Сиротюк М.. Забiлiли снiги

про це ще побалака мо, а тепер частуй ча м.
***
Розпрощавшись на краю наслега з Кранiхфельдом, Грабовський повертався
додому мов зачарований. _Не _помiчав нi дошкульно© мряки, що сiялась густо
й настирливо, нi хлюпотливих калюж пiд ногами, нi навiть вузенько©
вулички. Ввижалися лише чорнi коси та карi очi, пойнятi далеким i мрiйним
полиском. Буйне шумовиння волосся поволi розплива ться i тане, а тихий
мерехтливий зорепад великих очей, зда ться, огорта душу, i вона млi в
його шальних обiймах, захлина ться солодкими муками
Ольга. I чого так забилося серце тодi, коли Вiктор сказав, що Гаврилови
у Вiлюйську? Чому? Ну, сподобалась тобi жiнка, дуже сподобалась, запала в
кожну фiброчку твого ства. Може, тому, що чимось нагаду твою незабутню
сестроньку. Може. Але ж ти так мало зна ш ©©: всього кiлька разiв
бачились, а розмовляли ще менше. До того ж замiжня вона. Сам помисли над
цим. Помисли!
Та думки каламутяться, як i оте звабне й хистке марево кiс. Де там
зараз зiбрати ©х докупи, зладити, спрямувати? Вона, одна вона - Ольга.
Вiн не споруджу собi якихось фантастичних замкiв, нiчого не
розрахову , не плану , не сподiва ться фатального збiгу обставин: вона
потрапля у велике нещастя, вiн дола незмiрнi перепони, ряту ... Нi. Хоча
б зрiдка бачити ©©, чути голос... Така сподiванка жеврiла саме в той час,
коли обдумував i писав клопотання дозволити йому пере©хати в Якутськ, а
тепер... Якби ж то знаття, що так вийде, то лiпше просився б у Вiлюйськ.
Бiля Байбалових ворiт побачив коня i здивувався - невже новi гостi? У
вершниковi, який тупцяв перед юртою, пiзнав симпатичного конюха
Мархiнсько© управи.
- Я, Павле Арсеновичу, - сказав той уже в юртi, - на хвилинку заскочив.
- Таке спiшне дiло, що пiд плютою добиралися?
- Нiби не таке й спiшне, але нашому головi не терпиться. Все хоче
збутися вас.
- Звiдси?
- Так. Ви, зда ться, клопотались про пере©зд у Якутськ?
- Так, а що?
- Прийшла вiдповiдь з Iркутська. Генерал-губернатор дозволив вам
пере©хати, але не в Якутськ, а до Вiлюйська.
- У Вiлюйськ? - не повiрив сво©м вухам.
- Еге. Коли не захочете - можете й не ©хати. То вже ваш клопiт. Але я б
не радив вам лишатися тут.
- Чому?
- одна причина. Тому й за©хав.
Десь мiсяць тому староста Югай надiслав головi Мархiнсько© управи
Попову скаргу, в якiй ремству на Грабовського. Засланець, мовляв, не
покаявся, продовжу сво© витiвки. Самочинно, не питаючи дозволу, ходить у
сусiднi наслеги, до таких, як сам, злочинцiв. Вони вiдвiдують його, i
невiдомо, про що розмовляють. Очевидно, знову ведуть протиурядову
полiтику. До нього в юрту вечорами сходяться й бордонськi барахсани, там
вiн ©м щось говорить та вичиту з книжок, пiдмовляючи до непослуху.
Староста просить голову управи зробити трус у Грабовського, а всi
самочиннi походеньки, зустрiчi й зборища суворо заборонити.
Захар Попов, чоловiк хитрий i нерiшучий, довго сушив собi голову над
тi ю скаргою. Не знав, що робити з нею, чи переслати ©© окружному
справниковi, чи викликати до себе Грабовського i побалакати з ним. Так нi
до чого путнього й не дiйшов, а тим часом з Вiлюйська привезли циркуляр
генерал-губернатора. Голова управи дуже зрадiв - халепа сама впала з
плечей.
