Страница:
плечi, цiлував золотисте марево кiс.
- I не забудеш? - шептала на його грудях, нiби питала юнакове серце.
- Нiколи...
- Так, так, Павлику, нiколи... Я знаю... вiрю... Будеш, братику,
пам'ятати мене...
Одiрвалася вiд нього, мить постояла в глибокiй задумi, немовби
вдивлялась у темно-сiре верхiв'я лiсу. Потiм витягнула з валiзки маленькi
ножицi, вибрала на головi пасмо кiс, одрiзала, обгорнула носовою хусточкою
кольору весняних пролiскiв, поклала в свою записну книжечку, притулила до
очей i подала:
- Пам'ятай, Павлику...
- Спасибi, сестро, - тiльки й устиг сказати, бо вже грiзно рокотала
конво©рська команда.
Скоро рушили. Попереду йшли балаганцi, за ними - крокiв за сто -
карiйцi. Грабовський часто обертався, махав над головою картузом,
тривожними очима шукав Надiю. Сусiди не сердилися, знаючи горе юнака. Самi
оглядалися й бачили, як у вiдповiдь на помах картуза над карiйцями
спалахувала, трiпочучи на вiтрi, Надi©на косинка, червона, як надвечiрня
заграва.
17_
Селище показалось раптово. Черiдка тесаних будиночкiв нiби одiрвалась
вiд дрiмучого лiсу, вибiгла в поле i враз скам'янiла, з нiмим подивом
розглядаючи темну ватагу, яка, ледве похитуючись, наближалася.
- Балаганськ. Балаган...
Незабаром ватага, проминувши першi мовчазнi, немовби зачарованi,
будиночки, посунула вузькою кривою вулицею. Уздовж вулицi нi деревини, нi
тину, нi ворiт - тiльки самiтнi будиночки, нiби чиряки на тiлi. Якби не
слiди босих нiг, не замурзанi дитячi лиця, що визирали з маленьких
вiконець, важко було й сказати, чи живуть у селищi люди.
- Оце так Балаганськ, - вголос мiркував Грабовський. - Справжнiсiнький
балаган.
- А ти сподiвався кращого? - байдуже запитав Володимир Iванович. -
Дарма, Павле. Якби був кращим, то не став би мiсцем заслання. Та мiсто не
таке вже й погане. Дивись, - вiн показав рукою на правий берег рiки. - Там
навiть двоповерховi будинки. Нiчого, жити, видно, можна. Все ж таки
повiтовий центр. Менi доводилося бувати в гiршому. Суща незамкнута тюрма.
- В такiй самотинi й збожеволiти не важко.
- Авжеж, не важко. Але збожеволiти всюди легко. Не про це треба думати.
Адже тут живуть такi, як i ми, люди. Мiж ними не збожеволi мо. Поживемо -
побачимо. Дивись, нас уже зустрiчають.
З хатини вийшов на високих милицях, з бiлою, як _куделя, головою дiдок.
Притулившись до стiни, пильно вдивлявся у ватагу, наче шукав там
знайомого, а потiм тричi перехрестився i мовчки пошкандибав до дверей.
- Дуже, видно, радi чоловiк нашому приходовi, - пожартував
Грабовський.
Вулиця круто звернула й побiгла понад берегом велико© рiчки.
- Он, мабуть, вiн, - показав Володимир Iванович на сосновий живоплiт,
за яким маячили довгi будiвлi.
Постоявши перед високою просмоленою брамою, поки прапорщик переговорив
з вартовими, ватага вповзла в подвiр'я етапного пункту.
Коло дверей довгого, присадкуватого, схожого на старий зруйнований окiп
барака стояли люди. Серед них видiлявся високий юнак без сорочки.
Широкоплечий, грудастий, з тугими мускулами на руках i буйною лискучою
чуприною, вiн нагадував Грабовському гладiатора, що вийшов на герць.
- Доземний уклiн i пошана дорогим гостям! - зарокотав громовий баритон,
а на вродливому засмаглому обличчi велетня сяйнула слiпучо-бiла стрiчка
зубiв.
- Чолом, - вiдповiв хтось з ватаги.
- А ми всi очi видивилися, мало не послiпли, виглядаючи вас, -
продовжував велетень жартома. - Ну, де, дума мо, похапала вас безноса? Аж
ви - гульк, як Пилип з конопель. Ласкаво просимо, - розмашисте шарнув
повiтря рукою. - Заходьте. Почувайте себе як дома, та не забувайте, що в
гостях. Призволяйтеся, чим багатi, тим i радi.
- Спасибi! - вiдповiв той же голос з ватаги.
- Яка сила! Прямо тобi Геркулес, - з захопленням говорив Грабовський,
показуючи на велетня. - Та ще й штукар.
- Бачу, ти вже закоханий у нього, - посмiхнувся Володимир Iванович.
- Хiба в такого можна не закохатися? Ото вибуяв...
Прапорщик зупинив ватагу, повернув ©© лiворуч i сяк-так пiдладив. До
нього в супроводi запобiгливого писаря пiдiйшов молоденький, з чорними
тонкими вусиками штабс-капiтан. Чемно привiтавшись, узяв буру теку зi
списками.
Нудна церемонiя передачi-прийому арештантiв, якi мали залишитися в
Балаганську, почалась. Капiтан викликав кожного прибулого, ставив два-три
запитання i показував писаревi, до якого барака записати.
Робота йшла повiльно. Змученi люди вiдповiдали мляво i плутано.
Штабс-капiтан нервував, посмикував тонкi вусики. Особливо дратував його
тягучий плач дитини.
- Вгамуйте! - кинув на ватагу. - Чого воно скиглить?
- Води просить, - вiдповiла жiнка, притискуючи дитину до грудей.
- Так чого ж сто©ш, як на оглядинах? - лайнулися чорнi вусики - Iди,
хай нап' ться.
Перелякана мати передала сусiдцi дитину, схопила простягнуту кимось
пляшку i побiгла до журавля, що стовбичив посеред подвiр'я. Витягши баддю,
втиснула в не© пляшку.
- Стiй! Стiй! - струснув повiтря лютий голос.
Жiнка повернула голову. До не© через подвiр'я пожадливими кроками йшов
гладкий чоловiк у бiлому кiтелi i в такому ж бiлому, з широкими крисами
кашкетi.
Це був комендант етапного пункту. Його добре знали етапники, котрим
надовго доводилося затримуватись тут, i обминали десятою дорогою. Щодня
пiсля обiду вiн, зодягнувшись у лiтню парадну форму, прогулювався
подвiр'ям.
Заклавши руки за спину, стиснувши в них гумову палицю, бродить по
подвiр'©, доки не надиба когось iз засланцiв. А надибавши, не
допитувався, вихоплював з-за спини палицю i перiщив бiдного, аж доки той
непритомнiв. Такий вже полюбився комендантовi пiсляобiднiй моцiон. Зараз
був саме час моцiону.
- Куди? - показав палицею на пляшку з водою.
- Дитинi. Захворiла в дорозi, плаче...
Та комендант не слухав. Вихопивши з тремтячих рук жiнки пляшку, кинув
об камiння, i його замашна палиця засвистiла. Нещасна жiнка .згиналася,
пiдiймала руки, щоб захистити, прикрити голову, але не довго боронилась -
пiсля кiлькох ударiв простягнулася, як мертва. Та комендант не припиняв
розправи. Пiдбiгши до розпластаного безвiльного тiла, почав гамселити
чобiтьми.
- Що вiн робить, внух проклятий? - вигукнув Грабовський i прожогом
кинувся до криницi.
- За що б' ш?! - закричав i вiдтрутив кривдника од нерухомого тiла.
З несподiванки комендант на мить остовпiв. Як це! Хто посмiв? Весь аж
зелений вiд лютi, вiн лише клiпав очима i брижив вузького спiтнiлого лоба.
Та зрозумiвши, що сталося, як дикий кабан, накинувся на Павла.
