Страница:
------------------------------------------------------------------------
Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
OCR: Евгений Васильев
Для украинских литер использованы обозначения:
, - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
, © - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
I,i (укр) = I,i (лат)
------------------------------------------------------------------------
Книга перша
СЕРЦЕ КЛИКАЛО
Батько мiй був паламарем у слободi,
занедужав на сухоти i помер у молодому
вiцi, лишивши п'ятеро дiтей; то жили вбого,
а то стало ще гiрше. Менi було всього
вiсiм лiт, i я ходив до школи; вчив
дякон i вчив погано. По десятому роцi
мати вiддала мене до Охтирсько© бурси,
де я перебував п'ять лiт i спочатку
не мав великого нахилу до науки,
бо вчитель-пiп вiдбивав усяку охоту
вчитись...1879 p. перейшов до Харкiвсько©
семiнарi©... Крiм мертво© науки
бурса нiчого менi не дала... В семiнарi©
я пробув 4 роки, не раз хотiв кидати,
але не мав на се "повних лiт",
i перед рiздвом 1882 p. був арештований
з забороненими книжками та деякими
iншими речами; менi було тодi всього
18 лiт... 83 i 84-й роки я прожив на селi
пiд полiцiйним доглядом,
дуже бiдував i не мав роботи.
П.Грабовський
1
Вечiр. За вiкнами сердитий вiтер ганя каламутну снiгову вiхолу,
стукотить у замурованi морозом шибки, вовком гуде-ви в коминку; скаржно
скрипить голоребре вiття вишень та черешень, тривожно шарудить
кукурудзиння, яким обкладено хату.
Надворi холодно й лячно. "Як-то татусь добиратиметься з церкви додому,
як подола високi замети? - стиска ться серце в Павла. - Та ще й
нездоровий, цiлi два тижнi хорував..."
Хлопчик вiдходить од вiкна, лiзе на пiч. Там тепло, особливо коли
зари шся в сухе просо.
Сестричка Олеся i бабуся давно сидять на печi.
- Бабусю, розкажiть про жар-птицю, - блага Олеся.
- Лiпше про Бову-королевича або Котигорошка, - просить Павло.
- Нi, про жар-птицю... - копилить губи дiвчинка. - Вона менi снилась
уночi - така гарна-гарна, червона, аж горить...
Баба Марта нiби й не чу онукiв, ©© голова схилена, очi заплющенi,
висхлi пальцi поволеньки перегортають гаряче просо. Мовить напiвпошепки:
- Хотiла, дiточки, розказати вам про Кощея Безсмертного.
- Кажiть!
- Кажiть!
- Передумала. Пiзно вже. Там багато вбивають, зарубують людей. Супроти
ночi про такi страхи господнi розказувати не годиться, не заснете, а
найпаче ти, Павлуню. О тiм розповiм завтра вдень, а зараз - iншу казочку.
Жила собi в одному селi, що належало Потоцькому, вдовиця,
бiдна-пребiдна та ще й недужа. Звали ©© по-вуличному Зозулею. Якось пiшла
в лiс по опеньки. Тiльки почала збирати, коли гульк - ©де Потоцький.
Рушниця через плече, поряд - гончi хорти бiжать. Як стояла над пеньком,
так i отерпла - не ворухнеться.
Пiд'©хав до не© магнат.
"Що ти тут робиш?"
"Опеньки збираю, паночку, - насилу вимовила. - Для дiток..."
"Як прозива шся?" - перебив.
"Зозулею, паночку".
"Зозуля?!"
"Зозуля, паночку".
Скривились пановi губи в хиднiй посмiшцi.
"Коли зозуля, то лiзь на дерево та й кукай по-зозулячому".
"Слаба я, ласкавий паночку, немiчна, не вилiзу", - крiзь сльози мовить
жiнка.
"Лiзь, пiдсаджу..."
Стала нещасна дряпатись на дуба, а вiн - нага м ©©, нага м по плечах,
по ногах: пiдсаджу , недолюдок.
Ледве вибралась на першу гiлляку, вся труситься, мов у лихоманцi.
"Починай кувати!"
"Ку-ку! Ку-ку!.." - закувала.
А вiн, гаспид, пiдвiв рушницю - бабах-ах! - i молодиця впала на землю.
Йому весело:
"Славна зозулька, - регоче. - Докувалася, ма ш... Ха-ха-ха..."
Онук захлипав.
- Чого ти, Павлуню? - стривожилась бабуся.
- Поганий пан...
--Поганий, онучку, поганий. Усi вони такi.
- А я його уб'ю.
- Не вб' ш, Павлуню, ще маленький.
- Виросту, стану великий i тодi...
- Виростеш, онучку, виростеш, але вбивати людей не можна. В писанi©
святому сказано: не украдь, не убий. За те бозя кара .
- А бозя покарав Потоцького?
- Над магнатами, дiточки, i сам господь не владен.
Клямкнули хатнi дверi, i на пiч потягнуло холодом. Бабуся змовкла,
пригорнула онукiв до себе.
- Добрий вечiр, - чути батькiв голос.
- Добрий вечiр. Вечiр добрий, - вiдповiли рiзноголосо дiти, дружина i
теща.
- Чого так затримався? - пита Ксеня, пораючись бiля столу.
- Отож послабував, утвар у храмi позапорошувалась, паперть на сажень
задуло снiгом, а свят-вечiр не за горами, потрiбно ж дати лад усьому. I з
пiвчою трохи поморочився.
- Ой Арсене, Арсене, - зiтха Ксеня. - Не шану шся ти, зовсiм не
шану шся. Мiг би ще якийсь день-два полежати дома, добре зна ш свою
недугу...
- Знаю, жiночко мила моя, знаю, та нема коли одлежувати боки. От i нинi
приходила Оксана Петрiвна.
- У пiвчу?
- Нi. Загадувала нашим дiвчатам та парубкам приходити вечорами до
школи, хоче навчати ©х грамоти.
- А ти до чого там?
- Мене просила, щоб я учив школярiв спiвати хором.
- Церковних пiсень?
- I церковних, i простих, народних.
- Зможеш?
- Спробую, не святi ж горшки лiплять. Вiзьмуся пiсля рiздвяних вакацiй.
Ех, якби ж то дав бог здоров'я. Сподiваюся, скоро полегша , а весною...
2
Не полегшало взимку, не полегшало й весною. П'янким медоцвiтом
повнились пушкарнянськi садки, наливалися силою й красою, мрiйно
виглядаючи ранн лiто. Днями лагiдне сонце гладило зеленi ниви, заливало
слiпучим золотом подвiр'я, вiкна, а вечiрню сiльську тишу колисали й
шматували першi солов'©.
Тiльки Арсен усього того вже не бачив i не чув. Учора, якраз через
мiсяць пiсля смертi тещi, перед свiтанком згорнув на грудях працьовитi
руки, густо пересотанi темними жилами, i назавжди стулив зволоженi вi©.
Мабуть, хотiв сказати щось доконче потрiбне й важливе, та не встиг - на
ясному чолi ще довго мрiла думка, немовби просилася, щоб ©© розгадали,
зрозумiли.
Помер чоловiк, наче на рiвнiй дорозi обломився. Останнi днi тяжко
мучився. Не спав, не ©в, не говорив, навiть не стогнав, мовчки тамуючи
сво© шаленi болi. Часто самими очима води просив - супроти нестерпно©
жари. Дихав важко, хапливо, захлинався.
I сорока рокiв не протягнув, завчасу осиротивши малих дiтей, покинувши
молоду жону. Сухоти загризли. Нiщо не допомогло - нi припарки, якi щодня
робила Ксеня, нi примовки глухо© Одарки-шептухи, нi мiкстура, привезена
лiкарем з мiста, нi маслосвяття[1].
Цiлу добу лежав покiйний у церквi пiд засвiченим панiкадилом, весь
обкладений торiшнiм зiллям, калиною, сьогорiчними фiалками, конвалiями.
Безперервно над ним читали псалтир, геть уночi.
Випровадити свого паламаря в останню путь зiбралася майже вся слобода.
