Страница:
Балабухою поклiн на Укра©ну...
Думка знову поверта ться до балаганцiв. Добрi в нього товаришi, з
такими легко жити, й боротися, i навiть померти. Оберiгають його, мов
дитину. Коли зможе вiддячити ©м? Та чи й заслугову вiн того? Кажуть: ти
спiвець, ма ш голос, усiм нам потрiбний, а найбiльше - народовi.
Спiвець... Народовi...
Ех, друзi, друзi мо© незрадливi! А який я, власне, спiвець? Якi струни
розворушив у серцях знедолених, що повiдав ©м, чому доброму навчив ©х? Що
створив для них? Поеми "Текiнка" й "Бурятка", сотнi пiвтори вiршiв та
перекладiв, кiлька дрiб'язкiв прозою, якi ще не побачили свiту i невiдомо
коли й побачать. Хiба все це варте вже того, щоб натягувати на себе мантiю
бояна? Ех, бояни, бояни. "Поэтом можешь ты не быть, но гражданином быть
обязан". Вiрно сказав славетний спiвець землi росiйсько©. Бути
громадянином, жити болями й муками працюючо© громади - ото i плуг, i
молот, i арфа кожного з нас. Узявшись за перо, мусиш пам'ятати це.
Плуг, молот. Чи ж зможеш ти з тво©м здоров'ям орудувати ними? Хоча б
так, як орудують iншi? Зможеш? Та й чи знайдеш у собi сили зректися пера?
I загалом, чи на ту дорогу ступа ш? Затуманенi байраки, колючi терни, дощi
i спека, iнодi роздорiжжя...
А Микола Ожигов, якось прочитавши в Олександрiвському централi
"Текiнку" й уривок з перекладу "Шiльйонського в'язня", сказав: "Ти, Павле,
не Байрон i не Шевченко. Словом, поки що не справжнiй поет. Але можеш i
повинен стати справжнiм. В тобi божа iскра. Отож роздмухуй ©©..."
Можеш... Мусиш... Миколо, друже мiй душевний, друже щирий. Невже тепер
розлучать нас з тобою? Це важко й уявити собi.
А де ж то Ромасик зараз? Що поробля i як почува себе? Чи вже вивели
його з Павлодара, чи не кара ться в тюрмi? Писав, сподiва ться етапу на
Iркутськ, отже, скорого побачення з усiма балаганцями. Та минуло вiдтодi
майже два мiсяцi, але нема нi його самого, нi хоча б листа. Або знову
встругнув якусь штуку, як ото в Тюменi[20], i заробив карцерний режим з
забороною листуватися, або ж десь мандру . Куди попровадять Михайла, яку
дiрку знайдуть для нього? Невже нiколи не доведеться зустрiтися з ним? А
треба, дуже треба. При зустрiчi можна буде розповiсти, чому i як саме
прилучили його до балаганцiв i судили заочно, чому вiн, як i вони, отримав
спершу чотири роки каторги, а потiм поселення в Схiдному Сибiру. Вiн же,
мабуть, i не вiда того, що тут невiльно прислужився йому його друг Павло.
Все це ма з'ясуватися. Ой Михаиле, Михайлику...
3_
Пiсля снiданку хлопцi взялися за роботу на подвiр'©. Ожигов величезним
колуном рубав дрова, що ©х Кранiхфельд носив до повiтки, а Грабовський,
замашно орудуючи лопатою, прокладав у глибокому снiгу тунель вiд будинку
до хвiртки. Василина Маркiвна, що допомогла жiнкам розвiсити випрану
бiлизну, не могла намилуватися дружною роботою сво©х квартирантiв.
Особливо подобалась ©й вправнiсть Миколи.
- Бачу, ви, паруб'ята мо© хорошi, занудилися по дiлу, - говорила,
визбируючи трiски. - То добре, бо ж праця - вона всьому голова. Хто вмива
руки вiд не©, той, хай йому... Зате в обiд ми почасту мо вас варениками й
тутешнiм киселиком. Бiжiть-но, Соню, подивiться, що в нашiй печi дi ться,
чи не вичахла. Ви, Лiно, полiзьте на горище i наберiть там, у дiжi, що
бiля коминка, ягiд, а я зараз принесу вiд сусiдки сиру. Перепочиньте
Павле, трохи та не докопуйтесь до само© землi, бо тут стiльки понадувало,
що й до весни не розчистите.
- Так, так, Василино Маркiвно, учiть молодих, аби знали, - донеслося
вiд ворiт. - Знаного за плечима не носити.
Грабовський побачив у хвiртцi Вiташевського.
- А ви вже, значить, хазяйну те, - продовжував той. - Ну, як воно тут,
хлопцi й дiвчата? Не дуже ремству те на мене за квартиру?
- Та що ви, Миколо Олексiйовичу, ми з Василиною Маркiвною наче... -
почав було Кранiхфельд, але гiсть перебив його.
- То й добре, коли задоволенi. А я, Павле Арсеновичу, прийшов виконати
свою обiцянку. Навiть захопив деякi новi матерiали про Монастирiвку,
залишу вам, почита те. Цiкаво. То пiдемо? Ви, Василино Маркiвно,
вiдпустите ©х на годину-двi?
- Я? - стенула плечима стара, i блiдий рум'янець заграв на ©© колись
вродливому лицi. - Таке скажете. Хай iдуть, як треба, роботу можна й потiм
закiнчити, а про обiд я подбаю сама. Кидайте, хлопцi. Коли вже вiзьметься
за вас наш Микола Олексiйович, то... Тiльки не дуже барiться там, бо
вареники...
Через якийсь десяток хвилин балаганцi вже поминули губернаторську
резиденцiю, котра мiстилася недалеко вiд обласного полiцейського
управлiння. Вiташевський розповiдав майже про кожен будинок.
- Це наша магiстраль, головна вулиця, i назива ться Великою Таке
наймення, правда, пасу хiба що до ©© ширини, бо сама вона куценька й
обшарпана, мов старець. Нема кому дбати про мiсто. Всiлякi там осташкiни
клопочуться не так iнтересами цього убогого краю, як власними гаманцями та
ще тим, щоб дужче допекти нашому братовi.
На мить спинилися бiля будинку, на дверях якого красувалося "Якутские
епархиальные ведомости".
- Тутешня газета, - пояснив Вiташевський. - Також дме в осташкiнську
дудку.
Його не дослухали, бо всi звернули увагу на кремезного чоловiка з
вилицюватим лицем i занадто виряченими, нiби пiдпухлими, очима, що вийшов
з редакцi©. Здивував насамперед його одяг: пальто з ведмежо© шкури,
горноста ва шапка, хутрянi рукавицi, а при боцi - невеличкий тесак у
пiхвочках, облямованих срiблом. Вiн, очевидно, збагнув, що перед ним
полiтичнi засланцi, бо хижо глянув на них, обiйшов i поплентав до
розцяцькованих саней посеред вулицi.
- Оце так бурмило, можна й без рушницi посилати на ведмедiв, - подав
голос Ожигов- - У вас, Миколо Олексiйовичу, i такi водяться?
- А чому б ©м не водитися? . Поживете - самi побачите. Мiсцевий тойон
з якогось улусу. Видно, з ясачникiвського[21] колiна: то ж ©м цар дарував
такi тесаки за справний збiр податкiв. Вони, грабуючи мисливцiв, постачали
йому хутро, за яке вiн на вропейських ринках лупив мiльйони, а ©м за те
дарував тесачки. Вони, зна те, гордяться тими дарунками не менше, нiж
польська шляхта сво©ми гербами. Якраз на таких, як оцей, i спираються
всiлякi осташкiни та ©х брехливi "вiдомостi". От ми й прийшли.
Подвiр'я Монастирьова, де чотири роки тому сталися трагiчнi подi©[22],
справляло гнiтюче враження. Замiсть хвiртки зяяла велика дiрка, а сама
хвiртка валялася на снiгу. Горiшнiй завiс одно© половини брами був
вирваний, i вона хиталася пiд вiтром, жалiбно поскрипуючи.