Не маючи намiру вступати в бiйку, Грабовський спритно маневрував. А
комендант наступав. Враз схопилися за руки. Довго воловодились, бо
комендант, переважаючи силою, поступався перед сво©м супротивником
вправнiстю: тiльки наляже всiма сво©ми бебехами, щоб пiдм'яти пiд себе, а
Павло викрутиться.
Та от Грабовський несподiвано зачепився ногою за камiнь, що лежав
позаду, i комендант навалився на нього.
- А-а-а! - радiсно заревiв.
Вже простяг руки, щоб запустити ©х у Павлiв чуб, та раптом почув, як
щось мiцне, наче обценьки, здавило йому спину. Болiсно заскрипiв хребет,
замакiтрилася голова, заметляли ноги.
Грабовський, почувши полегкiсть на плечах, миттю звiвся на ноги, але
замiсть коменданта перед ним стояв велетень без сорочки. Стояв, витираючи
руки i посмiхаючись.
- Ожигов, - стиснув вiн руку Грабовському. - Вiтаю з вiкторi ю. Перше
бойове хрещення в нашому богом береженому Балаганську.
- Розiйдись! - гримнув штабс-капiтан з чорними вусиками.
- В холодну обох! - зверескнув комендант.
18_
- Ну от, обстановка дозволя познайомитися ближче, - сказав велетень,
коли зачинилися дверi невеличко© тюрми етапного пункту, i простягнув руку.
- Син власно© матерi, внук рiдно© бабусi, якi живi-здоровi i в
благоденствi©... Випуску 1862 року, фiрми Ожигових... Микола. Родився за
власним бажанням, без особливих труднощiв. Помирати ще не збираюся.
Грабовський подав руку, назвав себе.
- А чому лише матерi й бабусi? - поцiкавився.
- Тебе дiд цiкавить? Помер, брат, помер давненько.
- А батько?
- Взагалi ще живе, але для мене... - не закiнчив думку, болiсно
поморщився. Видно було, що питання йому не сподобалось.
- Ти надовго в цю яму? - запитав. Павло показав п'ять пальцiв.
- ' Я маю на рiк бiльше, але один уже вiдтоптав. Мiсяцiв три спершу жив
тут, у барацi, а потiм перейшов у мiстечко. Як засланець. Там, звичайно,
трохи краще. А оце сьогоднi прийшов сюди, щоб пiдiбрати когось з прибулих
до себе на квартиру. Все ж веселiше буде, та й менше коштуватиме. От i
пiдiбрав...
Уже першi днi життя в тюрмi обидва вiдчули, що мають рiзнi характери.
Але це не вiддаляло, а навiть зближало ©х.
Микола Ожигов, цей завжди спокiйний, з першого погляду навiть до всього
байдужий велетень, був чулою, на диво сердечною i водночас дуже рiшучою
людиною. Любив лiтературу, а надто поезiю. Вiн залюбки слухав, коли
Грабовський декламував сво© або чужi вiршi. Сам же знав силу-силенну
рiзних анекдотiв i дотепно розказував ©х.
Довгi розмови лилися легко, невимушене, а обидва спiврозмовники все
бiльше вiдчували потребу бути разом.
Було й iнше, що зблизило Павла Грабовського з Миколою Ожиговим -
земляцтво. Виявилося, Ожигов з Укра©ни. Пiсля розриву з батьком,
пiдполковником, якого нiколи не любив, перейшов на власний хлiб. Жив у
Луганську, промишляв на перукарствi, а мрiяв про медицину. Там i став
членом народницько© органiзацi©. Його цирульня служила мiсцем явки
народникiв, а сам вiн найчастiше був зв'язковим. З рiзними дорученнями
доводилося ©здити в Петербург, Ки©в, Харкiв, Полтаву... '
- I в Харкiв? - перебив Павло розповiдь.
. - I в Харкiв, - потвердив Ожигов. - Туди ©здив найбiльше.
- Кого-небудь знав з харкiвсько© органiзацi©?
- Не дуже багато.
- А Петра Цимбалюка?
- Це той Цiцерон-одчаюга? Чув про нього, але не бачив. Ти його знав?
- Добре.
- Де ж вiн зараз?
- Повiсили, кажуть. Стрiляв у якогось чиновника в
Пiнську.
...День стояв погожий. Миколу викликали до канцелярi©. Повернувся
збуджений, радiсний.
- Наше, Павле, зда ться, зверху. Все нiби до цього хилиться. Зараз теж
мене розпитували, як, чому, за що лупцювали ми того череваня. Але питали
спокiйнiше, навiть трохи запобiгали. Що б воно значило? Казав менi
служивий, ведучи назад, що комендант наш ходить понурий. Мабуть, дiло
пахне ладаном, бо жiнка та вже ледве дише. Ну, буде видно. Iсторiя,
зда ться, працю , як любив говорити мiй один знайомий, на нас. Не сумуй.
- I не збирався, - бадьоро сказав Грабовський.
- Ми ще повою мо, ого.
- А в Балаганську е добрi люди?
- . Чого кошту один Вiктор Кранiхфельд. Другий Цимбалюк. Дворянин,
офiцер, а хлопець - вогонь. й дiвчата чудовi. Особливо Улановська...
- Евелiна?!
- Шабля, а не дiвчина... Ти ©© зна ш?
- У Харковi разом працювали, писали й друкували вiдозву в лiсовiй
хатинi... Так вона тут?
- Тут. Оце вийдемо звiдси, то й пiдемо до не©.
- Добре.
- Слухай, Павле, а чи не пiшов би ти жити до мене?
- З радiстю, якщо приймеш. Тiльки зi мною прийшов ще один товариш.
- Хто?
- Робiтник з Ор хово-Зу ва. Учасник морозовсько© стачки.
- I його влашту мо.
...По обiдi в камеру завiтав посланець балаганського окружного
справника. Вiн назвав себе виборним Молькiнсько© iнородно© управи.
- Зна те Надiю Сигиду? - запитав Грабовського.
- Для чого це вам? - вiдповiв Павло запитанням.
- Треба, коли питаю.
- Скажiть для чого.
- Дивак ви, та й годi, - потиснув плечима виборний. - Ким вона вам
доводиться, та Сигида?
- Та скажiть же нарештi, в чому справа? - втрутився Ожигов. - Чого
гра теся в пiжмурки?
- А це, молодий чоловiче, вас не стосу ться, - на©жачився посланець. I
вже до Грабовського: - Бачите, Сигида написала вам листа з Кари. Але
карiйським полiтичним каторжникам дозволя ться листуватися лише з
родичами. То тамошнiй начальник i пита нашого справника - в якому
родинному колiнi перебува те ви з Сигидою.
Павло аж затремтiв од радостi - перша вiсточка вiд Надiйки.
- Де той лист?
- У справника. То ким ви доводитеся Сигидi?
- Братом.
- Рiдним?
- Двоюрiдним. Нашi матерi - сестри.
- Ну, матерi нам без надобностi. Брат, значить. Отак i напишiть, -
виборний подав папiр. - Щоб усе було, як велить циркуляр.
* * *
Довжелезна казарма, що вже мовчки готувалася до сну, враз заклекотiла,
наче грiзна весняна повiнь. Темна хвиля тривожно хитнулася над нарами, i
за мить коло Грабовського та Ожигова вирiс натовп.
- Що сталося?
- Кого пострiляно?
- Де?
- Коли?
- Миколо! Павле! - гула казарма, i в цьому гаморi важко було второпати,
що трапилось.
- Та замовкнiть же! Пiдiйдiть!
Коли галас ущух i люди згуртувалися тiсним пiвколом бiля нар, Микола
Ожигов почав:
- Слухайте i не перебивайте. Сьогоднi ми з Павлом, - вiн кивнув головою
в бiк Грабовського, - почули страшну звiстку: мiсяцiв чотири тому вчинено
розправу над полiтичними.
- Де?
- В Якутську. Тридцять вiсiм чоловiк, засуджених на каторгу, мали
вирушити в далеку дорогу, зда ться, аж у Верхоянськ. Ну, тюремне
начальство, як i водиться, нiчого не дало каторжникам на дорогу - нi
одежi, нi харчiв. Люди запротестували: не пiдемо, мовляв, без того, що нам
належить. I вiце-губернатор Осташкiн "провчив" непокiрних: шiсть
протестантiв було одразу вбито. Сталося це в будинку якута Монастирьова,
де мешкав один з каторжникiв...