Попереду процесi© йшли корогвоносцi, пiп, дяк, пiвча. Вiко й домовину
несли на руках. За домовиною ступали засмученi дiти й дружина небiжчика, а
позад них ворушилась довжелезна строката линва - дiди, баби, молодицi,
чоловiки, пiдлiтки...
На цвинтарi линва поволi згорнулась, щiльно оточивши щойно викопану
яму. Старенький пiп, поволi розмахуючи кадилом, проказав похоронну
молитву:
- Упокой, господи, душу усопшого раба твого Арсенiя, прости всi
согрiшенiя його, вольная i невольная, даруй йому царство небесне. Со
святими упокой, Христе, душу раба твого, iдеже н сть болiзнь, нi печаль,
нi воздиханi , а жизнь безконечная...
Потiм пiвча виконала заповiт Арсена - свого давнього вчителя-регента.
Над цвинтарним черешником та вишняком, закосиченим бiлим цвiтом, сумовито
покотилося:
Ой доля людськая - доля сть слiпая!
Часто служить злим, негiдним i ©м помага .
Добрi терплять нужду, по миру товчуться,
I все не в лад ©м приходить, за що не вiзьмуться.
До кого ж ласкава ся доля лукава,
Такий живе, як сир в маслi, спустивши рукава.
Над ямою стоять, спершись на лопати, Кузьма Одновухий та Iван
Огнивенко, що готували сво му товаришевi довiчну оселю. Мiж ними лежить
молоденький дубчак, якого посадять в Арсеновiм узголiв'©. Тяжка скорбота
хита ться в ©хнiх очах, а вони стиха пiдтягують пiвчiй:
Без розуму люди живуть в свiтi гарно,
А з розумом, та в неволi, вiк проходить марно.
Ой доле людськая, чом ти не правдива,
Що до iнших дуже гречна, а до нас спесива.
Слобожани, витираючи сльози, прощаються. Iдуть, iдуть, цiлують складенi
на грудях руки покiйного, хрестяться, зiтхають...
Пiдступила до труни Олеся, схилилась, поцiлувала батькове воскове чоло
i стала обiч. Так само зробили Павло й Михайлик. Малу Марiйку пiднесла
Дарина Огнивенчиха. Але дiвчинка не цiлувала, вона торкнула чорнi вуса й
попросила:
- Вставайте, татуню, до церкви пiдемо.
Ксеня не могла нi плакати, нi прощатися. Стояла, наче замовлена, навiть
з сухими очима. Тiльки як пролунала "Вiчная пам'ять" i вiко грюкнуло -
впала на труну, обхопила ©© руками i заридала:
- Арсене, Арсеночку! На кого ти покинув нас?! Обiзвися, скажи хоч
словечко, дай порадоньку! Чому мовчиш? Чого так рано йдеш вiд нас? Вiдкрий
очi, поглянь, скiльки зiбралося до тебе...
Не витримав старенький батюшка - теж заплакав.
- Куди збира шся, куди виряджа шся? - не втихала Ксеня. - Нащо темно©
хати забажав? Туди ж вiтер не вi . Туди сонце не грi . Туди й дзвони не
дзвонять, туди й люди не ходять. Та як же я до тебе ходитиму, та _як з
тобою говоритиму? Ой устань, порадь, моя дружинонько, як нам у свiтi жити?
Жiнка Кузьми обняла подругу за плечi.
- Не ридайте, Ксеню. То все вiд бога. Вiн, милосердний, дав, вiн i
забрав...
Приголомшена лихом вдова не чула поради:
- Коли ж менi, моя дружинонько, тебе дожидати? Коли столи застеляти? Чи
на рiздво, чи на Великдень, чи на святу недiленьку? Звiдки виглядати - чи
з гори, чи з долини, чи з високо© могили, чи з глибокого яру, чи з
далекого краю? Будуть, моя дружинонько, сади розцвiтати, будуть зозуленьки
кувати, соловейки щебетати, будуть менi, нещасницi, жалю завдавати. А я
вийду за ворiтечка та й буду питати: ви, зозуленьки сизесенькi, соловейки
малесенькi, ви високо лiта те та далеко бува те, то скажiте-повiдайте, чи
не чули, чи не бачили мо © дружини вiрненько©? Як бачили, похвалiтеся, як
побачите, поклонiтеся...
© насилу одiрвали. Розпушена земля сiйнулася з багатьох рук на
домовину, спущену в яму. Навперемiш з землею падали срiбняки, мiдяки,
кетяги калини...
По часi над свiжим горбком забiлiв високий дубовий хрест, облямований
вiночком з живих квiтiв, а за сажень вiд нього звiвся дубчак, сумно
схиливши сво тоненьке вiття.
Жива линва знову розкрутилась i поповзла в село. Люди ступали мовчки,
несучи в очах i грудях важку скорботу.
Ксеня поверталася з цвинтаря уже присмерком, ©© вели пiд руки Огнивенко
й Одновухий. Лише зрiдка перемовлялись скупими словами.
В хатi на них чекали сусiди та найближчi родичi, а на столi -
поминальна вечеря, улаштована коштом церкви. По кутках господи
пiдслiпувато блимали лойовi свiчки, пiд божницею - лампадка.
Панотець кволим охрестям поблагословив трапезу. Трошки одпив з чарки,
понюхав окра ць пахучого хлiба.
- Хай царству та нас вигляда . Всi будемо на тому свiтi, усi станемо
на правий суд Всевишнього. Витер хусточкою старечi очi.
- Довго та ревно тужитиме наш храм за сво©м дбайливим паламарем. Не
скоро придба такого Пушкарне, завжди згадуватиме його добрим словом.
Чесний, справедливий i душевний був Арсен. Багато i менi допомагав. Не
знаю, чи й зможу служити без нього. Завжди першим одчиняв церкву, а
покидав останнiм.
- Останнiм, - залилася слiзьми господиня. - Додому, бувало, не
докличешся, не дозовешся. Все там, там, усе помiж людьми, без обiду, без
крихти в ротi. Не раз казала йому...
- Не вбивайтеся, Ксеню, - заспокою Кузьма Одновухий. - I себе не
марнуйте, у вас же дiти малi, треба ©х якось до пуття доводити. Мiж сво©ми
не пропадете. Ми з Iваном викосимо жито вам, i дров на зиму привеземо, i
хату новими снiпками переши мо.
- Авжеж, авжеж, - докида Огнивенко. - Не дамо загинути. Та й громада
ж...
Батюшка покликав старших дiтей.
- Слухайте матiр, пiдсобляйте ©й, ростiть такими ж чесними й розумними,
людяними й роботящими, яким був ваш батько. Найбiльше надiй покладаю на
тебе, Павле. Вчися, може, згодом посядеш татове або й мо мiсце.
Хлопчик журно хитнув головою, але не проронив жодного слова. В його
блакитних оченятах мерехтiли якiсь задаленi вогники.
Розiйшлися поминальники опiвночi. Не випроваджала ©х Ксеня, не засувала
сiнешнi дверi, не гасила свiчок. Лише покропила пороги й комин свяченою
йорданською водою, розсунула фiранки на вiкнах, впала перед iконами на
колiна, одвiсила три доземних поклони, перехрестилася i прошептала
молитву.
Дiти спали рядочком поперек широкого лiжка, де ще позавчора конав
Арсен.
Дiти.
Дiточки.
Дитиняточка.
Худi, марнi, як мерцi, боляче й страшно дивитися. Лежать, мов ляльки,
вилiпленi з глини.
Присiла, схилилась над ними, склепила обважнiлi повiки. I зависла на
крилах тяжких дум.
Нiч пливе, хата гойда ться, тиха мiсячна повiнь жеврi на шибках. Чи
бачить це вона, чи сниться все те ©й - не розбере.
Що далi робити? Двi пари чобiт на всю сiм'ю, та й тi подертi. Стрiха
над причiлком хати прогнила, рвучкi березневi вiтри розсмикали ©©, аж
свiтиться голе лаття. У хлiвi, коморi - порожньо. Борошно ледве закрива
денце кадi, а молоти нема що. Нива не виорана. Засiяти нiчим. Злиднi
©дуть, злиднями поганяють...
