Страница:
три, а потiм забрали чоловiка - письмоводителем нiби був, та й навiки
дiтей осиротили. А ти - так... Дивися! - погрозила пальцем. - Припини тую
компанiю.
- Добре, добре. - I Павло рушив до дверей.
Але не встиг i взятися за клямку, як дверi самi вiдчинилися. Перед ним
стояли пристав шосто© дiльницi та _щойно змальований Архипихою пикатий
полiцай.
- Вибачаюсь, що без запросин. Ми до вас, паничу, - пристав з iронi ю
пiдкреслив останн слово, дивлячись на вишкiренi чоботи хлопця. -
Зачекайте хвилиночку.
Полiцай виструнчився коло дверей, наче проковтнув жердину.
- Ви Павло Грабовський?
- Так.
- А як звати вашого родителя?
- Арсен. Для чого вам?
- Прошу не перебивати.
- Я спiшу в семiнарiю, запiзнююсь.
Пристав криво посмiхнувся.
- Можете не квапитися туди. Значить, Арсен. А коли i в якiй парафi©
побачили божий свiт?
- Родився 1864 року в слободi Пушкарне, Охтирського повiту.
- Значить, ма те вже вiсiмнадцять. Прекрасно. А зараз обрiта тесь у
духовнiй семiнарi©.
Павло ствердно кивнув головою.
- Дума те бути слугою божим? А що зволите читати, чим iнтересу тесь?
Пристав потягнувся до книжок на столi. Павло аж затремтiв i ступив до
столу.
- Хто вам дозволив до мо©х книжок лiзти? Я тут господар, запитайте
мене, що потрiбно.
I прикрив книжки руками.
Архипиха, прихилившись до стiни, злякано поглядала то на Павла, то на
непроханих гостей.
Пика полiцая позеленiла, вiн кинувсь уперед, i велика п'ятiрня схопила
Грабовського за комiр.
- Ви заарештованi, - процiдив пристав.
Павло вирвався, мовчки одiйшов до вiкна. Поруч нього наче завмер
полiцай.
Пристав довго перебирав книжки, зошити, прицмокував язиком i записував.
Перекинув догори ногами все, що було в комiрчинi.
- Дайте менi, хазяйко, мiшка, тiльки доброго, - звернувся до Архипихи.
- Мiшка та ще й доброго? - стара наче прокинулась. - Нема нiякого, хоч
хату запалiть.
Пристав запитливо поглянув на полiцая. Той глипнув по комiрчинi, цибнув
до тапчана, стягнув смугасте рядно i, розстеливши на долiвцi, почав
складати книжки. Потiм зiбрав чотири кiнцi рядна, зв'язав вузла.
- Тепер берiть, паничу, сiю премудрiсть на плечi та й пiдемо, -
хихикнув пристав.
- Куди?
- Побачите.
Шоста полiцiйна дiльниця була близько, на сусiднiй вулицi. Скоро
стежка, що крутилась мiж снiговими заметами, привела ©х до оббитих цератою
високих дверей з написом "Помiчник". Пристав постукав у дверi, i всi тро
зайшли.
У кабiнетi за великим столом сидiв маленький рудий з безбарвними очима
чоловiчок, на його плечах - майорськi погони. Перед ним, з протилежного
боку столу, наче ненароком зачепившись за край стiльця, стирчала, мов
помело, суха постать Рiзногiрського.
- Маю честь доповiсти, ваша... - рапортував пристав.
- Прошу акта, - сухо звелiв майор.
Вiн довго читав поданий аркуш паперу, супився, пiдсмикував рiдкими
бровами, час вiд часу уголос називаючи прiзвища Плеханова, Добролюбова,
Рил ва, Драгоманова, Петефi, Чернишевського, Кюхельбекера, Шевченка,
Герцена, вiд чого ректор аж пiдскакував, машинально хрестячи кiстлявою
рукою цапину борiдку.
- Ну от, - майор встав з крiсла, смачно потягнувся. - Бачите,
преподобний отче, що дi ться у вашiй семiнарi©, якою священною наукою
захоплюються вашi вихованцi?
- Е-е-е, - одiрвався вiд стiльця Рiзногiрський. - Не всi, не всi, смiю
запевнити, пане Сазонов. Грабовський - це виняток. Сам за ним давно стежу.
I не тiльки я. За мо©м велiнням стежили також декотрi семiнаристи. Можете
покликати ©х до себе, тодi й пересвiдчитеся.
- Кого можна викликати?
- Хоч би учня того ж класу Михайла Приходька. Хлопець старанний,
працьовитий, до того ж хазяйський син... Ще раз кажу: Грабовський -
прикрий виняток, вiн...
- Не зовсiм зна те свою семiнарiю, отче, - перебив майор. - Я хотiв би,
щоб це був виняток, однак... Ну, про те потiм...
- Маю зробити вам конфiденцiальну заяву, - знову вихопився протоi рей,
- прошу записати до протоколу. Грабовський в семiнарi© поводився
непристойно, пiдбиваючи семiнаристiв на богохульськi грища, завдавав
багато прикрощiв професорам, пiд всiлякими приводами вiдмовлявся вивчати
богословi , ходити до церкви. Прилюдно заявив, що не спiвчува властям, не
вважа себе зобов'язаним перед присягою престоловi. Ми його уже вiдчислили
з семiнарi©.
- Добре, - кивнув Сазонов. - Поки що все. Одведiть арештованого, -
наказав полiца вi.
25_
Спливав уже другий тиждень вiдтодi, як з глухим стогоном вiдчинилися
кованi дверi i Грабовський переступив порiг тюрми. Досi про в'язницi лише
чув та бачив ©х зовнi, а тепер побачив i всерединi. Скоро познайомився з
мешканцями камери. Дво селян у коротеньких свитках i зашкарублих постолах
чекали суду за покражу дров у панському лiсi.
Чоловiка в сiрiй солдатськiй шапцi щодня викликали на допит за образу
фабричного майстра i виступи проти штрафiв.
В'язнi сидiли або лежали на пiдлозi, пiдклавши пiд голови торбинки, раз
у раз крутили цигарки i чадили так, що пiд низькою стелею зависала густа
димова хмара. Днями в камерi не припинялися скарги на нужденне життя та
злиднi, а ночами - глухе хропiння й кашель.
Першi днi Павло не мiг звикнути до тюремного життя. Особливо мордували
довгi грудневi ночi. Звечора лежав горiлиць, вдивляючись у стелю, а коли
вiдчував, що цемент холодить спину, сiдав i пiд завивання вiтру перебирав
у пам'ятi семiнарiю, рiдну слободу, товаришiв, друзiв. Тiльки як через
густо загратовану дiрку, що служила за вiкно, пробивалися вiсники
свiтанку, безсило падав i засинав...
Уже тричi викликав його Сазонов. Усе допевнявся, з ким приятелював
арештант, де бував, про що балакав вечорами на сходках у комiрчинi
Архипихи. З тих запитань Павло догадувався - помiчниковi начальника
губернського жандармського управлiння дещо вiдомо. Але твердо стояв на
сво му: нi до кого вiн не ходив i до нього нiхто, нi з ким особливо не
дружив, хоч i не ворогував.
- Ректор семiнарi© запевня , нiби ви брали участь у та мних зборищах,
навiть самi влаштовували ©х.
- Той може запевняти, що на гострячку голки вмiща ться сто чортiв. Хай
доведе.
- Доводити треба не йому, а вам.
- Мене не спiймано на тих зборищах.
- Чи оце творiння? - показав майор нотатки "Iнтелiгенцiя i народна
маса".
- Не знаю.
- Як воно потрапило до вас?
- Дав один юнак.
- А Лист з Сибiру"?
- Також.
- Але ж "Лист" писаний вашою рукою.
- Скопiйований, оригiнал я повернув.
- Кому?
- Власниковi.
- Як його прiзвище?
- Вiн не називав.
- Коли i де стрiчалися з ним?
- Днiв не пам'ятаю, а мiсце - на вулицi, в театрi.
- Звiдкiля взяли лотерейнi бiлети?
- Той самий юнак дав.
- Для чого?
- Продати. Вирученi грошi мали пiти на допомогу народникам.
