Сиротюк М.. Забiлiли снiги

вiдверто кажучи, не опинався - то був найкращий вихiд з мого тогочасного
становища.
- Якого?
- Тодi нашу школу залихоманили обшуки та арешти. Лiда Лойко, рятуючись
вiд напастi, покинула на деякий час Харкiв, по©хала в рiдне село, нiби
занедужала. Полiцiя спочатку схопила двох учнiв, потiм ще трьох. Черга
пiдходила до мене, бо ж я теж вiдвiдував та мнi сходки, читав i давав
iншим читати заборонену лiтературу, полiтичнi листiвки та прокламацi©. Не
хотiлось потрапити за грати, позбавити себе права стати фельдшером бодай
пiзнiше. Тому i втiшився мобiлiзацi ю, як дитина новою цяцькою.
- I сподобалося в армi©?
- До всього можна звикнути...
- Дума ш допинати офiцерського чину?
- Я ще не збожеволiв. Одслужу сво - i знову на навчання. Фельдшерська
школа, брат...
- У нiй iснувала якась та мна органiзацiя чи група?
- Нi. Нашi учнi спiлкувалися з молоддю харкiвських вузiв, зокрема
унiверситету та ветеринарного iнституту. Зна ш, студенти - народ бiльш
дорослий, зрiлий i досвiдчений.
- З унiверситетських нiкого не пам'ята ш?
- Пам'ятаю Михайла Рклицького, Соломона Брайловського, а на зборах
слухав промови i Бражникова, i Голосова, i Макаревського.
- Олекса Макаревський вчиться у ветеринарному.
- Можливо, вже позабувалося. Зна ш його особисто?
- I його, i всiх iнших, названих тобою. Славнi хлопцi. То ж вони
компонували, а зараз розповсюджують вiдозви про ювiлей царсько© реформи,
готують серйозну акцiю на дев'ятнадцяте число цього мiсяця.
- У тебе нема жодно© вiдозви?
- , i не одна.
- При тобi?
- Захованi в надiйному мiсцi.
- Чому ж досi не сказав про них?
- Ти не питав.
- Даси прочитати?
- Дам. Однак потрiбно не лише читати
- А що ще?..
- Ознайомити з ними артилеристiв.
- Ознайомити...
Ус пiдлив у склянку гарячого окропу, всипав цукру, поколотив ложечкою i
вмочив сухаря. Робив усе те поволi i якось нiби машинально. Мабуть,
обдумував несподiвану пропозицiю.
- Коли сказати по правдi, то я останнiм часом полiтичною роботою не
дуже захоплююся, служба...
У дверi постучали.
- Зайдiть.
На порозi виросли два юнаки в формi залiзничного училища. Панаса,
меншого Андрi вого брата, Грабовський уже знав, а другого, що назвався
Iваном Пiщанським, побачив уперше.
- Сiдайте, парубки, на чому сто©те, i ноги спустiть, щоб не дармували,
- пожартував господар, озираючи сво пустельне мешкання. - Або тому, що ви
з племенi крутигаврилiв, та ще й бажанi гостi, дозволяю вам примоститися
на мо му лiжку. Ча м погрi тесь?
- Охоче, - вiдповiв Панас. - Надворi мороз - аж iскри скачуть, а
циганськi дiти дулi сучать.
- Паршивi поросята i в петрiвку мерзнуть. А яко© заспiвали б ви на
муштрi взимку посеред голого плацу? То вам не в паровознiй топцi.
- Провiдникам ваговозiв теж непереливки, а надто при хурделицi.
- Уже скуштували? - пита Павло.
- Ще, - тiшиться Iван, грiючи закоценiлi пальцi об склянку. - Ми ©здимо
в пасажирських вагонах, а от крутигаврилам...
- У чугу©вському депо бува те?
- Зрiдка, коли на практику водять. Або що?
- Як живуть там ремонтники?
- По-рiзному. Хто ма власну хату, землю, тому байдуже, а котрий
харчу ться тiльки з мозолястих, той клаца зубами. Мiй, наприклад, рiдний
дядько, який обточу гайки...
