Сиротюк М.. Забiлiли снiги

хвилi. Зеленi острiвцi на течi©, вдень такi кучерявi й знадливi, тепер
нагадували масивнi гори, похмурi й грiзнi, а рiчкова просторiнь лискотiла
лiловим багрянцем.
- Яка краса! - захоплювався Грабовський, дивлячись на iмлисту гладизну
води. - Нерукотворне чудо! Царство небесне. Казка. Анфiсо, вам подоба ться
тут?
- Дуже. Однак...
- Однак? Ну, ну.
- Та... Скажiть, коли вируша те?
Вiн трохи подумав.
- Точно не знаю. Планую разом з Гавриловими ©хати, але в них ще нема
дозволу. Чекають вiдповiдi генерал-губернатора.
- А ви ма те дозвiл?
- Менi дозволено понад три мiсяцi тому. Та рушати одному не хотiлось.
Крiм того, сподiвався, пустять у Барнаул, а недавно сповiстили: туди для
мене дорога заказана.
- Значить, остаточно вирiшили в Балаганськ?
- Зда ться.
- Це вiдповiдь на мiй лист?
- Нi. I сам не знаю, як бути. Порадьте.
- Я ж писала - залишатися в Якутську.
- Дозвольте називати вас мо©м другом.
- Прошу.
- Так от, друже мiй. Я ладен зробити для вас усе, що в мо©х силах, але
залишатися тут не можу. Клiмат згубний для мене.
- А якщо я ще раз попрошу?
- Невже не хочете менi добра?
- Навпаки, хочу. Воно й тут можливе.
- Це виключено.
Рушили берегом. Вiн узяв ©© пiд руку.
- Чому не одружу тесь? - запитала.
- Навiть не знаю, як вiдповiсти, щоб не було смiшно.
- Менi зараз зовсiм не до смiху.
- рiзнi причини, а серед них i домашнi клопоти. Родина, майбутнi
дiти. х треба утримувати, вирощувати, щодня займатися ними.
- Можна займатися разом з дружиною. Вона б також працювала, заробляла.
Кажуть, любов, добра злагода роблять чудеса...
- Опрiч того, сподiваюсь повернутися в рiднi мiсця.
- Хiба одруження зашкодить цьому?
- Якоюсь мiрою може зашкодити. Ще ж невiдомо, чи захотiла б дружина
по©хати на Укра©ну, про що я мрiю вдень i вночi.
- Чому ж би ©й не захотiти? Я за тим, кого люблю, на край свiту готова
пiти, пiти в однiй сорочцi, не задумуючись, Куди голка - туди й нитка.
- А вже такий щасливець?
- .
- Я його знаю?
- Зна те.
- Назвiть.
- Догадайтесь.
- Мало знайомий з мiсцевими парубками.
- З тим знайомi.
Грабовський почав називати iмена вiдомих йому якутських холостякiв.
Вона посмiхалася, заперечливо хитаючи головою. Бачив - кокетувала, але
йому було при мно.
- Здаюся, - пiдняв угору обидвi руки.
- Не здавайтесь так скоро, - зальотно вдарила його по руках. - Спробую
описати вам його, як зможу. Слухайте та будьте уважнi. Середнього зросту,
худорлявий, сiрi очi з мрiйливою поволокою, гарнi бiлi зуби, довга чорна
чуприна, зачесана назад, такi ж вуса й борода, брови крилатi, нiс з
грецькою горбинкою, а характер... Пiдкажiть, який у нього характер.
- Не знаю, - зопалу вiдповiв.
- Характер м'який, лагiдний, делiкатний, - продовжила. - Вiн дуже
вразливий i чутливий, дуже захоплю ться, коли розповiда щось цiкаве, його
можна слухати годинами, днями, роками. Але iнодi бува впертий i
недогадливий, такий...
- Не жартуйте, Анфiсо.
- А я не жартую. Не пiзна те себе?
Вiн спинився.
- То правда? - схопив ©© руки i стиснув щосили.
- Правда, вчителю мiй.
- Любите?
- Давно, - прошепотiла. - Вiдтодi, як уперше побачила, а покохала ще
сильнiше, коли бiльше спiзнала вас, коли...
