Страница:
- На.
В аудиторi© заблимали свiтлячки цигарок.
- Павле, ану рубони "Семiнарiаду", - просить Цимбалюк.
- Я ж уже розказував.
- Не всi чули.
- Розкажи! Давай.
Грабовський уважу :
Любимцы... Аполлона
Сидят беспечно in caupona[10],_
Едят селедки, merum пьют
И Вакху дифирамб поют:
"О. как силен ты, добрый Вакх!
Мы tuum regnum[11] чтим в мозгах;
Dum caput nostrum[12] посещаешь,
Оттуда curas[13] выгоняешь.
Блаженство в наши льешь сердца
И dignus domini[14] отца.
Мы любим Феба, любим муз:
Они с богами нас равняют,
Они путь к счастью прокладают,
Они дают нам лучший вкус;
Sed amnes haec[15] плоды ученья
Conjnctae sunt[16] всегда с томленьем...
Давно б на небе юный цвет увял,
Когда б ты нас не подкреплял!
- Де ти викопав отаке диво? - пiдступаються хлопцi.
- В "Очерках бурсы" Помяловського.
- Диктуй, я перепишу. Хочу зараз же вивчити.
- Замiсть тропарiв?
- Це теж божественне!..
- Ха-ха-ха!..
- Давайте пiсню!
- Нашо©, укра©нсько©, щоб i весела i смутна була заразом.
- Починай, Петре.
- Не можу.
- Чому?
- Голос розсохся.
- Ану, Грицьку, розмочи клятого гласа.
Любинський налива у кварту. Цимбалюк пригублю i затягу :
Козака несуть i коня ведуть,
Кiнь головоньку клонить.
Хлопцi дружно пiдхоплюють. Хоч i захмелiлi трохи, однак спiвають
натхненно, врочисто - так, як пiдказу сама жалiбна подiя. Тяжка розлука
зворушу до болю, до душевного крику.
А за ним, за ним його дiвчина
Бiлi рученьки ломить.
Цимбалюк на мить замовк, наче проковтнув пекучу сльозу, i його тенор
надривно заридав:
Ой, ломи, ломи бiлi рученьки
До диного пальця!
А не знайдеш ти, та дiвчинонько...
Нараз жмут свiтла розпанахав сутiнки залу. Семiнаристи ураз замовкли,
глянули на дверi i пiзнали там Субчика з лiхтарем над головою. Любинський
непомiтно викинув порожню сулiю та кварти за вiкно.
Постоявши, Субчик переступив порiг i почав принюхуватися.
- Чому накурено? - спитав.
Усi мовчали.
- Черговий!
- Я, отче.
- Хто накурив?
- Нiхто, зда ться, - непевно вiдповiв черговий, але тут же додав: -
А-а, недавно сюди заходив економ з люлькою в зубах.
- Чую запах сивухи, - не вгамовувався Субчик.--- Ану дихни.
Черговий хукнув.
- Часник? - закрутив носом. - Фе-е.
- Ковбасу ©в...
- Що тут робите?..
- Загадано канти розучувати, ждемо, а кантора...
- Чому горланите малоросiйськi пiснi?
Знову мовчанка.
- Хто почав?
- Я, - озвався Цимбалюк. - Навiть нашi пiснi нам не можна...
- Ректор назива ©х хохлацькими i не любить.
- Його нiхто не примушу спiвати.
- Завтра пiдете до нього i скажете це йому.
- I скажу.
- А зараз розходьтесь, учителя не буде.
22_
Сходка розпочалася спокiйно: хто сидiв на тапчанi, хто на ослонi. А
коли розгорiлась дискусiя, все перемiшалось: зривалися, бiгали по
комiрчинi, розмахуючи руками, вигукували сво© аргументи, наводили
цитати...
Сергiй Балабуха, який орудував нинi сходкою, силкувався вгамувати
запальних юнакiв.
- Прошу уваги! Так не можна працювати. Чого горла ш, Петре? Ти двiчi
вже виступав. Дай iншим. О, Рклицький хоче.
- Дозволь менi сказати! - махнув книжкою Цимбалюк. - Бо забуду.
Всi засмiялись.
- Вiрно, - озвався Макаревський. - Дозволь йому, Сергiю. Забуде
чоловiк, а ми так i розiйдемось, не вiдаючи його думок...
- Досить! Не дозволяй! Знову годину цитуватиме, - обурювався
Брайловськнй. - Коли такий забудько, хай зав'яже вузлик.
- Годi! - стукнув Балабуха по столi. - Зав'яжи собi, Соломоне, рота i
мовчи. Кажи, Петре, що ти хотiв?
Цимбалюк став посеред комiрчини.
- Ще i ще раз наполягаю на тому, що в нас не може бути й мови про двi
лiнi©, двi тактики. Потрiбна одна тактика. Повторюю - одна.
- Конкретно© дi©, револьвера. Чули уже, - вкинув Енгель.
- Так, револьвера! - спалахнув Петро. - Адже ясно: ходiння в народ - то
химера людей, котрi бояться рiшучо© акцi©. Правда, серед прибiчникiв
народницько© агiтацi© непоганi люди, - косонув оком на Грабовського, -
але ©х мало i з кожним днем ста все менше. Агiтацiя себе не виправдала.
Вона, крiм жертв, крiм втрати буйних голiв, нiчого не принесла. Про що
свiдчать масовi арешти, якi прокотилися рокiв п'ять-шiсть тому по кра©нi,
про що свiдчать процеси 50-ти i 193-х? Про те, що тактика Бакунiна, якою
тут дехто захоплю ться, шкiдливою. Вона, може, годиться для теоретичних
трактатiв, але не для живого дiла. Я не теоретик...
- Правильно, хоч i силку шся видавати себе ним!
Цимбалюк почервонiв, але вiв далi, наче не почув шпильки:
- Бакунiн та його прибiчники - для нас не законодавцi. Цi пани
позасiдали далеко за границями в редакцiйних кабiнетах i напинають
теоретичнi вiтрила, не знаючи того моря, на яке хочуть пускати сво©
бригантини, не вiдають, як живе, дума , чого хоче наш мужик. А цей мужик
не тiльки бiдною i безправною, але й затурканою, часами консервативною
масою. Вона, та маса, не розумi , не слуха революцiонерiв.
- Ти ще довго? - пiдвiвся Балабуха. - Повторю шся.
- Кiнчаю. Я думаю, ми у сво©й роботi повиннi орi нтуватися не на
мужика, бо не в мужиковi закладено його майбутн . Нi, не в ньому, -
промовець зробив рвучкий, жест. - Доля мужика, його земля i воля
перебувають у руках таких безстрашних, як Засулич, Кравчинський, Халтурiн,
Желябов, Кибальчич. Це справжнi геро©, звитяжцi, котрi готовi йти на
смерть за велику справу, ©х тактика, тактика револьвера, бомби повинна
стати нашою. Хто бо©ться смертi, хай не базiка про народ, хай не заводить
нас в оману сво©ми теревенями. Ми повиннi стати людьми конкретних i
негайних акцiй.
Промовець крутнув головою, нервово прогромадив чуб п'ятiрнею i
опустився на ослiн.
Усi мовчки переглядались. Чути було, як за вiкном лютував вiтер.
- То, мабуть, Цимбалюкова промова пiдняла таку завiрюху, - порушила
тишу Улановська. - Слухайте, Петре, як усе тремтить перед вами, - помахала
пальцем. - Жаль, що зима, а то така промова, проше панство, могла б
викликати грiм i блискавку...
- Ще буде грiм, буде, почекайте, панно Евелiно. Самi побачите, - гостро
запевнив Цимбалюк.
- Досить вам, - розсердився Балабуха. - Ти хотiв, Павле?
- Я теж вiрю, що загримить, - пiдходячи до столика, спокiйно мовив
Грабовський.
Постояв мовчки, немов дослухався до вiтру за стiнами, склав на купку
залишенi Цимбалюком книжки, прикрутив лампу.
- Так, вiрю: бути бурi, грiзнiшiй, нiж оця, - показав на вiкно. - Вона
нароста , закипа . В цьому можуть сумнiватися хiба тiльки слiпi й глухi.
