Страница:
перший, а мiй, значить, у пiдготовчий...
- Не кваптеся. Деякi в тому пiдготовчому сидять по два або й бiльше
рокiв. Училище - то вам не парафiяльна школа, а тим паче не земська. У
вашому селi яка?
- Земська.
- От-от. Словом, почнемо з пiдготовчого.
9_
Першi днi життя Павла в Охтирцi мчали шпарко й зарвiйно, неначе баскi
Колупа вi жеребцi, запряженi в ресористу бричку. Аж голова йшла обертом.
Не встигав нi лiчити, нi закарбовувати тих днiв у пам'ятi. Та й як
полiчиш, закарбу ш, коли вони немовби змагаються мiж собою наперегонки,
прямо налiтають один на другого, наступають на п'яти, а деякi в тому
безладному й шаленому змаганнi зовсiм зникають, не полишаючи жодного
слiду. Лише вчора чи позавчора був понедiлок, а завтра, дивися, - субота.
Усе вражало й дивувало. Почалося з назви. Ще дома чув - Охтирська
бурса, бурсаки. Так i в мiстечку називали. А тут почув - повiтове духовне
училище. якась рiзниця? Що то означа - бурса?
Запитав Грицька Любинського, а той непорозумiло знизав плечима.
- Дiдько його зна . Колись усi називали бурсою, а потiм, зда ться,
позаторiк, почали - училище. Нащо воно тобi?
- Цiкаво.
- Запитай спектора.
- Хто це?
- Отой рудий та кривоногий, що вчора приходив у корпус i лаяв нас за
бруд.
- А що таке - корпус?
- Наше житло так iмену ться.
- А спектор про бурсу й училище зна ?
- Мабуть, але не дуже допитуйся, бо може з'©здити в мармизу.
- Б' ?
- У нього служба така. Щось не вподоба ться - i бац, бац. Щоб, значить,
не був таким умним i не випинався наперед. Ти, брат, не зна ш наших
порядкiв. Тут допитливих не люблять. Не хочеш щодня ©сти лупанцi - будь
тихiш води i нижче трави. Iнакше не вилазитимеш з карцера.
- Карцера?
- Така кутузка.
- Кутузка?
- По-нашому нiби маленька буцегарня чи холодна. Там, окрiм шматка хлiба
на день, нiчого не дають. Хай тебе бог боронить попасти туди.
- А ти бував там?
- Двiчi.
- За що?
- Не ходив у клас i не мав прилежанiя. Але тепер я не такий капловухий,
аби попадатися. Ось уже другий тиждень не вiдвiдую класу, нiчого не роблю,
а не в кутузцi.
- Чому не вiдвiду ш?
- А на якого бiса воно менi? Сушити голову всiлякими науками? Паламарем
колись i так стану, а про бiльше хай iншi клопочуться.
- А як доскочиш паламарства, не ходивши в клас?
- Доскочу. Весною мене таки переведуть у третiй клас.
- Навiть якщо не буватимеш на уроках?
- Еге ж.
- А вчитель наставить тобi одиниць.
- Хай ставить навiть нулi, а в третьому класi буду.
- Хто ж переведе?
- Смотритель.
- Проти волi вчителя?
- Ох i клякса-вакса ти, нiчого не торопа ш. Учитель для смотрителя -
однак що церковний сторож для попа.
- А за що ж смотритель переведе?
Любинський розреготався.
- За що, за що... За барана.
- Якого?
- Рогатого, з перебитою задньою ногою. Ти справдi якийсь недоколиханий.
Слухай же. Позавчора мiй тато привiз смотрителевi живого барана, двi гуски
i п'ятиокову сулiю вишнiвки. Нiби гостинець на свят-вечiр. Це тобi ма ш -
раз. А на вербну недiлю, казав, притарабанить ще порося, цiлий козуб
крашанок, мiшок вальцового борошна, сло©к меду.
- I смотритель бере?
- Хапа , аж облизу ться, як голодний пес. Тут здавна така заведенцiя:
не пiдмастиш, кажуть, - не по©деш. А ти збира шся сам перелазити з класу в
клас?
- Спробую.
- Очкура добре зав'яжи - штани згубиш.
- У нас нема гостинцiв.
- Доведеться рокiв десь отак три-чотири сидiти в пiдготовчому...
- А ти скiльки сидiв?
- Казав же - два. I на третiй залишали, але влiтку батенько нарештi
взявся за розум, трохи пiдмастив.
Дзвоник перебив розмову. Уже йдучи до класу, Грицько спитав:
- Пiсля урокiв пiдеш зi мною?
- Куди?
- На ярмарок.
- Чого?
- Може, потягнемо якусь гич.
- Що-о?
- Там такi бiлi буханцi, ковбаси, горiхи...
- Не маю жодно© копiйки.
- Я також не маю. I не треба. Поцупимо.
- Красти?
- Усi крадуть. Iнакше з голоду ноги протягнеш Бабера сидить, роззявила
хавку, слуха , як жебрак лазаря спiва , а ти - хап медяник... Ми торiк
весною i свою комору обшаломонили. Ото смiху було! Нажерлися по саму
зав'язку, бiгунка декого напала. Спектор довго розшукував злодi©в, догори
ногами перевернув увесь наш корпус, смотритель викликав городового, але
всi вони схопили шилом патоки... Пiдеш?
- Нi, - вiдповiв Павло.
- Ну й здихай, коли такий пришелепуватий.
Як i щодня, перший урок почався молитвою. Стуливши долонi перед собою,
учнi навстоячки тягнули за вчителем:
- Царю небесний, утiшителю, душе iстини, iже всюди сий[2] i вся
iсполняяй, сокровище благих i жизнi подателю. Прийди i вселися в ни[3], i
очисти ни од всякiя скверни, i спаси, боже, душi нашi.
Данило Петрович звелiв учням сiсти, пiдiйшов до столу i схилився над
розгорнутим класним журналом.
- Хто вiдсутнiй?
- Проценко та Бодяк, - вiдповiв староста, якого по старiй бурсацькiй
звичцi називали цензором.
- Чому?
- У Проценка живiт болить, а Бодяк роздягнений.
- Бодяк сво коштний?
- Нi, казеннокоштний.
- Iнспекторовi говорили?
- Говорили. В училищнiй коморi нема жодно© свитки.
- А старi бурки?
- I бурок нема, позавчора ще була одна, та вiддали Грицьковi
Любинському з другого класу.
Данило Петрович заклопотано почухав сиву скроню.
- На сьогоднi ви мали вивчити третiй стовпчик таблицi множення. Першим
проказу Килавчук.
Почав Гаврик жваво i впевнено:
- Штирижди один - штири, штирижди два...
- Не штирижди, а чотирижди, - пiдправив учитель.
- Не штирижди, а чотирижди, - повторив Килавчук i продовжив: - Штирижди
три - дванадцять, штирижди штири...
I запнувся.
- Допоможи, Грабовський.
- Шiстнадцять.
- Вiрно. Продовжуй, Грабовський.
- Чотирижди п'ять - двадцять, чотирижди шiсть - двадцять чотири,
чотирижди сiм...
- Досить. Сiдай. Чому ж Килавчук нетвердо засво©в?
За Гаврика вiдповiв цензор:
- Увечерi в корпусi не було свiтла.
- Але ж Грабовський вивчив.
- Грабовський зна всю таблицю i навiть чотири дi©.
- Справдi?
Павло пiдвiвся.
- Знаю.
- Проказуй останнiй стовпчик...
- Дев'ять на один - дев'ять, дев'ять на два - вiсiмнадцять.
- Знизу догори.
- Дев'ять на десять - дев'яносто, дев'ять на дев'ять - вiсiмдесят один.
- Шостий рядок.
- Шостий? - перепитав Павло i мить подумав. - Знизу чи згори?
- Згори.
- Дев'ять на шiсть - п'ятдесят чотири.
Данило Петрович задоволене усмiхнувся, а клас, що напружено стежив за
Павловими вiдповiдями, полегшено зiтхнув.
- З яко© школи до нас прийшов?
- Пушкарнянсько©.
- Хто там учителю ?
- Вчителювала Оксана Петрiвна, а тепер дяк Обухiвський.
- Чому не в першому класi?
- Мати просили в перший, а смотритель...
Обличчя вчителя спохмурнiло.
