму". Коли ж дiйшло до
привiтання, затнулася нараз i втратила дар речi. Миловида тепер тiльки
завважила, яка вона дитина ще, i взяла на себе смiливiсть допомогти
дiвчинi.
- Най завше будуть iз тобою, княжичу, маминi ласки, - випалила одним
духом, - i вiтцева мудрiсть та мужнiсть також. Аби був ласкавий iз людом
сво©м, як мама була з тобою, i мужнiй та мудрий iз тими, що посягатимуть
на нашу вольнiсть i на нашi статки, як вiтець твiй.
Пождала, доки Зорина увiнча княжича вiнком, i вже тодi наблизилася до
нього, уперезала мечем, передала щит i шолом. Не бачила, як поставилися до
©© казань князь iз княгинею, люд довкружнiй. Чула тiльки: дружно й
голосисто нагадали про себе величальницi.
Рiс у лiсi дубочок, бiг з-пiд нього струмочок, Мов брат брату радiли,
допiзна гомонiли:
"Ти рости-виростай, мiй дубочку", "Ти бiжи-хлюпочи, мiй струмочку. Доки
жебiнь пiд коренем чую, Доти весело в свiтi лiтую". "Не боюся i я, брате,
згину, Доки ти стережеш мого плину".
Пiсня та, немудрi в простотi сво©й слова стосувалися вже не лише
княжича, а й дядька, того мужа при мечi, що пiдвiв опiсля коня й допомiг
Богданковi сiсти в сiдло, засвiдчивши тим: вiднинi не мати i не вiтець -
вiн буде отрочатi навчителем i поконiв роду, i ратного дiла, i житейсько©
мудростi.
Було ще коло пошани на засiдланому конi, були щедрi квiти, що ними
устилали та й устилали княжичеву путь, потiм - величальнi пiснi,
привiтання та побажання отрочатi, аби веселий був на многотруднiй стезi
мужа i князя, аби так легко та зручно сiв на отнiй стiл, як сiв на той, де
утинали кучерi. Та Миловида не доглядалася й не дослухалася вже до того,
що було на наместi. Почула вiд челядникiв: "Ти вiльна" - й подалася до
сво©х поселян, а з поселянами - далi вiд княжого свята, князiв на святi.
- Чекай, Миловидко, куди ти?
- Йой, сестрички, сама не вiдаю, куди бiжу, проте бiгти мушу, бо лусну.
Присяйбiг, лусну вiд того, що тутки сидить, - показу на груди, - пiсля
тамтих пострижин...
-_ Ну й чого б то? Усе вже позаду.
- Хто скаже, що все позаду? Гляди, князям знов засвербить у носi.
- Ото-бо яка. Чи ти тутки одна- дина? Не повередили досi, не повередять
i потiм.
- Пiди знай...
х мовби пiдслухали. Миловида, дiвки та молодцi з Випалу не встигли ще
й iз натовпу вийти, а вiд мiсця пострижин, надбiг уже молодець ©хнiх лiт й
доземно вклонився тiй, що уперiзувала княжича мечем.
- Я до тво © милостi, дiвчино гожа.
Дивилася на нього розгублено й не знала, що казати. Молодець не схожий
був анi на челядника, анi на дружинника. Нi виглядом, нi чемнiстю не
схожий, поселянин - i тiльки, а зупинив, бач, чогось хоче.
- Коли ласка, - промовила й одразу ж збагнула: не те сказала, що
належало сказати.
- Тебе кличуть.
- Хто?
- Княгиня.
- Боги... - Миловида боязко й стривожено глянула на подруг. - Я ж
казала...
- Вона, - поспiшив заспоко©ти молодець, - не чогось там... За сказане
синовi красне слово подякувати хоче. Княжич ось-ось завершить коло пошани,
i всi сядуть за столи. Княгиня й хоче, аби ти теж була там, аби вона могла
вiддячити тобi достойно.
- I Цур, i Пек ©й - не пiду.
Не зважала вже анi на подруг, анi на того, що кликав, твердо рушила до
ворiт, котрi вели iз Черна. За нею - i всi iншi. Та якщо Миловида менш за
все шкодувала, що не сидiтиме за княжим столом i не бачитиме, що буде на
пиру, то всi iншi з Випалу не те, видно, думали. В усякiм разi, хтось iз
молодцiв оглянувся невдовзi, а оглянувшись, зупинився й iнших зупинив:
той, що прибув посланцем вiд княгинi, не повернувся до сво © повелительки,
йшов слiдом за випальцями.
- А ти куди? - не вельми чемно заступили переслiдувачевi путь. -
Миловида сказала, не пiде.
- То й добре, я теж не пiду, коли так. На нього дивилися, мов на
блаженного.
- Княгиня не посилала мене, - пояснив. - Вона тiльки бiдкалась, що
дiвчина з поселян зникла. Ну, я й викликався наздогнати й сказати, що
кличуть. Коли Миловида не ма бажання йти на той клич, я теж не повернуся
вже до града. Ви iз Випалу?
- Ну то й що?
- А я з Сонцепiксько© весi. Краяни ми i близькi.
- Хо! То чому ж мовчав? Чули, дiвчатонька, це наш! - I вже не з
нечемностi, по-дружньому штовхнув молодця до гурту.