- Бачите, що коять осташкiни, - заговорив Вiташевський. - Наче поперек
горла сто©ть ©м Монастирiвка, очi мозолить, ладнi й слiд затоптати.
Минулого лiта вночi хтось i вогнище розклав бiля самого ганку. Добре, що
люди уздрiли й погасили, а то все спопелiло б. От бузувiри. Ну, правду
казати, нас осташкiни теж побоюються, бо пiсля того вогню ми зняли бучу.
Так i заявили: якщо вони спалять або зруйнують цей будинок, то запротесту
все сибiрське заслання i про новий злочин знатимуть скрiзь. Трохи було
нiби притихли, а зараз знову починають.
Поставили хвiртку на завiси, висторцювали браму, взяли ©© на засув i
лише тодi рушили до будинку, що стояв у лiвому кутку подвiр'я. Вiн
невеличкий i зовсiм занедбаний, але ще мiцно трима ться на землi, вигляда
навiть грiзно, неначе готовий дати одкоша всякому, хто зважиться напасти
на нього. На дверях висить колодка, дво вiкон заскленi, а iншi, з
причiлля й затилля, щiльно позабиванi дошками.
Перед ганком спинилися, поскидали шапки i, трохи постоявши з похиленими
головами, почали оглядати мiсце кривавих подiй, якi привели балаганцiв у
Якутiю.
- Вцiлiли? - показу Грабовський на заскленi вiкна.
- Нi, - вiдповiв Вiташевський. - То вже ми самi повставляли, а решту
позабивали.
- Тут не живуть?
- Як бачите. З мiсцевих нiхто не хоче, аби не мати докуки вiд
осташкiнцiв та вiдвiдувачiв, якi частенько сюди заглядають, ну, а
засланцям полiцмейстер не дозволя . Звiсно, треба, щоб хтось таки
поселився: хоча б не допускав руйнацi©, та, може б, i осташкiни не так
збиткувались. Ми з Зубриловим уже клопочемося про дозвiл розташувати тут
музей. Але мiсцева влада опина ться, бо розумi , куди воно хилиться.
- Всередину заглянути б, - просить Новаковська.
- Зараз. То ми зачинили, аби нiхто тут не лазив, доки ведемо торги з
полiцмейстером.
Вiташевський одiмкнув колодку. Через порожнi сiни потрапили в першу, а
потiм i в другу кiмнату. Скрiзь слiди спустошення. Пiдлога майже вся
зiрвана, а земля перерита. Бiля розвалено© печi сто©ть диван з високою
спинкою, люто пошматованою. Поруч валяються уламки столу, стiльцiв,
череп'я, заплямлене кров'ю, перетлiле ганчiр'я, розiрванi ланцюжки ручних
кайданiв, а пiд стiною, коло вирубаного плiнтуса, - розтолочений маленький
черевичок.
Софiя Новаковська ступнула до черевичка, схилилася над ним i,
здавалось, скам'янiла.
- Мабуть, Гаусманово© донечки, - тихо поясню Вiташевський. - Гаусман,
Альберт Львович. Уявiть собi чоловiка, який, уже знаючи свiй смертний
вирок, крадькома, щоб не помiтили дружина й донька, позирав через грати на
шибеницю, яку майстрували для нього, а тим часом думав над законами
природи, жорстоким якутським клiматом i ще жорстокiшим судочинством
царсько© iмперi©. I розважав маленьку доньку, аби не нудилася в похмурiй
камерi, - оповiдав ©й казки, смiшнi дитячi вiршики, заплiтав неслухнянi
кiски.
Голос Вiташевського тремтить, вiдлунюючи жалiбними нотками. Жiнки
витирають хусточками сльози, Кранiхфельд i Ожигов дихають, немовби
придушенi важенною брилою, а Грабовський прикипiв гарячим поглядом до
поколупано© кулями й багнетами стiни i не може дати сво му серцю ради.
Уявiть собi. Справдi, iншим балаганцям важко уявити будь-котрого з
монастирiвцiв, а от йому легко. Бiльшiсть з них вiн не лише бачив, чекаючи
в Бутирках весни, а потiм першо© арештантсько© партi© в Сибiр. Разом з
ними йому довелося ©хати у вагонi до Нижнього Новгорода, далi Волгою та
Камою пливти на тюремнiй баржi, де вiн написав i подарував на спогад
вгенi© Шефтель вiрш... Говорили, радилися, сперечались. Лев Матвiйович
Коган-Бернштейн, його мила дружина Наталя Йосипiвна, безстрашний Микола
Львович Зотов, дотепний поет Шур, iншi. Хiба можна забути i не уявити ©х
живими навiть через десятки, сотнi рокiв?
- Миколо Олексiйовичу, - зверта ться Улановська, трохи вгамувавши
сльози, - розкажiть нам, як усе те вiдбулося.
Вiташевському, видно, важко говорити, бо кiстлявi пальцi дрiбно
тремтять, протираючи скельця окулярiв.
Жив вiн тодi в улусi, але часто при©здив до мiста, бачився з Ноткiним,
який квартирував у Монастирьова, з Подб льським, Гаусманом,
Коганом-Бернштейном, а з Миколою Зотовим та Мiнором був на дружнiй нозi.
Вiд них, звiсно, знав i про нелюдський наказ Осташкiна, i про той протест,
що готувався. Та хто ж мiг передбачити, що воно ско©ться так нагло й
трагiчно.
Вiн саме гостював у селi Павловському. Вранцi двадцять другого березня
прибiг до його приятеля Гейман, який вiдбував там сво поселення, i
сповiстив, що Осташкiн сьогоднi збира ться розправитись з непокiрними
якутськими засланцями. Приятель, недовго роздумуючи, запрiг конi, i вони
рушили, однак, поки добралися, тут уже лилась кров. Марно намагались
проскочити в подвiр'я - воно кругом було оточене козаками й городовими.
Чули стрiлянину, брутальну солдатську лайку, жiночий i дитячий лемент.
Раптом з хвiртки вихопився Осташкiн, зiгнутий у три погибелi,
переляканий. Обома руками тримався за груди. Слiдом за ним мчали офiцери
Карамзiн та Важев. Добiгши до пiдводи бiля ворiт, вони посадили
вiце-губернатора на не© i щодуху погнали в управлiння. Потiм з'ясувалось,
що Зотов послав навздогiн Осташкiну двi кулi, одна з яких, влучивши в
гудзик, завдала вiце-губернаторовi легко© контузi©, а Важев i Карамзiн,
мабуть, просто скористалися цим, аби врятувати власнi шкури.
Лише коли вщухла стрiлянина, а солдати трохи вгамувалися, народ
розштовхав пiд ворiтьми козакiв i увiрвався в подвiр'я. На землi лежали
тiла Ноткiна, Муханова, Шура i Пiка. Бiля ганку хрипiв i корчився в тяжких
конвульсiях Подб льський, але до нього не допускали солдатськi багнети. З
будинку доносилися стогiн i ридання - там Наталя Йосипiвна подавала першу
допомогу пораненим - чоловiковi, Фундаминському, Мiнору, Зотову й Софi©
Гуревич. Остання була вся поколота i невдовзi померла.
Нi Осташкiн, нi Карамзiн, нi Важев бiльше не повернулися. Завершити
справу, очевидно, було доручено полiцмейстеру Сухачову, бо вiн згодом
появився з десятком городових i трьома порожнiми пiдводами. Вигнавши людей
з подвiр'я, солдати й городовi пiд його орудою скидали трупи на однi сани,
на другi - тих, якi вже не могли йти, а на третi - все, що вигребли з
житла Ноткiна. Живих i легко поранених вишикували за саньми, i жалiбна
процесiя посунула до тюрми.