10_
Пiсля великоднiх вакацiй небо, осяяне лагiдним весняним сонцем,
поголубiло, садки зазеленiли. I духовне училище почало прокидатися пiсля
напiвголодно© i марудно© зимово© сплячки.
Згодом надтрiснутий дзвоник оповiстив кiнець останнього уроку i
настання тривожно© пори перехiдних та випускних iспитiв. Спорожнiли класи,
занiмiли гулкi коридори.
Помiтно змiнилося також бурсацьке товариство - стало рухливiшим,
моторнiшим, клопiткiшим. Скинуло з себе ватнi пальта, бурки, свитки,
кожушки, куцини, роззулося, заметляло довгими чубами. На сво коштниках
ряхтять легенькi штани й сорочки всiляких барв, а на казеннокоштних - з
свiтло-сiро© парусини.
Корпус цiлими днями порожнiй-порожнiсiнький, через навстiж розчиненi
вiкна видиха настояний за зиму сморiд. Тепер там нема навiть
найзапеклiших ледацюг та картярiв, котрi давно втратили надiю перейти в
наступний клас i не дуже сушать собi тим голову - з ранку до вечора
блукають у мiстечку, тиняються на ярмарковому вигонi попiд лавками,
ятками, бiля корчми. А тi, якi ще мають таку надiю, розлiзлися, мов
блощицi, по просторому подвiр'©, поскулювалися, гортають пiдручники,
хрестоматi©, лексикони. I бубонять, бубонять, бубонять:
- Аз, буки, ведi... зело, люди, мислiте, рци...
Над головами Бодяка та Грабовського шелестить молодим листям липа, а
вони вивiряють один одного перед завтрашнiм iспитом. Зараз у ролi
прискiпливого екзаменатора Степан. Вiн розгорнув тоненьку книжечку, суворо
насупив брови.
- Якi зна ш, братець, заповiдi?
- Я знаю, - вiдповiда Павло голосно i бойовито, як належить бурсаковi,
- заповiдi закону божiя та заповiдi блаженства.
- Вiрно. Молодець, - хвалить екзаменатор, i його брови розгладжуються.
- Скiльки заповiдей закону божiя?
- Десять.
- А блаженства?
- Дев'ять.
- Превелебно. Давай першу заповiдь закону божiя.
- Аз сьм господь бог твiй: да не будуть тобi бозi iни©, разв мене.
- Тепер пояснюй. Аз?
- Я.
- сьм?
-- .
- Разв мене?
- Окрiм мене.
- Розчудесно. Друга заповiдь?
- Не сотвори собi кумира i всякого подобiя, лiка на небесi горi, i
лiка на землi низу, i лiка в водах пiд землею: да не поклонишися ©м, не
послужиш ©м.
- Кумир?
- Кумир, або iдол, - зроблена з металу, каменю чи дерева подоба якогось
вигаданого божества.
- Стань! - вигукнув сердито екзаменатор, i його брови знову
на©жачились. - Не так.
- Чому?
- Не подоба, а iзображенi .
- Це ж не вiрно.
- Хай буде й не вiрно, але в книжцi написано - iзображенi , а краще,
братець, нiж у книжцi, не скажеш.
- А-а-а, - засмiявся Павло. - Ти справдi точно копiю ш нашого спектора.
- Iнакше не можна. Не я ж екзаменуватиму тебе, а комiсiя, а в комiсi©
буде також спектор i отой грек.
- Отець Агафон?
- Так. А вiн, кажуть, жили витягу з бурсакiв. Отже - тiльки по книжцi
i слово в слово, буква в букву. Третя заповiдь?
- Не при мли iменi господа бога тво го всу ...
- Восьма?
- Не кради.
- Ясно, хоч усi крадуть.
- Цього в книжцi не сказано.
- Треба б сказати, бо кожен силку ться обiкрасти свого ближнього. Наш
смотритель, гомонять, новi сорочки й штани, призначенi для учнiв, пустив
набiк, а нас одягнув у торiшнi, старi й полатанi. I не бо©ться кари божо©.
Ну, пiшли далi. Заповiдь дев'ята?
Але дев'яту заповiдь Павло не встиг проказати, бо пiдiйшли Любинський i
Ткаченко. Обидва веселi, без книжок, зошитiв, з вербовими прутиками в
руках. Мугикають, передражнюючи малюкiв:
Аз, буки, хлiба в руки.
Та на пiч, та в куток.
Дайте хлiба ще шматок,
Щоб нажертись до розпуки.
- Ри те город науки? - пита Грицько.
- Потроху.
- Рийте, дурнi, рийте, скорше рила позатуплюються. Хочете стати
розумнiшими за всiх? А дзуськи. Один спробував. Був такий Сазон Куць.
Завжди йшов першим. Четвертий клас кiнчав. Уже наставився поцупити зразу
все - i атестат, i похвальний лист, i промоцiю.
- Промоцiю?
- Така бомага. Ще важливiша, нiж похвальний лист. Нiби рекомендацiя в
семiнарiю. Щоб, значить, приймали безпремiнно, не дуже допитуючись - з
нього, мовляв, вийде колись не лише ритор чи фiлософ, а й богослов.
- Це хто?
- Дiдько ©х зна . Кажуть, такi в семiнарi©. От, значить, i Сазон
силкувався доскочити ©х. Не вийшло. На випускних iспитах зарiзали.
- Зарiзали?
- Не насправдi, а запитаннями. Вiн нiби не мав наравствено© зр лостi.
- Як це?
- Значить, не наравився ©м, то й забили його всiлякими питаннями i
залишили на повторний. Не витримав того Куць та й врiзав дуба вiд розриву
серця зразу ж по екзаменi з богословiя. Отож дивiться, хлопцi. I
пам'ятайте: блажен тiльки той, кого обрящет бдяща. Не _напинайтесь,
пiскопами все ©дно не станете. Що зубрите?
- Зараз переходимо до заповiдей блаженства, - вiдповiв Бодяк. - Слухай,
Грицю, ти вже давно в училищi. Поясни нам дев'яту заповiдь блаженства.
- Яку?
- Оцю: блаженнi© сте, гда поносят вам, i iжденут, i рекут всяк зол
глагол на ви, лжуще мене радi: радуйтеся i веселiтеся, яко мзда ваша многа
на небесах[4].
Любинський глянув на безхмарне небо i розсмiявся.
- Чого ж тут не розумiти? Все ясно. Радуйтеся, веселiться.
- А сте?
- Ну, ©сте.
- А гда?
- да.
- А поносят?
- Приносять.
- А iжденут?
- Така страва. Панська.
- А рекут?
- Рiчка.
- А зол?
- Ох i пуцьверiнки ж ви! Золiйник, золiльник, золiйник, або просто -
жлукто для золiння полотна.
- А глагол?
- Iм'я святого.
- А лжуще?
- Так назива ться горiлка, нiби наш первак.
- А мене радi?
- Ну, радi, радiснi, щасливi.
- А яко мзда?
- Кухарка.
- А як звести всi цi слова докупи, щоб зрозумiти?
- Вони й так при купi, i розумiти дуже просто: сидить собi святий
Глагол на березi рiчки, Якомзда приносить йому багато лжущi та iжденуту, а
вiн хилить чарку за чаркою, закушу i блаженству , наче на небесах.
- Хiба ж святi п'ють горiлку?
- Ого, ще й як! Усi пиячать - i боги, i попи, i дяки, i нашi вчителi.
Навiть у церквi дають ложечкою вино.
- То ж кров Христова.
- Христова. Я не раз куштував ту кров, коли мiй тато готував причастя.
- Щось тут нiби не те, - вага ться Бодяк. - Для чого Глаголовi жлукто?
- Не Глаголовi, а Якомздi. Вона не тiльки куховарить, а й пере шмаття
святим. Бiдна жiнка. Сам Глагол дудлить первачок, а вона, сердешна...
- От ти казав: сидить на березi... Хiба на небi рiчки?
- Не знаю, - чесно зiзна ться Любинський. - Нащо воно тобi, все оте?
Одтарабань заповiдь по книжцi та й амiнь.
- А як спектор запита ? А отець Агафон?
- Мели що-небудь, тiльки голосно, без запинки, зводь очi д'горi i
хрестися.
- Вони ж знають.