--Уявля те, хто такi тi народники?
- Трохи.
- Кажiть.
- То люди, що хочуть народовi щастя.
- Вони об' днанi в якусь партiю? Та партiя та мна чи явна? Якими
засобами збира ться вона осягнути щастя?
- Того не вiдаю.
- Скiльки продали бiлетiв?
- Жодного.
- Правда?
- Правда.
- Чому ж не продали?
- Не встиг.
- Комусь пропонували?
- Нi.
- А Приходько посвiдчив, що пропонували йому.
- Неправда. Я одержав ©х за годину до ректорового обшуку, а Приходько
того дня зовсiм не був на заняттях. Наклеп. Вислужу ться перед
Рiзногiрським, того вуходоносора добре зна вся семiнарiя.
- А що таке "Гниле корiння"?
- Початок мо © повiстi.
- Про що?
- Про таких, як Рiзногiрський, його тесть Вельзевул та Приходько.
...Згодом Павло почав обвикатися, надто коли в камеру прийшов новий
арештант. То був молодий ветеринар Карпо Заворотний. Запальний, нестримний
у сво му буйному гнiвi до царського трону, цим вiн нагадував Цимбалюка,
але, на вiдмiну вiд вогнистого Петра, був дуже знервований, вразливий i
нiби надламаний. Часто закашлювався, болiсно зводив догори великi, повнi
слiз очi i по тому довго мовчав, погладжуючи п'ятiрнею груди. Спав зовсiм
мало - остерiгався лягати на холодний цемент.
Уже кiлька ночей провiв Павло з новим знайомим. У довгi години
тюремного безсоння вони спiзналися i навiть заприятелювали, тримаючись
дещо осторонь вiд iнших пожильцiв камери, людей значно старших. Та й тi,
селяни та робiтник, поводилися з двома молодиками стримано i насторожено:
слухали ©хнi розмови i пошепки мiж собою називали ученими-тiлiгентами, якi
зазiхають на самого царя-батюшку...
Виявилось, Карпо родом з Курщини, позаминулого року покинув Харкiвський
ветеринарний iнститут, не скiнчивши третього курсу. Служив у Грайворонi,
але не поривав зв'язкiв з пiдпiльним народницьким гуртком сво © альма
матер: листувався з студентами, iнодi навiдувався до них, брав забороненi
книжки, бував на сходках...
- А ти Макаревського не знав? - спитав Павло.
- Олексу?
- Так.
- Знаю. Гарний хлопець, весною при©здив у Грайворон, звiв мене з
Михайлом Даньком.
- Хто це?
- Грайворонський знайомий Макаревського, початкуючий лiтератор, вогонь,
а не юнак. Тодi я пристав до Даньково© та мно© групи. Тричi ми збиралися,
читали, сперечались, а четвертого разу нас накрила жандармерiя...
- Данька також заарештовано?
- Авжеж. Пiвроку ми разом сидiли у грайворонськiй тюрмi. Потiм його
випустили пiд гласний нагляд полiцi©, а мене погнали сюди. Видно, напали
на мо© стосунки з харкiвськими народниками. Та хай, не боюсь я ©х. Сухоти
- от що мучить... Ну, годi балакати, бо вже на день благословиться.
Лягаймо.
Прилiг i Грабовський, однак заснути не мiг. Обдумував розповiдь Карпа
та слухав, як поволi прокидалася тюрма. Через загратовану дiрку долинало
сумне бомкання мiдi - десь дзвонили по чи©йсь душi. У коридорi гупали
чоботи, гримiли важкi засуви дверей, лунала лайка тюремно© обслуги.
Звiдкись чувся людський стогiн.
Обернувшись, почав розбирати написи на стiнi, ©х було багато - вся
стiна змальована.
От хтось розмашисте вивiв: "На 10 - у Сибiр. За одного пана. Я згоден
порiшити ще десять, хай би дали кругло - 100". А поряд зовсiм свiжий
напис, зроблений кволою, хисткою рукою: "Менi 73 роки. Отримав 15. Боюсь,
не встигну вiдслужити богу i царю. 17.ХI. 82".
- П'ятнадцять... - прошептав Павло. - Скiльки ж це стане йому, коли
вiдбуде строк? Вiсiмдесят вiсiм... А чи ж вiдбуде?..
Майже бiля само© долiвки цiла картина: вiко домовини, на нiй хрест i
череп, а в чорнiй рамцi дрiбними-дрiбнесенькими лiтерами: "Мене випускають
- виправдали. Та що з того? Поламали ребра, вiдбили всю утробу. Куди зараз
годжусь? Харкаю кров'ю. О кати, кати! Як вас земля носить на сво©х
грудях?!"
Задзвонили ключi. Глухо грюкнули й вiдчинилися дверi камери.
- Грабовський!
- Я, - пiдхопився Павло.
На порозi стояв коридорний.
- З усiма бебехами висотуйся. Розiспавсь...
- На допит?
- Збирайся, бо я зараз...
Клацання засува та лайка тюремника розбудили всiх в'язнiв. Вони лiниво
вставали, позiхали, протирали очi.
Павло потис слабку руку Карпа Заворотного.
- На все добре.
- Того й тобi зичу. Куди?
- Не знаю. Скажуть.
- Якщо буватимеш у Грайворонi - познайомся з Даньком.
- Добре.
Попрощався з iншими арештантами i вийшов у довгий, напiвтемний коридор.
Уже за брамою черговий тюрми, подаючи папiрця городовому, наказував:
- Одвези в Охтирку i здай справнику Арцибашеву. Там усе прописано, -
показав на папiрець. - Розписку принеси. По©зд вiдходить через двi години.
Та дивись, Волошин, не лови гав. - I зник за брамою.
Волошин покрутив папiрець i, склавши вчетверо, сунув за пазуху.
Затягнув тiснiше пасок на животi, поправив шаблю, яка весь час норовила
попасти йому мiж ноги, висмикав бурульки з вусiв:
- Слухай мою команду! Склади руки назад!
Павло виконав повелiння.
- А повернути на квартиру, забрати сво© речi можна? - спитав. - Та й у
крамницю б зайти - чоботи треба купити.
Городовий суворо звiв волохатi брови:
- Не можна. I не розбалакуй. На станцiю кроком руш! Ать, тва, а-ать...
Минувши тюремну садибу, звернули на бокову вулицю. Iнколи стрiчались
жiнки з кошиками i табунцi школярiв. З одного двору виказалася бабуся.
Спершись на костур, довго придивлялась до городового й Павла, що
наближався, а коли порiвнялися з нею, сплеснула руками:
- А це ж куди ти його, лукавцю, провадиш? У такий скипень добрий хазя©н
собаку не вижене надвiр... Глянь же, вороже, вiн синiй, мов пупець, зовсiм
знемiгся. А чоботи, чоботи! Усi пальцi зверху...
- Геть з дороги! - рубонув Волошин повiтря сердитою рукою. - Хiба не
бачиш, що я царську службу сповняю? - I покосився на шаблю, що бейкалась
об поли кожуха. - Мороз невеликий - дойде.
- Дойде! Бодай з тебе дух вийшов, антихристе, - стукала баба костуром
об снiг. - Заведи хоч до хати, щоб обiгрiвся хлопчина.
- Кажу тобi, бабо, не мiшай сповняти царську службу, - огризнувся
Волошин.
- Сповняй, хай тебе лиха година сповнить, - плюнула стара.
Пiсля зустрiчi з бабою Павло ще виразнiше вiдчув, що в таких чоботях до
по©зда, може, якось i дiйде, а далi... Але просити городового було
безнадiйною справою. Щоб провчити впертого служаку, наддав кроку. Не
минуло й чвертi години, як Волошин заволав далеко позаду:
- Чого наглишся? Встигнемо.
- Не можу! Замерзаю!
- Почекай-но. Мо', справдi зайдемо в якусь хату, погрi шся.
Павло зупинився.
- Для чого ви оте нещастя начепили? - показав на шаблю. - Вона ж тiльки
заважа йти. Покиньте в когось, а будете правитися назад, то й заберете.
Ви й без не© грiзний.
До городового, видно, не дiйшов жарт хлопця. Вiн лише кашлянув, наче
сам себе пiдбадьорив:
- Ну, ну! Царська служба без оружжа?