Вiн захопив ©© в обiйми. Вона притулилася до його грудей. Довго стояли
мовчки, слухаючи прискоренi перебо© власних сердець.
З мiста долинули голоси перших пiвнiв. Пристань обiзвалася басовитим
гудком пароплава. Пiдслiпувато блимнули сторожовi вогники, задивленi в
темну течiю.
- А ви не помиля тесь? - запитав, тамуючи хвилювання. - Вивiрили сво©
почуття? Помилки тут завдають людям великого лиха.
- На хрестi можу поклястись.
- Не треба. Кохання клятвами не живиться.
- Люблю i вiчно любитиму, навiть якщо ми не...
Його свiдомiсть огортав паморочливий туман. Здавалось, за плечима
виростають могутнi крила, на яких можна злетiти в пiднебесся, i сто©ть вiн
не на березi, а снить, снить солодко, як дитина пiсля шальвi вого купелю.
I незчувся, як само вирвалося з уст:
- Анфiсо, ви б згодилися стати мо ю дружиною?
На вiдповiдь вона ще мiцнiше пригорнулася до нього.
- Спасибi. Але чи вiдомо вам, що я старший од вас на цiлих дванадцять
рокiв?
- Не хочу й думати про чоловiка-ровесника. Вiн повинен бути серйозним,
солiдним, здатним вести, вчити, направляти жiнку.
- Знайте i таке: в мене нема жодного багатства, нема якихось постiйних
прибуткiв, усе в мо©х руках, у працi.
- Про багатство менi байдуже. Нiколи не знала його. Поряд з вашими ще
й мо© руки. Працюватиму, закiнчу Бестужевськi курси, пiду в школу, -
починала мрiяти.
Вiн нахилився до ©© вуха.
- Я можу назвати вас мо ю?
Вона пiдвела голову, глянула йому в очi i знову припала до грудей. В ©©
шалених обiймах губив владу над собою, задихався.
- Можете, можеш, коханий.
- Люба...
- Дорогий...
Крiзь нiчний морок поволi вирiзувався голубий свiтанок. Десь далеко
жеврiло крайнебо, от-от мало спалахнути. До пристанi хиталися людськi
тiнi. Над островами птаство розгойдувало сво© галасливi хороводи.
- Анфiсо, коли менi поговорити з тво©ми батьками? Чи, може, не треба?
Переходь до мене - i все.
- Нi, так не можна. Якi вони не , а все ж - батьки, i благословення в
них мусимо попросити.

14_

У Гаврилових застав саму Ольгу - заклопотано поралася бiля вiдчиненого
чемодана, впаковуючи дорожнi речi.
- О-о! - здивувалась. - Здогадався нарештi? За жениханням нiколи й
друзiв навiдати.
- За жениханням?
- Не прикидайся ягнятком. Уже все мiсто аж лящить, смакуючи сенсацiйну
новину.
- Яку?
- Ще б пак. Одружу ться полiтичний засланець, поет з романтичною
бородою та голубими очима, який, думали...
- Не кепкуй, Олю.
- I не збираюсь кепкувати. Тiльки прикро, що ця новина дiйшла до нас
через десятi уста. Кость i досi не йме вiри. Не може того бути, говорить,
щоб Павло Арсенович не подiлився з нами сво ю радiстю. Якась плiтка.
Хотiли вже й до тебе сходити, та все нiяк не зберемося. То правда?
- Майже.
- I мовчав?
- Нема чого кричати. Ми тiльки домовилися з нею, як то в народi кажуть,
заручилися, Коли хочеш, можеш побачити ©©.
- Щоб дуже хотiла... Родину осадчого трохи знаю, не так знаю, як чувала
про не©. Погана слава ма багато дорiг, ©© не затрима ш, як не прихова ш
шило в мiшку.
- Погана слава?
- Звичайно, за все чуте поручитися не берусь i не можу, але диму без
вогню не бува . Сам осадчий не тiльки п'яниця. Це ще пiвбiди. й iнше:
вiн запеклий злодюга i душогуб. Потрапив сюди за кримiнальнi злочини. Та й
тут не обмине, як можна щось поцупити. Уже кiлька разiв притягався до
вiдповiдальностi за кражi. Дружина також не краща - саме йому пiд пару.
