Сиротюк М.. Забiлiли снiги

навертаються на очi. I нагальнi. Кожен щомитi пiдступа ться, нагаду про
себе, благаючи найперше одiслати його. I треба б. Та що вдi ш, як одiшлеш,
коли всi вони тiльки в головi, в думках, не вимережанi на паперi.
До Миколи Ожигова, Михайла Павлика, Костя Панькiвського, Iвана Франка.
Колись, далебi, змережаться i розлетяться в рiзнi боки свiтами дальнiми,
несучи вiстi невеселi. Колись... А поки що вiн лише перегорта ©х у
пам'ятi, мов самоцвiти на долонi, i виколису , як мати немовлят сво©х.
Думка стрiча ться з думкою, сперечаються, а нiчого путнього не
виходить. Невже назавжди зачахли й перестануть iснувати одразу два
часописи в Галичинi? Та ще й якi - "Народ", "Жит i слово"! I подумати
страшно. Павлик занедужав, вирiшив поступитися мiсцем молодшому поколiнню.
Франко не змiг зiбрати потрiбне число передплатникiв. От тобi й ма ш -
галицька преса звужу ться. Що ж далi?
А чому "Жит i слово" розгубило читачiв? Чому? Нелегко це визнавати,
проте ми не страуси, щоб ховати голову пiд крило. Мусимо дивитися правдi в
очi i казати, як воно . Передплатникiв розгублено, либонь, i тому, що
"Жит " недостатньо цiкавилося живою сучаснiстю, ©© щоденними потребами,
надаючи багацько мiсця умершинi, всiляким давнiм легендам. Звiсно, були й
iншi причини. Але хiба вiд того, що ми зна мо ©х, легше?
Думки знову й знову повертаються до Iвана Франка. Дивний чоловiк.
Навiть збагнути важко. I соромно перед ним за сво© тiлеснi болi та душевну
розпуку, особливо за той травневий лист, що написав йому з Вiлюйська,
виливши всю свою пекельну муку. Боявся, чи збагне, чи зрозумi все те, а
вiн, Iван Якович, не лише збагнув, на сторiнках свого журналу явив ту
сердечну зливу читаючому громадянству. Сам придумав назву тiй зливi - "Iз
дневника невольника" - та ще й вiд себе додав кiлька рядкiв. I яких
рядкiв!
О, тi рядки, вони й зараз бринять у пам'ятi: "Одержавши вiд одного
земляка оцей твiр - не твiр, а документ важкого психiчного настрою одного
з молодих талановитих укра©нцiв, загнаного на Сибiр, ми друку мо його з
деякими пропусками. Може, шановний автор, котрого iм'я тут не пiдпису мо з
причин легко зрозумiлих, поремству на нас за те, що друку мо не самi
вiршi, а й прозу, призначену, мабуть, для приватного вжитку.
Та для нас вiршi i проза в сьому творi однаково дорогi, а навiть вiршi
без прози подекуди не були б зрозумiлi. Зверта мо на сей окрик сердечного
болю i розпуки талановитого земляка увагу освiчено© громади росiйсько© -
не само© тiльки укра©нсько©. Невже нема способу облегшити його важке життя
хоч легальними способами, дружнiм спiвчуттям, листами, книжками, порадою
та пiдмогою?"
Поремству ... Друже мiй великий, оборонцю безкорисливий, натхненнику
щедрий! Чим передати мо© найсвятiшi почуття до вас, мою вдячнiсть
безмiрну? Скажу вам, як старшому братовi рiдному. Поява мого нерозважного
листа в часописi здивувала мене, бо ж я не така значна людина, щоб
привертати до себе увагу. Краще, коли тебе не знають. А то можуть
говорити:
- Носилися з ним, як з писаною торбою; думали, з нього що-небудь путн
вийде, а воно ледащо...
Громада жалю не зна ; раз спiткнувсь - довiку не забуде.
Ви турбу тесь про полегшення мого життя, оклика те громаду. А чи треба
це робити? Добре, звiсно, було б визволитися звiдси, та не зовсiм при мно,
коли б хтось став клопотатися за мене, покладаючи якiсь надi©. Менi
зда ться, я в такому разi почував би себе завжди зв'язаним, нiби
зобов'язаним, комусь пiдлеглим. Таке менi не кладеться нi в голову, нi в
серце.