- За те ©м великi грошi дають. Не такий я йолоп, аби задарма... Добре
тому Глаголовi, розсiвся, цмулить, обжира ться, а в мене кишки дрiбушечку
витанцьовують, ©сти хочу, аж у головi макiтриться.
Ткаченко бере приятеля за руку.
- Ходiмо в мiсто. Я маю рубель, щось перехавкнемо.
- Нi, Матюшо, давай трохи поспимо або перекинемось у святцi, потiм
пообiда мо, а надвечiр заглянемо до трактиру.
- Хай буде по-тво му.
Вони обнялися й поплентали в iнший бiк подвiр'я, а Грабовський та Бодяк
знову взялися до дiла. Тепер роль екзаменатора виконував уже Павло.
- Перша заповiдь блаженства?
- Блаженнi нищi© духом, яко тих сть царствi небесне.
...Черговий по кухнi гукнув на обiд. Скоро подвiр'я спорожнiло - все
училище зiбралося в ©дальнi. Iнспектор проказував молитву, а учнi хором
повторювали:
- Отче наш, iже си на небесах, да святиться iм'я тво ; да прийде
царство тво ; да буде воля твоя, яко на небесi i на землi: хлiб наш
насущний даждь нам днесь...
11_
Першим привiтав його на рiдному подвiр'© Кундель радiсним скавчанням.
Пiдвiвся, крутнув зареп'яшеним хвостом i пiшов назустрiч.
- Ну, старенький, як пожива ш?
Пес став переднiми лапами йому на груди.
- Скучив?
З садка вибiгли Михайло й Марiйка, за ними дрiбуляв Тишко.
- Павло! Павло! - гукали навперебiй. - При©хав!
Захопив ©х разом в обiйми, поцiлував у голiвки, потiм узяв Тишка на
руки i понiс до хати.
У хатi нiяко© обнови не побачив. Усе було, як i ранiш, - образи, стiл,
лава, лiжко, вiдро з водою, накрите дерев'яним кружечком, горщик на
припiчку.
Глянув на полицю пiд стелею й зiтхнув - там жодно© хлiбини.
- сти хочете? - запитав.
- Ми ©ли вишнi, - похвалився Михайлик. - Зараз тобi теж принесу. - I
вихопився з хати.
Марiйка i Тишко не зводили очей з старшого брата - чекали гостинцiв.
Дав ©м по грудочцi цукру, який приберiг, не пивши чаю цiлий тиждень.
- А це Михайликовi, - витягнув з торбинки чорну дощечку.
- Нащо вона Михайликовi? - спитала Марiйка.
- На нiй пишуть.
- Чим?
- Оцi ю штукою, - вийняв темно-сiру паличку. - Назива ться грифелем.
- А менi можна написати?
- Спробуй.
У хату забiг Михайло, несучи повний пiдситок м'ясистих вишень.
Павло ©в ягоди i згадував охтирськi садки, що завжди вабили очi. Деякi
бурсаки шастали по тих садках, не раз кликали з собою Павла, але вiн не
ходив i стримував Степана Бодяка.
- Де мама, Олеся?
- На роботi в старосiльського пана, картоплю пiдгортають.
Прийшли додому Ксеня Григорiвна разом з дочкою по заходi сонця.
Мати глянула на Павла i журно похитала головою.
- Ох i вимучили ж тебе, синку!
Павло тiльки знизав знiяковiло плечима.
- Може, хворiв?
- Нi. Iспити готував.
У хату ступив Кузьма Одновухий.
- А то вже так, - ствердив. - Кажуть: без муки нема науки... Перейшов з
класу в клас?
- Перейшов.
- Колупа©в теж?
- Залишився на повторний.
- Чому?
- Не хотiв учити. На першому ж iспитi заробив нуль, а потiм й iншi
пiшли шкереберть.
- Лихий не вхопить його, - кинула Олеся, що поралася бiля печi. -
Бачила його вчора - така мордяка, хоч цуценят бий. Йому потрiбне те
вчення, як свинi музики.
- А Любинський перейшов у третiй клас? - пита Ксеня Григорiвна.
- Нi.
- Вiн же нахвалявся тобi, що смотритель усе зробить.
- Може б, i зробив, та смотрителя перед iспитами забрали з училища...
- А як наш Бодяк? - цiкавиться Кузьма долею свого односельчанина.
- Теж перейшов по першому розряду.
- Що то значить?
- З найвищими оцiнками.
- А ти ж з якими?
- Ми обидва. Разом учили, разом...
- Молодцi. Заганяйте дукiв на слизьке, може, й нам прийде полегкiсть
вiд вас, молодих. А що дума ш робити на вакацiях?
- Не знаю. В дядька Iвана всi пiдпасичi?
- . Тi, якi ще весною найнялися. Може, пiдеш до мене погоничем на
оранку?
Втрутилася Ксеня Григорiвна:
- Хай трохи спочине, сил набереться.
- Думалось...
- Добре, - каже Павло. - Пiду. Завтра ж.
- Тобою ж, синку, вiтер колише.
- На полi поправлюся.
- Такий, як батько, впертий...
Толока в старосiльського пана велика: ширина ©© гiн на дво , а в
довжину й кiнця не видно - аж ген-ген побiгла через видолинок, де пасеться
череда. Кажуть, десятин за тридцять сяга . Для шести плугiв, що зараз
ведуть борозни, дiла тут вистачить десь на пiвмiсяця.
- Що ж, дядьку, робитимемо, коли виоремо цю толоку? - клопочеться
Павло, пiдганяючи волiв, якi лiниво поскрипують ярмами.
Кузьма збив iстиком жмут бур'яну з чересла, уперся в чепiги, переорюючи
огрiх, залишений переднiм плугатарем, виплюнув недокурок.
- Не журись, козаче. Були б руки, мука для них знайдеться. Невдовзi
почнемо жнива, потiм пiдiйдуть буряки, кукурудза... Про Оксану Петрiвну
нiчого не чув?
- Нiчого.
- А я трохи чував.
- Що?
- Вчителювала вона нiби на Чернiгiвщинi, доки не втрапила на ©© слiд
наша охтирська управа. А втрапивши, написала чернiгiвськiй управi,
змерзила дiвчину, то й звiдти випровадили, сердешну. А наш бугай спився.
- Хто?
- Обухiвський, учитель. Перевiв, п'янюга, школу на пси:_ з причiлка
обвалилася, вiкна потрощенi, парти розламанi. Нiхто паливо не завозив,
отож пiсля водохрещi всi школярi переслабували. Нема пуття i, видать, не
буде.
Кузьма зiтхнув, змовк.
Павло глянув на смужку свiжо© рiллi, яка пiд гарячим сонцем поволi вже
губила свiй масний полиск, обертаючись з чорно© на сiру. Там тирлувалася
сила-силенна гайвороння. Вони перестрибували зi скиби на скибу,
хазяйновито оглядаючи кожну грудку, довгою вервечкою тяглися понад
борозною.
Потiм перевiв погляд на Кузьму. Його великi руки, пересотанi товстими
жилами, лежали на вигнутих дерев'яних чепiгах, наче прикованi, а схилене
костисте тiло пiд косим промiнням надвечiрнього сонця скидалося на гору.
Мiцний дядько Кузьма, мiцний, як дуб. Колись, кажуть, нiхто з
старосiльських парубкiв не мiг подужати його. Та й тепер сам перекида
хуру гною, а плуг одною рукою викида на воза.
- Агов! - гука переднiй плугатар, що вже вийшов на суголовок. -
Кiнчаймо. Субота ж, скоро до церкви покличуть.
- I то правда, - вiдгуку ться iнший. - Усього не переробиш.
- Та й пан бiльше не заплатить, хоч ти тут i до само© пiвночi слiпай.
На старосiльськiй царинi, що бралася рiденькими сутiнками, орачi
побачили гурт людей i спинились. Посеред гурту слiпий кобзар торкав
пальцями струни бандури, тихо спiвав надтрiснутим голосом, а йому
пiдтягував хлопчик-поводар.
Ой летiла качечка, в очеретi впала,
А в мiсяцi у лютому панщина пропала.
Пiшла вона, повiялась темними лугами,
А за нею вражi пани бiжать з ланцюгами.
До гурту пiд'©хав на баскому конi лановий. Перехнябився в сiдлi i
приклав вижолоблену долоню до вуха. На нього нiхто не звертав уваги -
слухали.