Батюшка обiцяв - церква помагатиме. При ньому, можливо, дечим i
допоможе, бо ж таки душевний пастир, але вiн уже на ладан дише. А сяде
iнший на парафiю - i живи, як зна ш, бiдна родино колишнього паламаря...
Четверо дiтей. Кожного доглянь, зодягни, озуй, нагодуй, виведи в люди.
Де набрати для того сили й снаги?
А ще ж i п'яте да знати про себе пiд серцем, скоро попроситься на свiт
божий. Олесi, найстаршiй, лише на чотирнадцятий рiк перехоплю ться.
Марiйцi, поки що найменшенькiй, i трьох не виповнилось, а тому, що ма
бути...
Ой, не обiйдеш сво©ми двома руками. Доведеться брати Олесю зi школи,
заробiтку дiвчинi шукати.
I Павла забрала б, але на яку роботу пошлеш такого малого й немiчного?
Та й забирати шкода, дуже вже до книжки рветься. I тямущий - всього одну
зиму походив у школу, а чита й пише краще, нiж Олеся. Весь у батька -
такий допитливий, беручкий, задумливий, вразливий до неправди. Хай
вчиться. Може, справдi, як пророчив батюшка, колись займе парафiю. З його
головою можна й благочинного доскочити, а то й архi рея...
Материнi роздуми перервав стук у дверi. Розплющила очi i здивувалась -
на долiвцi вже грався сонячний зайчик. Прикрила дiтей кожухом, хукнула на
свiчки й вийшла в сiни.
За порогом стояла сусiдка, тримаючи пiд фартухом горнятко, повне
молока.
- Дайте дiтям, хай закропляться.
- А вашi ж?
- Мо© сьогоднi обiйдуться, щодня, слава богу, п'ють.
- Спасибi.
- На здоров'я. Згодом кислячку свiженького принесу. Тримайтеся, Ксеню,
не пiддавайтесь розпуцi.
На подвiр'я, зайшов Iван Огнивенко. Повiтав сусiдку, яка вже перелазила
через тин, запалив цигарку.
- Зна те, Ксеню, що я надумав?
- Скажiть.
- Оце ж нинi буде сходка, громада найматиме мене до череди.
- Ну?
- Чи не став би ваш Павло пiдпаском?
- Малий зовсiм.
- Усi ми були малими. А робота легка - бiгатиме при менi.
- Багато клопоту завдасть вам...
- Тим не журiться. Заробить на чоботята до школи, на свитку. То
вiддасте?
- Берiть...
3_
На толоцi пастухам трохи легше: хоч вона бiльше схожа на гарман, нiж на
пасовисько, бо трава на нiй вискубана й витоптана дотла, але там де
розiйтися, ба й погедзитись скотинi. I тому менше мороки з нею - пiдпасич
може присiсти, лягти горiлиць, вдивлятись у марево, що сунеться над
видноколом, помрiяти, злетiти думками у високость далеку, забути, що
хочеться ©сти.
Гнати ж череду на водопiй - тяжка мука. Худоби чимало, понад пiвсотнi,
прогiн довгий i вузький, як суголовок, обабiч стиснутий ланами пансько©
кукурудзи та гречки. Нi Огнивенко та його три пiдпасичi, нi пси, якi
безугавно гасають, ошкiрюючи зуби, не годнi змусити скотину йти спокiйно.
Корови буцаються, пiдштрикують одна одну рогами, забiгають у пашню,
роблять потрави.
Над прогоном безперервно луна :
- Лиса-а! Куди тебе несе?
- Гей, Ряба!
- Бодай ти йому здохла!
- Трястя на тебе нема!
- Хоч би сибiрку на вас хто наслав!
- Балая! Щоб тобi!..
Крик ущуха лише тодi, коли худоба заходить у рiчку, а потiм, напившись
досхочу, обляга ться на березi i лiниво ремига .
Чередники, всiвшись кружком пiд старезною вербою, обiдають.
- Бог на помiч, хлопцi! - гука Кузьма Одновухий, наливаючи воду в
животате барило.
- Казали боги, щоб i ви помогли, - вiдповiда Огнивенко узвича ним
серед слобожан жартом. - Кому везеш воду?
- До школи. Оксана Петрiвна зiбрала жiнок, тинькують, бiлять класи,
чоловiки лагодять парти. Но-о, гнiдий!
Барило, похитуючись на труськiй дорозi, хова ться мiж крайнiми хатами.
- Дядьку Йване, а наш сторож так i вродився з надiрваним вухом? -
цiкавиться пiдпасич Антiн.
- Нi, - вiдповiда Огнивенко, облизуючи ложку. - Жеребець одкусив.
- Який?
- Панський. Лютий був, мов гадина. Економ звелiв менi й Кузьмi
об'©здити того огира. Три днi ми муцувалися з ним. Здавалось, уже
вкоськали його, ручним став. Якось пiдiйшли до нього, гладимо шию, живiт,
тихенько накладаючи сiдло. А вiн як з'юриту ться, як стане дибки, як
хвицне мене по нозi, як стрибне на Кузьму, як клацне зубами - i половини
вуха нiби й не було. Мати моя рiдна! Обiрвав повiддя - i хода. До вечора
гасав полями, селом, лякаючи людей. Ледве громадою вловили харцизяку. Тодi
перепало обом нам, менi й Кузьмi, на стайнi по пiвсотнi батогiв.
- Скалiчили та ще й батогами?..
- То ж було до волi, пан що хотiв, те й робив, нiхто не мiг i слова
насупроти сказати.
- От ви, дядьку, кажете - воля, - подав голос Павло. - I пiп у церквi
говорив - воля, воля... А що воно таке?
- Хто його вiда ? - знизав плечима Огнивенко, пiдтягуючи свою криву
ногу. - Так пiсля манiхвеста називають.
- Чого, чого?
- Тако©, значить, бомаги про волю. Було те, хлопцi, в акурат десять
рокiв тому. Перед тим прийшла чутка - цар готу крiпакам волю. Пан бiльше
не битиме людей i не продаватиме. Не матиме права гонити на панщину,
панська земля перейде до мужикiв. Свобода, брат. Крiпаки радiли, а пан
ходив хмара хмарою. Скоро по зелених святах покликали нас до церкви -
манiхвеста читати. Зiйшлися всi - вiд великого до малого, в святешнiй
одежi. Читав батюшка, довго читав i розтлумачував, що воно таке й до чого,
а в людей радiсть поволi оберталася на чорний смуток.
- Чому?
- Виходило зовсiм не те, чого сподiвалися. Частину тi © землi, яку доти
користали крiпаки, пан одрiзав собi, а за решту, що лишалася в селян, i за
садибу треба було сплатити викуп втридорога. Так тодi, Павле, твiй тато й
сказав - голодна воля, обдерта. Правду сказав. Подивiться самi, що пан
зробив: одбатував собi найродючiшi грунти, вигони, лiс, оташувався над
рiчкою. Тепер, щоб напувати череду, громада мусить орендувати в нього i
прогiн, i берег.
- Треба було не погоджуватися, домагатись свого.
- Легко балакати, - гiрко посмiхнувся Огнивенко. - Домагатися... В
одному селi домагались, а пан покликав вiйсько, i солдатики списали тi
домагання на мужицьких спинах. До того ж, у нашiй громадi бракувало
злагоди. Бiднi тягнули в один бiк, а багатшi - Пушкар, Колупай - у другий.
- За пана?
- Може, й не за пана, але й не за нашого брата, ©м що - очi завидющi,
руки загребущi, гаманцi повнi.
- Як же вони понабивали тi гаманцi?
- Денис Iванович був у пана лановим, Каленик - токовим. Скопичили
грошики, а коли вийшла воля, одмежувались вiд громади та й почали скупляти
нашi злиденнi надiли. Твiй, Антоне, дядько Тимоха, який доти орудував у
панських гамазеях, змикитив собi шинок, навiть рiдно© сестри одцурався,
недолюдок... Тодi багато наших зовсiм розорилося. Я i Кузьма, позбувшись
земельки, стали наймитами, iншi подалися в Охтирку, Суми, Харкiв,
поприлiплювались на хвабриках, заводах, чавунцi.