Тодi розгнiвив мiсцеву владу також син Василини Маркiвни. Чоловiк вiн
чесний, душевний, як i його мати. А такi, звiсно, не подобаються
начальству. Уже на вулицi Подб льський, який лежав з тiлами забитих,
востанн застогнав, рвучко пересмикнувся, i голова його впала на снiг. Не
витерпiв Клим, що йшов у солдатському-козацькому кiльцi, вилаявся, передав
на мить свою рушницю сусiдовi i пiдтягнув мертвого героя на сани. За те
його мало не судили, а потiм виперли в улус.
- А оце, - показу Вiташевський на зiрвану пiдлогу та пошматовану
обшивку дивана, - полiцiя нако©ла вже потiм. Сподiвалася, певно, що Ноткiн
тут понаховував чогось, що знайде якiсь матерiали для свого ганебного
судилища. Осташкiни все роблять, щоб заплямувати славну Монастирiвку,
викорiнити й згадку про не©, але всього цього ©м уже не бачити, як свинi
неба.
4_
Меморiальний музей, до якого сьогоднi завiтали балаганцi, мiстився в
однiй кiмнатi. Вона не така вже и мала, але музе вi в нiй зовсiм тiсно:
експонати висять на стiнах, лежать на столах i навiть на пiдлозi. Посеред
кiмнати вiльного мiсця так мало, що вiдвiдувачам нiде обернутися.
Зубрилов хвилювався, аж червонiв, наче був не поважним
консерватором[23], чоловiком з посрiбленими скронями та помiтним черевцем,
а початкуючою вчителькою, яка пiсля закiнчення жiночих курсiв уперше
переступила порiг класу. Забувши про дбайливо вистругану указку, що
стирчала з халяви повстяка, вiн схилявся майже над кожним експонатом i
розповiдав не лише про його змiст та iсторичну вартiсть, а й про те, ким i
коли подарований музе вi. В тiй квапливiй i непослiдовнiй розповiдi було
стiльки захвату й сердечного вогню, що ©© не змiг би спокiйно слухати
навiть той, хто нiколи не цiкавився минулим,
Балаганцi вже не так оглядають експонати, як дивляться на збудженого
оповiдача, хоча й серед експонатiв цiкавi i привабливi. Он на жердцi
висить пара жiночих чобiточкiв: вони без пiдборiв i закаблукiв, а халяви й
витяжки тонко вигаптуванi слiпучо яскравим бiсером. Поряд з ними - вельми
гарна хутряна одежа.
. - А оце тiльки сьогоднi принiс, - показу Зубрилов на, купку
кольорових мiнералiв пiд стiною. - Ще не встиг виготовити бирочки. Звiсно,
експонатiв у нас поки що мало, - нiби вибача ться, що не може повнiстю
задовольнити сподiванку гостей, - але, повiрте менi, згодом буде багато.
Зараз саме мина , - висмикнув з бiчно© кишенi сюртука схожий на цибулину
годинник i поглянув на циферблат, розцяцькований римськими цифрами, -
мина один рiк, вiсiм мiсяцiв i три днi, як ми врочисто нарекли цю кiмнату
музе м. Тодi мали сiмсот шiстдесят чотири експонати, а тепер уже лiчимо
двi тисячi дев'ятсот дев'яносто сiм, включаючи i роздобутi сьогоднi. I,
дума те, влада дба ? Навпаки - дорогу перегороджу . Люди допомагають. Самi
приносять усе, що, на ©х гадку, гiдне увiчнення. I з мiста, i з улусiв,
навiть з найдальших наслегiв. Народ, зна те, любить рiдну землю, свою
iсторiю, гордиться нею i хоче, щоб його нащадки не думали, нiби вони якiсь
безбатченки.
- Хай тi нащадки, якi колись милуватимуться нашим музе м, - вставив
Костюрiн, непомiтно зайшовши до кiмнати, - завдячують оцьому славному
дiдусевi, - i показав на масивну волячу голову, що стояла окремо на мiцнiй
дерев'янiй пiдставцi.
- А так, так, Вiкторе Федоровичу, - жваво пiдхопив Зубрилов.
Вiн пiдiйшов, поклав руку на лоба, нiжно погладив, мов живу скотину,
заглянув у темнi орбiти, де колись були очi, навiть протер ©х хусточкою.
- Справдi, йому мають дякувати нащадки, бо все з нього почалося. Ми
недарма назвали його дiдусем нашого музею.
Було це чотири роки тому. Тодi Зубрилов мандрував по Вiлюйщинi,
записуючи з народних уст олонхо - епос якутiв. За©хав також у Вiлюйськ.
Ночуючи в Семена горова, побачив у його юртi цю голову i запитав,
звiдкiля вiн роздобув. Хазя©н i каже: знайшов, копаючи яму пiд весняну
земляну симу[24]. I тi © само© митi заро©лася в Зубрилова думка про музей.
Захоплений нею, всю нiч не спав, а коли вранцi висловив ту думку горову,
той подарував йому голову: менi вона, мовляв, без надоби, а там служитиме
доброму дiловi. Ну, Зубрилов, звiсно, забрав.
За©здив тодi в Мархiнський, Батурський, Намський та iншi улуси i
скрiзь, де тiльки випадала нагода, вiв мову про майбутнiй музей, а голову
показував, як свiдчення того, що заснування музею вже почалося. Люди
вiдгукувались гаряче i не скупилися. Тодi вiн привiз у Якутськ близько
сотнi дрiбних речей - хатнiй посуд, мiнерали, вироби з кiсток, дерева,
каменю й слюди.
- Багато допомогли й нашi засланцi, а надто Вiктор Федорович та Микола
Олексiйович.
- То вже зайве говорите, - зашарiвся Костюрiн.
- Чому ж, Вiкторе Федоровичу? Зовсiм не зайве, - наполягав Зубрилов. -
А пригаду те, як ви з Миколою Олексiйовичем захопилися, коли я звiрив вам
свою iдею, як самi ходили до людей i збiльшили кiлькiсть експонатiв на
одну чверть? Не вiдпирайтеся... Бачу, бачу, - звернувся вже до балаганцiв,
- як Вiктор Федорович та Микола Олексiйович люблять наш музей. Хоч i не
служать у _нас а щодня заходять. I майже кожного разу не з порожнiми
руками. Ану, Вiкторе Федоровичу, вивернiть-но сво© кишенi, покажiть, що
принесли.
- Нiчого особливого, - поморщився Костюрiн i простягнув консерваторовi
срiбне стремено. - Це вiд старовинного якутського сiдла.
- От бачите, - ще бiльше запалився Зубрилов, милуючись новим
подарунком. - Спасибi. А хiба ж, скажiть, без вас та Миколи Олексiйовича я
придбав би оту модель?
- Не поспiшайте, - посмiхнувся Костюрiн. - Ви ще ©© не придбали.
- Еге, не придбали, але тепер, зда ться, вже вирiшено.
Зубрилов не може стриматись, щоб не розповiсти вiдвiдувачам про новий
експонат, яким скоро ма поповнитися музей.
тут в одних людей, виточена ще ©х покiйним дiдом, модель старовинного
острога, одна з башт якого ще й досi височить на околицi мiста. Тiй моделi
навiть важко скласти цiну, бо в нiй, можна сказати без перебiльшення,
генiально виявилася висока обдарованiсть i майстернiсть якутiв у рiзьбi по
кiстцi. Вдумайтеся лише: вся вона зроблена з кiстки у формi квадрата,
рамена якого мають не менше по пiвтора аршина. В кожному кутку i
посерединi рамен, що являють собою фортечнi стiни, - башти, яких аж вiсiм.
I все це вирiзьблено так тонко, з таким умiнням i любов'ю, що дивишся на
нього, як на нерукотворне чудо. Якого терпiння, яко© наполегливостi,
скiльки зусиль треба було, щоб довести все те до тако© дивовижно©
досконалостi I
- От вам i дикi племена, iнородцi, як обзивають царськi чиновники
якутiв, евенкiв, чукчiв, юкагiрiв та iншi народи Далеко© Пiвночi. Нi, я не
спинюсь нi перед чим, а та модель таки стоятиме тут. Бо так мислю собi:
кожен з нас, потрапивши в силу лихих обставин сюди, повинен зробити щось
корисне для людей, для цього багатого, а водночас i дуже бiдного краю.