Андрiй цiкавиться домашнiми справами.
- Учора отелилась наша Манька, - хвалиться Панас. - Такого бичка
привела, що й ну. Весь чорний, мов жучок, а на чолi бiла лисинка...
Приходь завтра на молозиво.
- Прийду. Коли вируша ш до Чугу ва?
- Хочу заскочити з Iваном у Харкiв, а звiдти...
Андрi ву кiмнату покинули пiд голосний спiв перших пiвнiв...
Заспане мiстечко вже лиш де-не-де поблимувало вiкнами та гасовими
лiхтарями. Артилерiйськi казарми в нiчнiй пiвтемрявi нагадували могутнi й
грiзнi гори.
Прощався Грабовський з молодшим Усом та Пiщанським за ярмарковим
вигоном, стиснутим карликуватими будинками.
- Ти на книжки не багатий? - запитав Панас.
- Яких потрiбно?
- Хоча б якi-небудь, зовсiм нi за що очей зачепити. Правда, Iване?
- Правда, - потвердив Пiщанський. - Неначе в Сахарi.
- Книжки , та не тут.
- А де ж?
- Далеко звiдси, у Харковi.
- Ми збира мось туди, позавтра ©демо.
- Якщо хочете, я передам вами мо©м друзям листи, зустрiнетесь з ними i
попросите книжок.
- Добре.
- Знайте однак, що кореспонденцi©, якi везтимете, пересилати поштою
небезпечно. Розумi те?
Хлопцi дружно кивнули головами.
- Не бо©тесь?
- Нам уже доводилося...
- За таке дiло...
- Не лякай. В нашому училищi...
Грабовський вийняв з кишенi три конверти i простяг Усовi.
- Тут не написано, куди i кому адресу ться. Не можна писати. Слухайте i
запам'ятовуйте. Спершу знайдiть студента унiверситету Михайла Васильовича
Рклицького, який мешка в чотирнадцятому будинку по вулицi Пiдгiрнiй. Якщо
ж його в мiстi не буде, шукайте Лiдiю Павлiвну Лойко. На жаль, ©©
домашньо© адреси я не знаю, але вона вчиться в фельдшерськiй школi на
Сабуровiй Дачi, там можна з нею зустрiтись. Затямили?
- Кому вiддати листи i в кого просити книжки?
- Однаково. Не буде Михайла - дайте Лiдi. Вони обо нарiвнi
розпоряджаються книжками i вирiшують всiлякi iншi справи. Розкажiть ©м про
цю мою розмову з вами. Ще запитання?
Юнаки знизали плечима i переглянулися. Заговорив Ус:
- От ти сказав, вони вирiшують... Нам цiкаво знати, якi тi справи, якщо
це не дуже великий секрет.
Грабовський зiтхнув, мить подумав.
- Коли я вже покладаюся на вашу добропоряднiсть, звiряюся вам,
доручаю... Умi те тримати язики за зубами?
- Не журись.
- Про свято реформи, яке готу ться, чули?
- Нам розповiдали на уроках, казали i в церквi.
- Так от. Зараз по всiй Укра©нi ширяться прокламацi©, в котрих
написано, як двадцять п'ять рокiв тому помiщики пiд орудою царя обдурили й
пограбували селян.
- Ти бачив тi прокламацi©?
- Ви теж можете побачити.
- Де?
- У Рклицького. Вiн вам дасть ©х i скаже, що з ними треба зробити.
Нагадайте йому. Добре?
- Неодмiнно. Оце так вийде штука... - зрадiв Пiщанський.

5_

Служба вимучувала. Лише ночами одривався вiд не©, але й вони не
приносили полегкостi. Лежав на третьому ярусi твердих, мов залiзо, нар,
навколо хропли десятки таких, як i вiн, втомлених людей. Натягав на голову
жорстку солдатську ковдру, машинально лiчив цифри, та заснути не мiг.
В уявi поставали велике гомiнке мiсто, лiсова хатина, друзi, гойдався
на шибеницi Петро, пiд акацi ю заливалась слiзьми Ярина. I серце обкипало
кров'ю.