- Отака воля, - зiтхнув Павло.
- Отака, хлопцi. Люди й досi не вiрять, що то був справдiшнiй
манiхвест, гомонять - пани пiдробили. Все чекають, сподiваються слушного
часу. Пушкарi, колупа©, щербаки жирують, а мужики... Казав же колись
Христос - любiть один одного, як я вас люблю, здобувайте собi хлiб
насущний у потi чола свого. Та що з того: ми ковта мо пiт, а багатi -
хлiб. Нема правди на свiтi i не буде. Пiшла вона, сердешна,
лугами-берегами, а кривда...
Огнивенко пiдвiвся.
- Зганяйте, хлопцi, худобу, он сонечко уже на пiсля-обiд звернуло. Та й
хмарки збираються, дощик може сипнути.
Пiдпасичi розбрелись по березi, виляскуючи довгими гарапниками,
сплетеними з матiркового клоччя.
4_
Рання осiнь падала на землю багряним листом, мережилась змарнiлим
огудинням, глухо гупала горiхами, грушами, яблуками, котилась рябими
череватими гарбузами, кавунами, пахла чорнобривцями, рутою, м'ятою. Дiти,
що влiтку пiдсобляли батькам на полi, городi, пасли корови, вiвцi, свинi,
гуси, тепер збирали сво© торбинки i залюбки бiгли до школи.
Iван Огнивенко позбувся сво©х пiдпасичiв: вони також школярi...
- Павле-е! Агов!
Мовчання.
Крик розбудив тiльки пса, що спав перед порогом старо© хатини,
пiдперто© на причiлку двома товстими слупами. Кудлань пiдняв голову,
лупнув зеленкуватими очима на гурт хлопчакiв за ворiтьми i лiниво махнув
хвостом.
- Павле, ти що - досi спиш?
- Я тут! - пролунало у вiдповiдь.
З-за рогу хати з'явився Павло. Худий, нестрижений, старенькi штанцi
тримаються на однiй шлейцi. На широкому вiдкритому обличчi лагiдно
свiтяться блiдо-блакитнi очi, накритi двома тонкими смужками чорних брiв.
- Iдiть сюди, щось покажу, - покликав.
Хлоп'ята, розмахуючи школярськими торбинками, подалися на поклик.
- Гляньте, - показав на рясний кущ, що видiлявся посеред невеликого
квiтника. - Вночi третя розцвiла.
На кущi, на тендiтних нiжках стояли двi пишнi квiтки. Обiч них звисали
розбухлi, як макiвки, бутони. Косе осiнн промiння, пробиваючись мiж
рiдiючим пожовклим листям вишнi, торкалося краплин роси на квiтках i
переливалося в них нiжною веселкою.
- Я таких нiколи не бачив, - сказав здивований Антiн. - Як називаються?
- Жоржини, - повiдомив Павло.
- Жор-ржини?!
- Так. Нiхто ©х, Антоне, ще не бачив у Пушкарному, бо тут вони не
водяться.
- А де ж ти дiстав?
- У дядька Кузьми. Олеся посадила, а всеньке лiто поливав я.
- Вирви нам одну. Покажемо в школi, - попрохали хлоп'ята.
- Не можна. Мама дуже люблять ©х. Хай ростуть та цвiтуть.
- А насiння даси нам?
- Дам. Весною коло школи посадимо i перед вiкном Оксани Петрiвни.
- Хлопцi! - спохопився Антiн. - Ми запiзню мось.
Павло метнувся до хати, взяв торбинку з книжками, i хлопчаки висипали
на вулицю.
Ось i школа. Вона в старiй хатi, яка нижнiми лутками двох вiконець
майже торка ться землi, але дбайливо побiлена i причепурена, хоча з-помiж
давно прогнилих снiпкiв, що прикривають крокви, замiсть димаря стирчать у
небо чотири задимленi дрючки i нiби засмучують ©©.
Праворуч од школи виблиску банями церква, а лiворуч розкинулось
господарство Каленика Ткаченка, по-вуличному Колупая.
Мiж церквою та високим, вкритим черепицею будинком слобiдського дуки
школа вигляда , мов старець серед хазя©в, ©© убогiсть ще виразнiше
вiдтiня нова велика корчма Тимохи Щербака, що сто©ть напроти школи i день
та нiч, в недiлю та в будень захлина ться п'яними пiснями.
дине, що вабило око бiля убого© школи, - три стрункi тополi. Учнi
любили ©х, часто змагалися, хто перекине грудкою.
Коли Павло та його товаришi прибiгли, на маленькому шкiльному подвiр'©
комашнею кишiли дiти.
- Годi бавитись! - лiниво помахуючи дзвоником, гука Кузьма Одновухий.
- Гайда в клас. _Он учителька йдуть.
Дiти кинулись за торбинками, що валялися попiд плотом, i за хвильку
стовпились перед вузенькими дверима.
- Не тиснiться! - гука сторож. - Встигнете з козами на торг. А ти куди
несеш отой цурпалок? Кинь зараз же!..
До класу зайшла вчителька. Молода, зарум'янена усмiшкою. А в карих очах
- задавнений смуток.
- Доброго ранку, дiти! - спинилась коло столу.
- Доброго ранку, Оксано Петрiвно! - вiдповiв рiзноголосий дитячий хор.
- Сiдайте.
Русявi коси Оксани Петрiвни викладенi короною. На вчительцi чорна
сукня, перехоплена широким паском з блискучою пряжкою.
Вона проходить мiж партами, зазира в учнiвськi зошити. Ось наблизилась
до Павла, переглянула його "чистописання" i задоволено кивнула головою.
- Де твiй зошит? - пита Павлового сусiда Антона.
Той пiдводиться i винувато схиля голову. Мовить:
- Я не зробив...
На обличчя вчительки нiби налетiла хмаринка. Принишкли й школярi.
Тiльки Ткаченко засяяв радiстю.
- Чому не зробив? - тихо пита вчителька.
- Мама слабi. Учора до вечора з сестрою вибирав картоплю на городi, а
лампи нема... Вночi мамi ще гiрше стало. Ми зовсiм не спали...
Антiн не стримався i заплакав.
- Вiн бреше! У нього мати не хвора. Вони не хочуть працювати, а потiм
просять позички. I рiдний дядько вже не пiдсобля ©м. Ледацюги, волоцюги,
- лiниво встаючи з-за парти, говорить Матвiй Ткаченко.
У класi прокотився глухий, як далека лiсова луна, гомiн.
- Ти сам брешеш! - обурено вигукнув хтось. - Його мама при смертi. А
дядько Тимоха, вiн... Вчителька метнула гнiвний погляд на Ткаченка.
- Хiба можна товаришiв прискаржувати?
- Вiн менi не товариш!
- Знаю. Сядь.
Матвiй знiтився, втягнув руду голову межи плечi i незграбно сiв на
лаву.
Вчителька зiтхнула i, трохи помовчавши, звернулась до Антона:
- Треба було менi вчора сказати, що мати хвора. Сьогоднi надвечiр
прийду до вас.
Читання домашнього завдання проходило жваво. Згодом черга дiйшла до
Ткаченка, який сидiв на передостаннiй партi.
- Продовжуй, - сказала Оксана Петрiвна.
Матвiй сердито глянув на не©.
- Не хочу читати. Хай вони читають, - тицьнув пальцем на Павла й
Антона.
I тут закалатав дзвоник.
Дiти сипнули з класу. Зiбравшись у кiлька гурткiв, обговорювали
поведiнку Матвiя, а вiн стояв обiк зi сво©ми дружками - дiтьми багатих
слобожан.
- Роздобрiв, мов чиряк на м'якому, - обурювався низенький бiлоголовий
хлопчик. - Треба втерти йому носа. Щоб знав, як не слухати вчительки...
Ткаченко, почувши останнi слова, пiдiйшов до гурту, - зневажливо глянув
на бiлоголового.
- Що ти мелеш? Утерти... Побачимо, хто кому втре!
Iдучи до класу, школярi бачили - з кiмнати вчительки вийшов староста,
ховаючи за пазуху аркуш паперу.