Пiшла собi, повiялась, аж луги тряслися,
А за нею дармо©ди: "Матiнко, вернися!"
- Не вернуся, не вернуся, - та вiдповiда ,
- Мордували ви крiпакiв...
- Досить! - одiрвав лановий руку вiд вуха i висмикнув з халяви нагая. -
Зараз же забирайся звiдсiля, старцюго! Верзе, паливода, всiляке...
Вiн люто приострожив коня, i той звiвся переднiми копитами прямо над
людськими головами. Але нiхто не рушi©в з мiсця. Кузьма метнувся до коня,
схопив за вуздечку i поставив його на всi чотири.
- Чого треба? - гнiвно запитав напасника. - Завiтав божий чоловiк...
Таких сам господь велить не чiпати, а ви... Ми ж не в загонi.
- Не в загонi... - схопився лановий за слово. - А воли стоять посеред
дороги. Чому не загнали у двiр?
- Нiчого з ними не станеться. Заженемо. дьте собi з богом та миром.
Агей там, хлопцi!
Орачi пiшли до волiв. Кузьма покликав Павла.
- Що, дядьку?
- Веди дiда та поводиря до мене, а я оджену волiв.
Повернувся Одновухий додому, коли вся його родина та гостi сидiли за
столом. На столi - нехитра вечеря: молодi огiрочки, цибуля, часник,
товчена картопля i вареники з вишнями. Пiсля убогих бурсацьких харчiв усе
те здавалося Павловi неймовiрною розкiшшю.
- От ви, чоловiче добрий, спiвали про лиху панщину, - сказав по вечерi
господар кобзаревi. - То правда. Однак нам, заробiтчанам, i тепер нелегко.
- Знаю, - кивнув пелехатою головою кобзар. - Ми i про те спiва мо, але
сьогоднi не встигли. А ке лиш мою годувальницю, - махнув рукою поводаревi.
Узяв бандуру, помацав кiлочки, пiдладив струни, приструнки i почав:
Он зацвiла калинонька нижче перелазу,
Було добре наймитовi в хазя©на зразу.
Один тиждень було добре, на другий вже гiрше,
А на третiй - пiшов наймит у поле не ©вши.
"Iди, iди, робiтничку, не скаржся нiкому,
Як не нажнеш двi копицi, не приходь додому".
Кузьма, зануривши пальцi в кучму, смокче цигарку, а його дружина
присипля дитину i рiжком хустки витира очi. Ледве стримують сльози також
Павло i Степан Бодяк, який теж прибився послухати слiпого спiвака.
Прийшов наймит додомоньку, та не встиг i сiсти,
Багачева жiнка гуде: "Дай-но волам ©сти.
Iди, iди, волоцюго, не заходь до хати,
Бери збрую та сокиру, ©дь дрова рубати!"
12_
Повернулись бурсаки з храмового свята веселi, безжурнi, але таки добре
притомленi. Згадували смачне пригощання мiж гробками церковного подвiр'я,
хвалили щедрих тiток, якi так вдатно злагодили празникову трапезу, i
задоволено погладжували животи, набубнявiлi, мов барильця з водою.
Найщасливiшим був, мабуть, Грицько Любинський. Не пiшов навiть на
поклик Ткаченка. Лiниво плентаючи обважнiлими ногами, спинився бiля
Бодякового лiжка, обвiв напiвсонними очима подушку i схилив чубату голову.
- Вибачай, Матвiйку, - вiдказав друговi. - Треба полежати, щоб сало
зав'язалось довкола пупа. Оце так уконтектувався, дай бог здоров'я гарним
молодицям. Люблю такi свята, хлопцi, дуже люблю, спасибi тому, хто
повигадував ©х. Ех, трохи очкур не трiсне. От якби храм бував щодня або
хоча б двiчi на тиждень. Житуха, брат! У клас не гонять, не мучать
лексиконами. Помолився чи нi, а воло напакував. Га?
Нiхто не вiдгукнувся - усi теж спочивали, де котрий втрапив. Скоро й
позасинали, забувши про пiдготовку до завтрашнiх урокiв. Лише один Михайло
Приходько, який завжди останнiм лягав спати i першим пробуджувався, зразу
сiв за книжки.
- Бог на помiч, зубрило, - побажав йому напiвсонним голосом Любинський
i блаженно розкинув руки.
Михайло далебi не почув такого зичення, заклопотаний довгими та
незрозумiлими молитвами й капосними вокабулами.
Грабовський та Бодяк прийшли зi свята перед заходом сонця. Побачивши на
сво му лiжку непрошеного пожильця, Степан обурився.
- Ану вставай, - смикнув Любинського за штанину. - Чого вклався?
Повернувшись на бiк, Грицько промурмотiв щось невиразне i згорнувся
бубликом.
- Вставай, кажу тобi. Одягнений, ратицi бруднi...
Корпус почав прокидатися. Продер очi нарештi й Любинський.
- Чого валу ш?
- Хто тобi дозволив? - наступав Бодяк.
Вiн знову схопив за штанину, але Грицько сердито фацукнув ногою.
- Не балабонь.
- Я балабоню?!
Заносилось на сварку. Ледацюга Любинський мав усiх _молодших за нiщо i
мiг надавати буханцiв.
- Котись пiд три чорти, свинота куцорила, - осердився вiн. - Доскочиш
четвертого класу, тодi й питатимеш, а поки що, пацючку...
Подав голос Ткаченко:
- Плюнь, Грицю, на ту вошиву постiль та йди сюди.
Не стерпiв образи Бодяк.
- А ти, мазнице, заткай плювачку!
Ткаченко пiдхопився з свого лiжка.
- Alea jacta est![5] - гукнув Кифiр Проценко. - Юлiй Цезар вирушив на
Рубiкон. Почалося.
Однак нiчого не почалось: Матвiй, не зробивши й п'яти крокiв, круто
повернув назад.
- Iди, iди, дурню, - кинув йому навздогiн Бодяк. - Цезар... Сидiтиме в
першому класi до страшного суду. Довбня. Кувадло. Ну, вставай, Грицьку!
Пора на вечерю збиратись.
Любинський голосно розреготався.
- Ха-ха-ха! Ох ти ж, сучий сину, ой хитрун. Умi ш пiдкупити. Значить,
на гречаний кулешик. Черево таки вже стухло... От дивись, як воно
виходить. Спектор i вчителi кажуть, нiбито в мене куряча голова, а я одним
махом хавкнув.
- Що?
- Твого вiрша про наше харчування. Коли гарне - само собою
запам'ятову ться, не треба й мiзки сушити. Славний вiрш i правдивий:
В понедiлок дають юшки,
Три днi зряду все - галушки,
Потiм два днi все - лапшу,
А в недiлю - кулешу.
У Бодяка враз пересiвся гнiв.
- I другого знаю, - вiв далi Грицько. - Оцей-о, за якого на тебе
сердиться Михайло:
Тiльки зiрка стала мрiти,
Бурсак почав бубонiти,
Бо боявся довго спати,
Щоб снiдання не взiвати.
- Добру ма ш кебету, - похвалив Бодяк.
- Так i я важу, а спектор, а вчителi... Тим йолопам оббрехати чоловiка
- як дурному з гори збiгти.
- Не вiр ©м.
Любинський зовсiм розохотився.
- Розкажи ще щось, може, й те затямлю.
- А кулешик?
- Його не прогавлю. Розкажи!..
Втрутився Грабовський.
- Прочитай, Степане, отого найновiшого.
- Хiба ж то твiр? - розвiв руками Бодяк. - Нi те нi се. Позавчора
бачив, як на вулицi городовi катували одного чоловiка. Обдертий, висохлий,
мов кукурудзиння. Щось потягнув з бакалi©...
- Читай, - перебив Гаврик.
Бодяк неохоче розгорнув зошит:
Тут його образ схопили,
На долiвку повалили,
Один сiв йому на спину,
Бив безбожно, як скотину;
Той - у пузо кулаками;
Кров'ю з рота цебенiло;
Лице пупом посинiло...
Степан замовк, дивлячись на хлопцiв, що сходилися з усiх кiнцiв
гуртожитку, а по хвилi додав:
- Ще не закiнчив, потiм допишу.
- Нiчого собi чудасiя, - клацнув язиком Любинський, пiдводячись з
лiжка. - Нiчого, але...
- Браку кумедi©? - примружився Кифiр. - Бiдолаху лушпарять, а тобi...