Але, зда ться менi, Петре, викличуть оцю бурю не гучнi промови i не
тактика, як ти говорив, револьвера, бомби.
Грабовський потер лоба, пiдшукуючи потрiбнi слова.
- Ти сказав - процеси 50-ти i 193-х показали всю нiкчемнiсть роботи
серед народу. Але хiба названi тобою геро©-терористи, а вони, безумовно,
хоробрi й безстрашнi, бiльше принесли користi народовi, нiж агiтатори, отi
люди, котрi часто кидали мiста i йшли в село, до селянина-трударя?
Признаюсь, я з кожним днем усе бiльше переконуюся, що тво© геро© бомби й
револьвера приносять шкоду. Так, так, шкоду, - наголосив.
- Е-е, - вихопився гнiвний голос Рклицького. - Це вже занадто, а цо
занадто... Евелiно, як мовлять поляки?
- То не здрово, - допомогла Улановська.
- Дякую. От-от, не здрово.
- Нi, не занадто, Михайле, - наполягав Грабовський. - Що дали народовi
замахи Степана Кравчинського чи Вiри Засулич? Вiд них стало менше на
одного-двох жандармських чиновникiв. Але не треба забувати народну
мудрiсть: одна сорока з тину - десять на тин. Таких сорок нiколи не
бракувало i не бракуватиме. Ну, хай це дрiбнi душогуби, ©х смерть не могла
докорiнно змiнити долю працюючих. Але що дало народовi убивство царя
торiк? Теж нiчого. А головне - сам народ на терористичну дiяльнiсть
дивиться, як на екзотику, i нiчого доброго не чека вiд не©.
- Селяни поки що темнi, не усвiдомлюють глибокого сенсу тако© боротьби,
- кинув Брайловський. - Я гадаю, Цимбалюк говорить загалом вiрно -
потрiбно боротися за долю народу, але без самого народу, в усякому разi
хоча б на даному етапi. Ти розумi ш це, Павле?
- Розумiю, Соломоне, - вiдповiв Грабовський. - Однак погодитися не
можу. Якщо народ не розумi сво © сили й сво©х завдань, треба навчати
його. I пiднiмати на боротьбу. Наш лозунг мусить бути: для народу i разом
з народом! З трудовим народом.
- Запишiть хто-небудь його слова! - надсадно вигукнув Петро. - Еврика!
Запишiть, надрукуйте золотими лiтерами i зробiть примiтку: "З уст вiдомого
чорнопередiльця Павла Грабовського".
Вiн схопився, обвiв розпаленими очима комiрчину, намагаючись побачити,
чи влучний його дотеп. Але не смiявся нiхто. Були строгi, стриманi. Кожен,
мабуть, мiркував над словами Грабовського. Павло теж стояв замислений.
Очi Цимбалюка шукали пiдтримки. Переконавшись, що дотеп його не справив
бажаного враження, Петро знову став у позу офiцiйного опонента. Пiднiс уже
руку, наче закликав до уваги, хоча в комiрчинi панувала тиша, роззявив
рота, аби продовжити свою думку, як пролунав чистий дiвочий голос:
- Ти дарма, Петре, закипа ш, як тульський самовар. I тобi, i всiм нам
кориснiше було б не заперечувати, а вдуматися в те, що сказав Грабовський.
Павло повернув голову в той бiк, звiдки почувся голос пiдтримки. В
затемненому кутку стояла Ксана - польова русалка, як хлопцi називали ©© за
бiлi, наче пачiски льону, довгi коси, переплетенi рожевою стрiчкою, та
густо-синi очi. Вродливе лице дiвчини палало, а тендiтнi руки м'яли
хусточку.
- Я не думала виступати, - тихо говорила вона, - але зараз хочу
сказати.
- Давай, Ксано, давай! - пiдбадьорили хлопцi.
- Мiй брат працю в друкарнi мiнсько© народницько© органiзацi©. У цi
вакацi© вiн розповiдав менi, як до них при©здив Плеханов.
- Ну, почалися спогади, - махнув рукою Цимбалюк.
- Та замовкни ж. Дай докiнчити, - обiрвав його Балабуха. - Будь хоч з
дiвчиною шляхетним.
- Нi, це не спогади, - продовжувала Ксана. - В бесiдах з членами
мiнсько© органiзацi© Георгiй Валентинович сказав, що значна кiлькiсть
революцiйних дiячiв Петербурга й Москви засуджу тактику iндивiдуального
терору народовольцiв. Тi дiячi стоять на позицi© необхiдностi посилення
виховно© роботи серед народу, трудящих мiста i села, задля прямо©
пiдготовки ©х до революцi©. Саме до цих людей, мабуть, треба прислухатися
й нам. Особисто я пiдтримую Грабовського.
- I я, - озвалась Евелiна Улановська.
Ксана сiла. В кiмнатi знову запанувала тиша. Виступ дiвчини справив
враження на присутнiх, особливо на Петра й Павла.
Ранiш сходки у Грабовського вiдвiдували тiльки хлопцi, а два мiсяцi
тому Цимбалюк привiв трьох дiвчат. На попереднiх вечорах вони лише слухали
суперечки мiж хлопцями, головним чином мiж Цимбалюком i Грабовським -
найактивнiшими оборонцями двох протилежних тактичних лiнiй, - але самi не
виступали, були наче в запасi.
На цей запас розраховував, перш за все на Ксану, Цимбалюк, жартома
називаючи ©© сво ю найсвятiшою мрi ю. I раптом отакий виступ. Петро був
ошелешений.
- Бам, _бам,_ бам, бам, - глухо долинуло з-за вiкна.
- Чу те? Це сторож коло корчми, - пiдвелася учениця _фельдшерсько©
школи Лiда Лойко. - Чотири години!..
- Не вiрте сторожам, - сказав Олекса Макаревський. - Очевидно, дав
чоловiк здачi.
- Здачi?
- Еге ж У нашому селi сторожив панську комору старий Овсiй Перепiчка.
Однi © ночi вiн гамсельнув по рейцi чотирнадцять разiв пiдряд. Здивований
економ уранцi запитав:
- Чого це ви, дiду, о дванадцятiй годинi бамкнули аж чотирнадцять
разiв?
- Помилку виправив, - вiдповiв Перепiчка.
- Яку?
- Спершу я вдарив тринадцять разiв. На один, значить, перехавкнув. Щоб
не спантеличити сонних людей, одбив той осоружний тринадцятий раз назад,
здачi нiби дав. Даруйте, панунцю, за помилку.
Комiрчина бризнула веселим смiхом.
- Отак, мабуть, вийшло i в цього сторожа.
- Можливо, - згоджу ться Балабуха. - Але час таки пiзнiй. Пора кiнчать.
Отже, i сьогоднi, як показали дебати, ми не досягли згоди. Читайте
лiтературу та гострiть язики. Особливо ти, Михайле. Наступного вечора
виступа ш першим, а за те, що не дав тобi слова, вибачай. Петро ж мiг
забути, а ти, дума мо, не забудеш.
- Нi, нi, не забуду, - засмiявся Рклицький. - Я тобi все нагадаю!..
Молодь почала збиратися.
До Грабовського пiдiйшла Ксана.
- Я бачу, в тебе цiла бiблiотека, - показала на книжки, що стояли
стосиками на столi, на пiдвiконнi. - Дай що-небудь почитати. Тiльки гарне.
- Гарне... - Павло примружився. - Ага, ! Хочеш "Что делать?"? Це
справдi гарне. За цей роман цар загнав Чернишевського туди, де й Макар
телят не пас.
- Давай! - зрадiла Ксана. - Знаю про цю книжку. Шукаю ©© вже давно...
Провiвши товаришiв за ворота, Павло повернувся до комiрчини i
закрокував з кутка в куток, пригадуючи нинiшню дискусiю, Ксанинi очi... На
душi було бентежно i радiсно...
_
23_
Урок латинсько© мови, як завжди, проходив гамiрно й весело. Однi хлопцi
сидiли, iншi стояли, кiлька тинялись по просторiй аудиторi©, наче на
вулицi. Два давно не стриженi патланi азартно грали в орла та решку. А
Вельзевул горбився над кафедрою, майже впершись позолоченими окулярами в
розгорнутi сторiнки класного журналу.