Незабаром, кажуть, буде коронацiя. Може, новий цар видасть манiфеста
про нашого брата, засланця полiтичного, i мене переведуть звiдси в якесь
iнше мiсце. Ех, _якби-то, хоч надi© також невеликi.
Радите, друже, взятися за оповiдання. Спасибi. Я й сам не раз думав
спробувати хисту, та тiльки його, либонь, у мене й нема: оповiдання
вимага рiвно©, щоденно© запопадно© працi, а я так нездужаю, що можу
працювати лише наскоками; на довгу рiч у мене не хватить нi сил, нi
терпiння.
От скiльки збираюсь сiсти за бурсацькi спомини, та нiяк не зберусь;
хочу таки незабаром почати, можна б написати чимало. Та й сибiрських
спогадiв хватило б надовго.
Тiльки я не люблю писати, як звичайно оповiдання у нас пишуться.
"Сонце, здiймаючись понад га м, виблискувало промiннями... Соловейко
потьохкував у зеленому садочку про те i про се... Легесенький вiтрець
подмухав та ласкався до полискуючо© золотом травицi... © розкiшне
вбрання... © чарiвна постать... Вiн поклав одну ногу на другу... Вiн був
одягнений..." Одним словом, - вся та нiсенiтниця, що Успенський добре
виразив словами: "Анна Ивановна (чи Марья Ивановна - не тямлю) полулежала
на кушетке..."
По-мо му, предметом белетристичного зображення повинен бути лише
внутрiшнiй, духовний свiт людини, а також тi соцiально-iсторичнi обставини
житт вi, що той або iнший духовний свiт виробили, той або iнший тип людини
винесли на поверх течi© свiтово©. А всi отi: "вiн устав... пiшов... сiв...
почухавсь..." - просто зайва вага, яку можна без жалю викинути.
Через те я не перекладав би прозових творiв цiлком, а вибирав лишень
те, що безпосередньо тичеться сутi, викидаючи все зайве...
Хотiлося б побалакати з вами також про вiдгуки на мо© твори, але все
стримую себе, бо й так забираю у вас багато часу. Чи, може, написати самим
рецензентам? Так не випада якось, тим паче, що намiр не тiльки
подякувати за пiдтримку, а й посперечатись. Еге ж, посперечатися.
Нi, далебi, вдамся до Костя Панькiвського - вiн же видавав тi твори, то
й ма свою думку про них. От недавнечко прочитав у "Зорi" рецензiю на
збiрку "З пiвночi". Рецензiя прихильна, прихильна в такiй мiрi, що, може,
мо© вiршi того й не заслуговують. Справдi ж бо: критик захоплю ться ©х,
кажучи його словами, "непiдробленою щирiстю, художньою формою i чесним,
суто громадським настро м". Може, й забагато в цiй рецензi© похвали...
- Ну, як у тебе, Павле? - почув Байбалiв голос i розплющив очi,
згубивши нитку роздумiв.
Старий, видно, давненько повернувся додому, бо його кожушанка вже
висить на стiнi, а вiн, роздягнутий, без шапки, сто©ть посеред юрти,
тримаючи в руках безвухий глечик i склянку, наповнену молоком.
- Про груди питаю. Не краще?
Вiн чека вiдповiдi, як приречений до страти - помилування, як
найсвятiшо© надi©. Вона, та надiя, тихо жеврi в його добрих очах, зовсiм
неприхована, i ©© добре бачить Грабовський. Бачить завжди, а нинi -
особливо. Йому шкода старого, шкода не менше нiж самого себе. I хочеться
сказати щось при мне, окрилююче, не погасити тi © райдужно© надi©, не
завдати чоловiковi зайвого болю Тому вiдповiда на цi запитання, що
повторюються кожного дня по кiльканадцять разiв, бадьоро, дещо прикрашуючи
свiй справжнiй стан.
- Трохи легше.