- Не кваптеся. Деякi в тому пiдготовчому сидять по два або й бiльше
рокiв. Училище - то вам не парафiяльна школа, а тим паче не земська. У
вашому селi яка?
- Земська.
- От-от. Словом, почнемо з пiдготовчого.
9_
Першi днi життя Павла в Охтирцi мчали шпарко й зарвiйно, неначе баскi
Колупа вi жеребцi, запряженi в ресористу бричку. Аж голова йшла обертом.
Не встигав нi лiчити, нi закарбовувати тих днiв у пам'ятi. Та й як
полiчиш, закарбу ш, коли вони немовби змагаються мiж собою наперегонки,
прямо налiтають один на другого, наступають на п'яти, а деякi в тому
безладному й шаленому змаганнi зовсiм зникають, не полишаючи жодного
слiду. Лише вчора чи позавчора був понедiлок, а завтра, дивися, - субота.
Усе вражало й дивувало. Почалося з назви. Ще дома чув - Охтирська
бурса, бурсаки. Так i в мiстечку називали. А тут почув - повiтове духовне
училище. якась рiзниця? Що то означа - бурса?
Запитав Грицька Любинського, а той непорозумiло знизав плечима.
- Дiдько його зна . Колись усi називали бурсою, а потiм, зда ться,
позаторiк, почали - училище. Нащо воно тобi?
- Цiкаво.
- Запитай спектора.
- Хто це?
- Отой рудий та кривоногий, що вчора приходив у корпус i лаяв нас за
бруд.
- А що таке - корпус?
- Наше житло так iмену ться.
- А спектор про бурсу й училище зна ?
- Мабуть, але не дуже допитуйся, бо може з'©здити в мармизу.
- Б' ?
- У нього служба така. Щось не вподоба ться - i бац, бац. Щоб, значить,
не був таким умним i не випинався наперед. Ти, брат, не зна ш наших
порядкiв. Тут допитливих не люблять. Не хочеш щодня ©сти лупанцi - будь
тихiш води i нижче трави. Iнакше не вилазитимеш з карцера.
- Карцера?
- Така кутузка.
- Кутузка?
- По-нашому нiби маленька буцегарня чи холодна. Там, окрiм шматка хлiба
на день, нiчого не дають. Хай тебе бог боронить попасти туди.
- А ти бував там?
- Двiчi.
- За що?
- Не ходив у клас i не мав прилежанiя. Але тепер я не такий капловухий,
аби попадатися. Ось уже другий тиждень не вiдвiдую класу, нiчого не роблю,
а не в кутузцi.
- Чому не вiдвiду ш?
- А на якого бiса воно менi? Сушити голову всiлякими науками? Паламарем
колись i так стану, а про бiльше хай iншi клопочуться.
- А як доскочиш паламарства, не ходивши в клас?
- Доскочу. Весною мене таки переведуть у третiй клас.
- Навiть якщо не буватимеш на уроках?
- Еге ж.
- А вчитель наставить тобi одиниць.
- Хай ставить навiть нулi, а в третьому класi буду.
- Хто ж переведе?
- Смотритель.
- Проти волi вчителя?
- Ох i клякса-вакса ти, нiчого не торопа ш. Учитель для смотрителя -
однак що церковний сторож для попа.
- А за що ж смотритель переведе?
Любинський розреготався.
- За що, за що... За барана.
- Якого?
- Рогатого, з перебитою задньою ногою. Ти справдi якийсь недоколиханий.
Слухай же. Позавчора мiй тато привiз смотрителевi живого барана, двi гуски
i п'ятиокову сулiю вишнiвки. Нiби гостинець на свят-вечiр. Це тобi ма ш -
раз. А на вербну недiлю, казав, притарабанить ще порося, цiлий козуб
крашанок, мiшок вальцового борошна, сло©к меду.
- I смотритель бере?
- Хапа , аж облизу ться, як голодний пес. Тут здавна така заведенцiя:
не пiдмастиш, кажуть, - не по©деш. А ти збира шся сам перелазити з класу в
клас?
- Спробую.
- Очкура добре зав'яжи - штани згубиш.
- У нас нема гостинцiв.
- Доведеться рокiв десь отак три-чотири сидiти в пiдготовчому...
- А ти скiльки сидiв?
- Казав же - два. I на третiй залишали, але влiтку батенько нарештi
взявся за розум, трохи пiдмастив.
Дзвоник перебив розмову. Уже йдучи до класу, Грицько спитав:
- Пiсля урокiв пiдеш зi мною?
- Куди?
- На ярмарок.
- Чого?
- Може, потягнемо якусь гич.
- Що-о?
- Там такi бiлi буханцi, ковбаси, горiхи...
- Не маю жодно© копiйки.
- Я також не маю. I не треба. Поцупимо.
- Красти?
- Усi крадуть. Iнакше з голоду ноги протягнеш Бабера сидить, роззявила
хавку, слуха , як жебрак лазаря спiва , а ти - хап медяник... Ми торiк
весною i свою комору обшаломонили. Ото смiху було! Нажерлися по саму
зав'язку, бiгунка декого напала. Спектор довго розшукував злодi©в, догори
ногами перевернув увесь наш корпус, смотритель викликав городового, але
всi вони схопили шилом патоки... Пiдеш?
- Нi, - вiдповiв Павло.
- Ну й здихай, коли такий пришелепуватий.
Як i щодня, перший урок почався молитвою. Стуливши долонi перед собою,
учнi навстоячки тягнули за вчителем:
- Царю небесний, утiшителю, душе iстини, iже всюди сий[2] i вся
iсполняяй, сокровище благих i жизнi подателю. Прийди i вселися в ни[3], i
очисти ни од всякiя скверни, i спаси, боже, душi нашi.
Данило Петрович звелiв учням сiсти, пiдiйшов до столу i схилився над
розгорнутим класним журналом.
- Хто вiдсутнiй?
- Проценко та Бодяк, - вiдповiв староста, якого по старiй бурсацькiй
звичцi називали цензором.
- Чому?
- У Проценка живiт болить, а Бодяк роздягнений.
- Бодяк сво коштний?
- Нi, казеннокоштний.
- Iнспекторовi говорили?
- Говорили. В училищнiй коморi нема жодно© свитки.
- А старi бурки?
- I бурок нема, позавчора ще була одна, та вiддали Грицьковi
Любинському з другого класу.
Данило Петрович заклопотано почухав сиву скроню.
- На сьогоднi ви мали вивчити третiй стовпчик таблицi множення. Першим
проказу Килавчук.
Почав Гаврик жваво i впевнено:
- Штирижди один - штири, штирижди два...
- Не штирижди, а чотирижди, - пiдправив учитель.
- Не штирижди, а чотирижди, - повторив Килавчук i продовжив: - Штирижди
три - дванадцять, штирижди штири...
I запнувся.
- Допоможи, Грабовський.
- Шiстнадцять.
- Вiрно. Продовжуй, Грабовський.
- Чотирижди п'ять - двадцять, чотирижди шiсть - двадцять чотири,
чотирижди сiм...
- Досить. Сiдай. Чому ж Килавчук нетвердо засво©в?
За Гаврика вiдповiв цензор:
- Увечерi в корпусi не було свiтла.
- Але ж Грабовський вивчив.
- Грабовський зна всю таблицю i навiть чотири дi©.
- Справдi?
Павло пiдвiвся.
- Знаю.
- Проказуй останнiй стовпчик...
- Дев'ять на один - дев'ять, дев'ять на два - вiсiмнадцять.
- Знизу догори.
- Дев'ять на десять - дев'яносто, дев'ять на дев'ять - вiсiмдесят один.
- Шостий рядок.
- Шостий? - перепитав Павло i мить подумав. - Знизу чи згори?
- Згори.
- Дев'ять на шiсть - п'ятдесят чотири.
Данило Петрович задоволене усмiхнувся, а клас, що напружено стежив за
Павловими вiдповiдями, полегшено зiтхнув.
- З яко© школи до нас прийшов?
- Пушкарнянсько©.
- Хто там учителю ?
- Вчителювала Оксана Петрiвна, а тепер дяк Обухiвський.
- Чому не в першому класi?
- Мати просили в перший, а смотритель...
Обличчя вчителя спохмурнiло.