Новий урок був млявий. Дiти сидiли збентеженi й неуважнi,
Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
OCR: Евгений Васильев
Для украинских литер использованы обозначения:
, - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
, © - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
I,i (укр) = I,i (лат)
------------------------------------------------------------------------
Книга перша
СЕРЦЕ КЛИКАЛО
Батько мiй був паламарем у слободi,
занедужав на сухоти i помер у молодому
вiцi, лишивши п'ятеро дiтей; то жили вбого,
а то стало ще гiрше. Менi було всього
вiсiм лiт, i я ходив до школи; вчив
дякон i вчив погано. По десятому роцi
мати вiддала мене до Охтирсько© бурси,
де я перебував п'ять лiт i спочатку
не мав великого нахилу до науки,
бо вчитель-пiп вiдбивав усяку охоту
вчитись...1879 p. перейшов до Харкiвсько©
семiнарi©... Крiм мертво© науки
бурса нiчого менi не дала... В семiнарi©
я пробув 4 роки, не раз хотiв кидати,
але не мав на се "повних лiт",
i перед рiздвом 1882 p. був арештований
з забороненими книжками та деякими
iншими речами; менi було тодi всього
18 лiт... 83 i 84-й роки я прожив на селi
пiд полiцiйним доглядом,
дуже бiдував i не мав роботи.
П.Грабовський
1
Вечiр. За вiкнами сердитий вiтер ганя каламутну снiгову вiхолу,
стукотить у замурованi морозом шибки, вовком гуде-ви в коминку; скаржно
скрипить голоребре вiття вишень та черешень, тривожно шарудить
кукурудзиння, яким обкладено хату.
Надворi холодно й лячно. "Як-то татусь добиратиметься з церкви додому,
як подола високi замети? - стиска ться серце в Павла. - Та ще й
нездоровий, цiлi два тижнi хорував..."
Хлопчик вiдходить од вiкна, лiзе на пiч. Там тепло, особливо коли
зари шся в сухе просо.
Сестричка Олеся i бабуся давно сидять на печi.
- Бабусю, розкажiть про жар-птицю, - блага Олеся.
- Лiпше про Бову-королевича або Котигорошка, - просить Павло.
- Нi, про жар-птицю... - копилить губи дiвчинка. - Вона менi снилась
уночi - така гарна-гарна, червона, аж горить...
Баба Марта нiби й не чу онукiв, ©© голова схилена, очi заплющенi,
висхлi пальцi поволеньки перегортають гаряче просо. Мовить напiвпошепки:
- Хотiла, дiточки, розказати вам про Кощея Безсмертного.
- Кажiть!
- Кажiть!
- Передумала. Пiзно вже. Там багато вбивають, зарубують людей. Супроти
ночi про такi страхи господнi розказувати не годиться, не заснете, а
найпаче ти, Павлуню. О тiм розповiм завтра вдень, а зараз - iншу казочку.
Жила собi в одному селi, що належало Потоцькому, вдовиця,
бiдна-пребiдна та ще й недужа. Звали ©© по-вуличному Зозулею. Якось пiшла
в лiс по опеньки. Тiльки почала збирати, коли гульк - ©де Потоцький.
Рушниця через плече, поряд - гончi хорти бiжать. Як стояла над пеньком,
так i отерпла - не ворухнеться.
Пiд'©хав до не© магнат.
"Що ти тут робиш?"
"Опеньки збираю, паночку, - насилу вимовила. - Для дiток..."
"Як прозива шся?" - перебив.
"Зозулею, паночку".
"Зозуля?!"
"Зозуля, паночку".
Скривились пановi губи в хиднiй посмiшцi.
"Коли зозуля, то лiзь на дерево та й кукай по-зозулячому".
"Слаба я, ласкавий паночку, немiчна, не вилiзу", - крiзь сльози мовить
жiнка.
"Лiзь, пiдсаджу..."
Стала нещасна дряпатись на дуба, а вiн - нага м ©©, нага м по плечах,
по ногах: пiдсаджу , недолюдок.
Ледве вибралась на першу гiлляку, вся труситься, мов у лихоманцi.
"Починай кувати!"
"Ку-ку! Ку-ку!.." - закувала.
А вiн, гаспид, пiдвiв рушницю - бабах-ах! - i молодиця впала на землю.
Йому весело:
"Славна зозулька, - регоче. - Докувалася, ма ш... Ха-ха-ха..."
Онук захлипав.
- Чого ти, Павлуню? - стривожилась бабуся.
- Поганий пан...
--Поганий, онучку, поганий. Усi вони такi.
- А я його уб'ю.
- Не вб' ш, Павлуню, ще маленький.
- Виросту, стану великий i тодi...
- Виростеш, онучку, виростеш, але вбивати людей не можна. В писанi©
святому сказано: не украдь, не убий. За те бозя кара .
- А бозя покарав Потоцького?
- Над магнатами, дiточки, i сам господь не владен.
Клямкнули хатнi дверi, i на пiч потягнуло холодом. Бабуся змовкла,
пригорнула онукiв до себе.
- Добрий вечiр, - чути батькiв голос.
- Добрий вечiр. Вечiр добрий, - вiдповiли рiзноголосо дiти, дружина i
теща.
- Чого так затримався? - пита Ксеня, пораючись бiля столу.
- Отож послабував, утвар у храмi позапорошувалась, паперть на сажень
задуло снiгом, а свят-вечiр не за горами, потрiбно ж дати лад усьому. I з
пiвчою трохи поморочився.
- Ой Арсене, Арсене, - зiтха Ксеня. - Не шану шся ти, зовсiм не
шану шся. Мiг би ще якийсь день-два полежати дома, добре зна ш свою
недугу...
- Знаю, жiночко мила моя, знаю, та нема коли одлежувати боки. От i нинi
приходила Оксана Петрiвна.
- У пiвчу?
- Нi. Загадувала нашим дiвчатам та парубкам приходити вечорами до
школи, хоче навчати ©х грамоти.
- А ти до чого там?
- Мене просила, щоб я учив школярiв спiвати хором.
- Церковних пiсень?
- I церковних, i простих, народних.
- Зможеш?
- Спробую, не святi ж горшки лiплять. Вiзьмуся пiсля рiздвяних вакацiй.
Ех, якби ж то дав бог здоров'я. Сподiваюся, скоро полегша , а весною...
2
Не полегшало взимку, не полегшало й весною. П'янким медоцвiтом
повнились пушкарнянськi садки, наливалися силою й красою, мрiйно
виглядаючи ранн лiто. Днями лагiдне сонце гладило зеленi ниви, заливало
слiпучим золотом подвiр'я, вiкна, а вечiрню сiльську тишу колисали й
шматували першi солов'©.
Тiльки Арсен усього того вже не бачив i не чув. Учора, якраз через
мiсяць пiсля смертi тещi, перед свiтанком згорнув на грудях працьовитi
руки, густо пересотанi темними жилами, i назавжди стулив зволоженi вi©.
Мабуть, хотiв сказати щось доконче потрiбне й важливе, та не встиг - на
ясному чолi ще довго мрiла думка, немовби просилася, щоб ©© розгадали,
зрозумiли.
Помер чоловiк, наче на рiвнiй дорозi обломився. Останнi днi тяжко
мучився. Не спав, не ©в, не говорив, навiть не стогнав, мовчки тамуючи
сво© шаленi болi. Часто самими очима води просив - супроти нестерпно©
жари. Дихав важко, хапливо, захлинався.
I сорока рокiв не протягнув, завчасу осиротивши малих дiтей, покинувши
молоду жону. Сухоти загризли. Нiщо не допомогло - нi припарки, якi щодня
робила Ксеня, нi примовки глухо© Одарки-шептухи, нi мiкстура, привезена
лiкарем з мiста, нi маслосвяття[1].
Цiлу добу лежав покiйний у церквi пiд засвiченим панiкадилом, весь
обкладений торiшнiм зiллям, калиною, сьогорiчними фiалками, конвалiями.
Безперервно над ним читали псалтир, геть уночi.
Випровадити свого паламаря в останню путь зiбралася майже вся слобода.