Попритулявшись плечем до плеча, мовчки стояли арештанти - зажуренi,
насупленi. Кожен обдумував принесену звiстку, зв'язуючи ©© з власною
долею. Нiхто з них, закинутих сюди, не може бути певним, що
завтра-позавтра його не спiтка те, що спiткало якутських засланцiв.
Павло Грабовський сто©ть поруч Ожигова. Спершу в його уявi поставали
якутськi подi©, а потiм глянув на темний, як застигла олов'яна хвиля,
арештантський натовп. Очi вдивляються, а в головi наче завiрюха. Що
думають, що почувають зараз цi щодня мордованi люди? Що дi ться в ©х
серцях?
Вiн зна , кожен з присутнiх тут ма свою власну iсторiю. Не просто
бiографiю, а власну iсторiю гiрких роздумiв, жагучих поривань, пекучих
сумнiвiв. Вони, цi iсторi©, рiзнi i неповторнi. Але скiльки спiльного,
подiбного в них!
Йому навiть зда ться, що це одна iсторiя - строката iсторiя боротьби.
Де той розум, що збагне ©©, складну й переплутану? Де той звитяжець, що
доведе ©© аж до брами щастя? Де той великий митець, що перелл це в слова,
звуки, барви?..
Iсторiя...
Ось вони, простi учасники, непомiтнi творцi iсторi©, силомiць зiгнанi
сюди з усiх кiнцiв царсько© iмперi©-в'язницi, - обiрванi, нестриженi,
погорбленi, голоднi й холоднi. Найкращi сини вiтчизни! Пiд рубцями й
латками б'ються найпалкiшi серця!
Вони прагнули щастя для себе, для народу, хай урозбрiд, але пристрасно,
забуваючи все на свiтi, линули до мети. I от схопили ©х кривавi пазури,
пiдсiкли крила i кинули до цi © багнюки.
Прямо перед Грабовським сто©ть Вiктор Кранiхфельд. Безлiч
латаний-перелатаний офiцерський мундир ще виразнiше вiдтiня вроду
схудлого, змарнiлого обличчя, бiлизну шовкового чуба, гарячий блиск карих
очей. Сто©ть наче за рiдкою пеленою туману. Погляд його блука десь
далеко-далеко.
Бiля Кранiхфельда - Володимир Iванович. Давно не голена срiбляста
борода, довгi, пожовклi вiд цигарки вуса та кошлатi брови приховують
поморщене лице ткача. Тiльки чорнi очi палають бадьорим вогнем. Вкритi
товстими бурими жилами руки стискають козирок картуза.
А он, трохи далi, похилив голову юнак з розкосими очима. Та де там
юнак! Зовсiм ще пiдлiток. Мабуть, недавно пригнали. Хто вiн - узбек,
кита ць, казах? Пожадно вслуха ться в кожне слово оповiдача, i його смугле
лице весь час мiня барви, нiби на ньому пробiгають сполоханi тiнi.
А он i ще...
Рiзнi за походженням i вiком, рiзнi вдачею, але близькi прагненнями й
долею. "Друзi. Побратими", - вистуку Павлове серце.
Грабовському так хочеться зараз усiх ©х стиснути в обiймах, зiгнати
смуток з ©хнiх очей.
- Але на, цьому не закiнчилось, - чу , наче крiзь сон, голос Ожигова. -
Тих, що залишилися живими пiсля стрiлянини, вiддано до вiйськового суду.
Суд i довершив розправу: трьох страчено, двадцять вiсiм прогримiли
кайданами на каторгу або пiдгодовують нужу в тюрмах.
У казармi запанувала густа, як глей, тиша. В цiй тишi Грабовський ще
виразнiше чу стук свого серця - прискорений, тривожний. На нього
дивляться багато людей. Чого вони хочуть? Що ще можна сказати ©м? Усе, про
що дiзналися, розповiв Микола. Павло нiчого бiльше не зна . Нiчого.
А десятки очей дивляться, нiби промовляють: говори!
Чорнi очi Володимира Iвановича-теж, зда ться, вимагають: кресни сво©м
серцем об цi незгаснi серця, i з них не iскра, а цiла пожежа спалахне.
Говори!
Павло вiдчува - далi мовчати не ма права.
- Друзi, - звучить його голос, спершу сухо i терпко, - це страхiтлива
звiстка. Але до нас долетiла тiльки вона дина. Та й долетiла через який
час - три мiсяцi. А скiльки звiсток про такi ж розправи, вчиненi до
якутсько© i пiсля не©, не дiйшло сюди! Скiльки, питаю? Навряд чи можуть
вiдповiсти навiть самi лиходi©, бо ©м не потрiбен ©хнiй власний кривавий
рахунок, по якому невдовзi доведеться все сплачувати...
- То правда, - тихо вкинув хтось.
- Гiрка правда, - говорив далi Грабовський. - Але хто винен у тому, що
подiбнi розправи мають мiсце? Не тiльки кат вiце-губернатор. Виннi iснуючi
порядки. Сама полiтична система, яка дозволя заслання й тюрму для
полiтичних перетворювати на розгнуздане свавiлля, грубу помсту й дике
знущання.
Грабовський зробив паузу, тамуючи хвилювання.
- Виннi й ми. Виннi, бо над нами бешкетують, як хочуть, рiзнi посiпаки,
а ми мовчимо. Диву мось жорстокостi наших кривдникiв, але не диву мось
нашiй байдужостi. А тим часом цiлими рiчками лл ться наша ж кров. Страшно
й подумати.
Промовець знову помовчав.
- Нi! Нi! Нi! - в його голосi забринiли вольовi, крицевi ноти. - Я
думаю, далi мовчати не будемо. Край терпiнню! Ми повиннi пiднести наш
голос проти свавiлля й знущань, при днати його до голосу якутських геро©в.
Вони - геро©! Бо виступили на захист сво©х прав, на захист людсько©
гiдностi. I я вiрю в те, що й ми не залишимося одинокими, що нас
пiдтримають тисячi, що наш голос увiлл ться в могутнiй протест всього
сибiрського заслання i викличе нову хвилю революцiйно© енергi©. Хвилю, яка
змете, спопелить саму полiтичну систему.
- Правильно!
- Досить мовчати! - заiскрились очi Кранiхфельда.
- Бити ©х треба!
- Прямо в самi печiнки!..
- Як собак скажених!
- На шибеницю!
- Еге ж, на шибеницю! - одiрвався вiд стiни вимучений, зiгнутий в дугу
чоловiк. - Гарна байка, тiльки шкода, що коротка. Шибеницi... Казала
Настя, ще як удасться. Та поки ми витягнемо ©х на тi шибеницi, вони всiх
нас закатують. Я колись так само думав, та от, дивiться, який став, - i
вiн прошкутильгав, як скривлене колесо. - Бiльше мене не пiдведете пiд
дурного хату.
Люди повернули голови до чоловiка-дуги. Вiн лише сьогоднi прийшов на
балаганський етапний пункт, i нiхто не знав, що саме так зiгнуло його.
Хтось навiть почав допитуватись, але чоловiк тiльки спересердя плюнув i
полiз на другий ярус нар.
Володимир Iванович, який досi стояв мовчки, пiдiйшов до Грабовського,
мiцно потиснув йому руки i обернувся до людей.
- Я згоден з Павлом. Правду каже, - заговорив ткач поволi. - Наш голос
мусить пролунати не тiльки тут, а й по всiй Росi©, проникнути в тюрми, в
каторжнi пiдземелля. Тодi...
Та не встиг закiнчити, бо пронизливо зарипiли дверi барака, нiби
попереджаючи про небезпеку, i на порозi вигулькнула постать коменданта.
Володимир Iванович замовк i прихилився до нар. Люди колихнулися,
зацитькали, проте з мiсця нiхто не зрушив... Все наче скам'янiло. Тишу
порушувало тiльки кволе хропiння чоловiка-дуги.