Вельзевулом називали в семiнарi© Аристарха Никодимовича. Старий мов
свiт, побитий вiспою, розхристаний i напiвсонний, цей хирлявий дiдок, що
на уроки часто приходив пiдвипивши, давним-давно забув не тiльки твори,
але й iмена славетних римських мудрецiв, письменникiв та трибунiв, i
посаду вчителя латинi продовжував обiймати лише завдяки тому, що доводився
тестем ректоровi. Його уроки, сумбурнi й галасливi, нiяко© користi
слухачам не давали, зате нiкого не стомлювали.
Вчителi зневажливо ставилися до Вельзевула, вважаючи його правою рукою,
очима й вухами Рiзногiрського. I боялися, як лихо© напастi. В учительськiй
вiн завжди, мовчки переглядаючи стару газету, пильно прислухався до розмов
колег. Остерiгаючись чергового доносу протоi ре вi, вони нiмували, наче на
церковнiй вiдправi, або ж непомiтно виторочувалися в коридор.
Вихованцi семiнарi© добре вiдали настрiй вчителiв i, користуючись тим,
що латинiст не знав жодного з них в обличчя, пiдлаштовували йому всiлякi
каверзи.
Переступивши порiг класу, Вельзевул вилiзав на кафедру, розгортав
журнал, називав довiльно вихоплене зi списку прiзвище i пересував свiй
пiдслiпуватий погляд з журналу на хрестоматiю, щоб стежити за текстом.
Пiдводився найчастiше не викликаний, а той, кому хотiлось. I читав з
наперед заготовано© шпаргалки або й просто з книжки. Виходило гарно й
чiтко - без найменшо© похибочки. Вельзевул, не вiдаючи учнiвських
хитрощiв, був задоволений. I в журналi третього класу красувались самi
п'ятiрки.
Так тривало до кiнця жовтня, поки Приходько не донiс Рiзногiрському про
витiвки сво©х однокласникiв. Вiдтодi латинiст став уважнiшим i навмисно
недооцiнював вiдповiдей.
Це розсердило хлопцiв, i вони поклали помститися донощиковi, а заразом
i латинiстовi. Завдати тi © помсти зголосився Грабовський -
найпiдготовленiший у третьому класi учень. Нагода не забарилась.
Якось Приходько запiзнився на заняття, а Вельзевул, мов на лихо,
викликав його вiдповiдати. Назвавшись Приходьком, Павло навмисно збивався,
плутав, переказував п'яте через десяте промови Цiцерона та Нерона, а на
докiр учителя закiнчив словами Пушкiна:
Латынь из моды вышла ныне:
Так, если правду вам сказать,
Он знал довольно по-латыне,
Чтоб эпиграфы разбирать,
Потолковать об Ювенале.
В конце письма поставить vale[17],
Да помнил, хоть не без греха,
Из Энеиды два стиха.
Цього вiрша Вельзевул сприйняв за нешанобливий натяк на його неуцтво в
латинськiй мовi, за особисту образу. I зозла вгилив Приходьковi таку
велику й жирну одиницю-тичку, яка легко розпiзнавалась на вiдстанi
двох-трьох сажнiв.
Наступного дня, пiсля Приходькового слiзного оскарження, протоi рей
покликав до себе латинiста i мав з ним довгу розмову. Про що балакали зять
i тесть, нiхто не вiдав, але повернувся Вельзевул у клас червонiший вiд
вареного рака. Одиниця-тичка зникла з журналу, залишивши по собi велику
дiрку та недобру славу.
Минув тиждень, другий, i Приходьковi пощастило виявити винуватця
одиницi. Одразу ж про нього дiзналась уся семiнарiя. Бiльшiсть учнiв та
вчителiв хвалила Грабовського, декотрi засуджували його вчинок. А самому
Павловi довелося вислухати брутальну нотацiю ректора. Рiзногiрський, не
скуплячись на дошкульнi слова, звинувачував третьокласника в найстрашнiших
грiхах i погрожував вигнати з семiнарi©.
Вiдтодi Вельзевул осатанiло заповзявся на Грабовського: викликав на
кожному уроцi й мучив по п'ятнадцять-двадцять хвилин пiдряд, вимагаючи
розповiдати поетичнi тексти, якi вивчали не тiльки в третьому, але й
другому та першому класах. Не рятувала Павла навiть прекрасна пам'ять. Вiн
знав усе, що загадував помстливий вчитель, а проти його прiзвища в журналi
з кожним днем довшала ряба вервечка трiйок та двiйок.
Нинiшнiй урок нiчим не вiдрiзнявся вiд попереднiх.
Вельзевул вилiз на кафедру.
- Готуйсь, Павле, до тортур! - вигукнув Петро Цимбалюк, який знiчев'я
замiсть свого, четвертого, класу прийшов на заняття у третiй. - Тримайся,
друже, почина ться.
Вельзевул охоче пiдхопив:
- Скажiть, Грабовський, яке завдання було додому.
- Знати напам'ять уривок з "Ене©ди".
- Зна те?
- Знаю.
- Розповiдайте.
Переступивши з ноги на ногу, Павло посмiхнувся i почав:
Енеус ностер магнус панус
I славний троянорум князь,
Шмагляв по морю, як циганус,
Ад те, о Рекс! прислав нунк нас.
Рогамус домiне Латине,
Нехай наш капут не загине,
Пермiтте жить в землi сво й,
Хоть за пекунi©, хоть гратiс,
Ми дякувати будем сатiс
Бенефiценцi© тво й.
Вельзевул весь позеленiв i прошипiв:
- Цить! Замовкни!
Але весь клас його пропитий голос притлумив:
- Продовжуй, Павле!
I пiдохочений Грабовський повiв далi:
О Рекс! Будь нашим Меценатом,
I ласкам туам покажи,
Енеусу зробися братом,
О оптiме! не одкажи,
Енеус принцепс сть моторний,
Формозус, гарний i проворний,
Побачиш сам iнномiне!
Вели акцiпере подарки
З ласкавим видом i без_ сварки,
Що присланi через мене.
- Що ти плетеш, каторжнику таврований? - заволав Вельзевул.
- Я нiчого не плету, - вiдказав спокiйно Грабовський. - Читаю
Вергiлi ву "Ене©ду", яку перелицював укра©нською мовою Iван Петрович
Котляревський.
Сивi полукiпки Вельзевулових брiв грiзно злилися на перенiссi, а лiве
око прищулилось, наче не могло розпiзнати зухвалого учня.
- Який Котляревський? Не той ретик, що безсоромно зганьбив увесь Олiмп
та самого Зевса?
- Той, що написав славнозвiсну "Наталку Полтавку", а в нiй вивiв на кiн
гарних людей i нiкчемних людцiв.
- Чудова п' са, - потвердив Цимбалюк. - Я бачив виставу в самiй
Полтавi. Скiльки на сценi суму i смiху, скiльки народно© мудростi й
дотепностi, скiльки прегарних. пiсень!
I перейшов на спiв:
- Ой, не хочу хатки, анi сiножатки, нi ставка, нi млинка, нi вишневого
садка. Ой, ти...
- Ой, ти старий дiдуган, - пiдтягли йому тi дво , що вже закiнчили
змагатися в орла й решку, - iзогнувся, як дуга, а я, молоденька, гуляти...
Вельзевул зiрвався з кафедри.
- Замовкнiть!!
Спiв припинився. Латинiст стояв, недоумкувате лупаючи очицями. Видно,
гамував у собi дикий шал. По довгiй хвилi кинув Грабовському:
- Бiжи зараз до ректора i скажи: я вигнав тебе з класу за богохульство.
- Яке богохульство?
- Там дiзна шся. Iди.
- Не забудь покланятися вiд мене протоi ре вi, - докинув Цимбалюк.
Не кваплячись Павло забрав сво© книжки та зошити i рушив. Уже знадвору
почув у третьому класi хоровий спiв:
Всякий, хто вище, той нижчого гне.
Дужий безсилого душить i жме,
Бiдний багатого певний слуга.
Корчиться, гнеться пред ним, як дуга.
Обминувши невеличкий флiгель, де мiстились ректорат i канцелярiя
семiнарi©, подався в учнiвську лiкарню - почував тупий бiль у головi.