Тяжкi солдатськi ночi...
Сусiд Грабовського, хворобливий чоловiк рокiв тридцяти п'яти, зайшовся
протяжним кашлем. Павловi зда ться, в солдата от-от обiрвуться легенi.
- Що з вами? - спитав тихо.
Солдат не вiдповiв i ще важче закашлявся.
Не допитуючись бiльше, Грабовський пiдвiвся, злiз навпомацки з нар,
набрав з бочки бляшану кварту води i подав хворому. Той ковтнув кiлька
разiв.
- Знову погiршало?
- Погiршало так, що й не знаю, чи полегша коли-небудь. I треба ж було
менi на лихо показувати отой папiр. Ну, та вже пiзно каятися.
- А де ж ви взяли його?
- А-а-а, де взяв... - неохоче протяг сусiд. - Тяжко й згадувати. Якось
ротний послав мене за фельдфебелем на квартиру, а коли я вже повертався,
якiсь хлопцi дали менi сiрого конверта i сказали передати солдатам. Я ж
сам неграмотний, не знаю, що там написано. Прийшов та й дав капраловi. Вiн
же з мого села, у хторокласнiй вчився. Капрал i прочитав солдатам. Було
там щось про царя, землю й волю, я вже й забув. А потiм дiзнався ротний,
почав допитуватись. Мене й потягли, як чорти душу. П'ять днiв тримали на
обахтi i все били в морду, в плечi, в груди, наче скотину. От i
дослужився...
- А як до нас попали?
- Служив я в Харковi. Був денщиком. А як оце лучилось, то з мiсяць
валявся в шпиталi, потiм виписали мене i сюди пригнали. Буцiм, щоб
поправився. Еге, поправишся. Вiдбили печiнки та й здали на чужi руки. Аби
тiльки не в них здох. Он як воно робиться. Менi ж через якихось пiвроку
вже й додому б час. Та що з того. На той свiт, у вишник, а не додому.
Сусiдовi важко було говорити, i Грабовський бiльше не допитувався. Та й
навiщо було ятрити болючi рани скривджено© людини? Догадувався: солдата
побили за ту саму вiдозву, яку вiн редагував i вкладав у конверти в
лiсовiй хатинi. Навiть сам не гадав, коли працював над Словом до народу",
що воно потрапить i в солдатськi руки.
Потрапило, в той самий день, на який призначалось - 18 лютого 1886
року. Наслiдкiв сподiвався iнших - радiсних, а зараз бачив коло себе
тiльки понiвечену, нещасну людину.
Уже й не клопотався сном. Думав про солдата, який притишено схлипував.
Гризло сумлiння, що вiн причиною цього приглушеного ридання. Вiдчував -
так далi жити неможливо. Вiн не витерпить цих знущань i наруги. Щось
заподi , щоб потiм з трибуни суду сповiстити свiтовi про солдатську гiрку
долю. Про це вже написав Лiзi Кац i так зробить...
Нарештi програли "зорю". Павло перший зiскочив з нар. Зодягався,
вмивався, наче вчадiлий. До супу навiть не доторкнувся, вiддав сусiдовi по
нарах, хоч i той вiдмовився - не мiг уже ©сти.
Пiсля снiданку ротний звелiв дати ротi "повну викладку". Ще не встиг
прапорщик виконати наказ, як хлюпнув холодний дощ. Небо загорнулося
хмарами, i жодно© надi© на прояснення не було. Солдати поскулювалися у
сво©х ще вiд учора не просохлих шинелях.
Фельдфебель запитав прапорщика, чи не краще було б не йти в поле, а
займатися на мiстечковому брукованому майданi, але той i слухати не
захотiв.
- Годi! - гаркнув. - Зовсiм порозкисали. Нiчого не вийде. Сьогоднi
команду сам Магомет.
Ця звiстка приголомшила солдатiв. Рокiв п'ятнадцять тому, кажуть, хтось
Магометом охрестив ротного. Iшов час, мiнялися офiцери, а Магомет
залишався у Валках, як домовик.