Звали молодця Божейком. Диво невелике, у Випалi теж _ Боже©, одначе
цей видався Миловидi при мнiшим, нiж усi iншi. щось у нього вiд рiдно©
мами - такий лагiдний i такий добрий, щось вiд сонця - такий красний та
звабний на виду, що й ну, а й вiд вiтру - веселий та жвавий, серце
окрилю ться, чуючи його. Та й бесiда он яка мила, й- й, як у ©хнього
пралiсу: скiльки йдуть, стiльки й гомонить, усiх велеречивих примусив
змовкнути. I все усмiха ться ©й. Миловидi. Чом так? Кепку , пригадуючи, як
перелякалася, коли сказав, знову кличуть до княгинi ? А певно, чом не
посмiятися, коли з кого? Геть розум стратила, вжахнувшись ще одних
запросин. Йой, буде тепер розмов та й буде. Подруги ж не стримаються, усiм
i все розкажуть.
III
Хай славиться iм'я Божественного, одначе то тiльки сказати легко:
"Стеж, аби варвари не переходили рiки". Попробуй надати сказаному твердинi
iстини й упоратися з тим, що покладено на тебе самою iстиною. Кому не
вiдомо: землi iмперi© межують iз землями варварiв на сотнi й сотнi
римських миль - вiд Понта Евксiнського до Сiнгiдуна. А друго© Довго© стiни
на тих сотнях миль не поставиш. Кажуть, Дунай - не Марiца, його треба
умiти перейти. Кажуть, там iмперiя спорудила надiйнi фортецi, досить
змiцнити ©х, розумно скористатися ними - i варвари не пройдуть. А йому,
Хiльбудiю, мало утiхи з тих казань. Дунай справдi i широкий, i
повноводний, i зарослями та плавнями надiйно вiдгородився вiд варварського
свiту. Та ба, то лиш власники загороднiх вiлл та зажирiлi патрицi© можуть
покладатися на тi перепони, во©нам вони - не така вже й завада. Хiба не
переходили через той же Дунай i готи, i тi ж слов'яни? Всього лиш чотири
лiта тому вторгалися в ромейськi землi. Не допомогли легiони, не допомогли
й фортецi. Обiйшли найближчу з них - Туррiс, вибрали на Дуна© зручне мiсце
i переправилися, а переправившись, немов тi пруги, пройшлися по землях
iмперi©. Тодiшнiй намiсник Фракi©, стратег i племiнник iмператора Гсрман
мав iз ними мороку, i хто зна , чи перемiг би, коли б не був справжнiм
стратегом.
У багатьох свiжа ще пам'ять про тi подi©, i в Божественного теж. Та
чому саме його, Хiльбудiя, послав вiн стерегти полуночнi обводи iмперi©?
Вiрить у його здiбностi яко полководця чи зважа всього лиш на те, що
Хiльбудiй командував варварами у вiйнах з Iраном i зна , якi вони , що
робити тут, на побережжi Дунаю, аби вiн став недоступним для варварiв?
Добре, коли бралося на карб одне, бралося i друге. Погано тiльки, коли
долю його вирiшило зовсiм iнше, скажiмо, зла воля iмператрицi Феодори. Яко
полководець в армi© iмператора Хiльбудiй рiдко бував в Августiонi. Його
мiсце - у_ вiйську, а оскiльки вiйсько роме©в вело затяжну вiйну з Iраном,
мусив бути на вiйнi. Одначе про нову василiсу iмперi© наслухався i немало.
Будучи донькою наглядача за звiрами в цирку, Феодора рано осиротiла й
стала жебрачкою, потiм - актрисою-танцюристкою i куртизанкою, яку багато
хто знав у Константинополi i знав не з кращого боку. Та чого не бува на
вiку, надто з жiнками, надiленими розумом i вродою. Випадково чи з волi
Всевишнього вiдвiдало безпутню донедавна миловиду каяття, а вже каяття
повело до храму свято© Софi©, де молився й iмператор, i змусило вимолювати
в заступницi убогих i знедолених - матерi божо© - помилування. Покута
недавньо© куртизанки тривала не день i не два - мiсяцi, за кожною
церковною вiдправою, а сама куртизанка, молячись, проливала такi щедрi
сльози, мала такий скорботний вид, що на не© звернув увагу iмператор i вже
не залишив розкаяну грiшницю, а до всього й жiнку божественно© лiпоти поза
сво ю благочестивою увагою: Феодора з актриси i жебрачки стала василiсою
iмперi©, а iмператору - вiрною жоною. Якщо колись дивувала всiх
безпутством, неприхованою торгiвлею сво ю неземною вродою, то тепер,
ставши iмператрицею, диву благочестям. Весь пломiнь серця свого (а воно в
не© таки здатне на велику, по-людськи щедру любов) вiддала мужу сво му,
божественному iмператоровi Вiзантi© Юстинiану: була йому другом у родинi i
радником у дiлах державних, спонукала на будiвництво храмiв для пiдданих,
будинкiв для безпритульних, змусила переглянути законодавство, насамперед
на користь церкви, доклала немало зусиль, аби iснуючий у Константинополi
будинок Сампсона став богоподiбним свiдченням батькiвського пiклування
василевса про гнаних i голодних, принижених i знедолених. Подейкують, що
та ж Феодора, будучи колись байдужою до релiгiйних змагань у
Константинополi, стала непримиренним ворогом ресi, що саме вона водила
Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
OCR: Евгений Васильев
Для украинских литер использованы обозначения:
, - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
, © - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
I,i (укр) = I,i (лат)
------------------------------------------------------------------------
Iсторичний роман
Частина ПЕРША. ЗАКОНИ I ПОКОНИ
В четверте_ лiто сво © динодержавно© влади iмператор призначив
Хiльбудiя во начальником Фракi©, поставив його для охорони рiки Iстр,
наказавши стежити, аби варвари, що жили там, не переходили рiки..._
ПРОКОПIЙ. "IСТОРIЯ ВIЙН"
Римляни, неодноразово переходячи пiд проводом Хiльбудiя в землi по той
бiк рiки, вбивали i забирали в рабство варварiв._
ПРОКОПIЙ. "IСТОРIЯ ВIЙН".