Попереду процесi© йшли корогвоносцi, пiп, дяк, пiвча. Вiко й домовину
несли на руках. За домовиною ступали засмученi дiти й дружина небiжчика, а
позад них ворушилась довжелезна строката линва - дiди, баби, молодицi,
чоловiки, пiдлiтки...
На цвинтарi линва поволi згорнулась, щiльно оточивши щойно викопану
яму. Старенький пiп, поволi розмахуючи кадилом, проказав похоронну
молитву:
- Упокой, господи, душу усопшого раба твого Арсенiя, прости всi
согрiшенiя його, вольная i невольная, даруй йому царство небесне. Со
святими упокой, Христе, душу раба твого, iдеже н сть болiзнь, нi печаль,
нi воздиханi , а жизнь безконечная...
Потiм пiвча виконала заповiт Арсена - свого давнього вчителя-регента.
Над цвинтарним черешником та вишняком, закосиченим бiлим цвiтом, сумовито
покотилося:
Ой доля людськая - доля сть слiпая!
Часто служить злим, негiдним i ©м помага .
Добрi терплять нужду, по миру товчуться,
I все не в лад ©м приходить, за що не вiзьмуться.
До кого ж ласкава ся доля лукава,
Такий живе, як сир в маслi, спустивши рукава.
Над ямою стоять, спершись на лопати, Кузьма Одновухий та Iван
Огнивенко, що готували сво му товаришевi довiчну оселю. Мiж ними лежить
молоденький дубчак, якого посадять в Арсеновiм узголiв'©. Тяжка скорбота
хита ться в ©хнiх очах, а вони стиха пiдтягують пiвчiй:
Без розуму люди живуть в свiтi гарно,
А з розумом, та в неволi, вiк проходить марно.
Ой доле людськая, чом ти не правдива,
Що до iнших дуже гречна, а до нас спесива.
Слобожани, витираючи сльози, прощаються. Iдуть, iдуть, цiлують складенi
на грудях руки покiйного, хрестяться, зiтхають...
Пiдступила до труни Олеся, схилилась, поцiлувала батькове воскове чоло
i стала обiч. Так само зробили Павло й Михайлик. Малу Марiйку пiднесла
Дарина Огнивенчиха. Але дiвчинка не цiлувала, вона торкнула чорнi вуса й
попросила:
- Вставайте, татуню, до церкви пiдемо.
Ксеня не могла нi плакати, нi прощатися. Стояла, наче замовлена, навiть
з сухими очима. Тiльки як пролунала "Вiчная пам'ять" i вiко грюкнуло -
впала на труну, обхопила ©© руками i заридала:
- Арсене, Арсеночку! На кого ти покинув нас?! Обiзвися, скажи хоч
словечко, дай порадоньку! Чому мовчиш? Чого так рано йдеш вiд нас? Вiдкрий
очi, поглянь, скiльки зiбралося до тебе...
Не витримав старенький батюшка - теж заплакав.
- Куди збира шся, куди виряджа шся? - не втихала Ксеня. - Нащо темно©
хати забажав? Туди ж вiтер не вi . Туди сонце не грi . Туди й дзвони не
дзвонять, туди й люди не ходять. Та як же я до тебе ходитиму, та _як з
тобою говоритиму? Ой устань, порадь, моя дружинонько, як нам у свiтi жити?
Жiнка Кузьми обняла подругу за плечi.
- Не ридайте, Ксеню. То все вiд бога. Вiн, милосердний, дав, вiн i
забрав...
Приголомшена лихом вдова не чула поради:
- Коли ж менi, моя дружинонько, тебе дожидати? Коли столи застеляти? Чи
на рiздво, чи на Великдень, чи на святу недiленьку? Звiдки виглядати - чи
з гори, чи з долини, чи з високо© могили, чи з глибокого яру, чи з
далекого краю? Будуть, моя дружинонько, сади розцвiтати, будуть зозуленьки
кувати, соловейки щебетати, будуть менi, нещасницi, жалю завдавати. А я
вийду за ворiтечка та й буду питати: ви, зозуленьки сизесенькi, соловейки
малесенькi, ви високо лiта те та далеко бува те, то скажiте-повiдайте, чи
не чули, чи не бачили мо © дружини вiрненько©? Як бачили, похвалiтеся, як
побачите, поклонiтеся...
© насилу одiрвали. Розпушена земля сiйнулася з багатьох рук на
домовину, спущену в яму. Навперемiш з землею падали срiбняки, мiдяки,
кетяги калини...
По часi над свiжим горбком забiлiв високий дубовий хрест, облямований
вiночком з живих квiтiв, а за сажень вiд нього звiвся дубчак, сумно
схиливши сво тоненьке вiття.
Жива линва знову розкрутилась i поповзла в село. Люди ступали мовчки,
несучи в очах i грудях важку скорботу.
Ксеня поверталася з цвинтаря уже присмерком, ©© вели пiд руки Огнивенко
й Одновухий. Лише зрiдка перемовлялись скупими словами.
В хатi на них чекали сусiди та найближчi родичi, а на столi -
поминальна вечеря, улаштована коштом церкви. По кутках господи
пiдслiпувато блимали лойовi свiчки, пiд божницею - лампадка.
Панотець кволим охрестям поблагословив трапезу. Трошки одпив з чарки,
понюхав окра ць пахучого хлiба.
- Хай царству та нас вигляда . Всi будемо на тому свiтi, усi станемо
на правий суд Всевишнього. Витер хусточкою старечi очi.
- Довго та ревно тужитиме наш храм за сво©м дбайливим паламарем. Не
скоро придба такого Пушкарне, завжди згадуватиме його добрим словом.
Чесний, справедливий i душевний був Арсен. Багато i менi допомагав. Не
знаю, чи й зможу служити без нього. Завжди першим одчиняв церкву, а
покидав останнiм.
- Останнiм, - залилася слiзьми господиня. - Додому, бувало, не
докличешся, не дозовешся. Все там, там, усе помiж людьми, без обiду, без
крихти в ротi. Не раз казала йому...
- Не вбивайтеся, Ксеню, - заспокою Кузьма Одновухий. - I себе не
марнуйте, у вас же дiти малi, треба ©х якось до пуття доводити. Мiж сво©ми
не пропадете. Ми з Iваном викосимо жито вам, i дров на зиму привеземо, i
хату новими снiпками переши мо.
- Авжеж, авжеж, - докида Огнивенко. - Не дамо загинути. Та й громада
ж...
Батюшка покликав старших дiтей.
- Слухайте матiр, пiдсобляйте ©й, ростiть такими ж чесними й розумними,
людяними й роботящими, яким був ваш батько. Найбiльше надiй покладаю на
тебе, Павле. Вчися, може, згодом посядеш татове або й мо мiсце.
Хлопчик журно хитнув головою, але не проронив жодного слова. В його
блакитних оченятах мерехтiли якiсь задаленi вогники.
Розiйшлися поминальники опiвночi. Не випроваджала ©х Ксеня, не засувала
сiнешнi дверi, не гасила свiчок. Лише покропила пороги й комин свяченою
йорданською водою, розсунула фiранки на вiкнах, впала перед iконами на
колiна, одвiсила три доземних поклони, перехрестилася i прошептала
молитву.
Дiти спали рядочком поперек широкого лiжка, де ще позавчора конав
Арсен.
Дiти.
Дiточки.
Дитиняточка.
Худi, марнi, як мерцi, боляче й страшно дивитися. Лежать, мов ляльки,
вилiпленi з глини.
Присiла, схилилась над ними, склепила обважнiлi повiки. I зависла на
крилах тяжких дум.
Нiч пливе, хата гойда ться, тиха мiсячна повiнь жеврi на шибках. Чи
бачить це вона, чи сниться все те ©й - не розбере.
Що далi робити? Двi пари чобiт на всю сiм'ю, та й тi подертi. Стрiха
над причiлком хати прогнила, рвучкi березневi вiтри розсмикали ©©, аж
свiтиться голе лаття. У хлiвi, коморi - порожньо. Борошно ледве закрива
денце кадi, а молоти нема що. Нива не виорана. Засiяти нiчим. Злиднi
©дуть, злиднями поганяють...