Тiснота в нас, як самi бачите, величезна.
- А як же з будинком Монастирьова? - запитав Ожигов.
- Ви вже зна те про наш задум?
- Микола Олексiйович розповiдав.
- Задум гарний, та нема пуття, - зiтхнув Зубрилов. - Зда ться, нiчого з
того не вийде. От хай скаже Вiктор Федорович, скiльки ми оббивали пороги в
обласному та мiському управлiннях, але все марно. Не хочуть i слухати,
навiть сердяться, коли заводиш мову про те. Обiцяють видiлити тут нам ще
одну кiмнату. Ну, та хоча б уже це...
5_
Людей зiбралося до Вiташевських чималенько. То були все полiтичнi
засланцi, а також двi якутськi родини - сусiди господарiв. Декого з них
балаганцi вже знали, але бiльшiсть бачили вперше.
Слухаючи розмови, жарти, що лунали звiдусiль, Грабовський крадькома
розглядав наймолодшу серед гостей пару, що сидiла з протилежного боку
столу i не брала участi в спiльнiй балачцi. Це, як виявилося, були
Гаврилови, найближчi приятелi Вiташевських. Вiн - худенький, з
клинцюватими залисинами, гострими рудуватими вусиками i надмiру блiдий.
Вона йому нiби й не пiд пару, бо повна молодечо© сили, наче розквiтла
троянда, i чимсь нагаду Сигиду. Чим саме - не можна й збагнути. Адже
зовнi вони зовсiм не схожi одна на одну: та була смаглявою, з волошковими
очима i свiтлим волоссям; у цi © лице бiле, аж просвiчу ться, неначе
тонкий порцелян, коси чорнi-чорнi, а брови ще чорнiшi i з яскравим
вiдблиском. О, либонь, нарештi уловив - ©х спорiднюють очi, i не кольором,
нi, а тi ю глибиною, якiй, зда ться, кiнця-краю нема. Невже й ця, як
покiйна Надiя, полiтичний борець, присвятила себе великiй справi?
Роздуми Грабовського перебив господар дому, певно, й не вiдаючи того.
- Дорогi гостi, - пiдняв вiн чару. - Велике вам спасибi за те, що
завiтали до нашо© хати i зiгрiли ©© сво ю ласкою. Дозволю собi вiд усього
тутешнього заслання сердечно привiтати тих, якi слiдом за монастирiвцями
пiднесли голос протесту проти самодержавно© деспотi© i за це зазнали
тяжко© кари. Славнi балаганцi, ваш мужнiй приклад запалив смiливiстю
мiльйони сердець на боротьбу за волю. Наслiдки ваших безстрашних дiй
особливо добре вiдчули ми тут. Доти нiчим не обмеженi, свавiльнi й
нахабнi, тутешнi полiцейськi властi, довiдавшись про ваш протест, про той
розголос, якого вiн набрав не лише в Росi©, а й за кордоном, ураз
принишкли. Ми вiльнiше дихнули i цим завдячу мо насамперед вам.
На знак згоди з господарем всi гостi пiдвелися.
- Тепер слово за iменинниками, - подав голос Олекса Макаревський.
Балаганцi перезирнулися. Кранiхфельд недвозначно наступив пiд столом на
ногу Грабовському, а Ожигов, запеклий противник будь-яких та мниць,
сказав:
- Це ми доруча мо Павловi Арсеновичу. Вiн у нас - поет, мастак на
промови, а до того ж був iнiцiатором i натхненником нашого протесту.
Його мову заглушили дружнi оплески. Вiд них Грабовський розгубився.
Почував себе до того скованим, що насилу одiрвався вiд стiльця.
- Милi друзi, - почав, ледве стримуючи хвилювання. - Хочу перш за все
сказати, що Микола Олександрович завiв вас в оману щодо мо©х скромних
лiтературних спроб i мо © ролi в органiзацi© протесту... Все це вiн
занадто перебiльшив.
- От тобi й ма ш! - розвiв руками Ожигов. - Адже тут живi свiдки, i
на судi ти, Павле, говорив, що не тiльки писав нашу вiдозву, а й розсилав
©© сам i що вiдповiдальнiсть за не© повнiстю береш на себе. Було таке?
- Було! - разом потвердили Улановська, Новаковська i Кранiхфельд.
Довкола столу знову пролунали гарячi оплески. Але тепер вони не
сковували, а пiдбадьорювали Грабовського:
- А хiба ти, Миколо, ти, Евелiно, ти, Вiтю, та наш покiйний Володимир
Iванович не так само говорили, намагаючись зменшити кару для iнших? Не
будемо зараз вимiрювати й порiвнювати нашi заслуги. Хочу сказати iнше.
Мене, як i мо©х товаришiв, глибоко зворушила. та велика й душевна увага,
якою оточили нас тут. I не лише в гостиннiй господi Миколи Олексiйовича.
Вiн якусь мить помовчав i продовжив:
- У нас ще вчора жеврiла надiя, що губернатор дозволить нам залишитися
в Якутську, жити разом з вами. Але сьогоднi вона лопнула, як мильна
бульбашка, бо нам уже оголосили мiсце поселення: я, Вiктор Павлович,
Евелiна Людвигiвна - на Вiлюйщинi, а Микола Олександрович i Софiя Юхимiвна
- на Верхоянщинi. На нашi домагання не зважили: не дозволили усiм п'ятьом
мешкати вкупi. Отже, розлука неминуча, вона скоро настане. Одначе тим, хто
ще зараз вершить нашi долi, доведеться переконатись, що роз' днати нас ©м
не вдалося i нiколи не вдасться: навiть перебуваючи в рiзних мiсцях, за
сотнi, за тисячi верст одне вiд одного, нашi серця завжди будуть разом. I
в цьому наша сила, запорука того, що хай не завтра, не пiслязавтра, хай
пiзнiше, але ми таки переможемо. Давайте ж вип' мо за безсмертя тих, якi
чесно полягли на тернистих дорогах людського поступу, за торжество добра
над злом.
До сво © чарки Грабовський тiльки пригубився. Це завважив Костюрiн,
який сидiв лiворуч вiд нього.
- То вже не дiло, - нахилився до вуха Грабовського. - Ви й попереднього
разу не пiдтримали компанiю, але зараз, виголосивши такий тост, ухилятися
не личить.
- Нi, Вiкторе Федоровичу, я не ухиляюсь, проте випити не можу.
Спиртного взагалi не вживаю, як i не палю.
- Це така ваша релiгiя?
- Зовсiм не релiгiя, а так уже склалося. Колись палив, iнодi мiг також
випити чарку. Але ж я майже вiсiм рокiв просидiв у тюрмах i нi вiд кого
передач не мав, крiм хiба що вiд сестри й брата в Харковi. Де ж би мав
дiставати тютюн чи горiлку? Довелося просто вiдучити себе, i зробити це
було не важко. Ну, а зараз, при мо©й хворобi, зайва краплина спиртного або
навiть запах цигаркового диму завдають менi таких мук, що бодай i не
згадувати.
- Даруйте за недоречний жарт. Я, власне, хотiв про iнше. Маю до вас
прохання. Термiн мого заслання тут скоро закiнчу ться. Думаю ©хати звiдси
в Тобольськ i взятися там за редагування газети "Сибирский листок",
офiцiйним видавцем яко© числитиметься моя дружина. Хочу просити вашо©
згоди, щоб ви, живучи на Вiлюйщинi, були нашим постiйним кореспондентом.
Як дивитесь на це?
- Можу лише подякувати за увагу i постараюсь задовольнити прохання.
Вас, очевидно, цiкавитимуть насамперед мiсцевi матерiали?
- Звичайно, однак не тiльки вони, а й iншi, в тому числi й лiтературнi.