Комендант постояв бiля порога, обмацуючи людей _маленькими зеленавими
очицями, стиснув кулаки, сунув ©х до кишень i, карбуючи крок, пiдступився
до крайнього:
- Чого дивишся?
- Очi маю.
- А я зараз тобi ©х повибиваю...
- А я повставляю, - почулося з натовпу.
Комендант скипiв. Вiн висмикнув кулаки; i круто обернувся, щоб
накинутись на зухвальця, але, зустрiвшися з очима Миколи Ожигова, посинiв
вiд лютi i знову запхав руки в кишенi.
- Чого не спиш? - ступив до пiдлiтка з_ розкосими очима.
- Збирався, зараз ляжу, - перелякано вiдповiв той, эадкуючи мiж людей.
- А ти? - до Володимира Iвановича.
- А ти? - Ожигов схопив коменданта за комiр. - А ти, питаю? Чого до
людей прискiпу шся? Знову закортiло?
- Я, я... - тiльки встиг промимрити переляканий комендант.
Ожигов обкрутив його навколо себе, пiдвiв до дверей i з такою силою
пхнув, що той, вiдчинивши головою дверi, вилетiв на подвiр'я.
- Що ти наробив? - з тривогою запитав хтось. - Тепер лиха не обберешся.
- Нiчого, - спокiйно вiдповiв Ожигов. - Чого прода ш дрижаки? Ну, а
тепер спати. Ходiм, друже, - взяв Павла за лiкоть i повiв до дверей.
Уже за ворiтьми ©х наздогнали Вiктор Кранiхфельд та Володимир Iванович.
Якийсь час iшли мовчки.
- Негарно вийшло, - заговорив Вiктор. - Не довели дiла до кiнця.
- Так, Вiтю, трохи негарно, - згодився Володимир Iванович. - Але я
думаю, все-таки зробили добре дiло. Хaй знають етапники i передадуть
iншим. А до нас завтра, мабуть, прийде справник.
- Навряд, - заспоко©в друзiв Ожигов. - Комендант не захоче бiльше
зв'язуватися зi мною.
- I я так гадаю, - пiдтримав Грабовський. - Хай ще дяку боговi, що та
жiнка оклигала i справу вдалося зам'яти. Ну, та зараз не про це. Ми мусимо
протестувати проти злочину якутських тюремникiв.
- I негайно! - сказав Ожигов. - Тому пропоную зараз iти до нас,
написати найрiшучiший протест i завтра ж розiслати його, куди слiд. Перш
за все, мiнiстру внутрiшнiх справ та мiнiстру юстицi©, ну й ще директоровi
департаменту полiцi©... Згода?
- Та згода, звичайно, - вкинув Володимир Iванович. - Тiльки, може, до
мене пiдемо? Мо©х хазя©в сьогоднi нема, то нiхто й заважати не буде.
- У вас же й сiсти нiде, - мовив Грабовський. - А у нас з Миколою
цiлiсiнька тобi кошара. Та й хазя©н не стане на завадi. Сам колишнiй
полiтичний засланець. Волзький моряк.
...Тепло© червнево© ночi спить невеличке повiтове мiстечко Балаганськ,
притулившись до неспокiйного плеса велико© рiки. Спить тихо, мiцно. Далеко
воно вiд губернсько© столицi - Iркутська, десь понад двi сотнi верст. Та
вночi нiхто й не заважа ... Хай хоч виспиться, бо завтра... Хто зна , що
вдень повелять з губернi©, звiдкiля прийдуть новi ватаги полiтичних
засланцiв, якi новини принесуть вони?
Тiльки в одному будиночковi, що самотньо сто©ть, як сновида, над
неглибоким виярком, блима свiтло. Воно немовби змага ться з темним
проваллям ночi, неначе кличе його на герць. У тому будиночку мешкають
нерозлучнi друзi Павло Грабовський та Микола Ожигов. Павло дикту , а
Кранiхфельдова рука старанно виводить букви...
19_
Грабовський знав тюрми. Харкiвська, iзюмська, оренбурзька, бутирська.
Страшнi вони, що й казати. Але для iркутсько©, до яко© потрапив, не
знаходив навiть порiвнянь.
Оце тюрма - усiм тюрмам тюрма. Вона, захопивши в сво черево людину,
мовчки лама , висмокту , висушу , аж доки не зробить з не© губку.
Гнiтить перш за все темно-сiрий колiр. Тут усе сiре, наче замулене, -
мур з густо понатиканими грибками для вартових, товстi стiни, вузькi
коридори, камери, посуд, тюремна обслуга, навiть сонячне промiння, що
iнколи пробива ться крiзь грати.
Гнiтить тиша. Сiрий колiр ста ще густiший i важчий вiд мертвотно©
мовчанки. Тут усе мовчить, як скам'янiле. Вiд цього кров застига в жилах,
поволi висиха мозок, гаснуть очi, глухнуть вуха, тупiють чуття. Зда ться,
залiзо не витримало б. А людина витриму . Дивне створiння людина. Все
витриму .
Грабовський сто©ть бiля загратованого вiкна, а очi блукають десь
далеко-далеко понад заснiженими дахами будинкiв. Нiчого вони там не
шукають, нi до чого не придивляються. Так собi - блукають.
Уже нiби трохи полегшало. Може, тому, що почалося слiдство. Може, й
тому, що iнколи бачить сво©х товаришiв. А то ж було...
Серед ночi конво©ри припровадили до тюрми, загнали в камеру i нiби
забули про нього. Два рази на день зайде коридорний, мовчки поставить
порцiю та й зникне за дверима. Ото й усе. Так день у день. Тиждень.
Мiсяць.
Невiдомiсть не тiльки гнiтила, але й дратувала. За що його
заарештовано? Перегортав сторiнки сво © "балагансько©" бiографi©, губився
в догадках, та нi на чому твердо зупинитися не мiг. Протест? Але ж то була
правда.
Раз навiть спробував поговорити з коридорним, та сумно закiнчилася
розмова.
- Чому менi не говорять, за що заарештували? - спитав у тюремника.
Коридорний здивовано витрiщив очi i мовчки рушив до дверей. Не стерпiв
Павло, схопив за плечi:
- Ну, скажи ж, будь людиною! Чого тiка ш?
Тюремник обернувся, лютими очима змiряв настирливого в'язня i мовчки
пхнув його в груди важким, як гиря, кулаком. Грабовський заточився й
присiв на тапчан. Поговорили...
Бiльше не допитувавсь.
Гнiтила самотнiсть. Важка невiльнича самотнiсть. I книжок не давали.
Вдень ще якось так-сяк. Цiлими годинами, наче тiнь, снував по камерi,
перечитував списанi листки невеличко© записно© книжечки або перелiчував
тi, що були ще чистими.
- Як ©х мало! _Якi вони маленькi! - аж жахався, бачачи, що кiлькiсть
неописаних листочкiв меншала з кожним днем.
Довго ходить, мимрить губами, пiдбира слова, рими, по кiлька разiв
обдуму рядки та цiлi строфи. I, тiльки знаючи напам'ять найдосконалiший
варiант вiрша, береться за олiвець Пише густо, майже насаджуючи одна на
одну малюсiнькi букви. Закiнчивши писати, ще перечиту , обережно згорта
книжечку i кладе до кишенi.
Перша частина дня закiнчувалася.
Починалася друга - спiви. Сидить на залiзному тапчанi, а голос лл ться
тихо, задумливо...
Повiй, вiтре, на Вкра©ну,
Де покинув я дiвчину...
Покинув дiвчину А чи покинув? Кого? Коли? Ксана - польова русалка? Вона
справдi йому подобалась, але ж то були тiльки першi порухи серця. Та й хто
зна, куди б завело його те необачне серце. Адже стала вона дружиною
полiцмейстера. Народниця, геро©ня...
Нi, нi, вiн нiкого й нiчого на Укра©нi не покинув. Навiть жодного
поцiлунку. Все, що мав, забрав iз собою.
Вiн зустрiв свою любов, пiзнав щастя не в тiй заквiтчанiй бузком та
вишнями хатинi, що над рiчкою пiд горою, а на тернистих, безкра©х, як
- I не забудеш? - шептала на його грудях, нiби питала юнакове серце.