Вiн краде, пиячить, а вона торгу собою, власне, торгувала, бо вже нiхто
не купля стару повiю. У ©хнiй хатi, на подвiр'©, а то й коло двору,
кажуть, щодня вiдбуваються кривавi бенефiси. Сусiдам набридло.
- Про тi спектаклi я трохи знаю вiд само© Анфiси. Вони ©й теж завдають
багато мук.
- Яблуко вiд яблунi далеко не вiдкочу ться.
В нього затремтiли руки. Встав i нервовим кроком промiряв кiмнату. Було
гiрко й боляче.
- Вiд тебе, Олю, я такого не сподiвався. Хай би хтось iнший говорив,
але ти... Анфiса на батькiв, зда ться, зовсiм не схожа. Зрозумiй, вона
така вразлива, така...
- П'яницями й повiями не народжуються.
- Знову сво ©? Анфiса тiльки й мрi скорше покинути ©х, пiти на службу
i зажити власним життям.
- От-от, власним.
- Тобто родинним. З не© може вийти гарна господиня.
- З вовка мiг би вийти добрий пес, коли б у лiс не тягнуло. Дивися, аби
не довелось кусати лiктi.
- Ну, зна ш...
- Не закипай. Сядь i послухай.
Вона припинила роботу.
- Ех, Павле, Павле, - повела далi, - ти, на жаль, мало розбира шся в
життi, в людях. Зразу захоплю шся, можеш обожнювати все, що тебе оточу , з
першого поетичного враження А першi враження найчастiше бувають
помилковими. Не думай, що в менi говорять ревнощi чи заздрощi. Я тебе
люблю. Це так, заради тебе готова на все, але моя любов не ма нiякого
вiдношення до дано© розмови. Ти для мене, друже, занадто дорогий, щоб я
залишалася спокiйною, байдуже дивилась на тво одруження з тi ю самою...
- Анфiсою...
- То не так iстотно. Анфiса, Акулина, А©да, Афродiта... До речi, я ©©
нiколи не бачила, кажуть, така гарненька, як була колись ©© неня. Зараз
думаю не про не©. а про тебе, твою долю. I не хочу затьмарювати тво©
сонячнi почуття, вiдмовляти, нацьковувати тебе. Коли б ота Анфiса
виявилася справжньою, вiрною i дбайливою дружиною, я б вважала i себе
щасливою, хоч менi й важко усвiдомлювати, що тво серце вже нiколи не буде
зi мною. А що, як вона пiде слизькими стежками сво © блудливо© матерi? Ти
ж, при тво©й душевнiй чистотi, тонкiй i вразливiй психiчнiй органiзацi©, з
тво©м серцем - ти не витрима ш. Я ладна трупом лягти, аби тiльки таке лихо
не трапилось. А воно, лихо...
- Олю, не розпинай хоч ти мене. Крук Едгара По й так вита надi мною.
Адже нi ти менi, нi я тобi щастя дати не можемо. Скiльки спливло часу,
скiльки зазнано душевних мук обома нами, а яка прийдешнiсть посмiха ться
нам, що попереду?
Вона одiйшла до вiкна i там, здавалось, скам'янiла. Тiльки тепер
побачив тяжку скорботу, яка оповила всю Ольжину постать.
- Вибачай, друже, - сказала по часi. - Я не розпинаю, бо зичу тобi лише
добра. Тому ще раз кажу, зрештою, прошу: подумай, осмисли все, виваж.
Бува каяття, та не завжди можливе вороття.
I знову змовкла, машинально перекладаючи в чемоданi речi. Якийсь час
мовчав i Грабовський.
- Олю, душевна порадо моя, спасибi тобi, - заговорив згодом, - Але що
думати, коли пообiцяв сьогоднi говорити з ©© батьками. Менi не п'ятнадцять
рокiв. Хотiв, щоб ти з Костем була при тiй розмовi. За тим i зайшов.
Ольга сплеснула руками, ©© вуста пересмикнулися.
- _Тiльки не це, - сказала рiшуче. - Якщо Кость захоче, хай iде, а мене
i не вмовляй - не пiду. Свiдкувати на таких зводинах, даруй... До речi,
менi й нiколи бачиш, готуюся в дорогу.