...Через три лiта пiсля свого прибуття Хiльбудiй, за звича м, перейшов
рiку з невеликим загоном, слов'яни ж виступили проти нього всi поголовно._
Битва була жорстока, загинуло багато римлян, в тiм числi i ©хнiй
во начальник Хiльбудiй..._
ПРОКОП1Й. "IСТОРIЯ ВIЙН"
Ген за Днiстром, над широкими долами землi Трояново©, знялось i
звеселило всiх щойно викупане в океан-морi сонце. Молоде i яснолике,
здавалось, усмiхалося довкружнiм долам, вижатим нивам по долах,
покликаному в путь чи до рала люду. А то гарна прикмета: коли так весело
усмiха ться вранiшн сонце, бути погожiй днинi. Видно, загулялися десь
пiднебеснi дiви або розлiнувалися в теплi й припiзнилися заварити в сво©х
вертепах пиво. Тому й благодать на землi. Анi туманiв з Днiстра та моря,
анi мокви iз-за бескидiв. Ясно та гоже довкруж, мовби на вселенське свято.
Воно, сказати б, невелике й диво: сто©ть та пора, коли i лiто - не
лiто, i зима - не зима. Та й день, справдi, не якийсь там: завершено
веректу по овинах, по веректi збира ться перший на передзим'© торг пiд
стольним городом Черном. А хто ж iз поселян усидить такого дня вдома?
Одному треба збути витвори рук сво©х, iншому придбати ©х. Тому зараз уже
не обiйтися без берковцiв для зiбраного на нивi жита, а тому - без
поборшнiв для чада, як i без черев'©в для себе, без свити для жони. Iншого
гонить на торг потреба придбати сокиру, бо чека не розчищена в лiсi
лядина; ще iнший нишпоритиме по торжищу й шукатиме таке, що вдовольнить
його i не опустошить калиту, рало.
Багато чого треба поселяниновi, а ще ж усiм, чули, усiм потрiбен
вирощений поселянином хлiб. Тож i людно на путях. Однi правляться на
торжище з полуденних кра©в, iншi - з полуночних, ще iншi -вiд Пруту та
з-за Пруту. Бо Черн - не осiбно тиверське торжище. там сусiднi уличi,
й далекi чи дуже далекi гостi - даки з-за Дунаю, роме© з-за моря. Тим
©хати та й ©хати ще до бовванiючого на овидi Черна, iншi близько вже,
бачать, як виру пiд стiнами прибулий удосвiта чи з ночi торговий люд,
чують, як iржуть нажаханi чи знудженi за волею конi, й переймаються
передчуттям щасливого торгу а чи тривогою за майбутнiй торг.
- Йой, мамцю! - тиснеться до матерi яснолика, мовби те сонце вранiшн ,
дiвчина. - Дивiться, скiльки люду на мiстi, нам i стати вже нiде.
- Посоромся, Миловидко, - заспокою ©© мати. - Мiсто пiд Черном он яке,
тутки всьому тиверському ополченню де стати, не лише покликаному на торг
люду.
- А все ж...
- Чим сушиш голову, дiвко, - оберта ться на мить i знову править кiньми
вiтець ©©. - Про iнше думай i дбай: аби не загубилася в цьому велелюддi.
- Таке скажете, отче.
- А таке. Легковажна-бо сть. Захопишся дивами та й пiдеш собi.
- Вгамуйся, Ярославе, - захища мати. - Чого б це вона легковажила?
Сидiтиме на возi й дивитиметься на торги з воза. Правда, Миловидко?
- Атож.
Вони не з далекого далека. Оседок ©хнiй всього лиш за сотню поприщ,
нижче по Днiстру, а в Миловиди таке вiдчуття на серцi, нiби на край свiту
вирядилася. Тож i ширить на все очi, надто коли наблизилися до Черна, а в
Чернi - до торгу, ширить та виголошу сво звичне: йой!
Стариня не везе на торг великих скарбiв. У возi анi кузнi, анi вичинки,
анi рукодiлля, саме лиш збiжжя, те, що подарував ©хнiй ратайськiй родинi
бог Сварог та щедра ролейна нива. Тому й шукають на мiстi ратайський
кiнець, стають помiж тих, що торгують збiжжям. Бо вiтцевi не вперше бути
тут, вiн зна , що робить.
Поки розпряга та пора коней, поки розпиту сусiдiв, як iде торг,
Миловида теж норовить засвiдчити свою господарську щирiсть: вклада на
мiсце добутий перед цим берковець iз вiвсом, пора припорошеного за дорогу
воза. Коли ж вiтець сказав обом - i ©й, i матерi: "Глядiть тут, а я
подамся шукати покупця на товар та й корiвки на нове подвiр'я", - стала й
загледiлася на торжище. Леле, яке воно справдi велелюдне! А гомону, а
бесiди, а смiху! Аж серцю лоскiтне вiд тi © бадьоростi людсько©.