Вгадати зараз, чому невiдомий дотепник вибрав для ротного таке iм'я,
важко було. Маленький, кривобокий, з великою, як ковзанка, лисиною, з
поморщеними вилицями, на яких не хотiло рости волосся, з колючими очима -
ротний зовсiм не скидався на пророка. Полюбляв чоботи з високими пiдборами
та завжди натягав кашкет аж на брови. I мав дивовижну пристрасть мучити
солдатiв...
Магомет пiдiйшов до роти, повернув ©© кiлька разiв у густому болотi,
сам перевiрив "викладку" i вивiв на брукiвку.
- Ррраас... тва, трррии, рррс...аа...тррр...
За крайнiми хатами мiстечка брук закiнчився. Далi на всi боки чорнiли
звiльненi вiд снiгу, розмоклi поля, на яких де-не-де лиснiлися озерця
тало© води.
- Ваше благородi ... Не можу, - почувся кволий голос.
Рота зупинилась без команди. Спинився й Магомет. Вiн повернув роту
фронтом до себе, зробив два кроки до передньо© шеренги, i в його
примружених очах блимнув радiсний вогник.
Пройшов уздовж шеренги, повернувся до середини, зупинився i заклав руки
за спину:
- Хто не може? Крок уперед, арш-ш-ш!
З шеренги, похитуючись, вийшов солдат, якому вночi Грабовський подавав
воду.
- Я не можу, не можу, - ледве чутно вимовив вiн, витираючи мокре чоло.
Якось винувато дивився на солдатiв туманними очима, наче пробачався за
те, що наклика на них бiду.
- Не можеш! - багатозначно процiдив крiзь зуби ротний. - Зараз
допоможу.
Вiн подивився навколо:
- Капрал!
- Слухаю, ваше благородi !
- Он бачиш? - Магомет показав на купу камiння за дорогою.
- Так точно!
- Пiди й набери повний ранець.
- сть пiти й набрати в ранець.
Капрал побрьохав до купи камiння, залишаючи пiсля себе глибокий слiд.
Рота стояла онiмiло, а Магомет пильно розглядав свою брунатну рукавичку.
- Ваш наказ... - почав капрал.
- Засупонь!
Капрал надягнув солдатовi на спину ранець.
- Прямо, вперед, арш-ш-ш! - засичав Магомет, прикривши сво© попелястi
брови кашкетом.
Солдат, похитуючись, зробив чотири кроки i зупинився.
- Не можу...
Ротний шарпнувся вперед, та враз зупинивсь, потеребив рукавичку i люто
скомандував:
- Прямо, вперед по-пластунськи, арш-ш-ш!
Солдат весь напружився, щоб .витягти ногу з болота, але захитався i,
сплюнувши кров'ю, впав у болото.
Павло, стоячи в другiй шерензi, враз розштовхав лiктями першу i
пiдскочив до ротного.
- Хто вам дав право робити з муштри кару, знущатися з нас? Хто? Ви кат,
а не командир! - кричав, згубивши владу над собою. - Кат! Душогуб!
Магомет вiд несподiванки аж зiщулився, наче його вдарили по головi.
Лайкова рукавичка випала з рук. Але коли Павло замовк i повернувся до
солдата, що й досi безпорадно лежав у болотi, Магомет випростався,
пiдсунув козирок, придивляючись до зухвальця.
- Що? - закричав. - Бунт? Революцiя? Прапорщик!
- сть, - злякано клiпаючи очима, пiдскочив молоденький офiцерик.
- От ваша наука.
- Винуватий...
- Знаю! На гауптвахту каналiю! Трибунал! У кайдани! На вiчну каторгу!
Чу те? Я вам!..
- Так точно, - намагався заспоко©ти прапорщик Магомета.
- Ведiть!
Понад тиждень просидiв Грабовський на гауптвахтi. Викликали,
допитували. Нiчого не приховував, не перебiльшував. Говорив усе, як було.
Сподiвався на суд i готувався до нього.
Збирався говорити не так про випадок з Магометом, як про солдатське
життя-буття.