- Слава святим духам, коли легше. Зараз ти нап' шся гарячого молочка з
маслом, може, ще покраща . Арамаанова жiнка й сьогоднi твердила сво :
найлiпше - молоко. Пообiцяла на завтра зварити якусь iншу траву. Каже,
така трава, що всi недуги як рукою знiма .
Пiдвiвшись на лiкоть, Грабовський одним махом випив двi склянки. Знову
прилiг на подушку i задоволене зiтхнув У грудях справдi нiби полегшало
трохи. Зда ться, навiть сили в тiлi прибавилось.
- Смачне молоко. Спробуйте й ви.
- Обiйдуся, - байдуже махнув рукою Байбал, прикривши глечик покришкою.
- Може, сими покушту ш?
- Спасибi. Пiзнiше, ©жте самi.
- Я встигну, а от ти... Хочу, Павле, тебе вилаяти, а все нiяк не
зберуся, нема часу.
- Зараз i лайте, коли заслужив. Якраз вiльна година випала.
- Випала, - посмiхнувся старий. - Шуткуй собi. Таки заслужив.
Арамаановi хлопцi вже не прийдуть до тебе.
- Чому?
- Не прийдуть, доки не одужа ш Так i Арамаан казав. Де ж то бачено
таке: сам хворий, а до себе збира малих обдертусiв з усього наслега.
- х лише п'ять.
- А п'ять - мало? I навча ш ©х грамоти, можна сказати, нi за що.
- То ж барахсанськi дiти. Я ж не взяв Юга вого хлопчини, хоч староста
обiцяв менi чималi грошi, аби погодився вчити лише його найменшого сина.
- Ат, Югай, Югай, - одмахнувся Байбал, наче вiд мухи. - Того нечистий
не вхопить. Свого вишкребка вiн уже одвiз у науку до якогось мархiнського
вчителя.
- Хай везе. Але ж я не можу лупити шкуру з бiдакiв, а ©хнiм дiтям також
треба вчитися.
- Не про грошi мовиться. За те, що не дереш шкуру з людей, вони тебе
шанують. А про сво здоров'я треба дбати. Видужа ш - тодi вчи, скiльки
тобi захочеться, а доти жодного хлопця не пущу в юрту. Хочеш - гнiвайся, а
я таки постою на сво му.

5_

Свого слова Байбал дотримав. Вiн, як жартома говорив Грабовський, без
згоди на те "попечителя", самоправно влаштував зовсiм непередбаченi
рiздвянi вакацi©. Наступного дня з самого ранку шпортався на подвiр'©,
нiби зайнятий якимсь дiлом, а таки перестрiв учнiв за хвiрткою i сказав:
- У дядька Павла тече кров горлом. Тому й наука вiдклада ться не знати
доки. Коли хвороба минеться - сам загадаю до школи.
Довго й терпеливо чекали хлоп'ята: вчитель пiдвiвся з лiжка лише тодi,
як одшумiли талi води i забрунькували дерева. Та й пiсля того учнi не
встигли намилуватися сво ю школою, наслухатися тих знадливих iсторiй та
бувальщин, якi для них щодня множилися в Байбаловiй юртi. Незабаром
розпочався збiр заболонi, i хлопчики, помiчники сво©х батькiв, потягнулися
до лiсу, а наслег напiвспорожнiв.
Грабовський теж захотiв попрацювати разом з людьми, але Байбал зразу
став дибки.
- Розумнiшого не мiг вигадати? - допитував сердито. - Нащо тобi та
заболонь? Кого будеш нею частувати? I з голови викинь дурне. Сиди пiд
юртою та грiйся, щоб усi болячки з тебе за лiто вийшли. Якщо хочеш
купатися чи поглянути на лiс, то можна пiти, а за заболонню - нi й нi.
Довелося скоритись волi хазя©на. Старий також не одривався вiд дому аж
до середини лiта, не спускав Павла й на мить з очей. Вiдлучився тiльки на
заготiвлю сими, але й з озера навiдувався майже щовечора, приносячи повну
торбу в'ялено© риби. Прийде, розвiша ту рибу на шкiряних перев'язях,
якими обсноване все подвiр'я, наготу вечерю i знову ладиться в дорогу,
аби доспати коротку нiч на теплому пiщаному березi.