10_
Пiсля великоднiх вакацiй небо, осяяне лагiдним весняним сонцем,
поголубiло, садки зазеленiли. I духовне училище почало прокидатися пiсля
напiвголодно© i марудно© зимово© сплячки.
Згодом надтрiснутий дзвоник оповiстив кiнець останнього уроку i
настання тривожно© пори перехiдних та випускних iспитiв. Спорожнiли класи,
занiмiли гулкi коридори.
Помiтно змiнилося також бурсацьке товариство - стало рухливiшим,
моторнiшим, клопiткiшим. Скинуло з себе ватнi пальта, бурки, свитки,
кожушки, куцини, роззулося, заметляло довгими чубами. На сво коштниках
ряхтять легенькi штани й сорочки всiляких барв, а на казеннокоштних - з
свiтло-сiро© парусини.
Корпус цiлими днями порожнiй-порожнiсiнький, через навстiж розчиненi
вiкна видиха настояний за зиму сморiд. Тепер там нема навiть
найзапеклiших ледацюг та картярiв, котрi давно втратили надiю перейти в
наступний клас i не дуже сушать собi тим голову - з ранку до вечора
блукають у мiстечку, тиняються на ярмарковому вигонi попiд лавками,
ятками, бiля корчми. А тi, якi ще мають таку надiю, розлiзлися, мов
блощицi, по просторому подвiр'©, поскулювалися, гортають пiдручники,
хрестоматi©, лексикони. I бубонять, бубонять, бубонять:
- Аз, буки, ведi... зело, люди, мислiте, рци...
Над головами Бодяка та Грабовського шелестить молодим листям липа, а
вони вивiряють один одного перед завтрашнiм iспитом. Зараз у ролi
прискiпливого екзаменатора Степан. Вiн розгорнув тоненьку книжечку, суворо
насупив брови.
- Якi зна ш, братець, заповiдi?
- Я знаю, - вiдповiда Павло голосно i бойовито, як належить бурсаковi,
- заповiдi закону божiя та заповiдi блаженства.
- Вiрно. Молодець, - хвалить екзаменатор, i його брови розгладжуються.
- Скiльки заповiдей закону божiя?
- Десять.
- А блаженства?
- Дев'ять.
- Превелебно. Давай першу заповiдь закону божiя.
- Аз сьм господь бог твiй: да не будуть тобi бозi iни©, разв мене.
- Тепер пояснюй. Аз?
- Я.
- сьм?
-- .
- Разв мене?
- Окрiм мене.
- Розчудесно. Друга заповiдь?
- Не сотвори собi кумира i всякого подобiя, лiка на небесi горi, i
лiка на землi низу, i лiка в водах пiд землею: да не поклонишися ©м, не
послужиш ©м.
- Кумир?
- Кумир, або iдол, - зроблена з металу, каменю чи дерева подоба якогось
вигаданого божества.
- Стань! - вигукнув сердито екзаменатор, i його брови знову
на©жачились. - Не так.
- Чому?
- Не подоба, а iзображенi .
- Це ж не вiрно.
- Хай буде й не вiрно, але в книжцi написано - iзображенi , а краще,
братець, нiж у книжцi, не скажеш.
- А-а-а, - засмiявся Павло. - Ти справдi точно копiю ш нашого спектора.
- Iнакше не можна. Не я ж екзаменуватиму тебе, а комiсiя, а в комiсi©
буде також спектор i отой грек.
- Отець Агафон?
- Так. А вiн, кажуть, жили витягу з бурсакiв. Отже - тiльки по книжцi
i слово в слово, буква в букву. Третя заповiдь?
- Не при мли iменi господа бога тво го всу ...
- Восьма?
- Не кради.
- Ясно, хоч усi крадуть.
- Цього в книжцi не сказано.
- Треба б сказати, бо кожен силку ться обiкрасти свого ближнього. Наш
смотритель, гомонять, новi сорочки й штани, призначенi для учнiв, пустив
набiк, а нас одягнув у торiшнi, старi й полатанi. I не бо©ться кари божо©.
Ну, пiшли далi. Заповiдь дев'ята?
Але дев'яту заповiдь Павло не встиг проказати, бо пiдiйшли Любинський i
Ткаченко. Обидва веселi, без книжок, зошитiв, з вербовими прутиками в
руках. Мугикають, передражнюючи малюкiв:
Аз, буки, хлiба в руки.
Та на пiч, та в куток.
Дайте хлiба ще шматок,
Щоб нажертись до розпуки.
- Ри те город науки? - пита Грицько.
- Потроху.
- Рийте, дурнi, рийте, скорше рила позатуплюються. Хочете стати
розумнiшими за всiх? А дзуськи. Один спробував. Був такий Сазон Куць.
Завжди йшов першим. Четвертий клас кiнчав. Уже наставився поцупити зразу
все - i атестат, i похвальний лист, i промоцiю.
- Промоцiю?
- Така бомага. Ще важливiша, нiж похвальний лист. Нiби рекомендацiя в
семiнарiю. Щоб, значить, приймали безпремiнно, не дуже допитуючись - з
нього, мовляв, вийде колись не лише ритор чи фiлософ, а й богослов.
- Це хто?
- Дiдько ©х зна . Кажуть, такi в семiнарi©. От, значить, i Сазон
силкувався доскочити ©х. Не вийшло. На випускних iспитах зарiзали.
- Зарiзали?
- Не насправдi, а запитаннями. Вiн нiби не мав наравствено© зр лостi.
- Як це?
- Значить, не наравився ©м, то й забили його всiлякими питаннями i
залишили на повторний. Не витримав того Куць та й врiзав дуба вiд розриву
серця зразу ж по екзаменi з богословiя. Отож дивiться, хлопцi. I
пам'ятайте: блажен тiльки той, кого обрящет бдяща. Не _напинайтесь,
пiскопами все ©дно не станете. Що зубрите?
- Зараз переходимо до заповiдей блаженства, - вiдповiв Бодяк. - Слухай,
Грицю, ти вже давно в училищi. Поясни нам дев'яту заповiдь блаженства.
- Яку?
- Оцю: блаженнi© сте, гда поносят вам, i iжденут, i рекут всяк зол
глагол на ви, лжуще мене радi: радуйтеся i веселiтеся, яко мзда ваша многа
на небесах[4].
Любинський глянув на безхмарне небо i розсмiявся.
- Чого ж тут не розумiти? Все ясно. Радуйтеся, веселiться.
- А сте?
- Ну, ©сте.
- А гда?
- да.
- А поносят?
- Приносять.
- А iжденут?
- Така страва. Панська.
- А рекут?
- Рiчка.
- А зол?
- Ох i пуцьверiнки ж ви! Золiйник, золiльник, золiйник, або просто -
жлукто для золiння полотна.
- А глагол?
- Iм'я святого.
- А лжуще?
- Так назива ться горiлка, нiби наш первак.
- А мене радi?
- Ну, радi, радiснi, щасливi.
- А яко мзда?
- Кухарка.
- А як звести всi цi слова докупи, щоб зрозумiти?
- Вони й так при купi, i розумiти дуже просто: сидить собi святий
Глагол на березi рiчки, Якомзда приносить йому багато лжущi та iжденуту, а
вiн хилить чарку за чаркою, закушу i блаженству , наче на небесах.
- Хiба ж святi п'ють горiлку?
- Ого, ще й як! Усi пиячать - i боги, i попи, i дяки, i нашi вчителi.
Навiть у церквi дають ложечкою вино.
- То ж кров Христова.
- Христова. Я не раз куштував ту кров, коли мiй тато готував причастя.
- Щось тут нiби не те, - вага ться Бодяк. - Для чого Глаголовi жлукто?
- Не Глаголовi, а Якомздi. Вона не тiльки куховарить, а й пере шмаття
святим. Бiдна жiнка. Сам Глагол дудлить первачок, а вона, сердешна...
- От ти казав: сидить на березi... Хiба на небi рiчки?
- Не знаю, - чесно зiзна ться Любинський. - Нащо воно тобi, все оте?
Одтарабань заповiдь по книжцi та й амiнь.
- А як спектор запита ? А отець Агафон?
- Мели що-небудь, тiльки голосно, без запинки, зводь очi д'горi i
хрестися.
- Вони ж знають.
- За те ©м великi грошi дають. Не такий я йолоп, аби задарма... Добре
тому Глаголовi, розсiвся, цмулить, обжира ться, а в мене кишки дрiбушечку
витанцьовують, ©сти хочу, аж у головi макiтриться.