- ...За чотири мiсяцi перебування у вiйську, - шептав, блукаючи у
напiвтемному холодному погребi, який правив за батальйонну гауптвахту, - я
бачив тiльки знущання та наругу над солдатом, бачив...
- Сподобалась, видно, муштра, сам шпацiру ш?
Павло здригнувся. Повторюючи свою майбутню промову, вiн навiть не
почув, як у погрiб зайшов капрал. Старий добродушний служака стояв на
порозi й усмiхався.
- Що ти ворожиш тут, солдатику, наче генерал перед баталi ю? Збирайся.
- Куди?
- До штабу.
- Чого?
- Не знаю.
- А як дума ш?
- Не думаю. Нам, капралам, думати заборонено.
- Так-таки й зовсiм не дума ш?
- Ще позаторiк перед Водохрещами трохи думав, а потiм вiдморозив думало
i з того часу анiнi. Або iнодi думаю, але тихенько. Зда ться, кудись
вiдправляти тебе збираються.
Вiд гауптвахти до штабу - пiвсотнi крокiв. Не встиг Грабовський i
дихнути весняним повiтрям, як опинився перед високими кованими дверима.
Капрал, виструнчившись, доповiв штабному офiцеровi, що наказ виконав.
Той подав йому засургучований пакет:
- Одвести солдата i здати в залiзничну комендатуру. Ясно?
- Так точно! Одвести солдата...
- Давай.
Капрал круто обернувся i гримнув закаблуками.
Вийшли з полкового подвiр'я. Лише тепер Грабовський побачив, що навколо
буяла весна, аж видзвонювала. Над землею струмувала волога. Обабiч дороги
витикались першi листочки трави, за тинами брунькували сади. Мiстечко, яке
зустрiло його восени дощем i туманом, зараз, здавалось, помолодiло,
причепурилось.
- Грабовський! - почув Павло i повернув голову. Перед ним стояла
Улановська.
- Евелiна! - схвильовано гукнув. - Дозвольте на хвилинку, - попросив
капрала. Старий змiряв дiвчину очима з голови до нiг i зiтхнув:
- Тiльки недовго. А я перевзуюсь, бо онуча, видко, закотилася.
- Ти чого сюди потрапила? - тиснучи руки дiвчинi, спитав Павло.
- Треба. Дiла, Павле. Зна ш, якого шелесту наробила наша вiдозва?
- Трохи знаю...
- Трохи? Що там тво "трохи". Уже кiльканадцять помiщикiв та чиновникiв
мужики вiдправили в царство небесне, а червонi пiвнi спiвають не тiльки
вночi, а й вдень. Гарну кашу ми заварили, - радiла Улановська. - Правда,
властi теж заворушилися. В селах так i гасають жандарми. Ну, та хай. Оце ж
правлюся в Катеринослав, у цiй самiй справi. Лiда Лойко по©хала в Одесу,
Соломон Брайловський - у Микола©в, Iсаак Коган подався на Херсонщину.
Присланi тобою хлопцi Ус та Пiщанський обiцяли постаратися в Чугу вi... Як
же тобi служиться?
- Помаленьку.
Розповiдь Улановсько© пiдбадьорила його. Розпитував про товаришiв, ©х
роботу, розповiдав про сво життя, про подi© останнiх днiв.
- А тепер куди? - прощаючись, запитала Улановська.
- Не знаю. Гiрше не буде! - уже з дороги гукнув Павло. I вголос
подумав: - Куди ж, справдi, тепер?
Капрал мовчав. Лише коли завернули на iншу вулицю i штаб сховався за
будинками, старий пiдiйшов ближче до Грабовського.
- Ти таки не вiда ш, куди?
- Зовсiм.
- Я дещо знаю, писар казав менi. Мали тебе, брат, судити, хотiли
запроторити в рештантськi роти, Магомет вимагав. Щось думали, примiряли,
прикладали, та все виходило то криво, то косо. Ото й змикитили не судити
тебе, а спровадити до якогось Ташкента, словом, у Туркестанський во нний
округ.
- А чому не судили? Пожалiли?