Не задовольнилася тим, що побачила з землi, згадала мамину раду й сiла
коло мами. Аякже, з вивершено© хури лiпше й далi видно. А вже як усiлася,
не забарилась засокорити до сво © мами. I дивувалася вголос, i
допитувалась, хто отi люди в байбереках, звiдки тi, що в кептарях, таких
бiлих i таких щедрих на узори вишиванках? З-пiд гiр? Йой, то ж, певно,
здалеку.
- А то що жовтi , мамцю?
- Певно, гончарний посуд.
- Можна, я пiду та гляну?
-- Агiй на тебе! Не чула, що казав вiтець?
- Йой, мамцю, - ластиться й цiлу матiр у щоку. - Солоденька моя! Це ж
поруч. Чи я для того ©хала в далекий свiт, аби просидiти на возi? Може ж,
нагледю щось вельми гарне та й придба мо.
Мати вiднiку ться й стара ться бути твердою, як бува твердий iз ними
вiтець. А проте що далi, то менше твердостi в ©© голосi. Бо що вдi з
сво ю донею, коли та доня, мовби сама знада. Серце вийма улесливiстю,
щирим та ласкавим словом. А ще видом сво©м, добрим та лагiдним, красним та
ясним.
-_ Матиму я клопiт з тобою, Миловидко, ой матиму! - журиться вголос i
так вiддалено дивиться на доню, схоже, щось iнше гада собi. - Iди вже, що
вдiю, коли ти така мила та рiдна серцю мо му. Тiльки ж не гайся, чу ш? Бо
прийде вiтець - пуги нада обом нам, присяйбiг, нада .
Обiцялася бути й була слухняною. Пiшла, погамувала дiвочу цiкавiсть -
та й назад. Зате якою щасливою та осяйною повернулася до мами, як щебетала
розповiдаючи. Чужi люди зглядалися, чуючи тi щебетання. Бо таки голосиста
в Ярослава з Випалу дiвка, та й розповiдати, видимо, що. Ано,_ чули, як
виспiву ! Мовби соловейко в гаю. Окрини всякi бачила i горнята теж бачила,
полумиски лiпi тримала в руках, а тарiлi ще лiпшi, дивно-предивно
розмальованi. в гончарнiм кiнцi поставцi, братницi, опаницi, й
макотери.
- Придбаймо, мамцю, - Миловида вкотре уже бере матiр за руку, яскою
зазира у вiчi. - Такий лiпотний поеуд на торгу; так прикрасить нову нашу
оселю..
- Чи я перечу? В нову господу i те, i друге, i трет потрiбне буде. Та
чи вистачить на все те збiжжя? Най пiзнiше, як придба мо корiвку.
Сидять мати з донею на покритому веретою возi i бiдкаються, i
сподiваються бiдкаючись. А сонце все вище та вище пiдноситься у вись
пiднебесну, не просто грi - припiка вже, i тi, що клопочуться торгом,
змушенi врештi-решт зняти з себе теплу вдяганку й освiдчитись сусiдовi:
"Ото днина, нiби не до зими, до лiта хилиться". А торг iде собi, люд, як i
зрання, виру пiд стiнами, i гомiн того виру товiдступа вiд заклопотаних
старим як свiт клопотом жiнок, то знову накочу ться на них, ста зрештою
звичним, чимось схожим на гомiн бору в негоду.
Та ось i на ту звичнiсть знайшлася у гаморi торжка незвична веремiя:
загули, засвистали вiддалено, зрештою ближче i голосно, певно зближалися
iз ратайським кiнцем, гудцi, заволали, збираючи цiкавий люд, речники,
щедрi на кумеднi витiвки скоморохи. Чулись збадьоренi вигуки, чувся регiт
зiвак, та над усе здiймався над торжищем i над тими, що сiяли гомiн на
торжищi, спiв сопiлок, дзвiн гуслiв, витинали на всi лади рожки та бубни.
- Люди, тиверцi! - прорвався нарештi i взяв гору над гамом людським
голос речника. - Нинi у городi Чернi, у князя Волота, велике свято:
утинання волос отрочатi. Князь i княгиня хочуть подiлити ту радiсть
родинну з усiм людом i просять його до столу на хлiб-сiль. Чули? У городi
велике свято! Князь i княгиня просять на хлiб-сiль!
- А що то , мамцю, - цiкавиться Миловида, - утинання волос?
- А те, доню, що князевому сину виповнилося нинi дванадцять лiт. Вiд
сьогоднi вiн уже не дитина - отроча, пiде в науку до дядька-навчителя. А
це - знаменний день, перший крок на стезю, що веде до княжого столу.
- Отак? Овва, то то ж справдi свято i неабияке.
Гудцi наблизилися тим часом до ©хньо© хури й спинилися,затиснутi
цiкавими, гудуть-витинають на колiнах, пiдбадьорюють скоморохiв. А тим аби
була музика: шпарко вибивають по-молодечому невтомними ногами, кумедно
вихиляються всiм тiлом i ще кумеднiше пiдморгують, кривлять зугарнi на
витiвки пики. Людовi тiльки подай, люд за боки береться з реготу, а
скоморохи стають уже на руки, йдуть по землi колесом.