Ткаченко бере приятеля за руку.
- Ходiмо в мiсто. Я маю рубель, щось перехавкнемо.
- Нi, Матюшо, давай трохи поспимо або перекинемось у святцi, потiм
пообiда мо, а надвечiр заглянемо до трактиру.
- Хай буде по-тво му.
Вони обнялися й поплентали в iнший бiк подвiр'я, а Грабовський та Бодяк
знову взялися до дiла. Тепер роль екзаменатора виконував уже Павло.
- Перша заповiдь блаженства?
- Блаженнi нищi© духом, яко тих сть царствi небесне.
...Черговий по кухнi гукнув на обiд. Скоро подвiр'я спорожнiло - все
училище зiбралося в ©дальнi. Iнспектор проказував молитву, а учнi хором
повторювали:
- Отче наш, iже си на небесах, да святиться iм'я тво ; да прийде
царство тво ; да буде воля твоя, яко на небесi i на землi: хлiб наш
насущний даждь нам днесь...
11_
Першим привiтав його на рiдному подвiр'© Кундель радiсним скавчанням.
Пiдвiвся, крутнув зареп'яшеним хвостом i пiшов назустрiч.
- Ну, старенький, як пожива ш?
Пес став переднiми лапами йому на груди.
- Скучив?
З садка вибiгли Михайло й Марiйка, за ними дрiбуляв Тишко.
- Павло! Павло! - гукали навперебiй. - При©хав!
Захопив ©х разом в обiйми, поцiлував у голiвки, потiм узяв Тишка на
руки i понiс до хати.
У хатi нiяко© обнови не побачив. Усе було, як i ранiш, - образи, стiл,
лава, лiжко, вiдро з водою, накрите дерев'яним кружечком, горщик на
припiчку.
Глянув на полицю пiд стелею й зiтхнув - там жодно© хлiбини.
- сти хочете? - запитав.
- Ми ©ли вишнi, - похвалився Михайлик. - Зараз тобi теж принесу. - I
вихопився з хати.
Марiйка i Тишко не зводили очей з старшого брата - чекали гостинцiв.
Дав ©м по грудочцi цукру, який приберiг, не пивши чаю цiлий тиждень.
- А це Михайликовi, - витягнув з торбинки чорну дощечку.
- Нащо вона Михайликовi? - спитала Марiйка.
- На нiй пишуть.
- Чим?
- Оцi ю штукою, - вийняв темно-сiру паличку. - Назива ться грифелем.
- А менi можна написати?
- Спробуй.
У хату забiг Михайло, несучи повний пiдситок м'ясистих вишень.
Павло ©в ягоди i згадував охтирськi садки, що завжди вабили очi. Деякi
бурсаки шастали по тих садках, не раз кликали з собою Павла, але вiн не
ходив i стримував Степана Бодяка.
- Де мама, Олеся?
- На роботi в старосiльського пана, картоплю пiдгортають.
Прийшли додому Ксеня Григорiвна разом з дочкою по заходi сонця.
Мати глянула на Павла i журно похитала головою.
- Ох i вимучили ж тебе, синку!
Павло тiльки знизав знiяковiло плечима.
- Може, хворiв?
- Нi. Iспити готував.
У хату ступив Кузьма Одновухий.
- А то вже так, - ствердив. - Кажуть: без муки нема науки... Перейшов з
класу в клас?
- Перейшов.
- Колупа©в теж?
- Залишився на повторний.
- Чому?
- Не хотiв учити. На першому ж iспитi заробив нуль, а потiм й iншi
пiшли шкереберть.
- Лихий не вхопить його, - кинула Олеся, що поралася бiля печi. -
Бачила його вчора - така мордяка, хоч цуценят бий. Йому потрiбне те
вчення, як свинi музики.
- А Любинський перейшов у третiй клас? - пита Ксеня Григорiвна.
- Нi.
- Вiн же нахвалявся тобi, що смотритель усе зробить.
- Може б, i зробив, та смотрителя перед iспитами забрали з училища...
- А як наш Бодяк? - цiкавиться Кузьма долею свого односельчанина.
- Теж перейшов по першому розряду.
- Що то значить?
- З найвищими оцiнками.
- А ти ж з якими?
- Ми обидва. Разом учили, разом...
- Молодцi. Заганяйте дукiв на слизьке, може, й нам прийде полегкiсть
вiд вас, молодих. А що дума ш робити на вакацiях?
- Не знаю. В дядька Iвана всi пiдпасичi?
- . Тi, якi ще весною найнялися. Може, пiдеш до мене погоничем на
оранку?
Втрутилася Ксеня Григорiвна:
- Хай трохи спочине, сил набереться.
- Думалось...
- Добре, - каже Павло. - Пiду. Завтра ж.
- Тобою ж, синку, вiтер колише.
- На полi поправлюся.
- Такий, як батько, впертий...
Толока в старосiльського пана велика: ширина ©© гiн на дво , а в
довжину й кiнця не видно - аж ген-ген побiгла через видолинок, де пасеться
череда. Кажуть, десятин за тридцять сяга . Для шести плугiв, що зараз
ведуть борозни, дiла тут вистачить десь на пiвмiсяця.
- Що ж, дядьку, робитимемо, коли виоремо цю толоку? - клопочеться
Павло, пiдганяючи волiв, якi лiниво поскрипують ярмами.
Кузьма збив iстиком жмут бур'яну з чересла, уперся в чепiги, переорюючи
огрiх, залишений переднiм плугатарем, виплюнув недокурок.
- Не журись, козаче. Були б руки, мука для них знайдеться. Невдовзi
почнемо жнива, потiм пiдiйдуть буряки, кукурудза... Про Оксану Петрiвну
нiчого не чув?
- Нiчого.
- А я трохи чував.
- Що?
- Вчителювала вона нiби на Чернiгiвщинi, доки не втрапила на ©© слiд
наша охтирська управа. А втрапивши, написала чернiгiвськiй управi,
змерзила дiвчину, то й звiдти випровадили, сердешну. А наш бугай спився.
- Хто?
- Обухiвський, учитель. Перевiв, п'янюга, школу на пси:_ з причiлка
обвалилася, вiкна потрощенi, парти розламанi. Нiхто паливо не завозив,
отож пiсля водохрещi всi школярi переслабували. Нема пуття i, видать, не
буде.
Кузьма зiтхнув, змовк.
Павло глянув на смужку свiжо© рiллi, яка пiд гарячим сонцем поволi вже
губила свiй масний полиск, обертаючись з чорно© на сiру. Там тирлувалася
сила-силенна гайвороння. Вони перестрибували зi скиби на скибу,
хазяйновито оглядаючи кожну грудку, довгою вервечкою тяглися понад
борозною.
Потiм перевiв погляд на Кузьму. Його великi руки, пересотанi товстими
жилами, лежали на вигнутих дерев'яних чепiгах, наче прикованi, а схилене
костисте тiло пiд косим промiнням надвечiрнього сонця скидалося на гору.
Мiцний дядько Кузьма, мiцний, як дуб. Колись, кажуть, нiхто з
старосiльських парубкiв не мiг подужати його. Та й тепер сам перекида
хуру гною, а плуг одною рукою викида на воза.
- Агов! - гука переднiй плугатар, що вже вийшов на суголовок. -
Кiнчаймо. Субота ж, скоро до церкви покличуть.
- I то правда, - вiдгуку ться iнший. - Усього не переробиш.
- Та й пан бiльше не заплатить, хоч ти тут i до само© пiвночi слiпай.
На старосiльськiй царинi, що бралася рiденькими сутiнками, орачi
побачили гурт людей i спинились. Посеред гурту слiпий кобзар торкав
пальцями струни бандури, тихо спiвав надтрiснутим голосом, а йому
пiдтягував хлопчик-поводар.
Ой летiла качечка, в очеретi впала,
А в мiсяцi у лютому панщина пропала.
Пiшла вона, повiялась темними лугами,
А за нею вражi пани бiжать з ланцюгами.
До гурту пiд'©хав на баскому конi лановий. Перехнябився в сiдлi i
приклав вижолоблену долоню до вуха. На нього нiхто не звертав уваги -
слухали.
Пiшла собi, повiялась, аж луги тряслися,
А за нею дармо©ди: "Матiнко, вернися!"