- Куди?
- В Iркутськ. Уже маю дозвiл.
- Коли ©деш?
- Завтра.
- За чим?
- На весiлля. Можу тво©й молодiй прихапцем фату купити.
- Я ж серйозно питаю.
- А я не менш серйозно вiдповiдаю. Там живе мiй двоюрiдний брат, теж
запеклий холостяк. А тепер вирiшив зробити свою першу фатальну помилку i
оце кличе мене бути при тому. Незручно вiдмовитися, тим паче що ми колись
разом росли. Ну, маю ще полагодити там деякi сво© дрiбнi справи.
- Коли повернешся?
- Днiв через двадцять.
- Чого так довго затрима шся?
- З весiллям квапишся?
- Хоча б.
- Встигну, а якщо спiзнюсь, то Кость i за мене вiдбуде.
* * *
Осадчиха зайшла, коли, поснiдавши, сiдав працювати. Ковзнула по кiмнатi
оцiнковим поглядом i,_ не привiтавшись, кинула:
- Назива ться наречений. Вона кона , от-от преставиться, а вiн собi,
дивiться на нього, i не нагляне.
- Анфiса? - вихопився з-за столу.
- Не я ж, хай бог боронить. Уся горить, ©сти не може, важко дихати,
плаче.
- Що трапилось, скажiть до пуття?
- Хiба я знаю? Кажу ж - горить, плаче. Всю нiч не спала, тебе кликала,
побивалась...
Бiльше не допигуючись, прожогом вискочив з хати. Дивувався, нiчого не
розумiючи. Позавчора приходила до нього, разом вечеряли, потiм переглядали
свiжi газети, була здорова, весела, навiть спiвала. Правда, вчора не
бачились. Так було й домовлено - вiн удень мав закiнчити листи на Укра©ну
i передати з поштою, яка сьогоднi вiд'©жджа .
- Вiд чого могла раптово захворiти?
Анфiса лежала на тапчанi, вкрита теплою ковдрою. ©© справдi лихоманило.
Була блiда й квола, наче розварена.
- Що з тобою? - кинувся до не©.
- Не знаю, - ледве прошепотiла, показуючи на горло, що ©й важко
говорити. - Болить, не можу ковтати й дихати.
- Може, щось з'©ла, випила?
Не вiдповiла, тiльки закохано глянула на нього.
- Потерпи, серденько. Намагайся лежати тихо, а я зараз приведу лiкаря.
Вибiгши на вулицю, уповiльнив ходу i задумався: куди ж iти, де того
лiкаря шукати? Була б Ольга дома - пiшов би до не©. Та вона ще не
повернулася з Iркутська. Хiба попросити Гус ва?
В лiкарнi виявилось - Гус в уже третiй день сам хору , до того ж
заразною хворобою, пiдхопленою в якомусь далекому наслегу.
- Куди тепер? - запитав, нi до кого не звертаючись.
- Шукайте приватника, - порадила старенька санiтарка. - тут один
такий, живе недалеко вiд острога. Вiн, кажуть, зна ться на хворобах, як
баран на зорях, але оглянути може. Спробуйте.
Подякувавши санiтарцi, вийшов з лiкарнi.
- Павле Арсеновичу! - почув оклик i оглянувся.
Його наздоганяв Серж.
- Ходiмо на рiчку, доки не дуже палить сонце. Маю багато чого
iнтересного розповiсти вам. Пальчики оближете. Нашi старцуни, виявля ться,
уявiть собi... Гайда?
- Спасибi. Нема коли купатися i слухати. Лихо в мене трапилось.
- Яке?
- Я заручився з однi ю дiвчиною, вже готувалися до весiлля, а вона
занедужала.
- Цiкаво, - пiдморгнув Серж. - Значить, наш парубоцький легiон рiдша .
Ну, вiтаю. На весiлля, сподiваюсь, запросите?
- Захворiла. Розумi те?
- А-а, захворiла. Цьому можна зарадити. Де вона?
- Дома.
- Пiшли. Зараз ми ©©...
- При вас же нема нi струменту, нi лiкiв.
- Менi не перший раз. Оглянемо, поставимо дiагноз, а вже потiм почнемо
лiкування. Для спецiалiстiв усе це просто. Не треба гарячкувати.