Так i сьогоднi. От уже порожня торба пiд пахвою, а довгий ялиновий
костур у руцi.
- Хоч би повечеряли зi мною, - просить Грабовський.
- Дома марнувати харч? - диву ться, як завжди, старий. - Хiба там, на
озерi, нема що ©сти? - I вже переводить на iнше: - На рiчцi нинi був?
- Був.
- Добре. Тiльки у водi не засиджуйся. Бiльше грiйся на сонцi.
- Я так i роблю.
- До Кранiхфельдiв завтра не збира шся?
- Нi. Багато роботи. Пiду в суботу.
- Бувай здоровий.
- Iдiть щасливо.
Але ранок зруйнував усi плани. Грабовський ще й не скiнчив снiдати, як
принесли лист з окружного полiцейського управлiння. Вiлюйський справник
сповiщав: йому, Грабовському, дозволено приписатися до будь-яко© сiльсько©
громади в межах Якутсько© областi, коли та громада не буде заперечувати.
Повiдомлення Кочаровського так схвилювало Павла, що вiн i не доснiдав.
Нашвидкуруч помив посуд, замкнув юрту i подався з наслега до Мархiнського
висiлка. Iшов недавно скошеними луками, обминаючи копицi пахучого сiна, а
в головi клубочилися ще не зовсiм яснi, але райдужнi думки i плани.
Очевидно, такий самий дозвiл уже мають Кранiхфельди, Генрик Адамович,
Михайло, Микола, Софiя. От якби всiм пощастило пристати до одного села,
здобути паспорти i цiлим гуртом майнути з Якутi©. Спершу влада, мабуть, не
пустить у вропейську Росiю, та поки що можна пожити i в Захiдному Сибiру,
а потiм...
- Обережно! - почув оклик i пiдняв голову. Прямо перед ним, пiд копицею
сiна, сидiв Вiктор Кра-нiхфельд, замотуючи ногу онучею.
- Чого тут розсiвся?
- Перевзуваюсь, бо муля , - посмiха ться Вiктор. - Бiда з цими поетами,
та й годi. Тиняються, як привиди. Так легко й чоловiка розтолочити. Куди
торочишся?
- До вас.
- Хочеш похвалитися, що нарештi станеш гречкосi м? Вiтаю тебе, бурлаче,
i зичу всiлякого гаразду на новiй житт вiй нивi.
- Ви також отримали повiдомлення з Вiлюйська?
- Учора. Значить, ти менi, а я тобi несли однакову звiстку.
- Виходить, так.
- Тодi я обертаю голоблi, i почимчику мо до нас. Згода?
- Хай.
Кранiхфельд натягнув чоботи, i рушили.
- Ну, як ти дивишся на цю царську ласку?
- Особливо нема за що дякувати, хоч поселенець ма бiльше права, нiж
полiтичний засланець.
- Бiльше?
- Маючи паспорт, вiн може мандрувати по Сибiру.
- Ти в це вiриш?
- Правду кажучи, не дуже, однак юридичне...
- А насправдi?
- Треба, Вiтю, домагатись того, щоб де-юре дорiвнювалося де-факто. Це -
перше. I друге. Якщо нам навiть заборонять мандрувати, то цим дозволом ми
все ж можемо скористатись на краще.
- Приснилися бабцi дiвочi вечорницi.
- Не поспiшай. Могли б ми, балаганцi, приписатися до одного села? Могли
б. А це вже дiло: принаймнi вкупi легше жити.
Кранiхфельд вiдповiв не зразу. Видно, думав.
- Загалом iдея досить спокуслива, - обiзвався нарештi. - Давайте до
нас.
- У Мархiнський виселок?
- А чому б нi? Вiн не гiрший за iншi наслеги Вiлюйщини.
- Може, й не гiрший, та мене бiльше вабить село Павловське.
- Там Олексiй Макаревський живе?
- Жив. Недавно ви©хав у Росiю. Справа тут не в Макаревському, а в тому,
щоб бути ближче до обласного центру. В Якутську багато полiтичних
засланцiв, книжки, преса.