- От i погнав мене передати старостi генерал-губернаторове повелiння,
ну, а я самохiть тихенько забiг до вас. На цьому бувайте здоровi.
- Зачекайте трохи, хоч перекусите, - заклопотався Грабовський.
- Нi, нi, дякую. Треба поспiшати до Югая.
- Спасибi, чоловiче добрий, велике спасибi.
- Нема за що. Аби тiльки вам пiшло на краще.

16_

Гострий запах прiло© глини, що пiдсихала на тiльки-но складенiй печi,
дратiвливо лоскотав у носi, дурманив i стомлював. Полишивши писання,
Грабовський вмостився бiля тепло© груби i почав гортати свiжу книжку
"Народу", яку отримав вiд Павлика в день вiд'©зду з наслега i встиг лише
нашвидку переглянути. Але й читати не хотiлось. В пам'ятi ро©лося все
пережите за останнi тижнi.
"Весiлля" Вiктора та Евелiни не вiдбулося, в чому значною мiрою завинив
також вiн, Павло. Як тiльки раптовий мороз скував плюту, а земля вкрилася
снiгом, Грабовський на Арамаанових нартах помчав у другий Mapхiнський
виселок.
Кранiхфельди радiсно стрiли його, але коли почули про циркуляр
генерал-губернатора та Юга©в донос, то стривожились i засмутилися. Хоч як
важко було розлучатися з найближчим другом, вони все ж одностайно радили
скористатися дозволом.
- дь, Павле, - говорила Евелiна. - I не зволiкай. Бо вже як той
осоружний староста в'©вся, то вiд нього не одкараска шся. Буде паскудити
тобi, де тiльки зможе, сам добре зна ш цих чиновних башибузукiв.
- Та дивись, не цурайся нас, - докинув Вiктор. - Коли буде в чомусь
потреба, подавай звiстку, ми ж ма мо сво хазяйство - допоможемо. А
"весiлля" справимо пiзнiше, ©дь.
Грабовський послухався дружньо© ради. Повернувшись вiд Кранiхфельдiв,
почав готуватися до вiд'©зду. Тихцем рихтував сво© пожитки, запасався
харчами на дорогу, чекаючи, доки Югай офiцiйно сповiстить розпорядження з
Iркутська. Але староста не сповiщав, наче не хотiв одпускати засланця з
свого наслега. За цей час вiн чогось двiчi ©здив до управи: може,
домагався дозволу зробити обшук у Байбаловiй юртi. Либонь, щось таке було,
бо коли нарештi покликав Павла до себе, то аж палахкотiв люттю. Ледве
процiдив крiзь зуби кiлька крижаних слiв.
Через п'ять днiв по тiй короткiй балачцi Грабовський побачив у
вiлюйському полiцейському управлiннi нового справника - Кочаровського - i
був при мно вражений. Порiвнюючи з Антоновичем, цей виглядав значно
старшим, здавався бiльш розважливим i людяним. Говорив тихо, теплим
грудним голосом:
- Ромась уже прибув, але зараз його в мiстi нема. Я доручив йому
зробити опис нашого округу, i вiн по©хав по улусах. Коли повернеться,
важко сказати, мабуть, у кiнцi тижня.
- А як з мешканням? - поцiкавився Грабовський.
- З житлом у нас погано. Тiснота страшна, особливо в юртах. А тут, як
на лихо, ще й люди прибувають. Ледве влаштував Гаврилових i Ромася, тепер
- ви, а вже отримав повiдомлення з _Якутська, що скоро при©дуть якiсь
Юделевський, Михайський i Кассiушi. Словом, можу порадити вам хiба що
таке. Недалеко вiд тюрми пусту колишня сторожка. Правду кажучи, пусту з
дурного дива: у нiй позаторiк застрелився поштмейстер. Вiдтодi вона й
виклика страх у вiлюйцiв. Темнота, зна те, забобони. Коли хочете -
поселяйтесь. Там, правда, ще треба докласти рук... Можете й сьогоднi
глянути.