Коли рушили, Серж перевiв мову на iнше:
- Можете, друже, не шкодувати, що не пiшли на випускний вечiр. Нiчого
цiкавого. Випивон слабенький, закусон ще бiднiший, музика з якихось трьох
торбохватiв. Та й гiмназистки - самi тобi вiники, нема на що й глянути. Аж
три в'язнули до мене, та нащо вони менi, такi перебiрки. Була там одна
гарненька пампушечка, можна пальчики облизати i смачно поласувати, але
вона весь вечiр просидiла засмучена, навiть вiдмовилась пiти зi мною на
тур вальса.
Грабовський пропускав повз вуха Сержеву розповiдь, бо вся його увага,
всi помисли снували бiля наречено©. Як вона там почува ться?
Невже й цього разу над ним, над його щастям, його коханням поглузу
доля? Надiйка, незабутня сестронька...
Оля, недосяжна, як мерехтлива зiрка в небi... Анфiсо, крiпись, люба.
Все мине, ти видужа ш. Повинна, мусиш видужати.
Скинувши оком на недужу, Серж вигукнув:
- О-о! Ви?!
Анфiса нiчого не вiдповiла i, мабуть, вiд шаленого болю заплющила очi.
Хазя© та ще двi жiнки, що заклопотанi стояли бiля тапчана, шанобливо
розступилися в рiзнi боки. Серж пiдiйшов до хворо©, поклав долоню на ©©
чоло.
- Прошу, панове, вийти, мушу оглянути пацi нтку як слiд.
За мить кiмната спорожнiла.
Серж пiдiйшов до дверей, щiльно причинив ©х i повернувся до Анфiси,
облесно посмiхаючись.
- От бачите, як воно виходить. Ви на випускному вечорi вiдмовилися зi
мною танцювати, власне, образили мене, а тепер...
Серж незабаром вийшов. Був веселий, аж свiтився.
- Ну? - обступили його.
Вiн набрав сумовитого вигляду.
- Пневмонiя i, зда ться, атеросклероз.
- Що-о?
- Боже святий, царице небесна, вiдверни.
- Зразу важко визначити остаточно. Мабуть, ще й ще доведеться оглядати.
Ходiмо, Павле Арсеновичу. Дорогою побалака мо.
Уже за ворiтьми продовжив:
- Зараз iду додому, нарихтую лiки i пiдвечiр знову загляну до хворо©.
Проти ночi температура пiднiма ться.
- Чого ж ви будете шукати лiки? Скажiть, якi - сам знайду.
--В аптецi ©х нема. Я навiть не пригадую, чи в мене дома. Коли нема,
збiгаю в лiкарню, там дiстану.
- Дати грошi?
- Цим образите мене. Хочу вам дружньо порадити: поки що, принаймнi
два-три днi, менше бувайте в недужо©, аби не турбувати ©©. Весiлля,
звiсно, доведеться вiдкласти до цiлковитого одужання.
* * *
Гус в, запрошений Грабовським, уважно й довго оглядав Анфiсу, суплячи
брови. Навiть не повiрив сво му стетоскоповi: .струснув його, як
термометр, подув у рурочку i знов приклав до ребер нижче лiво© лопатки.
- Нiчого не розумiю, - безпорадно розвiв руками. - Тиск нормальний,
температура - теж, серце працю ритмiчно, легенi здоровi. Ну, була ангiна,
але тепер нема й слiду. Щось тут не те. Нi, нi, не те.
Ще раз оглянув недужу, ще подумав.
- Не знаходжу у вас нiяко© хвороби, - сказав твердо. - Треба йти на
повiтря, братися за роботу i викинути з голови всiлякi дурницi. Iнодi ми,
люди добрi, самi себе ляка мо i потiм бо©мося, пiдсилюючи переляк. Так
можна дiйти до справжньо© розпуки i таки занедужати. Не переживайте, Павле
Арсеновичу. Ваша подруга мiцна, як гармата, дай бог кожному таке здоров'я.
Вiн потягнувся до пляшечки з бурою рiдиною. Пильно роздивився ©©,
збовтнув i пришкалив праве око.
- А це що таке?