Перед дверима, оглянувшись, побачив, як Вельзевул мчав, мов спущений з
ланцюга пес, вiд навчального корпуса до флiгеля. Мабуть, хлопцi таки
доконали його - побiг скаржитися зятевi.
Чекаючи виклику фельдшера, Павло схилився на пiдвiконня i почав
записувати на папiр послання полiтичних засланцiв з Сибiру, котре учора
тричi пiдряд прочитав у Рклицького i запам'ятав. Та й як не запам'ятати: в
ньому йшлося про тi жахнi розправи, яких зазнали в'язнi нижньокарсько©
тюрми по втечi ©х восьми знедолених товаришiв уночi пiд перше травня
цього, 1882, року. Зараз поновлював те страшне послання в пам'ятi i шпарко
викладав на папiр, аби увечерi передати Евелiнi Улановськiй та Лiдi Лойко
для поширення серед мiсько© молодi.
За писанням не помiтив, як у лiкарню зайшли Рiзногiрський i економ
семiнарi© Iль©н.
- Що ви тут малю те, Грабовський? - пiдступився ректор.
- Нiчого, - здригнувсь Павло. - Фельдшер зайнятий, а я тим часом пишу
листа додому, - i засунув аркуш у кишеню.
- Чому ж сховали? Покажiть.
- Приватного листа можуть читати лише автор та адресат.
- Обшукати, - звелiв протоi рей Iль©ну.
Вивернувши всi кишенi семiнариста i переривши книжки, економ, крiм
недописаного послання, знайшов ще гектографовану брошуру "Iнтелiгенцiя i
народна маса", кiлька лотерейних бiлетiв та першi сторiнки повiстi,
недавно розпочато© Павлом.
- Де взяли все це? - запитав ректор, показавши на послання i брошуру.
- Нащо вам? - вiдповiв Павло запитанням.
- Треба.
- Не скажу.
- Присяга, яку приймали учнi, зобов'язу нiчого не приховувати.
- Я приймав ©© пiдневiльне i не збираюся виконувати.
- Та-ак? - захлинувся Рiзногiрський. I - до економа: - Папери заберiть,
а до мене попросiть пристава шосто© дiльницi.
24_
Прокинувся Грабовський, коли за вiкном клубочилась передранкова мла.
Зiскочивши з тапчана, вiдчув холодну вологу, що заповнювала комiрчину.
Засвiтив лампу, знайшов чоботи i став узуватися. Лiвий швидко налiз на
ногу. А з правим довелося поморочитись - вiдпоротий задник згортався в
дудочку.
Отаке лихо майже кожного ранку. Заходив до шевця, а той взяв чобiт до
рук, повертiв i, не дивлячись на Павла, байдуже кинув:
- Два карбованцi. Iнакше й балачка марна.
- Два карбованцi? За задники?
- За задники, за задники, - передражнив швець. - Аби тiльки задники! А
передники у них, пане добродзею. якi! Не бачиш, пороззявляли пащi.
Ну, сьогоднi останнiй раз взува оцi горе-чоботи. Вчора отримав грошi в
редакцi© газети "Южный край" за кореспонденцiю i пiсля урокiв купить щось
на ноги...
У комiрчину тихо зайшла господиня. З-пiд картато© хустки вибилися
посивiлi пасма кiс. Вона, спершись на лопату, якою вiдкидала снiг, мовчки
дивилась на квартиранта.
- Гiй на тебе, - по-сво му привiталась. - А я подумала, ти тут з кимось
чубишся. "Чоботи, чоботи iз бичка..." - закiнчила словами пiснi.
- Доброго ранку, бабусю, - розiгнувся Павло, тяжко вiдсапуючись. - О,
нарештi взув як треба.
- Як треба, - скрушно похитала головою Архипиха. - Глянь, он пальцi
виставилися. I коли ти вже купиш якiсь шкраби?
- Сьогоднi, мабуть, куплю.
Павло пiдiйшов до старенько©, нiжно взяв ©© за худi плечi.
- Слава богу, що купиш. Тiльки дивись, аби тебе отi диштифранти не
обманули.
- Якi?
- Та лавушники ж, не дай ©м, господи, щастя. Може, й менi пiти з тобою.
- Не треба, якось сам...
Павло почав умиватися.
Стара подивилася на столик, де лежали книжки, на пристелений тапчан.
- Знову не лягав спати, сидiв? Ой леле! Що ти собi дума ш? Хiба ж так
можна? Подивися в люстерко. На тобi, не при хатi згадуючи, нiби чорти
всеньку божу нiч воду та дрова до пекла возили.
- Я, бабусю, спав. За нiч аж три сни бачив, розкажу якось.
- Вiн спав, людоньки добрi, - вдарила Архипиха в поли. - А то ж вiд
чого такi запаленi очi? Чи, бува, не вiд довгого сну? Вже кiлька разiв
хотiла зайти, коли збираються тво© товаришi, i сказати ©м, як ти морду ш
себе. Все не наважувалась. Але наважусь-таки. А не поможе, пiду до самого
вашого начальника i все розповiм. Хай щось робить з тобою, бо отак
зачахнеш тут, а я матиму клопiт на голову.
- Спасибi, дорога бабусю, за турботи. - Павло пiдiйшов до старо© i
гаряче поцiлував пооране зморшками чоло. - Але нiхто ще вiд книжок не
помер i не збира ться помирати, а я i поготiв.
- Iди геть, - з робленою суворiстю говорила Архипиха, лагiдно
вiдштовхуючи хлопця. - Нiхто не вмер. Багато зна ш. Пам'ятаю, було менi
тодi, може, з дев'ятнадцять. Жив у нашо© сусiди, слiпо© Варварки, отакий
прудиус, як ти...
I стара пустилася в спогади, орудуючи вiником у заплiснявiлому кутку
комiрчини.
Павло похапцем збирав потрiбнi книжки, не дуже прислухаючись до
оповiдання старо© про те, як колись вiд сухот помер студент. Кожна ранкова
зустрiч квартиранта з хазяйкою закiнчувалась, як правило, цим оповiданням.
Павло знав його уже чи не краще за саму Архипиху.
Архипиха, видно, не претендувала на те, щоб ©© обов'язково слухали, бо
не сердилась, коли Павло зникав за дверима, не дочекавшись кiнця оповiдi.
Але цього разу, коли Павло вже наставився йти, ступила до порога й
загородила дверi.
- Стiй, - пiдняла вгору вiник. - Не квапся, як до утренi. Маю щось
сказати.
- Та я знаю, бабусю, - засмiявся Павло. - Знаю, як поховали того
студента в одному латаному сурдутi, а рiднi жили десь далеко - в Астраханi
чи Архангельську - i не змогли при©хати на похорон. Так же?
- Так, так. Зна , наче був тамки. Ти йому про кури, а вiн тобi про
гиндики. Сядь-но! - владно наказала.
Павло присiв на тапчанi.
- Забула-м тобi сказати. Помiчаю - щось часто коло наших ворiт
крутиться отой фурдияка.
- Який?
- Таж полiцай. А вчора, коли ти пiшов у школу, .вiн никав-никав по
вулицi, а тодi приперся в хату. Я так i обiмлiла. Морда, як отой гавдун; -
показала на величезний баняк, що стояв у кутку коло вiдра. - Отож, думаю
собi, розперло тебе, небоже. А вiн обтрусив снiг з чобiт, пiдкрутив вуса
та й пита : "У тебе, бабо, квартирант сть?" сть, кажу, слава богу. "А як
його хвамiлiя? Де вiн у тебе спить?" А сам по хатi очиськами: луп-луп -
шука чогось. Ну я й назвала. Розпитував, хто до тебе ходить, чим тут
займа тесь, чи молишся богу. Я й казала, що знала, а вiн записував. I чого
вiн на нашу голову? Ти не зна ш? Кажи, Павлусю, менi все, як рiднiй
неньцi.
- Нiчого страшного нема, - пiдбадьорливо мовив, а у самого лице
спохмурнiло. - Так, мабуть, поцiкавився.
- Еге, кажи-говори. Так не бува . Знаю цих гицлiв. Так вiн не ходитиме
назирцi. Недавно на Холоднiй горi такий самий прийшов до хати разiв зо
В аудиторi© заблимали свiтлячки цигарок.