Одвернувшись до вiдчинено© кватирки, Кочаровський гукнув:
- Генрик Адамович!
До кабiнету зайшов чоловiк, у якому Грабовський, на великий подив для
себе, пiзнав того, що принiс йому в iркутську тюрму звiстку про трагiчну
смерть Надi© Сигиди.
- Дулемба?! - пiдхопився з стiльця.
- Павло? - вигукнув у нестямi й колишнiй карiйський каторжник.
Якусь мить мовчки оглядали один одного, а потiм мiцно потисли руки.
- Ви знайомi? - здивувався Кочаровський.
- Знайомi, прошу пана, - ствердив Дулемба. - Зо двi години разом сидiли
в однiй буцегарнi. Оце зустрiч! Ти лише зараз, Павле, звiдтам?
- Нi, давненько вже, року пiвтора. Жив у Бордонському наслегу
Мархiнсько© управи, а тепер перевели сюди.
- Квартиру знайшов?
- Ще не шукав.
- То й не треба. Спинишся в мене. Пан справник дозволить?
Кочаровський не заперечував. Був навiть задоволений, що так просто й
легко вирiшилось з мешканням для нового полiтичного засланця. Але ще раз
нагадав про тюремну сторожку.
- За тим i покликав вас, щоб ви показали ©© Павловi Арсеновичу. Гадаю,
в нiй можна жити.
- О-о! - запалився Генрик Адамович, мов юнак. - З то© вартiвнi вийде
файна халупа. Завтра покажу, а зараз - до мене.
Кiмната Дулемби була невеличкою i на диво затишною, наче ©© доглядало
дбайливе жiноче око. Та найбiльше вабили Грабовського в нiй книжки, якi
купчилися не тiльки на столi й вiкнах, а й на пiдлозi. При мно вражав i
господар. У ньому, енергiйному, радiсно збудженому, тепер не було й слiду
тi © важко© морально© пригнiченостi, з якою три роки тому завiтав до Павла
в камеру iркутсько© кам'яницi. Навiть повен рот зубiв ма , видно, новi
вставив.
Запитанням, переказам не було кiнця. За ними й вечiр, i довга зимова
нiч спливли непомiтно. Бiльше говорив Генрик Адамович.
Виходець з дрiбно© шляхти, Генрик не пiшов узвича ною стежкою сво©х
дiдiв та батькiв. Не скiнчивши гiмназi©, юнак покинув ©© i став заробляти
собi шматок хлiба _на однiй з варшавських миловарень. Там i почалася його
житт ва школа. Читання заборонених книжок, знайомство з трудовим людом,
виступи з промовами на зборах. Перший арешт, два роки сидiння в тюрмi...
Пiсля ув'язнення - знову дiла. Ще цiкавiшi й iнтенсивнiшi. Людвиг
Варинський, Едуард Плоський, Тадеуш Рехневський, Дулемба фундують першу
польську партiю робiтникiв "Пролетарiат", створюють ©© центральний
комiтет, органiзовують каси допомоги безробiтним, агiтують живим i
друкованим словом, чинять праведний суд над царськими посiпаками,
налагоджують стосунки з петербурзькими та ки©вськими народовольцями...
А потiм - сталося це десять рокiв тому - прошумiли .масовi арешти по
всiй Польщi. До варшавсько© цитаделi кинуто було близько двох сотень
робiтникiв та iнтелiгентiв. Довго тривало слiдство. Власне, не слiдство, а
паскудна карикатура на нього. Пiдробка протоколiв, фiзичнi й моральнi
тортури над допитуваними, шпигунство, провокацi© пiдкупленi свiдки,
цiлковита зневага до голосу оборонцiв - чого там тiльки не було пiд
виглядом правосуддя. Жорстокiшого вироку навiть сам диявол не мiг би
придумати: чотири керiвники "Пролетарiату" - Петро Бардовський, Станiслав
Куницький, Михайло Осовський, Ян Петрусинський - зависли на шибеницi.
Двадцять п'ять пiшли на каторгу або в заслання. Крiм них ще тридцять три
зазнали нелюдсько© розправи так званим адмiнiстративним шляхом.