- Нiколи...
- Так, так, Павлику, нiколи... Я знаю... вiрю... Будеш, братику,
пам'ятати мене...
Одiрвалася вiд нього, мить постояла в глибокiй задумi, немовби
вдивлялась у темно-сiре верхiв'я лiсу. Потiм витягнула з валiзки маленькi
ножицi, вибрала на головi пасмо кiс, одрiзала, обгорнула носовою хусточкою
кольору весняних пролiскiв, поклала в свою записну книжечку, притулила до
очей i подала:
- Пам'ятай, Павлику...
- Спасибi, сестро, - тiльки й устиг сказати, бо вже грiзно рокотала
конво©рська команда.
Скоро рушили. Попереду йшли балаганцi, за ними - крокiв за сто -
карiйцi. Грабовський часто обертався, махав над головою картузом,
тривожними очима шукав Надiю. Сусiди не сердилися, знаючи горе юнака. Самi
оглядалися й бачили, як у вiдповiдь на помах картуза над карiйцями
спалахувала, трiпочучи на вiтрi, Надi©на косинка, червона, як надвечiрня
заграва.
17_
Селище показалось раптово. Черiдка тесаних будиночкiв нiби одiрвалась
вiд дрiмучого лiсу, вибiгла в поле i враз скам'янiла, з нiмим подивом
розглядаючи темну ватагу, яка, ледве похитуючись, наближалася.
- Балаганськ. Балаган...
Незабаром ватага, проминувши першi мовчазнi, немовби зачарованi,
будиночки, посунула вузькою кривою вулицею. Уздовж вулицi нi деревини, нi
тину, нi ворiт - тiльки самiтнi будиночки, нiби чиряки на тiлi. Якби не
слiди босих нiг, не замурзанi дитячi лиця, що визирали з маленьких
вiконець, важко було й сказати, чи живуть у селищi люди.
- Оце так Балаганськ, - вголос мiркував Грабовський. - Справжнiсiнький
балаган.
- А ти сподiвався кращого? - байдуже запитав Володимир Iванович. -
Дарма, Павле. Якби був кращим, то не став би мiсцем заслання. Та мiсто не
таке вже й погане. Дивись, - вiн показав рукою на правий берег рiки. - Там
навiть двоповерховi будинки. Нiчого, жити, видно, можна. Все ж таки
повiтовий центр. Менi доводилося бувати в гiршому. Суща незамкнута тюрма.
- В такiй самотинi й збожеволiти не важко.
- Авжеж, не важко. Але збожеволiти всюди легко. Не про це треба думати.
Адже тут живуть такi, як i ми, люди. Мiж ними не збожеволi мо. Поживемо -
побачимо. Дивись, нас уже зустрiчають.
З хатини вийшов на високих милицях, з бiлою, як _куделя, головою дiдок.
Притулившись до стiни, пильно вдивлявся у ватагу, наче шукав там
знайомого, а потiм тричi перехрестився i мовчки пошкандибав до дверей.
- Дуже, видно, радi чоловiк нашому приходовi, - пожартував
Грабовський.
Вулиця круто звернула й побiгла понад берегом велико© рiчки.
- Он, мабуть, вiн, - показав Володимир Iванович на сосновий живоплiт,
за яким маячили довгi будiвлi.
Постоявши перед високою просмоленою брамою, поки прапорщик переговорив
з вартовими, ватага вповзла в подвiр'я етапного пункту.
Коло дверей довгого, присадкуватого, схожого на старий зруйнований окiп
барака стояли люди. Серед них видiлявся високий юнак без сорочки.
Широкоплечий, грудастий, з тугими мускулами на руках i буйною лискучою
чуприною, вiн нагадував Грабовському гладiатора, що вийшов на герць.
- Доземний уклiн i пошана дорогим гостям! - зарокотав громовий баритон,
а на вродливому засмаглому обличчi велетня сяйнула слiпучо-бiла стрiчка
зубiв.
- Чолом, - вiдповiв хтось з ватаги.
- А ми всi очi видивилися, мало не послiпли, виглядаючи вас, -
продовжував велетень жартома. - Ну, де, дума мо, похапала вас безноса? Аж
ви - гульк, як Пилип з конопель. Ласкаво просимо, - розмашисте шарнув
повiтря рукою. - Заходьте. Почувайте себе як дома, та не забувайте, що в
гостях. Призволяйтеся, чим багатi, тим i радi.
- Спасибi! - вiдповiв той же голос з ватаги.
- Яка сила! Прямо тобi Геркулес, - з захопленням говорив Грабовський,
показуючи на велетня. - Та ще й штукар.
- Бачу, ти вже закоханий у нього, - посмiхнувся Володимир Iванович.
- Хiба в такого можна не закохатися? Ото вибуяв...
Прапорщик зупинив ватагу, повернув ©© лiворуч i сяк-так пiдладив. До
нього в супроводi запобiгливого писаря пiдiйшов молоденький, з чорними
тонкими вусиками штабс-капiтан. Чемно привiтавшись, узяв буру теку зi
списками.
Нудна церемонiя передачi-прийому арештантiв, якi мали залишитися в
Балаганську, почалась. Капiтан викликав кожного прибулого, ставив два-три
запитання i показував писаревi, до якого барака записати.
Робота йшла повiльно. Змученi люди вiдповiдали мляво i плутано.
Штабс-капiтан нервував, посмикував тонкi вусики. Особливо дратував його
тягучий плач дитини.
- Вгамуйте! - кинув на ватагу. - Чого воно скиглить?
- Води просить, - вiдповiла жiнка, притискуючи дитину до грудей.
- Так чого ж сто©ш, як на оглядинах? - лайнулися чорнi вусики - Iди,
хай нап' ться.
Перелякана мати передала сусiдцi дитину, схопила простягнуту кимось
пляшку i побiгла до журавля, що стовбичив посеред подвiр'я. Витягши баддю,
втиснула в не© пляшку.
- Стiй! Стiй! - струснув повiтря лютий голос.
Жiнка повернула голову. До не© через подвiр'я пожадливими кроками йшов
гладкий чоловiк у бiлому кiтелi i в такому ж бiлому, з широкими крисами
кашкетi.
Це був комендант етапного пункту. Його добре знали етапники, котрим
надовго доводилося затримуватись тут, i обминали десятою дорогою. Щодня
пiсля обiду вiн, зодягнувшись у лiтню парадну форму, прогулювався
подвiр'ям.
Заклавши руки за спину, стиснувши в них гумову палицю, бродить по
подвiр'©, доки не надиба когось iз засланцiв. А надибавши, не
допитувався, вихоплював з-за спини палицю i перiщив бiдного, аж доки той
непритомнiв. Такий вже полюбився комендантовi пiсляобiднiй моцiон. Зараз
був саме час моцiону.
- Куди? - показав палицею на пляшку з водою.
- Дитинi. Захворiла в дорозi, плаче...
Та комендант не слухав. Вихопивши з тремтячих рук жiнки пляшку, кинув
об камiння, i його замашна палиця засвистiла. Нещасна жiнка .згиналася,
пiдiймала руки, щоб захистити, прикрити голову, але не довго боронилась -
пiсля кiлькох ударiв простягнулася, як мертва. Та комендант не припиняв
розправи. Пiдбiгши до розпластаного безвiльного тiла, почав гамселити
чобiтьми.
- Що вiн робить, внух проклятий? - вигукнув Грабовський i прожогом
кинувся до криницi.
- За що б' ш?! - закричав i вiдтрутив кривдника од нерухомого тiла.
З несподiванки комендант на мить остовпiв. Як це! Хто посмiв? Весь аж
зелений вiд лютi, вiн лише клiпав очима i брижив вузького спiтнiлого лоба.
Та зрозумiвши, що сталося, як дикий кабан, накинувся на Павла.
Не маючи намiру вступати в бiйку, Грабовський спритно маневрував. А
комендант наступав. Враз схопилися за руки. Довго воловодились, бо
комендант, переважаючи силою, поступався перед сво©м супротивником
вправнiстю: тiльки наляже всiма сво©ми бебехами, щоб пiдм'яти пiд себе, а
Павло викрутиться.