- Павле, ану рубони "Семiнарiаду", - просить Цимбалюк.
- Я ж уже розказував.
- Не всi чули.
- Розкажи! Давай.
Грабовський уважу :
Любимцы... Аполлона
Сидят беспечно in caupona[10],_
Едят селедки, merum пьют
И Вакху дифирамб поют:
"О. как силен ты, добрый Вакх!
Мы tuum regnum[11] чтим в мозгах;
Dum caput nostrum[12] посещаешь,
Оттуда curas[13] выгоняешь.
Блаженство в наши льешь сердца
И dignus domini[14] отца.
Мы любим Феба, любим муз:
Они с богами нас равняют,
Они путь к счастью прокладают,
Они дают нам лучший вкус;
Sed amnes haec[15] плоды ученья
Conjnctae sunt[16] всегда с томленьем...
Давно б на небе юный цвет увял,
Когда б ты нас не подкреплял!
- Де ти викопав отаке диво? - пiдступаються хлопцi.
- В "Очерках бурсы" Помяловського.
- Диктуй, я перепишу. Хочу зараз же вивчити.
- Замiсть тропарiв?
- Це теж божественне!..
- Ха-ха-ха!..
- Давайте пiсню!
- Нашо©, укра©нсько©, щоб i весела i смутна була заразом.
- Починай, Петре.
- Не можу.
- Чому?
- Голос розсохся.
- Ану, Грицьку, розмочи клятого гласа.
Любинський налива у кварту. Цимбалюк пригублю i затягу :
Козака несуть i коня ведуть,
Кiнь головоньку клонить.
Хлопцi дружно пiдхоплюють. Хоч i захмелiлi трохи, однак спiвають
натхненно, врочисто - так, як пiдказу сама жалiбна подiя. Тяжка розлука
зворушу до болю, до душевного крику.
А за ним, за ним його дiвчина
Бiлi рученьки ломить.
Цимбалюк на мить замовк, наче проковтнув пекучу сльозу, i його тенор
надривно заридав:
Ой, ломи, ломи бiлi рученьки
До диного пальця!
А не знайдеш ти, та дiвчинонько...
Нараз жмут свiтла розпанахав сутiнки залу. Семiнаристи ураз замовкли,
глянули на дверi i пiзнали там Субчика з лiхтарем над головою. Любинський
непомiтно викинув порожню сулiю та кварти за вiкно.
Постоявши, Субчик переступив порiг i почав принюхуватися.
- Чому накурено? - спитав.
Усi мовчали.
- Черговий!
- Я, отче.
- Хто накурив?
- Нiхто, зда ться, - непевно вiдповiв черговий, але тут же додав: -
А-а, недавно сюди заходив економ з люлькою в зубах.
- Чую запах сивухи, - не вгамовувався Субчик.--- Ану дихни.
Черговий хукнув.
- Часник? - закрутив носом. - Фе-е.
- Ковбасу ©в...
- Що тут робите?..
- Загадано канти розучувати, ждемо, а кантора...
- Чому горланите малоросiйськi пiснi?
Знову мовчанка.
- Хто почав?
- Я, - озвався Цимбалюк. - Навiть нашi пiснi нам не можна...
- Ректор назива ©х хохлацькими i не любить.
- Його нiхто не примушу спiвати.
- Завтра пiдете до нього i скажете це йому.
- I скажу.
- А зараз розходьтесь, учителя не буде.
22_
Сходка розпочалася спокiйно: хто сидiв на тапчанi, хто на ослонi. А
коли розгорiлась дискусiя, все перемiшалось: зривалися, бiгали по
комiрчинi, розмахуючи руками, вигукували сво© аргументи, наводили
цитати...
Сергiй Балабуха, який орудував нинi сходкою, силкувався вгамувати
запальних юнакiв.
- Прошу уваги! Так не можна працювати. Чого горла ш, Петре? Ти двiчi
вже виступав. Дай iншим. О, Рклицький хоче.
- Дозволь менi сказати! - махнув книжкою Цимбалюк. - Бо забуду.
Всi засмiялись.
- Вiрно, - озвався Макаревський. - Дозволь йому, Сергiю. Забуде
чоловiк, а ми так i розiйдемось, не вiдаючи його думок...
- Досить! Не дозволяй! Знову годину цитуватиме, - обурювався
Брайловськнй. - Коли такий забудько, хай зав'яже вузлик.
- Годi! - стукнув Балабуха по столi. - Зав'яжи собi, Соломоне, рота i
мовчи. Кажи, Петре, що ти хотiв?
Цимбалюк став посеред комiрчини.
- Ще i ще раз наполягаю на тому, що в нас не може бути й мови про двi
лiнi©, двi тактики. Потрiбна одна тактика. Повторюю - одна.
- Конкретно© дi©, револьвера. Чули уже, - вкинув Енгель.
- Так, револьвера! - спалахнув Петро. - Адже ясно: ходiння в народ - то
химера людей, котрi бояться рiшучо© акцi©. Правда, серед прибiчникiв
народницько© агiтацi© непоганi люди, - косонув оком на Грабовського, -
але ©х мало i з кожним днем ста все менше. Агiтацiя себе не виправдала.
Вона, крiм жертв, крiм втрати буйних голiв, нiчого не принесла. Про що
свiдчать масовi арешти, якi прокотилися рокiв п'ять-шiсть тому по кра©нi,
про що свiдчать процеси 50-ти i 193-х? Про те, що тактика Бакунiна, якою
тут дехто захоплю ться, шкiдливою. Вона, може, годиться для теоретичних
трактатiв, але не для живого дiла. Я не теоретик...
- Правильно, хоч i силку шся видавати себе ним!
Цимбалюк почервонiв, але вiв далi, наче не почув шпильки:
- Бакунiн та його прибiчники - для нас не законодавцi. Цi пани
позасiдали далеко за границями в редакцiйних кабiнетах i напинають
теоретичнi вiтрила, не знаючи того моря, на яке хочуть пускати сво©
бригантини, не вiдають, як живе, дума , чого хоче наш мужик. А цей мужик
не тiльки бiдною i безправною, але й затурканою, часами консервативною
масою. Вона, та маса, не розумi , не слуха революцiонерiв.
- Ти ще довго? - пiдвiвся Балабуха. - Повторю шся.
- Кiнчаю. Я думаю, ми у сво©й роботi повиннi орi нтуватися не на
мужика, бо не в мужиковi закладено його майбутн . Нi, не в ньому, -
промовець зробив рвучкий, жест. - Доля мужика, його земля i воля
перебувають у руках таких безстрашних, як Засулич, Кравчинський, Халтурiн,
Желябов, Кибальчич. Це справжнi геро©, звитяжцi, котрi готовi йти на
смерть за велику справу, ©х тактика, тактика револьвера, бомби повинна
стати нашою. Хто бо©ться смертi, хай не базiка про народ, хай не заводить
нас в оману сво©ми теревенями. Ми повиннi стати людьми конкретних i
негайних акцiй.
Промовець крутнув головою, нервово прогромадив чуб п'ятiрнею i
опустився на ослiн.
Усi мовчки переглядались. Чути було, як за вiкном лютував вiтер.
- То, мабуть, Цимбалюкова промова пiдняла таку завiрюху, - порушила
тишу Улановська. - Слухайте, Петре, як усе тремтить перед вами, - помахала
пальцем. - Жаль, що зима, а то така промова, проше панство, могла б
викликати грiм i блискавку...
- Ще буде грiм, буде, почекайте, панно Евелiно. Самi побачите, - гостро
запевнив Цимбалюк.
- Досить вам, - розсердився Балабуха. - Ти хотiв, Павле?
- Я теж вiрю, що загримить, - пiдходячи до столика, спокiйно мовив
Грабовський.
Постояв мовчки, немов дослухався до вiтру за стiнами, склав на купку
залишенi Цимбалюком книжки, прикрутив лампу.
- Так, вiрю: бути бурi, грiзнiшiй, нiж оця, - показав на вiкно. - Вона
нароста , закипа . В цьому можуть сумнiватися хiба тiльки слiпi й глухi.