6_
Дiла не бракувало всiм. Але найбiльш мала його Василина Маркiвна. Бо
вже ©© пожильцям видали в управлiннi грошi на дорогу. Повернувшись з того
триклятого управлiння додому, довго радилися, як приготуватися в дорогу,
Думка знову поверта ться до балаганцiв. Добрi в нього товаришi, з
такими легко жити, й боротися, i навiть померти. Оберiгають його, мов
дитину. Коли зможе вiддячити ©м? Та чи й заслугову вiн того? Кажуть: ти
спiвець, ма ш голос, усiм нам потрiбний, а найбiльше - народовi.
Спiвець... Народовi...
Ех, друзi, друзi мо© незрадливi! А який я, власне, спiвець? Якi струни
розворушив у серцях знедолених, що повiдав ©м, чому доброму навчив ©х? Що
створив для них? Поеми "Текiнка" й "Бурятка", сотнi пiвтори вiршiв та
перекладiв, кiлька дрiб'язкiв прозою, якi ще не побачили свiту i невiдомо
коли й побачать. Хiба все це варте вже того, щоб натягувати на себе мантiю
бояна? Ех, бояни, бояни. "Поэтом можешь ты не быть, но гражданином быть
обязан". Вiрно сказав славетний спiвець землi росiйсько©. Бути
громадянином, жити болями й муками працюючо© громади - ото i плуг, i
молот, i арфа кожного з нас. Узявшись за перо, мусиш пам'ятати це.
Плуг, молот. Чи ж зможеш ти з тво©м здоров'ям орудувати ними? Хоча б
так, як орудують iншi? Зможеш? Та й чи знайдеш у собi сили зректися пера?
I загалом, чи на ту дорогу ступа ш? Затуманенi байраки, колючi терни, дощi
i спека, iнодi роздорiжжя...
А Микола Ожигов, якось прочитавши в Олександрiвському централi
"Текiнку" й уривок з перекладу "Шiльйонського в'язня", сказав: "Ти, Павле,
не Байрон i не Шевченко. Словом, поки що не справжнiй поет. Але можеш i
повинен стати справжнiм. В тобi божа iскра. Отож роздмухуй ©©..."
Можеш... Мусиш... Миколо, друже мiй душевний, друже щирий. Невже тепер
розлучать нас з тобою? Це важко й уявити собi.
А де ж то Ромасик зараз? Що поробля i як почува себе? Чи вже вивели
його з Павлодара, чи не кара ться в тюрмi? Писав, сподiва ться етапу на
Iркутськ, отже, скорого побачення з усiма балаганцями. Та минуло вiдтодi
майже два мiсяцi, але нема нi його самого, нi хоча б листа. Або знову
встругнув якусь штуку, як ото в Тюменi[20], i заробив карцерний режим з
забороною листуватися, або ж десь мандру . Куди попровадять Михайла, яку
дiрку знайдуть для нього? Невже нiколи не доведеться зустрiтися з ним? А
треба, дуже треба. При зустрiчi можна буде розповiсти, чому i як саме
прилучили його до балаганцiв i судили заочно, чому вiн, як i вони, отримав
спершу чотири роки каторги, а потiм поселення в Схiдному Сибiру. Вiн же,
мабуть, i не вiда того, що тут невiльно прислужився йому його друг Павло.
Все це ма з'ясуватися. Ой Михаиле, Михайлику...
3_
Пiсля снiданку хлопцi взялися за роботу на подвiр'©. Ожигов величезним
колуном рубав дрова, що ©х Кранiхфельд носив до повiтки, а Грабовський,
замашно орудуючи лопатою, прокладав у глибокому снiгу тунель вiд будинку
до хвiртки. Василина Маркiвна, що допомогла жiнкам розвiсити випрану
бiлизну, не могла намилуватися дружною роботою сво©х квартирантiв.
Особливо подобалась ©й вправнiсть Миколи.
- Бачу, ви, паруб'ята мо© хорошi, занудилися по дiлу, - говорила,
визбируючи трiски. - То добре, бо ж праця - вона всьому голова. Хто вмива
руки вiд не©, той, хай йому... Зате в обiд ми почасту мо вас варениками й
тутешнiм киселиком. Бiжiть-но, Соню, подивiться, що в нашiй печi дi ться,
чи не вичахла. Ви, Лiно, полiзьте на горище i наберiть там, у дiжi, що
бiля коминка, ягiд, а я зараз принесу вiд сусiдки сиру. Перепочиньте
Павле, трохи та не докопуйтесь до само© землi, бо тут стiльки понадувало,
що й до весни не розчистите.
- Так, так, Василино Маркiвно, учiть молодих, аби знали, - донеслося
вiд ворiт. - Знаного за плечима не носити.
Грабовський побачив у хвiртцi Вiташевського.
- А ви вже, значить, хазяйну те, - продовжував той. - Ну, як воно тут,
хлопцi й дiвчата? Не дуже ремству те на мене за квартиру?
- Та що ви, Миколо Олексiйовичу, ми з Василиною Маркiвною наче... -
почав було Кранiхфельд, але гiсть перебив його.
- То й добре, коли задоволенi. А я, Павле Арсеновичу, прийшов виконати
свою обiцянку. Навiть захопив деякi новi матерiали про Монастирiвку,
залишу вам, почита те. Цiкаво. То пiдемо? Ви, Василино Маркiвно,
вiдпустите ©х на годину-двi?
- Я? - стенула плечима стара, i блiдий рум'янець заграв на ©© колись
вродливому лицi. - Таке скажете. Хай iдуть, як треба, роботу можна й потiм
закiнчити, а про обiд я подбаю сама. Кидайте, хлопцi. Коли вже вiзьметься
за вас наш Микола Олексiйович, то... Тiльки не дуже барiться там, бо
вареники...
Через якийсь десяток хвилин балаганцi вже поминули губернаторську
резиденцiю, котра мiстилася недалеко вiд обласного полiцейського
управлiння. Вiташевський розповiдав майже про кожен будинок.
- Це наша магiстраль, головна вулиця, i назива ться Великою Таке
наймення, правда, пасу хiба що до ©© ширини, бо сама вона куценька й
обшарпана, мов старець. Нема кому дбати про мiсто. Всiлякi там осташкiни
клопочуться не так iнтересами цього убогого краю, як власними гаманцями та
ще тим, щоб дужче допекти нашому братовi.
На мить спинилися бiля будинку, на дверях якого красувалося "Якутские
епархиальные ведомости".
- Тутешня газета, - пояснив Вiташевський. - Також дме в осташкiнську
дудку.
Його не дослухали, бо всi звернули увагу на кремезного чоловiка з
вилицюватим лицем i занадто виряченими, нiби пiдпухлими, очима, що вийшов
з редакцi©. Здивував насамперед його одяг: пальто з ведмежо© шкури,
горноста ва шапка, хутрянi рукавицi, а при боцi - невеличкий тесак у
пiхвочках, облямованих срiблом. Вiн, очевидно, збагнув, що перед ним
полiтичнi засланцi, бо хижо глянув на них, обiйшов i поплентав до
розцяцькованих саней посеред вулицi.
- Оце так бурмило, можна й без рушницi посилати на ведмедiв, - подав
голос Ожигов- - У вас, Миколо Олексiйовичу, i такi водяться?
- А чому б ©м не водитися? . Поживете - самi побачите. Мiсцевий тойон
з якогось улусу. Видно, з ясачникiвського[21] колiна: то ж ©м цар дарував
такi тесаки за справний збiр податкiв. Вони, грабуючи мисливцiв, постачали
йому хутро, за яке вiн на вропейських ринках лупив мiльйони, а ©м за те
дарував тесачки. Вони, зна те, гордяться тими дарунками не менше, нiж
польська шляхта сво©ми гербами. Якраз на таких, як оцей, i спираються
всiлякi осташкiни та ©х брехливi "вiдомостi". От ми й прийшли.
Подвiр'я Монастирьова, де чотири роки тому сталися трагiчнi подi©[22],
справляло гнiтюче враження. Замiсть хвiртки зяяла велика дiрка, а сама
хвiртка валялася на снiгу. Горiшнiй завiс одно© половини брами був
вирваний, i вона хиталася пiд вiтром, жалiбно поскрипуючи.