Дулембi дали тодi тринадцять рокiв каторги. Скоро вiн пiзнав ©© на
Карi. Майже двi тисячi днiв - робота, робота, робота, на ногах - кайдани,
в руках - прикована тачка. Стусани наглядачiв, хлiб, схожий на гранiт, суп
з гнилою рибою, позачерговi нiчнi наряди за непокiрнiсть Далi - дике
знущання над Лизаветою Ковальською, жiночий протест, смерть Надi© Сигиди,
самоотру ння Марi© Калюжно©, Марi© Ковалевсько©, Надi© Смирницько©, Iвана
Калюжного, Сергiя Бобохова, довгий етап до Iркутська.
--3 iркутсько© кардегардi©, - казав Генрик Адамович, кошлаючи бiлу
чуприну на головi, - погнали мене в акатуйську каторжну тюрму. Вона
нiтрохи не краща, нiж iркутська, та запiзнати ©© менi вже не довелось, бо
через пiвроку потрапив у вiльну команду. Згодом прибився сюди, тут
ошатувався. Про варiння мила забув. Знайшов собi iнше ремесло -
столярство. Роботи вистача . От i сьогоднi справник покликав перестелити
пiдлогу в однiй з кiмнат управлiння. Ех, Павле, були б руки, а мука для
них знайдеться!
***
Вранцi Грабовський та Дулемба оглядали сторожку, нараяну Кочаровським.
Вона як зловiсна потвора стояла на голомозому пiщаному горбi обiч високо©
тюремно© загороди. Вiкна повибиванi, дверi напiводчиненi, сiни
перегородженi снiговим заметом.
У двох ©© кiмнатах - теж косяки снiгу, що сво©ми вершечками сягають до
вiконних луток, а в третiй, яка колись, очевидно, правила за кухню, бiля
печi - купка сухих полiняк.
- Буде, пся крев, халупа, буде, - висловив сво задоволення Генрик
Адамович. - Зараз i почнемо. Ти, Павле, розпалюй у печi.
Поклавши барду на припiчок, Дулемба взявся викидати снiг. У
Грабовського ж не ладилося. Хоч дрова й добре горiли, але комин не
витягував диму. Довелось переносити палаючi полiна з печi в грубу, яка
виявилася справною й незабаром дихнула теплом.
Пiд кiнець тижня сторожка посмiхалася скляними шибками, i в нiй лунали
бадьорий перестук молотка та весела гембелева пiсня. То Дулемба
вистругував дошки для столу, а Грабовський збивав нове лiжко.
Надвечiр несподiвано прибiг Байбал. Був захеканий, наче змагався з
кимось наввипередки.
- Оце такi - кинув, переступаючи порiг. - Значить, при©хав i сам собi
хазяйну , а тобi, старий, - зась. Гарно, гарно. Чому ж ти, Павле, не
зайшов до Дабиита та не дав знати?
- Та я ж, бачите... - почав було Грабовський, але Байбал перебив:
- Бачу, бачу. Не мав часу, знаю. А я мав час у таку снiговицю
плентатися туди й назад?
- Ви були в наслегу?
- Авжеж. I вийшов звiдси саме в той день, коли ти при©хав сюди.
Приходжу, дивлюся - юрта порожня, побiг до Арамаана, а вiн каже... Я й на
нiч не залишився, поспiшив сюди.
Байбал пiдiйшов до лiжка, майже готового, поглянув i невдоволено
скривився.
- Хiба так роблять?
Грюкаючи бардою, вмить розiбрав лiжко, причiпливо оглянув стовпчики,
дошки, вирiзи та дiрки в них i, не сказавши й слова, почав знову збивати.
Грабовський та Дулемба, пораючись бiля столу, мовчки позирали на старого.
- От як треба! - радiсно вигукнув Байбал, зiбравши лiжко.
Потiм никав з кутка в куток, не знаючи, за що взятись.
- Ану, пустiть-но мене, - пiдступився до столу. - Бо й тут, бачу, не
буде дiла.