Але, зда ться менi, Петре, викличуть оцю бурю не гучнi промови i не
тактика, як ти говорив, револьвера, бомби.
Грабовський потер лоба, пiдшукуючи потрiбнi слова.
- Ти сказав - процеси 50-ти i 193-х показали всю нiкчемнiсть роботи
серед народу. Але хiба названi тобою геро©-терористи, а вони, безумовно,
хоробрi й безстрашнi, бiльше принесли користi народовi, нiж агiтатори, отi
люди, котрi часто кидали мiста i йшли в село, до селянина-трударя?
Признаюсь, я з кожним днем усе бiльше переконуюся, що тво© геро© бомби й
револьвера приносять шкоду. Так, так, шкоду, - наголосив.
- Е-е, - вихопився гнiвний голос Рклицького. - Це вже занадто, а цо
занадто... Евелiно, як мовлять поляки?
- То не здрово, - допомогла Улановська.
- Дякую. От-от, не здрово.
- Нi, не занадто, Михайле, - наполягав Грабовський. - Що дали народовi
замахи Степана Кравчинського чи Вiри Засулич? Вiд них стало менше на
одного-двох жандармських чиновникiв. Але не треба забувати народну
мудрiсть: одна сорока з тину - десять на тин. Таких сорок нiколи не
бракувало i не бракуватиме. Ну, хай це дрiбнi душогуби, ©х смерть не могла
докорiнно змiнити долю працюючих. Але що дало народовi убивство царя
торiк? Теж нiчого. А головне - сам народ на терористичну дiяльнiсть
дивиться, як на екзотику, i нiчого доброго не чека вiд не©.
- Селяни поки що темнi, не усвiдомлюють глибокого сенсу тако© боротьби,
- кинув Брайловський. - Я гадаю, Цимбалюк говорить загалом вiрно -
потрiбно боротися за долю народу, але без самого народу, в усякому разi
хоча б на даному етапi. Ти розумi ш це, Павле?
- Розумiю, Соломоне, - вiдповiв Грабовський. - Однак погодитися не
можу. Якщо народ не розумi сво © сили й сво©х завдань, треба навчати
його. I пiднiмати на боротьбу. Наш лозунг мусить бути: для народу i разом
з народом! З трудовим народом.
- Запишiть хто-небудь його слова! - надсадно вигукнув Петро. - Еврика!
Запишiть, надрукуйте золотими лiтерами i зробiть примiтку: "З уст вiдомого
чорнопередiльця Павла Грабовського".
Вiн схопився, обвiв розпаленими очима комiрчину, намагаючись побачити,
чи влучний його дотеп. Але не смiявся нiхто. Були строгi, стриманi. Кожен,
мабуть, мiркував над словами Грабовського. Павло теж стояв замислений.
Очi Цимбалюка шукали пiдтримки. Переконавшись, що дотеп його не справив
бажаного враження, Петро знову став у позу офiцiйного опонента. Пiднiс уже
руку, наче закликав до уваги, хоча в комiрчинi панувала тиша, роззявив
рота, аби продовжити свою думку, як пролунав чистий дiвочий голос:
- Ти дарма, Петре, закипа ш, як тульський самовар. I тобi, i всiм нам
кориснiше було б не заперечувати, а вдуматися в те, що сказав Грабовський.
Павло повернув голову в той бiк, звiдки почувся голос пiдтримки. В
затемненому кутку стояла Ксана - польова русалка, як хлопцi називали ©© за
бiлi, наче пачiски льону, довгi коси, переплетенi рожевою стрiчкою, та
густо-синi очi. Вродливе лице дiвчини палало, а тендiтнi руки м'яли
хусточку.
- Я не думала виступати, - тихо говорила вона, - але зараз хочу
сказати.
- Давай, Ксано, давай! - пiдбадьорили хлопцi.
- Мiй брат працю в друкарнi мiнсько© народницько© органiзацi©. У цi
вакацi© вiн розповiдав менi, як до них при©здив Плеханов.
- Ну, почалися спогади, - махнув рукою Цимбалюк.
- Та замовкни ж. Дай докiнчити, - обiрвав його Балабуха. - Будь хоч з
дiвчиною шляхетним.
- Нi, це не спогади, - продовжувала Ксана. - В бесiдах з членами
мiнсько© органiзацi© Георгiй Валентинович сказав, що значна кiлькiсть
революцiйних дiячiв Петербурга й Москви засуджу тактику iндивiдуального
терору народовольцiв. Тi дiячi стоять на позицi© необхiдностi посилення
виховно© роботи серед народу, трудящих мiста i села, задля прямо©
пiдготовки ©х до революцi©. Саме до цих людей, мабуть, треба прислухатися
й нам. Особисто я пiдтримую Грабовського.
- I я, - озвалась Евелiна Улановська.
Ксана сiла. В кiмнатi знову запанувала тиша. Виступ дiвчини справив
враження на присутнiх, особливо на Петра й Павла.
Ранiш сходки у Грабовського вiдвiдували тiльки хлопцi, а два мiсяцi
тому Цимбалюк привiв трьох дiвчат. На попереднiх вечорах вони лише слухали
суперечки мiж хлопцями, головним чином мiж Цимбалюком i Грабовським -
найактивнiшими оборонцями двох протилежних тактичних лiнiй, - але самi не
виступали, були наче в запасi.
На цей запас розраховував, перш за все на Ксану, Цимбалюк, жартома
називаючи ©© сво ю найсвятiшою мрi ю. I раптом отакий виступ. Петро був
ошелешений.
- Бам, _бам,_ бам, бам, - глухо долинуло з-за вiкна.
- Чу те? Це сторож коло корчми, - пiдвелася учениця _фельдшерсько©
школи Лiда Лойко. - Чотири години!..
- Не вiрте сторожам, - сказав Олекса Макаревський. - Очевидно, дав
чоловiк здачi.
- Здачi?
- Еге ж У нашому селi сторожив панську комору старий Овсiй Перепiчка.
Однi © ночi вiн гамсельнув по рейцi чотирнадцять разiв пiдряд. Здивований
економ уранцi запитав:
- Чого це ви, дiду, о дванадцятiй годинi бамкнули аж чотирнадцять
разiв?
- Помилку виправив, - вiдповiв Перепiчка.
- Яку?
- Спершу я вдарив тринадцять разiв. На один, значить, перехавкнув. Щоб
не спантеличити сонних людей, одбив той осоружний тринадцятий раз назад,
здачi нiби дав. Даруйте, панунцю, за помилку.
Комiрчина бризнула веселим смiхом.
- Отак, мабуть, вийшло i в цього сторожа.
- Можливо, - згоджу ться Балабуха. - Але час таки пiзнiй. Пора кiнчать.
Отже, i сьогоднi, як показали дебати, ми не досягли згоди. Читайте
лiтературу та гострiть язики. Особливо ти, Михайле. Наступного вечора
виступа ш першим, а за те, що не дав тобi слова, вибачай. Петро ж мiг
забути, а ти, дума мо, не забудеш.
- Нi, нi, не забуду, - засмiявся Рклицький. - Я тобi все нагадаю!..
Молодь почала збиратися.
До Грабовського пiдiйшла Ксана.
- Я бачу, в тебе цiла бiблiотека, - показала на книжки, що стояли
стосиками на столi, на пiдвiконнi. - Дай що-небудь почитати. Тiльки гарне.
- Гарне... - Павло примружився. - Ага, ! Хочеш "Что делать?"? Це
справдi гарне. За цей роман цар загнав Чернишевського туди, де й Макар
телят не пас.
- Давай! - зрадiла Ксана. - Знаю про цю книжку. Шукаю ©© вже давно...
Провiвши товаришiв за ворота, Павло повернувся до комiрчини i
закрокував з кутка в куток, пригадуючи нинiшню дискусiю, Ксанинi очi... На
душi було бентежно i радiсно...
_
23_
Урок латинсько© мови, як завжди, проходив гамiрно й весело. Однi хлопцi
сидiли, iншi стояли, кiлька тинялись по просторiй аудиторi©, наче на
вулицi. Два давно не стриженi патланi азартно грали в орла та решку. А
Вельзевул горбився над кафедрою, майже впершись позолоченими окулярами в
розгорнутi сторiнки класного журналу.