- Мiкстура, лiки, - вiдповiв Грабовський. - Дiстав один лiкар.
Гус в розсмiявся.
- Бурда, а не лiки, даруйте, якiсь поми©. Тiльки круглий дурень або
негiдник мiг порадити вживати таку погань. Вилийте геть i прикопайте, щоб,
бува, собаки або кури не спробували. Вона розслаблю нерви, побiльшу
апатiю, пригнiчу людину i нiчого корисного не да .

15_

Осiнь поволi згортала сво© жовтогарячi вiтрила, i вони, кволi, змарнiлi
и перем'ятi, стелилися на видноколах тихим смутком. Земля вкривалась
темно-сiрою габою сивих туманiв, впивалася холодними дощами, п'янiла,
горлала буйнi пiснi-ридання, а голоребрi лiси зловiсно завивали, мов
зголоднiлi вовки-сiроманцi. Ось-ось зав'южить каламуть якутських копнистих
снiгiв.
I в груди заповзала осiнь - гнiтюча сво ю похмурою загадковiстю. Кругом
загадка. Живеш, ходиш, дума ш, наче в зачарованому колi, в моторошному
пiвснi-мареннi. Коли зникне це страшне коло i перед хмарними очима
постануть яснi далi? Хто ©х покаже? Хто покличе, подасть дружню руку,
зiгрi крижанiючу душу?
З Укра©ни нi словечка, хоч кричи пробi. Знову всi занiмiли, як гiрське
камiння.
Правда, у цьому й сам чимало завинив, навiть перш за все сам: адже
останнього листа Борисовi Дмитровичу одiслав ще ранньою весною,
Панькiвському - в кiнцi минулого року, а Франковi - вже й не пригадати
коли. До того ж Бориса Грiнченка просив писати на Iркутськ, куди
сподiвався заскочити, ©дучи в Балаганськ. Може, там, в Iркутську, i
чекають Грiнченковi листи, та як туди дiстанешся. Ольга, каже, ходила на
пошту, питала, але з нею й говорити не хотiли - забув дати доручення.
Сам, сам винуватий. I пере©зд до Балаганська прогавив, i навiть
клопотання не подав губернаторовi, щоб вiдпустили в Тобольськ. Послухав
Анфiсу, заженихався. А стосунки з нею - як ©х розбереш? Вона вже зовсiм
здорова, ходить на службу, але до не© i тепер майже щодня вчаща Серж: все
нiби нагляда за якоюсь прихованою хворобою.
Про пiдготовку до екзаменiв за вчительську семiнарiю дiвчина не хоче й
слухати. Каже - потiм. Зустрiнешся з нею - якась дивна: або мовчить
насурмлена, або кида сякi-такi слова, часто й невпопад, i квапиться
випровадити нареченого. Нагада ш про весiлля, про перехiд на його квартиру
- просить почекати. Ранiш сама квапила, а зараз...

Гаврилови обо були похмурi. Вперше за все ©хн знайомство зустрiли
його холодно. Кость мовчав, ховаючи свiй журливий погляд у кутках кiмнати,
а Ольга, навiть не запросивши гостя сiсти, зразу почала накривати його
чорним рядном.
- Всього можна було сподiватися, всього, але не такого, - заговорила
палко, з сердитими нотками. - Коли нас було тут багато, тодi дечи©
легковажнi вчинки залишалися не такими помiтними, не впадали кожному в
очi, не привертали до себе увагу мiсцевого населення. А зараз, пiсля
вiд'©зду Вiташевських, Зубрилових та iнших полiтичних засланцiв, нас
залишилася всього жменька. Тепер мусимо особливо дбати про нашу честь, не
плямувати ©© заради власних примх та забаганок, не давати на поталу
всiляким пройдисвiтам.
Грабовський не розумiв нi дивного настрою хазя©в, нi безпредметно©
Ольжино© тиради. Скинув шапку, розстебнув пальто, але далi завагався:
роздягатись чи повертати назад. Запитливо глянув на господаря, господиню i
подивно стенув плечима.
- Кажiть, кажiть усе, лише без туманних натякiв.