Та от Грабовський несподiвано зачепився ногою за камiнь, що лежав
позаду, i комендант навалився на нього.
- А-а-а! - радiсно заревiв.
Вже простяг руки, щоб запустити ©х у Павлiв чуб, та раптом почув, як
щось мiцне, наче обценьки, здавило йому спину. Болiсно заскрипiв хребет,
замакiтрилася голова, заметляли ноги.
Грабовський, почувши полегкiсть на плечах, миттю звiвся на ноги, але
замiсть коменданта перед ним стояв велетень без сорочки. Стояв, витираючи
руки i посмiхаючись.
- Ожигов, - стиснув вiн руку Грабовському. - Вiтаю з вiкторi ю. Перше
бойове хрещення в нашому богом береженому Балаганську.
- Розiйдись! - гримнув штабс-капiтан з чорними вусиками.
- В холодну обох! - зверескнув комендант.
18_
- Ну от, обстановка дозволя познайомитися ближче, - сказав велетень,
коли зачинилися дверi невеличко© тюрми етапного пункту, i простягнув руку.
- Син власно© матерi, внук рiдно© бабусi, якi живi-здоровi i в
благоденствi©... Випуску 1862 року, фiрми Ожигових... Микола. Родився за
власним бажанням, без особливих труднощiв. Помирати ще не збираюся.
Грабовський подав руку, назвав себе.
- А чому лише матерi й бабусi? - поцiкавився.
- Тебе дiд цiкавить? Помер, брат, помер давненько.
- А батько?
- Взагалi ще живе, але для мене... - не закiнчив думку, болiсно
поморщився. Видно було, що питання йому не сподобалось.
- Ти надовго в цю яму? - запитав. Павло показав п'ять пальцiв.
- ' Я маю на рiк бiльше, але один уже вiдтоптав. Мiсяцiв три спершу жив
тут, у барацi, а потiм перейшов у мiстечко. Як засланець. Там, звичайно,
трохи краще. А оце сьогоднi прийшов сюди, щоб пiдiбрати когось з прибулих
до себе на квартиру. Все ж веселiше буде, та й менше коштуватиме. От i
пiдiбрав...
Уже першi днi життя в тюрмi обидва вiдчули, що мають рiзнi характери.
Але це не вiддаляло, а навiть зближало ©х.
Микола Ожигов, цей завжди спокiйний, з першого погляду навiть до всього
байдужий велетень, був чулою, на диво сердечною i водночас дуже рiшучою
людиною. Любив лiтературу, а надто поезiю. Вiн залюбки слухав, коли
Грабовський декламував сво© або чужi вiршi. Сам же знав силу-силенну
рiзних анекдотiв i дотепно розказував ©х.
Довгi розмови лилися легко, невимушене, а обидва спiврозмовники все
бiльше вiдчували потребу бути разом.
Було й iнше, що зблизило Павла Грабовського з Миколою Ожиговим -
земляцтво. Виявилося, Ожигов з Укра©ни. Пiсля розриву з батьком,
пiдполковником, якого нiколи не любив, перейшов на власний хлiб. Жив у
Луганську, промишляв на перукарствi, а мрiяв про медицину. Там i став
членом народницько© органiзацi©. Його цирульня служила мiсцем явки
народникiв, а сам вiн найчастiше був зв'язковим. З рiзними дорученнями
доводилося ©здити в Петербург, Ки©в, Харкiв, Полтаву... '
- I в Харкiв? - перебив Павло розповiдь.
. - I в Харкiв, - потвердив Ожигов. - Туди ©здив найбiльше.
- Кого-небудь знав з харкiвсько© органiзацi©?
- Не дуже багато.
- А Петра Цимбалюка?
- Це той Цiцерон-одчаюга? Чув про нього, але не бачив. Ти його знав?
- Добре.
- Де ж вiн зараз?
- Повiсили, кажуть. Стрiляв у якогось чиновника в
Пiнську.
...День стояв погожий. Миколу викликали до канцелярi©. Повернувся
збуджений, радiсний.
- Наше, Павле, зда ться, зверху. Все нiби до цього хилиться. Зараз теж
мене розпитували, як, чому, за що лупцювали ми того череваня. Але питали
спокiйнiше, навiть трохи запобiгали. Що б воно значило? Казав менi
служивий, ведучи назад, що комендант наш ходить понурий. Мабуть, дiло
пахне ладаном, бо жiнка та вже ледве дише. Ну, буде видно. Iсторiя,
зда ться, працю , як любив говорити мiй один знайомий, на нас. Не сумуй.
- I не збирався, - бадьоро сказав Грабовський.
- Ми ще повою мо, ого.
- А в Балаганську е добрi люди?
- . Чого кошту один Вiктор Кранiхфельд. Другий Цимбалюк. Дворянин,
офiцер, а хлопець - вогонь. й дiвчата чудовi. Особливо Улановська...
- Евелiна?!
- Шабля, а не дiвчина... Ти ©© зна ш?
- У Харковi разом працювали, писали й друкували вiдозву в лiсовiй
хатинi... Так вона тут?
- Тут. Оце вийдемо звiдси, то й пiдемо до не©.
- Добре.
- Слухай, Павле, а чи не пiшов би ти жити до мене?
- З радiстю, якщо приймеш. Тiльки зi мною прийшов ще один товариш.
- Хто?
- Робiтник з Ор хово-Зу ва. Учасник морозовсько© стачки.
- I його влашту мо.
...По обiдi в камеру завiтав посланець балаганського окружного
справника. Вiн назвав себе виборним Молькiнсько© iнородно© управи.
- Зна те Надiю Сигиду? - запитав Грабовського.
- Для чого це вам? - вiдповiв Павло запитанням.
- Треба, коли питаю.
- Скажiть для чого.
- Дивак ви, та й годi, - потиснув плечима виборний. - Ким вона вам
доводиться, та Сигида?
- Та скажiть же нарештi, в чому справа? - втрутився Ожигов. - Чого
гра теся в пiжмурки?
- А це, молодий чоловiче, вас не стосу ться, - на©жачився посланець. I
вже до Грабовського: - Бачите, Сигида написала вам листа з Кари. Але
карiйським полiтичним каторжникам дозволя ться листуватися лише з
родичами. То тамошнiй начальник i пита нашого справника - в якому
родинному колiнi перебува те ви з Сигидою.
Павло аж затремтiв од радостi - перша вiсточка вiд Надiйки.
- Де той лист?
- У справника. То ким ви доводитеся Сигидi?
- Братом.
- Рiдним?
- Двоюрiдним. Нашi матерi - сестри.
- Ну, матерi нам без надобностi. Брат, значить. Отак i напишiть, -
виборний подав папiр. - Щоб усе було, як велить циркуляр.
* * *
Довжелезна казарма, що вже мовчки готувалася до сну, враз заклекотiла,
наче грiзна весняна повiнь. Темна хвиля тривожно хитнулася над нарами, i
за мить коло Грабовського та Ожигова вирiс натовп.
- Що сталося?
- Кого пострiляно?
- Де?
- Коли?
- Миколо! Павле! - гула казарма, i в цьому гаморi важко було второпати,
що трапилось.
- Та замовкнiть же! Пiдiйдiть!
Коли галас ущух i люди згуртувалися тiсним пiвколом бiля нар, Микола
Ожигов почав:
- Слухайте i не перебивайте. Сьогоднi ми з Павлом, - вiн кивнув головою
в бiк Грабовського, - почули страшну звiстку: мiсяцiв чотири тому вчинено
розправу над полiтичними.
- Де?
- В Якутську. Тридцять вiсiм чоловiк, засуджених на каторгу, мали
вирушити в далеку дорогу, зда ться, аж у Верхоянськ. Ну, тюремне
начальство, як i водиться, нiчого не дало каторжникам на дорогу - нi
одежi, нi харчiв. Люди запротестували: не пiдемо, мовляв, без того, що нам
належить. I вiце-губернатор Осташкiн "провчив" непокiрних: шiсть
протестантiв було одразу вбито. Сталося це в будинку якута Монастирьова,
де мешкав один з каторжникiв...