Вiдшукав за спиною рукiв'я шаблi.
- Втечi не замишляй. Я й не таких водив...
Павло сповiльнив крок.
- Аго-о-ов! Почека-айте-е! - почув i оглянувся.
За ними бiгла жiнка, махаючи хусткою. Стали. Волошин грузько сiв на
високий снiговий намет.
- Передихнiмо, - вiдсапнув.
Жiнка, побачивши, що ©© чекають, збавила кроку. Коли вона пiдiйшла
близько, Павло пiзнав Ксану й кинувся назустрiч.
- Ти куди? - смикнувся Волошин, хапаючись за шаблю. I - покотився в
замет.
- Чого ж тiка те? Бiжу, кричу, махаю, а ви... - щебетала дiвчина.
- Не чули, - тиснучи ©© руки, виправдувався Павло. - Я й сподiватися не
мiг. Хотiв забiгти до Архипихи, та от не пустив пан служба, - показав на
городового, який виборсувався з снiгу.
- Ми прийшли з Архипихою до тюрми, та вас уже не застали. Там сказали -
недавно вийшли. Ну, й почали доганяти. Однак ви пiшли такими крученими
дорогами, що ми вже й загубили надiю втрапити за вами, допомогла якась
бабуся з костуром. Коли вона сказала, що ви недавно пройшли, Архипиха
забрала вiд мене клунок i звелiла мчати навздогiн.
Глянула на Павловi ноги i зойкнула:
- Ой-ой-о-ой! Ти ж зовсiм босий. I оце так думав добратися?
- Та отак же, - знiяковiв Павло i додав жартома: - Служба казав -
доберусь.
- Казав, а ти й повiрив. Ну, нiчого, Архипиха несе чоботи, взу шся.
Ксана показала рукавичкою туди, де маячила темна постать.
- Якi чоботи? - не зрозумiв Грабовський.
- А ти й не зна ш? У той самий день, як тебе заарештували, -
розповiдала тихо, поглядаючи на городового, який уже став на ноги, - ми
зiбралися в тебе. Архипиха розповiла, що ти не встиг купити чобiт. Другого
дня я з Евелiною та Лiдою зiбрали серед молодi грошi й купили чоботи.
Доручили Цимбалюку, аби передав. Але в наступнi днi арештовано ще кiлька
семiнаристiв, у тому числi й Петра. Так передача зiрвалась.
- Кого забрали?
- Точно не знаю. Зда ться, крiм Цимбалюка, схопили Балабуху, Енгеля. В
нашому пансiонi пiднялась страшна завiрюха, однак поки нiкого не чiпають.
Так само в училищi Лiди.
- Що з арештованими? Де вони?
- Там, де й ти був. А що буде з ними, невiдомо. I про тебе нiчого не
можна було дiзнатися. Тiльки вчора перед вечором одна моя подруга, батько
яко© писарю в тюрмi, сказала, що тебе сьогоднi мають везти у тво село
пiд нагляд полiцi© - нiби в заслання. Архипиха сходила на квартиру
Цимбалюка, забрала чоботи, та оце ми й пiшли до тюрми.
Новини, принесенi Ксаною, гостро вразили Павла. Вiн слухав i проймався
жалем до заарештованих товаришiв, а водночас i гордiстю за них. Добрi,
щирi, палкi серця! Петро Цимбалюк, Сергiй Балабуха, Сашко Енгель... А
Ксана...
Павло глянув на дiвчину з такою любов'ю i вдячнiстю, що вона опустила
очi.
- Еге-е, - долинув голос Архипихи. - А ти, парубче, думав отак
тишком-нишком i чкурнути вiд баби? Не завернув навiть попрощатися. Он який
свiт настав! Нема почоту старикам. I де ота власть, чому не дивиться за
вами? - приповiдала.
- У-гу, гм... - замурмотiв Волошин, почувши про власть._
- Та бачу, бачу, - кинула Архипиха зневажливо. - Теж менi власть,
звиняйте, як за грiш гудзик. Чому ж це, Павлусю, не заглянув до мене?
- Хотiв, та не дозволила власть.
Городовий знову мукнув щось нерозбiрливе i взявся за шаблю.
- Отой-о?
Поки Архипиха сповiдала Волошина, Ксана розв'язала мiшок, витягла новi
юхтовi чоботи, шапку-вушанку та невеличкий пакуночок. Городовий,
одгризаючись вiд прискiпливо© баби, пiдiйшов ближче.
Павло почав перевзуватися.
- У тебе ж онучi мокрi, - забiдкалась Архипиха. - А ми й не подумали.
Що ж його робити?
Зняла з себе фартух, розiрвала навпiл i подала Павловi. Вiн узувся,
натягнув на голову шапку. Стара подала пакуночок.
- Це вiд нас з Ксаною, з'©си дорогою.
- Дякую, не треба.
- Бери, дорога не близька, розпотрошимо, - втрутився _городовий.
- Ну от i компанiя , - засмiялась дiвчина.
- Ще б пак. На таку кумпанiю не тяжко, - вставила Архипиха. - Отам у
мiстi ©©, як собак, тиня ться, тi © кумпанi©.
- Ну, бабо, годi тобi тринди-ринди, - Волошин став у сувору позу. - Час
рушати, бо ондечки завiрюха зрива ться.
- Iди з богом, - поцiлувала Архипиха Павла в голову. - Кланяйся матерi
i не забувай про нас. Будеш у мiстi - заходь. Хай щастить тобi, синку.
Павло поцiлував стару, пообiцяв навiдуватися i, одiйшовши трохи вбiк,
покликав Ксану. Та, червонiючи, пiшла до нього.
- Спасибi тобi. Велике спасибi за все.
Трохи помовчав, дивлячись дiвчинi в очi, i спитав:
- Будеш вiдповiдати?
- А ти напишеш?
- Обов'язково.
- Вiдповiдатиму.
- Опиши про товаришiв, про суд, про все, - тиснучи маленьку теплу руку,
майже шепотiв.
- Добре, - вiдповiла i також потисла його руку.
Рушили. Павло час вiд часу зупинявся, здiймав шапку, махав Архиписi та
Ксанi. Вони стояли коло снiгово© кучугури i вiдповiдали йому, аж доки не
затуманила ©х вiхола.
Незважаючи на метелицю, що раптом зiрвалась i закрутила, мов навiсна,
Павловi йшлося легко. Весело поскрипували чоботи, а серце палало.
- Хлопче-е-е! - почув голос Волошина. Оглянувся. Позаду борсалась у
снiгу "власть", тримаючи на плечi, наче сапу, шаблю.
- Чи не зайти нам до когось та пересидiти оцю лиху годину? Диви, як
мете, нi свiта божого, нi слiду не видно. Я дороги не намацаю, хай ©©...
- Не намаца те? - засмiявся Павло. - Не бiйтесь. Пошука мо. Зараз усi
шукають. А вiхола...
Юнак змахнув рукою лапатi снiжинки, що сiдали на скронi та вi©, й рушив
уперед, прорiзуючи густу заметiль.
26_
Паровоз стомлено зiтхнув i спинився бiля маленько© станцi©.
З дверей вагонiв майже нiхто не виходив. Завалений снiгом перон та
вокзал теж були порожнi й сумно нiмували.
- Так можна побачитись з братом? - звернувся Грабовський до
городового._
- Яким братом? - сонно буркнув Волошин.
- Тихоном. _Я вам розповiдав про нього в по©здi, коли разом снiдали.
Мiй наймолодший брат.
- З отим шмаркатим бурсаком?
- Еге ж, бурсаком.
- Котрий цього року вперше потрапив з слободи в Охтирку i нудьгу за
домом?
- Той самий.
- Що ма , значить, гарний голос?
- Вiн.
- I добре вчиться?
- Та вiн же ж, вiн. Можна?
Волошин вiдповiв не зразу. Обвiв поглядом станцiйний _зал, збиваючи з
чобiт снiг, поправив на боцi шаблю.
- Не можна, - здобувся нарештi на слово.
- Чому? вши пироги баби Архипихи, обiцяли, а тепер...