Кранiхфельд, який досi був у веселому, навiть грайливому настро©, враз
спохмурнiв. Знову помовчав.
- Ти, Павле, ма ш рацiю, - сказав якось глухо, немовби вибачався. - Та,
на жаль, при днатися до твого плану ми не зможемо.
- Чому?
- Спитати легко. Ех, друже, ти, запеклий холостяк i непоправний
романтик, багато чого не розумi ш. Я й не дивуюсь, однак вдумайся сам,
вдумайся не книжно, не з висоти полiтичних програм i переконань чи
покликiв громадських, а по-людському, стоячи обома ногами на цiй грiшнiй
землi. Скiльки потрачено за три роки працi, сил, здоров'я! Ми лише обжили
садибу, хату, вирубали та викорчували бiля двох десятин лiсу пiд поле. I
все це тепер покинути?
- Можна спродатися.
- Кому продамо? Хто його купить у цьому нещасному висiлку, купить так,
щоб бодай труд вернувся? Нiхто. А потiм, куди по©деш, сподiваючись дiтей?
Нi, ми з Евелiною остаточно вирiшили хлiборобити тут доти, доки не
дiстанемо права повернутися в Росiю. Iншого виходу нема.
- Нi, .
- У пере©здi до Павловського?
- Хоча б.
- Ну що ж. Клич у Павловське Миколу, Софiю, Михайла, пере©здiть туди,
обживайтесь, а потiм гукнете нас.
- Завтра ж напишу вiлюйцям та верхоянцям. Якщо нiхто з них не пристане,
по©ду в Павловське один.

6_

Хворi ноги аж гули. Чув, як вони, попухлi в колiнах, наливалися чимось
важким i пекучим, немовби розтопленим оловом, а одiйти вiд вiкна не мiг.
Спершись лiктями на лутку, надсадно хукав у шибку, тер ©© пальцями, знову
хукав, набираючи повнi груди повiтря, але крижаний накип не танув. I це
завдавало ще бiльшого болю. Зовсiм нiчого не видно. Що там дi ться на
свiтi божому? Чи все догори ногами пiшло, чи провалю ться в безодню?
- Знову?! - донiсся стривожений голос Ольги, яка нечутно зайшла в
кiмнату. - Чому встав?
--Та я... - похопився Грабовський. - Я...
--Знаю, знаю, - перебила. Говорила, наче одрубувала кожне слово i
сердито жбурляла в нього.
© лице з морозу пашiло, а на оксамитових бровах срiблилися дрiбненькi
краплини розталого снiгу.
- Хто тобi дозволив?
- Хотiв поглянути, що надворi робиться. Дослухаюсь - реве, свище,
стогне за вiкном, будинок аж скрипить. Олю, зрозумiй...
- Розумiю, все розумiю, але зрозумiй нарештi й ти: тобi необхiдно
лежати, коли хочеш видужати. Лежати, - повторила з суворим притиском.
- Доки ж лежати? - запитав з глибоким душевним надривом. - Навiть
камiнь не витрима тако© муки. Скiльки ще валятися колодою?
- Скiльки треба, стiльки й можна, Павле, - в ©© голосi також забринiли
крихкi нотки. - Лягай, прошу тебе, не муч мене.
Скоряючись ©© проханню, спробував зробити крок, але кволо захитався,
мов лозина пiд рвучким вiтром, зцiпив зуби i знову схилився до лутки.
Замiсть зойку, який застиг у очах, тiльки болiсно кашлянув i весь
позеленiв.
Вона пiдбiгла до нього.
- От бачиш, - скрушно зiтхнула i припала лицем до худого плеча. - Ну
чому ти такий неслухняний, Павле?
Вiн дихав важко й хапливо. Губи смикались, наче мимрили щось, та чути
не було.
Взяла пiд пахви, як дитину, пiдвела до лiжка, поклала i вкрила
верблюжою ковдрою. Збивши подушку, торкнулася рукою чола.
- О-о. в тебе жар! Ну, полеж тихо.
Метнулась у другу кiмнату i за хвилину повернулась з мокрим рушником.