З ним не сперечалися. Стукнув молотком по однiй нiжцi, по другiй,
пiдсунув стiл до стiни.
- Отак потрiбно.
- Ми ж так i думали...
Клопотався вже iншим.
- Чому вона нидi , а не горить? - показав на грубу.
- Дрова сирi, тiльки позавчора привезли з лiсу.
- Сьогоднi принесу сухих з подвiр'я тюрми. Треба i в печi топити.
- Пробували, але вона димить.
- Сам вiзьмуся за не©, тiльки не заважайте...
Прийшовши наступного ранку в сторожку, Грабовський i Дулемба
здивувалися: посеред кухнi лежала купа цегли, а на мiсцi старо© печi
зводився пiдмурок ново©. Дабиит розмiшував глину в коритi, а Байбал
мурував. У цьому дiлi вiн був мастак.
- Бiльше вона не буде курiти, нi, - говорив, орудуючи кельмою.
I не помилився: в новiй печi дрова палахкотiли, як у паровознiй топцi,
а в кухнi й не пахло димом. Закiнчивши пiч, Байбал хотiв перекласти й
грубу. Ледве вiдговорили його. Тодi вхопився за iнше - поставити паркан
довкола сторожки.
- Не потрiбно, - умовляв його Грабовський. - Це зовсiм зайве. Не хочу
вiд свiту одгороджуватися.
- Тобi виднiш...
_
17_

Михайло Ромась увiрвався в хату, мов буря. Весь заснiжений, з
розчервонiлим лицем, вiн обхопив Грабовського дебелими руками й довго
мовчки тиснув до грудей.
- Ану, покажись, голубе сизокрилий, покажись, - заговорив нарештi,
трохи одступивши. - Нiчого! - вигукнув радiсно. - й-богу, нiчого! Вирiс,
посолiднiшав, вуса й борода як у Дiда Мороза, тiльки сивини браку . А я з
улусу. Заскочив до справника, щоб доповiсти, що повернувся, а вiн менi:
"Вами цiкавився Грабовський".
Павло задоволений сво©м другом. Незабаром шiсть рокiв, як вони
розлучилися. Так, так - шiсть рокiв, з яких бiля трьох проведено в тюрмах,
а Ромась, на додачу до всього, цiлий рiк мандрував - з Павлодара до
Вiлюйська. Проте здоровий, мiцний, як дубчак, i, зда ться, навiть
бадьорiший, нiж колись.
- Добре, Павле, що ти при©хав, що не огнiздився на Мархiнщинi, -
продовжував Ромась. - Тут ми з тобою таке закрутимо.
- Навiть?
- Побачиш. Якби ти знав, скiльки цiкавого в тому дiлi, котре доручив
менi Кочаровський! Побувши оце пiвтора мiсяця в улусах, повештавшись мiж
людьми, побачивши ©хн життя, я всiм серцем вiдчув, збагнув, як тутешн
суспiльство засмоктала темрява, як спритно орудують у цiй темрявi, немовби
щуки в морi, голови, старости, писарi, податковi чиновники та iншi
кровопивцi. Перечиту ш звiти управ, перегляда ш всiлякi документи, - i
чуприна на головi стовбурчиться. Самочинство, чорна несправедливiсть i
брутальна кривда виром вирують. Ти уже зв'язався з якимсь мiсцевим
часописом?
- Поки що нi. Та й не поспiшаю, бо не збираюсь писати, скажiмо, в
"Якутские епархиальные ведомости". А для чого тобi тi часописи?
- Менi вони, власне, не потрiбнi. Розумi ш, у тих звiтах, якi я одержав
з управ, такi разючi факти про свавiлля мiсцево© адмiнiстрацi©, що самi
просяться на шпальти. Чому б тобi не повiдати ©х людям?
- Хай трохи згодом. Зараз не маю жодно© вiльно© хвилинки та й не знаю,
до якого друкованого органу краще адресуватись. В Якутську я познайомився
з Вiктором Костюрiним. Вiн, мiж iншим, також з Укра©ни, колись учився в
Одеському унiверситетi, жив у Херсонi. Торiк закiнчив термiн в Якутi© i
по©хав до Тобольська. Там його дружина збира ться видавати газету
"Сибирский листок". Якщо ©й пощастить здiйснити свiй намiр, тодi зможу
написати.