- Не вiдпихаюсь - ©в. Смачнi пироги. З сиром, з яблуками, гарно
випеченi. Якраз такi полюбляю здавна. I обiцяв. А зараз каюсь. Не можна.
- Отак да те слово i потiм лама те його?
- Отак. Та й чого в'язнеш до мене. ©в, бо ©сти хотiв, а тi пироги
задурно випали тобi. Я й сам мiг забрати ©х у тi © пащекувато© баби._
- Забрати?
- Як реквiзицiю, значить. Щоб не молола всiлякi поганi слова про
власть. Так можна й про царя... А пообiцяти, затям собi, можна все. Наш
начальник ще з лiта обiця втришия вигнати околодочного Плигунова за
хабарi, пиятику, дурисвiтство та всiлякi найпаскуднiшi лихо©мства i
поставити на його мiсце мене, за справну службу, значить, а той, Плигунов
нiби, продовжу собi сво й вухом не веде. Ну, я також з дурного розуму
бевкнув казна-що, а ти - обiцяли, лама те слово...
- Нам по дорозi. Всього на п'ять-десять хвилин спинимось напроти бурси.
- Замовч! - осердився Волошин. - Обiцянка - цяцянка, а дурному радiсть.
Брат - не вовк, до лiсу не втече. Зараз передам тебе справниковi, а далi,
що хочеш те и роби, хоч давай драла...
- Хто тут тепер справнику ?
- Арцибашев. Славний, кажуть, чоловiк, до людей поштивий, квартальним
зуби вибива рiдко, жiнок любить, чарки не цура ться. Попросиш гарненько -
то й дозволить. I грiх не дозволити - брат братом, побачити треба.
- Треба, але ви...
- Мовчи, доки я терплю. Шануй сво© боки. Не люблю зайвих слiв.
Пiдвищити хочуть, намiсть Плигунова, недарма. Гайда. Ать, тва, ать...
Дорогою городовий заговорив уже спокiйнiше.
- А випаде тобi якась нагла рахуба, вдавайся лише до самого справника
або ж, у гiршому разi, до його помiчника Матушинського. Хай бог боронить
тебе попасти в лабети приставу другого стану.
- Як його прiзвище?
- Не знаю, але гомонять, що пристав другого стану - скажений собака як
сть. Нiкому спуску не да , особливо тим, котрi стоять супроти царя та
багатих. Ну, ти, кажись, хлопець не з тих, смирний, а все ж не попадайся
приставовi, коли хочеш...
В управi не застали нi Арцибашева, нi Матушинського.
З'ясувалось: першого покликано в Харкiв до губернатора та
полiцмейстера, а другий подався на волостi. I коли повернуться, нiхто не
вiда .
- От i ма мо лихо, - заговорив Волошин, чухаючи потилицю. - Вскочили,
можна сказати, в багно, прости господи. Тепер хоч круть, хоч верть, а таки
мусимо кланятися тому осоружному приставу другого стану.
З-за дверей, у котрi обережно постукали, долинув якийсь дивний звук,
схожий на рохкання.
- Свят, свят, - захрестився городовий. - Одверни i пронеси, боже, iже
си на небесi...
Переступивши високий порiг, Павло аж похитнувся з подиву: за столом
сидiв, аристократично вiдкинувшись на спинку плетеного крiсла, Матвiй
Ткаченко. Те ж, вiддавна пам'ятне, буцмате й безброве лице, густо всiяне
темно-сiрим ластовинням, тi ж крижини завидющих очиць, той бурульчатий,
подiбний до приморожено© картоплини нiс, округлi та вузькi, як у жiнок,
плечi. Тiльки руда чуприна, густо змащена чимсь лискучим, ©жачиться на всi
боки ще прудкiше, нiж ранiш, та дорiдне пiд-горля валуниться не двома, а
трьома товстими складками.
Уздрiвши свого давнього ворога, Матвiй також здивувався - його повiки
задрiботiли.
- Чого тобi? Знову?..
Замiсть Павла вiдповiв Волошин.
- Це я привiз його. Рештант. Прийма те?
- Давай документи.
Доки Волошин видобував з-за пазухи супровiдну, Грабовський знiчев'я
озирав кабiнет станового пристава. Ну й кабiнет - анiтрохи не кращий, нiж
корчма. Пiдлога заболочена, запльована, засмiчена соняшниковим лушпинням,
недокурками та клаптями паперу. Стiни бурi й обчухранi, наче в хлiвi, а на
них, мовби на посмiх, - розкiшнi портрети царя Олександра, знищеного торiк
народовольцями, та росiйських полководцiв Румянцева, Суворова, Кутузова;
©хнi очi ледве-ледве сутеняться з-пiд товстого шару пилюги.
Фiранки на замерзлих вiкнах схожi на сiре канцур'я, густо запаскуджене
мушвою.
Мiцний дубовий стiл, за яким сидить пристав, прикривають шматки старих
газет.
Посерединi того перiстого шмаття синi надчереплена чорнильниця, а
довкола не© мiшма валяються ручка, олiвець, недогризок сухаря, зламаний
ключ та крихiтний уламок дзеркала.
Переглянувши папери, Ткаченко задоволено посмiхнувся, мовчки
скомпонував розписку i вiдпустив городового.
- Нарештi ми здибались, - заговорив, коли за городовим причинилися
скрипучi дверi. - Здибались саме там, де, ранiш чи пiзнiш, а мали
стрiтись. Так, так, - голосно клацнув язиком, - мали. Виходить, таки
доскакався разом зi сво©м Кармелем, з Гонтою та Залiзняком. Ото побачила б
нас тепер Оксана Петрiвна - смiху було б... Зараз ти, бурлако, ось тут у
мене.
I показав кулак, зарослий довгою рудою щетиною.
- Невже? - примружився Павло. - Отам?
- Отут.
- А не брешеш? Ти ж правду говорив лише тодi, коли помилявся. Пригаду ш
свiй наклеп на Бодяка в бурсi?
- Сам пригадуй, якщо тобi цiкаво. А ти вiднинi в мо©х руках. Бо вся
Ряснянська волость пiд мо ю опiкою. Самоволi не потерплю. Всiлякi отам
пасквiльнi вiршики про Пушкарiв, урядника та iншi властi...
- Про Каленика Ткаченка, - додав Павло.
- Ну, й про мого батька, звiсно... Дiзнаюсь, почую - амба тобi.
Грабовський посмiхнувся:
- А зна ш, Матвiю, таки страшно, навiть дуже страшно, коли подумаю.
- Чого? - не второпав Ткаченко.
- Того, що ти зовсiм не змiнився.
- Як-то?
- Залишився такою ж дурною мазницею якою був i в слободi, i в бурсi.
Хоча б на грiш порозумнiшав...
Ткаченковi кулаки метнулись над головою, але вiн стримав ©х. Випив
склянку води, сiв за стiл i повiв далi дiловим тоном.
- Вирок зна ш?
- Сказали в Харковi.
- Зараз замкну тебе в нашу буцегарню, чекатимеш, доки повернеться
справник, а тодi пiдеш додому. Та дивися менi...
- Не лякай.
Колупай пiдвiвся.
- Пiшли, а хто з нас розумнiший, ще... На ганку ©х перестрiла Ксеня
Григорiвна i кинулась Павловi на груди.
- Синку, синочку, кровинко моя, - ридала, обiймаючи i цiлуючи.
- Не треба, мамо, заспокойтесь. Як сюди потрапили?
- Пройшла селом чутка, - почала розповiдати, схлипуючи, - що ти в
тюрмi. Я порiшила ©хати в Харкiв. А оце на станцi© почула, нiби тебе
привезли сюди i до справника повели, то й прибiгла. Ой, за що ж це вони,
iроди? Чим завинив ти, мiй лебедику? Схуд, змарнiв.
- Потiм усе розкажу. Через день-два прийду додому.
- А тепер же куди провадить тебе цей бусурман? - показала на Ткаченка.
Образливi слова озлили того.
- Ану, одступися од державного злочинця! - затупав ногами. - Одступись,
кажу тобi, бо зараз i ти разом з ним сядеш у холодну! Це вам не Пушкарне,
де можна пащекувати, що заманеться. Геть!