Вельзевулом називали в семiнарi© Аристарха Никодимовича. Старий мов
свiт, побитий вiспою, розхристаний i напiвсонний, цей хирлявий дiдок, що
на уроки часто приходив пiдвипивши, давним-давно забув не тiльки твори,
але й iмена славетних римських мудрецiв, письменникiв та трибунiв, i
посаду вчителя латинi продовжував обiймати лише завдяки тому, що доводився
тестем ректоровi. Його уроки, сумбурнi й галасливi, нiяко© користi
слухачам не давали, зате нiкого не стомлювали.
Вчителi зневажливо ставилися до Вельзевула, вважаючи його правою рукою,
очима й вухами Рiзногiрського. I боялися, як лихо© напастi. В учительськiй
вiн завжди, мовчки переглядаючи стару газету, пильно прислухався до розмов
колег. Остерiгаючись чергового доносу протоi ре вi, вони нiмували, наче на
церковнiй вiдправi, або ж непомiтно виторочувалися в коридор.
Вихованцi семiнарi© добре вiдали настрiй вчителiв i, користуючись тим,
що латинiст не знав жодного з них в обличчя, пiдлаштовували йому всiлякi
каверзи.
Переступивши порiг класу, Вельзевул вилiзав на кафедру, розгортав
журнал, називав довiльно вихоплене зi списку прiзвище i пересував свiй
пiдслiпуватий погляд з журналу на хрестоматiю, щоб стежити за текстом.
Пiдводився найчастiше не викликаний, а той, кому хотiлось. I читав з
наперед заготовано© шпаргалки або й просто з книжки. Виходило гарно й
чiтко - без найменшо© похибочки. Вельзевул, не вiдаючи учнiвських
хитрощiв, був задоволений. I в журналi третього класу красувались самi
п'ятiрки.
Так тривало до кiнця жовтня, поки Приходько не донiс Рiзногiрському про
витiвки сво©х однокласникiв. Вiдтодi латинiст став уважнiшим i навмисно
недооцiнював вiдповiдей.
Це розсердило хлопцiв, i вони поклали помститися донощиковi, а заразом
i латинiстовi. Завдати тi © помсти зголосився Грабовський -
найпiдготовленiший у третьому класi учень. Нагода не забарилась.
Якось Приходько запiзнився на заняття, а Вельзевул, мов на лихо,
викликав його вiдповiдати. Назвавшись Приходьком, Павло навмисно збивався,
плутав, переказував п'яте через десяте промови Цiцерона та Нерона, а на
докiр учителя закiнчив словами Пушкiна:
Латынь из моды вышла ныне:
Так, если правду вам сказать,
Он знал довольно по-латыне,
Чтоб эпиграфы разбирать,
Потолковать об Ювенале.
В конце письма поставить vale[17],
Да помнил, хоть не без греха,
Из Энеиды два стиха.
Цього вiрша Вельзевул сприйняв за нешанобливий натяк на його неуцтво в
латинськiй мовi, за особисту образу. I зозла вгилив Приходьковi таку
велику й жирну одиницю-тичку, яка легко розпiзнавалась на вiдстанi
двох-трьох сажнiв.
Наступного дня, пiсля Приходькового слiзного оскарження, протоi рей
покликав до себе латинiста i мав з ним довгу розмову. Про що балакали зять
i тесть, нiхто не вiдав, але повернувся Вельзевул у клас червонiший вiд
вареного рака. Одиниця-тичка зникла з журналу, залишивши по собi велику
дiрку та недобру славу.
Минув тиждень, другий, i Приходьковi пощастило виявити винуватця
одиницi. Одразу ж про нього дiзналась уся семiнарiя. Бiльшiсть учнiв та
вчителiв хвалила Грабовського, декотрi засуджували його вчинок. А самому
Павловi довелося вислухати брутальну нотацiю ректора. Рiзногiрський, не
скуплячись на дошкульнi слова, звинувачував третьокласника в найстрашнiших
грiхах i погрожував вигнати з семiнарi©.
Вiдтодi Вельзевул осатанiло заповзявся на Грабовського: викликав на
кожному уроцi й мучив по п'ятнадцять-двадцять хвилин пiдряд, вимагаючи
розповiдати поетичнi тексти, якi вивчали не тiльки в третьому, але й
другому та першому класах. Не рятувала Павла навiть прекрасна пам'ять. Вiн
знав усе, що загадував помстливий вчитель, а проти його прiзвища в журналi
з кожним днем довшала ряба вервечка трiйок та двiйок.
Нинiшнiй урок нiчим не вiдрiзнявся вiд попереднiх.
Вельзевул вилiз на кафедру.
- Готуйсь, Павле, до тортур! - вигукнув Петро Цимбалюк, який знiчев'я
замiсть свого, четвертого, класу прийшов на заняття у третiй. - Тримайся,
друже, почина ться.
Вельзевул охоче пiдхопив:
- Скажiть, Грабовський, яке завдання було додому.
- Знати напам'ять уривок з "Ене©ди".
- Зна те?
- Знаю.
- Розповiдайте.
Переступивши з ноги на ногу, Павло посмiхнувся i почав:
Енеус ностер магнус панус
I славний троянорум князь,
Шмагляв по морю, як циганус,
Ад те, о Рекс! прислав нунк нас.
Рогамус домiне Латине,
Нехай наш капут не загине,
Пермiтте жить в землi сво й,
Хоть за пекунi©, хоть гратiс,
Ми дякувати будем сатiс
Бенефiценцi© тво й.
Вельзевул весь позеленiв i прошипiв:
- Цить! Замовкни!
Але весь клас його пропитий голос притлумив:
- Продовжуй, Павле!
I пiдохочений Грабовський повiв далi:
О Рекс! Будь нашим Меценатом,
I ласкам туам покажи,
Енеусу зробися братом,
О оптiме! не одкажи,
Енеус принцепс сть моторний,
Формозус, гарний i проворний,
Побачиш сам iнномiне!
Вели акцiпере подарки
З ласкавим видом i без_ сварки,
Що присланi через мене.
- Що ти плетеш, каторжнику таврований? - заволав Вельзевул.
- Я нiчого не плету, - вiдказав спокiйно Грабовський. - Читаю
Вергiлi ву "Ене©ду", яку перелицював укра©нською мовою Iван Петрович
Котляревський.
Сивi полукiпки Вельзевулових брiв грiзно злилися на перенiссi, а лiве
око прищулилось, наче не могло розпiзнати зухвалого учня.
- Який Котляревський? Не той ретик, що безсоромно зганьбив увесь Олiмп
та самого Зевса?
- Той, що написав славнозвiсну "Наталку Полтавку", а в нiй вивiв на кiн
гарних людей i нiкчемних людцiв.
- Чудова п' са, - потвердив Цимбалюк. - Я бачив виставу в самiй
Полтавi. Скiльки на сценi суму i смiху, скiльки народно© мудростi й
дотепностi, скiльки прегарних. пiсень!
I перейшов на спiв:
- Ой, не хочу хатки, анi сiножатки, нi ставка, нi млинка, нi вишневого
садка. Ой, ти...
- Ой, ти старий дiдуган, - пiдтягли йому тi дво , що вже закiнчили
змагатися в орла й решку, - iзогнувся, як дуга, а я, молоденька, гуляти...
Вельзевул зiрвався з кафедри.
- Замовкнiть!!
Спiв припинився. Латинiст стояв, недоумкувате лупаючи очицями. Видно,
гамував у собi дикий шал. По довгiй хвилi кинув Грабовському:
- Бiжи зараз до ректора i скажи: я вигнав тебе з класу за богохульство.
- Яке богохульство?
- Там дiзна шся. Iди.
- Не забудь покланятися вiд мене протоi ре вi, - докинув Цимбалюк.
Не кваплячись Павло забрав сво© книжки та зошити i рушив. Уже знадвору
почув у третьому класi хоровий спiв:
Всякий, хто вище, той нижчого гне.
Дужий безсилого душить i жме,
Бiдний багатого певний слуга.
Корчиться, гнеться пред ним, як дуга.
Обминувши невеличкий флiгель, де мiстились ректорат i канцелярiя
семiнарi©, подався в учнiвську лiкарню - почував тупий бiль у головi.