Батюшка обiцяв - церква помагатиме. При ньому, можливо, дечим i
допоможе, бо ж таки душевний пастир, але вiн уже на ладан дише. А сяде
iнший на парафiю - i живи, як зна ш, бiдна родино колишнього паламаря...
Четверо дiтей. Кожного доглянь, зодягни, озуй, нагодуй, виведи в люди.
Де набрати для того сили й снаги?
А ще ж i п'яте да знати про себе пiд серцем, скоро попроситься на свiт
божий. Олесi, найстаршiй, лише на чотирнадцятий рiк перехоплю ться.
Марiйцi, поки що найменшенькiй, i трьох не виповнилось, а тому, що ма
бути...
Ой, не обiйдеш сво©ми двома руками. Доведеться брати Олесю зi школи,
заробiтку дiвчинi шукати.
I Павла забрала б, але на яку роботу пошлеш такого малого й немiчного?
Та й забирати шкода, дуже вже до книжки рветься. I тямущий - всього одну
зиму походив у школу, а чита й пише краще, нiж Олеся. Весь у батька -
такий допитливий, беручкий, задумливий, вразливий до неправди. Хай
вчиться. Може, справдi, як пророчив батюшка, колись займе парафiю. З його
головою можна й благочинного доскочити, а то й архi рея...
Материнi роздуми перервав стук у дверi. Розплющила очi i здивувалась -
на долiвцi вже грався сонячний зайчик. Прикрила дiтей кожухом, хукнула на
свiчки й вийшла в сiни.
За порогом стояла сусiдка, тримаючи пiд фартухом горнятко, повне
молока.
- Дайте дiтям, хай закропляться.
- А вашi ж?
- Мо© сьогоднi обiйдуться, щодня, слава богу, п'ють.
- Спасибi.
- На здоров'я. Згодом кислячку свiженького принесу. Тримайтеся, Ксеню,
не пiддавайтесь розпуцi.
На подвiр'я, зайшов Iван Огнивенко. Повiтав сусiдку, яка вже перелазила
через тин, запалив цигарку.
- Зна те, Ксеню, що я надумав?
- Скажiть.
- Оце ж нинi буде сходка, громада найматиме мене до череди.
- Ну?
- Чи не став би ваш Павло пiдпаском?
- Малий зовсiм.
- Усi ми були малими. А робота легка - бiгатиме при менi.
- Багато клопоту завдасть вам...
- Тим не журiться. Заробить на чоботята до школи, на свитку. То
вiддасте?
- Берiть...
3_
На толоцi пастухам трохи легше: хоч вона бiльше схожа на гарман, нiж на
пасовисько, бо трава на нiй вискубана й витоптана дотла, але там де
розiйтися, ба й погедзитись скотинi. I тому менше мороки з нею - пiдпасич
може присiсти, лягти горiлиць, вдивлятись у марево, що сунеться над
видноколом, помрiяти, злетiти думками у високость далеку, забути, що
хочеться ©сти.
Гнати ж череду на водопiй - тяжка мука. Худоби чимало, понад пiвсотнi,
прогiн довгий i вузький, як суголовок, обабiч стиснутий ланами пансько©
кукурудзи та гречки. Нi Огнивенко та його три пiдпасичi, нi пси, якi
безугавно гасають, ошкiрюючи зуби, не годнi змусити скотину йти спокiйно.
Корови буцаються, пiдштрикують одна одну рогами, забiгають у пашню,
роблять потрави.
Над прогоном безперервно луна :
- Лиса-а! Куди тебе несе?
- Гей, Ряба!
- Бодай ти йому здохла!
- Трястя на тебе нема!
- Хоч би сибiрку на вас хто наслав!
- Балая! Щоб тобi!..
Крик ущуха лише тодi, коли худоба заходить у рiчку, а потiм, напившись
досхочу, обляга ться на березi i лiниво ремига .
Чередники, всiвшись кружком пiд старезною вербою, обiдають.
- Бог на помiч, хлопцi! - гука Кузьма Одновухий, наливаючи воду в
животате барило.
- Казали боги, щоб i ви помогли, - вiдповiда Огнивенко узвича ним
серед слобожан жартом. - Кому везеш воду?
- До школи. Оксана Петрiвна зiбрала жiнок, тинькують, бiлять класи,
чоловiки лагодять парти. Но-о, гнiдий!
Барило, похитуючись на труськiй дорозi, хова ться мiж крайнiми хатами.
- Дядьку Йване, а наш сторож так i вродився з надiрваним вухом? -
цiкавиться пiдпасич Антiн.
- Нi, - вiдповiда Огнивенко, облизуючи ложку. - Жеребець одкусив.
- Який?
- Панський. Лютий був, мов гадина. Економ звелiв менi й Кузьмi
об'©здити того огира. Три днi ми муцувалися з ним. Здавалось, уже
вкоськали його, ручним став. Якось пiдiйшли до нього, гладимо шию, живiт,
тихенько накладаючи сiдло. А вiн як з'юриту ться, як стане дибки, як
хвицне мене по нозi, як стрибне на Кузьму, як клацне зубами - i половини
вуха нiби й не було. Мати моя рiдна! Обiрвав повiддя - i хода. До вечора
гасав полями, селом, лякаючи людей. Ледве громадою вловили харцизяку. Тодi
перепало обом нам, менi й Кузьмi, на стайнi по пiвсотнi батогiв.
- Скалiчили та ще й батогами?..
- То ж було до волi, пан що хотiв, те й робив, нiхто не мiг i слова
насупроти сказати.
- От ви, дядьку, кажете - воля, - подав голос Павло. - I пiп у церквi
говорив - воля, воля... А що воно таке?
- Хто його вiда ? - знизав плечима Огнивенко, пiдтягуючи свою криву
ногу. - Так пiсля манiхвеста називають.
- Чого, чого?
- Тако©, значить, бомаги про волю. Було те, хлопцi, в акурат десять
рокiв тому. Перед тим прийшла чутка - цар готу крiпакам волю. Пан бiльше
не битиме людей i не продаватиме. Не матиме права гонити на панщину,
панська земля перейде до мужикiв. Свобода, брат. Крiпаки радiли, а пан
ходив хмара хмарою. Скоро по зелених святах покликали нас до церкви -
манiхвеста читати. Зiйшлися всi - вiд великого до малого, в святешнiй
одежi. Читав батюшка, довго читав i розтлумачував, що воно таке й до чого,
а в людей радiсть поволi оберталася на чорний смуток.
- Чому?
- Виходило зовсiм не те, чого сподiвалися. Частину тi © землi, яку доти
користали крiпаки, пан одрiзав собi, а за решту, що лишалася в селян, i за
садибу треба було сплатити викуп втридорога. Так тодi, Павле, твiй тато й
сказав - голодна воля, обдерта. Правду сказав. Подивiться самi, що пан
зробив: одбатував собi найродючiшi грунти, вигони, лiс, оташувався над
рiчкою. Тепер, щоб напувати череду, громада мусить орендувати в нього i
прогiн, i берег.
- Треба було не погоджуватися, домагатись свого.
- Легко балакати, - гiрко посмiхнувся Огнивенко. - Домагатися... В
одному селi домагались, а пан покликав вiйсько, i солдатики списали тi
домагання на мужицьких спинах. До того ж, у нашiй громадi бракувало
злагоди. Бiднi тягнули в один бiк, а багатшi - Пушкар, Колупай - у другий.
- За пана?
- Може, й не за пана, але й не за нашого брата, ©м що - очi завидющi,
руки загребущi, гаманцi повнi.
- Як же вони понабивали тi гаманцi?
- Денис Iванович був у пана лановим, Каленик - токовим. Скопичили
грошики, а коли вийшла воля, одмежувались вiд громади та й почали скупляти
нашi злиденнi надiли. Твiй, Антоне, дядько Тимоха, який доти орудував у
панських гамазеях, змикитив собi шинок, навiть рiдно© сестри одцурався,
недолюдок... Тодi багато наших зовсiм розорилося. Я i Кузьма, позбувшись
земельки, стали наймитами, iншi подалися в Охтирку, Суми, Харкiв,
поприлiплювались на хвабриках, заводах, чавунцi.