- Iдiть, мамо, додому, - благальне мовив Павло, ледве стримуючи бiль i
дiтей осиротили. А ти - так... Дивися! - погрозила пальцем. - Припини тую
компанiю.
- Добре, добре. - I Павло рушив до дверей.
Але не встиг i взятися за клямку, як дверi самi вiдчинилися. Перед ним
стояли пристав шосто© дiльницi та _щойно змальований Архипихою пикатий
полiцай.
- Вибачаюсь, що без запросин. Ми до вас, паничу, - пристав з iронi ю
пiдкреслив останн слово, дивлячись на вишкiренi чоботи хлопця. -
Зачекайте хвилиночку.
Полiцай виструнчився коло дверей, наче проковтнув жердину.
- Ви Павло Грабовський?
- Так.
- А як звати вашого родителя?
- Арсен. Для чого вам?
- Прошу не перебивати.
- Я спiшу в семiнарiю, запiзнююсь.
Пристав криво посмiхнувся.
- Можете не квапитися туди. Значить, Арсен. А коли i в якiй парафi©
побачили божий свiт?
- Родився 1864 року в слободi Пушкарне, Охтирського повiту.
- Значить, ма те вже вiсiмнадцять. Прекрасно. А зараз обрiта тесь у
духовнiй семiнарi©.
Павло ствердно кивнув головою.
- Дума те бути слугою божим? А що зволите читати, чим iнтересу тесь?
Пристав потягнувся до книжок на столi. Павло аж затремтiв i ступив до
столу.
- Хто вам дозволив до мо©х книжок лiзти? Я тут господар, запитайте
мене, що потрiбно.
I прикрив книжки руками.
Архипиха, прихилившись до стiни, злякано поглядала то на Павла, то на
непроханих гостей.
Пика полiцая позеленiла, вiн кинувсь уперед, i велика п'ятiрня схопила
Грабовського за комiр.
- Ви заарештованi, - процiдив пристав.
Павло вирвався, мовчки одiйшов до вiкна. Поруч нього наче завмер
полiцай.
Пристав довго перебирав книжки, зошити, прицмокував язиком i записував.
Перекинув догори ногами все, що було в комiрчинi.
- Дайте менi, хазяйко, мiшка, тiльки доброго, - звернувся до Архипихи.
- Мiшка та ще й доброго? - стара наче прокинулась. - Нема нiякого, хоч
хату запалiть.
Пристав запитливо поглянув на полiцая. Той глипнув по комiрчинi, цибнув
до тапчана, стягнув смугасте рядно i, розстеливши на долiвцi, почав
складати книжки. Потiм зiбрав чотири кiнцi рядна, зв'язав вузла.
- Тепер берiть, паничу, сiю премудрiсть на плечi та й пiдемо, -
хихикнув пристав.
- Куди?
- Побачите.
Шоста полiцiйна дiльниця була близько, на сусiднiй вулицi. Скоро
стежка, що крутилась мiж снiговими заметами, привела ©х до оббитих цератою
високих дверей з написом "Помiчник". Пристав постукав у дверi, i всi тро
зайшли.
У кабiнетi за великим столом сидiв маленький рудий з безбарвними очима
чоловiчок, на його плечах - майорськi погони. Перед ним, з протилежного
боку столу, наче ненароком зачепившись за край стiльця, стирчала, мов
помело, суха постать Рiзногiрського.
- Маю честь доповiсти, ваша... - рапортував пристав.
- Прошу акта, - сухо звелiв майор.
Вiн довго читав поданий аркуш паперу, супився, пiдсмикував рiдкими
бровами, час вiд часу уголос називаючи прiзвища Плеханова, Добролюбова,
Рил ва, Драгоманова, Петефi, Чернишевського, Кюхельбекера, Шевченка,
Герцена, вiд чого ректор аж пiдскакував, машинально хрестячи кiстлявою
рукою цапину борiдку.
- Ну от, - майор встав з крiсла, смачно потягнувся. - Бачите,
преподобний отче, що дi ться у вашiй семiнарi©, якою священною наукою
захоплюються вашi вихованцi?
- Е-е-е, - одiрвався вiд стiльця Рiзногiрський. - Не всi, не всi, смiю
запевнити, пане Сазонов. Грабовський - це виняток. Сам за ним давно стежу.
I не тiльки я. За мо©м велiнням стежили також декотрi семiнаристи. Можете
покликати ©х до себе, тодi й пересвiдчитеся.
- Кого можна викликати?
- Хоч би учня того ж класу Михайла Приходька. Хлопець старанний,
працьовитий, до того ж хазяйський син... Ще раз кажу: Грабовський -
прикрий виняток, вiн...
- Не зовсiм зна те свою семiнарiю, отче, - перебив майор. - Я хотiв би,
щоб це був виняток, однак... Ну, про те потiм...
- Маю зробити вам конфiденцiальну заяву, - знову вихопився протоi рей,
- прошу записати до протоколу. Грабовський в семiнарi© поводився
непристойно, пiдбиваючи семiнаристiв на богохульськi грища, завдавав
багато прикрощiв професорам, пiд всiлякими приводами вiдмовлявся вивчати
богословi , ходити до церкви. Прилюдно заявив, що не спiвчува властям, не
вважа себе зобов'язаним перед присягою престоловi. Ми його уже вiдчислили
з семiнарi©.
- Добре, - кивнув Сазонов. - Поки що все. Одведiть арештованого, -
наказав полiца вi.
25_
Спливав уже другий тиждень вiдтодi, як з глухим стогоном вiдчинилися
кованi дверi i Грабовський переступив порiг тюрми. Досi про в'язницi лише
чув та бачив ©х зовнi, а тепер побачив i всерединi. Скоро познайомився з
мешканцями камери. Дво селян у коротеньких свитках i зашкарублих постолах
чекали суду за покражу дров у панському лiсi.
Чоловiка в сiрiй солдатськiй шапцi щодня викликали на допит за образу
фабричного майстра i виступи проти штрафiв.
В'язнi сидiли або лежали на пiдлозi, пiдклавши пiд голови торбинки, раз
у раз крутили цигарки i чадили так, що пiд низькою стелею зависала густа
димова хмара. Днями в камерi не припинялися скарги на нужденне життя та
злиднi, а ночами - глухе хропiння й кашель.
Першi днi Павло не мiг звикнути до тюремного життя. Особливо мордували
довгi грудневi ночi. Звечора лежав горiлиць, вдивляючись у стелю, а коли
вiдчував, що цемент холодить спину, сiдав i пiд завивання вiтру перебирав
у пам'ятi семiнарiю, рiдну слободу, товаришiв, друзiв. Тiльки як через
густо загратовану дiрку, що служила за вiкно, пробивалися вiсники
свiтанку, безсило падав i засинав...
Уже тричi викликав його Сазонов. Усе допевнявся, з ким приятелював
арештант, де бував, про що балакав вечорами на сходках у комiрчинi
Архипихи. З тих запитань Павло догадувався - помiчниковi начальника
губернського жандармського управлiння дещо вiдомо. Але твердо стояв на
сво му: нi до кого вiн не ходив i до нього нiхто, нi з ким особливо не
дружив, хоч i не ворогував.
- Ректор семiнарi© запевня , нiби ви брали участь у та мних зборищах,
навiть самi влаштовували ©х.
- Той може запевняти, що на гострячку голки вмiща ться сто чортiв. Хай
доведе.
- Доводити треба не йому, а вам.
- Мене не спiймано на тих зборищах.
- Чи оце творiння? - показав майор нотатки "Iнтелiгенцiя i народна
маса".
- Не знаю.
- Як воно потрапило до вас?
- Дав один юнак.
- А Лист з Сибiру"?
- Також.
- Але ж "Лист" писаний вашою рукою.
- Скопiйований, оригiнал я повернув.
- Кому?
- Власниковi.
- Як його прiзвище?
- Вiн не називав.
- Коли i де стрiчалися з ним?
- Днiв не пам'ятаю, а мiсце - на вулицi, в театрi.
- Звiдкiля взяли лотерейнi бiлети?
- Той самий юнак дав.
- Для чого?
- Продати. Вирученi грошi мали пiти на допомогу народникам.
--Уявля те, хто такi тi народники?
- Трохи.