- Бачите, що коять осташкiни, - заговорив Вiташевський. - Наче поперек
горла сто©ть ©м Монастирiвка, очi мозолить, ладнi й слiд затоптати.
Минулого лiта вночi хтось i вогнище розклав бiля самого ганку. Добре, що
люди уздрiли й погасили, а то все спопелiло б. От бузувiри. Ну, правду
казати, нас осташкiни теж побоюються, бо пiсля того вогню ми зняли бучу.
Так i заявили: якщо вони спалять або зруйнують цей будинок, то запротесту
все сибiрське заслання i про новий злочин знатимуть скрiзь. Трохи було
нiби притихли, а зараз знову починають.
Поставили хвiртку на завiси, висторцювали браму, взяли ©© на засув i
лише тодi рушили до будинку, що стояв у лiвому кутку подвiр'я. Вiн
невеличкий i зовсiм занедбаний, але ще мiцно трима ться на землi, вигляда
навiть грiзно, неначе готовий дати одкоша всякому, хто зважиться напасти
на нього. На дверях висить колодка, дво вiкон заскленi, а iншi, з
причiлля й затилля, щiльно позабиванi дошками.
Перед ганком спинилися, поскидали шапки i, трохи постоявши з похиленими
головами, почали оглядати мiсце кривавих подiй, якi привели балаганцiв у
Якутiю.
- Вцiлiли? - показу Грабовський на заскленi вiкна.
- Нi, - вiдповiв Вiташевський. - То вже ми самi повставляли, а решту
позабивали.
- Тут не живуть?
- Як бачите. З мiсцевих нiхто не хоче, аби не мати докуки вiд
осташкiнцiв та вiдвiдувачiв, якi частенько сюди заглядають, ну, а
засланцям полiцмейстер не дозволя . Звiсно, треба, щоб хтось таки
поселився: хоча б не допускав руйнацi©, та, може б, i осташкiни не так
збиткувались. Ми з Зубриловим уже клопочемося про дозвiл розташувати тут
музей. Але мiсцева влада опина ться, бо розумi , куди воно хилиться.
- Всередину заглянути б, - просить Новаковська.
- Зараз. То ми зачинили, аби нiхто тут не лазив, доки ведемо торги з
полiцмейстером.
Вiташевський одiмкнув колодку. Через порожнi сiни потрапили в першу, а
потiм i в другу кiмнату. Скрiзь слiди спустошення. Пiдлога майже вся
зiрвана, а земля перерита. Бiля розвалено© печi сто©ть диван з високою
спинкою, люто пошматованою. Поруч валяються уламки столу, стiльцiв,
череп'я, заплямлене кров'ю, перетлiле ганчiр'я, розiрванi ланцюжки ручних
кайданiв, а пiд стiною, коло вирубаного плiнтуса, - розтолочений маленький
черевичок.
Софiя Новаковська ступнула до черевичка, схилилася над ним i,
здавалось, скам'янiла.
- Мабуть, Гаусманово© донечки, - тихо поясню Вiташевський. - Гаусман,
Альберт Львович. Уявiть собi чоловiка, який, уже знаючи свiй смертний
вирок, крадькома, щоб не помiтили дружина й донька, позирав через грати на
шибеницю, яку майстрували для нього, а тим часом думав над законами
природи, жорстоким якутським клiматом i ще жорстокiшим судочинством
царсько© iмперi©. I розважав маленьку доньку, аби не нудилася в похмурiй
камерi, - оповiдав ©й казки, смiшнi дитячi вiршики, заплiтав неслухнянi
кiски.
Голос Вiташевського тремтить, вiдлунюючи жалiбними нотками. Жiнки
витирають хусточками сльози, Кранiхфельд i Ожигов дихають, немовби
придушенi важенною брилою, а Грабовський прикипiв гарячим поглядом до
поколупано© кулями й багнетами стiни i не може дати сво му серцю ради.
Уявiть собi. Справдi, iншим балаганцям важко уявити будь-котрого з
монастирiвцiв, а от йому легко. Бiльшiсть з них вiн не лише бачив, чекаючи
в Бутирках весни, а потiм першо© арештантсько© партi© в Сибiр. Разом з
ними йому довелося ©хати у вагонi до Нижнього Новгорода, далi Волгою та
Камою пливти на тюремнiй баржi, де вiн написав i подарував на спогад
вгенi© Шефтель вiрш... Говорили, радилися, сперечались. Лев Матвiйович
Коган-Бернштейн, його мила дружина Наталя Йосипiвна, безстрашний Микола
Львович Зотов, дотепний поет Шур, iншi. Хiба можна забути i не уявити ©х
живими навiть через десятки, сотнi рокiв?
- Миколо Олексiйовичу, - зверта ться Улановська, трохи вгамувавши
сльози, - розкажiть нам, як усе те вiдбулося.
Вiташевському, видно, важко говорити, бо кiстлявi пальцi дрiбно
тремтять, протираючи скельця окулярiв.
Жив вiн тодi в улусi, але часто при©здив до мiста, бачився з Ноткiним,
який квартирував у Монастирьова, з Подб льським, Гаусманом,
Коганом-Бернштейном, а з Миколою Зотовим та Мiнором був на дружнiй нозi.
Вiд них, звiсно, знав i про нелюдський наказ Осташкiна, i про той протест,
що готувався. Та хто ж мiг передбачити, що воно ско©ться так нагло й
трагiчно.
Вiн саме гостював у селi Павловському. Вранцi двадцять другого березня
прибiг до його приятеля Гейман, який вiдбував там сво поселення, i
сповiстив, що Осташкiн сьогоднi збира ться розправитись з непокiрними
якутськими засланцями. Приятель, недовго роздумуючи, запрiг конi, i вони
рушили, однак, поки добралися, тут уже лилась кров. Марно намагались
проскочити в подвiр'я - воно кругом було оточене козаками й городовими.
Чули стрiлянину, брутальну солдатську лайку, жiночий i дитячий лемент.
Раптом з хвiртки вихопився Осташкiн, зiгнутий у три погибелi,
переляканий. Обома руками тримався за груди. Слiдом за ним мчали офiцери
Карамзiн та Важев. Добiгши до пiдводи бiля ворiт, вони посадили
вiце-губернатора на не© i щодуху погнали в управлiння. Потiм з'ясувалось,
що Зотов послав навздогiн Осташкiну двi кулi, одна з яких, влучивши в
гудзик, завдала вiце-губернаторовi легко© контузi©, а Важев i Карамзiн,
мабуть, просто скористалися цим, аби врятувати власнi шкури.
Лише коли вщухла стрiлянина, а солдати трохи вгамувалися, народ
розштовхав пiд ворiтьми козакiв i увiрвався в подвiр'я. На землi лежали
тiла Ноткiна, Муханова, Шура i Пiка. Бiля ганку хрипiв i корчився в тяжких
конвульсiях Подб льський, але до нього не допускали солдатськi багнети. З
будинку доносилися стогiн i ридання - там Наталя Йосипiвна подавала першу
допомогу пораненим - чоловiковi, Фундаминському, Мiнору, Зотову й Софi©
Гуревич. Остання була вся поколота i невдовзi померла.
Нi Осташкiн, нi Карамзiн, нi Важев бiльше не повернулися. Завершити
справу, очевидно, було доручено полiцмейстеру Сухачову, бо вiн згодом
появився з десятком городових i трьома порожнiми пiдводами. Вигнавши людей
з подвiр'я, солдати й городовi пiд його орудою скидали трупи на однi сани,
на другi - тих, якi вже не могли йти, а на третi - все, що вигребли з
житла Ноткiна. Живих i легко поранених вишикували за саньми, i жалiбна
процесiя посунула до тюрми.
Тодi розгнiвив мiсцеву владу також син Василини Маркiвни. Чоловiк вiн
чесний, душевний, як i його мати. А такi, звiсно, не подобаються
начальству. Уже на вулицi Подб льський, який лежав з тiлами забитих,
востанн застогнав, рвучко пересмикнувся, i голова його впала на снiг. Не
витерпiв Клим, що йшов у солдатському-козацькому кiльцi, вилаявся, передав
на мить свою рушницю сусiдовi i пiдтягнув мертвого героя на сани. За те
його мало не судили, а потiм виперли в улус.