Обв'язавши ним хворому голову, взялася готувати лiки.
- Олю, Олюню, - заговорив тихо-тихо, випивши лiки. - Вислухай. Ти ж
менi зараз найдорожча i найрiднiша у всьому свiтi, нiкого й нiчого, крiм
тебе, не маю. Ти... словом, так далi жити я не можу. Не можу, - повторив.
- Пiдшукай менi яку-небудь квартиру, хай маленьку, бо ж на путящу не
стягнуся. Аби було де спати й працювати. Я перейду туди.
Вона знову суворо звела брови.
- Це я вже чула. I ще раз питаю - тобi в нас не подоба ться?
- Олю, друже мiй, не кажи цього. Я не можу знайти слiв, щоб передати
вам свою вдячнiсть.
- А все-таки силку шся втекти?
Ковдра на його грудях тривожно заколивалась.
- Хiба ж не бачу, що став для вас зайвим тягарем? Треба бути або
слiпцем, або непоправним нахабою, щоб не бачити цього.
- Тобi не соромно?
- Анiтрохи, бо все розумiю. Доки ж ви будете тулитися в тiй комiрчинi,
тратитись на мене? У тебе ж i Кость немiчний, за ним ма ш наглядати, а тут
ще я. Знайди менi квартиру.
- Добре, - журно хитнула головою i глибоко зiтхнула. - Зроблю тобi таку
послугу, коли вже так наполяга ш Тiльки бiльше не нагадуй про це. Але як i
знайду, то вiдпущу тебе туди лише пiсля повного одужання. Домовились?
- Спасибi. Може, колись забiжиш до мене, оглянеш, а я подивлюся на
тебе.
- I будеш щасливий?
- Ну...
- Олю-у, - долинув з сусiдньо© кiмнати кволий Костiв голос. - Де ти? У
печi казанок збiга.
- Iду, йду, - вiдповiла.
А сама нахилилась до Павла, палко поцiлувала в чоло, нiжно погладила
чуприну.
- Добре, забiгатиму, оглядатиму, а тепер постарайся заснути, - i зникла
за дверима.
Постарайся. Не так легко, кохана моя, зробити це навiть уночi, а вдень
i поготiв. Зда ться, тисячi багнетiв уп'ялися в серце i розривають його на
шматки, i воно квилить, як чайка над холодним осiннiм морем. А тут ще й
легенi мучать - набрякли, гниють, дихати важко. Ревматизм шашелем
свердлить кожну кiстку.
Коли вгамуються оцi пекельнi тортури, коли? Та й чи вгамуються? З
кожним днем певнiсть усе менша . Пощо марно тiшити себе рожевими надiями?
Хтозна, чи дотягну до лiта, чи побачу ще хоч раз талi води i пролiски?
Може, навеснi вже виросте надi мною лопух! Лопух, а над ним - чорнi пазури
зловiсного Крука чигатимуть на свiт, на сонце, на людей...
I в Бордонському наслегу було погано, а тепер ще гiрше. Мабуть, далека
дорога взяла сво . Так, так, вона, бо ж коли разом iз Байбалом сiдав на
Арамаановi сани, то почував себе непогано. I на тракт вибралися
благополучно, i кiлька станцiй поминули гарно. Лихо трапилось на
останньому прогонi. Вiн був довгий, а дорога - грузька. хали поволi.
Почав замерзати i злiз, щоб нагрiтися. Але не ступнув i десять крокiв, як
враз закашлявся i з горла потекла кров. Тодi знову всадили в сани, i
Арамаан погнав коней щодуху.
До Якутська дiсталися вже поночi. Завернули в улусну. Там, на щастя,
знайшлась вiльна кiмната. Тяжкою була та нiч для всiх трьох, особливо для
нього - у грудях пекло, бракувало повiтря, голова розпадалася. Хвилинами
здавалось, не витрима , не дотягне до ранку, ось-ось назавжди обiрвуться
його муки. Стискував кулаки. зцiплював зуби, заплющував очi, аби не
стогнати, не закричати. I якось таки вижив.