Смiх, галас, регiт у стовпиську. Миловидi не все видно з воза, i вона
пiдводиться, ста ногами на збiжжя, зазира через людськi голови.
- А погляньте, дiвоньки, - чути звiдтам голос, - i наша Миловидка тут.
Гей, Миловидко, чи чу ш?
Дiвчина огляда ться в той бiк, звiдки кличуть, проте першою завважу
молодцiв, а затим i дiвок iз Випалу мати.
- Йой! - жарту чи диву ться. - Звiдки бiг послав?
- А все звiдти, тiтуню Купаво, з Випалу, - чемно вклоняються молодцi,
познiмавши шапки. - Добридень вам!
- Добридень, добридень. I куди путь трима те?
- А так, на люд глянути, видовиськом потiшитись.
- I стариня дозволила?
- Чом би й нi?
- Вам - нехай. А дiвкам? Чули, Добромиро i ти, Мирославо? Вам теж,
питаю, дозволили?
- Атож. Присяйбiг, тiтуню. Ми ж не самi, з молодцями нашо© вулицi. I
Миловидку пускайте. Чулись-те, у князя свято, велелюдне вiншування княжича
буде.
- Зась! Вам дозволено, то йдiть собi, Миловидка не пiде.
- Мамцю, - мало не плаче дiвчина. - Згляньтесь та пожалiйте, зозулько
моя. То ж так цiкаво, то ж раз на вiку.
- I не проси, i не благай, - сто©ть на сво му мати. - Ось-ось вiтець
повернеться, що я скажу йому? Це ж не в гончарний кiнець, це до Черна.
- То ми заждемо Миловидчиного вiтця, - стали на захист сво © ровесницi
молодцi. - Заждемо й ублага мо, аби дозволив. Миловидка ж не сама, у гуртi
пiде. Чи на нас покластися не можна, тiтуню Купаво? Це ж не кудись - на
свято йдемо. Князь Волот не дозволить, аби у нього на святi ганьбили
когось.
Мати Купава гнiва ться, i так, i сяк вiдмага ться. Та що вона вдi ,
коли напосiлися всi: i сусiдськi дiвки та молодцi, i власна дитина? дине,
на чому стала i стала твердо, - ждатиме мужа Ярослава. Як вiн скаже, так i
буде. Ано. Вiн батько родини, його слово над усе в родинi.
II_
Вiд княжого терема до соборного наместя в дитинцi мало не третина
поприща, а величальникiв i просто цiкавих до урочистих подiй у родинi
князя Волота не браку . По один бiк вистелено© витворами ткаль стезi
стоять юрми люду градського i по другий теж. Та чи не найбiльше ©х, людей,
як i охоронцiв ладу на пострижинах, на самiм намiстi, ближче до мiсця
торжества.
Чи то достеменно знали, чи передчували: ось-ось почнеться свято,
принишкли всi, i гостi, i горожани, зирять у той бiк, звiдки ма вийти
отроча. Дверi у терем розчиненi настiж, величальницi бiля порога вже, а то
певна ознака: поява княжича ось-ось станеться. I передчуття не обманули
тиверцiв. Першими вийшли на люди князь Волот i княгиня Малка, за ними йшов
княжич Богданко у парi з сво ю нареченою Зориною Вепровою, за княжичем i
Вепровою правились, побравшись за руки, сестри Богданковi, княжни Злата та
Миланка. Усi такi гожi i такi святковi, що незвичному до розкошi
поселяниновi, тим паче з околiй, нiчого не лишалося, як сказати про себе
"йой" i затамувати подих. Князь i княжич були зодягненi в свiтло-синi,
щедро вишитi на полах i по подолу каботи, озутi в червленi чадиги,
княгиня, як i наречена Богданкова, - в бiлi, з заморсько© тканини тунiки,
поверх тунiк - барвистi, кольору розпукло© троянди корзна. Княжни Злата та
Миланка, значно молодшi за Богданка i дрiбнiшi одна одно©, мали таке ж
розкiшне, проте iншого кольору вбрання. Голову кожно© з жiнок покривала
дибаджева шапочка з хутряним околишем. Князь i княжич простували пiд
сонцем простоволосi. Воно й не диво: князь-вiтець мав здiйснити
посвячення, син-княжич - стати перед присутнiм на посвяченнi людом таким,
як знали його усi дванадцять лiт - з непокритими й незайманими до сьогоднi
кучериками. Вони ж... Боже Свароже! Вони такi шовково м'якi, та буйнi, та
золотавi цi © погожо© днини, що шкода й торкатися ©х.
Як вийшли з терема, так i рушили на намiстя - пара за парою. Нiби
засвiдчували тим свою кревну днiсть.
Величальиицi не забарилися привiтати княжу родину i найперше - княгиню,
яко матiр, пiснею.
Слава тобi, слава, пречистая мати Дала князю сина, нам - надiю злату.
Нам надiю злату, потiшницю свiта, Будь здорова, жоно, премногi© лiта.
Вони при дналися до княжо© родини й пiшли слiдом за родиною на намiстя
- туди, де чекали на княжича тиверцi, а мiж тиверцями - обрядовий стiл,
вiнки-величання, засiдланий кiнь. При конi був уже й дядько, середнiй на
зрiст, та мiцний у раменах муж, при бронi i обладунку ратному. Довкола
столу просторо i вiльно. Навiть тодi, як спинилася там i зайняла сво
мiсце княжа родина, вилаштувалися величальницi, не вiдчувалося анi
незручностi, анi тiсняви.