- От i чудово. А тепер, Павле, розкажи менi, бо я й досi не знаю, як i
чому мене притулили до балаганського протесту.
- Як i чому? - перепитав Грабовський.
Цього питання сподiвався. Скiльки разiв ставив його сам собi i
намагався знайти вiдповiдь. Та жодна з них не задовольняла i не втiшала.
Спростовував ©х i безжально вiдкидав, бо видавалися компромiсними.
Вiдчував одне - саме вiн винуватий перед Михайлом.
Тому й гiрко було на душi ще тодi, коли велося слiдство, коли
зачитували вирок. Гризло сумлiння: за що ж Ромасю дали каторгу, а потiм -
заслання? Адже вiн не жив у Балаганську, не писав, не розповсюджував
протесту проти розправи в Якутську.
- Вибачай, Михайле, - почав скрушно. - Прости, що так вийшло. Я ж писав
тобi, як друговi, i, звiсно, сподiвався, що ти пристанеш до нас, пiднiмеш
усiх павлодарських полiтичних, а сталося...
- Що сталося?
- Ну те, що й ти сюди потрапив. Винен я.
- Ти? - хмурить брови Ромась. - Нерозумна вигадка i недоречна
сентиментальнiсть. Не будь, Павле, бiдною Лiзою. Ти тут нi до чого.
- Але ж мiй лист викликав твою вiдповiдь.
- То й що? Май на увазi, про якутськi кривавi подi© в Павлодарi знали
ще до твого листа, i я ©х сприйняв саме так, як написав. Було дуже боляче
й прямо-таки жахливо.
Ромась трохи помовчав.
- Зараз, голубе сизий, - заговорив знову, - i сам себе лаю, що був
половинчатим, здався на раду товаришiв. Тепер розумiю: нам треба було
протестувати разом з вами. Ви, балаганцi, зробили вiрно, хоч наслiдки й
вийшли дуже драматичнi.
- Справдi драматичнi, але ми на похвалу не розраховували. Особливо ж
драматичнi для тебе: ти нi за що дiстав таку жорстоку кару.
- Оце мене найбiльше болiло. Тому й на слiдствi, на свою голову,
поводився, як ображена панянка. Правда. того, що зроблено,_ вже не
виправити, але ти тут не винуватий: мiй лист до тебе, як я зрозумiв з
запитань слiдчих, перехопили жандарми i приплели до вашо© справи. Так,
зда ться?
- Так, --- ствердив Грабовський. - Того твого листа я не отримував. У
Балаганськ вiн прийшов пiсля мого арешту. Менi на допитах цитували його,
та й то лише одне мiсце - де ти погрожував самодержавству динамiтом. Що ти
писав?
- Зараз не пригадаю, але нiчого особливого там не було. Ну сповiщав, що
тво послання отримав, що порадився з павлодарськими арештантами,
бiльшiсть яких вiдмовилася пiдписати ваше звернення й висловилася за
доцiльнiсть протестувати не в Сибiру i не на паперi, а в Росi©, з
динамiтом у руках.
- Кажуть, ти розповсюджував нашу вiдозву?
- Нi, тiльки показав нашим в'язням i передав з тюрми на волю.
Ромась помiтно хвилювався. Певно, йому важко було згадувати минувшину.
Очi його нараз погасли, а чоло спiтнiло. Вiн спересердя кинув недокурок,
що вже пiк пальцi, скрутив цигарку, жадiбно затягнувся i продовжив:
- Павле, друже, мушу звiрити тобi те, чого ще нiкому не звiряв i,
мабуть, нiколи не звiрю.
- Ну, - посмiхнувся Грабовський. - Може, закохався?
- Нi, таке, що в грудях пече.
Павловi брови насупились.
- Зрадив?
- Називай, як хочеш.
- Коротше!