Вранцi Арамаан рушив додому. Грабовський радив Байбаловi теж ©хати, але
старий вiд подиву й обурення аж пiдстрибнув:
- А тебе покинути?! Цього не буде. Нi, нi, не буде, i не говори
зайвого. Пiддужа ш - тодi й по©ду. Не журися, я тобi не заважатиму. Та й
на прожиток зароблю. Дрова людям рубатиму, воду носитиму, якось проживем.
- Я не про те.
- А коли не про те, то мовчи. Та й дiло в мене тут : хочу добратися до
губернатора.
- З отим озером?
- Так, з ним.
Випровадивши Арамаана, Байбал зразу ж хотiв iти на розшуки Гаврилових.
Але Грабовський стримав його.
- Не кваптеся. Для чого завдавати людям зайвого клопоту: бачите ж, який
я. От, може, трохи оклигаю - тодi й сповiстимо, що при©хали.
Старий спершу протестував:
- Що це, Павле, з тобою? Чого ховатися вiд людей? Чи ми обiкрали кого,
чи вбили? Ну, занедужав ти... Ольга Василiвна, вона...
Що мав на мислi старий, згадуючи Гаврилову, важко було здогадатися, та
Грабовський твердо стояв на сво му:
- Не треба.
Пiсля довго© розмови Байбал, здавалось, погодився. Правда, мовчки.
Мовчки й клопотався бiля хворого, силкуючись скорiше звести його на ноги.
Рiдко одривався в мiсто - хiба що на базар. Пiд кiнець тижня майже
врочисто оголосив:
- Уже, слава святим духам, поправля шся. Лице порожевiло, ноги стухли,
змiцнiли. Можна рушати до Ольги Василiвни.
Недужий тiльки болiсно посмiхнувся. Знав, що старий перебiльшу : яка
там поправка? Ноги. Колоди колодами - ними й ворушити не годен пiд ковдрою
Навiть якiсь пiдозрiлi виразки з'явилися на них, кровоточать. Чи не лепра,
бува, захотiла породичатися з ним? Ще тiльки ©© бракувало...
Цього дня Байбал довше, нiж звичайно, затримався в мiстi i повернувся
не сам, а разом з Гавриловими. Оглянувши недужого, Ольга жахнулась, аж
потемнiла на виду.
- Варвари! Жорстокi вандали ви! Вампiри! - мовила гнiвно. - Обидва.
Хiба можна так ставитися до свого здоров'я? О боже святий, боже
милосердний. Лежить, кона , а про порятунок i не дума .
- Я ж йому казав, що ви, а вiн... - вставив несмiливо Байбал.
- Ну, зневажа те мене як медика, хай, - провадила далi, - могли б
покликати Гус ва. Той нiколи не вiдмовиться. I лiкар тямущий. Ти поглянь,
глянь, - кивнула чоловiковi, показуючи Павловi ноги, що вже бралися
синявою.
- Бачу, - скрушно хитнув головою Кость. - Ех, Павле Арсеновичу, бити
вас треба за такi речi, нещадно бити. Далi ви тут не залишитесь. По©дете
до нас. Так же, Олю?
- I негайно, - потвердила.
Пiсля обiду й вiдбулося переселення. З двох сво©х кiмнаток Гаврилови
бiльшу вiдвели Грабовському та Байбаловi, а самi оташувалися в меншiй, де
було зовсiм тiсно. В першi днi Павло протестував, незручно почуваючи себе
в родинi кохано© жiнки. Просив найняти йому окрему квартиру, але нi Кость
Семенович, нi Ольга не хотiли слухати. А потiм йому так погiршало, що вiн
уже не мiг i просити.
Гай-гай, скiльки часу спливло вiдтодi - понад чотири мiсяцi. Скоро й
весна - то ж, мабуть, перед ©© приходом так заморозило й завiхолило. Тепер
йому, порiвняно _з тим, як було, нiби полегшало, але ця зима назавжди
закарбувала свою жорстоку печать: груди ниють, дихати важко, а ноги й
зовсiм зледащiли.