Князь оберта ться тим часом до княгинi i каже ©й, вклоняючись.
- Позволь, мати, дитя вiд тебе взяти.
Усi ждуть, яким буде повелiння княгинi Малки, а вона хилить до землi
голову i мовчить.
- Твоя воля, княже, - мовить зрештою й непомiтно зiтха . - Дозволяю й
речу: в добру путь, в щасливу годину, синку.
По тих словах пiдiйшли до Богданка два отроки, взяли його пiд руки й
легко, геть не натужуючись, посадили на стiл.
I знов заспiвали величальницi, тiльки тепер уже не голосно, як перше,
стримано i ута мничено сумно:
Чи знала ти, мати, Що життя давати - Серце паювати:
На буйнi© вiтри, На зимнi© стужi, На власнi зароки, На людськi уроки;
На те, що нинi,
Що буде потому, На всi дорiженьки, Що ляжуть дитинi Вiд отчого дому.
Княгиня тепер аж не стрималася й дала волю сльозам сво©м. Та князь не
зважав на них. Узяв до рук ножицi, примiрявся й утяв кiлька локонiв. Потiм
ще i ще. Був такий твердий та непохитний у намiрах, нiби не вiдав, що
пострига власного, до того ж одного-единого сина, нiби байдуже йому, що
той син пiде вiд сьогоднi на чужi руки, не знатиме, що таке маминi
пестощi, надiя на кревних i захист вiд кревних. Ано, так, певно, й було:
князь радiв, що забира вже вiд матерi сина, посила його в достойну науку
- гострити розум i серце на святе дiло, бути мужем ратним i думаючим, а
вiдтак опорою землi i люду. Тому й твердий, тому й не зважа на материнi
сльози. Коли б князi зважали на них, хто берiг би землю i люд тиверський
вiд чужкраю-супостата? Присяйбiг, у чужинському ярмi ходили б.
Розумi те княгиня Малка чи мусить розумiти: утерла врештi-решт останнi
сльози й наблизилася до Богданково© наречено©.
- Як тiльки князь завершить пострижини, пiдiйдеш, дитино, вiзьмеш вiнок
отой i увiнча ш ним княжича. Зна ш, що слiд казати вiнчаючи?
- Ано.
- То й добре. Щит i меч пiднесе йому iнша - дiвчина з люду.
- А де та дiвчина?
- А й справдi, де? - оберта ться княгиня до челядникiв.
- Пiшли по не©, зараз ма бути, достойна.
Челядникам давно сказано: вiдшукати серед присутнього на пострижинах
люду лiпшу з лiпших дiвицю i втлумачити ©й: ма передати княжичу броню i
тим благословити iменем люду тиверського на ратнi подвиги. Та то тiльки
сказати легко: вiдшукати лiпшу з лiпших. А де знайдеш таку? З нiг збилися,
а ©© нема та й нема. Тi ховаються, вивiдавшись, кого шукають княжi биричi,
тi жартують i випихають наперед нiчим не примiтних дiвиць, а то й таких,
що ©м вiдьом та упирiв тiльки й здоровити. Дiвки упираються, ясна рiч, а
то й кричать пробi, i челядники, розгледiвшись, змушенi махати на них
рукою.
А проте знайшлися й такi, що вказали на найлiпшу. То була Миловидка з
Випалу.
Дiвчина не повiрила спершу, що вказують на не©, а пересвiдчившись, таки
©© мають на оцi, поспiшила сховатися за молодцiв свого городища.
- Не лякайся, красна дiвице, - заспокоювали ©© княжi биричi. - Ти пiд
охороною володаря землi Тиверсько©, тобi нiхто не вчинить кривди. Вручиш
княжичу iменем люду нашого броню на пострижинах та й пiдеш собi.
Молодцi з Випалу змушенi були стати на захист дiвчини.
- Вiтець ©© не велiв ©й вiдлучатися вiд нас, та й ми обiцялися не
спускати ока з Миловиди, бути в одвiтi за Миловиду.
- Ото яке лихо. То ходiть i ви. Посто©те неподалiк, пождете, доки
вчинить волю князя i люду, та й заберете собi. Бо лiпшо© за не© в усьому
Чернi не знайдемо.
Миловида холонула серцем i опиралася як могла. Та ©© не слухали. Взяли
пiд руки й повели туди, де здiйснювались пострижини.
Молодцi випальськi, а з ними й дiвки таки не зреклися подруги, йшли
поруч i запевняли ©©: "Будь певна, нiкому не вiддамо; треба буде -
торговий люд покличемо". Та чи могли заспоко©ти дiвчину ©хнi запевнення? I
страхалась, i нiяковiла, да так, що люди самi по собi, без чи ©сь спонуки
оберталися в ©© бiк i яснiли видом: леле, яка добролика дiвчина! Та
гляньте ж бо, людове, яка дiвчина iде поздоровляти княжича!
Запримiтила те дiвча й княгиня.
- Привiтай, вродливице, - пiдiйшла й торкнулася Миловидино© руки, -
привiтай, кажу, княжича з отрочим вiком, броню вручи йому iменем люду
тиверського. Най буде слово-побажання тво красним та щедрим на добро, як
i сама .