- Кажiть.
- То люди, що хочуть народовi щастя.
- Вони об' днанi в якусь партiю? Та партiя та мна чи явна? Якими
засобами збира ться вона осягнути щастя?
- Того не вiдаю.
- Скiльки продали бiлетiв?
- Жодного.
- Правда?
- Правда.
- Чому ж не продали?
- Не встиг.
- Комусь пропонували?
- Нi.
- А Приходько посвiдчив, що пропонували йому.
- Неправда. Я одержав ©х за годину до ректорового обшуку, а Приходько
того дня зовсiм не був на заняттях. Наклеп. Вислужу ться перед
Рiзногiрським, того вуходоносора добре зна вся семiнарiя.
- А що таке "Гниле корiння"?
- Початок мо © повiстi.
- Про що?
- Про таких, як Рiзногiрський, його тесть Вельзевул та Приходько.
...Згодом Павло почав обвикатися, надто коли в камеру прийшов новий
арештант. То був молодий ветеринар Карпо Заворотний. Запальний, нестримний
у сво му буйному гнiвi до царського трону, цим вiн нагадував Цимбалюка,
але, на вiдмiну вiд вогнистого Петра, був дуже знервований, вразливий i
нiби надламаний. Часто закашлювався, болiсно зводив догори великi, повнi
слiз очi i по тому довго мовчав, погладжуючи п'ятiрнею груди. Спав зовсiм
мало - остерiгався лягати на холодний цемент.
Уже кiлька ночей провiв Павло з новим знайомим. У довгi години
тюремного безсоння вони спiзналися i навiть заприятелювали, тримаючись
дещо осторонь вiд iнших пожильцiв камери, людей значно старших. Та й тi,
селяни та робiтник, поводилися з двома молодиками стримано i насторожено:
слухали ©хнi розмови i пошепки мiж собою називали ученими-тiлiгентами, якi
зазiхають на самого царя-батюшку...
Виявилось, Карпо родом з Курщини, позаминулого року покинув Харкiвський
ветеринарний iнститут, не скiнчивши третього курсу. Служив у Грайворонi,
але не поривав зв'язкiв з пiдпiльним народницьким гуртком сво © альма
матер: листувався з студентами, iнодi навiдувався до них, брав забороненi
книжки, бував на сходках...
- А ти Макаревського не знав? - спитав Павло.
- Олексу?
- Так.
- Знаю. Гарний хлопець, весною при©здив у Грайворон, звiв мене з
Михайлом Даньком.
- Хто це?
- Грайворонський знайомий Макаревського, початкуючий лiтератор, вогонь,
а не юнак. Тодi я пристав до Даньково© та мно© групи. Тричi ми збиралися,
читали, сперечались, а четвертого разу нас накрила жандармерiя...
- Данька також заарештовано?
- Авжеж. Пiвроку ми разом сидiли у грайворонськiй тюрмi. Потiм його
випустили пiд гласний нагляд полiцi©, а мене погнали сюди. Видно, напали
на мо© стосунки з харкiвськими народниками. Та хай, не боюсь я ©х. Сухоти
- от що мучить... Ну, годi балакати, бо вже на день благословиться.
Лягаймо.
Прилiг i Грабовський, однак заснути не мiг. Обдумував розповiдь Карпа
та слухав, як поволi прокидалася тюрма. Через загратовану дiрку долинало
сумне бомкання мiдi - десь дзвонили по чи©йсь душi. У коридорi гупали
чоботи, гримiли важкi засуви дверей, лунала лайка тюремно© обслуги.
Звiдкись чувся людський стогiн.
Обернувшись, почав розбирати написи на стiнi, ©х було багато - вся
стiна змальована.
От хтось розмашисте вивiв: "На 10 - у Сибiр. За одного пана. Я згоден
порiшити ще десять, хай би дали кругло - 100". А поряд зовсiм свiжий
напис, зроблений кволою, хисткою рукою: "Менi 73 роки. Отримав 15. Боюсь,
не встигну вiдслужити богу i царю. 17.ХI. 82".
- П'ятнадцять... - прошептав Павло. - Скiльки ж це стане йому, коли
вiдбуде строк? Вiсiмдесят вiсiм... А чи ж вiдбуде?..
Майже бiля само© долiвки цiла картина: вiко домовини, на нiй хрест i
череп, а в чорнiй рамцi дрiбними-дрiбнесенькими лiтерами: "Мене випускають
- виправдали. Та що з того? Поламали ребра, вiдбили всю утробу. Куди зараз
годжусь? Харкаю кров'ю. О кати, кати! Як вас земля носить на сво©х
грудях?!"
Задзвонили ключi. Глухо грюкнули й вiдчинилися дверi камери.
- Грабовський!
- Я, - пiдхопився Павло.
На порозi стояв коридорний.
- З усiма бебехами висотуйся. Розiспавсь...
- На допит?
- Збирайся, бо я зараз...
Клацання засува та лайка тюремника розбудили всiх в'язнiв. Вони лiниво
вставали, позiхали, протирали очi.
Павло потис слабку руку Карпа Заворотного.
- На все добре.
- Того й тобi зичу. Куди?
- Не знаю. Скажуть.
- Якщо буватимеш у Грайворонi - познайомся з Даньком.
- Добре.
Попрощався з iншими арештантами i вийшов у довгий, напiвтемний коридор.
Уже за брамою черговий тюрми, подаючи папiрця городовому, наказував:
- Одвези в Охтирку i здай справнику Арцибашеву. Там усе прописано, -
показав на папiрець. - Розписку принеси. По©зд вiдходить через двi години.
Та дивись, Волошин, не лови гав. - I зник за брамою.
Волошин покрутив папiрець i, склавши вчетверо, сунув за пазуху.
Затягнув тiснiше пасок на животi, поправив шаблю, яка весь час норовила
попасти йому мiж ноги, висмикав бурульки з вусiв:
- Слухай мою команду! Склади руки назад!
Павло виконав повелiння.
- А повернути на квартиру, забрати сво© речi можна? - спитав. - Та й у
крамницю б зайти - чоботи треба купити.
Городовий суворо звiв волохатi брови:
- Не можна. I не розбалакуй. На станцiю кроком руш! Ать, тва, а-ать...
Минувши тюремну садибу, звернули на бокову вулицю. Iнколи стрiчались
жiнки з кошиками i табунцi школярiв. З одного двору виказалася бабуся.
Спершись на костур, довго придивлялась до городового й Павла, що
наближався, а коли порiвнялися з нею, сплеснула руками:
- А це ж куди ти його, лукавцю, провадиш? У такий скипень добрий хазя©н
собаку не вижене надвiр... Глянь же, вороже, вiн синiй, мов пупець, зовсiм
знемiгся. А чоботи, чоботи! Усi пальцi зверху...
- Геть з дороги! - рубонув Волошин повiтря сердитою рукою. - Хiба не
бачиш, що я царську службу сповняю? - I покосився на шаблю, що бейкалась
об поли кожуха. - Мороз невеликий - дойде.
- Дойде! Бодай з тебе дух вийшов, антихристе, - стукала баба костуром
об снiг. - Заведи хоч до хати, щоб обiгрiвся хлопчина.
- Кажу тобi, бабо, не мiшай сповняти царську службу, - огризнувся
Волошин.
- Сповняй, хай тебе лиха година сповнить, - плюнула стара.
Пiсля зустрiчi з бабою Павло ще виразнiше вiдчув, що в таких чоботях до
по©зда, може, якось i дiйде, а далi... Але просити городового було
безнадiйною справою. Щоб провчити впертого служаку, наддав кроку. Не
минуло й чвертi години, як Волошин заволав далеко позаду:
- Чого наглишся? Встигнемо.
- Не можу! Замерзаю!
- Почекай-но. Мо', справдi зайдемо в якусь хату, погрi шся.
Павло зупинився.
- Для чого ви оте нещастя начепили? - показав на шаблю. - Вона ж тiльки
заважа йти. Покиньте в когось, а будете правитися назад, то й заберете.
Ви й без не© грiзний.
До городового, видно, не дiйшов жарт хлопця. Вiн лише кашлянув, наче
сам себе пiдбадьорив:
- Ну, ну! Царська служба без оружжа?