- Весь час караюсь не тiльки за те, що мало зробив для поширення вашого
протесту, а й за поведiнку пiд час слiдства.
- Що-о-о?
- Зрозумiй мене. Усi ви, балаганцi, були разом ув'язненi i знали, за що
саме. А я не мав анi найменшо© уяви, чому мене раптом перекинули з
спiльно© камери в одиночну. Довго сидiв там, мов глухонiмий, доки ти
весною не сповiстив листовне причини мого нового арешту. Згодом менi
офiцiйно iнкримiнували поширення вашо© вiдозви у Павлодарi. Почалися
допити, сповненi рiзних погроз та всiляких натякiв. У руках слiдчого було
всього два факти - моя вiдповiдь тобi i примiрник вiдозви, не до кiнця
переписано© мною. У сво©х показаннях я плутав, але з тi © плутанини
загалом випливало, що не подiляв настро©в балаганських протестантiв, не
при днався до них, умовляв тебе не пiдписувати звернення i не
розповсюджувати його. Спершу, мовляв, хотiв переписати ту вiдозву й
вiддати комусь, та потiм, добре помисливши, вирiшив, що все це зайве,
непотрiбне, тому й кинув переписувати. Словом, одгороджувався вiд вас,
викручувався. За все те не можу простити собi. Колись стiльки зазнали
разом випробувань, та ще яких...
Ромась змовк, витер рукавом пiт з чола i вiдсапнув так, наче скинув з
плечей важку ношу. Мовчав i Грабовський. Тiльки густа зажура в очах
видавала його душевну муку.
- Не можу i я похвалити тебе, - сказав згодом. Говорив поволi,
_карбуючи кожне слово, наче виривав ©х з найдальших глибин власного серця.
- Правду кажучи, не сподiвався, що _ти по довгiй розлуцi принесеш менi
таку звiстку.
- Повiр, Павле, я не мiг приховати це вiд тебе.
- I добре, що не приховав, але...
- Павле...
- Бачиш, у тво©й поведiнцi мене вража не те, що ти вигороджувався.
Зрештою, ти мав на це право, бо найменше завинив.
Грабовський пiдвiвся, нервово покошлав чуприну, пройшовся од столу до
дверей i знову сiв.
- Ет, Михайле, Михайле. Описуючи тобi якутську рiзанину, викладаючи наш
протест i закликаючи поширити його серед засланцiв Семипалатинсько©
областi, я не допускав, що ти зможеш залишитися байдужим. Навпаки, був
абсолютно певний, що ти... Вiзьми хоч би Кранiхфельда, якого тобi, правда,
не доводилося бачити. Так от, у нього майже не було знайомих серед
монастирiвцiв, i його заслання в Балаганському окрузi наближалося до
кiнця, Йому, очевидно, найлегше було б пропустити повз вуха трагiчнi вiстi
з Якутська. Але вiн не стерпiв, не подумав про власну долю, став одним з
iнiцiаторiв протесту, писав його, розповсюджував, за що й потрапив у
Якутiю. Або Софiя Новаковська - сама надiслала листа мiнiстровi внутрiшнiх
справ, рiшуче заявивши, що при дну ться до протесту. А ти, Михайле, як i
я, ще в Бутирках познайомився i подружив з багатьма монастирiвцями.
- Павле, я дуже переживав. Я вже пiсля вироку, оголошеного менi,
вiдмовився просити помилування.
- Чув. Це добре. Добре й те, що...
Розмову перервав несмiливий стукiт у дверi. До хати зайшли Гаврилови.
- Даруйте, що самi завiтали, без запросин, - вибачався Кость Семенович,
сяючи сво©м хворобливим рум'янцем.
- Дуже радий бачити вас, - хвилювався хазя©н. - Навiть сам збирався
розшукувати, де ви живете.
- Повiльно збира тесь, - вставила Ольга Василiвна. - Ми тiльки сьогоднi
почули про ваш при©зд, а ви, кажуть, давненько тут. I все збира тесь...
- Житло обладнував. А ви вже обжилися?