- Пожалiв вовк кобилу та залишив хвiст i гриву. Себе пожалiли. Хiба
вигiдно нашому начальству розпалювати таке, щоб потiм нагорi подумали, що
в батальйонi непорядок? Тому й вирiшили спекатися тебе. Розчовпав?
- Ясно.
- Отож-бо. Думати треба. Тiльки тихенько, як каже каптенармус Гуркало,
- багатозначно пiдморгнув капрал уже перед дверима коменданта вокзалу.
...Йдучи в супроводi конвойного до ешелону, Грабовський побачив Митусу.
Той стояв коло купи саквояжiв i розповiдав сво му хрещениковi та ще
кiльком панночкам якусь, видно, веселу iсторiю, бо й сам реготав. Ось вiн
повернувся до по©зда обличчям, i його очi стрiлися з Павловими. Павло
посмiхнувся. Рука вже потягнулася до козирка, щоб привiтати старого
знайомого, але так i застигла в повiтрi, бо Семен Потапович опустив очi й
обернувся до нього спиною, нiби й не помiтив. Павло зiтхнув i так, з
пiднятою рукою, побрiв до вагона.
Ще виглянув з вiкна, але Митуси на вокзалi вже не побачив...
Паровоз закашлявся, буфернi пружини надулись, завищали. Стрепенувся
вокзал, блиснув вiкнами. Розстелюючи кошлату гриву диму, по©зд стогнав,
похитувався i повз, повз, повз...
Притулившись до запорошено© шибки, Грабовський вдивлявся у позолоченi
сонцем поля, що мерехтiли i мчали назад.
- Так-так-так, так-так-так, так-так-так, - озивалися колеса, а юнаковi
чулося:
- Ташк-ташк-кент...

6_

Вузька, продовгаста камера, бiльшу половину яко© займали дерев'янi
нари, не дозволяла широко ступати, i тому в'язень не ходив, а крутився на
одному мiсцi.
Темна, схожа на грудку торфу, ледь закучерявлена борiдка i блискуча
смужка вусiв вiдтiняли блiдiсть його вродливого лиця. В'язень був у
великих шкапових чоботях, давно вицвiлiй солдатськiй одежi i в кашкетi з
позеленiлою кокардою.
Довго крокував. Нараз зупинивсь, нахилився над нарами, розгладив
клапоть темно-сiро© бiбули, взяв огризок олiвця i, тихо бурмочучи, почав
писати:

В ©© руках блиснув кинджал.
- Невже мара не оманила?..
О, нi... аллах... не жаль... не жаль... -
Вона скривилась, застогнала,
Тягучу думку вiдiгнала:
Котились сльози, мов кришталь.
Вона змахнула... "Сестро мила!"
I прямо в серце устромила
Сво©й сестрi холодну сталь.

Випростався. Поклав огризок, потер худою рукою чоло. Пробiг очима
написане i знову мовчки затупцював на рудiй латцi цегляно© долiвки.
Насуплений грудневий вечiр, виповзаючи з-за арештантських рот на
Холоднiй горi, поволi обступав центральну харкiвську тюрму. I вона,
стомлена денними турботами та непри мностями, починала згортатися й
торочити невiльницькi сни, густо змереженi жахливими видiннями й
тривожними скриками.
Не вгамовувався тiльки коридор, якого вже понад пiвроку називають
полiтичним. Не зважаючи на двох вартових, що куняли, схилившись на
пiдвiконня, вiн гаморив, гомонiв, лунав веселими жартами, дошкульними
дотепами, дальнiми перегуками.
- Хто зна , де тепер Евелiна?
- Невiдомо. На допитах ©© прiзвище не згаду ться. ©й, мабуть, пощастило
запорошити всевидюще жандармське око. Якщо слiдчий питатиме про не©, кожен
вiдповiдайте - не знаю.
- Хлопцi, що чувати про Брайловського?
- Вiн, написали менi, давно в iзюмськiй зразковiй. Дуже захворiв на
сухоти, а лiкiв нiяких не дають.
- Iроди скаженi...
- Нiхто не отримав вiдповiдi губернатора?
- Зволiка , христопродавець...