Вiн чудово розумi : без Ольги навряд чи зможе змагатися з сво©ми
недугами, а надто - перемогти, здолати ©х. Але й розумiючи все це, не може
далi залишатися тут. I не залишиться. Не дозволя сумлiння, любов i повага
до господарiв. Адже зараз квартира Гаврилових нагаду шпиталь: у цiй
кiмнатi лежить вiн, а в другiй - Кость, якого теж мордують сухоти.
Важко Ользi: кожного дня треба тричi нагодувати обох, кiлька разiв
напо©ти ча м, лiками, поставити банки, грiлки. Вона намага ться не
виказати сво © перевтоми - бiга , жарту , бадьорить ©х. Але Павло добре
бачить, як вона вибива ться з сил, марнi , як ширшають i густiшають синцi
пiд ©© очима, а самi очi вiд того гублять свiй колишнiй блиск i або
меншають, або ж глибше занурюються в орбiти...
Вiташевський зайшов збуджений i веселий.
- , ! - гукнув ще в сiнях, зiрвавши з носа окуляри, якi враз змокрiли
в кiмнатi. - Таки знайшов.
I подав книжку в брунатнiй обкладинцi
- "Поэзия славян", - прочитав Грабовський уголос. - О-о-о! - вигукнув.
- Велика, безмежна дяка вам, Миколо Олексiйовичу. Для мене зараз це -
прямо-таки лiки, бальзам, порятунок.
- А я це й сам знаю, - задоволено посмiхнувся гiсть, надягаючи протертi
окуляри. - Чув же, бачив, як ви побивались, як мрiяли про не©.
- Де ж ви ©© взяли?
- У тутешньо© вчительки Антонiни Михайлiвни Якуцевич. Вона працю в
жiночiй гiмназi©, любить поезiю i ма непогану бiблiотеку. Колись
познайомлю з нею, думаю, будете задоволенi.
- Спасибi.
- Маю для вас ще подарунок.
- Який?
Вiташевський поглянув на трохи вiдхиленi дверi.
- Квартиру вам напитав. Недорога й близько звiдси - на Береговiй
вулицi, у Габишевих. Хазя©в дво та донька. I люди поряднi, чеснi. В них
буде добре. От лиш потерпаю, чи не розсердяться на мене Кость Семенович та
Ольга Василiвна.
- А таки будемо сердитись, Миколо Олексiйовичу, - смiялася Ольга,
заходячи в кiмнату. - Навiть розгнiватися можемо. Ми з Костем уже почули
вашi секрети. За книжку дяку мо, а Павла Арсеновича в такому станi не
вiдпустимо, поки не одужа . I не наполягайте.
- А я й не кажу, Ольго Василiвно, зараз, - мовив Вiташевський. - Так,
пiсля одужання цiлковитого й гарантованого, квартира почека . Габишеви не
квапляться. Маю до вас, Павле Арсеновичу, одну невеличку справу, але про
не© скажу, мабуть, потiм.
- Для чого ж вiдкладати? Кажiть.
- Так, так, - докинула Ольга. - Замахнувшись - бийте. Чи при менi
говорити не можна? Чоловiчi пота мини?
- Можна й при вас. Ви, Павле Арсеновичу, якось говорили, що взяли б
собi учнiв. Учора, коли я був у Якуцевичiв, Антонiна Михайлiвна просила
пiдшукати для однi © гiмназистки репетитора. Та дiвчина в цьому роцi ма
закiнчити гiмназiю, але довго хорувала i вiдстала. Ну, вчителька, звiсно,
хоче...
- Часом, не для доньки осадчого? - перебила Гаврилова.
- Для не©. Зда ться, Анфiсою звуть.
- Так, так, Анфiсою, - ствердила Ольга i якусь мить подумала. -
Невелике щастя. Дивна вона, ця дiвчина. I вродлива собою, i розумом бог не
скривдив, але чогось нiби ©й браку . Кажуть, дуже химерна, не ма нi
характеру, нi сили волi, анi твердих переконань. Та ще й з мiщанськими
забаганками...

7_

Цього разу повернувся Байбал, коли в хатi вже блимало свiтло. Мовчки
скинув шапку, роздягнувся, грузько сiв на лаву i втупив очi в долiвку,
наче йому було соромно. Кучмата голова низько схилена, плечi згорбленi,