- Трохи.
- Знайшли роботу?
- Я займаюся фотографi ю, - вiдповiв Кость Семенович, - а Оля,
зда ться, скоро почне працювати в лепрозорi©.

18_

Низько схиливши кучмату голову, Байбал ходить по хатi, супиться, iнодi
зiтха i скоса зирка на хазя©на. Але кожна зморшка його худого обличчя
свiтиться теплою батькiвською любов'ю, яку не можна нi вгамувати, нi
приховати.
Той день, коли сторожка була повнiстю вiдбудована i Павло перебрався
сюди вiд Дулемби, здавалося, став для Байбала святом. Вiн бiгав,
метушився, перекладав принесенi речi й книжки, топив у грубi, в печi, до
блиску вимивав пiдлогу. Вiдтодi й приходив щоранку i шукав собi якогось
дiла. Поробивши все, взявся прокопувати стежку до церкви на березi Вiлюя,
сажнiв за двiстi вiд тюрми. Всi умовляння Грабовського були марними.
- Не дума ш ходити на вiдправу, то я тебе не силую, _не ходи. Але
стежка ма бути, - вiдмагався i продовжував вергати лопатою снiг. - Щоб
нiхто не дорiкав, що не шану ш бога.
Згодом почала виявлятися нова химера старого - подоба ревнощiв. Як
хтось заходив до Грабовського i довгенько затримувався, Байбал не мiг
приховати свого невдоволення: переступав з ноги на ногу, голосно позiхав i
спiдлоба поглядав у бiк хазя©на, немовби пiдказував - випроваджай уже
цього непрошеного гостя, тобi треба працювати.
Так i сьогоднi. Вранцi, йдучи на роботу, завiтав Генрик Адамович. Вiн
недовго сидiв: оддав часописи, що брав почитати, похвалив Павла за намiр
написати статтю про Чернишевського та й пiшов.
- Чернишевський, Чернишевський, - перекривив того Байбал, коли за
Дулембою зачинилися дверi. - Що вiн зна про Миколу Гавриловича, адже
нiколи навiть не бачив його? Стружиш собi дошки, то й стружи, а то ще -
Чернишевський, стоющий чоловiк, свiтило...
- Е-е, це ви вже дарма, - стримано посмiха ться Павло. - Генрик
Адамович вмi не тiльки стругати. Вiн зна ться на грамотi, читав книжки
Чернишевського, навiть розповсюджував ©х.
- Читав? - здивувався старий. - Ну, коли так - дiло зовсiм iнше. А
такий непоказний. Хочеш писати про Миколу Гавриловича?
- Авжеж.
- Це добре. Але спершу пiди та розпитай людей.
- Тут багато таких, що знали його?
- Вистачить. I я можу одвести тебе до них. От хоч би Карякiна, чи, як
©© прозивають у мiстi, Карячиха. Вiн колись столувався в не©. Треба
заглянути й до Миколи Жиркова. Цей тодi вчився в козачiй школi i часто
ходив з Миколою Гавриловичем на прогулянки. Можна б сходити й до
Кокшарських, але тi, мабуть, нiчого гарного не скажуть або ще й набрешуть.
- Чому?
- Вiн розбив з ними глека.
- Глека?
- Кокшарський тодi був помiчником справника i якось запросив Миколу
Гавриловича додому. Той пiшов. Може _б, лиха й не сталося, якби не
Кокшарська. За ча м вона почала вихвалятися, як спритно вмi обдурювати
якутiв, виторговувати в них хутра. Мовчки вислухавши це, Микола Гаврилович
шапку в руки i гайда з хати. Бiльше нiколи й не заглянув до них. Любив
правду, а за бiдних горою стояв.
- А в камерi Чернишевського ви бували?
- Таке пита ш! Вважай, щодня, як оце в тебе.
- От менi б побачити ©©, ту камеру.
- Тодi ходiмо.
Грабовський одягнувся, й рушили. Спинились перед темно-бурою брамою, що
дивилася прямо на крижане дзеркало рiчки. Впоперек не©, вiд слупiв до