- Не вернуся, не вернуся, - та вiдповiда ,
- Мордували ви крiпакiв...
- Досить! - одiрвав лановий руку вiд вуха i висмикнув з халяви нагая. -
Зараз же забирайся звiдсiля, старцюго! Верзе, паливода, всiляке...
Вiн люто приострожив коня, i той звiвся переднiми копитами прямо над
людськими головами. Але нiхто не рушi©в з мiсця. Кузьма метнувся до коня,
схопив за вуздечку i поставив його на всi чотири.
- Чого треба? - гнiвно запитав напасника. - Завiтав божий чоловiк...
Таких сам господь велить не чiпати, а ви... Ми ж не в загонi.
- Не в загонi... - схопився лановий за слово. - А воли стоять посеред
дороги. Чому не загнали у двiр?
- Нiчого з ними не станеться. Заженемо. дьте собi з богом та миром.
Агей там, хлопцi!
Орачi пiшли до волiв. Кузьма покликав Павла.
- Що, дядьку?
- Веди дiда та поводиря до мене, а я оджену волiв.
Повернувся Одновухий додому, коли вся його родина та гостi сидiли за
столом. На столi - нехитра вечеря: молодi огiрочки, цибуля, часник,
товчена картопля i вареники з вишнями. Пiсля убогих бурсацьких харчiв усе
те здавалося Павловi неймовiрною розкiшшю.
- От ви, чоловiче добрий, спiвали про лиху панщину, - сказав по вечерi
господар кобзаревi. - То правда. Однак нам, заробiтчанам, i тепер нелегко.
- Знаю, - кивнув пелехатою головою кобзар. - Ми i про те спiва мо, але
сьогоднi не встигли. А ке лиш мою годувальницю, - махнув рукою поводаревi.
Узяв бандуру, помацав кiлочки, пiдладив струни, приструнки i почав:
Он зацвiла калинонька нижче перелазу,
Було добре наймитовi в хазя©на зразу.
Один тиждень було добре, на другий вже гiрше,
А на третiй - пiшов наймит у поле не ©вши.
"Iди, iди, робiтничку, не скаржся нiкому,
Як не нажнеш двi копицi, не приходь додому".
Кузьма, зануривши пальцi в кучму, смокче цигарку, а його дружина
присипля дитину i рiжком хустки витира очi. Ледве стримують сльози також
Павло i Степан Бодяк, який теж прибився послухати слiпого спiвака.
Прийшов наймит додомоньку, та не встиг i сiсти,
Багачева жiнка гуде: "Дай-но волам ©сти.
Iди, iди, волоцюго, не заходь до хати,
Бери збрую та сокиру, ©дь дрова рубати!"
12_
Повернулись бурсаки з храмового свята веселi, безжурнi, але таки добре
притомленi. Згадували смачне пригощання мiж гробками церковного подвiр'я,
хвалили щедрих тiток, якi так вдатно злагодили празникову трапезу, i
задоволено погладжували животи, набубнявiлi, мов барильця з водою.
Найщасливiшим був, мабуть, Грицько Любинський. Не пiшов навiть на
поклик Ткаченка. Лiниво плентаючи обважнiлими ногами, спинився бiля
Бодякового лiжка, обвiв напiвсонними очима подушку i схилив чубату голову.
- Вибачай, Матвiйку, - вiдказав друговi. - Треба полежати, щоб сало
зав'язалось довкола пупа. Оце так уконтектувався, дай бог здоров'я гарним
молодицям. Люблю такi свята, хлопцi, дуже люблю, спасибi тому, хто
повигадував ©х. Ех, трохи очкур не трiсне. От якби храм бував щодня або
хоча б двiчi на тиждень. Житуха, брат! У клас не гонять, не мучать
лексиконами. Помолився чи нi, а воло напакував. Га?
Нiхто не вiдгукнувся - усi теж спочивали, де котрий втрапив. Скоро й
позасинали, забувши про пiдготовку до завтрашнiх урокiв. Лише один Михайло
Приходько, який завжди останнiм лягав спати i першим пробуджувався, зразу
сiв за книжки.
- Бог на помiч, зубрило, - побажав йому напiвсонним голосом Любинський
i блаженно розкинув руки.
Михайло далебi не почув такого зичення, заклопотаний довгими та
незрозумiлими молитвами й капосними вокабулами.
Грабовський та Бодяк прийшли зi свята перед заходом сонця. Побачивши на
сво му лiжку непрошеного пожильця, Степан обурився.
- Ану вставай, - смикнув Любинського за штанину. - Чого вклався?
Повернувшись на бiк, Грицько промурмотiв щось невиразне i згорнувся
бубликом.
- Вставай, кажу тобi. Одягнений, ратицi бруднi...
Корпус почав прокидатися. Продер очi нарештi й Любинський.
- Чого валу ш?
- Хто тобi дозволив? - наступав Бодяк.
Вiн знову схопив за штанину, але Грицько сердито фацукнув ногою.
- Не балабонь.
- Я балабоню?!
Заносилось на сварку. Ледацюга Любинський мав усiх _молодших за нiщо i
мiг надавати буханцiв.
- Котись пiд три чорти, свинота куцорила, - осердився вiн. - Доскочиш
четвертого класу, тодi й питатимеш, а поки що, пацючку...
Подав голос Ткаченко:
- Плюнь, Грицю, на ту вошиву постiль та йди сюди.
Не стерпiв образи Бодяк.
- А ти, мазнице, заткай плювачку!
Ткаченко пiдхопився з свого лiжка.
- Alea jacta est![5] - гукнув Кифiр Проценко. - Юлiй Цезар вирушив на
Рубiкон. Почалося.
Однак нiчого не почалось: Матвiй, не зробивши й п'яти крокiв, круто
повернув назад.
- Iди, iди, дурню, - кинув йому навздогiн Бодяк. - Цезар... Сидiтиме в
першому класi до страшного суду. Довбня. Кувадло. Ну, вставай, Грицьку!
Пора на вечерю збиратись.
Любинський голосно розреготався.
- Ха-ха-ха! Ох ти ж, сучий сину, ой хитрун. Умi ш пiдкупити. Значить,
на гречаний кулешик. Черево таки вже стухло... От дивись, як воно
виходить. Спектор i вчителi кажуть, нiбито в мене куряча голова, а я одним
махом хавкнув.
- Що?
- Твого вiрша про наше харчування. Коли гарне - само собою
запам'ятову ться, не треба й мiзки сушити. Славний вiрш i правдивий:
В понедiлок дають юшки,
Три днi зряду все - галушки,
Потiм два днi все - лапшу,
А в недiлю - кулешу.
У Бодяка враз пересiвся гнiв.
- I другого знаю, - вiв далi Грицько. - Оцей-о, за якого на тебе
сердиться Михайло:
Тiльки зiрка стала мрiти,
Бурсак почав бубонiти,
Бо боявся довго спати,
Щоб снiдання не взiвати.
- Добру ма ш кебету, - похвалив Бодяк.
- Так i я важу, а спектор, а вчителi... Тим йолопам оббрехати чоловiка
- як дурному з гори збiгти.
- Не вiр ©м.
Любинський зовсiм розохотився.
- Розкажи ще щось, може, й те затямлю.
- А кулешик?
- Його не прогавлю. Розкажи!..
Втрутився Грабовський.
- Прочитай, Степане, отого найновiшого.
- Хiба ж то твiр? - розвiв руками Бодяк. - Нi те нi се. Позавчора
бачив, як на вулицi городовi катували одного чоловiка. Обдертий, висохлий,
мов кукурудзиння. Щось потягнув з бакалi©...
- Читай, - перебив Гаврик.
Бодяк неохоче розгорнув зошит:
Тут його образ схопили,
На долiвку повалили,
Один сiв йому на спину,
Бив безбожно, як скотину;
Той - у пузо кулаками;
Кров'ю з рота цебенiло;
Лице пупом посинiло...
Степан замовк, дивлячись на хлопцiв, що сходилися з усiх кiнцiв
гуртожитку, а по хвилi додав:
- Ще не закiнчив, потiм допишу.
- Нiчого собi чудасiя, - клацнув язиком Любинський, пiдводячись з
лiжка. - Нiчого, але...
- Браку кумедi©? - примружився Кифiр. - Бiдолаху лушпарять, а тобi...