- Отака воля, - зiтхнув Павло.
- Отака, хлопцi. Люди й досi не вiрять, що то був справдiшнiй
манiхвест, гомонять - пани пiдробили. Все чекають, сподiваються слушного
часу. Пушкарi, колупа©, щербаки жирують, а мужики... Казав же колись
Христос - любiть один одного, як я вас люблю, здобувайте собi хлiб
насущний у потi чола свого. Та що з того: ми ковта мо пiт, а багатi -
хлiб. Нема правди на свiтi i не буде. Пiшла вона, сердешна,
лугами-берегами, а кривда...
Огнивенко пiдвiвся.
- Зганяйте, хлопцi, худобу, он сонечко уже на пiсля-обiд звернуло. Та й
хмарки збираються, дощик може сипнути.
Пiдпасичi розбрелись по березi, виляскуючи довгими гарапниками,
сплетеними з матiркового клоччя.
4_
Рання осiнь падала на землю багряним листом, мережилась змарнiлим
огудинням, глухо гупала горiхами, грушами, яблуками, котилась рябими
череватими гарбузами, кавунами, пахла чорнобривцями, рутою, м'ятою. Дiти,
що влiтку пiдсобляли батькам на полi, городi, пасли корови, вiвцi, свинi,
гуси, тепер збирали сво© торбинки i залюбки бiгли до школи.
Iван Огнивенко позбувся сво©х пiдпасичiв: вони також школярi...
- Павле-е! Агов!
Мовчання.
Крик розбудив тiльки пса, що спав перед порогом старо© хатини,
пiдперто© на причiлку двома товстими слупами. Кудлань пiдняв голову,
лупнув зеленкуватими очима на гурт хлопчакiв за ворiтьми i лiниво махнув
хвостом.
- Павле, ти що - досi спиш?
- Я тут! - пролунало у вiдповiдь.
З-за рогу хати з'явився Павло. Худий, нестрижений, старенькi штанцi
тримаються на однiй шлейцi. На широкому вiдкритому обличчi лагiдно
свiтяться блiдо-блакитнi очi, накритi двома тонкими смужками чорних брiв.
- Iдiть сюди, щось покажу, - покликав.
Хлоп'ята, розмахуючи школярськими торбинками, подалися на поклик.
- Гляньте, - показав на рясний кущ, що видiлявся посеред невеликого
квiтника. - Вночi третя розцвiла.
На кущi, на тендiтних нiжках стояли двi пишнi квiтки. Обiч них звисали
розбухлi, як макiвки, бутони. Косе осiнн промiння, пробиваючись мiж
рiдiючим пожовклим листям вишнi, торкалося краплин роси на квiтках i
переливалося в них нiжною веселкою.
- Я таких нiколи не бачив, - сказав здивований Антiн. - Як називаються?
- Жоржини, - повiдомив Павло.
- Жор-ржини?!
- Так. Нiхто ©х, Антоне, ще не бачив у Пушкарному, бо тут вони не
водяться.
- А де ж ти дiстав?
- У дядька Кузьми. Олеся посадила, а всеньке лiто поливав я.
- Вирви нам одну. Покажемо в школi, - попрохали хлоп'ята.
- Не можна. Мама дуже люблять ©х. Хай ростуть та цвiтуть.
- А насiння даси нам?
- Дам. Весною коло школи посадимо i перед вiкном Оксани Петрiвни.
- Хлопцi! - спохопився Антiн. - Ми запiзню мось.
Павло метнувся до хати, взяв торбинку з книжками, i хлопчаки висипали
на вулицю.
Ось i школа. Вона в старiй хатi, яка нижнiми лутками двох вiконець
майже торка ться землi, але дбайливо побiлена i причепурена, хоча з-помiж
давно прогнилих снiпкiв, що прикривають крокви, замiсть димаря стирчать у
небо чотири задимленi дрючки i нiби засмучують ©©.
Праворуч од школи виблиску банями церква, а лiворуч розкинулось
господарство Каленика Ткаченка, по-вуличному Колупая.
Мiж церквою та високим, вкритим черепицею будинком слобiдського дуки
школа вигляда , мов старець серед хазя©в, ©© убогiсть ще виразнiше
вiдтiня нова велика корчма Тимохи Щербака, що сто©ть напроти школи i день
та нiч, в недiлю та в будень захлина ться п'яними пiснями.
дине, що вабило око бiля убого© школи, - три стрункi тополi. Учнi
любили ©х, часто змагалися, хто перекине грудкою.
Коли Павло та його товаришi прибiгли, на маленькому шкiльному подвiр'©
комашнею кишiли дiти.
- Годi бавитись! - лiниво помахуючи дзвоником, гука Кузьма Одновухий.
- Гайда в клас. _Он учителька йдуть.
Дiти кинулись за торбинками, що валялися попiд плотом, i за хвильку
стовпились перед вузенькими дверима.
- Не тиснiться! - гука сторож. - Встигнете з козами на торг. А ти куди
несеш отой цурпалок? Кинь зараз же!..
До класу зайшла вчителька. Молода, зарум'янена усмiшкою. А в карих очах
- задавнений смуток.
- Доброго ранку, дiти! - спинилась коло столу.
- Доброго ранку, Оксано Петрiвно! - вiдповiв рiзноголосий дитячий хор.
- Сiдайте.
Русявi коси Оксани Петрiвни викладенi короною. На вчительцi чорна
сукня, перехоплена широким паском з блискучою пряжкою.
Вона проходить мiж партами, зазира в учнiвськi зошити. Ось наблизилась
до Павла, переглянула його "чистописання" i задоволено кивнула головою.
- Де твiй зошит? - пита Павлового сусiда Антона.
Той пiдводиться i винувато схиля голову. Мовить:
- Я не зробив...
На обличчя вчительки нiби налетiла хмаринка. Принишкли й школярi.
Тiльки Ткаченко засяяв радiстю.
- Чому не зробив? - тихо пита вчителька.
- Мама слабi. Учора до вечора з сестрою вибирав картоплю на городi, а
лампи нема... Вночi мамi ще гiрше стало. Ми зовсiм не спали...
Антiн не стримався i заплакав.
- Вiн бреше! У нього мати не хвора. Вони не хочуть працювати, а потiм
просять позички. I рiдний дядько вже не пiдсобля ©м. Ледацюги, волоцюги,
- лiниво встаючи з-за парти, говорить Матвiй Ткаченко.
У класi прокотився глухий, як далека лiсова луна, гомiн.
- Ти сам брешеш! - обурено вигукнув хтось. - Його мама при смертi. А
дядько Тимоха, вiн... Вчителька метнула гнiвний погляд на Ткаченка.
- Хiба можна товаришiв прискаржувати?
- Вiн менi не товариш!
- Знаю. Сядь.
Матвiй знiтився, втягнув руду голову межи плечi i незграбно сiв на
лаву.
Вчителька зiтхнула i, трохи помовчавши, звернулась до Антона:
- Треба було менi вчора сказати, що мати хвора. Сьогоднi надвечiр
прийду до вас.
Читання домашнього завдання проходило жваво. Згодом черга дiйшла до
Ткаченка, який сидiв на передостаннiй партi.
- Продовжуй, - сказала Оксана Петрiвна.
Матвiй сердито глянув на не©.
- Не хочу читати. Хай вони читають, - тицьнув пальцем на Павла й
Антона.
I тут закалатав дзвоник.
Дiти сипнули з класу. Зiбравшись у кiлька гурткiв, обговорювали
поведiнку Матвiя, а вiн стояв обiк зi сво©ми дружками - дiтьми багатих
слобожан.
- Роздобрiв, мов чиряк на м'якому, - обурювався низенький бiлоголовий
хлопчик. - Треба втерти йому носа. Щоб знав, як не слухати вчительки...
Ткаченко, почувши останнi слова, пiдiйшов до гурту, - зневажливо глянув
на бiлоголового.
- Що ти мелеш? Утерти... Побачимо, хто кому втре!
Iдучи до класу, школярi бачили - з кiмнати вчительки вийшов староста,
ховаючи за пазуху аркуш паперу.
Новий урок був млявий. Дiти сидiли збентеженi й неуважнi,