Вiдшукав за спиною рукiв'я шаблi.
- Втечi не замишляй. Я й не таких водив...
Павло сповiльнив крок.
- Аго-о-ов! Почека-айте-е! - почув i оглянувся.
За ними бiгла жiнка, махаючи хусткою. Стали. Волошин грузько сiв на
високий снiговий намет.
- Передихнiмо, - вiдсапнув.
Жiнка, побачивши, що ©© чекають, збавила кроку. Коли вона пiдiйшла
близько, Павло пiзнав Ксану й кинувся назустрiч.
- Ти куди? - смикнувся Волошин, хапаючись за шаблю. I - покотився в
замет.
- Чого ж тiка те? Бiжу, кричу, махаю, а ви... - щебетала дiвчина.
- Не чули, - тиснучи ©© руки, виправдувався Павло. - Я й сподiватися не
мiг. Хотiв забiгти до Архипихи, та от не пустив пан служба, - показав на
городового, який виборсувався з снiгу.
- Ми прийшли з Архипихою до тюрми, та вас уже не застали. Там сказали -
недавно вийшли. Ну, й почали доганяти. Однак ви пiшли такими крученими
дорогами, що ми вже й загубили надiю втрапити за вами, допомогла якась
бабуся з костуром. Коли вона сказала, що ви недавно пройшли, Архипиха
забрала вiд мене клунок i звелiла мчати навздогiн.
Глянула на Павловi ноги i зойкнула:
- Ой-ой-о-ой! Ти ж зовсiм босий. I оце так думав добратися?
- Та отак же, - знiяковiв Павло i додав жартома: - Служба казав -
доберусь.
- Казав, а ти й повiрив. Ну, нiчого, Архипиха несе чоботи, взу шся.
Ксана показала рукавичкою туди, де маячила темна постать.
- Якi чоботи? - не зрозумiв Грабовський.
- А ти й не зна ш? У той самий день, як тебе заарештували, -
розповiдала тихо, поглядаючи на городового, який уже став на ноги, - ми
зiбралися в тебе. Архипиха розповiла, що ти не встиг купити чобiт. Другого
дня я з Евелiною та Лiдою зiбрали серед молодi грошi й купили чоботи.
Доручили Цимбалюку, аби передав. Але в наступнi днi арештовано ще кiлька
семiнаристiв, у тому числi й Петра. Так передача зiрвалась.
- Кого забрали?
- Точно не знаю. Зда ться, крiм Цимбалюка, схопили Балабуху, Енгеля. В
нашому пансiонi пiднялась страшна завiрюха, однак поки нiкого не чiпають.
Так само в училищi Лiди.
- Що з арештованими? Де вони?
- Там, де й ти був. А що буде з ними, невiдомо. I про тебе нiчого не
можна було дiзнатися. Тiльки вчора перед вечором одна моя подруга, батько
яко© писарю в тюрмi, сказала, що тебе сьогоднi мають везти у тво село
пiд нагляд полiцi© - нiби в заслання. Архипиха сходила на квартиру
Цимбалюка, забрала чоботи, та оце ми й пiшли до тюрми.
Новини, принесенi Ксаною, гостро вразили Павла. Вiн слухав i проймався
жалем до заарештованих товаришiв, а водночас i гордiстю за них. Добрi,
щирi, палкi серця! Петро Цимбалюк, Сергiй Балабуха, Сашко Енгель... А
Ксана...
Павло глянув на дiвчину з такою любов'ю i вдячнiстю, що вона опустила
очi.
- Еге-е, - долинув голос Архипихи. - А ти, парубче, думав отак
тишком-нишком i чкурнути вiд баби? Не завернув навiть попрощатися. Он який
свiт настав! Нема почоту старикам. I де ота власть, чому не дивиться за
вами? - приповiдала.
- У-гу, гм... - замурмотiв Волошин, почувши про власть._
- Та бачу, бачу, - кинула Архипиха зневажливо. - Теж менi власть,
звиняйте, як за грiш гудзик. Чому ж це, Павлусю, не заглянув до мене?
- Хотiв, та не дозволила власть.
Городовий знову мукнув щось нерозбiрливе i взявся за шаблю.
- Отой-о?
Поки Архипиха сповiдала Волошина, Ксана розв'язала мiшок, витягла новi
юхтовi чоботи, шапку-вушанку та невеличкий пакуночок. Городовий,
одгризаючись вiд прискiпливо© баби, пiдiйшов ближче.
Павло почав перевзуватися.
- У тебе ж онучi мокрi, - забiдкалась Архипиха. - А ми й не подумали.
Що ж його робити?
Зняла з себе фартух, розiрвала навпiл i подала Павловi. Вiн узувся,
натягнув на голову шапку. Стара подала пакуночок.
- Це вiд нас з Ксаною, з'©си дорогою.
- Дякую, не треба.
- Бери, дорога не близька, розпотрошимо, - втрутився _городовий.
- Ну от i компанiя , - засмiялась дiвчина.
- Ще б пак. На таку кумпанiю не тяжко, - вставила Архипиха. - Отам у
мiстi ©©, як собак, тиня ться, тi © кумпанi©.
- Ну, бабо, годi тобi тринди-ринди, - Волошин став у сувору позу. - Час
рушати, бо ондечки завiрюха зрива ться.
- Iди з богом, - поцiлувала Архипиха Павла в голову. - Кланяйся матерi
i не забувай про нас. Будеш у мiстi - заходь. Хай щастить тобi, синку.
Павло поцiлував стару, пообiцяв навiдуватися i, одiйшовши трохи вбiк,
покликав Ксану. Та, червонiючи, пiшла до нього.
- Спасибi тобi. Велике спасибi за все.
Трохи помовчав, дивлячись дiвчинi в очi, i спитав:
- Будеш вiдповiдати?
- А ти напишеш?
- Обов'язково.
- Вiдповiдатиму.
- Опиши про товаришiв, про суд, про все, - тиснучи маленьку теплу руку,
майже шепотiв.
- Добре, - вiдповiла i також потисла його руку.
Рушили. Павло час вiд часу зупинявся, здiймав шапку, махав Архиписi та
Ксанi. Вони стояли коло снiгово© кучугури i вiдповiдали йому, аж доки не
затуманила ©х вiхола.
Незважаючи на метелицю, що раптом зiрвалась i закрутила, мов навiсна,
Павловi йшлося легко. Весело поскрипували чоботи, а серце палало.
- Хлопче-е-е! - почув голос Волошина. Оглянувся. Позаду борсалась у
снiгу "власть", тримаючи на плечi, наче сапу, шаблю.
- Чи не зайти нам до когось та пересидiти оцю лиху годину? Диви, як
мете, нi свiта божого, нi слiду не видно. Я дороги не намацаю, хай ©©...
- Не намаца те? - засмiявся Павло. - Не бiйтесь. Пошука мо. Зараз усi
шукають. А вiхола...
Юнак змахнув рукою лапатi снiжинки, що сiдали на скронi та вi©, й рушив
уперед, прорiзуючи густу заметiль.
26_
Паровоз стомлено зiтхнув i спинився бiля маленько© станцi©.
З дверей вагонiв майже нiхто не виходив. Завалений снiгом перон та
вокзал теж були порожнi й сумно нiмували.
- Так можна побачитись з братом? - звернувся Грабовський до
городового._
- Яким братом? - сонно буркнув Волошин.
- Тихоном. _Я вам розповiдав про нього в по©здi, коли разом снiдали.
Мiй наймолодший брат.
- З отим шмаркатим бурсаком?
- Еге ж, бурсаком.
- Котрий цього року вперше потрапив з слободи в Охтирку i нудьгу за
домом?
- Той самий.
- Що ма , значить, гарний голос?
- Вiн.
- I добре вчиться?
- Та вiн же ж, вiн. Можна?
Волошин вiдповiв не зразу. Обвiв поглядом станцiйний _зал, збиваючи з
чобiт снiг, поправив на боцi шаблю.
- Не можна, - здобувся нарештi на слово.
- Чому? вши пироги баби Архипихи, обiцяли, а тепер...