Зорина Вепрова стояла вже бiля вiнка й ждала на не©, дiвчину з люду, ба
навiть пiдказала, як рушали: "Я перша здоровитиму". Коли ж дiйшло до
привiтання, затнулася нараз i втратила дар речi. Миловида тепер тiльки
завважила, яка вона дитина ще, i взяла на себе смiливiсть допомогти
дiвчинi.
- Най завше будуть iз тобою, княжичу, маминi ласки, - випалила одним
духом, - i вiтцева мудрiсть та мужнiсть також. Аби був ласкавий iз людом
сво©м, як мама була з тобою, i мужнiй та мудрий iз тими, що посягатимуть
на нашу вольнiсть i на нашi статки, як вiтець твiй.
Пождала, доки Зорина увiнча княжича вiнком, i вже тодi наблизилася до
нього, уперезала мечем, передала щит i шолом. Не бачила, як поставилися до
©© казань князь iз княгинею, люд довкружнiй. Чула тiльки: дружно й
голосисто нагадали про себе величальницi.
Рiс у лiсi дубочок, бiг з-пiд нього струмочок, Мов брат брату радiли,
допiзна гомонiли:
"Ти рости-виростай, мiй дубочку", "Ти бiжи-хлюпочи, мiй струмочку. Доки
жебiнь пiд коренем чую, Доти весело в свiтi лiтую". "Не боюся i я, брате,
згину, Доки ти стережеш мого плину".
Пiсня та, немудрi в простотi сво©й слова стосувалися вже не лише
княжича, а й дядька, того мужа при мечi, що пiдвiв опiсля коня й допомiг
Богданковi сiсти в сiдло, засвiдчивши тим: вiднинi не мати i не вiтець -
вiн буде отрочатi навчителем i поконiв роду, i ратного дiла, i житейсько©
мудростi.
Було ще коло пошани на засiдланому конi, були щедрi квiти, що ними
устилали та й устилали княжичеву путь, потiм - величальнi пiснi,
привiтання та побажання отрочатi, аби веселий був на многотруднiй стезi
мужа i князя, аби так легко та зручно сiв на отнiй стiл, як сiв на той, де
утинали кучерi. Та Миловида не доглядалася й не дослухалася вже до того,
що було на наместi. Почула вiд челядникiв: "Ти вiльна" - й подалася до
сво©х поселян, а з поселянами - далi вiд княжого свята, князiв на святi.
- Чекай, Миловидко, куди ти?
- Йой, сестрички, сама не вiдаю, куди бiжу, проте бiгти мушу, бо лусну.
Присяйбiг, лусну вiд того, що тутки сидить, - показу на груди, - пiсля
тамтих пострижин...
-_ Ну й чого б то? Усе вже позаду.
- Хто скаже, що все позаду? Гляди, князям знов засвербить у носi.
- Ото-бо яка. Чи ти тутки одна- дина? Не повередили досi, не повередять
i потiм.
- Пiди знай...
х мовби пiдслухали. Миловида, дiвки та молодцi з Випалу не встигли ще
й iз натовпу вийти, а вiд мiсця пострижин, надбiг уже молодець ©хнiх лiт й
доземно вклонився тiй, що уперiзувала княжича мечем.
- Я до тво © милостi, дiвчино гожа.
Дивилася на нього розгублено й не знала, що казати. Молодець не схожий
був анi на челядника, анi на дружинника. Нi виглядом, нi чемнiстю не
схожий, поселянин - i тiльки, а зупинив, бач, чогось хоче.
- Коли ласка, - промовила й одразу ж збагнула: не те сказала, що
належало сказати.
- Тебе кличуть.
- Хто?
- Княгиня.
- Боги... - Миловида боязко й стривожено глянула на подруг. - Я ж
казала...
- Вона, - поспiшив заспоко©ти молодець, - не чогось там... За сказане
синовi красне слово подякувати хоче. Княжич ось-ось завершить коло пошани,
i всi сядуть за столи. Княгиня й хоче, аби ти теж була там, аби вона могла
вiддячити тобi достойно.
- I Цур, i Пек ©й - не пiду.
Не зважала вже анi на подруг, анi на того, що кликав, твердо рушила до
ворiт, котрi вели iз Черна. За нею - i всi iншi. Та якщо Миловида менш за
все шкодувала, що не сидiтиме за княжим столом i не бачитиме, що буде на
пиру, то всi iншi з Випалу не те, видно, думали. В усякiм разi, хтось iз
молодцiв оглянувся невдовзi, а оглянувшись, зупинився й iнших зупинив:
той, що прибув посланцем вiд княгинi, не повернувся до сво © повелительки,
йшов слiдом за випальцями.
- А ти куди? - не вельми чемно заступили переслiдувачевi путь. -
Миловида сказала, не пiде.
- То й добре, я теж не пiду, коли так. На нього дивилися, мов на
блаженного.
- Княгиня не посилала мене, - пояснив. - Вона тiльки бiдкалась, що
дiвчина з поселян зникла. Ну, я й викликався наздогнати й сказати, що
кличуть. Коли Миловида не ма бажання йти на той клич, я теж не повернуся
вже до града. Ви iз Випалу?
- Ну то й що?
- А я з Сонцепiксько© весi. Краяни ми i близькi.
- Хо! То чому ж мовчав? Чули, дiвчатонька, це наш! - I вже не з
нечемностi, по-дружньому штовхнув молодця до гурту.