- Сергiю, переглянув уже Шлоссера?
- Уранцi закiнчу i вiддам тобi.
- Чому Павло мовчить?
- Очевидно, працю , не заважайте йому. Обiцяв завтра голосно почитати
"Фауста" в оригiналi.
- Ми його зовсiм заморду мо. Сьогоднi читати Короленка, завтра - Гете,
а пiслязавтра...
- Лiдо, в тебе касторка знайдеться?
- Нащо вона тобi, Михайле?
- Хочу послати царевi-батюшцi, доки вiн ще не спочив у бозi, як його
блаженно© пам'ятi батечко... Кажуть, у нього з великого страху перед
народовольцями об'явився сильний запор.
- Касторку можна замiнити конопляною олi ю.
- Або поставити клiзму, сконструйовану Кибальчичем...
- Йому мiнiстри та губернатори попiдлизують, то видужа ...
- Ха-ха-ха...
У безладному гомонi враз наче бомба вибухнула:
- Годi!! Досить!!
В'язень глянув крiзь вiчко. Посеред коридора люто розмахував пiстолетом
начальник губернського жандармського управлiння Цугаловський, а обабiч
нього тупцювали, мов на розпеченому вугiллi, переляканi вартовi.
- Кайданники запеклi! Так службу несете?!
- Пане полковнику, ваше...
- Мовчать! Де Дзюба?
- У себе...
- Сюди! I Логвинова.
За мить перед Цугаловським стояли покрейдянiлi наглядач та його
заступник.
- Ну-у?! - гримнув полковник, ховаючи пiстоль у кишеню. - Значить,
керу те, пильну те... Я безборонне пробрався сюди, нiхто мене не затримав,
сторожа хропе... Майже двi години ходжу, слухаю, збожеволiти легко... Тут
не тюрма, а справжнiсiнький клуб якобiнцiв.
- Навiть гiрше, - вставив Логвинов, пожираючи очима розчервонiле
обличчя Цугаловського. - Я докладаю старання, намагаюсь, однак жодно©
пiдтримки не знаходжу.
- Не знаходите?.. - диву ться Дзюба.
- Не знаходжу i кажу вам це вiдверто, бо iнтереси корони... Ви дивитесь
на цих непоправних буянiв як на вчених i нешкiдливих, ба й безгрiшних
молодикiв, а ©х потрiбно так притиснути, щоб з них аж юшка потекла, щоб
кожен, якщо виживе, сотому заказував.
- I вам не соромно? Знаю, ви справдi хотiли б завести тут суцiльний
карцер, поробити молодих людей фiзичними й моральними калiками, але ж у
нас iнструкцi©, iснують якiсь норми, принципи...
- Замовчати? - перебив його високий жандармський начальник. -
Принципи... Негайно передати всi справи заступниковi. - I вже до
Логвинова: - Якомога скорiше наведiть порядок, не панькайтесь...
- Готовий служити. Ваше довiр'я... З цi © хвилини всi книжковi
абонементи касую, груповi прогулянки забороняю, побачення з рiдними та
знайомими дозволятиму лише декому i не бiльше одного разу на мiсяць, листи
перечитую сам, за найменше порушення дисциплiни - карцер. Я ©х,
запiзнають...
- Отак i дiйте. Наказ про ваше призначення отрима те в понедiлок.
I рушив до дверей. За ним навшпиньки побiг Логвинов. Дзюба докiрливо
глянув на варту, зiтхнув i також вийшов.
Коридор на якийсь час занiмiв. Але згодом його таки прорвало. Марно
вартовi пiдбiгали до вiчок, вимагали й благали спокою.
- Усi чули тронну промову нового наглядача?
- Чули, чули!
- Держиморда!
- внух проклятий!
- Помпадур!
- Угрюм-Бурче в!
- Поскаржимося!
- Запротесту мо!
- Голодуватимемо!