- А оце, - показу Вiташевський на зiрвану пiдлогу та пошматовану
обшивку дивана, - полiцiя нако©ла вже потiм. Сподiвалася, певно, що Ноткiн
тут понаховував чогось, що знайде якiсь матерiали для свого ганебного
судилища. Осташкiни все роблять, щоб заплямувати славну Монастирiвку,
викорiнити й згадку про не©, але всього цього ©м уже не бачити, як свинi
неба.
4_
Меморiальний музей, до якого сьогоднi завiтали балаганцi, мiстився в
однiй кiмнатi. Вона не така вже и мала, але музе вi в нiй зовсiм тiсно:
експонати висять на стiнах, лежать на столах i навiть на пiдлозi. Посеред
кiмнати вiльного мiсця так мало, що вiдвiдувачам нiде обернутися.
Зубрилов хвилювався, аж червонiв, наче був не поважним
консерватором[23], чоловiком з посрiбленими скронями та помiтним черевцем,
а початкуючою вчителькою, яка пiсля закiнчення жiночих курсiв уперше
переступила порiг класу. Забувши про дбайливо вистругану указку, що
стирчала з халяви повстяка, вiн схилявся майже над кожним експонатом i
розповiдав не лише про його змiст та iсторичну вартiсть, а й про те, ким i
коли подарований музе вi. В тiй квапливiй i непослiдовнiй розповiдi було
стiльки захвату й сердечного вогню, що ©© не змiг би спокiйно слухати
навiть той, хто нiколи не цiкавився минулим,
Балаганцi вже не так оглядають експонати, як дивляться на збудженого
оповiдача, хоча й серед експонатiв цiкавi i привабливi. Он на жердцi
висить пара жiночих чобiточкiв: вони без пiдборiв i закаблукiв, а халяви й
витяжки тонко вигаптуванi слiпучо яскравим бiсером. Поряд з ними - вельми
гарна хутряна одежа.
. - А оце тiльки сьогоднi принiс, - показу Зубрилов на, купку
кольорових мiнералiв пiд стiною. - Ще не встиг виготовити бирочки. Звiсно,
експонатiв у нас поки що мало, - нiби вибача ться, що не може повнiстю
задовольнити сподiванку гостей, - але, повiрте менi, згодом буде багато.
Зараз саме мина , - висмикнув з бiчно© кишенi сюртука схожий на цибулину
годинник i поглянув на циферблат, розцяцькований римськими цифрами, -
мина один рiк, вiсiм мiсяцiв i три днi, як ми врочисто нарекли цю кiмнату
музе м. Тодi мали сiмсот шiстдесят чотири експонати, а тепер уже лiчимо
двi тисячi дев'ятсот дев'яносто сiм, включаючи i роздобутi сьогоднi. I,
дума те, влада дба ? Навпаки - дорогу перегороджу . Люди допомагають. Самi
приносять усе, що, на ©х гадку, гiдне увiчнення. I з мiста, i з улусiв,
навiть з найдальших наслегiв. Народ, зна те, любить рiдну землю, свою
iсторiю, гордиться нею i хоче, щоб його нащадки не думали, нiби вони якiсь
безбатченки.
- Хай тi нащадки, якi колись милуватимуться нашим музе м, - вставив
Костюрiн, непомiтно зайшовши до кiмнати, - завдячують оцьому славному
дiдусевi, - i показав на масивну волячу голову, що стояла окремо на мiцнiй
дерев'янiй пiдставцi.
- А так, так, Вiкторе Федоровичу, - жваво пiдхопив Зубрилов.
Вiн пiдiйшов, поклав руку на лоба, нiжно погладив, мов живу скотину,
заглянув у темнi орбiти, де колись були очi, навiть протер ©х хусточкою.
- Справдi, йому мають дякувати нащадки, бо все з нього почалося. Ми
недарма назвали його дiдусем нашого музею.
Було це чотири роки тому. Тодi Зубрилов мандрував по Вiлюйщинi,
записуючи з народних уст олонхо - епос якутiв. За©хав також у Вiлюйськ.
Ночуючи в Семена горова, побачив у його юртi цю голову i запитав,
звiдкiля вiн роздобув. Хазя©н i каже: знайшов, копаючи яму пiд весняну
земляну симу[24]. I тi © само© митi заро©лася в Зубрилова думка про музей.
Захоплений нею, всю нiч не спав, а коли вранцi висловив ту думку горову,
той подарував йому голову: менi вона, мовляв, без надоби, а там служитиме
доброму дiловi. Ну, Зубрилов, звiсно, забрав.
За©здив тодi в Мархiнський, Батурський, Намський та iншi улуси i
скрiзь, де тiльки випадала нагода, вiв мову про майбутнiй музей, а голову
показував, як свiдчення того, що заснування музею вже почалося. Люди
вiдгукувались гаряче i не скупилися. Тодi вiн привiз у Якутськ близько
сотнi дрiбних речей - хатнiй посуд, мiнерали, вироби з кiсток, дерева,
каменю й слюди.
- Багато допомогли й нашi засланцi, а надто Вiктор Федорович та Микола
Олексiйович.
- То вже зайве говорите, - зашарiвся Костюрiн.
- Чому ж, Вiкторе Федоровичу? Зовсiм не зайве, - наполягав Зубрилов. -
А пригаду те, як ви з Миколою Олексiйовичем захопилися, коли я звiрив вам
свою iдею, як самi ходили до людей i збiльшили кiлькiсть експонатiв на
одну чверть? Не вiдпирайтеся... Бачу, бачу, - звернувся вже до балаганцiв,
- як Вiктор Федорович та Микола Олексiйович люблять наш музей. Хоч i не
служать у _нас а щодня заходять. I майже кожного разу не з порожнiми
руками. Ану, Вiкторе Федоровичу, вивернiть-но сво© кишенi, покажiть, що
принесли.
- Нiчого особливого, - поморщився Костюрiн i простягнув консерваторовi
срiбне стремено. - Це вiд старовинного якутського сiдла.
- От бачите, - ще бiльше запалився Зубрилов, милуючись новим
подарунком. - Спасибi. А хiба ж, скажiть, без вас та Миколи Олексiйовича я
придбав би оту модель?
- Не поспiшайте, - посмiхнувся Костюрiн. - Ви ще ©© не придбали.
- Еге, не придбали, але тепер, зда ться, вже вирiшено.
Зубрилов не може стриматись, щоб не розповiсти вiдвiдувачам про новий
експонат, яким скоро ма поповнитися музей.
тут в одних людей, виточена ще ©х покiйним дiдом, модель старовинного
острога, одна з башт якого ще й досi височить на околицi мiста. Тiй моделi
навiть важко скласти цiну, бо в нiй, можна сказати без перебiльшення,
генiально виявилася висока обдарованiсть i майстернiсть якутiв у рiзьбi по
кiстцi. Вдумайтеся лише: вся вона зроблена з кiстки у формi квадрата,
рамена якого мають не менше по пiвтора аршина. В кожному кутку i
посерединi рамен, що являють собою фортечнi стiни, - башти, яких аж вiсiм.
I все це вирiзьблено так тонко, з таким умiнням i любов'ю, що дивишся на
нього, як на нерукотворне чудо. Якого терпiння, яко© наполегливостi,
скiльки зусиль треба було, щоб довести все те до тако© дивовижно©
досконалостi I
- От вам i дикi племена, iнородцi, як обзивають царськi чиновники
якутiв, евенкiв, чукчiв, юкагiрiв та iншi народи Далеко© Пiвночi. Нi, я не
спинюсь нi перед чим, а та модель таки стоятиме тут. Бо так мислю собi:
кожен з нас, потрапивши в силу лихих обставин сюди, повинен зробити щось
корисне для людей, для цього багатого, а водночас i дуже бiдного краю.