Звали молодця Божейком. Диво невелике, у Випалi теж _ Боже©, одначе
цей видався Миловидi при мнiшим, нiж усi iншi. щось у нього вiд рiдно©
мами - такий лагiдний i такий добрий, щось вiд сонця - такий красний та
звабний на виду, що й ну, а й вiд вiтру - веселий та жвавий, серце
окрилю ться, чуючи його. Та й бесiда он яка мила, й- й, як у ©хнього
пралiсу: скiльки йдуть, стiльки й гомонить, усiх велеречивих примусив
змовкнути. I все усмiха ться ©й. Миловидi. Чом так? Кепку , пригадуючи, як
перелякалася, коли сказав, знову кличуть до княгинi ? А певно, чом не
посмiятися, коли з кого? Геть розум стратила, вжахнувшись ще одних
запросин. Йой, буде тепер розмов та й буде. Подруги ж не стримаються, усiм
i все розкажуть.
III
Хай славиться iм'я Божественного, одначе то тiльки сказати легко:
"Стеж, аби варвари не переходили рiки". Попробуй надати сказаному твердинi
iстини й упоратися з тим, що покладено на тебе самою iстиною. Кому не
вiдомо: землi iмперi© межують iз землями варварiв на сотнi й сотнi
римських миль - вiд Понта Евксiнського до Сiнгiдуна. А друго© Довго© стiни
на тих сотнях миль не поставиш. Кажуть, Дунай - не Марiца, його треба
умiти перейти. Кажуть, там iмперiя спорудила надiйнi фортецi, досить
змiцнити ©х, розумно скористатися ними - i варвари не пройдуть. А йому,
Хiльбудiю, мало утiхи з тих казань. Дунай справдi i широкий, i
повноводний, i зарослями та плавнями надiйно вiдгородився вiд варварського
свiту. Та ба, то лиш власники загороднiх вiлл та зажирiлi патрицi© можуть
покладатися на тi перепони, во©нам вони - не така вже й завада. Хiба не
переходили через той же Дунай i готи, i тi ж слов'яни? Всього лиш чотири
лiта тому вторгалися в ромейськi землi. Не допомогли легiони, не допомогли
й фортецi. Обiйшли найближчу з них - Туррiс, вибрали на Дуна© зручне мiсце
i переправилися, а переправившись, немов тi пруги, пройшлися по землях
iмперi©. Тодiшнiй намiсник Фракi©, стратег i племiнник iмператора Гсрман
мав iз ними мороку, i хто зна , чи перемiг би, коли б не був справжнiм
стратегом.
У багатьох свiжа ще пам'ять про тi подi©, i в Божественного теж. Та
чому саме його, Хiльбудiя, послав вiн стерегти полуночнi обводи iмперi©?
Вiрить у його здiбностi яко полководця чи зважа всього лиш на те, що
Хiльбудiй командував варварами у вiйнах з Iраном i зна , якi вони , що
робити тут, на побережжi Дунаю, аби вiн став недоступним для варварiв?
Добре, коли бралося на карб одне, бралося i друге. Погано тiльки, коли
долю його вирiшило зовсiм iнше, скажiмо, зла воля iмператрицi Феодори. Яко
полководець в армi© iмператора Хiльбудiй рiдко бував в Августiонi. Його
мiсце - у_ вiйську, а оскiльки вiйсько роме©в вело затяжну вiйну з Iраном,
мусив бути на вiйнi. Одначе про нову василiсу iмперi© наслухався i немало.
Будучи донькою наглядача за звiрами в цирку, Феодора рано осиротiла й
стала жебрачкою, потiм - актрисою-танцюристкою i куртизанкою, яку багато
хто знав у Константинополi i знав не з кращого боку. Та чого не бува на
вiку, надто з жiнками, надiленими розумом i вродою. Випадково чи з волi
Всевишнього вiдвiдало безпутню донедавна миловиду каяття, а вже каяття
повело до храму свято© Софi©, де молився й iмператор, i змусило вимолювати
в заступницi убогих i знедолених - матерi божо© - помилування. Покута
недавньо© куртизанки тривала не день i не два - мiсяцi, за кожною
церковною вiдправою, а сама куртизанка, молячись, проливала такi щедрi
сльози, мала такий скорботний вид, що на не© звернув увагу iмператор i вже
не залишив розкаяну грiшницю, а до всього й жiнку божественно© лiпоти поза
сво ю благочестивою увагою: Феодора з актриси i жебрачки стала василiсою
iмперi©, а iмператору - вiрною жоною. Якщо колись дивувала всiх
безпутством, неприхованою торгiвлею сво ю неземною вродою, то тепер,
ставши iмператрицею, диву благочестям. Весь пломiнь серця свого (а воно в
не© таки здатне на велику, по-людськи щедру любов) вiддала мужу сво му,
божественному iмператоровi Вiзантi© Юстинiану: була йому другом у родинi i
радником у дiлах державних, спонукала на будiвництво храмiв для пiдданих,
будинкiв для безпритульних, змусила переглянути законодавство, насамперед
на користь церкви, доклала немало зусиль, аби iснуючий у Константинополi
будинок Сампсона став богоподiбним свiдченням батькiвського пiклування
василевса про гнаних i голодних, принижених i знедолених. Подейкують, що
та ж Феодора, будучи колись байдужою до релiгiйних змагань у
Константинополi, стала непримиренним ворогом ресi, що саме вона водила