- Не вiдпихаюсь - ©в. Смачнi пироги. З сиром, з яблуками, гарно
випеченi. Якраз такi полюбляю здавна. I обiцяв. А зараз каюсь. Не можна.
- Отак да те слово i потiм лама те його?
- Отак. Та й чого в'язнеш до мене. ©в, бо ©сти хотiв, а тi пироги
задурно випали тобi. Я й сам мiг забрати ©х у тi © пащекувато© баби._
- Забрати?
- Як реквiзицiю, значить. Щоб не молола всiлякi поганi слова про
власть. Так можна й про царя... А пообiцяти, затям собi, можна все. Наш
начальник ще з лiта обiця втришия вигнати околодочного Плигунова за
хабарi, пиятику, дурисвiтство та всiлякi найпаскуднiшi лихо©мства i
поставити на його мiсце мене, за справну службу, значить, а той, Плигунов
нiби, продовжу собi сво й вухом не веде. Ну, я також з дурного розуму
бевкнув казна-що, а ти - обiцяли, лама те слово...
- Нам по дорозi. Всього на п'ять-десять хвилин спинимось напроти бурси.
- Замовч! - осердився Волошин. - Обiцянка - цяцянка, а дурному радiсть.
Брат - не вовк, до лiсу не втече. Зараз передам тебе справниковi, а далi,
що хочеш те и роби, хоч давай драла...
- Хто тут тепер справнику ?
- Арцибашев. Славний, кажуть, чоловiк, до людей поштивий, квартальним
зуби вибива рiдко, жiнок любить, чарки не цура ться. Попросиш гарненько -
то й дозволить. I грiх не дозволити - брат братом, побачити треба.
- Треба, але ви...
- Мовчи, доки я терплю. Шануй сво© боки. Не люблю зайвих слiв.
Пiдвищити хочуть, намiсть Плигунова, недарма. Гайда. Ать, тва, ать...
Дорогою городовий заговорив уже спокiйнiше.
- А випаде тобi якась нагла рахуба, вдавайся лише до самого справника
або ж, у гiршому разi, до його помiчника Матушинського. Хай бог боронить
тебе попасти в лабети приставу другого стану.
- Як його прiзвище?
- Не знаю, але гомонять, що пристав другого стану - скажений собака як
сть. Нiкому спуску не да , особливо тим, котрi стоять супроти царя та
багатих. Ну, ти, кажись, хлопець не з тих, смирний, а все ж не попадайся
приставовi, коли хочеш...
В управi не застали нi Арцибашева, нi Матушинського.
З'ясувалось: першого покликано в Харкiв до губернатора та
полiцмейстера, а другий подався на волостi. I коли повернуться, нiхто не
вiда .
- От i ма мо лихо, - заговорив Волошин, чухаючи потилицю. - Вскочили,
можна сказати, в багно, прости господи. Тепер хоч круть, хоч верть, а таки
мусимо кланятися тому осоружному приставу другого стану.
З-за дверей, у котрi обережно постукали, долинув якийсь дивний звук,
схожий на рохкання.
- Свят, свят, - захрестився городовий. - Одверни i пронеси, боже, iже
си на небесi...
Переступивши високий порiг, Павло аж похитнувся з подиву: за столом
сидiв, аристократично вiдкинувшись на спинку плетеного крiсла, Матвiй
Ткаченко. Те ж, вiддавна пам'ятне, буцмате й безброве лице, густо всiяне
темно-сiрим ластовинням, тi ж крижини завидющих очиць, той бурульчатий,
подiбний до приморожено© картоплини нiс, округлi та вузькi, як у жiнок,
плечi. Тiльки руда чуприна, густо змащена чимсь лискучим, ©жачиться на всi
боки ще прудкiше, нiж ранiш, та дорiдне пiд-горля валуниться не двома, а
трьома товстими складками.
Уздрiвши свого давнього ворога, Матвiй також здивувався - його повiки
задрiботiли.
- Чого тобi? Знову?..
Замiсть Павла вiдповiв Волошин.
- Це я привiз його. Рештант. Прийма те?
- Давай документи.
Доки Волошин видобував з-за пазухи супровiдну, Грабовський знiчев'я
озирав кабiнет станового пристава. Ну й кабiнет - анiтрохи не кращий, нiж
корчма. Пiдлога заболочена, запльована, засмiчена соняшниковим лушпинням,
недокурками та клаптями паперу. Стiни бурi й обчухранi, наче в хлiвi, а на
них, мовби на посмiх, - розкiшнi портрети царя Олександра, знищеного торiк
народовольцями, та росiйських полководцiв Румянцева, Суворова, Кутузова;
©хнi очi ледве-ледве сутеняться з-пiд товстого шару пилюги.
Фiранки на замерзлих вiкнах схожi на сiре канцур'я, густо запаскуджене
мушвою.
Мiцний дубовий стiл, за яким сидить пристав, прикривають шматки старих
газет.
Посерединi того перiстого шмаття синi надчереплена чорнильниця, а
довкола не© мiшма валяються ручка, олiвець, недогризок сухаря, зламаний
ключ та крихiтний уламок дзеркала.
Переглянувши папери, Ткаченко задоволено посмiхнувся, мовчки
скомпонував розписку i вiдпустив городового.
- Нарештi ми здибались, - заговорив, коли за городовим причинилися
скрипучi дверi. - Здибались саме там, де, ранiш чи пiзнiш, а мали
стрiтись. Так, так, - голосно клацнув язиком, - мали. Виходить, таки
доскакався разом зi сво©м Кармелем, з Гонтою та Залiзняком. Ото побачила б
нас тепер Оксана Петрiвна - смiху було б... Зараз ти, бурлако, ось тут у
мене.
I показав кулак, зарослий довгою рудою щетиною.
- Невже? - примружився Павло. - Отам?
- Отут.
- А не брешеш? Ти ж правду говорив лише тодi, коли помилявся. Пригаду ш
свiй наклеп на Бодяка в бурсi?
- Сам пригадуй, якщо тобi цiкаво. А ти вiднинi в мо©х руках. Бо вся
Ряснянська волость пiд мо ю опiкою. Самоволi не потерплю. Всiлякi отам
пасквiльнi вiршики про Пушкарiв, урядника та iншi властi...
- Про Каленика Ткаченка, - додав Павло.
- Ну, й про мого батька, звiсно... Дiзнаюсь, почую - амба тобi.
Грабовський посмiхнувся:
- А зна ш, Матвiю, таки страшно, навiть дуже страшно, коли подумаю.
- Чого? - не второпав Ткаченко.
- Того, що ти зовсiм не змiнився.
- Як-то?
- Залишився такою ж дурною мазницею якою був i в слободi, i в бурсi.
Хоча б на грiш порозумнiшав...
Ткаченковi кулаки метнулись над головою, але вiн стримав ©х. Випив
склянку води, сiв за стiл i повiв далi дiловим тоном.
- Вирок зна ш?
- Сказали в Харковi.
- Зараз замкну тебе в нашу буцегарню, чекатимеш, доки повернеться
справник, а тодi пiдеш додому. Та дивися менi...
- Не лякай.
Колупай пiдвiвся.
- Пiшли, а хто з нас розумнiший, ще... На ганку ©х перестрiла Ксеня
Григорiвна i кинулась Павловi на груди.
- Синку, синочку, кровинко моя, - ридала, обiймаючи i цiлуючи.
- Не треба, мамо, заспокойтесь. Як сюди потрапили?
- Пройшла селом чутка, - почала розповiдати, схлипуючи, - що ти в
тюрмi. Я порiшила ©хати в Харкiв. А оце на станцi© почула, нiби тебе
привезли сюди i до справника повели, то й прибiгла. Ой, за що ж це вони,
iроди? Чим завинив ти, мiй лебедику? Схуд, змарнiв.
- Потiм усе розкажу. Через день-два прийду додому.
- А тепер же куди провадить тебе цей бусурман? - показала на Ткаченка.
Образливi слова озлили того.
- Ану, одступися од державного злочинця! - затупав ногами. - Одступись,
кажу тобi, бо зараз i ти разом з ним сядеш у холодну! Це вам не Пушкарне,
де можна пащекувати, що заманеться. Геть!
- Iдiть, мамо, додому, - благальне мовив Павло, ледве стримуючи бiль i