Попритулявшись плечем до плеча, мовчки стояли арештанти - зажуренi,
насупленi. Кожен обдумував принесену звiстку, зв'язуючи ©© з власною
долею. Нiхто з них, закинутих сюди, не може бути певним, що
завтра-позавтра його не спiтка те, що спiткало якутських засланцiв.
Павло Грабовський сто©ть поруч Ожигова. Спершу в його уявi поставали
якутськi подi©, а потiм глянув на темний, як застигла олов'яна хвиля,
арештантський натовп. Очi вдивляються, а в головi наче завiрюха. Що
думають, що почувають зараз цi щодня мордованi люди? Що дi ться в ©х
серцях?
Вiн зна , кожен з присутнiх тут ма свою власну iсторiю. Не просто
бiографiю, а власну iсторiю гiрких роздумiв, жагучих поривань, пекучих
сумнiвiв. Вони, цi iсторi©, рiзнi i неповторнi. Але скiльки спiльного,
подiбного в них!
Йому навiть зда ться, що це одна iсторiя - строката iсторiя боротьби.
Де той розум, що збагне ©©, складну й переплутану? Де той звитяжець, що
доведе ©© аж до брами щастя? Де той великий митець, що перелл це в слова,
звуки, барви?..
Iсторiя...
Ось вони, простi учасники, непомiтнi творцi iсторi©, силомiць зiгнанi
сюди з усiх кiнцiв царсько© iмперi©-в'язницi, - обiрванi, нестриженi,
погорбленi, голоднi й холоднi. Найкращi сини вiтчизни! Пiд рубцями й
латками б'ються найпалкiшi серця!
Вони прагнули щастя для себе, для народу, хай урозбрiд, але пристрасно,
забуваючи все на свiтi, линули до мети. I от схопили ©х кривавi пазури,
пiдсiкли крила i кинули до цi © багнюки.
Прямо перед Грабовським сто©ть Вiктор Кранiхфельд. Безлiч
латаний-перелатаний офiцерський мундир ще виразнiше вiдтiня вроду
схудлого, змарнiлого обличчя, бiлизну шовкового чуба, гарячий блиск карих
очей. Сто©ть наче за рiдкою пеленою туману. Погляд його блука десь
далеко-далеко.
Бiля Кранiхфельда - Володимир Iванович. Давно не голена срiбляста
борода, довгi, пожовклi вiд цигарки вуса та кошлатi брови приховують
поморщене лице ткача. Тiльки чорнi очi палають бадьорим вогнем. Вкритi
товстими бурими жилами руки стискають козирок картуза.
А он, трохи далi, похилив голову юнак з розкосими очима. Та де там
юнак! Зовсiм ще пiдлiток. Мабуть, недавно пригнали. Хто вiн - узбек,
кита ць, казах? Пожадно вслуха ться в кожне слово оповiдача, i його смугле
лице весь час мiня барви, нiби на ньому пробiгають сполоханi тiнi.
А он i ще...
Рiзнi за походженням i вiком, рiзнi вдачею, але близькi прагненнями й
долею. "Друзi. Побратими", - вистуку Павлове серце.
Грабовському так хочеться зараз усiх ©х стиснути в обiймах, зiгнати
смуток з ©хнiх очей.
- Але на, цьому не закiнчилось, - чу , наче крiзь сон, голос Ожигова. -
Тих, що залишилися живими пiсля стрiлянини, вiддано до вiйськового суду.
Суд i довершив розправу: трьох страчено, двадцять вiсiм прогримiли
кайданами на каторгу або пiдгодовують нужу в тюрмах.
У казармi запанувала густа, як глей, тиша. В цiй тишi Грабовський ще
виразнiше чу стук свого серця - прискорений, тривожний. На нього
дивляться багато людей. Чого вони хочуть? Що ще можна сказати ©м? Усе, про
що дiзналися, розповiв Микола. Павло нiчого бiльше не зна . Нiчого.
А десятки очей дивляться, нiби промовляють: говори!
Чорнi очi Володимира Iвановича-теж, зда ться, вимагають: кресни сво©м
серцем об цi незгаснi серця, i з них не iскра, а цiла пожежа спалахне.
Говори!
Павло вiдчува - далi мовчати не ма права.
- Друзi, - звучить його голос, спершу сухо i терпко, - це страхiтлива
звiстка. Але до нас долетiла тiльки вона дина. Та й долетiла через який
час - три мiсяцi. А скiльки звiсток про такi ж розправи, вчиненi до
якутсько© i пiсля не©, не дiйшло сюди! Скiльки, питаю? Навряд чи можуть
вiдповiсти навiть самi лиходi©, бо ©м не потрiбен ©хнiй власний кривавий
рахунок, по якому невдовзi доведеться все сплачувати...
- То правда, - тихо вкинув хтось.
- Гiрка правда, - говорив далi Грабовський. - Але хто винен у тому, що
подiбнi розправи мають мiсце? Не тiльки кат вiце-губернатор. Виннi iснуючi
порядки. Сама полiтична система, яка дозволя заслання й тюрму для
полiтичних перетворювати на розгнуздане свавiлля, грубу помсту й дике
знущання.
Грабовський зробив паузу, тамуючи хвилювання.
- Виннi й ми. Виннi, бо над нами бешкетують, як хочуть, рiзнi посiпаки,
а ми мовчимо. Диву мось жорстокостi наших кривдникiв, але не диву мось
нашiй байдужостi. А тим часом цiлими рiчками лл ться наша ж кров. Страшно
й подумати.
Промовець знову помовчав.
- Нi! Нi! Нi! - в його голосi забринiли вольовi, крицевi ноти. - Я
думаю, далi мовчати не будемо. Край терпiнню! Ми повиннi пiднести наш
голос проти свавiлля й знущань, при днати його до голосу якутських геро©в.
Вони - геро©! Бо виступили на захист сво©х прав, на захист людсько©
гiдностi. I я вiрю в те, що й ми не залишимося одинокими, що нас
пiдтримають тисячi, що наш голос увiлл ться в могутнiй протест всього
сибiрського заслання i викличе нову хвилю революцiйно© енергi©. Хвилю, яка
змете, спопелить саму полiтичну систему.
- Правильно!
- Досить мовчати! - заiскрились очi Кранiхфельда.
- Бити ©х треба!
- Прямо в самi печiнки!..
- Як собак скажених!
- На шибеницю!
- Еге ж, на шибеницю! - одiрвався вiд стiни вимучений, зiгнутий в дугу
чоловiк. - Гарна байка, тiльки шкода, що коротка. Шибеницi... Казала
Настя, ще як удасться. Та поки ми витягнемо ©х на тi шибеницi, вони всiх
нас закатують. Я колись так само думав, та от, дивiться, який став, - i
вiн прошкутильгав, як скривлене колесо. - Бiльше мене не пiдведете пiд
дурного хату.
Люди повернули голови до чоловiка-дуги. Вiн лише сьогоднi прийшов на
балаганський етапний пункт, i нiхто не знав, що саме так зiгнуло його.
Хтось навiть почав допитуватись, але чоловiк тiльки спересердя плюнув i
полiз на другий ярус нар.
Володимир Iванович, який досi стояв мовчки, пiдiйшов до Грабовського,
мiцно потиснув йому руки i обернувся до людей.
- Я згоден з Павлом. Правду каже, - заговорив ткач поволi. - Наш голос
мусить пролунати не тiльки тут, а й по всiй Росi©, проникнути в тюрми, в
каторжнi пiдземелля. Тодi...
Та не встиг закiнчити, бо пронизливо зарипiли дверi барака, нiби
попереджаючи про небезпеку, i на порозi вигулькнула постать коменданта.
Володимир Iванович замовк i прихилився до нар. Люди колихнулися,
зацитькали, проте з мiсця нiхто не зрушив... Все наче скам'янiло. Тишу
порушувало тiльки кволе хропiння чоловiка-дуги.