Перед дверима, оглянувшись, побачив, як Вельзевул мчав, мов спущений з
ланцюга пес, вiд навчального корпуса до флiгеля. Мабуть, хлопцi таки
доконали його - побiг скаржитися зятевi.
Чекаючи виклику фельдшера, Павло схилився на пiдвiконня i почав
записувати на папiр послання полiтичних засланцiв з Сибiру, котре учора
тричi пiдряд прочитав у Рклицького i запам'ятав. Та й як не запам'ятати: в
ньому йшлося про тi жахнi розправи, яких зазнали в'язнi нижньокарсько©
тюрми по втечi ©х восьми знедолених товаришiв уночi пiд перше травня
цього, 1882, року. Зараз поновлював те страшне послання в пам'ятi i шпарко
викладав на папiр, аби увечерi передати Евелiнi Улановськiй та Лiдi Лойко
для поширення серед мiсько© молодi.
За писанням не помiтив, як у лiкарню зайшли Рiзногiрський i економ
семiнарi© Iль©н.
- Що ви тут малю те, Грабовський? - пiдступився ректор.
- Нiчого, - здригнувсь Павло. - Фельдшер зайнятий, а я тим часом пишу
листа додому, - i засунув аркуш у кишеню.
- Чому ж сховали? Покажiть.
- Приватного листа можуть читати лише автор та адресат.
- Обшукати, - звелiв протоi рей Iль©ну.
Вивернувши всi кишенi семiнариста i переривши книжки, економ, крiм
недописаного послання, знайшов ще гектографовану брошуру "Iнтелiгенцiя i
народна маса", кiлька лотерейних бiлетiв та першi сторiнки повiстi,
недавно розпочато© Павлом.
- Де взяли все це? - запитав ректор, показавши на послання i брошуру.
- Нащо вам? - вiдповiв Павло запитанням.
- Треба.
- Не скажу.
- Присяга, яку приймали учнi, зобов'язу нiчого не приховувати.
- Я приймав ©© пiдневiльне i не збираюся виконувати.
- Та-ак? - захлинувся Рiзногiрський. I - до економа: - Папери заберiть,
а до мене попросiть пристава шосто© дiльницi.
24_
Прокинувся Грабовський, коли за вiкном клубочилась передранкова мла.
Зiскочивши з тапчана, вiдчув холодну вологу, що заповнювала комiрчину.
Засвiтив лампу, знайшов чоботи i став узуватися. Лiвий швидко налiз на
ногу. А з правим довелося поморочитись - вiдпоротий задник згортався в
дудочку.
Отаке лихо майже кожного ранку. Заходив до шевця, а той взяв чобiт до
рук, повертiв i, не дивлячись на Павла, байдуже кинув:
- Два карбованцi. Iнакше й балачка марна.
- Два карбованцi? За задники?
- За задники, за задники, - передражнив швець. - Аби тiльки задники! А
передники у них, пане добродзею. якi! Не бачиш, пороззявляли пащi.
Ну, сьогоднi останнiй раз взува оцi горе-чоботи. Вчора отримав грошi в
редакцi© газети "Южный край" за кореспонденцiю i пiсля урокiв купить щось
на ноги...
У комiрчину тихо зайшла господиня. З-пiд картато© хустки вибилися
посивiлi пасма кiс. Вона, спершись на лопату, якою вiдкидала снiг, мовчки
дивилась на квартиранта.
- Гiй на тебе, - по-сво му привiталась. - А я подумала, ти тут з кимось
чубишся. "Чоботи, чоботи iз бичка..." - закiнчила словами пiснi.
- Доброго ранку, бабусю, - розiгнувся Павло, тяжко вiдсапуючись. - О,
нарештi взув як треба.
- Як треба, - скрушно похитала головою Архипиха. - Глянь, он пальцi
виставилися. I коли ти вже купиш якiсь шкраби?
- Сьогоднi, мабуть, куплю.
Павло пiдiйшов до старенько©, нiжно взяв ©© за худi плечi.
- Слава богу, що купиш. Тiльки дивись, аби тебе отi диштифранти не
обманули.
- Якi?
- Та лавушники ж, не дай ©м, господи, щастя. Може, й менi пiти з тобою.
- Не треба, якось сам...
Павло почав умиватися.
Стара подивилася на столик, де лежали книжки, на пристелений тапчан.
- Знову не лягав спати, сидiв? Ой леле! Що ти собi дума ш? Хiба ж так
можна? Подивися в люстерко. На тобi, не при хатi згадуючи, нiби чорти
всеньку божу нiч воду та дрова до пекла возили.
- Я, бабусю, спав. За нiч аж три сни бачив, розкажу якось.
- Вiн спав, людоньки добрi, - вдарила Архипиха в поли. - А то ж вiд
чого такi запаленi очi? Чи, бува, не вiд довгого сну? Вже кiлька разiв
хотiла зайти, коли збираються тво© товаришi, i сказати ©м, як ти морду ш
себе. Все не наважувалась. Але наважусь-таки. А не поможе, пiду до самого
вашого начальника i все розповiм. Хай щось робить з тобою, бо отак
зачахнеш тут, а я матиму клопiт на голову.
- Спасибi, дорога бабусю, за турботи. - Павло пiдiйшов до старо© i
гаряче поцiлував пооране зморшками чоло. - Але нiхто ще вiд книжок не
помер i не збира ться помирати, а я i поготiв.
- Iди геть, - з робленою суворiстю говорила Архипиха, лагiдно
вiдштовхуючи хлопця. - Нiхто не вмер. Багато зна ш. Пам'ятаю, було менi
тодi, може, з дев'ятнадцять. Жив у нашо© сусiди, слiпо© Варварки, отакий
прудиус, як ти...
I стара пустилася в спогади, орудуючи вiником у заплiснявiлому кутку
комiрчини.
Павло похапцем збирав потрiбнi книжки, не дуже прислухаючись до
оповiдання старо© про те, як колись вiд сухот помер студент. Кожна ранкова
зустрiч квартиранта з хазяйкою закiнчувалась, як правило, цим оповiданням.
Павло знав його уже чи не краще за саму Архипиху.
Архипиха, видно, не претендувала на те, щоб ©© обов'язково слухали, бо
не сердилась, коли Павло зникав за дверима, не дочекавшись кiнця оповiдi.
Але цього разу, коли Павло вже наставився йти, ступила до порога й
загородила дверi.
- Стiй, - пiдняла вгору вiник. - Не квапся, як до утренi. Маю щось
сказати.
- Та я знаю, бабусю, - засмiявся Павло. - Знаю, як поховали того
студента в одному латаному сурдутi, а рiднi жили десь далеко - в Астраханi
чи Архангельську - i не змогли при©хати на похорон. Так же?
- Так, так. Зна , наче був тамки. Ти йому про кури, а вiн тобi про
гиндики. Сядь-но! - владно наказала.
Павло присiв на тапчанi.
- Забула-м тобi сказати. Помiчаю - щось часто коло наших ворiт
крутиться отой фурдияка.
- Який?
- Таж полiцай. А вчора, коли ти пiшов у школу, .вiн никав-никав по
вулицi, а тодi приперся в хату. Я так i обiмлiла. Морда, як отой гавдун; -
показала на величезний баняк, що стояв у кутку коло вiдра. - Отож, думаю
собi, розперло тебе, небоже. А вiн обтрусив снiг з чобiт, пiдкрутив вуса
та й пита : "У тебе, бабо, квартирант сть?" сть, кажу, слава богу. "А як
його хвамiлiя? Де вiн у тебе спить?" А сам по хатi очиськами: луп-луп -
шука чогось. Ну я й назвала. Розпитував, хто до тебе ходить, чим тут
займа тесь, чи молишся богу. Я й казала, що знала, а вiн записував. I чого
вiн на нашу голову? Ти не зна ш? Кажи, Павлусю, менi все, як рiднiй
неньцi.
- Нiчого страшного нема, - пiдбадьорливо мовив, а у самого лице
спохмурнiло. - Так, мабуть, поцiкавився.
- Еге, кажи-говори. Так не бува . Знаю цих гицлiв. Так вiн не ходитиме
назирцi. Недавно на Холоднiй горi такий самий прийшов до хати разiв зо