- Нiхто не збира ться натякати, гратися в пiжмурки, у цьому нема
найменшо© потреби. Тiльки боляче й гiрко вiд того, що люди, схожi на
невдалий холодець, котрого не можна нi ©сти, нi пити. Та... - махнула
байдуже рукою. - Горбатого, видно, й могила не вирiвня .
- Знову туман, туман i пустота, - спробував пожартувати Грабовський. -
А вiдомо - за туманом нiчого не видно.
Втрутився Кость Семенович.
- Нiякого тут туману нема, хоч Оля нiчого конкретного й не сказала. Я
©© розумiю - говорити важко. Ми вам не стороннi люди, i нас це таки
обража . Вдумайтесь самi. Ну, розпустили про вас чутку - одружу тесь.
Чутка, якщо пригаду те, була сенсацiйною. Осадчi носилися з нею, мов
дурень з писаною торбою, трубили на всiх перехрестях, величались, як свиня
орчиком, - сам поет просить руки ©хньо© доньки. Ну, пiшли ми з вами удвох
до них, перебалакали, дiйшли згоди. Хай, думалось, уже й так. Пiзнiше все
мiсто заговорило про вас та Анфiсу як заручених, сподiвалося весiлля. А що
вийшло?
- Поки що нiчого, - вставив Грабовський, - але, очевидно, буде, в
кожному разi, до того хилиться.
- Буде на собачi заговини, - докинула Ольга.
Кость Семенович докiрливо глянув на дружину i продовжив:
- Щось ви там ворожили, ворожили, а тепер нате вам - нова поголоска, ще
сенсацiйнiша вiд попереднiх.
- Яка?
- На жаль, поганi новини завжди приходять до нас з величезним
запiзненням та через десятi уста. Он пiдiть i самi послухайте, що люди
гомонять, смакуючи i перевертаючи на всi лади: Анфiса пiднесла
Грабовському зеленого гарбуза, забрала колишн сво слово назад, а знайшла
собi кращу партiю - _знатну й багату.
- Невже?
- Не зна мо, ви ж з нами не дiлитесь секретами. Людськi язики плещуть.
Та ще й нас приплутують, заливаючи багнюкою i помиями.
- Вас?
- Глузують над нами: силкувалися, мовляв, нав'язати осадчим негодящий
товар, якогось злиденного напiвмерця, бунтаря, котрого цар навiки загнав
сюди, але не на дурних наскочили.
Гаврилов змовк. Якусь хвилину мовчали всi тро .
- Да-а-а, - зiтхнув Грабовський.
Мовчки обернувся i, не прощаючись, вийшов з хати.
Анфiсу знайшов у бiблiотецi.
- У таку пору? - скинула на нього розгубленi очi. - Я трохи
затрималась. Хочу дочитати, - похвалилася "Декамероном". - Так цiкаво, не
одiрвешся. Отож бувають iсторi©. Сiдай, коли прийшов.
Почала збиратися, хапливо причепурюючись.
- Зачекай, - попросив. - Треба поговорити.
- Про що? - тривожно стрепенулась.
- Почу ш.
- Може, iншим разом? Дуже спiшу.
- Встигнеш.
- Куди?
- Туди, куди спiшиш. Не заберу багато часу.
- Ти сьогоднi якийсь дивний.
- Такий як . Поясни менi, що вiдбува ться?
- Де?
- Усе мiсто говорить, у тебе вже новий наречений, ти зламала дане
менi слово, а я нiчого не вiдаю.
- Я також.
- Звiдкiля ж такi розмови беруться?
Вона спаленiла до вух, абияк гортаючи книжку. Стежив за ©© безладними
рухами i догадувався - сказала неправду.
- Бачиш, Павле, - заговорила, тамуючи хвилювання. - Чим бiльше я
замислююсь над нашим шлюбам, то все страшнiше ста менi. Подумай сам. Тебе
необхiдно завжди лiкувати, доглядати. I в мене здоров'я погане. Пiдуть
дiти, теж хворi, бо ж сухоти передаються з роду в рiд. Знову клопоти,
лiки, в домi безперервний лазарет, сморiд, прання, латання бiлизни,
голодна родина...
- Ранiш над цим не думала? Я ж, зда ться, про неминучi труднощi
говорив, попереджав.
- Говорив, але тодi я не все розумiла.