Комендант постояв бiля порога, обмацуючи людей _маленькими зеленавими
очицями, стиснув кулаки, сунув ©х до кишень i, карбуючи крок, пiдступився
до крайнього:
- Чого дивишся?
- Очi маю.
- А я зараз тобi ©х повибиваю...
- А я повставляю, - почулося з натовпу.
Комендант скипiв. Вiн висмикнув кулаки; i круто обернувся, щоб
накинутись на зухвальця, але, зустрiвшися з очима Миколи Ожигова, посинiв
вiд лютi i знову запхав руки в кишенi.
- Чого не спиш? - ступив до пiдлiтка з_ розкосими очима.
- Збирався, зараз ляжу, - перелякано вiдповiв той, эадкуючи мiж людей.
- А ти? - до Володимира Iвановича.
- А ти? - Ожигов схопив коменданта за комiр. - А ти, питаю? Чого до
людей прискiпу шся? Знову закортiло?
- Я, я... - тiльки встиг промимрити переляканий комендант.
Ожигов обкрутив його навколо себе, пiдвiв до дверей i з такою силою
пхнув, що той, вiдчинивши головою дверi, вилетiв на подвiр'я.
- Що ти наробив? - з тривогою запитав хтось. - Тепер лиха не обберешся.
- Нiчого, - спокiйно вiдповiв Ожигов. - Чого прода ш дрижаки? Ну, а
тепер спати. Ходiм, друже, - взяв Павла за лiкоть i повiв до дверей.
Уже за ворiтьми ©х наздогнали Вiктор Кранiхфельд та Володимир Iванович.
Якийсь час iшли мовчки.
- Негарно вийшло, - заговорив Вiктор. - Не довели дiла до кiнця.
- Так, Вiтю, трохи негарно, - згодився Володимир Iванович. - Але я
думаю, все-таки зробили добре дiло. Хaй знають етапники i передадуть
iншим. А до нас завтра, мабуть, прийде справник.
- Навряд, - заспоко©в друзiв Ожигов. - Комендант не захоче бiльше
зв'язуватися зi мною.
- I я так гадаю, - пiдтримав Грабовський. - Хай ще дяку боговi, що та
жiнка оклигала i справу вдалося зам'яти. Ну, та зараз не про це. Ми мусимо
протестувати проти злочину якутських тюремникiв.
- I негайно! - сказав Ожигов. - Тому пропоную зараз iти до нас,
написати найрiшучiший протест i завтра ж розiслати його, куди слiд. Перш
за все, мiнiстру внутрiшнiх справ та мiнiстру юстицi©, ну й ще директоровi
департаменту полiцi©... Згода?
- Та згода, звичайно, - вкинув Володимир Iванович. - Тiльки, може, до
мене пiдемо? Мо©х хазя©в сьогоднi нема, то нiхто й заважати не буде.
- У вас же й сiсти нiде, - мовив Грабовський. - А у нас з Миколою
цiлiсiнька тобi кошара. Та й хазя©н не стане на завадi. Сам колишнiй
полiтичний засланець. Волзький моряк.
...Тепло© червнево© ночi спить невеличке повiтове мiстечко Балаганськ,
притулившись до неспокiйного плеса велико© рiки. Спить тихо, мiцно. Далеко
воно вiд губернсько© столицi - Iркутська, десь понад двi сотнi верст. Та
вночi нiхто й не заважа ... Хай хоч виспиться, бо завтра... Хто зна , що
вдень повелять з губернi©, звiдкiля прийдуть новi ватаги полiтичних
засланцiв, якi новини принесуть вони?
Тiльки в одному будиночковi, що самотньо сто©ть, як сновида, над
неглибоким виярком, блима свiтло. Воно немовби змага ться з темним
проваллям ночi, неначе кличе його на герць. У тому будиночку мешкають
нерозлучнi друзi Павло Грабовський та Микола Ожигов. Павло дикту , а
Кранiхфельдова рука старанно виводить букви...
19_
Грабовський знав тюрми. Харкiвська, iзюмська, оренбурзька, бутирська.
Страшнi вони, що й казати. Але для iркутсько©, до яко© потрапив, не
знаходив навiть порiвнянь.
Оце тюрма - усiм тюрмам тюрма. Вона, захопивши в сво черево людину,
мовчки лама , висмокту , висушу , аж доки не зробить з не© губку.
Гнiтить перш за все темно-сiрий колiр. Тут усе сiре, наче замулене, -
мур з густо понатиканими грибками для вартових, товстi стiни, вузькi
коридори, камери, посуд, тюремна обслуга, навiть сонячне промiння, що
iнколи пробива ться крiзь грати.
Гнiтить тиша. Сiрий колiр ста ще густiший i важчий вiд мертвотно©
мовчанки. Тут усе мовчить, як скам'янiле. Вiд цього кров застига в жилах,
поволi висиха мозок, гаснуть очi, глухнуть вуха, тупiють чуття. Зда ться,
залiзо не витримало б. А людина витриму . Дивне створiння людина. Все
витриму .
Грабовський сто©ть бiля загратованого вiкна, а очi блукають десь
далеко-далеко понад заснiженими дахами будинкiв. Нiчого вони там не
шукають, нi до чого не придивляються. Так собi - блукають.
Уже нiби трохи полегшало. Може, тому, що почалося слiдство. Може, й
тому, що iнколи бачить сво©х товаришiв. А то ж було...
Серед ночi конво©ри припровадили до тюрми, загнали в камеру i нiби
забули про нього. Два рази на день зайде коридорний, мовчки поставить
порцiю та й зникне за дверима. Ото й усе. Так день у день. Тиждень.
Мiсяць.
Невiдомiсть не тiльки гнiтила, але й дратувала. За що його
заарештовано? Перегортав сторiнки сво © "балагансько©" бiографi©, губився
в догадках, та нi на чому твердо зупинитися не мiг. Протест? Але ж то була
правда.
Раз навiть спробував поговорити з коридорним, та сумно закiнчилася
розмова.
- Чому менi не говорять, за що заарештували? - спитав у тюремника.
Коридорний здивовано витрiщив очi i мовчки рушив до дверей. Не стерпiв
Павло, схопив за плечi:
- Ну, скажи ж, будь людиною! Чого тiка ш?
Тюремник обернувся, лютими очима змiряв настирливого в'язня i мовчки
пхнув його в груди важким, як гиря, кулаком. Грабовський заточився й
присiв на тапчан. Поговорили...
Бiльше не допитувавсь.
Гнiтила самотнiсть. Важка невiльнича самотнiсть. I книжок не давали.
Вдень ще якось так-сяк. Цiлими годинами, наче тiнь, снував по камерi,
перечитував списанi листки невеличко© записно© книжечки або перелiчував
тi, що були ще чистими.
- Як ©х мало! _Якi вони маленькi! - аж жахався, бачачи, що кiлькiсть
неописаних листочкiв меншала з кожним днем.
Довго ходить, мимрить губами, пiдбира слова, рими, по кiлька разiв
обдуму рядки та цiлi строфи. I, тiльки знаючи напам'ять найдосконалiший
варiант вiрша, береться за олiвець Пише густо, майже насаджуючи одна на
одну малюсiнькi букви. Закiнчивши писати, ще перечиту , обережно згорта
книжечку i кладе до кишенi.
Перша частина дня закiнчувалася.
Починалася друга - спiви. Сидить на залiзному тапчанi, а голос лл ться
тихо, задумливо...
Повiй, вiтре, на Вкра©ну,
Де покинув я дiвчину...
Покинув дiвчину А чи покинув? Кого? Коли? Ксана - польова русалка? Вона
справдi йому подобалась, але ж то були тiльки першi порухи серця. Та й хто
зна, куди б завело його те необачне серце. Адже стала вона дружиною
полiцмейстера. Народниця, геро©ня...
Нi, нi, вiн нiкого й нiчого на Укра©нi не покинув. Навiть жодного
поцiлунку. Все, що мав, забрав iз собою.
Вiн зустрiв свою любов, пiзнав щастя не в тiй заквiтчанiй бузком та
вишнями хатинi, що над рiчкою пiд горою, а на тернистих, безкра©х, як