* * *
Раптово пiдвищений по службi, Логвинов обiруч схопився за полiтичний
коридор. Не довiряючи сво©м помiчникам, сам у ньому днював i ночував, не
обминав без уваги кожно©, навiть найнiкчемнiшо© дрiбницi: важенну в'язку
ключiв тримав у власнiй кишенi, по кiлька разiв на добу заглядав у камери,
перетрушував арештантську одежу, шукаючи книжок, паперу та письмового
приладдя, геть додивлявся, коли спорожнювали парашi. А все ж сподiванi
наслiдки не приходили: полiтичний коридор не переставав вирувати, причому
тепер лунав вiн уже не жартами й дотепами, а бурхливими протестами та
погрозами.
Полковник Цугаловський почував себе зовсiм погано, бо з кожним днем все
бiльше й бiльше переконувався, що його висуванець не приборка завзятих
народникiв, що справа, роздмухана ним, зроста i може вилитися в такий
скандал, який набере розголосу по всiй iмперi©. Шукаючи виходу з
загрозливо© ситуацi©, вiн почав клопотатися перед губернатором перекинути
найнеслухнянiших арештантiв до Iзюма. Губернатор охоче задовольнив те
клопотання.
...Глухо заскреготав ключ у дверях. Два товстi тюремники штовхнули в
камеру чоловiка i хутко зачинили дверi.
Чоловiк ступнув, захитався i, прихилившись до стiни, повiльно сповз на
долiвку.
В'язень кинувся до нього, пiдвiв i обережно положив на нари.
- 0-о-ой... о-о-о-о... - простогнав чоловiк. - Води... во-оди-и...
В'язень обвiв заклопотаними очима камеру, кинувся до дверей i
затарабанив у них кулаками.
- Чого? - донеслося з коридора.
- Людина помира ! Води дайте!
- А може, лимонаду? - у©дливо спитав той же голос.
- Та зрозумiйте ж, iроди, помира ... Людина!
- А-а-а... Людина... Ха-ха-ха!.. Чи й справдi людина? Ха-ха-ха! -
допiкав регiт.
- Душогуби! Кати! - вилаявсь в'язень i з усi © сили гримнув чобiтьми в
дверi.
- Ой, ой-йой-ой... Не гати так... Серце не витрима , - попросив чоловiк
на нарах. - Не треба... може, якось... обiйдуся...
В'язень перестав бити в дверi. Вiн пiдiйшов до нар, згрiб свою
розстелену шинелю i пiдклав пiд голову прибулому.
- Тук... тук... тук... тук... - застукали в стiнку з сусiдньо© камери.
В'язень наблизився до того мiсця, звiдки линув глухий стукiт. Довго
вслухався, затамувавши дихання, брижив чоло, хмурив брови, а потiм сам
простяг руку до стiни:
- Тук... тук... тук...
- Хто там? Чого вони хочуть? - запитав прибулий.
- Це сво©, полiтичнi. Питають, що у нас сталося.
За хвилину весь коридор тюрми виповнився гулом, наче на нього
посипалось камiння. Десятки рук били у дверi камер. Серед моторошного
гуркоту лунали окрики, лайка, свист. Хтось кричав i в коридорi. А коли гул
ущух, вiдчинилася маленька кватирка у дверях i крiзь не© простромилася
залiзна кварта з водою.
- Ну, що, башибузуки, почули людину? - запитав в'язень.
- Почули, почули... - прошипiв, скрегочучи зубами, вартовий i зачинив
дверцята.
Вiдчувши коло пересохлих губ холодну кварту, прибулий обхопив ©©
тремтячими руками i почав жадiбно ковтати воду. Задихався, кашляв, але не
випускав кварти з рук. Висмоктавши всю воду, одкинув голову на шинелю,
замружив очi i полегшено зiтхнув.
З сусiдньо© камери знову стукали.
- А тепер що? - спитав, коли в'язень закiнчив "розмову" з сусiдами.
- Питають, чи дали воду.
- Дали, дали, спасибi.
- Спасибi, тiльки не тим, що дали, а тим, якi змусили подати. Так? -
запитав в'язень. Але вiдповiдi не було. Прибулий вмить зiмкнув повiки i
заснув.
В'язень узяв з стiльця шматки списано© бiбули, пiдiйшов до маленького