Тiснота в нас, як самi бачите, величезна.
- А як же з будинком Монастирьова? - запитав Ожигов.
- Ви вже зна те про наш задум?
- Микола Олексiйович розповiдав.
- Задум гарний, та нема пуття, - зiтхнув Зубрилов. - Зда ться, нiчого з
того не вийде. От хай скаже Вiктор Федорович, скiльки ми оббивали пороги в
обласному та мiському управлiннях, але все марно. Не хочуть i слухати,
навiть сердяться, коли заводиш мову про те. Обiцяють видiлити тут нам ще
одну кiмнату. Ну, та хоча б уже це...
5_
Людей зiбралося до Вiташевських чималенько. То були все полiтичнi
засланцi, а також двi якутськi родини - сусiди господарiв. Декого з них
балаганцi вже знали, але бiльшiсть бачили вперше.
Слухаючи розмови, жарти, що лунали звiдусiль, Грабовський крадькома
розглядав наймолодшу серед гостей пару, що сидiла з протилежного боку
столу i не брала участi в спiльнiй балачцi. Це, як виявилося, були
Гаврилови, найближчi приятелi Вiташевських. Вiн - худенький, з
клинцюватими залисинами, гострими рудуватими вусиками i надмiру блiдий.
Вона йому нiби й не пiд пару, бо повна молодечо© сили, наче розквiтла
троянда, i чимсь нагаду Сигиду. Чим саме - не можна й збагнути. Адже
зовнi вони зовсiм не схожi одна на одну: та була смаглявою, з волошковими
очима i свiтлим волоссям; у цi © лице бiле, аж просвiчу ться, неначе
тонкий порцелян, коси чорнi-чорнi, а брови ще чорнiшi i з яскравим
вiдблиском. О, либонь, нарештi уловив - ©х спорiднюють очi, i не кольором,
нi, а тi ю глибиною, якiй, зда ться, кiнця-краю нема. Невже й ця, як
покiйна Надiя, полiтичний борець, присвятила себе великiй справi?
Роздуми Грабовського перебив господар дому, певно, й не вiдаючи того.
- Дорогi гостi, - пiдняв вiн чару. - Велике вам спасибi за те, що
завiтали до нашо© хати i зiгрiли ©© сво ю ласкою. Дозволю собi вiд усього
тутешнього заслання сердечно привiтати тих, якi слiдом за монастирiвцями
пiднесли голос протесту проти самодержавно© деспотi© i за це зазнали
тяжко© кари. Славнi балаганцi, ваш мужнiй приклад запалив смiливiстю
мiльйони сердець на боротьбу за волю. Наслiдки ваших безстрашних дiй
особливо добре вiдчули ми тут. Доти нiчим не обмеженi, свавiльнi й
нахабнi, тутешнi полiцейськi властi, довiдавшись про ваш протест, про той
розголос, якого вiн набрав не лише в Росi©, а й за кордоном, ураз
принишкли. Ми вiльнiше дихнули i цим завдячу мо насамперед вам.
На знак згоди з господарем всi гостi пiдвелися.
- Тепер слово за iменинниками, - подав голос Олекса Макаревський.
Балаганцi перезирнулися. Кранiхфельд недвозначно наступив пiд столом на
ногу Грабовському, а Ожигов, запеклий противник будь-яких та мниць,
сказав:
- Це ми доруча мо Павловi Арсеновичу. Вiн у нас - поет, мастак на
промови, а до того ж був iнiцiатором i натхненником нашого протесту.
Його мову заглушили дружнi оплески. Вiд них Грабовський розгубився.
Почував себе до того скованим, що насилу одiрвався вiд стiльця.
- Милi друзi, - почав, ледве стримуючи хвилювання. - Хочу перш за все
сказати, що Микола Олександрович завiв вас в оману щодо мо©х скромних
лiтературних спроб i мо © ролi в органiзацi© протесту... Все це вiн
занадто перебiльшив.
- От тобi й ма ш! - розвiв руками Ожигов. - Адже тут живi свiдки, i
на судi ти, Павле, говорив, що не тiльки писав нашу вiдозву, а й розсилав
©© сам i що вiдповiдальнiсть за не© повнiстю береш на себе. Було таке?
- Було! - разом потвердили Улановська, Новаковська i Кранiхфельд.
Довкола столу знову пролунали гарячi оплески. Але тепер вони не
сковували, а пiдбадьорювали Грабовського:
- А хiба ти, Миколо, ти, Евелiно, ти, Вiтю, та наш покiйний Володимир
Iванович не так само говорили, намагаючись зменшити кару для iнших? Не
будемо зараз вимiрювати й порiвнювати нашi заслуги. Хочу сказати iнше.
Мене, як i мо©х товаришiв, глибоко зворушила. та велика й душевна увага,
якою оточили нас тут. I не лише в гостиннiй господi Миколи Олексiйовича.
Вiн якусь мить помовчав i продовжив:
- У нас ще вчора жеврiла надiя, що губернатор дозволить нам залишитися
в Якутську, жити разом з вами. Але сьогоднi вона лопнула, як мильна
бульбашка, бо нам уже оголосили мiсце поселення: я, Вiктор Павлович,
Евелiна Людвигiвна - на Вiлюйщинi, а Микола Олександрович i Софiя Юхимiвна
- на Верхоянщинi. На нашi домагання не зважили: не дозволили усiм п'ятьом
мешкати вкупi. Отже, розлука неминуча, вона скоро настане. Одначе тим, хто
ще зараз вершить нашi долi, доведеться переконатись, що роз' днати нас ©м
не вдалося i нiколи не вдасться: навiть перебуваючи в рiзних мiсцях, за
сотнi, за тисячi верст одне вiд одного, нашi серця завжди будуть разом. I
в цьому наша сила, запорука того, що хай не завтра, не пiслязавтра, хай
пiзнiше, але ми таки переможемо. Давайте ж вип' мо за безсмертя тих, якi
чесно полягли на тернистих дорогах людського поступу, за торжество добра
над злом.
До сво © чарки Грабовський тiльки пригубився. Це завважив Костюрiн,
який сидiв лiворуч вiд нього.
- То вже не дiло, - нахилився до вуха Грабовського. - Ви й попереднього
разу не пiдтримали компанiю, але зараз, виголосивши такий тост, ухилятися
не личить.
- Нi, Вiкторе Федоровичу, я не ухиляюсь, проте випити не можу.
Спиртного взагалi не вживаю, як i не палю.
- Це така ваша релiгiя?
- Зовсiм не релiгiя, а так уже склалося. Колись палив, iнодi мiг також
випити чарку. Але ж я майже вiсiм рокiв просидiв у тюрмах i нi вiд кого
передач не мав, крiм хiба що вiд сестри й брата в Харковi. Де ж би мав
дiставати тютюн чи горiлку? Довелося просто вiдучити себе, i зробити це
було не важко. Ну, а зараз, при мо©й хворобi, зайва краплина спиртного або
навiть запах цигаркового диму завдають менi таких мук, що бодай i не
згадувати.
- Даруйте за недоречний жарт. Я, власне, хотiв про iнше. Маю до вас
прохання. Термiн мого заслання тут скоро закiнчу ться. Думаю ©хати звiдси
в Тобольськ i взятися там за редагування газети "Сибирский листок",
офiцiйним видавцем яко© числитиметься моя дружина. Хочу просити вашо©
згоди, щоб ви, живучи на Вiлюйщинi, були нашим постiйним кореспондентом.
Як дивитесь на це?
- Можу лише подякувати за увагу i постараюсь задовольнити прохання.
Вас, очевидно, цiкавитимуть насамперед мiсцевi матерiали?
- Звичайно, однак не тiльки вони, а й iншi, в тому числi й лiтературнi.
6_
Дiла не бракувало всiм. Але найбiльш мала його Василина Маркiвна. Бо
вже ©© пожильцям видали в управлiннi грошi на дорогу. Повернувшись з того
триклятого управлiння додому, довго радилися, як приготуватися в дорогу,