- Хто ж зараз напоумив тебе?
- Люди, сама...
- Не треба криводушити, кажи правду. Невже я за все наше знайомство, за
час нашо© дружби заслужив того, щоб мене обдурювати? Анфiсо, пригадай, що
ти говорила менi в листi, а потiм на березi.
На ©© щоки покотилися ряснi сльози. Книжка випала з рук i якось
навдивовижу гулко гупнулась об пiдлогу. Нiхто не пiдняв ©©.
- Вибач менi i прости, коли можеш, - заламала Анфiса спорожнiлi руки. -
Ти добрий, людяний, ма ш чуле серце. Я вiрю, вiрю, не станеш, не зможеш
стати проти мого щастя.
- Щастя? З ким?
- З Сержем. Вiн - дворянин, багатий, з вишуканими великосвiтськими
манерами, широкими знайомствами. Зрозумiй, Павле, тiльки Серж годен
вилiкувати мо© хвороби...
_
16_

Днi i ночi лiзли черепахами, неохоче пiдступаючись до марудно© та
в'©дливо© якутсько© осенi. Третiй тиждень дощило, напуваючи спраглу за
коротке, але гаряче лiто землю. Сiрий, важкий i волохатий смуток снувався
над тайгою, брiв пустельними вулицями мiста, каламутними очима зазирав у
будинки, юрти, ворушився в людських серцях...
Тривожно клямкнули сiнешнi дверi, i Нюргустана прожогом вихопилася з
кiмнати, немовби з вогню, ©© щоки палахкотiли смаглявим багрянцем.
- Чого тiка ш? - перейняла дiвчину Ольга, скидаючи з голови мокру
хустку. - Що з тобою?
- Думала, Павло Арсенович.
- Його нема дома?
- Давно пiшов. З ним щось дивне ко©ться. Йде зранку, десь блука , люди
бачили за мiстом, а я - на березi. Увечерi довго не спить.
- Звiдкiля все те зна ш?
- Бачила. I тато, i мати бачили. Ми ляга мо спати лише тодi, коли вiн
засне. А зараз прочитала таке, що перелякалася, хоч i не все розiбрала, бо
вiн якось чудно пише.
- Де прочитала?
- Ось.
Дiвчина взяла зi столу папiр i подала Гавриловiй. Ольга пiзнала
дрiбненький почерк Грабовського. "Брате мiй дорогий та любий! Вибачайте,
що так давно не писав Вам, бо нiкому не писав нiчого. Як я жив лiто i
через що не по©хав нiкуди вiдси - краще не казатиму; коли треба буде -
напишу, а ся потреба, може, складеться незабаром. Листiв нi вiд кого не
дiстаю, бо дав свiй адрес на Iркутськ, а сам сиджу тут. Та по правдi - що
менi тi листи, нащо вони? Мертвого нiчим не зведеш... Всi зв'язки, життя
порватi, душа доболiлась до краю, нiчого не жалко, нiщо не втiша .
Людей... часом проклинаю, часом пригорнув би всiх до серця.
Збiрник, що посилаю, мабуть, останнiй, бо не знаю, чи вiзьмусь коли
знов за працю. З необробленого матерiалу дещо зберiг, дещо пошматував та
попалив. Шматую, i менi якось вiдрадно робиться. Хочете - пишiть, хочете -
нi, менi про все байдуже, нiчого цiкавого не осталось на свiтi .."
Лист недописаний. Пiсля останнього слова синiла засохла пляма. Ще
бiльша i стрiлчаста, як несиметрична зiрка, лиснiла на столi, а бiля не©
лежала ручка зi зламаним пером. Видно, нервував i, не змiгши закiнчити
писання, зозла жбурнув ручку.
Ольга поклала лист у шухляду.
- Куди вiн мiг пiти?
- Може, на весiлля, - висловила догадку Нюргустана.
- Бог з тобою.
- Учора до нього приходив осадчий. Можливо, запрошував.
- Нi, нi. Це вiдпада .
- Може, на рiчцi. Вiн полюбля ходити туди.
- У такий дощ?
Дiвчина непорозумiло стенула плечима. Гаврилова накинула на себе
хустку, поглянула в заплакане вiкно i рушила до порога.